Безсмертний полк. Священна війна Путіна

Розділ VII РОСІЯ «ПІДВОДИТЬСЯ»: НАРОДЖЕННЯ НОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Прихід до влади Путіна, колишнього керівника ФСБ, який швидко «сфабрикував» свою партію — «Єдину Росію», — змінив ситуацію. Нова ідеологія, яку він спромігся накинути, — це вправно виготовлена суміш великоросійського патріотизму — забарвленого жалем за розпадом імперії і натхненого прагненням знову завоювати її — і реабілітації совєтського способу життя і совєтських досягнень. Відтоді совєтський період, незважаючи на його «трагічні сторінки», сприймають як позитивний і славетний.

Випробувавши чотирьох прем’єр-міністрів за п’ятнадцять місяців, Єльцин (зі схвалення своєї родини та олігарха Бориса Березовського, що мав великий вплив у Кремлі) в серпні 1999 року призначив Путіна й одразу заявив, що бачить у ньому свого наступника. Це призначення спершу породило подив. Адже цей колишній совєтський шпигун у Східній Німеччині, що на початку постсовєтської доби поміняв кар’єру в лоні служб безпеки на кар’єру апаратника й після кількох років, проведених у Санкт-Петербурзькій мерії, займав посади заступника керівника справами президента в Кремлі, директора ФСБ (колишнього КГБ) і секретаря Ради безпеки Російської Федерації, завжди тримався в затінку, тож ніхто не передбачав його блискавичного злету на верхівку влади російської держави.

Тієї самої пори, в серпні 1999 року, чеченські бойовики-екстремісти почали операцію з метою взяти контроль над Дагестаном і створити там ісламський каліфат. Чи маніпулювала тими бойовиками ФСБ? В усякому разі їхні дії становили добрий претекст для влади, щоб порушити перемир’я, укладене з очільниками незалежної Чечні. Здається, Шаміль Басаєв, головний натхненник тієї операції, мав давні зв’язки з таємними російськими службами, що й пояснює, чому під час наступу федеральних військ він разом зі своїми бійцями безперешкодно вийшов із Дагестану.

4–16 вересня 1999 року в житлових будинках трьох російських міст: Москви, Волгограда і Буйнакська — сталося кілька вибухів. Загинуло 307 осіб, понад 1700 зазнали поранень. Винних назвали дуже швидко: ними могли бути лише чеченські терористи. Перша чеченська війна (1994–1996), коли Росія, незважаючи на два роки збройного протистояння, не змогла повалити сепаратистський режим, лишилася травматичним спогадом для російського населення, що відчувало потребу в «тонізаторі», який збільшив би авторитет Володимира Путіна, і то так, щоб через кілька місяців він мав змогу перемогти на президентських виборах.

Можна цілком обґрунтовано запитати себе, чи за тими вибухами не стояла зі схвалення Володимира Путіна ФСБ. На цю тему пролито багато чорнила, висунуто кілька гіпотез. Найпереконливішою мені видається теорія американського журналіста Девіда Саттера, доброго знавця постсовєтських реалій[44]. На його думку, Путін не мав би часу підготувати операцію такого масштабу від миті свого приходу на посаду керівника уряду до вересня 1999 року. Натомість цілком міг підготувати цю інсценізацію з наказу Єльцина, коли ще командував ФСБ. Адже Єльцину було не досить призначити Путіна на посаду прем’єр-міністра, він одразу прагнув зробити його спадкоємцем, здатним захистити його, а також його родину від усяких можливих переслідувань за злочини і надуживання, скоєні протягом десятиріччя, коли він перебував на чолі влади. У своєму телевізійному зверненні 9 серпня 1999 року Єльцин виразно заявив про свої наміри:

Володимир Путін прийняв цю пропозицію того самого дня. Він, звичайно, став кандидатом на президентських виборах 2000 року.

Те, що сталося далі, заслуговує на особливу увагу.

У вересні 1999 року почалася Друга чеченська війна, підтримана громадською думкою, нагрітою до білого жару недавніми вибухами. 24 вересня Путін виправдав бомбардування напередодні російською авіацією міста Грозного, його аеропорту і нафтопереробного заводу словами, які стали знаменитими: «Мы будем преследовать террористов везде... Значит, вы уж меня извините, в туалете поймаем, мы и в сортире их замочим». Тон був заданий.

Саме в цьому контексті Путін і наближені до нього підготувалися до законодавчих виборів, призначених на грудень 1999 року, до президентських виборів, і створили ex nihilo, з нічого, нову партію, спершу названу «Ведмідь», потім — «Єдність» і, нарешті, «Єдина Росія». Її кредо? Консерватизм і підтримка дій Путіна.

У результаті законодавчих виборів «ведмежата» і комуністи отримали майже однакове число місць і уклали своєрідну угоду про коабітацію, яка дала їм змогу поділити головні посади в комітетах Думи. Але цей союз проіснував недовго. 4 лютого 2000 року колишній прем’єр-міністр Євгеній Примаков (1929–2015), досвідчений політикан, що вважав себе за конкурента Путіна, після страхітливого паплюження в ЗМІ відмовився від президентської кампанії. Його парламентська фракція «ОВР» («Отечество — Вся Россия») одразу приєдналася до «Єдності», утворивши в Думі найчисленніший блок. Уперше в постсовєтській історії російський президент після свого обрання наприкінці березня 2000 року контролював парламент, де комуністи опинилися в меншості. Ця Дума швидко стала простою реєстраційною палатою всіх ініціатив Кремля.

За три-чотири роки простір публічної свободи значно звузився. Крім придушення прихильників незалежності Чечні коштом майже тотального руйнування країни і значних людських утрат (ще 2000 російських військових, 15 000 чеченських бійців, 25 000 цивільних), Володимир Путін зміг поставити під свою опіку головні телевізійні канали і позбутися впертих олігархів, скажімо, Бориса Березовського (1946–2013), змушеного втекти з Росії, і Михайла Ходорковського (нар. 1963). Ходорковський, найбагатший росіянин на початку 2000-х років, побачив, як його підприємства конфіскували, а його самого засудили до тривалого ув’язнення за «шахрайство» і «несплату податків». Ці дії з метою зміцнити особисту владу Путіна збіглися зі зростанням цін на вуглеводні: якщо в лютому 1999 року ціна за барель нафти впала до 10,2 доларів, за рік вона піднялася до 27,63 доларів, і це був тільки початок запаморочливого злету. Адже вуглеводні (нафта і газ) становили 50% федеральних бюджетних надходжень і 70% вартості російського експорту. Після кількох дуже важких років російський народ побачив, що рівень його життя підвищується, і це дуже посприяло популярності нового керівника.

Цей ідеологічний поворот відбувався паралельно з розбудовою владної вертикалі, яка зміцнила владу Путіна в армії, центральному апараті та регіонах: жодне важливе призначення не робили без згоди президента, що мав повноваження звільняти майже кожного високого функціонера на цивільній службі та байдуже якого військового.

У грудні 1999 року, під час візиту до давніх колег на Луб’янці (осідку ФСБ) із нагоди святкування Дня чекіста, Путін вимовив дуже значущі слова: «Я хочу зробити одну заяву: група співробітників ФСБ, послана у відрядження для праці під прикриттям в уряд... свої завдання виконує». Він, звичайно, говорив про... себе. Дивний жарт, що виявився серйознішим, ніж передбачали: за кілька років число військових, здебільшого з таємних служб, представлених в урядових елітах, зросло в сім разів, а на найвищих рівнях державного врядування навіть у дванадцять разів. Починаючи з 2000 року, їхня присутність в економіці та політиці стала масовою. На думку соціолога Ольги Криштановської, фахівця з російських еліт, вплив військових у «когорті» Путіна просто разючий: якщо взяти 1000 найважливіших посад у лоні еліти (зокрема й ректорів найпрестижніших університетів та головних редакторів провідних ЗМІ), частка їх досягла близько 80%. Дослідниця пише:

Я б додала, що дослідження урядових еліт, що їх провадила Криштановська, швидко стали, як нарікала вона одного разу переді мною, практично неможливими. Уже років десять, якщо не більше, публічні біографії представників урядових еліт, які послідовно відмовляються від інтерв’ю, стали фрагментарними і рясніють пропусками.

Візит Путіна до чекістів у грудні 1999 року не був окремим актом. Новий керівник держави заходився з різноманітних нагод «повертати гордість» не тільки різним державним службам безпеки, а й поліції та військовим. У грудні 1999 року перед керівниками парламентських груп щойно обраного парламенту він проголосив тост на честь... Йосифа Сталіна. Відмовився пити тільки Григорій Явлінський, тоді керівник демократичної і ліберальної партії «Яблуко»; Путін знову виголосив такий тост 23 лютого 2003 року в Кремлі з нагоди Дня захисників Вітчизни (давніше — Дня Совєтської армії).

Повернення совєтського гімну, яке схвалив Путін через кілька місяців після свого обрання президентом, теж становило елемент прагнення повернути росіянам гордість. Історія цього гімну повчальна. Від миті утворення СССР 1922 року до 1943 року національним гімном був «Інтернаціонал». Але під час Великої Вітчизняної війни совєтська ідеологія перейшла від інтернаціоналізму до націоналізму, тож вирішили створити справді патріотичний гімн. Конкурс, організований із цієї нагоди, виграв твір (попервах гімн більшовицької партії, 1938 р.) композитора Олександра Александрова.

Сталін обожнював цей гімн, що вихваляв Маркса, Енґельса, Леніна, а також і його. В апогеї великих чисток він полюбляв слухати ці рядки:

Проте війна вимагала інших слів. Сталін вибрав слова Сергія Михалкова і Ель-Регістана (псевдонім Габріеля Урекляна), які корегував особисто, зберігши мелодію Александрова. Тут уже не йшлося про партію: оспівували «Велику Русь», СССР і Батьківщину. І, звичайно, Сталіна:

Цей гімн співали з 1944-го до 1956 року. Після осуду з боку Хрущова культу особи Сталіна грали тільки музику аж до 1977-го, коли той самий Сергій Михалков зі схвалення Центрального Комітету Компартії змінив слова. Новий варіант мав дві важливі модифікації: вже не було згадки про Сталіна, але знову згадали про комунізм:

Після розпаду СССР Росія мала потребу в новому гімні. Єльцин поширював, видавши указ, «Патріотичну пісню» Михайла Глинки (1804–1857) без слів, фрагмент із його опери «Життя за царя» (1836 р.). Ця врочиста музика була гімном Російської Федерації протягом десятьох років. Проте жоден поет не спромігся написати до нього текст. Слід, мабуть, думати, що ніхто не знав, якою була насправді природа нової Росії і що треба уславлювати...

