Безсмертний полк. Священна війна Путіна

Розділ I «О РУСЬ СВЯТАЯ, РОССИЯ-МАТУШКА, РОССИЯ, РОДИНА МОЯ!»

Протягом багатьох сторіч російський народ вважав себе за носія месіанської ідеї, яка наближає його до Бога та істини і виправдовує його територіальні завоювання та панування над іншими народами.

«Царь-батюшка» і «Россия-матушка»: я завзята читачка російської літератури, і ці два вирази становили частину мого словника з самого малку. Французька мова, суворіша за російську, не відтворює нюансів слів «батюшка» (mon père) і «матушка» (ma mere). Ці російські слова із застарілим звучанням виражають водночас ніжність, синівську любов (і в прямому, і в переносному значеннях) та поклоніння. Аж до XIX ст. саме так зверталися до батька-матері, а також до священика і його дружини. Кріпаки вдавалися до цих слів, говорячи про своїх панів. А простолюд, що складався здебільшого з тих самих кріпаків, називав так царя і царицю. Народ висловлював так свою вірність, віру в справедливість монарха і патерналістське сприйняття монарших постатей.

Так само в літературі я, дитина, серед цілковитого маразму брежнєвського періоду, натрапила на вираз «Свята Русь» — дуже значущий для того, хто хоче зрозуміти російську психологію. Адже, якщо для євреїв існує Обіцяний Край, що став святою землею для трьох монотеїстичних релігій, то в чому полягає «святість» Росії?

Відома картина «Свята Русь» художника Михайла Нестерова (1862–1942) пояснює цю ідею. Виставлена вперше 1902 року і збережена в Російському музеї в Санкт-Петербурзі, картина зображує появу Ісуса перед юрбою, яка представляє російський народ: молодими і старими, жебраками і багатіями, хворими і здоровими, селянами і дворянами. Ісуса супроводять троє великих святих, яких надто шанують у православному світі: святий Сергій Радонезький, святий Георгій і святий Миколай. Пейзаж зимовий: рівнина, пагорби, ліс укриті снігом, удалині можна добачити замерзлу річку. Ліворуч на задньому плані видніє скромна дерев’яна церква, на вигляд давня, її теж укриває сніг. Обличчя зібраного народу виражають побожність і покору, а також надію й ніжність. Ця поява — алегорія божественної присутності на російській землі, поява, яка надає їй святості. Росія і справді засіяна незліченними церквами, які сприяють освяченню земель навколо них. У кожному російському домі в обраному кутку головної кімнати, який називають «красным углом», висять для щоденних молитов ікони, що, на відміну від побожних католицьких зображень, священні, бо ж пропонують вірним засіб безпосереднього спілкування з Богом і святими. Ідеться про землю, освячену постійною божественною присутністю, яка перетворює в очах народу Росію земну в Росію вічну, а російський народ — у божественний народ.

За основу цієї ідеї правлять численні легенди, які походять із «Повісті минулих літ». Твір ченців Києво-Печерської лаври (XII ст.), зокрема ченця Нестора, цей літопис розповідає про прощу святого Андрія, першого апостола, що пізнав Ісуса Христа, від гирла Дніпра аж до пагорбів, де згодом постав Київ. Він провістив появу християнської Київської Русі: «Бачите ці гори? На цих горах засяє божественне милосердя, постане велике місто, і Господь благословить спорудити там численні церкви». Насправді ніщо не доводить, що святий Андрій дійшов аж до місця майбутнього Києва, тож можна цілком обґрунтовано вважати, що йдеться про ідеологему. Але це не заважає поширюватися іншим легендам, зокрема в православних і націоналістичних колах, і ті легенди доповнюють цю розповідь ще одним розділом: сам Ісус відвідав Русь інкогніто, ба навіть провів там своє дитинство і юність.

Я не зупинятимуся тут на дискусії, яка шаленіє тепер між росіянами і українцями з приводу начебто державної неперервності між державою Київська Русь, сплюндрованою монголами, і маловідомою місцевістю, названою Москва і згаданою вперше 1147 року як володіння суздальського князя Юрія Долгорукого, хоча значення вона набула, лише починаючи з другої половини XIII ст. На думку російських істориків, Київ — «мать городов русских», релігійна і духовна основа російського народу. Вони вважають, що український народ, галузь спільного російського стовбура, набагато пізніший, ніж Київська Русь, а українська мова сформувалася дуже пізно. Натомість українські історики вважають Київську Русь за свою державу й відкидають спорідненість із Москвою. Ідеться про основоположний пункт незгоди, який додається до вже дуже сильного тертя між Росією і Україною теперішньої пори. Ми ще повернемося до нього.

Спробуймо на мить простежити розвиток уявлення про «Святу Русь», побачити його історичний шлях. Уперше ми натрапляємо на нього в середині XVI ст. у Максима Грека, ученого ченця, що служив Піко делла Мірандола й відчув вплив Савонароли, перше ніж поїхав у Росію перекладати там Святе Письмо. Він дуже швидко опинився в неласці, і його на довгі роки запроторили до монастирської в’язниці. Саме там він написав листа, згадавши в ньому «найсвятішу Русь». Проте можна припускати, що це уявлення має давніше походження. Адже у формі похідного прикметника термін «святоруський» трапляється багато разів у давніх епічних і духовних піснях, які оспівують подвиги героїчних захисників Русі. Ті богатирі захищають не просто рідну, а святу і священну «руську» землю, а також християнську віру. Саме в тій народній літературі сформувалось уявлення про «Святу Русь» як про Новий Єрусалим, а про російський народ — як про новий обраний народ.

Мало-помалу народне уявлення про «Святу Русь» поєдналося з уявленням про «Третій Рим», який утілює Росія. Ця ідея народилася 1453 року, в рік падіння Константинополя, але надто добре вона сформульована в посланнях, які шановний чернець Філофей зі псковського Спасо-Єлеазарова монастиря посилав великому князеві Московському Василю III (1479–1533). 1523 року він писав:

Ці слова Філофея містять ідею, дуже важливу для майбутнього Росії: він проголошує царя охоронцем православної віри. Саме тому цар повинен мати абсолютну владу. Бо, якщо «Третій Рим», останнє православне царство, впаде, «істинна віра» лишиться без захисту, і це буде кінець світу.

Факт, що Філофей цими словами закликає «благочестивого» Василя III до відповідальності, пояснити легко. Протягом довгого життя Філофея роль Москви (її князі ще не прийняли царського титулу) швидко виросла. Остаточно звільнившись від монгольського ярма за князювання Івана III і його наступника Василя III, Москва започаткувала збирання російських земель, здебільшого воєнним способом: Новгородська республіка впала 1478 року після низки війн із Москвою, Твер завоювали 1488 року, Псковська республіка визнала верховенство Москви 1510 року, Рязань анексували 1521 року.

Унаслідок тих завоювань Московія стала великим царством. Її перетворення в імперію виправдовуватимуть не тільки необхідністю подолати прикордонних ворогів, а й найвищим обов’язком поширювати світло істинної віри — православ’я. Цей перехід відбувся за царювання Івана Грозного (1530–1584).

Протягом сотень років ця постать, наділена винятковою жорстокістю, не давала спокою художній уяві. Якщо йдеться про мене, це портрет видатного російського художника XIX ст. Іллі Рєпіна, що закарбувався в моїй пам’яті, як, до речі, і в пам’яті багатьох поколінь росіян. Сидячи на червоно-жовтогарячому килимі в розкішно прикрашеній палаті, літній чоловік з наїжаченим волоссям і виряченими очима, з безумним виразом заплямованого кров’ю обличчя тримає на руках юного сина, свого спадкоємця, якого він у нападі люті щойно вбив ударом скіпетра. Іван Грозний відомий своїми несказанними злочинами проти бояр, священиків та ієрархів православної церкви, а водночас і проти невинних звичайних людей; він, крім того, завоював Казанське і Астраханське ханства, анексував Західний Сибір, узяв під свій контроль басейн середнього і нижнього Дону, Башкирію і частину земель Ногайської орди. За його царювання територія російської держави подвоїлася, збільшившись від 2,8 млн км² до 5,4 млн км². Це причина, чому й інші художники обрали зображувати Івана Грозного як царя суворого, але величного. Я думаю зокрема про пишний урочистий портрет пензля Віктора Васнецова (1848–1926), майстра історичного й фольклорного живопису. Співіснування цих двох картин, відомих кожній бодай трохи освіченій російській дитині, розкриває складність російської історії.

1547 року Іван Грозний став першим російським царем, що був коронований і помазаний, тож отримав свою владу безпосередньо від Бога і мав відповідати тільки перед ним. Піднесений до рангу, який можна порівняти з рангом імператора, він мав відтоді необмежену владу. Його священна місія, як наголошує Ален Безансон[3], полягала в розширенні кордонів православного царства. Але як контролювати територію, площа якої вже була більшою за площу решти Європи й охоплювала кілька неправославних і неросійськомовних провінцій? На завойованих землях збудували фортеці, де розмістилися військові гарнізони, оселилися купці, спокушені обіцянками нових багатств, а також незаможні дворяни, що служили царю й були готові створювати місцеві адміністрації. Навколо тих міських осередків засновували села селяни, які тікали від своїх панів. Усе це населення будувало церкви, збільшуючи таким чином «Святу Русь». Політика царів була проста: невірних не навертали силоміць, а «купували» еліти, що русифікувалися; водночас царі ненастанно маркували новозбудованими православними церквами нещодавно завойовані території, де присутність етнічних росіян забезпечувала покору місцевого населення Москві й поширення православ’я. Саме отак росіяни стали кістяком імперії. Покора царю й вірність православ’ю давали їм змогу пристосовуватись до часто негостинних країв.

Нова фаза територіальної експансії була пов’язана з Україною. 1654 року внаслідок Переяславської ради Росія поширила свою опіку на територію війська Запорозького, тобто Східну Україну, що доти становила частину польської держави — Речі Посполитої. Козаки тоді думали, ніби Росія захистить їхню православну віру від впливу католицизму і гноблення польської шляхти, не втручаючись у властивий їм спосіб урядування та життя. То була фатальна помилка. Адже серед козацтва існувала пряма демократія, своїх проводирів воно обирало на загальних зборах. Найвищим у військовій ієрархії був гетьман. Після приєднання до Москви Східна Україна, якою керував гетьман, мало-помалу була асимільована російською державою. Гетьманат остаточно скасували 1764 року. Катерина II (1729–1796) завершила адміністративну асиміляцію, а 1783 року поширила кріпацтво на більшу частину України. Як пояснює Ален Безансон[4], починаючи з царювання Петра I (1672–1725), тема «Святої Русі» зникла, відродившись тільки в XIX ст. Росія змінила назву й називалася відтоді Російською імперією, Петро I офіційно став «імператором усієї Русі». Це була зміна парадигми: полишивши релігійний месіанізм, Петро I прагнув збудувати раціональну модель монархії. Але це не заважало йому далі провадити політику територіальних завоювань.

Північна війна, яка відкрила країні доступ до Балтійського моря, давши змогу збудувати Санкт-Петербург, а також завоювання нових територій у Сибіру та на Далекому Сході стерли з народної пам’яті поразки, яких зазнав цей монарх, водночас і освічений, і вкрай жорстокий, що модернізував Росію ударами довбні, всякчас зміцнюючи самодержавну владу й суворо контролюючи духівництво країни. Наприкінці його царювання Російська імперія вже мала площу понад 15 млн км². На думку Безансона, територія Росії, величезна й тоді, стала головною цінністю, яку влада пропонувала російському народові. Йдеться про світське месіанство, яке не має паралелей в історії.

Довелося чекати аж Жовтневої революції 1917 року, щоб територіальна експансія імперії припинилася. В XIX ст. Росія колонізувала поміж іншими територіями Крим, Кавказ і Середню Азію, збільшила свої землі на Крайній Півночі й Далекому Сході. На початку XX ст. російська територія вже мала площу приблизно 22 млн км². Проте завоювання нових територій і далі становило важливий мотив вступу у війну. Саме тому в Першій світовій війні Росія воювала на боці Великобританії і Франції з думкою завоювати зокрема Західну Україну, що становила тоді частину Австро-Угорщини, протоки Босфор і Дарданелли, а також Стамбул, що для росіян і досі зберігає священну назву Константинополя. Ще одна мета, не менш важлива, полягала в зміцненні російського панування над слов’янськими народами, зокрема на Балканах.

