Безсмертний полк. Священна війна Путіна

Розділ X МІЛІТАРИЗАЦІЯ РОСІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Культ Великої Вітчизняної війни сприяє мілітаризації російської молоді, яку мають надихати подвиги народу під час війни і яка повинна братися до фізичної підготовки, проводити військові навчання, ходити в експедиції для пошуків останків солдатів на бойовищах, створювати місцеві військові музеї, здійснювати реконструкції великих битв із масою статистів. Російська держава виділяє значні суми на виховання патріотичного духу серед молоді.

2012 року Володимир Путін створив своїм указом Російське військово-історичне товариство. Це фінансована державою організація, і очолює її не хто інший, як міністр культури Володимир Мединський. Яка її мета? «Консолідувати зусилля держави і суспільства, щоб краще вивчати військову історію Росії, чинити опір спробам викривити її, плекати патріотизм, підвищувати авторитет військової служби і зберігати військово-історичну спадщину». Ця організація перебуває під пильним контролем кількох «яструбів», скажімо, Сергія Шойгу, міністра оборони, або Дмитра Рогозина, гендиректора «Роскосмосу» (цивільного і військового).

У партнерстві з міністерствами оборони і культури це товариство, що має відділення в усіх російських регіонах, керує військово-історичними таборами для молоді в Росії і на суміжних територіях (загалом тих таборів сто десять); організовує експедиції для пошуку останків військових, полеглих на бойовищах, споруджує пам’ятники героям різних російських війн, провадить безкоштовні екскурсії на бойовища під назвою «Шляхи Перемоги», в тих екскурсіях узяли участь донині півмільйона школярів; а передусім улаштовує грандіозні реконструкції битв.

Згадаймо, наприклад, прорив Міуського фронту в серпні 1943 року після двох років запеклих боїв, битву, значення якої деякі історики порівнюють зі значенням Курської битви. Фронт був сформований трьома укріпленими лініями німецької оборони, поділеними мінними полями, і тягнувся вздовж річки Міус на Донбасі на сотню кілометрів. Німці вважали, ніби їхня оборона нездоланна, як-от лінія Маннергейма чи лінія Мажино. Історію цієї битви приховували десятки років унаслідок величезних людських утрат (за два роки загинуло 830 000 совєтських солдатів супроти 120 000 німців) і тривалості боїв. Міус був пеклом, як і Ржев. Ті, хто вижив, говорять навіть про «малий Сталінград».

Ось як перший канал російського телебачення представив реконструкцію тієї битви в серпні 2018 року:

Навіщо здійснювати таку грандіозну й дорогу реконструкцію? Щоб кількасот юнаків «знали і пам’ятали», як стверджують інструктори? Можна цілком обґрунтовано припустити, що цю битву обрано з інших причин. Річка Міус тече, власне, по Донецькій і Луганській областях, значні частини яких окупували проросійські сепаратисти. Тож, можливо, битву проти німецьких фашистів відтворили як повторення боротьби сепаратистів проти українських «фашистів». Мабуть, саме в цьому полягає головний сенс підготовки в таборах Російського військово-історичного товариства: познайомити молодь зі смаком майбутньої війни.

Військово-історичне товариство, що об’єднує сотні місцевих осередків, — не єдиний спосіб вербування дітей і підлітків. Після президентського указу в жовтні 2015 року народилася ще одна військово-патріотична організація під патронатом Сергія Шойгу — «Юнармія», підрозділи якої прикріплені до військових частин, військових училищ і академій, до авіаційних полків, кораблів військово-морського флоту та армійських спортивних клубів. Створення і виготовлення мундирів, військових знаків, символів і беретів членів «Юнармії» фінансує держава. Емблема і прапор поєднують червоне совєтське знамено, п’ятикутну зірку — теж совєтську — і стилізованого орла, що нагадує водночас і двоголового орла царської Росії, і такого ж орла посткомуністичної Росії. Як часто в путінській Росії, цей постмодерністський прапор ставить на одну площину і царську, і совєтську історії, об’єднані в єдиному патріотичному пориві. Цей рух почав діяти вже через кілька місяців після свого створення.

Виховати молоде покоління патріотів, які ведуть здоровий спосіб життя і здатні в разі потреби захищати зброєю Батьківщину, — таким є заявлене прагнення засновника «Юнармії» Сергія Шойгу. Ось що можна прочитати на одному військовому сайті, який представляє проект:

Насправді йдеться не тільки про навчання вмінню стріляти. На першому великому з’їзді членів «Юнармії», що приїхали в Москву з усіх закутків Росії, Шойгу фактично пообіцяв їм таке:

Менше ніж за три роки чисельний склад «Юнармії» досяг 276 000 членів. Але міністр Шойгу не хоче спочивати на лаврах. У грудні 2018 року він вимагав посилити військово-патріотичну роботу серед молоді й заявив про свою наступну мету: 500 000 членів.

«Лихі люди» порівнюють «Юнармію» з Hitlerjugend. На відміну від Hitlerjugend, і це значуща відмінність, участь в «Юнармії» добровільна. Але схожість і справді тривожна. В обох випадках ідеться про мілітаризацію і психічне вербування молоді, як свідчить гімн «Юнармії»:

Як і в піснях про «Безсмертний полк», у цьому гімні поєднано минуле і теперішнє. Це «ми» стосується водночас і совєтських солдатів, які врятували російський прапор, рідні домівки та пісні, і членів «Юнармії», готових повторити подвиг своїх предків коштом свого життя.

Чи можна уявити собі, як сотні тисяч європейських дітей, байдуже, німецьких, французьких чи іспанських, співають такий гімн? У нацистській Німеччині таке втовкмачування дало свої плоди: загони Hitlerjugend утримували останню лінію оборони рейху і гинули за Батьківщину і фюрера аж до останнього дня війни. Як і всі діти-солдати, вони були безстрашні... «Юнармія» вербує своїх добровольців, починаючи з восьмирічного віку.

Правду кажучи, готування до війни присутнє всюди. Хоча «початкова військова підготовка», яка полягає в теоретичному і практичному навчанні, не обов’язкова, її викладають у великій кількості шкіл. Після 2015 року багато шкіл створили класи кадетів, куди приймають тільки добрих учнів. Після уроків вони вивчають військову історію і опановують абетку військового навчання, зокрема навчаються стріляти, техніки бою і т. ін. Ці діти матимуть пріоритет, якщо захочуть вступити до вищих навчальних військових закладів.

Ці заходи не нові, йдеться про певне повернення до совєтських традицій, але в набагато більшому масштабі. Отож у березні 2014 року президент Путін підписав указ, відновивши статус і практику «ГТО» («Готов к труду и обороне!»), совєтської традиції, назву якої він вирішив зберегти. Ідеться про програму фізкультурної підготовки для здачі нормативів, зокрема зі стрільби. 2016 року в них брали участь учні всіх шкіл і всіх освітніх закладів країни; з 2017 року в них може брати участь кожен громадянин від 6 до 70 років. Офіційно ці змагання факультативні, але на практиці школярі та студенти часто змушені до участі. Здача нормативів «ГТО» офіційно не становить складової частини мілітаризації країни, але де-факто йдеться про фізичну підготовку, яка полегшує пристосування до армійської служби.

Насправді вербування дітей відбувається ще в ранішому віці. Наприклад, у магазинах можна купити книжечки-розмальовки, призначені дітям від 1 до 3 років, де представлені різні військові професії, танки і військові кораблі. Починаючи з трьох років, ті книжечки вигідно заступає велика книжка-розмальовка з назвою «Військова техніка», призначена конкретно хлопчикам, на її четвертій сторінці можна прочитати, що вона «привертає увагу дітей до останніх моделей танків, самохідних гармат, ракетних установок. Величезних важких машин, що їх придумали наші військові інженери і що становлять гордість, силу й могутність нашої армії. З такою зброєю ми не боїмося жодного ворога»[81]. Хіба що віддати перевагу книжці «Армійський спецназ», яка докладно пояснює та ілюструє функції спеціальних армійських підрозділів, тобто командос[82]. Можна, напевне, погодитися з думкою тієї матері, що лишила такий коментар на одному сайті продажу через інтернет: «Дуже добра розмальовка для дітей. Ми подарували її нашій дитині — першокласнику на 23 лютого (свято збройних сил). Реалістичні й докладні малюнки, і кожен має супровід у вигляді повчального для дітей опису діяльності спецназу. Рекомендую!»

Але книжки-розмальовки — це, звичайно, дрібниця, якщо порівняти з потоком романів, оповідань, віршів, популярних книжок і коміксів, присвячених Другій світовій війні та російській армії. Частина цієї продукції — перевидана тепер — була створена ще в совєтському періоді. Але, як пише одна мама у «Фейсбуку», коли читаєш своїй дитині вголос, прикметник «советский» дуже легко замінити прикметником «российский»: однакова кількість складів. Зрештою, що більше минає часу, то менше значення має та різниця.

Але книжок не досить. Що може бути кращого, щоб діти почувалися невимушено в тому мілітаризованому світі, як дати їм військові мундири? Вони потрібні для святкувань і 23 лютого, і 9 травня. Ці убори здебільшого складаються з військової сорочки, пояса (з зіркою на пряжці), штанів для хлопців і прямої спіднички для дівчат, пілотки та чобіт зі штучної шкіри і мають утілювати образ солдатів і офіцерів минулого й нагадувати дітям про дідів та прадідів, які служили в армії й захищали Батьківщину. Ці товари пропонують на кількох сайтах продажу через їнтернет[83].

Можна також організувати військову вечірку, як радить один спеціалізований сайт[84], пропонуючи мундири, іграшкову зброю і тістечка у формі гранат. Усі ці аксесуари використовують для процесій «Безсмертного полку», в яких беруть участь численні діти.

Хіба що батьки-матері захочуть повести своїх дітей в один із недавно створених військово-патріотичних парків з атракціонами, які мають шалений успіх. Будівництво найбільшого з них — чия повна назва звучить Військово-політичний парк культури і відпочинку Збройних сил Російської Федерації «Патріот» — почалося восени 2014 року в Одинцовському районі під Москвою. Щоб покласти перший камінь, організували врочисту церемонію в присутності міністра Шойгу і губернатора області. Опис цього парку, що займає понад 5000 гектарів, справді вражає: музей авіації, музей панцерних бойових машин, музей артилерії, спортивні споруди, а в перспективі багато інших проектів. Територія поділена на кілька зон, кожна з них представляє якийсь різновид збройних сил: піхоту, авіацію, військово-морський флот, аерокосмічні сили, стратегічні ракети, авіадесантні війська. Там виставлені військові машини, на них можна по-справжньому навчатися, а також скористатися різними атракціонами. Для транспортування гусеничних машин і панцерників спорудили спеціальну залізницю. Парк уже має свою каплицю, проте на 75-ту річницю Великої Перемоги, 2020 року, там спорудять головну церкву російських збройних сил із куполом 100 метрів заввишки. У вересні 2018 року в присутності Володимира Путіна і з благословення патріарха Кирила покладено перший камінь фундаменту тієї церкви.

Проте одного парку такого типу не досить для забезпечення патріотичних потреб населення всіх закутків Росії. У жовтні 2018 року російський прем’єр-міністр Дмитро Медведєв, безлика маріонетка президента Путіна, видав постанову про створення п’ятьох нових патріотичних парків: у Кронштадті коло Санкт-Петербурга, в Єкатеринбурзькій області на Уралі, у Севастополі в Криму, в Мурманській області на півночі й на острові Руський на Далекому Сході.

Саме отак формується нова російська ідентичність: ідентичність народу, що походить від покоління переможців у Другій світовій війні, народу, який переміг найбільше зло — фашизм і який, отже, вважає, ніби має право грати роль першого плану на міжнародній арені. Народу, готового воювати не тільки для свого захисту, а й для захисту геополітичних інтересів своєї Батьківщини і посилення її впливу у світі.

