Бора

5

Бора геть забула, що мають прийти тополю пиляти. Хтось постукав у двері — вона відчинила.

На порозі стояв худорлявий чолов’яга, впевнено розставивши ноги у важких військових черевиках. Кривий ніс, немов збитий ударом набік. Одягнутий «як дідько на гриби». На голові — якесь плетене неподобство, недбало насаджене на маківку. Схожий на розбійника, що перестрів у лісі гномика й забрав у нього синю шапочку.

— Що різати? — запитав хлоп, піднявши руку, в якій тримав важку з вигляду брезентову валізу.

— Там. У саду. — Бора швидко прийшла до тями. — Тополя впала. Чи ви не знаєте?

Той лише хмикнув. Бора накинула на себе куртку, запхала босі ноги у гумові чоботи, які привезла з дому, й поспішила за чоловіком, намагаючись не дріботіти. Перед очима — куртка болотяного кольору, дитяча дивна шапочка, камуфляжні штани, заправлені у високі черевики.

— Тут роботи на два дні, — сказав він, пройшовшись вздовж поваленого стовбура та переступаючи через грубі гілки. — Якщо чоловік мені помагатиме, зробимо удвічі швидше.

— Який чоловік?

— Ваш чоловік, — глянув на Бору. — Є у хаті чоловіки?

— Усі на роботі, — чомусь збрехала Бора.

— Тут самому буде важко. Здалося, щоб хтось допоміг тримати.

— А ви чому один? — перейшла Бора у наступ. — Де ваш помічник?

— Я сам працюю, — дядько їй у відповідь. — Глянув на вашу тополю здалеку, а зблизька бачу, що роботи тут багатецько.

Поставив валізу на траву:

— Як нема кому допомогти, сам зроблю. Але це буде довше.

Бора кивнула, погоджуючись.

— І дорожче, — монотонно додав той.

Ось до чого він веде.

— Про ціну ж домовились… — нагадала вона йому.

— Обсяг роботи цілковито інший. Треба було пояснити як слід, а не казати «деревце».

Голос у нього відсторонений, ніби не має відношення до теми розмови: голос окремо — непорозуміння окремо.

— А ви не зі мною, а з моєю товаришкою говорили, — холодно відповіла Бора. — А товаришка якщо каже «деревце», то це не означає, що йдеться про якусь гіллячку, що треба попиляти.

— А що це означає? — дядько припинив смикати блискавку на валізі, виструнчився та дивився тепер в очі. З іронією дивився.

— … що їй шкода того дерева! — пояснила Бора. — Тому й «деревце».

— Хм!

Його «хм!» прозвучало дуже симпатично, як короткий доброзичливий смішок, але він на цьому не зупинився.

— Чорт забирай, — на його обличчі з’явилася усмішка, — хто б міг подумати, що це говорить зовсім не про те, про що говорить!

Він коротко реготнув, а тоді погодився:

— Гаразд. Але я теж маю свої особливості, які теж слід брати до уваги. Про остаточну ціну я зазвичай домовляюся на місці. То що скажете? Яке ваше рішення?

— Пиляйте. Що з вами зробиш! — каже Бора. — А дрова, будь ласка, складайте під хатою з цього боку.

— Дрова? — у голосі чоловіка — щире здивування. — Пані, я зрізаю гілки та пиляю дерево на ковби, а дрова — це зовсім інший поворот діла. І неабиякий шмат роботи. Про дрова мови не було.

Голос у нього і далі рівний, але Борі ввижаються зверхньо-терплячі нотки, немов він пояснює щось тупуватому учню.

— Хочете дрова — будуть і дрова, — веде він далі. — За окрему платню. Треба ж чітко ставити завдання і обговорювати умови.

Борі дуже кортить відправити нахабу подалі. Але стримує його готовність негайно братися за роботу та іскорки усміху у світло-сірих очах. Вони абсолютно не пасують до його кривого носа. «Йому, мабуть, нелегко дихати цим збитим на бік шнобелем», — раптом думає Бора.

— Беріться вже до роботи, — каже вона. — Бо з балачками, бачу, у вас усе гаразд.

Їй не вдається його присадити. Він усміхається, ніби вона сказала йому приємне, починає розчохлювати бензопилку.

— Жлоб! — каже до себе Бора, повертаючись до кривоноса спиною, й, натиснувши пальцями ніс з одного боку, втягує повітря. Як він так дихає? Кривоніс-дереворіз.

Вищання пилки, що вгризається у дерево, чути в усіх кутках будинку. Подивитись на те, що робиться у саду, можна з кімнати Івана Івановича або з горішньої Бориної. Бора піднімається до себе і встає навпроти вікна, відступивши на крок углиб. У цього хлопа виважені, позбавлені метушливості рухи. Гумка від захисних окулярів утримує на потилиці край шапочки, інакше вона б давно вже впала з голови. Для чого таку носити? Ні тепла, ні краси.