Натомість Путін не вагався жодної миті: слід повернутися до початкового совєтського гімну, знову переробивши його. 30 грудня 2000 року він підписав указ: музика лишилася від гімну 1938 року, але слова, вже втретє, переписав вічний Сергій Михалков:

Скептики в Москві жартували: слова міняються, а пісня завжди та сама. Совєтське коло замкнулося.

Хитрощі Путіна полягали в поверненні до совєтських цінностей, позбавивши їх властивої їм комуністичної сутності. За Єльцина, оскільки комуністи становили справжню противагу владі, це було неможливим. Але тільки-но всяку опозицію, гідну цієї назви, ліквідували, інколи в буквальному значенні цього слова (я думаю про Бориса Нємцова, ліберального державного діяча, вбитого 2015 року, і про видатну журналістку Анну Політковську, що зазнала тієї самої долі 2006 року, якщо згадати тільки найвідоміших), Путін мав поле для маневру, щоб без вагань здійснити «совєтизацію».

Ось як діяв режим. Провідні ЗМІ, які він контролював, почали дедалі наполегливіше позитивно згадувати совєтський період, привертати увагу не тільки до великих економічних досягнень, а й до завоювання космосу, тодішнього спорту і балету, вшановувати совєтських учених, письменників і митців, ба навіть совєтських шпигунів. Рік за роком телебачення транслювало дедалі більше совєтських фільмів, детективів, героями яких були міліціонери (поліцаї совєтської доби) або агенти розвідки, концертів колишніх зірок совєтської доби, документальних фільмів, які уславлювали совєтські військові, наукові та промислові досягнення, а також цілу сукупність ток-шоу та інших передач, присвячених тому спільному минулому. Частка ефірного часу, присвячена совєтському «програмуванню», наростала крещендо. Йшлося (і йдеться досі) про здійснення занурення в минуле, щоб по-новому прочитати його — вже позитивно. Я, наприклад, зберегла в пам’яті передачу, під час якої один режисер розповідав про труднощі, зумовлені цензурою брежнєвського періоду. Ведучий слухав його, всміхаючись, засвідчуючи своє щире співчуття («Ох, ми добре знаємо, що тоді все було нелегким!»). Проте запрошений дуже швидко згадав про «добру атмосферу», яка панувала на знімальних майданчиках, тож і затьмарив отак спогад про цензуру, немов ішлося про минущу бурю. У «справжньому житті» не можна було надрукувати чи інтерпретувати жодного рядка без печаті лиховісного Головліту, управління, яке завідувало цензурою. Нині на телебаченні вкрай рідко можна натрапити на фільми із зображенням протесту, зняті під час перебудови або ж належні до тих, яких за совєтської доби, власне, й не показували. Адже вони надто похмурі, надто обвинувальні.

Щоб мати уявлення, яке місце займає совєтизм на телебаченні, досить поглянути на програми кількох великих телеканалів. Візьмімо один із головних — «Россия-РТР». Середа 16 січня 2019 року: ток-шоу «Лінія життя», започатковане 2002 року, в ньому митці, письменники, вчені та діячі культури розповідають про свій життєвий шлях. У більшості випадків ідеться про осіб, які стали відомі за совєтської доби. П’ятниця 18 січня; культовий фільм 1980 року «Петровка, 38», де йдеться про працю совєтського карного розшуку. Субота 19 січня: «Далекі близькі», ток-шоу, яке веде популярний Борис Корчевніков, що «щиро розповідає про життя зірок совєтського кіно, яких знали всі завдяки «Советскому экрану», ілюстрованому журналу з великим тиражем», як стверджує сайт цієї передачі. Далі йде щотижнева передача «Пішки», присвячена цьому дню в Москві в 1940-х роках та москвичам. Ще пізніше йде фільм «Пізні побачення» (1980 р.), совєтська мелодрама: історія невдалого кохання двох сорокарічних людей, які не спромагаються збудувати нове життя. Неділя 20 січня: «Сміхопанорама», передача, яку веде вже літній комік Євгеній Петросян, що представляє гумористів совєтської і російської сцени. Згодом передачу «Далекі близькі» повторюють. Наприкінці дня можна подивитися «Анну на шиї», совєтський фільм 1954 року за оповіданням Чехова. Решта програми присвячена новинам і сучасним серіалам або фільмам. У програмі немає жодного іноземного фільму.

Візьмімо тепер телеканал, присвячений кіно: «Дім кіно». Присутність совєтських фільмів приголомшлива. Телеканал працює 24 години на добу. З дев’ятьох фільмів у програмі в суботу 19 січня сім совєтських! Це «Спортлото-82» (комедія, 1982 р.); «Королева бензоколонки» (комедія, 1962 р.); «Висота» (мелодрама про будівництво металургійного комбінату, 1957 р.); «Афоня» (комедія, 1975 р.; перевиховання дрібного шахрая); «Дорослі діти» (драматична комедія, 1961 р.: конфлікт між батьками-матерями і дорослими дітьми); «Галасливий день» (мелодрама, 1960 р.; конфлікт поколінь, змушених співіснувати); «Три дні в Москві» (комедія, 1974 р.).

Зрозуміло, ця реабілітація совєтського періоду — що постає вже не як трагічне і хворобливе відхилення, а як загалом позитивна доба в ході тисячолітньої історії Росії — задовольняла значну частину населення, якій важко було змиритися, що чотири покоління совєтських громадян могли жити «в брехні», як казав Солженіцин. Кому не забракло б духу погодитися з такими гіркими рядками видатного совєтського режисера Ельдара Рязанова: «Жити б мені в такій країні, щоб пишатися нею. Проте мені довелося народитись у великому лайні»? Не забуваймо: якщо це населення має в своєму складі родини мільйонів жертв ГУЛАГу (страчених і ув’язнених), то має ще й дуже численних співробітників таємної поліції і тюремного апарату, а також мільйони викажчиків.

Головний герой уже згаданого роману «Той, хто знає» Олександри Мариніної — Наталя Воронова, режисер документальних фільмів для телебачення. Навчаючись за совєтської доби в Кінематографічному інституті, вона повідомляла одному зі своїх викладачів, агентові КГБ, про те, що відбувалося в студентському середовищі. Внаслідок одного з її доносів з інституту вигнали талановитого студента Южакова. Згідно з описом Мариніної Воронова — ідеалістка, яка щиро вірить, що її інформація допомагає вихователям і владі не дати студентам потрапити під «згубний західний вплив».

На початку постсовєтського періоду, дізнавшись, що одну литовську керівничку звинуватили у співпраці з КГБ, Наталя відчула, як її роздирають сумніви: а що, як хтось дізнається, що й вона була викажчиком? Щоб з’ясувати ситуацію, вона зрештою знайшла свого колишнього наставника з КГБ і запитала його, чи загрожує їй небезпека, що її викриють. Але вродливий імпозантний чоловік відповів їй майже з розчуленою усмішкою: «Ми ніколи не зраджуємо наших інформаторів». Потім заспокоїв її докори сумління з приводу студента, якому, як здається їй, вона зламала кар’єру:

Який happy end! І який підсолоджений образ совєтського суспільства: молодого дисидента представили як звичайного спекулянта на чорному ринку, щоб не породити жодної симпатії, на відміну від шановного професора, співробітника КГБ, і чесної Наташі.

Ситуація, яку описала Мариніна, нагадує мені мою особисту історію. У 15 років мені заборонили відвідувати уроки моєї класної керівнички за «несовєтський погляд» (sic!) на уроках, коли вона розповідала нам про «складну міжнародну ситуацію» та «імперіалістичні підступи». В нападі люті вчителька гаркнула, що вже не хоче бачити мене в класі. Це діялося в школі, єдиній у Москві, де частину предметів викладали французькою мовою. Якби мій батько не знав директора школи (друга одного з його друзів), я була б змушена покинути її і не мала б змоги вивчати далі французьку мову. Директор запропонував, щоб я ходила до іншого класу, і то був гарний ризикований жест, бо моя класна керівничка була ще й секретарем шкільної парторганізації. Я десятки років не знала, що спричинило таку нестямну лють тієї дами.

Ключ до цієї загадки з’явився лише через півсторіччя. Кілька років тому я опублікувала частину своїх спогадів у російському журналі «Континент», де розповіла про цей епізод. Після тієї публікації я отримала довгий електронний лист від колишнього учня мого класу, що в 14–15 років був моїм найкращим другом. Він написав, що його приголомшила моя розповідь, і признався, що був регулярним інформатором моєї класної керівнички. Він повідомляв їй про наші розмови й показував вірші, які я давала йому. Адже завдяки моєму першому залицяльникові я мала доступ до творчості кількох поетів, офіційно не заборонених, проте їх не видавали: Мандельштама, Цветаєвої і навіть Миколи Гумільова, розстріляного більшовиками 1921 року. Я переписувала їхні вірші в зошити й давала читати тому хлопцеві. На перервах ми розмовляли про них. Та вчителька знала, що я читаю твори на межі забороненого, — принаймні такі, що їх не годиться читати правильній совєтській школярці.

Але повернімося до Мариніної. Інший персонаж її роману, молодий журналіст Нільський, провадить розслідування щодо Воронової і дізнається, що вона має підтримку, яка допомагає їй реалізувати дорогі проекти. З якої причини їй допомагають?

Наталя належала до тих «талановитих людей»: ця давня викажчиця, що, на відміну від мого шкільного товариша, який усе життя відчував докори сумління за ту «співпрацю», зрештою змирилася зі своїм минулим і фактом, що її кар’єра розвивалася завдяки «інвестиціям» КГБ. Вона не соромилася цього. Такою є мораль цієї розповіді. Мабуть, саме це й відбулося в реальному житті з багатьма звичайними людьми і діячами культури. Після років худих корів за Єльцина держава або інші структури, контрольовані державою, скажімо, мерії великих міст, почали допомагати інтелектуалам. Наприклад, один добрий літературний журнал отримав від Московської мерії приміщення в самому центрі міста. Головний редактор здав у суборенду майже всю ту велику площу і лишив для самої редакції тільки одну чи дві кімнати: дуже висока орендна плата давала йому змогу жити заможним життям. Відомий письменник повернувся після довгого вигнання, і йому дали в столиці чотирикімнатну квартиру. Дуже ретельний соціолог отримала для своєї дослідницької групи течку з двома мільйонами доларів!