Розділ XI НОВА РОСІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ДОКТРИНА І НОВІ ЗАСОБИ ПРОПАГАНДИ

Мілітаризація російського суспільства має дві головні цілі. Перша пов’язана з внутрішньою політикою: треба створити постійний патріотичний порив, який об’єднуватиме націю задля підтримки путінської влади. Друга — з зовнішньою політикою: потребою захищати російські геополітичні інтереси, розширювати зони впливу країни, доходячи інколи аж до анексії, боротися з демократичним Заходом, власне, з США і Європейським Союзом. Як? Підтримуючи всі рухи — крайні ліві і крайні праві, — прагнучи ослабити західні країни і вдаючись до засобів «гібридної» війни, як-от тролінгу, поширення fake news, шантажу, корупції і просто доброї старої брехні.

Від миті свого приходу до влади Володимир Путін, надихаючись совєтською, ба навіть сталінською моделлю, мріє про відновлення російської держави, зіпертої на абсолютну військову могутність і безперечне домінування у вуглеводній сировині, і то відкидаючи водночас і марксистську ідеологію, і вільне підприємництво та демократію. Наче вовк у вівчарні, він на початку був змушений просуватися замасковано. Отже, бачили, як він спершу зміцнив свою владу: поставив під свій контроль російські ЗМІ — колись рушії перебудови; підпорядкував олігархів і призначив друзів та колишніх чекістів (часто і тих, і тих водночас) на головні посади, усунув із Думи, а також із місцевих зборів та адміністрацій представників демократичних партій. Ця праця, закінчена наприкінці другого мандата Путіна, дала йому змогу тимчасово відступити своє місце Дмитру Медведєву, проте не пустивши віжки влади. Але перше ніж здійснити цю відому «рокіровку», або ж «перевернути пісковий годинник», і стати прем’єр-міністром тоді, коли Медведєв скочив у президентський фотель, Путін накреслив нові лінії російської зовнішньої політики.

Отож 10 січня 2007 року, на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки, він виголосив промову, в якій ясно заявив про повернення до «холодної війни», не згадуючи її назви. Ця агресивність гостро контрастувала з поміркованістю, що переважала за єльцинської доби, коли йшлося про відносини Росії з Заходом:

У тій самій промові Володимир Путін гостро критикував розширення НАТО на схід і стверджував, що Росія не поважатиме постанов ЄС і НАТО, пов’язаних із міжнародною безпекою, за винятком лише постанов ООН, де Росія має право вето, а отже, й можливість блокувати кожну постанову, несприятливу для неї. Путін критикував Організацію з безпеки та співпраці у Європі (ОБСЄ), перетворену, на його думку, у «звичайний інструмент на службі зовнішніх політичних інтересів однієї країни або групи країн на шкоду іншим державам», а також так звані недержавні організації, що їх використовує Захід для обслуговування своїх інтересів. Путін наголошував, що Росія — «країна з понад тисячолітньою історією, країна, яка завжди мала привілей провадити незалежну зовнішню політику». І закінчив: «Ми не маємо наміру змінювати цю традицію».

Як зауважив 2017 року політолог Андрій Колесников із Центру Карнеґі в Москві, ця промова позначила початок трансформації Росії, що з партнера Заходу стала перетворюватись у «суперсуверенний острів»[86]. Щоб відігравати провідну роль у світі, режим Путіна перейняв політичне кредо дуже консервативного царя Олександра III (1845–1894): «Росія має лише двох друзів: свою армію і свій флот».

За президентства Медведєва, коли командував Путін, російська армія почала масштабну військову реформу, щоб модернізувати свої структури й підвищити ефективність. Ця реформа, оголошена за зачиненими дверима на колегії Міністерства оборони в жовтні 2008 року, мала закінчитися 2020 року. Нині кількісний склад армії нараховує трохи більше мільйона осіб (призовників і контрактників) і близько 30 млн резервістів, яких можна мобілізувати в разі потреби. Армія дедалі краще споряджена і навчена. Після 2008 року вона щороку проводить навчання на різних частинах російської території, навчання дедалі складніші, в яких бере участь щораз більша кількість військових. Скажімо, в навчаннях «Схід-2014» на Далекому Сході у вересні 2014 року брало участь десь 150 000 військових. Крім того, 1500 танків, 120 літаків, 70 кораблів. То були найбільші навчання після совєтської доби. Проте через чотири роки, в навчаннях «Схід-2018», уже брало участь 300 000 військових, понад 1000 літаків, гелікоптерів і дронів, близько 36 000 танків, панцерників та інших машин, десь 80 кораблів і суден забезпечення. До того ж у цих навчаннях брали участь китайські та монгольські підрозділи. Річ зрозуміла, Путін поїхав на схід, щоб бути присутнім.

Ці навчання служать не тільки для перевірки технічних засобів армії, а й для збільшення її операційного потенціалу: окремі підрозділи навчаються досягати цілей, визначених під час битв. Армія аж ніяк не приховує своєї могутності: 2018 року були присутні спостерігачі з 57 країн, а також представники НАТО і ЄС.

У грудні 2014 року, невдовзі після анексії Криму, Володимир Путін схвалив нову редакцію російської військової доктрини (ухваленої 2010 року). Цей текст уточнює, якими є відтоді дві головні загрози для Росії. Перша, зовнішня, пов’язана з розширенням НАТО на схід; ця загроза вкрай перебільшена, але дуже ефективна для мобілізації громадської думки проти США та їхніх «сателітів» і випинання грудей, показуючи під час військових навчань і парадів дедалі досконаліші й страхітливіші бойові засоби. Друга загроза внутрішня, йдеться про «поширення інформації з метою чинити вплив на російське населення, зокрема на юних громадян, щоб підточити історичні, духовні й патріотичні традиції с сфері оборони Батьківщини». Отже, як бачимо, знову: все, що може зазіхнути на підсолоджену та міфологізовану історію Другої світової війни, офіційно вважають за табу і загрозу.

Але, крім навчань, російська армія вишколюється, і то дедалі більше, у справжніх війнах. Улітку 2008 року, коли в Китаї відбувалися Олімпійські ігри, вона почасти вдерлася в Грузію для «захисту» сепаратистів Південної Осетії (близько 50 000 жителів) і Абхазії (менше 250 000 жителів). Міжнародний тиск лише стримав Росію від повної окупації Грузії і повалення прозахідного президента Саакашвілі. Відтоді Росія, що 2007 року втратила свої військові бази в Грузії, збудували нові в цих двох сепаратистських республіках, не визнаних міжнародною спільнотою. Росія контролює де-факто 20% грузинської території.

Починаючи з листопада 2013 року, хвиля народних протестів, мирних по своїй суті й спрямованих проти відмови проросійського президента Януковича ратифікувати угоду про асоціацію між ЄС і Україною, протягом трьох місяців вирувала по всій Україні. Цей рух дістав назву Євромайдан, або просто Майдан, бо маніфестанти збиралися на майдані Незалежності, головній площі Києва. Через кілька днів після втечі Януковича наприкінці лютого 2014 року (зрештою його переправили до Росії) в результаті кривавої, але невдалої спроби розігнати маніфестантів у Крим прибули російські командос без знаків розрізнення, посиливши 25-тисячний російський військовий контингент, розміщений на кількох військово-морських базах[87]. Вони зайняли парламент та інші головні інституції, паралізували політичне й економічне життя півострова. Через місяць Росія анексувала Крим, і тепер значну частину території цього півострова в Чорному морі займають військові об’єкти.

Після анексії Криму (офіційно говорять про «возз’єднання» Криму з Росією) на додачу до російського флоту там створили автономне угруповання російської армії. Йдеться про війська, здатні воювати самостійно, без зовнішньої логістичної підтримки. За словами міністра оборони Сергія Шойгу, «це угруповання не лишає жодного шансу потенційному супернику, який ризикне зазіхнути на територіальну цілісність Росії. Крім того, — додав міністр, — високоточні системи, розміщені на півострові, відіграють важливу роль у гарантуванні безпеки всієї Росії».

У листопаді 2017 року начальник Генерального штабу генерал Герасимов уточнив склад того угруповання. Крім великої військово-морської бази, в Криму розміщені армійський корпус, дивізія протиповітряного захисту й авіаційна дивізія. А Чорноморський флот тепер доповнили підводними човнами, фрегатами з крилатими ракетами і береговими системами протиповітряної оборони.

Але, безперечно, найбільшими «навчаннями» російської армії стала її інтервенція в Сирію 2015 року. Вперше за роки існування посткомуністичної Росії Путін вирішив прийти на допомогу диктаторові — Башару аль-Асаду, кривавому катові свого народу. Ця постанова, звичайно, відповідала очевидним стратегічним і геополітичним інтересам (за совєтської доби Росія вже створила невелику військово-морську базу в Тартусі, а 2015 року мала змогу збільшити її, поширивши свою могутність на Східне і Центральне Середземномор’я, а також отримала ще одну базу, вже авіаційну, в Хмеймімі), але в цьому можна ще й добачити бажання російського президента заявити всьому світові, що Москва відтепер ніколи не покине своїх союзників. Аж до тієї пори — і за Єльцина, і за Путіна — російський уряд безсило приглядався, як валили диктаторів — його союзників і друзів: Слободана Мілошевича, Саддама Хусейна, Муаммара Каддафі. За рік до того, 2014 року, не змігши перешкодити втечі та усуненню in absentia від влади українського президента Віктора Януковича, Путін помстився, анексувавши Крим і підбуривши до бунтів на південному сході України, та досяг певного успіху на Донбасі. У Сирії постанову здійснити воєнну інтервенцію наприкінці вересня 2015 року ухвалили «вчасно»: тоді, коли доля Башара аль-Асада, здавалося, вже була вирішена, російська інтервенція дала змогу змінити ситуацію на протилежну. Росіяни заявили, що воюють, мовляв, із «терористами». А тими «терористами» в їхніх очах були не тільки бойовики так званої «Ісламської держави», а й різні спрямовані проти Асада повстанські рухи, що їх вважав за терористів сирійський режим. Насправді російські авіаційні та ракетні удари дісталися здебільшого містам і регіонам, де не було «Ісламської держави» або ж траплялися лише нечисленні групи її бойовиків, проте ті райони перебували під контролем різних повстанських, джихадистських чи ні, угруповань. Згідно з різними повідомленнями[88] понад 80% російських ударів були призначені для боротьби з опозицією Асаду.

В одній статті в газеті “New York Times”[89] перелічено п’ять великих цілей російської операції в Сирії: перешкодити падінню режиму Асада; уникнути дипломатичної ізоляції Росії після анексії Криму; довести, що Росія надійніший союзник, ніж США; продемонструвати могутність нових російських озброєнь; запропонувати нове видовище російській громадській думці, розчарованій загрузанням на Донбаському фронті.

Росіяни довго заперечували присутність своїх військ на сирійській землі — за винятком, звичайно, персоналу, що служив на базах у Тартусі та Хмеймімі. Проте в березні 2016 року президент Путін зазначив, що одна з цілей операції — на додачу до перелічених у газеті “New York Times” — полягає в потребі пересвідчитись у надійності російських технічних засобів за реальних бойових умов. Російська армія застосовувала в Сирії 231 тип озброєнь, зокрема керовані ракети великої дальності, як-от «Калібр», «X-101», «Іскандер-М», «Точка-У» і «X-55». Але, якщо запуск цих ракет здійснювали далеко від сирійських кордонів, використання інших бойових засобів безперечно вимагало присутності російських військових на сирійській землі.

22 серпня 2018 року російське Міністерство оборони опублікувало рапорт про результати інтервенції його збройних сил у Сирії. В ньому сказано, що в боях у Сирії брало участь понад 63 000 російських військових, із них 26 000 офіцерів і 434 генерали. Серед них усі командувачі російських військових округів, начальники об’єднаних штабів, а також командувачі авіації та протиповітряної оборони, всі командири дивізій і 95% командирів полків і бригад змішаного типу. Понад 90% екіпажів військової авіації і 60% екіпажів стратегічної авіації, які реалізували понад 39 000 бойових вильотів, удосконалили свої бойові вміння, беручи участь у справжній війні. Крім того, 86 військових кораблів і 14 підводних човнів, а також 83 допоміжні судна брали участь у 189 операціях на морі[90].