Під Дженіс Джоплін — щоб заглушити шум знадвору — Бора редагує текст, який отримала з видавництва. Увесь голосовий діапазон королеви року 70-х — від неймовірного фальцету до низького хрипу — в ефектних комбінаціях зливається зі звуками пилки. У несподіваному дуеті зберігаються і певний ритм, і певна логіка: гаряче соло Дженіс — звук металу, що ріже дерево, — коротка пауза; і — разом. Писала б Бора музику, занотувала б зараз кілька оригінальних музичних фраз.

Тиша з вулиці триває відчутно довше, а тоді пилка береться за роботу веселіше. Бора бачить, як Іван Іванович, відвернувши обличчя від феєрверка тирси, сидить на стовбурі верхи, утримуючи його від похитування власною вагою, а дереворіз, наступивши одною ногою на дерево, вводить гостре лезо у серцевину тополі.

Бора знаходить у сумці навушники, затуляє вуха, аби чути лише музику, а коли за деякий час стягує їх з голови, навколо стоїть тиша. У чоловіків — перерва. Іван Іванович щось розповідає, зосереджено пощипуючи брову. Кривоніс курить цигарку, збиває попіл у траву.

«Треба їх, мабуть, погодувати», — спадає Борі на думку, і вона спускається на кухню. Вранці вони з Іваном Івановичем за півгодини, у чотири руки, звели піраміду з налисників. Іван Іванович випередив будь-які спроби почати розмову, запитавши: «Дозволите?» — й увімкнув радіо. Узявся за справу, постеливши на коліна чистий рушник. Його руки підхоплювали паруючі млинці, які Бора смажила на пательні, викладаючи на кожен по горбочку солодкого сиру. Загортав начинку у акуратні рульки, схожі на мисливські патрони крупного калібру. Відпрацьовані точні рухи. Зосереджена увага на голосах акторів з радіоп’єси. Він не потребував розмов. Вигадана історія зараз цікавила його понад усе.

Бора долила у чайник води, поставила на плиту та вийшла запросити чоловіків на чай та млинці. Кривоніс, глипнувши на неї, стрельнув недопалком у кущі і відмовився. І від налисників, і від чаю. Ще годину попрацював, зачохлив пилу та пообіцяв бути завтра зранку.

— Його звати Гордій, — повідомив Іван Іванович, хоча Бора про це не запитувала.

По обіді за парканом пригальмував «Фольксваген-гольф», але Лідія навіть з авто не вийшла, посигналила, пояснивши перед тим по телефону: спізнюємось, мовляв, давайте швидше. Іван Іванович вже з годину як був готовий, він з самого ранку пам’ятав, що записаний на консультацію до лікаря. І двох хвилин не минуло, як автівка прошурхотіла шинами і стало чути, як легкий вітер бавиться листям берези над головою. Бора повернулась у дім. Тепер навушники зайві, ідеальні умови для роботи — абсолютна тиша. Сиди, пиши. Ні. Спустилась на кухню, поклала десяток налисників у пластикову коробку і, видзвонивши сина, поїхала до нього на іподром.

У довгій стайні — жодної людини. По обидва боки від проходу тягнулися заґратовані кімнатки-бокси. Коні косили на Бору великими масляними очима, тягнулися мордами до ґрат, голосно фиркали. Або навпаки — не звертали на неї уваги, зосереджено хрумтіли сіном, нахилившись над яслами. Деякі закутки були порожніми, хоча усі металеві двері мали таблички з іменами коней. Шоколадна кобила ніби чекала, коли Бора проходитиме повз неї — тулилась мордою до надпису «Зара», дивилась на гостю вологим поглядом. Бора торкнулась оксамитової шкіри над ніздрями — кобила зробила обережний рух, оголивши жовті зуби, потягнулася до долоні губами. Раптом позаду вдарив грім — Бора відсахнулася. У загорожі навпроти трусив гривою сірий кінь, буцав копитом у залізні двері.

— Ма! — голос Влада.

Йде до неї — такий рідний і такий незвичний у синьому комбінезоні на лямках, з щіткою у руці. У Бори стискається серце від того, наскільки син зараз подібний на свого батька. Бора приходила до Славка на станцію техобслуговування, де він працював, і чоловік виходив до неї у комбінезоні: розпашіле обличчя, руки вимащені у мазуті…

— Та я бач який? — сміється Влад, приймаючи мамині обійми із розкиданими руками, аби не замастити її. — Орлика вигулював, чищу тепер нехлюя забрьоханого, — і без паузи: — Що, солодкоїжко? Цукерку чуєш? — просуває руку через ґрати, гладить морду Зари.

Навпроти сірий нетерпляче б’є у залізо, нагадує про себе: комусь, мовляв, усе — і цукерки, і увага, а комусь — нічого.