Дивна річ, цю разючу експансію в Росії ніколи не вважали за колонізацію, а трактували як природний процес. Як стверджує Безансон, ішлося не про завоювання, а про «возз’єднання»: спершу власне російських земель, потім православних земель і, нарешті, всіх земель, яким судилося стати частиною Російської імперії. Згідно з офіційною доктриною ту експансіоністську політику виправдовували не так як засіб необхідного захисту від «ворога», хоч хто ним був, чи як спосіб поширення православ’я, а як любов Росії до нових територій, що виявлялась у лагідній асиміляції, яка йшла на користь завойованим народам. Слід зазирнути в підручники історії кількох із тих народів після розпаду СССР: в усіх пишуть про імперіалізм, спершу російський, а потім совєтський!

Саме отак «Свята Русь» і сприйняття Москви як «Третього Риму», а згодом світське месіанство та культ чистої експансії правили за основи не менш абсолютної, ніж священної влади російських монархів, освячуючи експоненційні територіальні завоювання, поневолення населення і покору всякої індивідуальної волі інтересам держави. З плином часу російський народ став імперським народом, чиє головне завдання полягало в підтримці територіального маркування, забезпеченні своєю присутністю єдності імперії.

Ці ідеї, втілювані в життя після Івана Грозного, отримали теоретичне обґрунтування в XIX ст., що в усій Європі було сторіччям націоналізмів. Як називають війну 1812 року проти навали Наполеона? Вітчизняною війною, завдяки цій назві вона стала прототипом «Великої Вітчизняної війни» (Другої світової війни). Було б набагато точніше говорити про «війну за Вітчизну», але тут я дотримуюсь традиційного варіанту.

Сприйняття цієї війни в мене з самого малку теж супроводили картини. Я думаю про Василя Верещагіна (1842–1904), видатного художника-баталіста, чия картина «У Кремлі — пожежа!» назавжди закарбувалася в моїй уяві. На ній ми бачимо Наполеона, невисокого, з черевцем, що, не ймучи віри, дивиться крізь зубці кремлівського муру на полум’я, яке охопило Москву й підноситься аж до імператора і його наближеної охорони. На картині «Палії» взвод французьких солдатів розстрілює селян у довгих сорочках та личаках, що стоять у церкві під стіною, ймовірно, на території Кремля. Тільки дехто ще на ногах, решта, вже страчені, лежать на підлозі. На задньому плані видніють фрески із зображенням святих, немов французи стріляють по священних образах. Простолюд, що мав отакий «захист» із боку російської держави, пожертвував столицею, щоб лишити ворогові тільки спалену землю...

Якщо ці картини вплинули на душі мільйонів дітей, то, зрозуміла річ, вплинули і слова Пушкіна, Толстого, Лєрмонтова, Глинки та багатьох інших видатних поетів і письменників, які уславлювали сміливість, стійкість і патріотизм російських солдатів та народних ополченців, що прогнали напасників під командуванням такої легендарної постаті, як Михайло Кутузов, генерал-фельдмаршала й головнокомандувача російських армій під час війни 1812 року. Цей порив напрочуд добре відобразив поет Федір Глинка (1786–1880), що й сам брав участь у боях, у «Солдатській пісні», складеній під час битви під Смоленськом:

Для багатьох людей війна проти наполеонівської навали, проваджена аж до вступу російських військ у Париж, була передусім війною, яку «Свята Русь» та її цар вели проти Французької революції. Ось якими словами Олександр I описав князеві Олександру Голіцину, з яким був особливо близьким, молитву, яку він організував на площі Конкорд 29 березня 1814 року, через кілька днів після від’їзду Наполеона в заслання на острів Ельбу.

Микола I, що був наступником Олександра I, став жандармом Європи, зокрема потопив у крові польське повстання 1830–1831 рр. проти російського панування. Саме навколо цієї російсько-польської війни кристалізується матриця російської політичної ідеології: слід не тільки відбити ворога, якщо він намагається вдертися в Росію, а й ніколи не віддавати ані п’яді земель, уже завойованих в ім’я тріумфу православ’я. Олександр Пушкін (1799–1837), національний поет, чиє ім’я священне для росіян, відповів на заклики підтримати польських повстанців, які лунали тоді майже в усій Європі, віршем «Наклепникам Росії» (1831 р.). Він погрожував тим, хто закликав підтримувати поляків, лихою долею, бо, якщо вони перейдуть до дій, усі росіяни, від фінських скель аж до китайських кордонів, підіймуться, вимахуючи сяйливою крицею зброї. Тут важко не подумати про теперішню російсько-українську війну...

Трохи згодом ці почуття кристалізувалися в тезах слов’янофілів — мислителів, журналістів та письменників, які абсолютно несхитно вірили у фундаментальну відмінність між Росією і Заходом та в своєрідність російського шляху: якщо Росія йтиме за своїм покликанням, стверджували вони, то зможе поширити православну істину на європейські народи, які скотилися до єресі та атеїзму. Зокрема Олексій Хом’яков (1804–1860), один із засновників цієї течії, вважав, що християнство з його заповіддю любові знайшло свій досконалий вияв у православ’ї. Саме цей своєрідний російський шлях правитиме за моральну основу великої всесвітньої ролі, яка судилася Росії: посприяти відродженню всіх західних народів, які йдуть до загибелі внаслідок «збочень» католицизму і протестантства та їхньої суто раціоналістичної системи освіти.

Федір Достоєвський (1821–1881) поглибив ці ідеї. Якщо вірити йому, людство, зокрема Західний світ, іде до загибелі, і саме Росії та російському народові Господь доручив турботу врятувати його. В духовному аспекті російський світ набагато вищий від європейського. Тож саме російському народові припадає завдання нести всьому людству світло, створити братський і вічний союз народів. Ось що писав письменник 1877 року у своєму щоденнику:

Уявлення про вищість, притаманне російському народові, що міг би становити взірець для всього світу, було властиве не тільки самим слов’янофілам та іншим націоналістичним і традиціоналістичним колам. Революційний вільнодумець Олександр Герцен (1812–1870), якого підносив совєтський режим, був переконаний, що німецьке культурне та економічне домінування поступиться слов’янському: унікальна в своєму роді форма — російська община (за доби кріпацтва це слово означало селянську громаду, яка колективно керувала повсякденним життям села, розподіляла завдання й відповідала за виплату чиншу землевласникові) — дасть змогу Росії перегнати Європу на шляху, який веде до соціалізму, проминувши стадію капіталізму. Герцен по-своєму теж проповідував месіанську ідею: Росія — носій майбутнього людства.

Навіть найрадикальніші інтелектуали-західники (опоненти слов’янофілів), які, дотримуючись традиції Петра I, стверджували, що Росія має надолужити своє відставання від Заходу, мріяли про майбутню вищість і пишноту російського народу. Революційний літературний критик Віссаріон Бєлінський (1811–1848), пишучи 1840 року, мріяв, якою стане Росія через сто років:

Читаючи видатних російських письменників XIX ст., стає очевидним, що недовіру до Заходу, недовіру, яка може доходити аж до ненависті, поділяли і слов’янофіли, і західники. На думку Миколи Гоголя (1809–1852), Франція (а за нею вся Європа) —

А що казати про Достоєвського? 1868 року, лише через кілька літ після скасування кріпацтва в Росії, він написав зі Швейцарії одному приятелеві:

А ось іще:

Але, безперечно, не вся російська інтелігенція була жертвою такої екзальтації. Скажімо, Іван Тургенєв (1818–1883), що значну частину свого життя прожив у Франції, завжди намагався налагодити мости між російською і європейською культурами: зокрема брав участь у славетних паризьких літературних обідах, де збиралися Ґюстав Флобер, Еміль Золя, Едмон де Ґонкур і Альфонс Доде. Протягом «Срібного віку», періоду неймовірного культурного багатства, який тривав наприкінці XIX ст. — на початку XX ст., багато письменників, поетів, митців, музикантів усотали західну культуру, а дехто навіть світову, як-от видатний російський поет і великий дослідник Африки Микола Гумільов (1886–1921), розстріляний більшовиками.

Проте ми змушені визнати, що освічені представники Росії найчастіше сприймали свою бідну, відсталу й пригноблену країну з її самодержавним режимом і поміщиками-паразитами як типового персонажа російських казок: дурника, що вилежується на печі все своє життя аж до миті, коли треба діяти, щоб урятувати Батьківщину або здійснити подвиг, і це завдання він виконує з дивовижною вправністю. Кожна російська дитина засвоїла образ цього бовдура-нероби, наділеного, проте, незвичайною потенційною енергією, а інколи й мудрістю; він діє, немов під впливом чарів, тільки тоді, коли вимагають невблаганні обставини.

Месіанська ідея про покликання російського народу вести людство до якогось «чудового» майбутнього завдяки тріумфу православ’я та військовій могутності проіснувала кілька сторіч аж до кінця царського режиму. Цю месіанську пристрасть поділяли певною мірою і російські революціонери, дарма що їхня месіанська ідея, натхнена працями Карла Маркса і Петра Лаврова, мала інший характер.

Розділ II КОМУНІСТИЧНА РОСІЯ, АБО Ж АВАНГАРД ЛЮДСТВА

Згідно з марксистською доктриною комунізм — неминуче майбутнє всього людства. Після більшовицького перевороту 1917 року Росія опинилася в авангарді людства. Комуністична месіанська ідея замінила ідею «Святої Русі».

На початку XX ст. російська інтелігенція, перебуваючи під впливом революційних (марксистських і немарксистських), а також інших духовних і традиціоналістичних течій, — вже не кажучи про велику творчу енергію, про яку я згадувала вище, — зазнала глибоких змін. Після придушення першої російської революції 1905–1907 рр. і хвилі переслідувань, до яких удався царат, інтелігенцію опанувало передчуття, що наближається кінець монархії. Це передчуття посилила Перша світова війна, коли ентузіазм і дух завоювань переродились у глибокий песимізм, навіяний поразками внаслідок непідготованості Російської імперії, тяжких помилок та бездарності військового командування і вад системи забезпечення військ боєприпасами і провіантом. Усі ці ґанджі призвели до колосальних утрат: 1,7 млн полеглих у боях, близько 5 млн поранених і 2,5 млн військовополонених.

У цьому апокаліптичному контексті множилися пророцтва, видива, сподівання. Загрожував якийсь великий катаклізм, байдуже, чи прихід Антихриста, чи кінець світу, чи соціалістична революція. 1901 року Максим Горький (1868–1936), великий пролетарський письменник, написав свою знамениту «Пісню про Буревісника», поему в прозі, в якій цей птах ледь завуальованими через цензуру словами проголошує майбутню революцію:

Багато поколінь совєтських дітей мали вчити цю поему напам’ять. Згідно з офіційною інтерпретацією то була пророча поема, яка провіщала Жовтневу революцію. Проте, якщо революція була в повітрі, ніщо тієї пори, на початку XX ст., не свідчило, що вона буде соціалістичною, і ще менше — більшовицькою. Правду кажучи, якби Лютнева революція (1917 р.), тобто повалення монархії, відбулася не на тлі катастрофічної війни, що її провадили виснажені солдати, оброблені страхітливо ефективною більшовицькою пропагандою, яка закликала їх до дезертирства, цілком можливо, що Росія стала б на шлях буржуазного розвитку й відмовилася б у такому разі від свого месіанського покликання. Але долі заманулося інакше.

Ми знаємо, що саме більшовицька партія — підтримувана лівим крилом Партії соціалістів-революціонерів, значно популярнішої і краще закоріненої в Росії — спромоглася захопити владу завдяки своїй рішучості, залізній дисципліні й привабливим для простолюду гаслам: «Земля — селянам, заводи — робітникам, уся влада — радам!» Незважаючи на катастрофічний вихід із Першої світової війни і довгу й криваву громадянську війну, Ленін і його товариші, передусім Троцький, змогли не тільки захопити владу, а й утвердити тоталітарну систему, яка проіснує понад сімдесят років, зокрема завдяки створенню, тільки-но прийшовши до влади, страхітливої політичної поліції — ЧК.