В обмін на що пропонують такі королівські дари? Якщо журнал не був по-справжньому близький до влади, відтоді він уже «нейтралізований». Письменник, давніше антисовєтський, став несамовитим захисником путінської Росії. Та соціолог уже кілька років співпрацює з одним аналітичним центром Кремля. Це розповіді про людей, яких я знаю особисто, тож я, щоб не бути нескромною, не розкриваю їхніх імен. В усьому цьому немає нічого нового. За сталінської доби діячі культури, якщо дотримувалися вказівок партії, тішилися високим рівнем життя: мали дачі, гарні квартири, відпочинкові будинки, великі тиражі своїх книжок або гарантовану закупівлю своїх картин і т. ін.

Реабілітація совєтизму значно посприяла тому, що Росія «підводиться з колін»[47]. Ідеї демократів, що їх пов’язували зі злиднями, олігархією та злочинністю 1990-х років, а також із перебудовою, паплюжили, натомість заохочували «моральну стабілізацію». «Примирення» між царською Росією і постсовєтською Росією було передусім позначене відродженням консерватизму. Повернення царської Росії на національну сцену характеризували численні події. Хоча ще Єльцин переніс останки родини останнього царя в Санкт-Петербург, уже за Путіна, в жовтні 2000 року, Миколу II, його дружину і п’ятьох їхніх дітей канонізували як «мучеників». Дуже скоро в Росію перевезли останки багатьох і царських, і білогвардійських генералів (які воювали проти більшовиків під час громадянської війни), що померли за кордоном.

Найбільш значущим перепохованням було, напевне, перевезення останків одного з видатних полководців білої армії генерала Денікіна (1872–1947), відомого своєю запеклою боротьбою з більшовицьким режимом, несамовитим запереченням ідеї розчленування Російської імперії (чого вимагали кілька національних меншин, скажімо, українці та грузини) і несхитним антисемітизмом (він уважав, що євреї загалом прихильні до більшовиків). Московські дворянські збори[48] подали ідею перепоховати цього великого російського патріота, і цій ідеї швидко дали хід. У жовтні 2005 року з наказу Путіна останки Денікіна перевезли зі США до Москви й поховали з державними почестями в некрополі Донського монастиря.

Того самого дня і на тому самому місці поховали ще одного великого російського патріота, філософа Івана Ільїна (1883–1954), теж із наказу Путіна. Ільїн був украй консервативним філософом зі слов’янофільськими і монархічними поглядами. Вигнаний із Совєтської Росії 1922 року разом із 160 іншими інтелектуалами, він жив у Німеччині як антикомуністичний пропагандист. 1933 року Російський науковий інститут, де він працював, передали під опіку Йозефа Геббельса. Працю Ільїна дуже цінував перший шеф гестапо Рудольф Дільс. Ільїн сам вважав себе за фашиста: на його думку, диктатор — «митець влади». Проте відданість Ільїна не захистила його повною мірою від підозр гестапо, 1938 року він був змушений покинути Німеччину і перебратись у Швейцарію. Навіть після війни Ільїн зберіг прихильність до фашизму, хоч і засуджував його надужиття:

Уже кілька років, як Путін цитує Івана Ільїна в своєму щорічному посланні Федеральним Зборам. А Дмитро Медведєв, президент Росії у 2008–2012 рр., рекомендував його твори російським студентам. Крім того, це прізвище фігурує в деяких промовах російського міністра закордонних справ, голови Конституційного суду і патріарха. Які ж ідеї цього філософа, що їх так полюбляють цитувати сучасні російські керівники? Наприклад, ідея, що мета політики — подолати індивідуальність і запровадити «живу тотальність» нації. Зокрема він писав:

Вибір Донського монастиря для поховання Денікіна та Ільїна суперечливий. За сталінської доби тіла розстріляних під час великих чисток спалювали, а потім їхній прах закопували на території Донського монастиря, вночі, у щонайбільшій таємниці; крім того, там ховали й тих, кого страчували і до 1937-го, і після 1938 року. Микита Петров, історик із «Меморіалу», вивчав біографії сталінських катів, безпосередньо пов’язаних із тими стратами. Головного ката, якщо можна так висловитись, звали Василь Блохін (1895–1955), і за тридцять років доброї та вірної служби він особисто стратив близько 20 000 осіб. Позбавленого за доби Хрущова військового звання і нагород, цього ката спалили на тому самому місці, що і його жертв. І все-таки, якщо прах жертв ховали анонімно, Блохін мав право на скромний пам’ятник із фотографією в цивільному. Після приходу Путіна до влади на його могилі поклали нову мармурову плиту, прикрашену новим фото, цього разу з погонами генерал-майора служби безпеки. Що слід думати про це все: що кожен із трьох, Денікін, Ільїн і Блохін, по-своєму посприяв величі Росії?!

Одним із великих завдань, за яке дуже швидко взявся Путін, було возз’єднання Російської православної церкви за кордоном, яку заснували в 1920-х роках священики-емігранти, що не визнавали влади більшовиків, із Московським патріархатом. Після краху комуністичного режиму, коли співіснування двох окремих російських православних церков вочевидь уже не мало сенсу, московський патріарх Олексій II шукав зближення з Російською закордонною церквою. Ця церква спершу була непохитною, бо значна частина священиків СССР — і вся церковна ієрархія, зокрема й патріарх Олексій II — була скомпрометована зв’язками з КГБ. Прийшовши до влади і приїхавши в Нью-Йорк, Путін, хоч і не зустрівся особисто з митрополитом Лавром, предстоятелем Російської закордонної церкви, запросив його до Росії. Згодом, 2003 року, Путін приїхав у Нью-Йорк ще раз з листом, якого підписав Олексій II, і цього разу вже зустрівся з Лавром. Зусилля дали свої плоди: у травні 2007 року тисячі православних росіян стали свідками відновлення «канонічного спілкування» між Московським патріархатом і Закордонною церквою (що мала у світі кількасот парафій і десь півтора мільйона вірних). 2007 року на щорічній прес-конференції Путін стверджував, що значення «традиційних конфесій» Росії (передусім православ’я) можна порівняти зі значенням ядерного щита: адже вони зміцнюють російську державу і гарантують її зовнішню та внутрішню безпеку. Отже, новооб’єднана церква Путіна стала де факто каналом впливу на американських і європейських православних християн і зміцнила зв’язки між Батьківщиною-матір’ю і «русским миром».

Це зміцнення ролі церкви мало дуже швидкі наслідки. 2003 року так звані хулігани знищили в Сахаровському центрі в Москві виставку під назвою «Обережно, релігія!» Сорок митців виставили твори, які критикували навколишнє святенництво і ставили під сумнів місце релігії у світському суспільстві. Тих «хуліганів», насправді послану із завданням паству однієї московської церкви, швидко відпустили. Натомість організаторів виставки судили за «підбурювання до релігійної ненависті». Процес тривав близько двох років у атмосфері полювання на відьом. Двох працівників Сахаровського центру засудили до великих штрафів. Третю звинувачену, митця, який допомагав організовувати виставку, виправдали, але внаслідок травми, заподіяної процесом, вона наклала на себе руки. Це був перший із довгої низки судових процесів, найвідомішим з яких, напевне, був процес гурту “Pussy Riot” 2012 року, звинуваченого у співі блюзнірського тексту в храмі Христа-Спасителя під час релігійної служби. За словами письменника Проханова, то був «страхітливий вияв нігілістичної антицерковної культури».

Путін став активним прибічником ще одного об’єднавчого проекту, який започаткував Єльцин: підтримки «співвітчизників» в усьому світі. Отож фонд «Русский мир», фінансований російським урядом, організовує з 2007 року щорічні асамблеї, на яких збираються сотні представників «русского мира» з усієї планети в присутності російської дирекції і релігійних достойників. Цей фонд уже створив понад 250 російських центрів у 70 країнах. 2018 року в їхній роботі брало участь понад мільйон осіб в усьому світі. «Росія, Україна і Білорусь формують разом Святу Русь» — саме таке гасло часто використовують на зустрічах, присвячених поширенню уявлення про «русский мир».

Можна ще згадати Фонд підтримки і захисту прав співвітчизників, які живуть за кордоном, створений указом Путіна 2012 року, цей фонд зокрема надає юридичні консультації і допомогу у випадку судових процесів, порушених проти «співвітчизників».

На конгресах співвітчизників, які періодично відбуваються в Москві, представлена ціла галактика інституцій, центрів, організацій, асоціацій, мета яких — зміцнювати зв’язок Росії з її вихідцями і симпатиками за кордоном. Під час останнього, шостого конгресу, що відбувся наприкінці жовтня 2018 року, Путін звернувся до 700 делегатів, які представляли російську діаспору в світі:

Як і православна церква, «русский мир» за Путіна швидко став інструментом soft power, лагідної сили, у світі[53]. Ба навіть просто сили, як свідчить мобілізація «русского мира» на користь сепаратистів Донбасу. Проте всі ці об’єднавчі проекти нації, всі зусилля зміцнення зв’язків між матір’ю-Росією і закордоном не мали б сенсу, якби Путін на запропонував російському народу та «русскому миру» нової ідеології, зіпертої на переписування національної історії: славетного бачення минулого, водночас і царського, і совєтського, в якому головну роль відіграє Перемога в Другій світовій війні.

Розділ VIII ВЕЛИКА ПЕРЕМОГА НАД АБСОЛЮТНИМ ЗЛОМ

Реабілітація совєтського періоду і додавання його до величної розповіді про тисячолітню російську історію були б неможливі без уславлення Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.). Уславлення, яке за Путіна стало одержимістю. Але ж як говорити про Перемогу, не назвавши того, хто був генералісимусом і керівником совєтської держави мало не тридцять років? Реабілітація Сталіна — головний елемент історичного ревізіонізму і править за міст між царатом і совєтським режимом.