Нині російська армія модернізована й добре підготована: на додачу до щорічних навчань вона набула неоціненного «бойового досвіду». Молодь мілітаризована, а її патріотичний дух, так само як і патріотичний дух більшості населення, піднесений ненастанним потоком пропаганди. Але хто той ворог, проти якого Росія збирається воювати? Путін охарактеризував його 2007 року у своїй мюнхенській промові: цей ворог — НАТО і Захід. Від тієї дати офіційний та неофіційний дискурс щодо демократичних країн стає дедалі агресивнішим.

Анексія Криму справді призвела до повороту у відносинах Росії і Заходу. Анексувавши належну Україні територію під прикриттям референдуму, організованого тоді, коли Росія вже окупувала півострів, і то без згоди України, не провівши з нею ніяких переговорів, Росія змінила свою натуру. Вона стала rogue state, державою-парією. А втім, хоча значна частина здебільшого російськомовного населення Криму була проросійська, можна думати, що результати референдуму, який схвалив приєднання півострова до Росії (офіційно проголосували 83% виборців, майже 97% сказали «так»), були сфальшовані. Як по-іншому пояснити, що в травні 2013 року, за даними опитувань Інституту Ґеллапа, лише 23% жителів Криму бажали, щоб ця територія приєдналася до Росії? Навіть беручи до уваги антимайданівську пропаганду, яку активно провадили російські ЗМІ, така разюча зміна видається невірогідною.

Путін міг би обрати той самий підхід, що й з іншими сепаратистськими територіями на постсовєтському просторі, скажімо, Придністров’ям (що формально становить частину Молдавії) або Абхазією і Південною Осетією (які згідно з міжнародним правом становлять частину Грузії). Щоб покарати Грузію, Росія визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії, проте ніколи не намагалася анексувати їх. Тож чому Путін вирішив анексувати Крим і перетворити його в російський регіон, зробивши всякий поворот назад юридично неможливим?

Щоб виправдати цю постанову (яка, здається, здивувала навіть російський уряд), Путін покликався на факт, що хрещення Володимира, князя Київської Русі, відбулося 988 року в місті Херсонесі, яке попервах було грецькою колонією в Криму, що належав Візантійській імперії. Адже, оскільки згідно з російською ортодоксією держава Київська Русь, населена різними слов’янськими, а також фіно-угорськими, балтійськими і германськими племенами, започаткувала російську історію («Київ — мати міст руських», сказано в «Повісті минулих літ» на початку XII ст.), для Путіна, щоб утвердити начебто історичні права Росії на Крим, було важливо освятити свою постанову цим актом хрещення. Отже, ми знову бачимо тут уявлення про «Святу Русь», уже докладно обговорене вище на сторінках цієї книжки.

Дивна річ, у російських пропагандистських текстах рідко згадують факт, що Крим — населений, починаючи з IX ст., здебільшого тюркськими племенами, кримські хани не раз воювали проти Московської Русі — став російським тільки 1783 року після десятиріч воєнних кампаній проти Кримського ханства й Османської імперії, десятиріч, протягом яких населення півострова скоротилося від 707 000 (1700 р.) до 92 000 (1785 р.). Саме граф Потьомкін, відомий своїми «потьомкінськими селами» (він звелів виготовити картонні фасади, щоб приховати злидні Криму від імператриці Катерини II), а також інтенсивною колонізаторською діяльністю, спонукав Катерину II вдатися до нової спроби завоювання, цього разу вдалої. Він писав Катерині: «Разом із Кримом ви отримаєте контроль над Чорним морем. Тільки від Вас залежатиме закрити чи ні доступ туркам до моря і годувати їх або дати їм здохнути з голоду»[91]. Це суто колоніальне та імперіалістичне завоювання, що коштувало, якщо не життя, то принаймні рідної землі кільком сотням тисяч автохтонів (одна частина населення втекла до Туреччини, друга була знищена), мабуть, не таке гламурне, як хрещення Володимира. Проте було натхнене тими самими геополітичними інтересами, що й теперішня анексія Криму, перетвореного за кілька років в укріплений російський аванпост на березі Чорного моря.

Але головне виправдання анексії, яке висуває російська влада, — це все-таки захист міста Севастополя, героїчного міста, що так довго чинило опір під час Великої Вітчизняної війни, а загалом і всього Криму від українських «фашистів», які, за словами пропагандистів, загрожували йому геноцидом після перемоги Майдану. Немов у релігійній містерії, таким чином знову відтворили вічну битву між силами зла (Майдан зайняв місце, яке колись займав нацизм) і Росією, яка мужньо захищає своїх «співвітчизників». Той самий аргумент висували, коли підбурювали до бунтів і підтримували проросійських сепаратистів на Донбасі (до цієї теми ми ще повернемося), але, «беручи» Крим, набагато більшою мірою апелювали до патріотичних поривів російського населення, ця анексія мала справді символічне значення.

Адже оборона Севастополя була однією з найславетніших сторінок Великої Вітчизняної війни. А насправді була і однією з найтрагічніших. До початку боїв укріплення Севастополя і його околиць вважали за одні з найкраще захищених у світі, з величезною концентрацією артилерії і авіації, мінними полями і бойовими кораблями. Німецька армія почала наступ 4 листопада 1941 року, але змогла взяти місто і остаточно окупувати Крим лише на початку липня 1942 року. Севастополь боронився понад півроку, перебуваючи якийсь час у стані облоги. Як і на багатьох інших бойовищах, це була гекатомба для совєтських військ: загалом загинуло 62 000 совєтських військових, 43 000 отримали поранення, 95 000 потрапили в полон. Якщо порівняти, то серед німців і румунів (які брали участь в останній атаці) був 5861 убитий, 21 000 поранений і трохи менше 800 зниклих безвісти. Коли перемога німців видавалася неминучою, Сталін відмовився евакуювати війська, зокрема й поранених, за винятком високого командування та старших офіцерів, а також керівників Севастопольської парторганізації. Отже, тисяча осіб змогла потай вибратися з Криму, покинувши війська, тобто прирікши їх на смерть або полон, бо ж їм дали наказ битися «до останньої краплі крові».

Найстрашніший епізод здачі Севастополя німцям відбувся в Інкермані, містечку на південному заході півострова Крим неподалік від Севастополя. Галереї, прорубані в гігантській скельній стіні 30 метрів заввишки і 300 метрів завдовжки, яка нависала над містом, правили за погреби для зберігання ігристих вин місцевого виробництва. Поряд із цими запасами совєтська армія розмістила склади озброєнь. Крім того, там містилися два польові шпиталі, які мали приймати тисячі поранених, а ще ховалися цивільні, що втекли зі своїх домівок. Під час німецького наступу на Інкерман ту скельну стіну зруйнували величезним вибухом, поховавши десь 3000 людей. Наказ висадити в повітря склади, щоб не лишити ворогові боєприпасів, дав командувач тилу контр-адмірал Микола Заяц, незважаючи на присутність у галереях поранених і цивільного населення.

Але це ще не все. 4 липня 1942 року Совінформбюро оголосило, що совєтським військам дано наказ відступати (нагадаймо, що їх покинули), і аж захлиналося: «Слава головних організаторів героїчної оборони Севастополя... ввійде в історію Великої Вітчизняної війни проти німецьких фашистських негідників як одна з найблискучіших сторінок». Понад тисячу військових (зокрема багато евакуйованих офіцерів і керівників Комуністичної партії) нагородили медаллю «За оборону Севастополя». Заяц отримав її одним із перших...

Населення Криму, а надто вже Севастополя, «міста російської слави», як назвали його, десятки років годували очищеними від усіх «темних» плям героїчними оповідями, святкуваннями і салютами. А влада незалежної України не робила нічого ні для відновлення історичної правди, яка, безперечно, спонукала б критично поставитись до уславлення совєтської армії та її командирів, передусім Сталіна, ні для отримання контролю над Чорноморським флотом. У результаті тривалих переговорів більшу частину цього флоту, базованого в Севастополі та на інших кримських базах, зрештою передали Росії. 1997 року Росія законно отримала ті бази в оренду на двадцять років. Але ж присутність у Криму 25 000 російських моряків теж сприяла підтримці міцного зв’язку з російською «Батьківщиною-матір’ю».

Той зв’язок підтримували ще й різноманітні маніфестації. З 2009 року найвідоміший у Росії мотоклуб «Нічні Вовки» організовує щороку в Севастополі на берегах озера, що лежить коло гори Гасфорта, міжнародне байк-шоу. Ось як туристичний сайт подає цю подію:

Цей самий сайт описує шоу 2015 року:

Чи треба уточнювати? Шоу 2018 року ні в чому не поступалося попереднім. Темою була битва проти темних сил, які перетворили наш світ у великий смітник: содомітів, НАТО, Америки, МВФ і т. ін. Задля боротьби з цими лихими силами, якими керував Змій, Святий Георгій спустився з неба на величезному мотоциклі й прохромив його списом у кульмінаційний момент шоу. Саме тоді з’явилася гігантська платформа, на якій одягнені в біле люди палили вогнеметами той смітник, а на табло демонстрували датовану 2018 роком фразу Путіна, що стала мало не прислів’ям: «Навіщо потрібний світ, якщо в ньому немає Росії?» Іншими словами, якщо на Росію нападуть або ж вона опиниться під ризиком зазнати масованого ядерного удару, росіяни дадуть відповідь без думки про наслідки для самого існування людства. Журналіст Петро Акопов так прокоментував цю фразу:

Автор сценаріїв усіх цих патріотичних шоу — письменник Олександр Проханов, про якого я вже говорила. Як і завжди, його тексти полум’яні. Ось, наприклад, як він сприймає постать лідера патріотичних байкерів:

Озираючись назад, я думаю, що перехід 2009 року цього фестивалю з Центральної Росії, де він був заснований 1995 року, в Україну був продуманим політичним актом: він сприяв зміцненню в кримчан чуття належності до Росії. На фотографіях шоу видну густу юрбу з десятків тисяч людей, які зібралися і в захваті спостерігають грандіозну виставу. Що бідна Україна, приваблена Заходом, могла протиставити цій пишній водночас і російській, і совєтській демонстрації сили й патріотизму?

Та й він сам, той «Хірург», схожий на корсара байкер на мотоциклі “Harlei-Davidson”, відіграв важливу роль у поширенні російських націоналістичних ідей у Криму. Він відкрито вважає себе за друга президента Путіна. Хай там як, його діяльність має активну підтримку російської держави, зокрема президентські субвенції, його не раз нагороджували: 2013 року він отримав орден Пошани за свій внесок у патріотичне виховання молоді та увічнення пам’яті про полеглих захисників Вітчизни; медаль «За повернення Криму» в квітні 2014 року, а також медаль «За звільнення Криму і Севастополя» в березні 2014 року; знак МВС Чечні «за протидію екстремізму і тероризму» 2016 року і, нарешті, останню медаль «За зміцнення міжнародної співпраці» 2018 року.

Хоча «Нічні Вовки» та їхній проводир мають високу оцінку з боку російського режиму і породжують ентузіазм людських юрмиськ, вони постають перед ворожим ставленням до себе багатьох західних країн. З кінця 2014 року Хірург і його зграя байкерів перебувають під американськими і канадськими санкціями за роль, яку вони відіграли в подіях в Україні. У квітні-травні 2015 року Залдостанову і його «вовкам» заборонили в’їзд до Європейського Союзу, коли вони намірялися, вирушивши з Росії, перетнути на мотоциклах Білорусь та кілька європейських країн, здійснюючи «ралі Перемоги», яке мало закінчитися символічним «взяттям» Берліна з нагоди сімдесятої річниці Перемоги. Лайку Залдостанова, розлюченого цією відмовою, підтримав російський міністр закордонних справ.. 2017 року з нагоди застосування додаткових американських санкцій Хірург лише відповів: «Пізно прокинулись. Нас уже не зупиниш!»