Стисло нагадаймо, що цей небачений режим вижив, незважаючи на лихо Брест-Литовського миру, укладеного 1918 року між молодою Совєтською Росією і центральними державами; згідно з ним Ленін погодився зректися будь-яких спроб поширити свою владу на Польщу, Україну, Грузію, частину балтійських країн і Білорусії. Цей мир, якого Росія дотримувалася лише кілька місяців, мав своїм наслідком посилення ворожості між прихильниками Совєтської Росії, першої у світі пролетарської держави, і національно-визвольними рухами соціалістичного і буржуазного характеру в регіонах та країнах, які «віддав» Ленін. На велике лихо для цих національних рухів, комуністичний режим зрештою вийшов переможцем і зміг відвоювати велику частину «втрачених» територій, зокрема більшу частину України.

Яким дивом цей режим протримався так довго? Крім уже названих факторів, важливо наголосити, що партія Леніна була марксистською. А згідно з тезами Маркса комунізм — неминуче майбутнє людства. Тут я повинна признатися, що під час навчання в університеті на філологічному факультеті я завжди мала посередні оцінки з обов’язкових ідеологічних предметів, як-от марксистсько-ленінська філософія і науковий (sic!) комунізм, — такою-бо безглуздою видавалася мені ця наука. «Учення Маркса всесильне, бо правильне», — утовкмачували мені. Але хто сказав, що воно правильне, запитувала я себе, ще молодесенька дівчина, тоді як ішлося про мантру, яку треба повторювати без роздумів.

Якщо підсумувати, Маркс вважав, що історія людства проходить через неминучі стадії: у доісторичному періоді матріархат, потім патріархат; рабовласницька система; феодалізм; зрештою капіталізм, що внаслідок класової боротьби неминуче має поступитися комунізму. Захопивши владу, Ленін і його товариші були переконані, що все людство піде за їхнім прикладом. Першою здійснивши соціалістичну революцію, Росія опинилася в авангарді людства, якому нестиме світло і прогрес. Саме отак із попелу месіанських ідей народилися нові месіанські ідеї.

Більша частина російських інтелектуалів і творців аж ніяк не прихилилися одразу до цієї ідеї, радше навпаки. Василь Розанов (1856–1919), видатний письменник і релігійний мислитель, зрозумів небезпеку, яку становив Ленін, за багато місяців до Жовтневої революції. У травні 1917 року він писав, що більшовицький вождь

Інші були шоковані насильством і безглуздою жорстокістю революційної вакханалії, скажімо, поетеса Зінаїда Гіппіус (1869–1945), що 17 березня 1918 року писала у своїх «Чорних зошитах»:

Інші дуже швидко відчули насильство комуністичного дорожнього котка, який нещадно чавив на своєму шляху все, що чинило або мало потенціал чинити опір. Видатний російський письменник Олександр Купрін (1870–1938), що 1919 року вступив до білої армії, розповідає в одному короткому оповіданні про свою єдину зустріч із Леніним 1918 року, описує його майже нелюдську натуру, властиве йому одержиме прагнення запровадити й підтримувати диктатуру в країні Совєтів:

Щодо тих, хто не відкидав одразу революцію, то кожен бачив її по-своєму, найчастіше ідеалізуючи й додаючи до неї велику дозу романтизму та містицизму. Отож видатний російський поет Олександр Блок (1880–1921), що помер від голоду наприкінці громадянської війни, інтерпретував революцію як містичну подію, зокрема у своїй відомій поемі «Дванадцять». У поемі по місту ходить революційний патруль, готовий «пальнути кулею в Святу Русь» і роздмухати «світову пожежу в крові». Попереду них, «невидимий у заметілі», «у віночку білому з троянд» іде Ісус Христос... Андрій Бєлий (1880–1934), ще один видатний поет і романіст, сприймав революцію лише як духовну революцію, здійснену в ім’я царства абсолютної свободи. На його думку, справжніми європейськими революціонерами були Ніцше та Ібсен, а не Маркс і Енґельс.

Ми знаємо, що сталося. Ідея, яка зрештою поширилася серед мас, була позбавлена всякого містицизму, і її можна підсумувати кількома простими гаслами, спрямованими на повний перерозподіл багатств і ліквідацію давніх панівних класів. За кілька років величезна частина цвіту російської інтелігенції була спроваджена у вигнання, вбита або ув’язнена, а більшовики, спираючись на ЧК[14] і брехливу пропаганду (адже націоналізовані заводи та землі, а також совєти перебували під цілковитим контролем Комуністичної партії, а не народу), змогли накинути бачення, яке, незважаючи ні на що, мало відгук у серці багатьох простих людей, митців та письменників, які визнали «невблаганну ходу історії» і стали на службу новому режимові. Хто внаслідок ідеалізму — як, скажімо, відомий режисер Всеволод Меєрхольд (1874–1940), розстріляний НКВД[15], або художник Казимир Малевич (1879–1935), — а хто з корисливих міркувань, як міріади конформістів.

Будівництво нового світу і нового соціального ладу зумовлювало цілковите відкидання релігії: дві месіанські ідеї не можуть співіснувати. Ленін це добре знав, і 1913 року писав Горькому:

З перших днів утвердження совєтської влади боротьба проти релігії, хоч якою вона була, стала важливим елементом запровадження контролю над народом. Відповідно до конституції 1918 року священиків і ченців позбавили виборчого права, так само як і колишніх буржуа та царських офіцерів. Належне різним релігійним культам майно конфіскували; святі реліквії розкрили і осквернили, дзвони розплавили. Кожна конфесія, кожна громада втратили свій юридичний статус. Релігію просто оголосили поза законом. Відділ Народного Комісаріату юстиції, що опікувався релігійними справами, називали не інакше, як дуже відверто «ліквідаційним». Протягом багатьох років священики, зокрема православні, зазнавали нещадних переслідувань: за перші роки совєтської влади страчено приблизно десять тисяч священиків, ченців і релігійних активістів, зокрема й двадцять єпископів. А втім, чимало їх запроторили в концентраційні табори та в’язниці ЧК і (або) розстріляли під час великих чисток 1937–1938 рр. Частка розстріляних буржуа і царських офіцерів була менша: вони завжди могли стати на службу новій владі. Натомість духівництво мало зникнути.

А втім, частина інтелігенції добровільно долучилася до боротьби проти російської православної церкви, яку пов’язували з царатом і загалом із реакцією. «Під свист різки, під попівський спів рабом жила російська паства. Це називали єднанням церкви і держави»[17], — писав революційний трибун Володимир Маяковський (1893–1930). Навіть поет Сергій Єсенін (1895–1925), співець селянської Росії, на мить спокусився революцією — «Тіло, Христове тіло, випльовую з рота»[18], — потім розчарувався, а згодом наклав на себе руки. Така сама доля спіткала й Маяковського.

Але не досить зруйнувати стару релігію, щоб навернути трудящі маси до нової віри. Дійсність країни, спустошеної Першою світовою війною, воєнним комунізмом[19] і громадянською війною, збуреної запровадженням диктатури Комуністичної партії, видавалася дуже далекою від обіцянок більшовиків. Людмила Іванова, дослідниця творчості Андрія Платонова (1899–1951), одного з перших прихильників революції, що згодом став одним із її найпрозірливіших критиків, цитуючи письменника й підсумовуючи його думки, пише:

Звичайно, «втаємничені» та великі гуру комунізму провадили дивовижну роботу з інтелектуалами, набутими або купленими для їхньої справи. Чого вони прагнули? Створити нову людину, обдаровану новою ментальністю, і це завдяки пропаганді й ліквідації «ворогів», які заважають тому «рухові вперед». Газети і журнали, театр і кіно взялися до цього завдання з неабияким талантом і ревністю. Електрифікація країни і ліквідація неписьменності в ній, великі будівництва, які почав Сталін на початку 1930-х років, перспектива швидкого просування для тих, хто цілковито дотримувався партійної лінії, зокрема для вихідців із робітничого та селянського класів, — ось що породжувало певний ентузіазм, байдуже, щирий або вдаваний. Крім того, лишалася велика месіанська ідея завоювання світу для поширення світла комунізму на всій планеті.

Так писав через десятки років по тому знаменитий поет-трибун Євгеній Євтушенко (1932–2017)[21].

Проте в середині 1920-х років, після поразки кількох повстань у Європі, довелося констатувати, що комуністична революція не охоплює полум’ям усю планету. Совєтський Союз опинився, як казати правду, сам перед лицем капіталістичного світу. Сталін — як головний «утаємничений» — вирішив почати мілітаризацію країни через швидку індустріалізацію. В 1928–1940 рр. спорудили гігантський металургійний комбінат у Магнітогорську, Турксиб, залізницю, що пов’язувала Середню Азію з Сибіром, величезний машинобудівний завод «Уралмаш» у Єкатеринбурзі на Уралі; на Далекому Сході заснували промислове і портове місто Комсомольськ-на-Амурі; спорудили Дніпровську ГЕС, одну з найбільших у Європі, й т. ін. Цей список довгий і справді вражає. Зусилля, яких вимагала ця прискорена індустріалізація, були буквально надлюдськими. Щоб фінансувати й годувати робітників, влада грабувала села, реквізуючи все аж до насіння; в 1932–1933 рр. внаслідок голоду померло від 6 до 8 млн українських, російських і казахських селян. Ця індустріалізація, яку почасти здійснювали в’язні ГУЛАГу, ці раби комунізму, що гинули тисячами, виснажені працею, захарчовані й кепсько вдягнені, не щадила й інших робітників, змушених жити за страхітливих умов: виснажлива праця, жалюгідна платня, комунальні перенаселені квартири або звичайні бараки, загроза ув’язнення в разі найменшого ухилу.

Протягом тієї доби письменники та митці пнулися зі шкури, прагнучи уславити режим і засвідчити щасливе життя колгоспників та робітників. Як і всі совєтські громадяни, я любила деякі фільми цього жанру, наприклад «Веселі хлоп’ята» (1934 р) Григорія Александрова (колгоспник відкриває в себе талант джазмена) або «Семеро сміливих» (1936 р.) Сергія Герасимова (героїчна полярна експедиція). Проте, незважаючи на зусилля пропаганди, комуністична ідея, зіткнувшись із реальністю, втрачала блиск. Сталін, дедалі більш параноїчний, усюди бачив ворогів та шпигунів і наказав своїй політичній поліції нещадно переслідувати їх. Саме отак були знищені члени комуністичної еліти, зокрема давні більшовики, всі колишні члени різних політичних партій минулих літ, зокрема й революційних не більшовицьких партій; люди з усіх соціальних верств, арештовані для збільшення цифри; національні меншини, скажімо, поляки та корейці, яких Сталін запідозрив у потенційній «невірності». Чистки досягли свого апогею, коли в 1937–1938 рр. протягом року стратили приблизно 700 000 осіб. У таборах ГУЛАГу тоді перебувало 1 881 570 осіб.

Незважаючи на «ліквідацію» «зрадників» і «шпигунів», зізнання яких отримували під безглуздо жорстокими тортурами, мовчазне невдоволення зберігалося й далі. Воно поставало в кошмарах Сталіна, коли з’явилася гітлерівська загроза: як населення, цілковито знекровлене вимогами та нестерпними умовами праці й життя, зможе оборонятись у разі нападу? Чи підійметься воно на захист батьківщини комунізму?

Розділ III ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА Й ПОВОРОТ ДО РОСІЙСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Перед лицем піднесення нацизму і загрози нападу Сталін намагався розвинути патріотичні чуття російського народу і знову дозволив релігійні обряди. Месіанська ідея втілювалася тепер у битві, яку провадили комуністична Батьківщина, ба навіть просто Батьківщина, проти абсолютного зла.