Ми ще не підступали до одного з найважливіших аспектів путінської ідеології: переписування історії. Заявлена мета полягала в прагненні зробити російську і совєтську історію досить позитивною, щоб молоде покоління пишалося Батьківщиною і прагнуло захищати її. Якщо історики завжди мають — майже за рідкісними винятками — право вивчати байдуже яку епоху і публікувати результати своїх досліджень, держава підтримує тільки так званий позитивний підхід до національної історії. Скажімо, історик сталінських злочинів видасть, не без труднощів, свою книжку малим тиражем, натомість «позитивні» твори, написані з підтримкою Міністерства культури та інших російських організацій і фондів, публікують багатотисячними накладами, а то й тиражем у кількадесят тисяч примірників. Крім того, їх рекомендують для читання учням і студентам.

Такий характер дій став очевидним після публікації під керівництвом Олександра Філіппова двох підручників російської історії (2007-го і 2009 року). В першому йдеться про період 1900–1945 рр., у другому — 1946–2006 рр. Опубліковані в двох варіантах — одному для викладачів і другому для учнів та студентів, — ці підручники містять незліченне число «перлів», зокрема в розділах, присвячених сталінському періодові (1924–1953 рр.). Зокрема там стверджено, що масові репресії і терор були раціональними методами і діями політичного керівництва (з метою забезпечити соціальну «стабільність») і керування економікою (з метою індустріалізувати і модернізувати країну). Відповідно до путінського духу автори подають нам «примирене» бачення національної історії, однаково характеризуючи протилежні сили, ба навіть катів і жертв: усі були росіянами, які діяли задля блага великої Росії, байдуже, чи йшлося про Денікіна, Сталіна або Тухачевського (маршала, розстріляного 1937 року з наказу Сталіна). Адже добро і зло — не абсолютні категорії: добро — це те, що служить великій російській державі, і то зі схвалення православної церкви, в дусі відомого німецького військового гасла: “Gott mit uns!” («З нами Бог!»).

2013 року президент Путін доручив Міністерству освіти створити серію підручників, які охоплять тисячолітню історію Росії. Ідея була проста: замінити десятки підручників, чимало яких мали фінансову підтримку «з-за кордону» (наприклад фонду Сороса) і які «перекручували» вирішальні події російської і совєтської історії, підточуючи національні почуття молоді, та створити для кожного історичного періоду єдині авторитетні підручники патріотичної орієнтації.

Обов’язок наглядати за цим завданням дістався міністрові культури Володимиру Мединському, що став популярним у Росії завдяки своїм багатотиражним дешевим книжкам, присвяченим історичним темам: власне, історичній міфології, в якій російську історію виставлено на сцену залежно лише від інтересів держави і яку можна охарактеризувати стереотипним протиставленням захисників і ворогів Батьківщини. 2015 року, під час однієї конференції в Московському інституті міжнародних відносин, alma mater Мединського, він у своєму виступі увиразнив власний підхід до совєтської історії, вписаної, на його думку, в пряму лінію російської історії:

Читаючи праці й полемічні статті деяких «істориків», як-от Мединського, можна легко добачити параметри цього підходу. За позитивні вважають усі фактори та всі історичні постаті, які посприяли територіальному розширенню Росії, захисту православних народів і перемозі над ворогами Росії, надто західними і католицькими (чи то тевтонськими лицарями, чи то підступними поляками). Саме отак сприяють реабілітації постаті Івана Грозного (до чого вже брався Сталін), незважаючи на спротив багатьох істориків і частини громадської думки, ще не цілком поневоленої новим історичним методом.

Ось що можна було прочитати на сайті журналу «Военное обозрение» в жовтні 2016 року:

Великим російським і совєтським завойовникам, чи то Петру I, чи то Сталіну, курять фіміам; Михайла Горбачова і Бориса Єльцина, винних у розпаді СССР і запідозрених у догідливості перед Заходом, суворо критикують, ба навіть ненавидять. Негативне бачення Леніна, утверджене наприкінці горбачовської доби, а потім за Єльцина, відтоді значно пом’якшили. Як писав міністр Мединський, хіба Ленін не забезпечив територіальну єдність Російської імперії, коли Османська імперія та Австро-Угорська імперія розпалися? Історію тепер трактували лише залежно від інтересів держави. Кожну територіальну втрату сприймають як драму: землі, що їх завоювали наші предки, слід зберегти за всяку ціну, а воля народів, які живуть на ній, не має значення. Той, хто визнає законність такої волі, — просто антипатріотичний. Саме отак утверджують геополітичний підхід до історії, про який теоретизували нацисти, зокрема Карл Шмітт (1888–1985), що його обожнює Олександр Дугін.

В одній зі своїх промов[57] Дугін цитує визнання провини режисера Карена Шахназарова, колишнього радника Горбачова під час перебудови, що став безумовним прихильником Володимира Путіна:

Тоді Дугін пояснив:

На думку істориків, і то дедалі більшого числа істориків та політиків, саме Сталін знову надав Росії її колишньої величі, ба навіть збільшив її. Немов великий цар, Сталін розширив кордони імперії, наростив військову та економічну могутність СССР, переміг у війні і здійснив поворот до консерватизму. Ще за життя Сталіна його порівнювали з Іваном Грозним і Петром I. Проте Сталін, що його вважають за архітектора грандіозного тріумфу російського народу над абсолютним злом, яким був нацизм, має особливу ауру. Через те його популярність ненастанно зростає. Десь 1990 року внаслідок викриттів злочинного характеру сталінізму ім’я Сталіна позитивно сприймали тільки 10% населення. Але, починаючи з єльцинських років, за доби економічного краху та екзистенційного приниження, рівень його популярності регулярно зростав. Чи відіграв тут якусь роль тост, який Володимир Путін публічно виголосив за Сталіна? Правда тут має радше протилежний характер: завдяки групам соціологів, що їх Путін поставив собі на службу, він мав змогу дізнатися про емоційний стан суспільства й діяти в унісон із ним. У лютому 2017 року Сталін опинився на чолі видатних постатей світової історії з рівнем популярності 38%, випередивши Путіна і національного російського поета Пушкіна. Я пригадую один совєтський анекдот, популярний за доби Брежнєва: «У XXI ст. експертів запитали: «Ким був Гітлер?» Бони відповіли: «Дрібним тираном епохи Сталіна».

Саме в дусі цього давнього анекдоту трактують тепер постать Сталіна численні офіційні особи. Ось що 2014 року сказав Віталій Третьяков[58], регулярно запрошуваний учасник великого російського політичного ток-шоу «Вечір із Володимиром Соловйовим»:

Щоб зрозуміти таку неймовірну популярність, треба замислитись над офіційним трактуванням Другої світової війни, зокрема періоду, який росіяни називають Великою Вітчизняною війною. Для них вона почалася 22 червня 1941 року, коли німецькі війська пішли в наступ проти СССР. Через сімдесят вісім років після цієї трагічної події Велика Вітчизняна війна стала головним і основоположним елементом нової ідентичності російського народу.

На мою думку, в попередніх розділах я довела, що росіяни протягом сотень років жили в певності своєї месіанської долі: несли в собі божественну істину (Москву уподібнювали до «Третього Риму», «Святої Русі»), поєднану з імперською істиною, згодом із комуністичною істиною (Совєтська Росія як авангард людства), уподібненою до імперського націоналізму. Саме імперський націоналізм мало-помалу взяв гору, надто після Великої Вітчизняної війни, коли результати Перемоги дали змогу перетворити ізольований на міжнародній сцені СССР у світову наддержаву. З цієї причини згадана війна за Брежнєва стала об’єктом культу, тоді як її відносно мало вшановували за Сталіна, — можливо, саме тому, що її історія приховувала багато темних сторінок. Після розпаду СССР російський народ почувався сиротою, якого зрадили інтелектуали, що розповідали про не дуже славні епізоди національної історії, які народ волів би забути або ніколи не знати. Велика Вітчизняна війна, ця боротьба з абсолютним злом, була ідеальною темою, щоб повернути народові «втрачену честь». Перемогти те зло могло тільки абсолютне добро, вічне світло. Тобто російський народ під проводом Сталіна. З появою Путіна ця ідентичність народу-переможця набула безперечно месіанських акцентів. Ідеться не тільки про минуле, а й про іманентну рису російського народу.

Щоб не ослабити цю ідеологічну зброю, сервільні історики заперечують або виправдовують «тактичними міркуваннями» не дуже славні сторінки російської участі в Другій світовій війні. Передусім період 1939–1941 рр., коли СССР Сталіна і нацистська Німеччина об’єдналися задля розчленування Східної Європи. Сліди цієї співпраці ретельно затерли, проте деякі збереглися. Скажімо, незабутня карикатура Кукриніксів, тріо російських художників, намальована 1940 року: совєтський пілот у польоті тисне руку нацистському пілоту, тим часом як совєтські та німецькі бомби рясно спадають на Лондон. Підпис проголошує: «Народи-брати призначили собі зустріч над ворожим містом. Кожен потиск рук — це тріск Британської імперії».

1948 року на Заході знайшли мікрофільми таємних протоколів до пакту про ненапад між Німеччиною і СССР. Але за браком оригіналів, знищених бомбами в Німеччині, совєтська влада категорично заперечила їхнє існування. Оригінали, які зберігалися в Росії, оприлюднили тільки за Єльцина, 1993 року, і вони справили ефект вибуху бомби. Адже, якщо було відносно легко пояснити причини того договору (виграти час, щоб краще підготуватися до можливої великої війни, або сподіватися, що Гітлер нападе на західні демократії, які в СССР вважали за ворожі режими), було дуже важко виправдати протоколи, що визначали поділ значної частини Східної Європи. Хоча фотографії оригіналів були опубліковані в одному збірнику російського Міністерства закордонних справ, завжди існує досить могутня течія есеїстів та істориків, які заперечують автентичність текстів. Є багато тих, хто заперечує, зокрема, автентичність підписів Молотова та Ріббентропа і шукає непослідовності в тексті. Ось що пише історик Арсен Мартиросян, колишній високий співробітник совєтської військової розвідки:

Ці звинувачення проти Великобританії і Франції цілковито дотримуються совєтської логіки. Після поділу Польщі СССР і Німеччина 28 вересня 1939 року справді підписали новий договір про кордони. Совєтські газети друкували тоді, що Великобританія і Франція не мають права називати СССР агресором, бо ж оголосили війну Німеччині, яка прагнула тільки миру.