Залдостанов — не єдиний, хто поширює пропаганду, прагнучи очорнити Захід і Україну, «винну» в тому, що віддала перевагу західній моделі, й уславити совєтський період та новий російський патріотизм. Ціла група державних пропагандистів, дуже ефективних і щедро оплачуваних, займають увесь телевізійний простір, який пропонують головні державні телеканали: «Россия-1», «Первый канал», «НТВ», РТР Планета» (для мовлення за кордон) та кілька інших, менш важливих. Не побачивши їхніх передач, важко уявити собі, яку ненависть до Заходу і зокрема до України вони намагаються прищепити населенню. Слухаючи цю пропаганду, яка щодня виливається на екрани, виникає враження що росіяни, які підтримують Путіна, живуть у паралельній реальності. Кілька провідних пропагандистів, що, як і Залдостанов та Дугін, перебувають під міжнародними санкціями, заслуговують бути названими. Ідеться про Володимира Соловйова, Дмитра Кисельова, Аркадія Мамонтова і Маргариту Симоньян, якщо назвати найпомітніших. Їх характеризує неймовірна агресивність і справжнє вміння викривлювати реальність і знесилювати байдуже якого опонента, часто брутальними репліками і потоком брехні. Хай там як, тих рідкісних опонентів, які могли б зіткнутися з ними в словесному поєдинку, ніколи не запрошують.

Еволюція цих журналістів, які колись належали до лібералів і прихильників свободи слова, відповідає еволюції путінської Росії. Володимир Соловйов, що на початку 1990-х років жив у США й досяг успіху як бізнесмен, — тепер медійна постать першого плану: його час на екрані коливається від 20 до 30 годин на тиждень. Він веде майже щоденну передачу «Вечір із Володимиром Соловйовим», ще одну передачу п’ять разів на тиждень — «Хто проти?» — і третю, щотижневу передачу: «Росія, Кремль, Путін». Щодня цей чоловік, виряджений у чорний кітель непевного військового стилю (хіба що, може, нагадує одяг гуру), із пронизливим то лихим, то глузливим поглядом висловлює й дає висловлювати своїм запрошеним гостям найтяжчі безумства, кожен з яких випльовує погрози Заходу і мерзенній Україні. А запрошені часто ті самі: люди одного політичного замісу, націоналісти і прихильники Путіна, що, немов зграя псів, беруть участь у колективному лінчуванні якого-небудь обраного цапа розгрішення. Гуморист Віктор Шендерович, опонент режиму, характеризує їх так:

Саме в передачах, які веде Соловйов, можна почути, наприклад, заклики окупувати Україну, щоб ліквідувати українську державу, провести російський кордон через місто Львів і позбутися «фашистів» та українських «нацистів», завдавши тяжкий удар по їхніх американських «господарях». Немає значення, що Петра Порошенка обрали абсолютно легітимно і він визнаний міжнародною спільнотою. Немає значення, що Верховна Рада була обрана в результаті прозорих парламентських виборів. Немає значення, що так звані «фашисти» і «нацисти», якщо їх узагалі не вигадали, не представляють практично нічого на українській політичній шахівниці. Щоб бути ефективною, битва проти «нацистів», освячена Великою Вітчизняною війною, має завжди зберігати актуальність.

Дмитро Кисельов — ще один пропагандистський набоб. Це журналіст-професіонал, і в 1990-х роках його вважали за прозахідного. В 1994–1995 рр. він вів програму «Вікно в Європу» на телеканалі «Останкіно». Ця передача отримувала субвенцію Європейської комісії в рамках підтримки демократичних представників Росії. Протягом кількох років Кисельов працював на українському телебаченні й навіть купив собі будинок у Криму, коли півострів ще був українським. На жаль, ця доба давно вже минула. У вересні 2012 року Кисельов став єдиним ведучим програми «Новини тижня», яку транслюють у неділю ввечері. Вбраний у строгий костюм, цей чоловік із голеним черепом і дебелою постаттю протягом майже двох годин оглядає події за тиждень. Обернувшись плечима до свого минулого, він тепер головний речник Кремля. Я не можу тут відтворити абсолютно кумедний хамський тон, яким Кисельов говорить про Захід. Це він стверджував, що Росія здатна перетворити США в купку радіоактивного попелу. Це він висловлював гіркий жаль, що СССР Горбачова зрадив Німецьку Демократичну Республіку і її шефа таємної поліції Маркуса Вольфа. Це Кисельов заявив, що України вже не існує, що це лише «віртуальна країна». Це він висловив моторошну фразу: «Я вважаю, що не досить накладати штрафи на геїв, щоб протидіяти пропаганді гомосексуалізму: їм треба заборонити бути донорами крові та сперми, а у випадку смертельної автокатастрофи треба ховати їхні серця в землі або спалювати». Кисельов, крім того, що зоряний ведучий, ще й генеральний директор Міжнародного інформаційного агентства “Russia Today”. І саме йому належить ця вкрай промовиста фраза:

Ну, а Аркадій Мамонтов — дивний персонаж. Цей чоловік зі статурою, що вражає й заповнює весь екран, немов вивчає вас лукавим поглядом людини, яка розуміє головне. А головне для нього — постійна змова проти Росії, яку готують її західні вороги: таємні служби, франкмасони, геї та інші злочинці. Як каже він сам, «Росію оточили вороги, які мріють завербувати молодь за гроші ЦРУ. Щоб та молодь здійснила державний переворот. Щоб замовники могли контролювати російські національні багатства»[97].

З 1990-х років, періоду, коли Мамонтов висвітлював міжетнічні конфлікти на постсовєтському просторі, він часто одягає жилет із багатьма кишенями на грудях або шкіряну куртку. Автор численних сенсаційних «документальних фільмів», які документальні лише назвою, він висвітлює «гарячі» теми, скажімо, відкриття штучного «шпигунського каменя» в Москві, що правив, так би мовити, за поштову скриньку для британських шпигунів, завербованих серед місцевих жителів («Шпигуни», 2006 р.), або злочин членів гурту “Pussy Riot”, яких він знай називає «блюзнірами» і «викриває» начебто замовника — Бориса Березовського, олігарха в неласці, що живе у вигнанні в Лондоні («Провокатори», 2012 р.). На думку Мамонтова, мета «блюзнірства», яке скоїли ті три молоді жінки і яке підготував Березовський, полягала в замаху на життя Путіна й намірі підточити його владу. В березні 2013 року Березовського знайшли повішеним у його домі в Беркширі. Досі підозрюють, що це вбивство, замасковане під самогубство.

Після подій на Майдані Мамонтов присвятив кілька фільмів подіям в Україні й систематично говорить про неонацистів, це лейтмотив усієї російської пропаганди на цю тему. Ще задовго до появи наприкінці 2018 року не залежної від Москви Православної церкви України, він зокрема викривав «переслідування» «справжніх» православних священиків, підпорядкованих Московському патріархату («Гоніння», 2015 р.). Останній документальний фільм, який я бачила, розповідав про начебто фінансування Лютневої та Жовтневої революцій у Росії американськими банкірами, що фінансово «тримали» більшовиків і вимагали страти останнього царя і його родини, щоб надовго ослабити Росію, розбивши її неоціненний набуток — монархію («Корона під молотом», 2019 р.).

Деякі фільми Мамонтова, здається, були створені не тільки задля викриття зовнішніх і внутрішніх ворогів режиму, а й з метою створити претекст для Слідчого комітету Російської Федерації, щоб притягати тих «ворогів» до суду. Отже, 2012 року Мамонтов зняв фільм у двох епізодах «Анатомія протесту», де використав відео- й аудіозаписи приватних розмов кількох опозиціонерів і одного грузинського парламентаря, що дуже непевно запитував про організацію акцій протесту. Ми пригадуємо, що наприкінці 2011-го і в першому півріччі 2012 року наростав рух протесту проти ошуканства на виборах до парламенту і проти переобрання Путіна. Таж очевидно, що Мамонтов і його команда не могли отримати ті записи, можливо, сфальшовані, без допомоги російських таємних служб. Навіщо такий маневр? Чому не притягати тих опозиціонерів до судової відповідальності, якщо докази «підривної діяльності» достатні? Бо використання записів, отриманих незаконно, могли б опротестувати в рамках судової процедури адвокати обвинувачених. Натомість Мамонтов не мав потреби розкривати особи своїх інформаторів унаслідок захисту таємниці джерел інформації! Слідчий комітет, звичайно, став переслідувати опозиціонерів, зображених у фільмі, а також грузинського парламентаря, що підтримував би повстання завдяки американському фінансуванню.

Я вирішила розповісти про трьох зіркових журналістів, які, здається, втілюють сам дух путінської пропаганди, але насправді вірних слуг режиму — легіон. Ті, хто не згоден із панівною політичною лінією, але не хоче ставати у відкриту опозицію, намагаються вести спортивні та розважальні передачі, як, до речі, й за совєтської доби. Якщо йдеться про знаменитості, скажімо, гламурну пару, яку формують співачка Алла Пугачова і гуморист Максим Галкін, що вміли лишитися нейтральними, влада не заважає їм. А перед тими, хто приєднується до дуже ріденьких лав опозиції, двері зачиняються, як сталося з подружжям акторів Тетяною Лазаревою і Михайлом Шацом, вигнаних звідусіль після їхньої участі в демонстраціях 2011–2012 рр., або з відомим письменником, телеведучим і гумористом Віктором Шендеровичем, що має тепер доступ лише до одного телеканалу «Дождь», трансльованого через інтернет, і однієї радіостанції — «Эхо Москвы»; обидва мовники критичні до уряду, проте їхнє поширення дуже обмежене. А якщо йдеться про політичних журналістів, які працюють в аудіовізуальних засобах, контрольованих державою, ніяка нейтральність не можлива. Тон політичного журналізму — у випусках теленовин, спеціальних політичних передачах і ток-шоу — стає дедалі агресивнішим, немов Третя світова війна вже в нас на порозі. Загальну лінію визначає, і то не раз, сам Володимир Путін, бо для нього «патріотичне виховання має стати органічною частиною життя нашого суспільства».

У такому вихованні «гнилий» Захід і «нацистська» Україна є головними ворогами. Проте внутрішня пропаганда, призначена для російського населення, величезна частина якого досі черпає інформацію з юшки, поданої російським телебаченням, дуже відрізняється від пропаганди, призначеної на експорт. Сімсот мільйонів глядачів в усьому світі слухають і дивляться “RT” (“Russia Today”), холдинг, який об’єднує чотири інформаційні канали. Вони мовлять 24 години на добу з Москви або місцевих студій, програми транслюють англійською, арабською, іспанською і французькою мовами, через інтернет або по телебаченню, через різні служби доступу. До цих каналів додаються інші органи. Наприклад німецьке агентство відеоновин “Ruptly”, що належить “RT” і пропонує ексклюзивний зміст іншим каналам. “RT” керує десятками рахунків у “Twitter’i”, до яких звертаються десятки мільйонів осіб. 2016 року число переглядів відеозмісту по належному “RT” каналі “YouTube” уже перевищило 1,8 млрд. У лоні того самого холдингу “RT” функціонує на всіх парах і міжнародне мультимедійне агентство новин “Sputnik”, засноване 2014 року російським урядом. Воно пропонує подавати «російський погляд на сучасність» і поширює свої матеріали 31 мовою. Надто велику популярність воно має в англосаксонських країнах.