1930-ті роки. Хмари збираються над Європою: швидке утвердження нацизму в Німеччині, поразка республіканської Іспанії, піднесення фашизму в багатьох країнах Старого Світу. Боротьба з комунізмом — головна мета, яку проголосила нацистська Німеччина, небезпека нападу стала відчутною. Водночас із гучними публічними судовими процесами над багатьма провідними постатями Комуністичної партії, а також із чистками Сталін мало-помалу здійснив поворот до великоруського націоналізму, що взяв гору над інтернаціоналізмом і недвозначним осудом «похмурого царського минулого». Цей націоналізм вихваляв героїчне минуле російського народу і його першорядну роль у переможному марші СССР.

У березні 1937 року газета «Правда» заявила, що історики совєтської історичної школи, яку заснував Михайло Покровський (1868–1932), більшовик із першої години, — «вороги народу». Адже, дотримуючись суто марксистського духу, хіба вони не вважали патріотизм за буржуазний феномен? Відтоді совєтська історіографія уславлювала багатовікову боротьбу росіян проти німецької експансії. Піднесли до небес Олександра Невського (1220–1263), новгородського князя, що уславився перемогами над шведами (1240 р.) і тевтонцями (1242 р.), а Сергію Ейзенштейну (1898–1948) доручили зняти фільм про нього, тож цей князь увійшов до пантеону совєтських героїв. Для цього режисера, що певною мірою потрапив у неласку до режиму, бо ж його естетика погано узгоджувалася з приписами соціалістичного реалізму, таке замовлення стало рятівним колом. Ось як він говорив про це:

Вплив цього фільму, що вийшов на екрани 1938 року, був значно підсилений геніальною музикою Сергія Прокоф’єва (1891–1953), що повернувся в СССР після двадцятьох прожитих за кордоном років. Серця всієї країни билися в унісон:

Тут ішлося не про окремий випадок. Починаючи з другої половини 1930-х років, з’явилися численні книжки та фільми, присвячені «прогресивним» історичним постатям російської історії. Таким був дух нової історичної доктрини, яка уславлювала патріотизм і утверджувала важливість індивідів у ході історії. То був вправний спосіб виправдати культ Сталіна, зміцнюючи водночас патріотичні чуття.

Проте гітлерівська загроза набувала виразнішого характеру. Тоді совєтська Комуністична партія, яка доти засуджувала нацизм, здійснила приголомшливий повний поворот. У серпні 1939 року Гітлер і Сталін підписали пакт про ненапад, що передбачав, зокрема, поділ значної частини Східної Європи. Наступного місяця армії обох країн розшматували Польщу і організували спільні паради. НКВД без найменших докорів сумління передав гестапо понад 300 німецьких антифашистів, серед них і євреїв, що, тікаючи від гітлерівського режиму, знайшли собі притулок у СССР[23]... Потім СССР узяв під свій контроль балтійські країни, Західну Україну та інші території. Паралельно батьківщина соціалізму і батьківщина націонал-соціалізму уклали торгівельну угоду: СССР мав постачати Німеччині зернові, бавовну, нафту, продукти нафтохімічної промисловості, фосфати і марганець; Німеччина мала поставляти в СССР здебільшого високоякісну сталь і складні верстати. Іронія долі: фільм «Олександр Невський» вилучили з кінотеатрів. Натомість, щоб гідно вшанувати німецько-совєтський пакт, Сталін доручив Ейзенштейну інсценізувати у Великому театрі «Валькірію» Ваґнера.

Німецький наступ у червні 1941 року заскочив Сталіна зненацька. Проте реакція величезної совєтської армії стала для нього ще більшою несподіванкою: краще спорядженіша й численніша за вермахт, вона всупереч усім сподіванням відступила, а її солдати та офіцери масово здавалися в полон. Загальну кількість совєтських військовополонених оцінюють у понад 5 млн. Багато їх здалися протягом перших місяців війни. Сучасні російські історики мають звичай пояснювати цю початкову катастрофу німецькою «підступністю» і недосвідченістю командування, значну частину якого стратили під час великих чисток. Але це пояснення недостатнє: можна стверджувати, — і я теж дотримуюсь такої думки, — що бажання провадити «славный бой, смертный бой» аж ніяк не надихало війська. Саме це й пояснює астрономічне число військовополонених: цілком очевидно, що, потрапивши в оточення, численні совєтські військові воліли радше піти в полон, ніж загинути за Батьківщину та ідеали комунізму.

Ще дивнішим і значущішим було те, що в містах і селах німців часто зустрічали як визволителів. Це безперечно було так на нещодавно завойованих територіях, скажімо в Західній Україні та Західній Білорусі (територіях, які належали Польщі, Румунії та Чехословаччині і були населені здебільшого українцями), в балтійських країнах, а також у деяких російських регіонах. Хто пам’ятає сьогодні про Локотську республіку, що проіснувала від листопада 1941 року до серпня 1943 року? Вона займала територію понад 10 000 км², мала десь 580 000 осіб населення і свою армію — Російську визвольну народну армію (РОНА), тобто понад 10 000 солдатів та офіцерів. Займаючи частини територій Брянської, Орловської і Курської областей, ця республіка була визнана німецькою владою як самоврядна одиниця, а її збройні підрозділи брали участь у боротьбі проти партизанів, контрольованих НКВД. У Києві й на Донбасі населення зустрічало німців із квітами. На Дону люди ставали в чергу, щоб записатися в німецьку армію. Калмики, жителі Північного Кавказу і Криму теж вітали прихід німців. Почуття багатьох совєтських громадян добре висловила одна росіянка, Олімпіада Полякова (її літературний псевдонім Лідія Осипова) в своєму «Щоденнику колаборантки»:

Російська пропаганда й досі з політичною метою, очевидною під час теперішньої російсько-української війни, паплюжить сформовану в Західній Україні дивізію СС «Галичина», але замовчує існування всіх інших дивізій та підрозділів СС, сформованих із совєтських громадян, які походили з різних республік СССР. Ідеться про азербайджанців і грузинів, вірмен і білорусів, жителів Середньої Азії, латишів та естонців, а передусім про росіян. Росіяни сформували шість великих підрозділів СС: волонтерський полк «Варяг», національну російську бригаду СС, Козацький артилерійський корпус СС, три гренадерські дивізії СС, до яких треба додати легіон «Ідель-Урал», що складався з представників етнічних меншин Уралу і Нижньої Волги. Не слід забувати й про інші російські корпуси, полки, бригади та підрозділи, які воювали під командуванням окремих структур СС, зокрема FHA (Операційного командування) і RSHA (Центрального управління безпеки Рейху). А що вже казати про Російську визвольну армію (РОА) під командуванням генерала Власова, надто активну наприкінці війни, кожен її солдат та офіцер складав присягу «боротися з більшовизмом до останньої краплі крові»? Загалом приблизно 1,2 млн совєтських громадян воювали на боці німців (серед них близько 400 000 росіян), тобто кожен п’ятий військовий на Східному фронті.

Мабуть, реагуючи на цю прикру ситуацію, очевидну з початку німецького нападу, Сталін вирішив запровадити радикальні ідеологічні зміни офіційного дискурсу. Перед ним постав разючий факт, що надто вже численних совєтських громадян комуністична ідея насправді не дуже надихала.

Оскільки плани Гітлера не обмежувалися битвою проти комунізму, а передбачали ще й колонізацію європейської частини СССР коштом населення окупованих регіонів, — передусім євреїв, а також слов’ян, — Сталін вирішив тісно пов’язати совєтський патріотизм і російський націоналізм, який почали плекати ще в 1930-х роках. Адже після низки нищівних поразок війна точилася вже за виживання країни.

У листопаді 1941 року, коли Ленінград опинився в оточенні, а німецькі війська були за кілька десятків кілометрів від Москви, Сталін вирішив організувати військовий парад на Червоній площі, щоб підняти моральний дух народу. Обрана дата відповідала двадцять четвертій річниці Жовтневої революції. Проте у своїй промові вождь не говорив ані про світову революцію, ані про марксистське вчення, а розводився про «велику визвольну місію» совєтських солдатів і партизанів, які мають визволити і врятувати поневолену Європу. Сталін називав імена «великих предків», які мали надихнути народ: Олександра Невського, Дмитра Донського, Мініна і Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова, не забувши все-таки «великого Леніна»[25].

Ця тенденція тільки посилювалася. Зокрема Сталін наказав Сергію Ейзенштейну зняти фільм про Івана Грозного, де цар мав постати як позитивна постать. У своїх рекомендаціях Сталін писав, що цей цар мав мудрість обмежити доступ іноземців до країни і захистити Росію від іноземного впливу. Річ зрозуміла, Ейзенштейн не міг приховати темних сторін царя Івана, чим стягнув на себе у вересні 1946 року гостру критику Центрального Комітету Комуністичної партії:

Насправді опричники, цей своєрідний ескадрон смерті, мали завдання катувати і вбивати внутрішніх ворогів царя. Сумнозвісні своїм насильством і незрівняною жорстокістю, вони не корилися нікому, крім царя, і вдавалися до найтяжчих звірств: крім грабунків і калічень, вони заподіяли смерть приблизно 10 000 осіб. Але Сталін, очевидна річ, мав потребу героїзувати минуле, щоб краще виправдати власні злочини.

Це відродження традицій царської доби мало дати змогу Сталіну переконати народ воювати за велику Росію і змогу зміцнити свою владу над країною. Він знову запровадив погони на військовій формі, військові нагороди, названі іменами видатних полководців давніх часів (Суворова, Кутузова, Невського, адміралів Ушакова і Нахімова), реабілітував георгіївську стрічку з барвами (жовтогарячою і чорною) імператорського військового ордену, який запровадила Катерина II і перейняла біла армія під час громадянської війни, наказав додавати епітет «гвардійський» до назв надто заслужених полків та дивізій, як і за царської доби, ушанував козаків, завдання яких до Жовтневої революції полягало в охороні кордонів імперії та придушенні будь-яких бунтів, змінив національний гімн, щоб уславити велику Росію, і т. ін.

Але найразючішою зміною було, безперечно, зближення між комуністичною владою і Російською православною церквою. У вересні 1943 року Сталін зустрівся в Кремлі з трьома митрополитами й уклав із ними своєрідну угоду. Невдовзі скликали собор для виборів патріарха, відкрили духовні семінарії та академії. Не тільки не закрили тисячі церков, що їх відкрили німці на окупованій території, а й реставрували деякі. За кілька років число священиків і дияконів круто зросло. Відтоді церква, перебуваючи під пильним контролем таємної поліції, мала служити інтересам Батьківщини.

Дивна річ, саме територіальні завоювання Другої світової війни, яку в Росії називають Великою Вітчизняною, посприяли відродженню комуністичної ідеї. Ця ідея, здається, стала необхідною для ідеологічного виправдання нового завоювання територій Російської імперії після Жовтневої революції. Відтепер ішлося про її запровадження у Східній Європі manu military, збройною силою, з підтримкою місцевих комуністичних партій «братніх» комуністичних режимів, вірних Москві, та про повну інтеграцію у складі СССР територій, анексованих у 1939–1940 рр. унаслідок пакту Молотова-Ріббентропа. Уперше після Жовтневої революції СССР цілковито контролював суміжні країни: Болгарію,. Чехословаччину, Угорщину, Польщу, НДР, Румунію і принаймні тимчасово Албанію та Югославію. Цей «соціалістичний табір» зміцнила ще одна важлива подія: 1949 року, після воєнної перемоги китайської комуністичної партії під проводом Мао Цзедуна була проголошена Китайська Народна Республіка.

Протягом наступних десятиріч «соціалістичний табір» на чолі з СССР поступово збільшився, охопивши В’єтнам, Північну Корею, Камбоджу і Кубу. Паралельно СССР палко підтримував усяку антиколоніальну боротьбу, приваблюючи симпатії великого числа так званих неприєднаних країн, як-от Індії та Єгипту. Здавалося, ніби нарешті почалася світова революція, про яку марно мріяли більшовицькі вожді Троцький і Ленін під час Жовтневої революції. Совєтський Союз зміцнив свою позицію першої прогресивної сили у світі, авангарду людства, що в цілковитій згоді з марксистською доктриною вів усі народи до соціалізму і його найвищої стадії — комунізму. Героїчний ореол СССР, що розчавив абсолютне зло — нацизм — вочевидь незмірно сприяв популярності комуністичних рухів у багатьох іноземних країнах, передусім у Франції та Італії.