29 грудня 1939 року газета «Правда» опублікувала послання, які Сталін адресував Гітлеру і Ріббентропу, подякувавши за привітання з 60-річчям. Якщо послання до Гітлера досить формальне, послання до Ріббентропа тепліше:

Як, зрештою, пояснити, що цей короткий період дружби між нацистською Німеччиною і СССР, а також поділ Східної Європи на підставі таємних протоколів (єдиного пояснення спільного розчленування Польщі і «добровільної» совєтської анексії трьох балтійських країн, Західної Білорусі і Західної України — польських територій, румунських Бессарабії та Північної Буковини і частини Фінляндії), провокує такі ревні заперечення? Відповідь видається очевидною: визнання цих фактів руйнує міф про абсолютну «святість» Великої Вітчизняної війни. Видатний російський історик Арсеній Рогінський, один із засновників «Меморіалу», розповідав мені одного дня про психологічний бар’єр, який перешкоджає звичайному громадянинові визнати реальність. «Ми воювали з нацистами, ми не могли бути їхніми друзями!» — такою є миттєва реакція населення, підтримана мовчанням або спростуваннями офіційних осіб.

Як пов’язаний із цим Володимир Путін? Якщо йдеться про пакт, він поводився щонайменше непослідовно, 1 вересня 2009 року в Ґданську, під час церемонії, присвяченої початку Другої світової війни, він заявив:

Чи був Путін щирим, говорячи перед поляками про помилки совєтського керівництва? А чи йшлося тільки про хитрощі, як мали приспати чутливу до того питання публіку? Хай там як, через шість років, 2015-го, Путін солідаризувався зі своїм міністром культури Мединським, на чию думку, цей пакт становив великий успіх сталінської дипломатії, і зовсім по-іншому промовляв перед Ангелою Меркель:

Якщо вірити історику Микиті Петрову, ця зміна тону відображує еволюцію офіційної російської позиції не тільки щодо історії, а й теперішності; це тріумф Realpolitik:

Ще один злочин заплямовує «позитивну історію» Другої світової війни: Катинський злочин, який широка громадськість на Заході знає завдяки чудовому фільму з такою назвою Анджея Вайди (1926–2016). Зізнаюся, що, призвичаєна до жахіть сталінських злочинів, я маю повні очі сліз, коли думаю про Катинь.

Совєтські війська, окупувавши частину Польщі, взяли в полон 250 000 польських військових. Значну частину цих людей, простих солдатів, або відпустили, або передали німцям (43 000 осіб). Близько 15 000 офіцерів (серед них багатьох студентів-резервістів) і колишніх поліцаїв запроторили в табори. Табори, які «приймали», крім того, тисячі представників цивільної польської еліти: лікарів, адвокатів, викладачів і т. ін.

5 березня 1940 року Політбюро на чолі зі Сталіним погодилося з проханням Лаврентія Бери (1899–1953), начальника НКВД, що бажав застосувати смертну кару до «25 700 польських в’язнів, колишніх офіцерів, службовців, поліцаїв, членів різних контрреволюційних організацій, шпигунів і саботажників» без суду і обвинувальних актів.

Число розстріляних було трохи меншим. 21 982 жертви повезли у ваговозах до шістьох місць страти. Найвідоміше містилося в Катинському лісі під Смоленськом. Британський історик Ентоні Бівор[64] уточнює, що НКВД записало адреси родин жертв, дозволявши їм спершу писати додому. Ці родини схопили й депортували в Казахстан, загалом 60 667 осіб, з яких 80% були жінки та діти.

Але й без Катині репресії проти поляків були надто жорстокі. Під час великих чисток поляки — або люди, чиє прізвище мало польське звучання — ставали об’єктом особливих зусиль. За словами Ніколя Верта[65], зі 140 000 арештованих осіб 111 000 стратили, решту заслали в ГУЛАГ. Під час окупації Східної Польщі 150 000 чоловіків силоміць забрали до Червоної армії, а 100 000 — у будівельні батальйони, які споруджували укріплення. Польський Інститут національної пам’яті підбиває вкрай тяжкий загальний підсумок: 320 000 поляків, депортованих у Сибір, і 150 000 померлих (або страчених) унаслідок совєтської окупації.

Останки жертв, убитих у Катині, знайшла 1941 року німецька армія під час наступу на західну частину СССР; нацисти широко висвітлили це відкриття як доказ більшовицького варварства. СССР заперечував свою відповідальність і звинувачував нацистську Німеччину. Знову-таки довелося чекати перебудови, щоб Михайло Горбачов і Борис Єльцин опублікували частину таємних документів, які доводять совєтську провину. Проте нині це вбивство мало присутнє в офіційному історичному наративі. Ще тривожніше те, що Володимир Путін і Дмитро Медведєв не раз висловлювали свою «власну думку», стверджуючи, мовляв, ці страти свідчили про особисту помсту Сталіна, розлюченого через свою поразку в Совєтсько-польскій війні 1920 року. Чимало російських есеїстів та істориків, скажімо, Юрій Жуков і Олег Назаров, ідуть набагато далі: вважають, що головні документи, пов’язані з Катинським злочином, і зокрема рапорт Берії, сфальшовані, щоб викривити роль Сталіна в совєтській історії та історії XX ст. Зокрема існує сайт «Правда о Катыни», який заперечує совєтський злочин і звинувачує в ньому нацистів. У соціальних мережах ці заперечення досить поширені. Ось що писав 2012 року молодий популярний блогер Максим Акімов:

Це формулювання підтверджує слова Арсенія Рогінського: є дуже багато людей, які відмовляються вірити в очевидні факти лише тому, що вони суперечать їхньому баченню справедливої по суті Росії.

Заперечення і викривлення правди стосуються й інших болючих тем історії Великої Вітчизняної війни. Згадаймо, наприклад, про існування армії Власова та інших російських добровольців, які воювали чи то в складі вермахту, чи то в російських дивізіях СС. Олександр Солженіцин писав в «Архіпелазі ГУЛАГ»:

У середині 1990-х років про цей феномен ще писали. Роман Георгія Владимова «Генерал і його армія» (1994 р.), де йдеться про перехрещені долі генерала Власова і німецького генерала Ґудеріана, отримав 1995 року премію «Російський Букер», а 2000 року — Сахаровську премію «За громадянську сміливість письменника». Тоді численні критики вважали його твір за «найважливіший роман десятиріч», оцінювали його як один із найкращих творів про війну. Незважаючи на породжену полеміку, цей роман і далі вважають за видатний текст, дарма що в наші дні про нього мало говорять.

Натомість у грудні 2018 року спалахнув скандал навколо слів не згодного з режимом письменника Дмитра Бикова, вимовлених під час однієї публічної зустрічі в Санкт-Петербурзі. Не виправдовуючи нацизм і колабораціонізм, Биков стверджував, що цей колабораціонізм був виявом громадянської війни, тобто опором населення СССР комунізму і совєтському режиму під час і після німецького нападу[67].

Биков, на жаль, лише нагадав про відомі факти: масовий колабораціонізм із нацистами, бо вони воювали проти більшовизму, і боротьбу проти совєтської окупації в західних районах СССР після війни. Додаймо, що протягом Великої Вітчизняної війни нарахували 1,7 млн дезертирів і 2,5 млн осіб, які уникнули військового призову — завдяки, наприклад, фальшивим медичним довідкам. Як доводять рідкісні свідчення, часто йшлося про відмову воювати і вмирати за більшовицьку Батьківщину.

А втім, більшість совєтських громадян мужньо воювали з німецькими окупантами. Проте видатний письменник Василь Гроссман, автор роману «Життя і доля», бачив точно: в більшості випадків люди воювали проти тих, хто напав на рідну землю, їхню Батьківщину, а не задля захисту більшовизму. Та війна стала національно-визвольною війною: солдати в Сталінграді та на інших фронтах сподівалися, що Перемога забезпечить після війни більшу свободу. Цю мрію Сталін швидко розбив новою хвилею репресій...

Що далі відступають від війни, то більш священними стають її історія і пам’ять про неї. В січні 2014 року, незадовго до вшанування 70-ї річниці кінця блокади Ленінграда вермахтом, єдиний незалежний телеканал «Дождь» запропонував глядачам та відвідувачам свого сайту таке запитання: «Чи треба було віддати Ленінград німцям, щоб урятувати сотні тисяч людських життів?» Нагадаймо, що ця блокада, яка тривала майже дев’ятсот днів, була страхітливим випробуванням: близько мільйона осіб, можливо, навіть більше, померли там від голоду, хвороб і холоду, якщо не загинули під час бомбардувань або нелюдських атак. 54% глядачів того каналу, що складаються з освічених містян, дали відповідь «так». Це «блюзнірське опитування» спровокувало лють ЗМІ і соціальних мереж. Місцева прокуратура з ініціативи Санкт-Петербурзької думи навіть почала розслідування проти каналу «Дождь» за «образу» захисникам міста. Телеканал дуже швидко був змушений вибачитися перед громадянами і визнати, що те опитування було помилкою.

Інший скандал спровокувала сатирична комедія російського режисера і продюсера Олексія Красовського, знята 2018 року: «Свято». Дія відбувається 1941 року протягом новорічної ночі в обложеному Ленінграді, інтрига спирається на конфронтацію між забезпеченою родиною і двома голодними людьми. Коли фільм перебував ще на стадії монтажу, активісти й політики — які все ж не бачили його — вимагали від Міністерства культури заборонити прокат фільму, бо в ньому зиркали іронічним поглядом на священну тему. Поставши перед цим галасом обурення, Красовський відмовився від ідеї випуску фільму в прокат і обмежився його демонстрацією в “YouTube”, де той фільм усе-таки побачили понад мільйон людей.

Симптоматичним для загальної атмосфери є франко-британський фільм Армандо Януччі «Смерть Сталіна» (2017 р.). Ця весела політична сатира, що зображує останні дні диктатора і боротьбу за владу в лоні його наближеної гвардії, справді спровокувала в Росії вкрай несамовиті реакції.

22 січня 2018 року, за кілька днів до виходу фільму, Міністерству культури адресували колективний лист: там ішлося про «образливе ставлення до національного гімну», інформацію «екстремістського характеру», «приниження росіян (совєтських громадян)». Автори листа стверджували, що вихід цього фільму напередодні 75-річниці Сталінградської битви був би «плювком в обличчя всіх її жертв і тих, хто вижив». Серед підписантів був режисер Микита Михалков, син автора слів совєтського і російського гімнів, а також багато інших представників культури «патріотичної» орієнтації. Зрештою внаслідок численних негативних реакцій Міністерство культури скасувало свій дозвіл.