До 2008 року весь аудіовізуальний матеріал, призначений для закордону, був зорієнтований на створення позитивного образу Росії. Але 2008 року, після російської воєнної операції в Грузії і визнання Кремлем двох сепаратистських республік — Абхазії і Південної Осетії, — консультанти з комунікацій американської компанії “McCain” допомогли російській зовнішній аудіовізуальній службі виробити нову політику. Ленін казав, що капіталісти, одержимі жадобою наживи, здатні продати більшовикам мотузку, на яких ті повісять їх. Відтоді завдяки американським умінням та досвіду пропаганда, спрямована за кордон, віддає перевагу висвітленню подій у західних країнах з украй критичних позицій. Одне слово, російська пропаганда підтримує всі елементи, які дестабілізують кожну країну, наприклад крайні праві і крайні ліві рухи, й роздмухує недовіру до демократичних інституцій. Зміст різниться залежно від країни поширення пропаганди. Отже, в США під час останньої президентської кампанії “RT” і “Sputnik” багато говорили про насильство і сваволю поліції, про расові конфлікти, паплюжили демократів; у Франції вони розперезалися проти Макрона під час його кампанії, відверто підтримуючи Франсуа Фійона і Марін Ле Пен. Висвітлюючи конфлікти в країнах, де є російські інтереси, вони активно захищають російську позицію, як-от у Сирії та Венесуелі, підтримуючи «легітимну владу» Асада й Мадуро і стверджуючи, що «Росія ніколи не покидає своїх союзників». Російські аудіовізуальні засоби систематично критикують НАТО, претензію США на світове лідерство або начебто русофобію (всю критику російської політики трактують як «русофобію») та систематично підтримують сепаратистські ідеї. З зараженням соціальних мереж тролями та ботами цей державний аудіовізуальний матеріал бере участь у тому, що можна було б вважати за втручання у виборчий процес багатьох західних країн.

Як чудово підсумувала головний редактор “RT” Маргарита Симоньян, «важливо, щоб був канал, до якого люди звикли, він їм подобається, і ось коли треба, ти показуєш те, що треба. В якомусь розумінні не мати свого мовлення за кордон — це однаково, що не мати Міністерства оборони. Коли немає війни, воно наче й не потрібне. Та коли є війна, це просто критично»[98].

Маргарита Симоньян — дуже особливий випадок у російській медійній галактиці. Ця молода жінка має талант і нахабність, які дали їй змогу, ще дуже юній, піднестися на аудіовізуальний Олімп. Вона народилася в Краснодарі 1980 року, 2005 року її призначили головним редактором каналу “Russia Today”, у 25 років, потім, 2013 року, — головним редактором Міжнародного інформаційного агентства “Russia Today”, а 2014 року — інформаційного агентства “Sputnik”. Річ зрозуміла, як і трьох провідних пропагандистів, про яких ішлося вище, і як 300 інших журналістів, Путін нагородив її 2014 року за «об’єктивність у висвітленні подій у Криму».

Як сталося, що Симоньян могла зробити таку блискавичну кар’єру? Досить раз поглянути відеоматеріали “RT”, у яких вона з’являється, щоб зрозуміти: вона вдається до нового різновиду журналістики, двома головними рисами якого є брехня та висміювання. У грудні 2015 року, відповідаючи на критику з боку американських медіа, “RT” створило геніальне відео — sui generis, зрозуміла річ. У 4-хвилинному кліпі Симоньян у хутряній шапці з зіркою на лобі та неоковирній куфайці дискутує з великим ведмедем, що символізує російську могутність, оглядає темні кімнати бюро “RT”, які нагадують радше в’язницю, рахує мільйони банкнот, які прибувають цілими ваговозами з Кремля, лає закутих у кайдани іноземних співробітників, присутня при вдаваному зніманні військових сюжетів і т. ін. У кінці відео Симоньян, цього разу вже у звичайному вбранні, з’являється й каже: «Ви отак уявляли це собі? Що ж, це правда! Саме так ми й працюємо!» За цим пасажем іде кілька дуже критичних цитат західних медіа на тему “RT”, на другому плані на екрані з’являється напис: «Ми й далі будемо доводити їх до люті».

Безсоромна брехня — справжній товарний знак усієї російської пропаганди за останні роки. Це потік брехні, яку ллють без найменшого стриму. Отже, Росія не визнала, що порушила міжнародне право і територіальну цілістьУкраїни, анексувавши Крим; не визнала, що підбурювала до розколу України через свою підтримку проросійських сепаратистів на сході країни, тоді як вона сама потопила в крові Чечню за доби, коли ця республіка хотіла проголосити свою незалежність, в ім’я своєї «територіальної цілості»; не визнала, що транспортувала ракетну установку «Бук» на територію Донбасу і збила цивільний літак MH17 компанії “Malaysia Airlines” у липні 2014 року; не визнала, що громадянські революції в Грузії (2003 р.) та Україні (2004 р. і 2013–2014 рр.) відображували бажання грузинського та українського народів перейняти європейські цінності й остаточно звільнитися від ярма совєтської минувшини (Росія звинувачує США в тому, що вони підбурювали до них); не визнала, що де-факто анексувала 20% грузинської території; не визнала, що 2006 року отруїла полонієм перекинчика Олександра Литвиненка, так само як не визнала, що отруїла 2018 року Сергія Скрипаля, колишнього російського офіцера військової розвідки і британського таємного агента, а водночас і його доньку; не визнала, що намагалася вплинути на результат президентських виборів у США та парламентських виборів у Німеччині, що намагалася втрутитись у референдуми про Брекзит і незалежність Каталонії.

Я могла б збільшити кількість цих прикладів. Очевидним є те, що режим Путіна, спираючись на постійну медійну обробку і на винаходи spin doctors, яких у Росії називають «політтехнологами», спромігся накинути своєму населенню паралельну реальність, життя в «задзеркаллі». В тій паралельній реальності Росію завжди представляють як жертву, яка героїчно б’ється, щоб не податися під наступом ворогів, і черпає свою силу в героїчному минулому Батьківщини, передусім у Великій Перемозі 1945 року. Саме отак інтерпретують санкції, накладені на Росію за анексію Криму і втручання на Донбасі, за отруєння Скрипаля або за втручання в президентську кампанію в США. Згідно з офіційним дискурсом Росія має слушність, бо ж завдала поразки найтяжчому лиху останнього сторіччя — нацизму, а ще й просто тому, що, добре озброєна, здатна знищити байдуже якого противника. Як зауважив кілька років тому російський політолог Євген Мінченко, «Путін визнав, що США лишаються єдиною наддержавою. Проте Росія з її ядерним потенціалом є країною, яка гарантовано може знищити США одним ударом»[99].

Розділ XII СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Ситуація в Україні заслуговує на особливу увагу: теперішню російсько-українську війну російська пропаганда трактує на кшталт національного наративу про Велику Вітчизняну війну. На сепаратистському Донбасі, як і в анексованому Криму, святкування Великої Перемоги і процесії «Безсмертного полку» набувають особливого характеру: їх інсценізують як символ віри, маніфестацію належності «втрачених територій» України до «русского мира» і його цінностей. Ідеться, по суті, про дуже високу ціну, яку має заплатити Україна за свій проєвропейський вибір, представлений російською пропагандою як «фашистський». Адже Перемогу у Великій Вітчизняній війні ненастанно актуалізують знову, і то не тільки процесіями «Безсмертного полку», а й постійним спростуванням будь-якого відмінного історичного наративу. Українські вимоги, спрямовані на визнання націоналістичних рухів, які існували до і під час Другої світової війни, теж провокують злобу офіційної Росії. А Революцію гідності 2013–2014 рр., відому під назвою Євромайдан, Росія трактує як бунт «фашистського» характеру, підготований США. Адже російська пропаганда називає «фашистами» і «нацистами» не тільки всіх українців, які колись воювали проти сталінського режиму (в Західній Україні опір тривав аж до 1955 року), а й теперішню українську владу, що обстоює європейську орієнтацію та декомунізацію країни.

Я почала їздити в постсовєтську Україну 1992 року, коли моєму чоловікові, художнику, єврею родом з України, запропонували організувати там виставку. Наш друг Леонід Плющ, відомий український політичний утікач, жив тоді в Нантері під Парижем і дав нам координати кількох своїх друзів. Саме отак ми започаткували стосунки з витонченим цвітом української інтелігенції: письменниками, філософами, істориками, митцями.

Незалежність тільки-но проголосили, проте я була вражена швидкістю, з якою Росія й Україна віддалялись одна від одної. Можна було б говорити про розлучене подружжя: ще вчора вони разом спали, їли, їздили у відпустку, поділяли тисячі спогадів. І ось за ніч стали чужими одне одному. Ще трохи — і дійшло б до ненависті!

Тієї пори інтелектуальне життя в Росії кипіло: перебудова дала змогу відкрити нових письменників, режисерів, мислителів. Та, коли я запитувала моїх нових українських друзів, чи вони читали таку книжку або чи бачили такий фільм, відповідь майже завжди була негативна. Вони читали тільки українських письменників, не доступних мені за браком знання мови (всупереч дуже поширеній ідеї про близькість російської та української, ці мови не менш далекі одна від одної, ніж, скажімо, французька від португальської), та західних авторів в оригіналі або в українському, інколи російському, перекладі.

Протягом тих років я часто їздила до Москви. Там теж зникла всяка цікавість до України. Той самий феномен виявився в Грузії і балтійських країнах, в Азербайджані та Узбекистані, — одне слово, в усіх колишніх совєтських республіках. Та начебто дружба народів розпалась, як карткова хатка. В’язні, що багато років жили в одній камері, перестали бути друзями, тільки-но вийшли за браму своєї в’язниці.

Попри те, що я родом із Москви, я завжди добре почувалася в Україні: в Києві, Львові, Чернівцях, Одесі, Харкові, Карпатах. У певних регіонах розмовляли більше українською мовою, в інших віддавали перевагу російській, але ця двомовність не становила і не становить досі жодної проблеми. Серед моїх друзів було багато євреїв, і деякі з них, активні в житті своєї громади, досліджували зокрема залишки багатої єврейської минувшини України, публікували книжки і альбоми, знімали фільми та ініціювали проекти реставрації занедбаних синагог і давніх єврейських цвинтарів.

У другій половині доби перебудови Україна знову відкрила своє минуле, що було викривлене або приховане протягом совєтського періоду, й історія єврейського народу становила частину того минулого. На Заході мало хто знає, але голокост, а також уся історія євреїв у Совєтському Союзі були табу. Там визнавали реальність винищення цивільного населення на територіях СССР, окупованих нацистами, але оминали факт, що йшлося про політику, навмисне спрямовану передусім на ліквідацію євреїв. Якщо на місцях ліквідації (майже завжди кулями) й були дошки чи стели, говорили тільки про «совєтських громадян, по-звірячому вбитих фашистами». Це табу проіснувало аж до першої половини 1980-х років. Отож люди, в яких у 1982–1983 рр. брала інтерв’ю Світлана Алексієвич для своєї книжки «У війни не жіноче обличчя» (1985 р.), ніколи не згадували про знищення євреїв, натомість у її наступній книжці — «Останні свідки», — написаній на рік пізніше і теж опублікованій 1985-го, ту завісу мовчання нарешті трохи підняли.

До Жовтневої революції більша частина території України належала до так званої смуги осілості, її зовнішня межа відповідала західним кордонам Російської імперії, в цій смузі євреї мали право оселятися (жити на інших територіях імперії їм забороняли). під час Другої світової війни ця смуга, що охоплювала землі, належні Україні, Білорусі та Польщі, балтійським країнам і Молдові, здебільшого була окупована нацистами. Вона стала тоді місцем гігантської операції масового і систематичного знищення євреїв, яке почалося набагато раніше від Ванзейської конференції в Берліні у січні 1942 року, на якій офіційно ухвалили остаточне вирішення єврейського питання. В Україні, європейській країні, де, як і в Польщі, жила найчисленніша єврейська громада, знищили близько 1,5 млн євреїв. Як і всюди в Східній Європі, німецьким Einsatzgruppen, які провадили операції, допомагали місцеві допоміжні загони. Деякі автохтони все-таки служили в цих загонах, натомість інші, незважаючи на загрозу смертного вироку, навіть намагалися рятувати євреїв.