Хоч як іронічно, Сталін, що проголосив можливість побудови соціалізму в одній країні[27], наприкінці свого життя опинився на чолі блоку, який складався з соціалістичних країн і міжнародного комуністичного руху. Це змусило Сталіна стримувати свою відверто русофільську політику. Перед ним поставало набагато нагальніше завдання створити атомну бомбу і зміцнити ідеологічні бар’єри супроти Заходу, цього одвічного ворога, що на мить став приятелем. «Холодна війна» була в повному розпалі, і Захід виступав проти не російського народу, а таки комунізму. Месіанська ідея, яка відтоді надихала совєтських громадян, мала строкатий характер: гордість за славетне російське минуле, незважаючи на царизм, і Перемогу у Великій Вітчизняній війні. Ця ідея поєднувалася з могутністю країни, здатної чинити опір згубним силам реакції і нести смолоскип свободи й соціалізму.

Я мала п’ять років, коли 1953 року помер Сталін. Реакція моїх батька-матері стала одним із перших моїх справжніх спогадів. Вони не плакали, але їхні обличчя були поважні, замкнені. Не прокоментували смерть жодним словом. Проте я не вірю, що вони шкодували про цю смерть. Адже під приводом боротьби з «космополітами» країна занурилася в повне безумство антисемітизму. Після замаскованого під нещасний випадок убивства в січні 1948 року видатного актора єврейського театру Соломона Міхоельса, цього своєрідного морального авторитету єврейського світу в СССР і на Заході, країна стала свідком справжньої хвилі чисток і злобної кампанії відлучення євреїв від суспільного життя та руйнування традиційної єврейської культури. 1953 року групу лікарів-євреїв, які працювали в клініках для високих керівників партії і держави, звинуватили в поганому піклуванні про багатьох провідних функціонерів, ба навіть в отруєнні їх. Якби Сталін не помер, ця справа могла б призвести до масової депортації євреїв, як уже депортували німців Поволжя, кримських татар і кілька народів Кавказу. Як і всі євреї, мої батько-мати і діди та бабусі мали всі причини боятися найгіршого. Зі смертю тирана одна сторінка історії нарешті перегорнулася.

Розділ IV ОСТАННІ КОРЧІ КОМУНІСТИЧНОЇ ІДЕЇ. HOMO SOVIETICUS

Саме в украй відносному спокої постсталінської доби сформувалось уявлення про homo sovieticus і його незвичайний підвид: homo sovieticus russicus. Це створіння вірило у велич своєї Батьківщини та у військову перевагу СССР над Заходом. Водночас було переконане у вищості росіян над іншими народами СССР, байдуже, українцями, чи узбеками. Не відчуваючи справжньої віри в офіційну ідеологію, воно пристосувалося до свого середовища і спромоглося там процвітати.

Через три роки після смерті Сталіна енергійний Микита Хрущов (1894–1971), що належав до першого кола тирана в останньому періоді його життя і сам брав участь у чистках у рідній йому Україні, викрив злочини Сталіна на XX з’їзді КПСС, щоб утвердити свою нову легітимність і забезпечити елітам спокійне життя. Годі вже чисток! Доповідь Хрущова не опублікували в пресі, тільки членів Комуністичної партії поінформували про неї на закритих партійних зборах. Зрештою ці викриття мали більше відлуння за кордоном, зокрема серед місцевих комуністичних партій, ніж у СССР. Хрущов підняв край запинала, яке приховувало страти й тяжкі засудження мільйонів людей. Доти навіть страти тримали в «таємниці»: родинам репресованих повідомляли, мовляв, їхніх близьких засудили до «десятьох років таборів без права листування».

Хрущов був ідеалістом, що прагнув не тільки «перегнати капіталістичні країни», а й збудувати комунізм у СССР за двадцять років — не більше і не менше. Цю програму проголосили 1961 року на XXII з’їзді КПСС. Я мала 12 років і добре пригадую дуже жваві дискусії навколо цієї фантастичної ідеї. У 1980-х роках, стверджували тоді, совєтські громадяни матимуть право на безкоштовне житло, транспорт, харчування на підприємствах і в школах, медичне піклування та ліки. Цієї обіцянки можна було легко дотриматись, бо квартири були муніципальні, а квартплата — символічна; вартість квитків у громадському транспорті теж була сміховинна, а медичні послуги вже були безкоштовні, хоча за ліки доводилось платити. Натомість інші обіцянки були абсолютно нереалістичні. Згідно з програмою, ухваленою керівництвом партії, кожен працював би мірою своїх спроможностей і мав би блага та послуги відповідно до своїх потреб. Але як задовольнити потреби населення в харчуванні та споживчих товарах, коли всюди панував дефіцит? У школі діти запитували вчительку: «А правда, що за комунізму я матиму шоколаду досхочу?» А вона відповідала втомленим тоном: «Треба бути свідомим: ти все-таки не матимеш потреби більше ніж в одній плитці шоколаду на тиждень!». Удома мій батько, хоч і сумлінний комуніст, зітхав: «Ох, уже не стане крамниць, будуть тільки склади, де стоятиме черга за найнеобхіднішим. Різні категорії робітників матимуть право на талони в різні склади, більш-менш забезпечені товарами. Оце тобі комунізм!»

Зрештою, нам ніколи не довелося жити за комунізму. Після повалення 1964 року химерного Хрущова і приходу до влади Леоніда Брежнєва (1906–1982) обіцянки цього осяйного і цілком нереалістичного майбутнього зникли з публічного дискурсу. Але совєтські громадяни мали інші причини пишатися своєю країною. Саме СССР запустив 1957 року перший супутник у світі, і саме російський космонавт Юрій Гагарін став першою людиною, яка 12 квітня 1961 року здійснила політ у космос, а на початку 1960-х років, спираючись на совєтську підтримку, Фідель Кастро повалив диктатуру Батисти й утвердив на Кубі соціалістичний режим.

1961 року я вже досить критично ставилася до системи, яка керувала моєю країною. Проте ніколи не забуду своєї радості та ентузіазму, коли оголосили про політ Гагаріна. Юна, 12-річна дівчинка, я сама пішла на Червону площу, де відчула хвилю людського тепла і гордощів, породжену зібраною там незмірною юрбою. А що вже казати про Фіделя Кастро, молодого, гарного, мужнього і такого переконливого! У квітні 1963 року, під час його першого візиту до Москви, я мала сльози на очах, слухаючи його безкінечну промову по телебаченню. Він миттю став моїм героєм, моїм кумиром, і то аж так, що я просила батька-матір найняти вчителя іспанської мови, щоб я могла вивчити мову кубинської революції!

Великі будівництва комунізму, успадковані з 1930-х років, становили, безперечно, ще одну причину гордощів. У 1954–1965 рр. були мобілізовані значні матеріальні та людські ресурси для розорювання цілинних земель у Казахстані, на Уралі й на півдні Сибіру. В 1954–1960 рр. стали обробляти близько 42 млн. гектарів. Оскільки ті поля містилися переважно в степах, це створило згодом великі екологічні проблеми. Але в перші роки врожаї були казкові, а ентузіазм — загальний. «На заклик комсомолу» молодь вирушала завойовувати природу в дикі місцевості, де не було найменшої інфраструктури.

Зрештою почали будувати залізницю, яка пов’язувала Східний Сибір із Далеким Сходом, відомий БАМ: завдовжки 4300 км, ця залізниця перетнула одинадцять великих річок, сім гірських хребтів, має 2230 мостів і вісім тунелів. Її будівництво серед украй важких геологічних та кліматичних умов почалося ще 1935 року. «Рабів» для того будівництва постачав Бамлаг, належний до системи ГУЛАГу. 1935 року там гарувало понад 162 000 в’язнів під керівництвом групи інженерів і під наглядом понад 6500 охоронців. Зупинене під час війни, будівництво відновилося на початку 1950-х років, але набуло повного розмаху тільки 1974 року, коли перейшло під опіку комсомолу. Всі роботи загалом закінчили наприкінці 1980-х років, але тамтешню залізничну мережу розширюють ще й сьогодні. З-поміж пісень, присвячених БАМу, я зберегла спогад про такі слова:

Загалом налічували 114 великих «комсомольських будівництв». Для забезпечення їх робочою силою молодь набирали в усьому СССР. Для декого це був спосіб покинути село й розпрощатися зі статусом колгоспника, що мало чим відрізнявся від статусу кріпака за царської доби; для інших — нагода покинути батька-матір задля нового життя (молодь не мала практично ніякої можливості придбати чи отримати квартиру), життя суворого, проте романтичного і вільнішого; ще для інших то був спосіб узяти участь у великому проекті й навіть сподіватися на соціальне просування.

Одне слово, протягом постсталінських десятиріч росіяни (і меншою мірою інші народи СССР) пишалися, що живуть у величезній країні на чолі комуністичного блоку, що мав прихильність багатьох неприєднаних країн і чинив опір, перебуваючи у ворожому сусідстві з Заходом. У країні, яка змогла завоювати космос, мала значну військову могутність і водневу бомбу, пишалася найкращими спортсменами і вченими, у країні, яка перемогла у Великій Вітчизняній війні, визволила Європу від фашизму й допомогла братнім країнам утвердити соціалістичні режими.

Як і за царату, росіяни правили за кістяк імперії. Наприкінці совєтського періоду 80% росіян вважали, що їхня батьківщина — не Російська Федерація, а таки СССР. Понад 25 млн росіян жили за межами Росії, в інших республіках і навіть за кордоном, у соціалістичних країнах, де виконували певні завдання (військові, освітні, медичні й т. ін.). Дехто з них вважав, що вони живуть надто скромно, і це тому, що партійне керівництво роздає надто велику частину національного «пирога» іншим народам імперії та «братнім» країнам, і то навіть тоді, коли ті народи не люблять росіян. 1968 року під час нападу на Чехословаччину з метою придушити «Празьку весну», часто можна було почути, мовляв, чехи, врятовані колись совєтською армією від нацизму, поводяться як невдячні: не зустрічають совєтські танки квітами! Оце й було типовим для імперської логіки: росіяни були змушені до жертв, щоб тримати віжки імперії, і чекали на свідчення вдячності. На їхню думку, СССР був надмогутньою, великодушною і освіченою країною, яка захищала всіх своїх громадян і працювала задля їхнього добра. Крапка.

У сучасного письменника Дмитра Бикова я знайшла найкращий опис майже надприродної могутності, яку совєтська імперія могла навівати своїм жителям. Ось що уявляє собі Рогов, герой його роману[28]:

Кожен совєтський громадянин, а надто кожен росіянин, змалку усвідомлював свою належність до тієї величезної державної машини, здатної або розчавити людей, або дати їм щастя, здатної виконувати завдання не менш грандіозні, ніж безглузді. Говорячи про нашу країну, ми найчастіше вживали слова «ми», «у нас» або «наші». А коли годилось висловити критику, скажімо, «Наші не вміють робити доброго взуття», ми одразу додавали: «Зате наші ракети...»

Важко сказати, коли саме з’явився homo sovieticus, чий образ популяризував Олександр Зинов’єв (1922–2006), надто у двох романах: «Зяючі висоти» і “Homo sovieticus”[29]. Homo someticus — це, власне, лише латинський переклад терміна советский человек, що в СССР був цілком офіційним і часто вживаним. Проте значення цих термінів різне. Совєтська людина, піднесена до небес у совєтській літературі й совєтському мистецтві, уславлена комуністичною пропагандою, була людиною, відданою ідеалам комунізму і своїй країні, сумлінним працівником і добрим громадянином, який без вагань писав доноси на шкідливі елементи і був готовий віддати життя за Батьківщину. Це була лубочна картина ідеаліста, змальована за приписами соціалістичного реалізму, який мав зображувати феномени в процесі становлення, а не дійсність.