Якщо фільм «Свято» кінець кінцем не пішов у прокат, блокбастер «Урятувати Ленінград» демонстрували в кінозалах із великою помпою одразу після святкування 75-ї річниці кінця блокади. У фільмі зображено зворушливу історію двох закоханих, яких напередодні неминучого нападу німців на місто евакуювали на великій баржі, що затонула серед Ладозького озера разом з усіма своїми пасажирами, понад тисячею людей. Опозиційна «Новая газета» писала, що справжню драму цього масового потоплення, яке довго замовчували, перетворили в мелодраматичний фільм, де випустили найважливіше: ті люди сіли на стару баржу без фальшбортів, непристосовану... Без засобів порятунку. Без конвою. Без повітряної підтримки...

Річ очевидна, фільм «Урятувати Ленінград», на відміну від «Свята», добре узгоджувався зі святкуванням 75-ї річниці кінця блокади, яке прагнули зробити грандіозним: з цієї нагоди на параді маршували 2500 військових, частина в мундирах Великої Вітчизняної війни, а також продемонстрували разючі технічні засоби, і це все — в присутності Володимира Путіна. В серці міста збудували величезний «військово-історичний» табір, де відтворили життя під час блокади та боїв і уславлювали нездоланний дух ленінградців.

Прикладів уславлення і фетишизації Великої Вітчизняної війни не бракує. У січні 2019 року Лаос передав Росії 30 танків «Т-34», які були в країні. Більшість цих танків мають 50–70 років. Росія запропонувала Лаосу дати знижку під час купівлі нових танків, якщо вона отримає старі. Чому служитимуть ті танки? їх використовуватимуть для парадів на честь Дня Перемоги, знімання історичних фільмів, реконструкції битв і як «пам’ятники» в різних провінційних містах. Ці танки доповнюють уже наявний арсенал: понад тисяча «танків-пам’ятників» засвідчують у російських містах та містечках могугність Батьківщини.

Танки «Т-34» прибули до Владивостока на пароплаві. Потім їхали потягом через усю країну аж до міста Наро-Фомінська під Москвою. Польська “Gazeta Wyborcza” порівняла цю врочисту подорож із носінням святих реліквій. На вокзалах тих «ветеранів» вітали не тільки звичайні жителі, а й священики з корогвами і свяченою водою, кроплячи нею танки, та оркестри. В одній місцевій газеті можна було прочитати: «Ласкаво просимо додому, переможці!»

Насправді ті танки не брали участі в Другій світовій війні. Навіть виробили їх не в СССР, а в Чехословаччині, країні, що, напевне, продала їх Лаосу на початку посткомуністичної доби. Але яке це має значення? Цей танк — ікона: кожен «Т-34» тепер священний!

Немов як супровід повернення легендарних танків, блокбастер «Т-34» Олексія Сидорова мав величезний успіх у російських кінотеатрах. Ідеться про фантазію для підлітків, у якій персонажі нагадують героїв відеоігор. Нацисти в ньому наказують полоненим совєтським танкістам бути живими мішенями під час військових навчань. Їм дали один танк «Т-34», у якому вони спромоглися заховати трохи набоїв. Танкісти зрештою втекли від німців, перетнули мінні поля й нейтралізували ворожі танки, що переслідували їх. «Новая газета» подала точний аналіз:

Якщо війну, зокрема Перемогу, сприймають як священні, всяку спробу поставити під сумнів той чи той епізод, говорити про внесок союзників у Перемогу, нагадувати, що СССР майже два роки був союзником гітлерівського режиму або що совєтські солдати зґвалтували наприкінці війни близько двох мільйонів німецьких жінок (із благословення Сталіна) одразу сприймають як блюзнірство і спробу «вкрасти» Перемогу.

2014 року Дума навіть ухвалила закон, який передбачав покарання (аж до трьох років ув’язнення) за публічну реабілітацію нацизму. Ірина Ярова, ініціатор того закону, заявляла, що він не дозволить публікувати «лицемірну брехню» і переписувати історію на користь «негідних політичних проектів». Це стосується зокрема «поширення навмисне фальсифікованої інформації про діяльність СССР під час Другої світової війни» і «штучного створення доказів для звинувачень». По суті, як зауважив історик і журналіст Микола Сванідзе[69], «усі об’єктивні й чесні історичні дослідження можуть підпасти під удар цієї статті Кримінального кодексу. Це спосіб заткнути рота чесним людям: історикам, журналістам і звичайним приватним особам, які писатимуть чи говоритимуть у публічному просторі».

Відтепер Велика Вітчизняна війна «недоторканна». Це твердження слушне не тільки про великі історичні постаті, як-от Сталіна й Жукова, головні епізоди війни, скажімо, блокаду Ленінграда, Сталінградську битву і штурм Берліна, а й про незначущі самі по собі епізоди.

За доказ тут править легенда про Зою Космодем’янську (1923–1941), ім’я якої знала кожна совєтська дитина. Як члена групи молодих добровольців її арештували й катували нацисти. На другий день після допиту, на якому вона не зрадила нікого, її повісили в одному селі. Аж до свого останнього подиху вона закликала жителів села воювати проти нацистів, лаяла своїх катів і стверджувала, що вони ніколи не переможуть її народ.

Справжня історія не така славетна. Зоя була неврівноваженою дівчиною, яку до війни лікували з приводу психічних розладів. На початку війни вона вступила до загону розвідників і диверсантів при штабі Західного фронту. Ту молодь попередили, що всі вони загинуть під час виконання своїх завдань, а тих, хто якимсь чином не загине в бою, візьмуть у полон, катуватимуть і вб’ють нацисти. 17 листопада 1941 року, коли німці наближалися до Москви, Сталін дав наказ спалити всі села, які були між 40-м і 60-м кілометрами позаду лінії фронту. Ця тактика випаленої землі прирікала на смерть від вогню або холоду (то була надто сувора зима) російських жителів тих сіл, переважно жінок, дітей і старих, бо майже всі чоловіки були мобілізовані. За словами Іллі Старинова (1900–2000), відомого совєтського диверсанта, цей наказ Сталіна був украй тяжкою помилкою, бо позбавив партизанів усякої народної підтримки і спонукав населення ставати на бік німців, — саме отак і був знищений партизанський рух у Ленінградській області, що полегшило оточення міста[70].

Група Зої отримала наказ спалити за 5–7 днів десять сіл. Дівчина встигла підпалити лише три будинки села Петрищево. Зою піймав на гарячому житель села і передав її німцям. Решта совєтської легенди правдива: її катували й повісили. Зоя постає як трагічна жертва водночас і злочинного наказу Сталіна, і свого фанатизму, і, зрозуміла річ, німецьких напасників. Але викриття, пов’язані з Зоєю, спровокували хвилю обурення: адже взялися за священну постать із пантеону героїв війни. Як пояснює соціолог Сергій Кара-Мурза, «народна свідомість, незалежно від офіційної пропаганди, обрала її та ввела до пантеону святих мучеників. Її образ, без жодного зв’язку з її справжньою біографією, правив за опору тієї свідомості»[71].

Підведімо підсумки. Незважаючи на дедалі більш обмежувальні закони, Росія не є тоталітарною державою, в ній публікують праці критичних істориків, можна передплатити телеканал «Дождь» і слухати радіостанцію «Эхо Москвы», можна дивитись по інтернету фільми, яких ніколи не знайдеш десь-інде, або відео з опозиціонером Навальним, що викриває корупцію, яка панує у високих сферах влади. Але все це адресоване дуже обмеженій публіці: освіченим громадянам, які вийшли протестувати проти виборчого шахрайства під час виборів до Думи 2011 року, проти переобрання Путіна 2012 року, на користь обрання опозиціонера Олексія Навального в Москві під час муніципальних виборів 2013 року й т. ін. Влада чудово розуміє, що не має підтримки цих, скажімо, 15% населення. І не бачить у цьому великої незручності, бо ж якраз і позбавляє цих людей впливати на велику більшість населення. Національні телеканали перебувають у руках держави, що загалом контролює більшість ЗМІ й забезпечує ненастанне форматування громадської думки, що й дало тій державі змогу вигадати культ Великої Вітчизняної війни.

Розділ IX «БЕЗСМЕРТНИЙ ПОЛК» — ПОГАНСЬКИЙ АПОФЕОЗ КУЛЬТУ НАЦІЇ

Навіщо створювати культ Великої Вітчизняної війни? Для населення ця війна — унікальна політична подія XX ст., у якій кожен росіянин може впізнати себе. В Росії майже немає жодної родини, член якої тим або тим чином не брав би в ній участь. Майже немає жодної родини без полеглого, пораненого чи зниклого безвісти. Саме в цьому контексті й на тлі безпрецедентної мілітаризації з’явилася ініціатива: «Безсмертний полк». Спершу громадянський і незалежний, цей рух був швидко очолений урядом і став тепер дедалі грандіознішим святкуванням єдності й непереможності російського народу.

Використання Великої Вітчизняної війни, до якого вдається Путін, спирається не на порожнечу: ця війна глибоко позначила життя кожної совєтської родини. Сталін мінімізував військові та цивільні втрати й називав вигадану цифру 7 млн осіб, приховуючи факт, що реальні втрати були набагато вищі від німецьких. Після перепису населення 1961 року Микита Хрущов назвав цифру ближчу до реальності: 20 млн осіб. Брежнєв, не уточнюючи, говорив про «понад 20 мільйонів». Лише під час перебудови комісія, що складалася з військових та істориків, отримала доступ до архівів, зокрема архівів Генерального штабу, і змогла порахувати втрати. У травні 1990 року комісія опублікувала результати своєї праці: загинуло 26,6 млн осіб, з них близько 8,7 млн військових. Нині виявляється, що навіть ці цифри поставлено під сумнів.