XX сторіччя виявилось особливо трагічним в історії України, яку американський історик Тімоті Снайдер охарактеризував як «криваву землю». Наприкінці XIX — на початку XX ст., а надто за царювання останнього царя Миколи II, всюди, де жили євреї, передусім в Україні, де євреїв було найбільше, організовували сотні погромів. Хоча прямих доказів про те, що їх ініціював царський уряд, немає, він усе-таки був принаймні толерантним до погромників, годі стверджувати, мовляв, поліція ревно намагалася арештувати їх. Саме тієї пори — на початку XX ст. — вигадали дуже поширену в Російській імперії облудну ідею (згодом її перейняв Гітлер), мовляв, усі євреї — революціонери. Це вочевидь було неправдою: 1920 року лише десь 5% більшовицької партії були євреями. Ба більше, всі єврейські політичні партії засудили переворот у жовтні 1917 року, відомий як Жовтнева революція. 1918 року рабини Одеси прокляли та відлучили від громади більшовицьких керівників єврейського походження, скажімо, Троцького і Зинов’єва.

Нова хвиля погромів ударила по українських євреях під час громадянської війни (1917–1922), коли всі наявні сили по черзі вдавалися до кривавих нападів на українських євреїв. У своїй книжці «Гамбіт диявола»[100] Яків Браун, український єврейський письменник, розстріляний 1937 року, подає моторошний опис великого погрому в Києві. А втім, сучасна українська історіографія не вважає, що то була громадянська війна, і характеризує її як антиколоніальну війну за незалежність України, війну, яку молода Українська Народна Республіка, потім Українська держава за гетьмана Скоропадського, що мав підтримку Німеччини, а згодом Директорія Петлюри програли.

За совєтської влади, крім політичних чисток і переслідування різних національних меншин (татар, греків, німців) на території України, країна зазнала в 1932–1933 рр. ще й голодомору: голод, організований совєтським урядом з особистого наказу Сталіна, що прагнув фізично ліквідувати значну частину вкраїнського селянства, винного в опорі насильній колективізації земель. Згідно з оцінками — дуже різними, бо за совєтської доби статистичні дані навмисне фальшували — загинуло від 4 до 7 млн українців. Для здебільшого селянського народу це означало, що лихо не минуло жодну родину.

Совєтський режим скоїв ще й інші страхітливі злочини, спрямовані на знищення української національної культури і пам’яті. Влада активно переслідувала кобзарів, тих часто сліпих співців, живу пам’ять про минулі сторіччя, які співали історичних пісень під акомпанемент кобзи, традиційного струнного інструменту. Сотні їх повбивала совєтська таємна поліція. Комуністичний режим знищив і молоде покоління інтелектуалів, письменників, театральних режисерів, художників, музикантів, кінорежисерів, які здебільшого були віддані ідеям комунізму, але прагнули розвивати національну культуру українською мовою. Микола Хвильовий, один із проводирів тієї талановитої когорти, кинув гасло: «Геть від Москви!»[101] Арештованих і засланих у ГУЛАГ на початку 1930-х років, їх усіх розстріляли приблизно 1937 року, тож в Україні говорять про Розстріляне відродження. Хвильовий уник цієї долі, наклавши на себе руки 1933 року, на початку переслідувань. Тож чи слід дивуватися, що багато українців вважали совєтський режим за тяжке лихо, від якого їх, можливо, звільнять німці, що 1918 року вже підтримували українську незалежність?

Історія Західної України, більша частина якої, належна тоді Польщі, опинилася під владою Совєтського Союзу лише в 1939–1940 рр., — то був прямий наслідок таємних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа, — не менш трагічна. За даними перепису 1931 року, в Західній Україні жило 3,3 млн поляків, 4,3 млн українців і 628 000 євреїв. Совєтську окупацію супроводила масова депортація всіх, кого вважали за «ворожі елементи», тобто членів усіх політичних партій, за винятком комуністів, заможних селян, урядовців польської держави, колишніх поліцаїв, жандармів, військових і т. ін. Точні цифри не з’ясовані, але ми знаємо, що на початку 1942 року на сході СССР, у Сибіру та Казахстані, нараховували 1 173 000 депортованих із західних територій. Ця цифра охоплює тільки тих, хто вижив за абсолютно нелюдських умов, число депортованих на початку було набагато вищим. Після таких масштабних переслідувань значна частина західноукраїнського населення теж сподівалася, що Німеччина визволить їх і дасть змогу жити в незалежній державі. Отже, наступ німецьких військ породив багато ентузіазму. Ось що на початку німецького наступу на СССР писав Володимир Бирчак, письменник і активіст Закарпаття:

Насправді сподівання на незалежність в українців, які до війни жили в польській державі, існували задовго до совєтської, а потім і нацистської окупації. У січні-лютому 1929 року у Відні вже відбувся конгрес українських націоналістів, який об’єднував багато організацій. Отак була створена Організація українських націоналістів (ОУН) під керівництвом Євгена Коновальця[103] і Андрія Мельника. Проте найвідомішого з тих націоналістів звали Степан Бандера (1909–1959), він був родом із Галичини. Від його прізвища походить слово «бандерівщина», яке використовує нині російська пропаганда, щоб паплюжити Майдан і породжені ним політичні сили, називаючи їх «фашистами». Тут треба дати пояснення.

Бандера був молодим революціонером-радикалом, на якого справляли вплив фашистські тези і який вважав що терор — спосіб домогтися незалежності свого народу. 1934 року польська влада засудила його на смерть. Перед лицем хвилі протестів цей вирок замінили довічним ув’язненням. 1939 року, внаслідок окупації німцями частини польської території, він здобув свободу. В боротьбі за незалежність України проти Польщі та СССР цей переконаний антикомуніст співпрацював на початку окупації з нацистською Німеччиною. Як керівник радикального крила ОУН він отримав фінансову та логістичну допомогу від німецької військової розвідки (абверу), щоб сформувати Український легіон, що налічував десь 600 бійців і був поділений на два батальйони. ОУН сподівалася, що ці підрозділи правитимуть за основу для створення майбутньої української армії. Натомість німці розраховували використати один із цих батальйонів, “Nachtigall”, для підривної діяльності проти совєтських військ. Бійці “Nachtigall” мали брати участь у антиєврейських і антипольських погромах та облавах у Львові 1941 року, але, здається, не конче в повному складі батальйону, цей епізод і досі становить предмет суперечок[104]. Натомість є безперечним, що програма українських націоналістів була антисемітська: вони прирівнювали євреїв до комуністів і закликали позбутися «єврейських комісарів». У червні 1941 року у Львові Бандера став співавтором декларації про відновлення Української держави, поширеної через мережу ОУН. За словами Бандери, «українська нація може отримати свою державу лише завдяки революційній боротьбі проти напасників». Він вважав, що ОУН має «спиратися тільки на власні українські сили і відкинути в принципі всяку орієнтацію на іноземні держави»[105]. Ця ініціатива аж ніяк не подобалася німцям. Полковник Ервін Штольце, один із керівників абверу, заявив 1946 року:

Бандеру відіслали в Берлін, а в січні 1942 року інтернували в таборі Заксенгаузен у Німеччині. Саме під час його ув’язнення була створена Українська повстанська армія (УПА), керована ОУН. Починаючи з весни 1943 року, вона боролася за вільну Україну проти совєтських військ, загонів польських партизанів і нацистів. Тієї пори антисемітизм уже зник із дискурсу ОУН-УПА. А втім, в УПА були й бійці-євреї. Активна здебільшого в Західній Україні, ця армія складалася з націоналістів, дезертирів із Червоної армії, жертв сталінських репресій і колишніх поліцаїв, що служили за німецької окупації. Її чисельний склад варіювався в різні періоди від 25 000 до 400 000 бійців. У вересні 1944 року Ернст Кальтенбруннер, керівник Головного управління імперської безпеки, докладав зусиль, щоб звільнити Степана Бандеру: розраховував використати його в рамках останньої спроби врятувати рейх. Бандера не вірив у перемогу нацистів, але закликав українців узяти зброю для боротьби з совєтським наступом. У жовтні 1944 року проти Червоної армії воювало до 220 000 українців. Після відновлення совєтської влади в Україні партизани УПА й далі воювали проти Червоної армії, підрозділів НКВД, функціонерів Комуністичної партії, колгоспних активістів і всіх, хто співпрацював із совєтською владою. То була нещадна війна, звірства коїли обидві сторони. Хоча значна частина членів УПА була ліквідована або арештована в 1945–1946 рр., численні групи повстанців, не маючи центрального командування, провадили боротьбу аж до 1955–1956 рр. А Бандера лишився моральним авторитетом і символом руху, хоч і не повернувся в Україну. Він жив у Німеччині, і 15 жовтня 1959 року його отруїв ціанистим калієм надто вже досвідчений агент КГБ Богдан Сташинський.

Історія опору вкраїнських партизанів совєтському режимові дуже схожа на боротьбу партизанів у балтійських країнах. Для тих, хто боровся за незалежність, обидва тоталітарні режими, гітлерівський і совєтський, були варті один одного своїми репресіями. Досить почитати чудовий роман фінського письменника Софі Оксанена «Чистка»[107], щоб відчути жахіття, яке супроводило совєтську окупацію 1940 року, а потім 1944-го.

Слід, проте, привернути увагу до складності подій, які відбувалися в Україні протягом Другої світової війни. З одного боку, десь 7 млн українців були мобілізовані, добровільно або під примусом, до лав Червоної армії, з них майже половина — в 1943–1944 рр., мірою поступового визволення України від нацистських напасників. Совєтське командування мобілізувало навіть 17-річних підлітків (250 000), посилаючи їх на фронт без найменшої військової підготовки і належного озброєння. Ця масова мобілізація становила водночас і своєрідну помсту вкраїнському цивільному населенню, що жило за німецької окупації, і ефективний засіб зменшити кількість чоловіків, щоб перешкодити зростанню лав УПА. З другого боку, сотні тисяч українців воювали проти Червоної армії в лавах чи то УПА, чи то армії Власова, чи то різних німецьких підрозділів.

Певне число націоналістів, членів ОУН, брали участь в антиєврейських акціях, але й місцеві допоміжні загони, не належні до їхніх лав, теж удавалися до таких акцій — щоб уникнути примусових робіт у Німеччині або просто заробити на прожиття. Проте українське цивільне населення, зокрема й українські націоналісти, сприяли й порятунку євреїв. Ця тема в СССР була табу, пошук праведників почався тільки в 1991–1992 рр., після здобуття незалежності. Тієї пори багатьох тих, хто міг би претендувати на такий титул, уже не було серед живих. Проте до 1 січня 2017 року 2573 українці отримали титул праведника, який надає Яд Вашем, Міжнародний інститут пам’яті про голокост. Процедура, щоб отримати цей титул, дуже довга, кожен випадок ретельно вивчають. За даними Яд Вашем, це число відображує заледве одну десяту зібраних свідчень, які ще вивчають; якби цю працю почали на кілька десятиліть раніше, число українських праведників було б набагато більшим. Але навіть із цим дуже неповним числом Україна — четверта країна за числом праведників після Польщі, Нідерландів і Франції.

Як збудувати національний наратив із такою плутаною історичною спадщиною? Як звільнити українську історію від надміру брехні, дезінформації та пропусків совєтського періоду? Це завдання важке, і є ще численні білі плями. Лише політична свобода, яку має Україна після здобуття незалежності, а також повне відкриття кілька років тому всіх таємних архівів, зокрема архівів КГБ і Центрального Комітету Комуністичної партії України, дали змогу історикам ексгумувати минуле. Протягом десятиріч прізвище Бандери і слово «бандерівщина» звучали як страшне звинувачення. Тепер ми вже знаємо: інші керівники, а не сам Бандера, що ніколи не повернувся в Україну після тривалого ув’язнення в Заксенгаузені, провадили операції проти тих, кого вважали за совєтських окупантів. Якщо вірити статистиці КГБ, у 1944–1953 рр. від рук бандерівців загинуло 30 676 осіб під час десь 5000 збройних нападів. Серед жертв є 8350 військових, а отже, й членів винищувальних батальйонів, співробітників КГБ і МВД; решта були представниками совєтської влади, Комуністичної партії, комсомолу й т. ін. Саме цю запеклу боротьбу За національну незалежність совєтський режим вважав за непрощенну і саме вона спонукала його створити кліше та уподібнити бандерівщину до фашизму, хоч ідеологія ОУН-УПА не мала ніякого зв’язку ні з нацизмом, ні з антисемітизмом.