Натомість homo sovieticus, надто homo sovieticus russicus, який конкретно цікавить нас і якого я добре знала, був практичним створінням. Це створіння пишалося своєю Батьківщиною, бо ототожнювало себе з її могутністю, досягненнями та гігантськими розмірами. Будучи внаслідок сили обставин коліщатком у системі субординації, воно часто надолужувало своє приниження змогою принижувати своєю чергою когось іншого. Адже завжди хтось перебував на нижчому щаблі ієрархії. Homo sovieticus у душі був расистом, що давало йому змогу відчувати свою вищість: ненавидів негрів і чеченців, дисидентів і гомосексуалістів, усіх, хто був «іншим». Homo sovieticus не заганяв себе до смерті на роботі й не мав жодного уявлення про суспільне благо: в суспільстві постійного дефіциту він крав і тягнув усе, що міг, навіть ставлячи під загрозу життя інших людей. Homo sovieticus усякчас давав і брав хабарі й без упину вдавався до різних махінацій, щоб підвищити рівень свого життя. Щодо Заходу він перебував у стані параної: з одного боку, заздрив його достатку та свободі (змозі купувати все, що хочеш, вільно подорожувати), мавпував його музику й моду, а з другого — нічого не знав про його політичну демократію, надто про інституції, й добре почувався в патерналістському суспільстві, яке вирішувало майже все. Звичайно, homo sovieticus вважав, що росіяни великодушніші, розумніші, сміливіші — і таке інше. І тут годі закидати щось homo sovieticus: то була спадщина сотень років традиції, зокрема й літературної.

Я не говорю тут ані про дисидентів, ані про інтелектуалів, які перебувала в моральній опозиції до комуністичного режиму, ані про молодь, яка марно намагалася здійснити в 1970–1980-х роках революцію хіпі, ані про євреїв, що мріяли про Ізраїль або Америку. Я говорю про звичайних людей, про переважну частину населення, призвичаєного жити в системі, до якої зрештою пристосувалося з користю для себе. Пристосуватися було тим легше, що, починаючи з хрущовської доби, керівники Комуністичної партії почали дбати про потреби звичайних людей: заходилися будувати квартири для міських жителів, які мешкали в комунальних малометражках, хоча новобудови мали огидну якість; стали розвивати промислові галузі з виробництва споживчих товарів, хоча ці товари ніколи не сягали західних стандартів, ба навіть стандартів країн Східної Європи; поліпшили жахливі умови праці колгоспників; трохи послабили вузду ідеологічного контролю, а надто дали людям чуття безпеки: якщо людина не робила й не казала нічого «антисовєтського», то могла бути певною, що нею не зацікавиться КГБ.

Наприкінці совєтської доби, після тривалого брежнєвського маразму, комуністична ідея, хоч уже не така змістовна, й далі була присутня. Критика режиму була спрямована, по суті, на дедалі більші труднощі забезпечення харчовими продуктами, а частина інтелігенції страждала від неможливості вільно читати твори, опубліковані на Заході, відсутності змоги бачити деякі західні фільми, й водночас була переконана, що комуністична ідея, незважаючи на всі колишні й теперішні помилки та вади, має слушність. Зинов’єв добре сформулював це твердження, вклавши його у вуста головного героя в романі “Homo sovieticus”:

Саме таким був і мій батько. Тільки знайомство з Заходом трохи похитнуло його переконання. 1988 року мої батько-мати змогли вперше приїхати в Париж, щоб побачити мене через п’ятнадцять років після моєї еміграції з СССР, познайомитися з моїм чоловіком і нашими двома дітьми. На другий день після їхнього приїзду я пішла щось купити в маленькому супермаркеті на вулиці Сени, і батько запропонував піти зі мною. Велике розмаїття товарів відправило його в нокаут. По дорозі додому батько після довгої тиші запитав мене: «Доню, тут, у центрі, все в щедрому достатку. Але я сумніваюся, що крамниці робітничих передмість так само добре забезпечені товаром, — чи, може, я помиляюся?»

Батько гадав, ніби супермаркети в центрі Парижа забезпечені завдяки особливій системі, як і деякі крамниці в центрі Москви, доступні тільки нечисленним привілейованим тамтешнього режиму...

Розділ V КРАХ

Тільки за доби перебудови (1985–1991) розкрився справжній масштаб злочинів комунізму: не лише сталінського періоду, а й усіх совєтських керівників, починаючи з 1917 року. Головну роль відіграло відкриття архівів, зокрема й архівів КГБ. Совєтське минуле гостро критикували, ба навіть паплюжили. Вийшли в світ незліченні фільми, книжки, гнітючі свідчення. Тоді й зазвучали голоси консерваторів, щоб захистити Совєтську Батьківщину.

1985 року прихід до влади відносно молодого генерального секретаря Михайла Горбачова після врядування людей літніх і хворих — Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова (1914–1984) і Костянтина Черненка (1911–1985) — населення, втомлене від старого луб’я на чолі влади, і то тієї миті, коли совєтська економіка перебувала в стані глибокої кризи, сприйняло як надію. Горбачов, народившись 1931 року, в мить свого вибору на посаду генерального секретаря Комуністичної партії мав лише 54 роки. Він був ідеалістом. Як і Хрущов до нього, думав, що для пожвавлення заціпенілої державної економіки, значна частина якої працювала на військове виробництво, досить енергійного керування. Гласність, перебудова і прискорення — ці три цілі-гасла мали здійснити дива. Вважали, що перебудова, як розуміли, економіки, та прискорення виробництва стануть можливі завдяки гласності (цей термін завжди важко перекласти іноземними мовами, проте буквально він означає публічність у юридичному значенні цього терміна, скажімо, публічність дебатів тощо), яка мала дати змогу критикувати вади режиму.

Ці заклинання не справили значного впливу на економіку. Термін прискорення дуже швидко пішов у забуття. Ну, а слово «перебудова» лише веселило. «Один росіянин, — розповідали, пирскаючи сміхом, — потрапив у пекло й побачив там Брежнєва, якого смажили чортенята. «Ну, що нового в Росії?» — запитав Брежнєв. «Перебудова», — відповів росіянин. Брежнєв дивується: «Яка перебудова: адже ми нічого не збудували?»

Натомість запровадження гласності збурило усталений лад. Приголомшене суспільство дуже швидко постало перед пробудженням історичної пам’яті. Розкриття правди про злочини комунізму, спогади в’язнів ГУЛАГу, поступове відкриття архівів, публікація таємних документів... Це все негайно гостро зацікавило широкий загал, що пожадливо прагнув дізнатися нарешті правду про свою країну. Якщо Хрущов викривав культ особи Сталіна і великі чистки, ці викриття йшли тепер набагато далі: стосувалися злочинів ЧК від перших днів більшовицької влади; наказів Леніна розстрілювати публічно, не моргнувши оком, буржуазію і попів; створення 1918 р. з наказу більшовиків концентраційних таборів, які сформували згодом мережу ГУЛАГу; голоду, який у 1932–1933 рр. Сталін навмисне організував в Україні, на півдні Росії й у Казахстані; знищення значної частини української мистецької інтелігенції в 1930-х роках; пакту Молотова-Ріббентропа 1939 року; страти 1940 року понад 20 000 польських офіцерів, що були військовополоненими (Катинський злочин); зґвалтування понад 2 млн німецьких жінок совєтськими військами та інших воєнних злочинів, скоєних проти цивільного населення в Австрії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Румунії, Чехословаччині та Югославії в 1944–1945 рр.; справи Єврейського антифашистського комітету, членів якого, видатних єврейських інтелектуалів, стратили (1948–1952 рр.), а загалом цілковитого знищення традиційної єврейської культури та мови ідиш, тобто другого геноциду, цього разу культурного, єврейського населення ашкеназі, яке пережило голокост; приховування страхітливої ядерної катастрофи 1957 року на хімкомбінаті «Маяк» на Уралі, спричиненої збройним плутонієм, і ненадання допомоги жертвам; заборони генетики, яку заступила «соціалістична» псевдонаука: «мічурінська агробіологічна наука» (1948–1964 рр.); криваве придушення робітничого бунту в Новочеркаську 1962 року; використання психіатрії для приборкання дисидентства в 1960–1970-х роках; війни в Афганістані (совєтської інтервенції в 1979–1989 рр.), що забрала життя десь 15 000 совєтських військових й одного мільйона, якщо не більше, афганців, і т. ін. Цей список довгий і, на жаль, ніколи не буде вичерпним.

Нині важко уявити собі збудження, яке опанувало тоді суспільство. Могутній громадський рух дав змогу створити 1999 року «Меморіал», історичне, освітнє і доброчинне товариство для захисту прав людини, в ньому працювали ентузіасти, що архівували і публікували документи, пов’язані з темним совєтським минулим. На мітингах, які вимагали безапеляційного осуду сталінізму, збиралися численні юрби. Люди отримали змогу проглядати в архівах КГБ справи своїх родичів, розстріляних чи померлих у таборах, і або самі ринули в архіви, або доручили професійним історикам з’ясувати тяжке минуле. Преса щодня публікувала нові викриття й нові свідчення. Книгарні заполонили статті, романи та вірші про злочини совєтського минулого. Нарешті опублікували десятки справді видатних творів, скажімо, «Діти Арбату» Анатолія Рибакова, роман, написаний 1962 року і опублікований у 1987–1988 рр., одну з перших книжок, де йшлося про долю молоді в 1930-х роках; «Життя і доля» Василя Гроссмана, епічний роман про Другу світову війну, який, крім критики сталінізму, ставить ще й питання про схожість між нацистським режимом і совєтським; написаний у 1950–1959 рр., цей роман опублікували лише 1988 року в цензурованому варіанті, 1990-го — в повному; «Архіпелаг Гулаг» Олександра Солженіцина, написаний у 1958–1967 рр., але опублікований у СССР лише в 1989–1990 рр.; крім того, «Доктор Живаго» Бориса Пастернака і «Собаче серце» Михайла Булгакова. Кожна з цих публікацій пробуджувала свідомість і породжувала широкі публічні дискусії.

Кіно і театр теж не пленталися позаду. Митці перебували в стані ейфорії: нарешті вони мали свободу працювати. На сцені ставили нечувані речі, скажімо, «Диктатуру совісті» Михайла Шатрова, яку інсценізував Юрій Махаєв у театрі Ленкому в Москві і в якій вигадані герої та історичні персонажі з’являються на сцені як свідки звинувачення на судовому процесі Леніна.

Значною виявилась і роль, яку відіграло більш поширене та доступне кіно. Прокат фільму «Комісар» Олександра Аскольдова, знятого 1967 року і забороненого протягом двадцятьох років, теж справив ефект розірваної бомби. У фільмі розповідається про нещадного комісара-більшовичку, яка завагітніла під час громадянської війни і знайшла притулок у бідній єврейській родині, щедрій на доброту та людяність. Після десятиліть неофіційного, але злобного, антисемітизму цей унікальний фільми Аскольдова, що закрив йому шлях до кар’єри, зичливо висвітлив євреїв. Кіно швидко реагувало на можливості, створені гласністю, й зображувало тогочасне совєтське життя критично й прозірливо. Наприклад, «Маленька Віра» (1988 р.) Василя Пічула стала культовим фільмом і символом перебудови. У фільмі йдеться про життя молодої жінки, яка відкидає моральні норми зашкарублого суспільства і входить у конфлікт із родиною в провінційному промисловому місті. Цей фільм, що спровокував бурхливі дискусії, бо в ньому зобразили статевий акт, і то радше сором’язливо, проте вперше в совєтському кіно, побачили 50 млн глядачів.

Викриття тих злочинів породило певний опір у комуністичних і націоналістичних колах, які боялися, що воно знищить совєтські цінності й призведе до падіння режиму. Першою озвалася така собі Ніна Андреєва, доти невідома викладачка, в березні 1988 року вона опублікувала статтю «Не можу поступатися принципами»[30]. Ця полум’яна комуністка критикувала в ній «антисталінську істерію», яка опанувала ЗМІ, і стверджувала, що студенти піддалися впливу нігілістичних ідей, утратили «добру» політичну орієнтацію й зазнають шкідливих ідеологічних впливів. Отже, Ніна Андреєва запропонувала членам партії захищати честь та гідність засновників соціалізму, Леніна і Сталіна. Як бачимо, перший наступ на перебудову і на осуд злочинів комунізму почався з лав комуністів і породив несамовиті дискусії в ЗМІ.