14 лютого 2017 року Дума присвятила пленарне засідання «патріотичному вихованню російських громадян». Депутати, сенатори та високі урядовці слухали свого колегу комуніста Миколу Земцова, що розповідав про втрати, пов’язані з Великою Вітчизняною війною. Його доповідь спиралася на розсекречені дані Держплану, які в минулому не вивчали. Якщо вірити тій інформації, населення СССР у 1941–1945 рр. зменшилося майже на 53 млн осіб; близько 11 млн осіб померли від природних причин. Отже, людські втрати, зумовлені війною, становили десь 42 млн осіб. Серед них, за словами Земцова, понад 19 млн. військових і близько 23 млн цивільних. Серед військових він налічує понад 3 млн військовополонених, що загинули або були знищені в німецьких таборах; з-поміж цивільних приблизно 2,5 млн євреїв знищено внаслідок голокосту кулями і близько одного мільйона ленінградців загинули під час блокади.

15 млн додаткових смертей відносно цифр 1990 року. Величезне збільшення, таке раптове і, зрештою, неймовірне, що вчені мляво відреагували на ці «одкровення». За браком обґрунтованих і доступних доказів за цими цифрами проступає певне бажання поставати в образі жертви. А втім, відкриваючи засідання, голова думського комітету з освіти В’ячеслав Никонов виголосив таку заяву:

Ці нові цифри цілком можуть бути новим маневром, щоб ще більше освятити Велику Перемогу, якій курять тим більше фіміаму, що страхітливіших жертв вона вимагала. Історик і публіцист Марк Солонін подає геополітичне пояснення такого «гігантизму»:

2013 року міністр Мединський, «головний патріот», уже виправдовував окупацію Східної Європи кількістю совєтських жертв:

Немає значення, що міністр ошукував, як і численні офіційні історики: СССР не тільки був майже так само довго у війні, як і Великобританія (він почав з окупації Польщі 17 вересня 1939 року, потім окупував балтійські держави, почав війну проти Фінляндії й т. ін., про що офіційні російські історики уникають говорити), а й британські втрати цивільних і військових сягають 500 000 осіб, американські — 400 000 осіб, французькі — 600 000 осіб. Якби Мединський хотів робити чесні розрахунки, співвідношення було б 1,5 млн жертв до 27 млн, тобто не таким «катастрофічним», як він вважає. Але яке це має значення? Фетишизація Перемоги сімдесятирічної давності дає змогу Росії нині утверджувати свої геополітичні претензії і свою моральну вищість над цілим світом, виправдані кров’ю совєтських жертв.

Лишається тільки факт, що кількість совєтських жертв майже годі уявити собі, байдуже, йдеться про 27 млн чи про 42 млн полеглих. Не забуваймо, що загалом співвідношення між полеглими на фронті й пораненими становить один до двох або до трьох. Тож серед військових мало б бути від 16 до 18 млн поранених. Якщо до них додати померлих (з усіх категорій разом), ми отримуємо запаморочливу цифру: від 43 до 45 млн осіб з ураженою плоттю, і то серед населення, яке становило 1941 року після анексії територій унаслідок пакту Молотова-Ріббентропа 194 млн осіб. Одне слово, під час тієї війни кожен четвертий чи п’ятий загинув або ж був поранений.

Отже, ми зобов’язані повернутися до питання, яке мучить кожного, хто вивчав історію Другої світової війни. Чому стільки вбитих, покалічених і поранених із совєтського боку? Це питання головне: якою людською ціною переміг СССР у цій війні? Як сталося, що число жертв із німецького боку набагато менше, ніж із совєтського (я не встряватиму в битву цифр, але в совєтів жертв майже вдвічі більше)? Георгій Владимов у своєму вже згаданому романі звинувачує совєтське військове керівництво, зокрема маршала Жукова, в тому, що вони ніколи не щадили солдатів, щоб досягти у визначений термін військових цілей, які ставив Сталін, і то байдуже якою людською ціною.

Ось один драматичний приклад: Ржевська битва (Тверська область), що тривала загалом понад п’ятнадцять місяців у 1942–1943 рр., поділяючись на кілька епізодів. Жуков кидав на укріплені німецькі позиції полк за полком, дивізію за дивізією. Із совєтського боку було майже 400 000 полеглих, понад 750 000 поранених і понад 200 000 потрапили в полон. Місто Ржев із населенням 40 000 осіб було стерте з лиця землі. Але ця тривала битва змушувала кілька німецьких дивізій лишатися на Ржевській дузі й перешкодила їм узяти участь у Сталінградській битві. Чи була виправдана «Ржевська м’ясорубка», як називали її ті, хто вижив у цій битві? В усякому разі офіційна російська історіографія прагне обминати цей епізод мовчанням. Ржев не входить у героїчний дискурс.

Але винищували народ не тільки військові, які посилали російських солдатів на певну смерть. Лютувало й совєтське правосуддя: за чотири роки війни військові трибунали засудили понад 2,5 млн осіб (з них 217 000 на смерть), не рахуючи тих, кого стратили на місці командири чи комісари, а також загородні загони, які стояли позаду бойових військ, закриваючи їм шлях до відступу.

Ставлення совєтського уряду до мільйонів військовополонених, які опинилися в німецьких руках, було не ласкавішим. Наприкінці 1941 року в полон потрапили понад 3 млн совєтських військових. Німці ставилися до них із неймовірною жорстокістю і вбивали з найменшого приводу, якщо полонені не вмирали через брак їжі, медичного піклування та даху над головою. Як пише Тімоті Снайдер, у перші місяці війни військовополонених чекала запрограмована смерть, бо вони в очах Гітлера, крім того, що були комуністами, належали до нижчої раси[74]. До того ж Сталін у серпні 1941 року підписав указ, згідно з яким офіцерів і комісарів, що потрапили в полон, вважали за дезертирів, їхні родини арештовували. Коли влітку 1941 року в німецькому полоні опинився рідний син Сталіна Яків, Сталін відмовився обміняти його. Совєтське керівництво відхилило й пропозицію Червоного Хреста в Женеві піклуватися про совєтських полонених, передусім годувати їх. Загальний наказ полягав у боротьбі до останнього патрона і радше загибелі, ніж здачі в полон.

Слід нагадати й про долю численних поранених і покалічених. Коли я була малою дівчинкою, на вулицях Москви, надто в периферійних кварталах, рясніло безногими інвалідами. То були ветерани війни, що пересувалися на грубих, абияк обтесаних дошках із маленькими коліщатками, відштовхуючись руками в товстих рукавицях. Тих калік іронічно називали самоварами. Держава не дуже дбала про них, у найкращому разі вони отримували жалюгідну пенсію, тож, часто не маючи нікого, хто дав би їм притулок, були змушені жебрати. Чимало їх жили на вулицях або вокзалах. Горілка нерідко була їхньою єдиною втіхою. Кількість інвалідів, які втратили принаймні одну кінцівку (часто дві, а то й чотири), оцінюють у понад мільйон осіб. У середині 1950-х років ці бідолахи раптом зникли з публічного простору: за наказом влади їх зібрали і транспортували в центри, де їм судилося лише повільно вмирати далеко від очей та серць своїх співвітчизників, щоб не «затьмарювати» героїчний образ війни і приховати факт, що режим кидає напризволяще тих, хто героїчно захищав його. Місця, де створили деякі з тих центрів, відомі. Один із них містився в північній частині Ладозького озера, в Карелії, на острові Валаам, відрізаному від континенту кригою майже дев’ять місяців на рік. Можна лише уявити собі, що відбувалося в таких місцях...

Протягом принаймні двох поколінь у родинних спогадах був присутній воєнний травматизм. Літні люди повторювали, наче мантру: «Не дай, Боже, війни!» Щоб уникнути війни, вони були ладні терпіти дуже суворе життя. Але комуністичний режим мало переймався тими стражданнями. Офіційні вшанування обмежувалися вихвалянням заслуг військових командирів і виняткових героїв, не звертаючи уваги на звичайних героїв. Мабуть, саме з цієї причини зародився рух 9 травня. Щороку в День Перемоги родини жертв почали збиратися задля вшанування своїх рідних, які воювали на війні.

Цей феномен зародився в одній школі в Новосибірську. 1965 року учні вирішили вийти на парад із портретами ветеранів; це був спонтанний рух, що не мав підтримки з боку місцевої влади, бо ж не було приписів зверху. Дві інші десь такі самі ініціативи з’явилися під час перебудови: в Липецькій області та Солікамську. Але тільки починаючи з 2007 року, за Путіна, ця ідея справді втілилася в життя. Цього року в Тюмені, місті нафтовиків, Геннадій Іванов, голова обласної ради ветеранів, організував парад переможців. Ініціативу, про яку розповіла преса, підтримали інші міста (Казань, Кемерово, Новосибірськ та ін.). 2010 року Людмила Шевцова, заступниця мера Москви, організувала марш громадян із фотографіями ветеранів і транспарантами: «Герої Перемоги, наші прадіди і діди». Участь узяло приблизно 5000 осіб. Бракувало лише якоїсь дрібнички, щоб надихнути юрбу.

2011 року троє журналістів сибірського міста Томська знайшли ту дрібничку. Йшлося про «відновлення справедливості»: герої, які воювали за свободу країни, мали право бути присутніми — вони або їхні фотографії — на святі Перемоги. 9 травня 2012 року близько 6000 томчан із портретами своїх предків, що брали участь у Великій Вітчизняній війні, вийшли на парад у місті. Ідея сама по собі не була оригінальна, але тамтешні журналісти знайшли назву, яка й становила всю відмінність. Ту ходу назвали «Безсмертний полк», тож бійці отримали таким чином статус безсмертних. Ентузіазм ЗМІ, регіональних і національних, одразу надав тій ініціативі популярності. Сформувалася спільнота координаторів із різних міст і навіть іноземних країн, де є численні громади вихідців із Росії. 2013 року «Безсмертний полк» пройшов маршем у 120 російських містах, а також в Україні, Казахстані та Ізраїлі. 2014 року до цього феномену були причетні 500 міст і сім іноземних країн.

Річ зрозуміла, народні збори такого масштабу, одразу підтримані різними органами місцевої влади, не могли уникнути уваги російської виконавчої влади. Годилося очолити цей щойно сформований рух — масовий міжрегіональний історико-патріотичний рух «Безсмертний полк», що попервах хотів бути аполітичним. 2015 року «Безсмертний полк» ввели у всеросійську програму святкувань 70-ї річниці Перемоги. Отже, 9 травня 2015 року, одразу після військового параду, «Безсмертний полк» уперше пройшов вулицями Москви і по Червоній площі. В ньому брало участь близько півмільйона осіб. На чолі — Володимир Путін, пишаючись портретом батька.