У сучасній Україні ім’я Бандери набуло тепер позитивної конотації як ім’я провидця, що боровся за незалежність своєї країни. Але підносять тільки його антиімперіалістичну й антисовєтську боротьбу, а не так званий політичний антисемітизм (ототожнення євреїв із більшовиками) і не наївну віру в Гітлера, що, як думав він, дозволить створити суверенну українську державу. Чи можна відокремити ці риси особистості Бандери і його руху, взявши до уваги його еволюцію та розрив із нацизмом? Якщо ми хочемо відповісти на це запитання, треба відчути себе в шкурі балтів, поляків та українців (надто з Західної України). Для цих народів і нацистські війська, і совєтські були напасниками, які хотіли скорити їх. Ханна Арендт, Олександр Солженіцин, Василь Гроссман, згодом Андре Ґлюксман та інші західні мислителі порівнювали обидва вбивчі режими і не бачили різниці між їхніми жахіттями. На практиці совєтський режим, незважаючи на прогресивні ідеї, скоїв моторошні злочини, хоч яким було їхнє ідеологічне виправдання. Проте в Росії і навіть у деяких інших країнах аж дотепер усяке порівняння двох тоталітаризмів XX ст. натрапляє на великий опір. Досить пригадати скандал, що супроводив публікацію 1997 року у Франції «Чорної книги комунізму»[108]. Але таке взаємне прирівнювання їх становить тепер офіційну позицію України. 9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»[109]. Така антитоталітарна позиція ненависна Кремлю: нова російська ідеологія прагне створити позитивний образ сталінського періоду.

Знаючи, що боротьбу за національну незалежність та антиколоніальну боротьбу в світі рідко провадять у рукавичках, я все-таки відчуваю велику збентеженість, коли бачу меморіальну дошку з ім’ям Бандери коло входу до української школи або коли йду по вулиці Бандери в Києві. А як могло б бути по-іншому? Голокост — це історія моєї родини. Моя свекруха, що єдина вижила з численної родини, була ув’язнена в Аушвіці. Вся родина мого діда по матері була знищена в Польщі. Проте мої українські друзі, і євреї, і християни, мають більш нюансоване сприйняття, і я довіряю їм. Для них має значення свобода, яка дає змогу поважати водночас ОУН-УПА за їхню боротьбу проти совєтського окупанта, і українських солдатів, що воювали в лавах Червоної армії. Нині в Україні вшановують жертв і голодомору, і голокосту, а також жертв політичних переслідувань українців, які шаленіли в цій совєтській республіці від миті утвердження комуністичного режиму аж до його краху і забрали сотні тисяч людських життів. Мої друзі сподіваються, що рано чи пізно, з побудовою української політичної нації (з представників різного етнічного походження), буде вироблений чесний національний наратив, який примирить націю з її тяжким і трагічним минулим. Перші кроки в цьому напрямі вже ступили.

2018 року Верховна Рада ухвалила закон, згідно з яким останніх ще живих бійців ОУН-УПА вважають за ветеранів боїв за незалежність України, так само як і колишніх бійців Червоної армії. Вони мають ті самі привілеї — за винятком осіб, причетних до злочинів проти людства, отже, й антисемітських злочинів. Цей закон уписується в логіку одного указу 2015 року президента Порошенка, що запровадив у офіційному календарі День пам’яті й національного примирення — 8 травня, напередодні Дня Перемоги (який у Росії та більшості колишніх совєтських республік відзначають 9 травня).

В українському дискурсі немає нічого мілітаристського: вшановують «подвиг українського народу, його визначний внесок у перемогу антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні», виражають «повагу до всіх борців проти нацизму», вшановують полеглих у бою, а також «жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у роки війни»[110].

Паралельно українська влада за погодженням із єврейською громадою, яка й досі нараховує, незважаючи на масову еміграцію до Ізраїлю, десь 250 000 членів, ушановує щороку трагедію Бабиного яру в Києві, місці наймасовішого вбивства євреїв в Україні. 29 і 30 вересня 1941 року там розстріляно 33 771 єврея. Згодом там страчували ще й циганів, психічно хворих, військовополонених, совєтських партизанів і... українських націоналістів. На цьому величному вшануванні згадують усіх жертв голокосту. під час ушанування 2018 року президент Порошенко заявив:

Вивчають проект створення великого музею Бабиного яру. Чекаючи цього, центр «Юдаїка», яким керує мій друг Леонід Фінберг, здійснює надзвичайну працю, щоб відродити єврейську минувшину України: через книжки, публікації в періодиці, етнографічні експедиції, документальні фільми й т. ін. Він аж ніяк не самотній. У Дніпрі ще один друг, Ігор Щупак, керує Українським інститутом вивчення голокосту і Музеєм «Пам’ять єврейського народу та голокост в Україні», найбільшим у Європі. Цей інститут, названий Ткума, поширює свою діяльність на всю країну, організовує форуми, семінари й культурні заходи, бере участь у міжнародних маніфестаціях. Україна — це ще й історичний центр хасидського юдаїзму, єврейського ультраортодоксального руху, і стала країною прощі для побожних євреїв усього світу. Під час єврейського нового року, який святкують у вересні, десь 30–40 тисяч євреїв-ортодоксів з Ізраїлю, США та інших країн прибувають в Умань, містечко в центрі України, на тиждень святкувань і молитов на могилі одного з засновників хасидизму рабина Нахмана з Брацлава. Учасники описують ті великі збори, які неодмінно треба відвідати, як незабутні, своєрідне релігійне must, «ти повинен». Зрештою, на українській землі процвітають сотні єврейських громад, синагог, єврейських дитячих садків та шкіл. За даними статистики об’єднаної громади України, 2018 року сталося лише кількадесят антисемітських інцидентів, і то не пов’язаних із насильством: образи і графіті. Французькі євреї мріяли б про життя в такому спокійному середовищі!

Тож чому російська пропаганда називає Україну «фашистською» державою? Може, через вплив екстремістських націоналістичних партій? Пригляньмося до цього питання пильніше. Партія «Свобода», заснована 1991 року, — безперечно, націоналістична партія. Вона мала певний несподіваний успіх за президента Віктора Януковича, що потай підтримував її, щоб відібрати голоси в своїх більш поміркованих суперників. На парламентських виборах 2012 року «Свобода» отримала 10,44% голосів. Проте під час наступних виборів, у жовні 2014 року, після втечі поваленого президента, ця партія не змогла подолати 5-відсотковий бар’єр, потрібний для представництва в Раді, де засідають 450 депутатів. А в одномандатних округах обрано тільки шість кандидатів від «Свободи». Інша партія, зовсім недавня, «Правий Сектор» — витвір Майдану, вона об’єднує різні крайні праві націоналістичні організації. На парламентських виборах 2014 року ця партія зазнала нищівної поразки: як і «Свобода», не подолала 5-відсоткового бар’єра і має тільки трьох депутатів у Раді. Щоправда, Дмитро Ярош, один із цих трьох депутатів, був заступником голови комітету з національної безпеки і оборони в Раді. Чому? Під час перших місяців боїв, коли українська армія не була ані добре споряджена, ані добре навчена, саме батальйони волонтерів, як-от «Азов» і «Донбас», у яких було багато представників націоналістичних партій, урятували долю української держави. Наприкінці 2014 року всі ці підрозділи були залучені до складу української армії. За словами Антона Шеховцова[112], великого фахівця з екстремістських і популістських партій Європи, вплив крайніх правих націоналістів на українське політичне життя лишається мінімальним, набагато скромнішим, ніж їхніх приятелів у багатьох європейських країнах, зокрема у Франції. Проте вони мають певну славу серед населення завдяки своїй участі у воєнних операціях, які забрали життя значного числа націоналістів.

Одне слово, справжній «злочин» України полягає в тому, що вона не йде в ногу зі своїм російським «старшим братом». Якщо Росія здійснює повернення до совєтизму, Україна від нього відвертається, засуджує водночас і нацизм, і комунізм та переймає західні цінності. Росія душить свободи й переслідує опозиціонерів; українське громадянське суспільство дуже розгалужене й могутнє, ЗМІ там вільні. Тієї миті, коли я дописую цю книжку, в березні 2019 року, напередодні першого туру президентських виборів, тридцять дев’ять кандидатів стали на старт, і ніхто не знає, хто переможе.

Як почалася російсько-українська війна, що не називає себе так? Між листопадом 2013 року і березнем 2014 року, під час Майдану, цієї народної революції, яка змела режим Януковича, коли той під російським тиском останньої миті відмовився підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом[113], я чотири чи п’ять разів відвідала Україну. Після тієї відмови в Києві одразу почалися мітинги, які збирали сотні тисяч людей, а головну вулицю міста й майдан Незалежності вкрили намети. Маніфестанти, немов козаки Запорозької Січі, становили своєрідно братство. Завдяки ефективному самоврядуванню мешканці того табору поводилися напрочуд добре: не було сміття, алкоголю, була тільки холодна рішучість, байдуже, під дощем чи під снігом, і відбиток радості на обличчях тих, хто боровся за справедливу справу. Все місто стояло за ними: люди носили їм харчі, медикаменти, ковдри. Ці постійні збори дістали назву революція Гідності. Адже ті люди вимагали не негайного вступу до Європейського Союзу, а тільки дозволу будувати державу, де соціально-політична організація була б заснована на європейських цінностях. Серед жителів наметового містечка були люди з усіх закутків України, навіть із Криму. Я бачила й намети «Правого Сектору», над якими майоріли червоно-чорні прапори ОУН-УПА, але їхня ділянка не займала й 10% загальної площі.

Революція запалила країну: ті, хто підтримував рух, жили здебільшого в центрі й на заході, зате їх було менше на сході, де частина російськомовного населення почала організовувати контрманіфестації та займати адміністративні будівлі, відділення міліції, мерії. Росія, що активно підтримувала проросійських контрреволюціонерів, сподівалася, мовляв, бунт, швидко охрещений «Російською весною», пошириться на всьому південному сході України і країна розколеться на дві частини з лінією поділу по Дніпру. Але ці сподівання реалізувалися тільки почасти: Крим анексували, а Донецька та Луганська області, перебуваючи під контролем сепаратистів, яким допомагала Росія, проголосили в односторонньому порядку свою незалежність.

Насправді йшлося про лише дві українські області, де завдяки російській підтримці пощастило довести до відокремлення. Згідно з даними перепису 2001 року (на жаль, останнього) тільки 10% населення Криму заявили, що їхня рідна мова українська, близько 12% сказали, що татарська, і 77% — російська. Цифри для Донецької та Луганської областей були не менш промовисті: в Донецькій було 75% російськомовних, а в Луганській — 69%. Отже, природна річ, вплив російських медіа та пропаганди був там сильніший, ніж деінде.

Я вже говорила про ефективність російської пропаганди в Криму, яка наголошує на героїзмі народу під час Другої світової війни і належності регіону до Росії після завоювання у XVIII ст. і до 1954 року. Історія Донбасу інша. Історично Донбас складався з земель, на яких жили здебільшого українські селяни, великою мірою знищені під час голодомору. За сталінської доби ті регіони зазнали посиленої індустріалізації завдяки розвитку гірничої промисловості та інших галузей важкої промисловості. Тоді туди припливали робітники та інженери з усіх закутків СССР, чимало їх не були українцями. Тож, як і на всіх великих промислових комплексах у Росії, Україні, Казахстані, населення було мішаним: просто совєтським.