А от російські націоналістичні кола активно заворушилися від самого початку перебудови. Спершу їх майже не чули, але в березні 1990 року 74 російські письменники, зокрема кілька відомих, підписали лист, адресований владі країни:

Письменник Олександр Проханов, що був серед підписантів, невдовзі заснував газету «День», одне з найрадикальніших видань націоналістичної опозиції на початку 1990-х років. Тієї доби його полум’яні діатриби породжували в бодай трохи освіченої публіки вибухи нестримного реготу. Через чверть сторіччя ми змушені констатувати, що Проханов і його ультрареакційні поплічники-націоналісти взяли гору.

Ця обурена реакція націоналістів великою мірою була пов’язана з зародженням національних рухів майже в усіх совєтських республіках, починаючи з балтійських країн, України та Грузії. Розпад СССР, прискорений економічним крахом і невдалою спробою комуністичного путчу в Москві в серпні 1991 року, відбувся в грудні 1991 року. Російська Федерація опинилася сама, втративши населення і території, що з них деякі були в складі Російської імперії, а потім совєтської держави протягом сотень років.

Розділ VI ГІРКИЙ ПІСЛЯСМАК СВОБОДИ

Для мільйонів людей розпад СССР став величезною трагедією. Якщо колишні совєтські республіки, за винятком Росії, здобули незалежність і стали свідком розквіту національних почуттів, російський народ, чия «історична доля» полягала в тому, що він правив за кістяк імперії, почувався приголомшеним і зрадженим.

До цього додалася катастрофічна економічна ситуація: руїну національної економіки супроводила запаморочлива інфляція. Росія почувалася розбитою і приниженою, поставленою навколішки.

В одному з дванадцятьох інтерв’ю, даних у 2015–2017 рр. американському режисерові Оліверові Стоуну, Володимир Путін отак розповів про розпад СССР:

Річ очевидна, XX сторіччя було свідком набагато тяжчих катастроф, ніж радше цивілізоване й мирне, незважаючи на деякі місцеві конфлікти, розлучення Росії з рештою республік СССР. Але для росіян, які часто займали синекури в армії, КГБ чи апараті Комуністичної партії, це розлучення справді стало катастрофою.

Правду кажучи, становище громадян Російської Федерації було таким, що не позаздриш. За кілька років вони зазнали кількох страхітливих ударів. Унаслідок політики розрядки і демілітаризації, яку ініціював Горбачов і провадив далі перший російський президент Борис Єльцин (1931–2007), військово-промисловий комплекс, серце совєтської промисловості, зазнав глибоких перетворень задля переорієнтації на виробництво товарів повсякденного попиту, які мали набагато меншу вартість. Отже, військовий завод у Тулі, що спеціалізувався з фюзеляжів ракет і набоїв, у результаті конверсії почав виробляти труби й газові плити, а військовий завод у Новгороді — відеомагнітофони. До речі, в мене досі є електричний самовар, виготовлений на військовому заводі. Мало-помалу величезну совєтську армію (2,9 млн осіб) істотно скоротили. Її контингенти, розміщені в Східній Європі, Монголії, на Кубі та в усіх республіках СССР, репатріювали. Десятки тисяч звільнених офіцерів опинилися практично на вулиці: держава не могла ані дати їм квартири, ані забезпечити їх належною пенсією. Але й ті, хто лишився в армії, мали не кращу долю: до середини 1990-х років жалюгідна офіцерська платня, яку, до речі, систематично платили з багатомісячними затримками, хоча офіцери самі оплачували своє харчування, була мізерною й завжди нижчою від середньої заробітної платні, дуже низької в Росії. Війська майже не отримували пального для військових навчань і польотів. За браком грошей для підтримки величезного парку бойових машин тисячі танків, літаків і панцерників для піхоти розмістили на занедбаних землях, без нагляду, а несумлінні офіцери навіть продавали їх у країни, де відбувалися конфлікти. Від тієї ситуації не страждали тільки стратегічні ракетні війська.

У своєму романі «Той, хто знає» знаменита авторка детективів Олександра Мариніна розповідає історію одного офіцера-підводника, що дуже пишався своїм фахом. Змушений піти у відставку на початку 1990-х років, він повертається до дружини, яку доти бачив тільки короткі миті, між двома рейсами, й шукає роботи. Зрештою він став... продавцем джинсів на базарі. Це приниження призвело до краху його родинного життя.

Доля не щадила й цивільних. Унаслідок розриву економічних зв’язків між колишніми совєтськими республіками велике число заводів замкнули свої двері або ж просто перестали давати зарплати. Ця ситуація була надто трагічною в так званих мономістах, де робочі місця забезпечувало одне велике підприємство, часто пов’язане з військовою або важкою промисловістю. Тільки-но це підприємство занепадало або зменшувало обсяг виробництва, все місто опинялося в злиднях. Такою була, наприклад, доля полярного міста Воркути, що належить до Республіки Комі й міститься за Полярним колом. Збудоване працею в’язнів ГУЛАГу, це шахтарське місто з передмістями побачило, що за двадцять років його населення зменшилося вдвічі: 1991 року воно мало 117 000 жителів, а 2018-го ‑ 56 000. Такий стан нагадує стан американських деіндустріалізованих міст, проте в Росії цей феномен сформувався з блискавичною швидкістю. Населення, призвичаєне отримувати від держави зарплату й соціальні блага, лишилося просто кинутим напризволяще.

Але безробіття стало долею не тільки жителів мономіст. Підприємства повсюди закривались одне за одним, тож населення, яке, до речі, постало перед гіперінфляцією, занурювалось у злидні. Ситуація стала погіршуватися ще наприкінці совєтського періоду: запаморочливе падіння цін на вуглеводні на світовому ринку прискорило крах системи. Між 1985 роком (приходом Горбачова до влади) і 1991-м зовнішній совєтський борг збільшився в чотири рази, а золоті резерви зменшилися від 2500 тонн до 240. Дефіцит харчових продуктів і товарів широкого споживання був такий, що перший посткомуністичний уряд під впливом ультраліберального економіста Єгора Гайдара (1956–2009), що й сам кілька місяців обіймав посаду прем’єр-міністра, відмовився від контролю за цінами. Результат був катастрофічний.

Приклад моєї родини дуже переконливий. 1988 року, під час першого візиту моїх батька-матері в Париж, батько врочисто заявив мені, що їхні досить значні заощадження забезпечать йому і матері спокійну старість. Він мав 30 000 рублів, тобто згідно з офіційним курсом близько 50 000 доларів. За ці гроші тоді можна було купити квартиру в Москві, дачу або будинок неподалік від столиці й машину. Наступного року курс рубля упав удесятеро, тобто ця доти кругленька сума дорівнювала 5000 доларів. 1991 року інфляція досягла 160%, а 1992-го — 2508%! На щастя, батько помер раніше, а за свої 30 000 рублів він мав би змогу купити лише пляшку кока-коли.

Люди часто погано харчувались, як свідчить ця жінка на російському сайті “Livejournal”:

Мільйони росіян мають такі самі спогади про той похмурий період. Невдоволені тим, що раптом опинилися в злиднях, вони з гіркотою відчували, що впродовж трьох або чотирьох поколінь жили в брехні та служили їй, ба навіть породжували її. Тож чи слід дивуватися хвилі самогубств, яка настала після цього краху? «Я був солдат, я вбив багато людей. Я вбивав, бо вірив, що чиню так в ім’я майбутнього. Я ніколи не думав, що мені доведеться коли-небудь захищати минуле. Я прикриваю його своїм старим серцем». Цю записку, яку лишив один старий чоловік перед тим, як накласти на себе руки, 1993 року процитувала Світлана Алексієвич у своїй книжці «Зачаровані смертю»[35].

У глобальному вимірі єльцинське десятиріччя становило унікальний відступ у російській історії. Цей період, для якого стали характерні свобода преси та зборів, нарешті вільне та інтенсивне політичне життя, був позначений ще й буянням злочинності, тяжкою бідністю і нечесною приватизацією цілих галузей промисловості дуже обмеженою сукупністю людей, наближених до першого кола влади (саме так і постали олігархи). Саме тієї пори виникають провісники повороту, який здійснила Росія під проводом Володимира Путіна.

Перша ознака з’явилася під час тяжкої конституційної кризи, яка сталася у вересні-жовтні 1993 року. Ми знаємо, чим скінчився протест тодішнього парламенту, російського Верховного Совєта, проти свого розпуску та конституційної реформи, яку запроваджував Єльцин. Унаслідок атаки танків і артилерії на бунтівний парламент загинуло близько 150 осіб, кілька сотень зазнали поранень. Нова конституція, ухвалена через два місяці на референдумі, надала президентові широких повноважень: голова держави зосередив у своїх руках усю повноту виконавчої влади, а водночас мав широкі законодавчі повноваження. Але ж той Верховний Совєт, дарма що здебільшого складався з депутатів-комуністів, був обраний 1990 року в результаті всенародного голосування. Хоча мотиви Єльцина були похвальні (покласти край комуністичній системі), він фактично використав силу проти легітимно обраного органу замість вести переговори й шукати компромісу. Правду кажучи, навіть нову конституцію, ухвалену після вимушеного розпуску парламенту, насправді підтримала лише меншість виборців: зі 106 млн виборців лише 33 млн були прихильні до неї. 23 млн виборців проголосували проти, а 50 млн не ходили голосувати. Отже, перший крок до автократії ступили менше ніж через два роки після створення постсовєтської російської держави.

Про історію годі говорити в умовному способі, але цілком могло б бути, що компроміс із парламентом дав би змогу провести приватизацію більш розважливим і поміркованим способом. Національні багатства можна було б розподілити серед значної частини населення, перетворивши його завдяки цьому в середній клас — природну опору всякого демократичного режиму.

Другий широкий крок до недемократичного режиму ступили 1994 року, коли почалася інтервенція, спершу прихована, потім відверта, російських військ у Чечню, що кілька років тому односторонньо заявила про свою незалежність. Перша чеченська війна тривала два роки і забрала життя 14 000 російських військових і приблизно 100 000 чеченців (бійців і цивільного населення). Частина опозиції — її головною політичною силою була партія «Демократичний вибір Росії», якою керував Єгор Гайдар — вимагала припинення цієї колоніальної війни, проте Єльцин дотримувався поради тих, хто вважав за неможливе зректися «російської території», загарбаної в XIX ст. після війни, яка тривала десятиріччями (1817–1864). Значна частина ЗМІ стала на бік опозиції і гостро критикувала звірства, які коїли російські військові щодо цивільного чеченського населення, але й не намагалася применшити жорстокі дії прихильників незалежності. Чи могла російська влада «відпустити» Чечню, не спровокувавши ефект доміно в Російській Федерації? Ніхто ніколи не знатиме цього. Факт полягає в тому, що Єльцин провадив криваву війну проти російських громадян замість спробувати знайти компроміс, надавши Чечні високий ступінь автономії. Насправді перемир’я, зрештою укладене в серпні 1996 року, проте без визначення остаточного статусу Чечні, дало змогу Путіну взятися до нового завоювання, коли він прийшов до влади.

Третій широкий крок до недемократичного режиму ступили 1996 року з активною допомогою олігархів. За кілька місяців до президентських виборів Єльцин не мав підтримки серед населення. Рівень його популярності коливався на рівні 3–4%, і він не бажав виставляти свою кандидатуру. Але для тих, хто щойно придбав величезні підприємства завдяки приватизації, проведеної без конкуренції та за сміховинні гроші, було життєво важливим, щоб президент лишався на місці. Адже хтозна? Новий уряд міг би поставити під сумнів ці набуті нечесним шляхом статки.