Починаючи з 2015 року, ці марші почали отримувати логістичну і солідну фінансову підтримку з боку російської держави. Зокрема через масовий всеросійський рух «Волонтери Перемоги», представлений у 76 російських регіонах, цей рух отримує державні субсидії (понад 63 млн рублів у 2016–2017 рр.) та різні регіональні допомоги, скажімо, безкоштовне надання приміщень. Координатори «Волонтерів» — здебільшого державні та муніципальні урядовці або ж співробітники організацій, фінансованих державою. Другим організатором заходів на 9 травня є громадянсько-патріотичний рух, названий «Безсмертний полк Росії», його заснувала група функціонерів, до яких належать Олена Дунаєва, колишній директор Волгоградського патріотичного центру, а також громадська організація, співголовою якої є депутат Думи Микола Земцов, котрого я вже згадувала. Марші фінансують ще й дві федеральні структури: Російський центр громадянського і патріотичного виховання і Федеральне агентство у справах молоді.

Саме отак держава привласнила ініціативу, початкова мета якої була радше шляхетна: «Зберегти в лоні кожної родини пам’ять про покоління, яке пережило Велику Вітчизняну війну... і вшанувати пам’ять наших близьких, були вони ветеранами армії чи флоту, підпільниками, партизанами, працівниками тилу, в’язнями концентраційних таборів, ленінградцями під час блокади, дітьми війни». І справді, сайт «Безсмертного полку» (www.moypolk.ru) вже прийняв понад 400 000 розповідей та свідчень про долі людей із «покоління переможців» і допоміг знайти сліди деяких полеглих.

Після 2015 року успіх «Безсмертного полку» ненастанно зростав у Росії та в усьому світі. Путін щороку бере участь у ньому, і таке, безперечно, посприяло популярності цієї ходи. 2010 року в ній брали участь 1,2 млн осіб у Москві та Санкт-Петербурзі і сотні тисяч інших людей у 73 російських регіонах та сорока іноземних країнах. 2017 року брали участь уже 7,8 млн осіб, з них 850 000 в Москві. Саме тієї пори абсолютно зникла спонтанність на користь злагодженої до міліметра організації, гідної совєтської доби. В зімкнутих лавах можна побачити курсантів шістьох суворовських військових училищ Міністерства внутрішніх справ Росії, а також курсантів Московського президентського кадетського училища Федеральної служби військ національної гвардії (або ж президентської гвардії) Російської Федерації. Всі ті юні військові несуть, як і годиться, портрети свої дідів і прадідів. Лихі люди запевняють, що їм наперед роздають ті збільшені фотографії, ніяк не пов’язані з їхніми справжніми предками.

2018 року число учасників зросло ще більше. Цього разу на вулицях Москви пройшли маршем понад мільйон осіб і понад 10 мільйонів в усій країні у складі десь 2900 маніфестацій. Як і щороку, деякі учасники несли портрети Сталіна. «Безсмертний полк» пройшов маршем і в багатьох містах анексованого Криму та на сепаратистських територіях Донбасу, де виставляли фотографії не тільки жертв Великої Вітчизняної війни, а й проросійських бойовиків, убитих у боях проти регулярної української армії, яку сепаратисти та їхні російські спонсори називають «фашистською». У Москві Володимир Путін ішов поруч із двома іноземними керівниками: сербським президентом Александром Вучичем та ізраїльським прем’єр-міністром Беньяміном Нетаньяху. Хоча серби героїчно боролися з окупантами, а держава Ізраїль несе на своїх плечах пам’ять про голокост, цей демарш був зумовлений політичними розрахунками, набагато тісніше пов’язаними з безпосередньою дійсністю. Найдужче вражала, мабуть, участь кількох десятків сирійських дітей, що тоді були на канікулах у найпрестижнішому піонерському таборі совєтської доби — «Артеку» в Криму, — який і далі приймає надто вже заслужених російських дітей та дітей із «дружніх країн». Сирійські діти несли портрети свої близьких, які загинули під час сирійської війни. Ті діти з усією очевидністю належали до родин, вірних Башару аль-Асаду, тож було неважко здогадатися, хто відігравав роль «фашистів», винних в убивстві їхніх батьків або дядьків. Б’юсь об заклад, що американці.

Географія «Безсмертного полку» теж значно розширилася: 2018 року ця хода відбулася в понад 80 країнах, аж до Антарктики. «Співвітчизники», які становлять «русский мир» в усіх закутках планети, вбачають у ній украй символічний та об’єднавчий елемент. У Франції ці процесії зібрали 3000 осіб. Усюди або майже всюди у світі були присутні, як повідомляють, російські дипломати.

Масштаб цих процесій справді приголомшує. Щоб унаочнити це, досить подивитися відео в інтернеті. В Москві це людський потік, що заполонив великі міські артерії. Потік, де йдуть разом літні люди та молодь, чоловіки і жінки, ба навіть дуже юні дівчатка та хлопчики, інколи виряджені у військові мундири. Попереду того потоку десятки людей несуть величезний червоний транспарант, — немов бар’єр чи бастіон, — на якому написано: «Безсмертний полк». У чому полягає глибокий сенс такої дивної маніфестації? І які рушії гальванізують це людське море?

«Безсмертним полком» росіяни передусім знову заявляють про свою Перемогу над нацистами і повідомляють усьому світові про свою моральну вищість, насамперед над Заходом, потім над рештою світу. Новим світлом тепер уже є не «Свята Русь» (після сімдесятьох років накинутого атеїзму релігійне чуття вже не досить значуще), і, зрозуміло, не комуністична ідея, а поганська ідея, ідея національної могутності та іманентної непереможності, живлена Великою Перемогою.

Слова гімнів і пісень, складених із цієї нагоди, дуже промовисті.

Наприклад:

Або:

Або:

Або:

Серед численних пісень, які вирізняються силою своєї ритмічної страхітливої військової музики, є пісня Олега Газманова, ультрапатріотичного співака і автора текстів, автора знаменитої пісні «Я рождён в Советском Союзе, Сделан я в СССР». Олегові Газманову внаслідок його політичної діяльності заборонено в’їзд до деяких європейських країн. Ось довгий уривок із цієї пісні:

Яку науку можна виснувати з цих слів? Минуле і теперішнє — нерозривні, це вічне повернення Совєтського Союзу. «Безсмертний полк» об’єднує учасників ходи та їхніх предків. Живі, що беруть участь у «Безсмертному полку», вічні так само, як і небожителі. Оскільки «Безсмертний полк» святий (або священний), фотографії відіграють ту саму роль, що й ікони. І, нарешті, цей полк, вічно живий, готовий знову воювати задля захисту героїчної і непереможної Батьківщини. Ця битва освячена небесами.

Отже, йдеться про містерію, яку ставлять щороку і яка полягає в новій актуалізації основоположних подій (міфологічних чи справжніх) наявного устрою. Так само, як і битва Мардука і Тіамата в Месопотамії, вихід євреїв із Єгипту, народження і воскресіння Ісуса. Але тут, попри вживання релігійних термінів, немає жодної згадки про Бога або про його пророка. Священний об’єкт — це Батьківщина, її захист — святе завдання.

Ось як Олександр Проханов, колись маргінальний письменник і патетичний націоналіст, а тепер уже шанована постать, описав свої емоції під час військового параду і ходи «Безсмертного полку»:

Олександр Дугін подає досить близький аналіз:

Проханов і Дугін — православні вірні, проте релігійний екстаз, який вони описують тут, майже не має нічого спільного з християнством, а свідчить радше про культ війни, предків і смерті.

Дуже близькі ідеї, можливо, не досить виразно охарактеризовані, ми бачимо у фашистських суспільствах, в Італії та Німеччині. Марк Неоклеус, викладач одного британського університету, присвятив цьому феноменові ціле дослідження[77]. На думку цього професора соціології, культ бійця, полеглого на бойовищі, — важливий компонент фашистської ідеології. Зокрема Неоклеус пише про тезу філософа Мартіна Гайдеґґера (1889–1976), члена нацистської партії, який стверджував, що можна налагодити прямий контакт із полеглими в бою, і аналізує інші нацистські обряди та святкування, які припускають, що мертві, якщо не лишилися серед живих, воскресають. Неоклеус вивчає «містичний світ» фашизму, що, на його думку, є «світом безсмертного існування»:

Одне слово, стверджує дослідник, фашизм живлять уявлення про воскресіння та безсмертя, які перетворюють смерть за Батьківщину в бажану долю. Зрештою, це коло ідей, яке пояснює фашистське гасло: «Хай живе смерть!»: шляхетна смерть — це перехід у безсмертя і поєднання з колективним тілом нації.

У «Безсмертному полку» носять портрети не тільки людей, які героїчно загинули, бо багато виставлених облич — це не ті, хто загинув у бою. Вони були поранені або просто воювали, як мій батько. Працювали під час війни, як моя мати, що її, студентку юридичного факультету, взяли на роботу секретарем військового трибуналу в Москві; як мій дід по матері, що, незважаючи на частковий параліч, працював сторожем на заводі й інколи гасив запалювальні бомби, які падали на покрівлю; як моя бабуся по матері, що, страждаючи від ожиріння та серцевих проблем, працювала друкаркою в управлінні того самого заводу. Чи були вони героями? Ніхто з них ніколи б не прийняв цього титулу. Жоден з них не дозволив би виставляти свій портрет.

Кінець фільму «Урятувати Ленінград» дуже промовистий. По осяяному сонцем Невському проспекту суне незліченна колона «Безсмертного полку», учасники якої несуть транспаранти з назвою затонулої баржі. А чи героїчна та баржа? Чи герої оті пасажири, чиє життя так трагічно урвалося? Нині на це запитання слід відповідати ствердно. Відтепер усі, хто знав війну, належать до покоління переможців і одразу мають статус героїв. Війна і вся нація, і мертві, і живі освячені. Росія знову стала «Святою Руссю»: її народ освячений назавжди своєю Великою Перемогою.

Отже, Дугін і Проханов, ці ідеологи з фашистським духом, помітили, мабуть, головну суть цих святкувань. Для значного числа учасників ідеться про маніфестацію сили, єдності, солідарності, родинних і національних гордощів. Але слова, слова тих гімнів мають сенс, і цей сенс діє на неусвідомленому рівні: ті, хто маршує з «Безсмертним полком», спілкуються з мертвими і завдяки цьому стають безсмертними. Вони теж готові захищати Батьківщину й померти за неї.