Наприкінці совєтської доби Донбас почав страждати від деіндустріалізації. Тоді дискурс російської пропаганди знайшов надто сприятливе відлуння серед тамтешнього зубожілого населення, заціпенілого в своєму минулому. Ось як 2004 року описувала свою подорож на Донбас лауреатка Нобелівської премії з літератури Герта Мюллер, разом з одним німецьким другом вона відвідала місця, де той колись працював як військовополонений, власне, як раб:

Терта Мюллер із властивою їй тонкою чутливістю помітила справжню проблему Донбасу: для його жителів совєтська доба була добою слави, навіть якщо та слава була фальшива. Після «подвигу» забійника Стаханова, якому 1935 року приписали працю всієї його бригади (йшлося про обсяг видобутого за день вугілля), совєтська пропаганда підносила до небес стахановців та інших шахтарів, зображених як цвіт робітничого класу, дарма що умови їхнього реального життя були жалюгідні. У недавньому документальному фільмі Ігоря Мінаєва «Какофонія Донбасу» (2019 р.) це показано напрочуд добре. Якщо й можна чимсь дорікнути українській владі після здобуття незалежності, то її недостатньою присутністю на сході, зокрема в Криму й на Донбасі, територіях, що лишилися без підтримки, немов своєрідні заповідники совєтизму, де економікою керували кілька олігархів, які перешкоджали розвиткові малих підприємств і розквіту політичного життя та громадської плюралістичної діяльності.

Після анексії Криму і початку війни на Донбасі ті регіони покинули близько 3 млн осіб. Серед них понад 1,7 млн оселилися в Україні як переміщені особи; понад один мільйон у Росії, кілька сотень тисяч у Білорусі та різних країнах ЄС. Отже, десь добра третина всього місцевого населення. На практиці це означає, що «живі сили» покинули ті небезпечні регіони, де тепер високий рівень злочинності. Отож Донецький університет у вигнанні функціонує вже кілька років у Вінниці, в серці України; він має дев’ять факультетів, понад 5000 студентів 1 700 викладачів.

Російська пропаганда, ця головна зброя війни, яку називають «гібридною», напрочуд добре використовує тему Другої світової війни, щоб виправдати свої дії в Криму й на Донбасі і звинуватити українську владу, обрану після революції на Майдані. Після втечі поваленого президента Януковича нову українську тимчасову виконавчу владу, а потім сформовану за результатами президентських і парламентських виборів, які були цілком прозорими, російська пропаганда називала «фашистською хунтою», ба навіть «нацистським режимом». Українських військових називали карателями, як називали під час Другої світової війни німецьких солдатів, які проводили каральні операції проти совєтських партизанів і цивільного населення на окупованих територіях. Не менш популярний термін для назви українських військових — «бандерівці». Тих, хто працює з українською владою, називають пособниками, це слово вживали під час Другої світової війни для назви колабораціоністів. А озброєні сепаратисти називають себе «ополченцями», як називали себе народні групи самооборони 1812 року й під час Другої світової війни. Нині йдеться радше про дві регулярні армії: армію самопроголошеної «Донецької республіки» й армію самопроголошеної «Луганської республіки», вони навчені та озброєні Росією, що офіційно заперечує свою участь у війні.

Знаком об’єднання всіх прихильних до тієї пропаганди є так звана георгіївська стрічка. Цю стрічку використовували для совєтських нагород, зокрема ордену Слави і медалі «За перемогу над Німеччиною». На сепаратистських українських територіях, а також у Росії, ті, хто одягає таку стрічку, ототожнює себе з популярними акторами совєтських фільмів і недавніх кінокартин про Велику Вітчизняну війну: поводяться як добрі совєтські громадяни, змушені зіткнутися зі страхітливими фашистами. У процесіях «Безсмертного полку» під час святкування Дня Перемоги георгіївська стрічка присутня всюди.

Важливо наголосити, що мілітаризація російського суспільства значно зросла після анексії Криму і формування двох самопроголошених республік на Донбасі: Кремль з’ясував, що тема опору «фашистській» Україні дає йому змогу краще мобілізувати своє населення. Кремлівські пропагандисти абсолютно відверті, в їхньому тоні дедалі більше злоби, немов Росія готується провадити широкий наступ на Україну.

Брехні та викривлень фактів годі злічити. Отож Дмитро Кисельов у своїх щотижневих передачах зображує Україну як слабку і знекровлену країну, що живе під проводом Вашингтона, країну, де нацисти тріумфують, а прості люди страждають від економічної ситуації (справді дуже тяжкої). У червні 2014 року Кисельов навіть відкрив російськомовний портал ukraina.ru, його власник — агентство “Russia Today”, а сенс існування — створення негативного образу України. Портал почав свою діяльність із реклами фільму такої собі Альони Березовської, назва якого повторює назву порталу: “Ukraina.ru”. Ця журналістка була наближена до Віктора Януковича, а коли він утік, наслідувала його приклад і перебралася до Росії. Ідея фільму спирається на вигадану і приписану Бісмарку цитату, яка циркулює в Росії уже кілька літ і яку сам Кисельов процитував 2 березня 2014 року:

Цей фільм пояснює, що український етнос — не більше і не менше, як німецька вигадка, яку прищепили населенню на межах Росії (тобто жителям України), щоб відокремити ту територію від російської держави. Такою була мета Німеччини під час і Першої світової війни, і Другої. Нині до цього мерзенного завдання взялися європейці з Майданом.

Володимир Соловйов, теж великий кремлівський пропагандист, повниться ще більшої злоби. Він не раз провіщав Україні, що вона розпадеться і втратить південний схід своєї території. В одній передачі у вересні 2018 року він говорив про високу місію Росії, вдаючись до суто месіанських акцентів, і стверджував, що Україна ніколи не буде країною-переможцем:

У січні 2019 року він зайшов ще далі, погрожуючи Україні великою російською навалою:

Річ зрозуміла, Кисельов і Соловйов аж ніяк не єдині, хто прагне створити лиховісний образ України, щоб виправдати анексію Криму й російську підтримку сепаратистів Донбасу. Олександр Дугін, великий співець євразійської Росії, написав книжку на цю тему: «Україна: моя війна. Геополітичний щоденник»[115]. У своїй передмові він запитує себе про «українську драму»:

Багато інших авторів теж висвітлюють тему України крізь лупу, яка викривлює геть усе. Серед них є письменник Едуард Лимонов, колишній лідер націонал-більшовицького руху і добре відомий у Франції письменник завдяки роману, який присвятив йому Емманюель Каррер[116]. Завжди прихильник Великої Росії, цей революціонер фашистського штибу виражає в своїй недавній книжці[117] переконаність, що кінець України вже близько:

Лимонов у минулому брав участь у багатьох війнах на постсовєтському просторі й на Балканах. Постарівши, обмежується письмом. Натомість досить непоганий письменник Захар Прилєпін, кілька книжок якого опубліковано у Франції, взяв зброю, щоб воювати на Донбасі на боці сепаратистів. Він навіть створив батальйон командос і очолив його завдяки своєму досвіду, набутому в Чечні — зрозуміло, з російського боку. В інтерв’ю, датованому лютим 2017 року і опублікованому в тижневику «Звезда», він заявив, що мета війни на Донбасі — захопити Київ, бо «Київ російське місто. Українське російське місто... Наша мета — вся Україна. Жодна інша мета не можлива». Цікаво зазначити, що в тому самому інтерв’ю він говорить про призначення Росії:

Але нині в хорі антиукраїнських голосів у Росії переважає не цей месіанський тон. Україну сприймають водночас і як фашистську, і як прихильницю атлантизму, а це, зрозуміла річ, абсолютно несумісні речі. Згідно з російським дискурсом Україна — вістря списа Західного світу і НАТО проти Росії, яка може розраховувати лише на свої сили. Нагадаймо, що протягом постсовєтського періоду і аж до дуже недавнього часу НАТО не вважав Росію за ворога. Натомість Росія вважає НАТО за ворога номер один і гостро реагує на присутність військ та об’єктів НАТО коло своїх кордонів.

Вісім чи дев’ять років тому я поїхала в Київ викладати журналістику в Києво-Могилянській академії, мабуть, найкращому університеті країни. Тієї пори ідея вступу до НАТО вже почала поширюватися в Україні, але прихильною до неї була незначна меншість населення. Мої студенти третього і четвертого курсів практично нічого не знали про ту організацію. Більшість українського населення не схвалювала можливого вступу до НАТО. Після весни 2014 року, анексії Криму і початку війни на Донбасі, вітер перемінився. За даними різних опитувань громадської думки, десь половина населення, а то й більше підтримують цей вступ і набагато менше половини висловлюється проти. Як заявив президент Порошенко в Брюсселі на саміті НАТО в липні 2018 року, «Один із постійних членів Ради Безпеки ООН — агресор. За цих умов єдиний механізм, що функціонує, — НАТО». Отже, на його думку, членство в НАТО є «цивілізаційним вибором, який виразно підтримує український народ». У лютому 2019 року Верховна Рада зрештою ухвалила зміни до Конституції, записавши в ній як мету членство в ЄС і НАТО.

Річ очевидна, цей вступ відбудеться не завтра і не післязавтра. Щоб стати членом ЄС, Україна має пройти довгий шлях реформ, значно зменшити корупцію, створити справді незалежне правосуддя й т. ін. Ці вимоги Європи великою мірою збігаються з вимогами НАТО, але на цьому шляху є величезна перешкода: війна на Донбасі, що триває з невеликою інтенсивністю, але зі щоденною часткою полеглих і поранених. НАТО не має ніякого інтересу встрявати в конфлікт із Росією, що могло б статись, якби Україна належала до цієї організації. Натомість Росія зацікавлена в підтримці на плаву сепаратистських республік і підживленні воєнного конфлікту. Саме це відверто стверджує письменник-націоналіст Олександр Проханов в одній статті, датованій жовтнем 2018 року, а наступного місяця в інтерв’ю «Комсомольской правде», де він бичує Україну та її «бандерівську ідеологію». Але й висловлює впевненість, що в далекій перспективі вступ України до НАТО неминучий. Війна на Донбасі дає лише змогу загальмувати процес:

Якщо я так щедро цитую Проханова, то тільки тому, що він виражає суть російського дискурсу на тему України і Заходу. Країна-агресор представляє себе в шатах жертви, змушеної захищатися і боронитися, тоді як насправді її противник, Україна, безмежно слабший, а НАТО не готовий не те що посилати війська, а навіть давати озброєння. Тобто лише через цю російську фантазію цивільне населення Донбасу живе жахливим сьогоденням, а військові й цивільні — і росіяни, й українці — далі втрачають там життя. Ось який висновок Проханова:

У травні 2018 року в інтерв’ю газеті «Завтра» академік Сергій Глазьєв, радник президента Путіна з питань регіональної економічної інтеграції, іде ще далі, розвиваючи теорії змови і пропонуючи покласти край українській державі:

Прихильник «пригладжування» російської історії, Сергій Глазьєв, хотів би вилучити з неї злочини та прикрі епізоди. В тому самому тексті він говорить про голодомор як про міф, який вигадали співробітники британських таємних служб, щоб створити комплекс меншовартості в росіян і русофобію повсюди в інших країнах. На його думку, американські таємні служби за чверть сторіччя перетворили, «почавши з нуля», населення України в русофобську націю «зомбі». Це й становить причину, через яку, річ очевидна, треба розчленувати українську державу:

Якщо узагальнити, сучасний російський патріотизм, що є не чим іншим, як націоналізмом імперіалістичного кшталту, забарвленим совєтською ностальгією, використовує модель Великої Вітчизняної війни, щоб накинути її українській ситуації й виправдати агресію, яка триває вже п’ять років. Уже кілька місяців, як ток-шоу та інші передачі головних російських телеканалів знову вдалися до ще жорсткішого тону щодо України. Українській державі відмовляють у будь-якій легітимності. Заклики напасти на Україну, щоб прогнати звідти міфічних «неонацистів», лунають дедалі частіше.

Інколи добрий анекдот може підсумувати складну ситуацію. Оцей анекдот був популярний в Україні 2014 року, коли Крим окупували російські військові без знаків розрізнення: Одна дама в Москві телефонує своїй сестрі в Харків:

— Моя люба, тобі треба чимшвидше виїхати до Москви!

— Але навіщо?

— По телебаченню кажуть, що у вас усюди фашисти!

— Ні-ні, заспокойся! Фашисти окупували Крим, а в нас усе тихо!