Тоді сім великих банкірів та промисловців сформували групу підтримки Єльцина і вдалися до широкого використання нових «політичних технологій»[36], імпортованих зі США, щоб надати Єльцину образ президента — захисника демократії та інтересів простих громадян. Оскільки завдання було майже неможливим, spin doctors, найняті людьми, наближеними до президента, з допомогою олігархів стали радше дияволізувати комуніста Геннадія Зюганова, головного конкурента Єльцина. В цей проект укинули значні кошти. Протягом кількох місяців група талановитих журналістів публікувала щотижневу газету «Не дай Бог!» тиражем 10 млн примірників, яка мала лише дискредитувати комуністів. На шпальтах цієї газети пояснювали, що їхня перемога означатиме кривавий терор, чистки сталінського типу, громадянську війну і голод. Пригадую, в одному випуску опублікували фото Бриджіт Бардо з трохи схвильованим виразом обличчя і написом: «Я молю Бога, щоб Росія не потрапила в руки комуністів!» В інтерв’ю, ілюстрованому цим фото, актриса стверджувала, що, на її думку, «комунізм був набагато небезпечнішим за нацизм». Паралельно олігархи, що диктували свої погляди великим національним телеканалам, обмежили доступ представникам опозиції. Саме внаслідок цієї почасти брехливої кампанії (обрання Зюганова безперечно уповільнило б темп реформ і зменшило б деякі надуживання, але аж ніяк не скінчилося б повторенням сталінських жахіть!) Єльцина переобрали на другий термін. Згодом ці методи комунікації дали змогу олігарху Борису Березовському, що контролював ОРТ, один із найважливіших російських телеканалів, висловити такий жарт: «Дайте мені телеканал, і за півроку я зроблю так, що президентом Росії оберуть мавпу!»

Незважаючи на антикомуністичну пропаганду, популярність Геннадія Зюганова і Комуністичної партії дала їм змогу мати представництво в Думі. В першій Думі (1994–1995 рр.), обраній після змушеного і насильного розпуску Верховного Совєта, були представлені дев’ять партій, а також блок незалежних депутатів, тож проурядові й антиурядові сили були загалом урівноважені — достатньою мірою, щоб комуністична група не змогла організувати усунення президента від влади. Друга Дума (1996–1999 рр.) ще більше схилилася в бік антилібералізму. Комуністи, маючи там 139 депутатів із загального числа 450, становили найчисленнішу групу. Поєднавшись із націоналістами Володимира Жириновського (49 депутатів) і групою аграріїв (35 депутатів), вони чинили вагомий вплив на майже постійну конфронтацію з урядом і ліберальними групами, прихильними до ринкової економіки.

Друга половина 1990-х років була позначена масовими страйками й численними маніфестаціями, які — з підтримкою Комуністичної партії та незалежних профспілок — вимагали, зокрема, виплати заборгованості по зарплаті та пенсіях, а також ухвалення закону, щоб протидіяти «злочинному загарбанню» країни з боку олігархів. Дума підтримувала ці дії і ухвалила закон про незаконність великих приватизацій, але на практиці він не мав ніякого впливу. Вкрай тяжка економічна і банківська криза 1998 року (криза неплатежів) посилила те протистояння, що дуже дестабілізувало «режим Єльцина»: лише за п’ятнадцять місяців (березень 1998 року — серпень 1999 року) приголомшені росіяни бачили, як помінялися чотири прем’єр-міністри, аж поки в серпні 1999 року призначили Володимира Путіна.

Дарма що комуністи намагалися оновитись, поєднавшись, хоч як парадоксально, з російським націоналізмом і православ’ям, вплив комуністів на населення, зубожіле й розчароване утвердженням дикого капіталізму, був ослаблений ненастанною кампанією в ЗМІ, спрямованою на висвітлення злочинів комуністичного минулого. Натомість Єльцин, не спромігшись створити демократичної держави, — зі справжнім поділом на гілки влади і незалежним правосуддям, які тільки й могли б забезпечити Росії нормальний економічний розвиток, — цілком усвідомлював, що годиться знайти або вигадати національну ідею, здатну піднести дух і надати сенс життю його підданих, спонукавши їх забути — або відносно применшити — труднощі їхнього повсякденного життя. Він доручив це завдання соціологам і «політтехнологам», які працювали, відколи він прийшов до влади як президент Російської Федерації, що перебував у коабітації з Горбачовим. Тих spin doctors — блискуче і нещадно висвітлив Віктор Пелевін, один з найоригінальніших сучасних російських письменників. У його романі “Homo Zapiens”[37] «політтехнологи», хитрі та лихі, створили симулякри політиків у паралельній телевізійній реальності...

Яким чином утілилася в життя «національна ідея», плід їхніх роздумів? Завдяки низці заходів, які мали реабілітувати царську імперію і створити зв’язок між цією імперією та постсовєтською Росією. Найсимволічнішим заходом стало, напевне, перепоховання останків останнього царя Миколи II і його родини, розстріляних більшовиками в липні 1918 року. Понад п’ятдесят представників династії Романових та інших аристократів, які мали кровні зв’язки з ними, прибули з усіх закутків світу до Петропавлівського собору в Санкт-Петербурзі, щоб узяти участь у церемонії. У своїй промові Борис Єльцин стверджував: «Ми зобов’язані закінчити це сторіччя, що для Росії було сторіччям крові та сваволі, каяттям і примиренням».

Утіленням тієї ідеї було й релігійне відродження. Підтримку надали всім релігіям, історично представленим на російській території, а надто православ’ю. Церкви, звичайно, почали реставрувати й відкривати ще за Горбачова, проте за Єльцина збудували або відкрили заново тисячі церков та монастирів. Близький із патріархом Олексієм II (1929–2008), перший російський президент 1998 року визнав за ним роль «головнокомандувача всіх релігійних сил Росії», подарувавши йому на Великдень золоте яєчко. Не дуже обізнаний із релігією, Єльцин визнав священний статус патріарха і вбачав у близькості з ним моральну гарантію своїх дій.

Третім аспектом ідеї стала спроба об’єднати російську еміграцію, зокрема й нащадків емігрантів, які втекли з Росії після Жовтневої революції. Співвітчизниками називали всіх, хто, незалежно від наявності російського громадянства і навіть знання російської мови, відчував близькість із Росією, любив її культуру й був готовий сприяти, байдуже, яким способом, її пишноті у світі. Перший «Конгрес співвітчизників» відкрився в Москві 19 серпня 1991 року, в самісінький день путчу, тож сотні учасників безпосередньо пережили ту спробу розвернути хід історії. Протягом усього свого президентства Єльцин приймав у Кремлі знаменитих емігрантів, скажімо, Олександра Солженіцина і Мстислава Ростроповича. Ухвалили новий закон, згідно з яким кожна людина, народжена в Росії або ж чиї предки були з Росії, могла отримати російське громадянство. Цей закон ще й визначав, що російського громадянина заборонено позбавляти громадянства без його згоди. Цей закон призвів до чималих збурень серед емігрантів, які покинули Росію в 1970-х роках: ті, кого позбавили громадянства за виїзд до Ізраїлю, як-от мене, або через те, що їх вважали за «ворогів» і вигнали за кордон, могли відтоді «відновити» своє російське громадянство. Я не робила цього, але багато моїх друзів скористалися такою можливістю, як-от мій дуже дорогий друг Олександр Гінзбург, що, на жаль, уже покинув цей світ.

І, нарешті, 9 травня 1995 року провели військовий парад на честь 50-річчя Великої Перемоги в Другій світовій війні. Такий захід уперше провели 1945 року, потім організовували знову 1965-го, 1985-го і 1990 року. Починаючи з 1995 року, цей парад став щорічним. Spin doctors Єльцина вважали Велику Перемогу за славетну об’єднавчу подію.

Насправді ані Єльцин, ані групи його радників не спромоглися створити послідовну національну ідею. Найближче коло Єльцина було надто пов’язане з великим капіталом і позначене зв’язками з Заходом.

Кілька постатей надто вже ревно працювали над патріотичним відродженням Росії. Я назву тих, кого з відстані часу вважаю за найвпливовіших: Олександра Дугіна, Олександра Проханова і Сергія Кургіняна. Вони втрьох створили спектр ідей, — містичну євразійську, патріотичну та ірраціональну магму, — які мало-помалу поширилися в суспільстві.

Мішель Єльчаніноф[38] уже простежив життєвий шлях Олександра Дугіна (нар. 1962), тож я обмежуся лише кількома біографічними та ідеологічними елементами. Дотримуючись прямої лінії від нацистського правника та геополітика Карла Шмітта (1888–1985)[39], цей філолог за освітою, який закликає своїми гаслами до створення великої євразійської імперії, де домінуватиме Росія, вважає, що поразка СССР у «холодній війні» була перемогою «морської цивілізації» (США і Великобританії) над «цивілізацією рівнин» (Росією). Дугін брав участь у захисті Верховного Совєта 1993 року, а після його розпуску став разом із письменником Едуардом Лимоновим одним із засновників радикально антиліберальної і антиамериканської Націонал-більшовицької партії. Проте за кілька років цей маргінал став уже помітною постаттю: 1998 року його призначили радником голови Думи Геннадія Селезньова (1947–2015), переконаного комуніста; наступного року він став директором Центру геополітичних експертиз Експертно-консультативної ради з проблем національної безпеки при тому самому Селезньові. Десь тієї самої пори Дугіна часто запрошував російський Генеральний штаб, щоб він читав там лекції про геополітику. Нині він палкий прихильник донбаських сепаратистів[40].

Я вже згадувала Олександра Проханова (нар. 1938), великоруського письменника-націоналіста з полум’яним стилем, що підтримував невдалий путч проти Горбачова 1991 року. А 1993 року він, очевидна річ, підтримував Верховний Совєт під час його конфронтації з Єльциним. Після того, як влада закрила його газету «День», він заснував газету «Завтра», що існує аж до часу, коли я пишу ці рядки. Ця газета, що своєю підназвою визначає себе як «газета Російської держави», змогла об’єднати навколо своєї редакції політиків та постаті, належні до опозиції з імперськими поглядами. У єльцинські роки ця газета була вкрай критична до «режиму Єльцина», його політики та інституцій. Я не можу не процитувати один уступ зі статті Проханова, що «вбив» Єльцина наприкінці його президентства:

Сергій Кургінян (нар. 1949) — теж колоритна постать. Він народився від батька-вірменина і матері-росіянки, режисер і політичний аналітик — автодидакт, був одним із найпалкіших прихильників збереження СССР і шкодує про його розпад. Наприкінці совєтської доби працював радником Політбюро і мав шукати вирішення міжетнічних конфліктів, які спалахували в різних «гарячих точках» Совєтського Союзу. Під час конфронтації Верховного Совєта з президентом був у парламенті на боці повстанців і марно намагався переконати їх зайняти менш радикальну позицію та шукати мирного виходу. Протягом другої половини 1990-х років слід Кургіняна майже зникає, проте його регулярно запрошують у ЗМІ, і він вочевидь чинить певний вплив на суспільство. Ось як він описував політичну ситуацію і свою роль в одному інтерв’ю 1997 року, названому «Останній співець імперії»:

Для цих трьох людей, як і для «православного комуніста» Зюганова, все обертається навколо ностальгії за Совєтським Союзом: жалів за більшою соціальною справедливістю і певною стабільністю перед лицем струсів та незмірної нерівності посткомуністичної Росії, ностальгії за великою військовою могутністю, втраченими територіями і людським потенціалом (25 млн росіян), що лишився за кордоном.

Водночас усі троє засуджують і перемир’я з чеченськими сепаратистами, укладене «режимом Єльцина» 1996 року. 2004 року Дугін нагадав про крайню важливість Чечні для цілісності російської території:

Які підсумки можна підбити з доби Єльцина? Розчарування населення (за винятком частини інтелігенції і середнього класу, ще дуже нечисленного і слабкого морально), що зазнало гіперінфляції й бачило, як його заощадження розтанули принаймні двічі (1992-го і 1998 року), на тлі казкового збагачення happy few, нечисленних щасливців, і бачило, як родина його хворого і дедалі частіше п’яного президента тримає віжки влади вкрай недемократичним способом. Звичайно, ЗМІ були вільні (дарма що головні телеканали вже перебували в руках олігархів), але свобода слова, як і свобода віровизнання, свобода поїздок за кордон і змога відкрити крамничку, були набуті ще за доби Горбачова.

У тій згубній атмосфері кінця врядування Єльцина стала відчутною ностальгія за належністю до могутньої імперії, яка розмовляла з США як із рівнею і брала участь у справах світу. Для Єльцина настала пора подбати про свого наступника.