Бора спостерігає за сином. «Хороша… хороша…» — примовляє він до Зари, заходячи всередину, на її територію. Впевнено проводить долонею вздовж морди, і усмішка у нього зараз особлива, і тон незвичний. Кобила підставляє під щітку лискучі боки, сіпає шкірою. Її охоплює нетерплячість — вона переступає на легких струнких ногах, трясе гривою: випускай. «Почекай», — каже він впевнено. Кобила фиркає, затихає: почекати — то почекати.

«…Де ж я їм кімнату облаштую на ті дні, коли вони залишатимуться у мене? — думає Бора на зворотному шляху, у тролейбусі. — А! Самі виберуть…»

Син щойно пообіцяв, проводжаючи її: «От ми приїдемо та й подивимось, куди ти від нас втекла». — «Коли приїдете?» — зраділа Бора. — «Цього тижня не вдасться, напряг на роботі. І ремонт». — «Може, й ви туди переберетеся?» — «Ні, ма, ми з Катєю по-любе залишимось біля іподрому, ми звідси ані руш!»

Кілька сторінок залишилось, аби закінчити вичитку брошури, але довелося перерватися. Божка котика принесла. Пухнастик сіро-димчастого кольору, вершечок вуха відкушений, на руки візьмеш — а воно як пір’їнка.

— Навіть не сподівайтеся, — одразу попередила Божка, — я заберу його до себе. Воно, бідолашне, під кіоском сиділо, у коробці з-під печива. У маленькій такій, картонній. І як воно туди запхалося? Лише голова стирчала назовні і вушка тремтіли…

Налили котику молока, потім — залишки гречаної каші; виїв усе до крихти, вихлептав воду, а тоді посміливішав та й пішов вивчати кухонні закапелки. Усе обнюхав, знайшов у комірці цупкий паперовий пакет із вушками, заліз у нього та й заснув.

— Як його назвеш?

— Кіцмань. По дорозі придумала. Моя бабуся з Кіцмані, це у Чернівецькій області. Гарне ім’я?

— Гарне, — погодилась Бора й додала, помовчавши. — Я на тебе сьогодні не чекала.

Божка здивовано звела очі — щось у голосі Бори було не те.

— Чому не чекали?

— А ти сьогодні залишаєшся?

— Якщо ви не проти, — розгубилась Божка, — а що?

— Я чула твою ранкову розмову.

— Яку розмову?

— Про парі. Яке ти виграла.

— А-а…

Божка робить рукою зневажливий жест: дурниці, мовляв, знайшли на що звертати увагу; але вираз її обличчя ледь помітно змінюється — зі здивованого на ніяково-розгублений.

— Ну виграла, — каже вона, — і що з того?

— Як це, що з того? — усе сподівалась Бора почути, лише не це зневажливе що з того? — Я думала, ти спонтанно вирішила залишитись, засиділась… Бог знає, чому залишилась. А ти усе продумала наперед — і розіграла спектакль.

Божка стенула плечима.

— Гаразд, — Бора заспокоюється: справді, чого так хвилюватися, краще за вечерю братися.

Чи то у Бори все валилося з рук, чи то будинок розважався: сіль, яку вчора усі бачили, не потрапляла нині на очі, даремно усі закапелки обшукали — керамічна діжечка, наповнена сіллю, немов у воду канула; знайшли її, коли вже з’їли недосолену локшину з тертим сиром — одночасно побачили на підвіконні. Кіцманя, що ходив за ними шнурком, випадково зачинили у коморі — не помітили, як він туди проскочив. Кликали його, кликали на обох поверхах, аж поки почули далеке нявчання.

— Скотинка! — Божка вихопила малюка з калюжі, яку він зробив на підлозі, можливо, й з радощів, що його нарешті надибали, а тепер здивовано роззирався: що за вогкість тут розвели?

Бора роззирнулась у пошуках шмати.

— Не переживайте, я заберу його додому. — Божка притиснула кошенятко до себе, повернулась на кухню, до улюбленого крісла зі спинкою-лірою. — І за цей дурний випадок не думайте.

Кошеня видерлося з Божчиних рук, зіскочило на підлогу, потрусило задньою лапкою — а тоді, нявчанням нагадавши про себе, знову опинилось на її колінах.

— Таких, як ви, обдурити легко. Тим більше, що воно спочатку було ніби гра.

Бора ледве стрималась, аби не перепитати: яких — таких? Але Божка не давала можливості щось вставити у свій монолог.

— Я вас побачила і подумала: ось у неї я і залишуся. У неї не страшно буде залишитись. Чужа — а ніби й не чужа. Розумієте?

Бора хитнула головою.

— А зараз у мене таке відчуття, ніби я до тітки рідної приїхала. Або до старшої сестри. І ми тут сім’я. Щось таке, розумієте?.. Ну що тепер зробиш, що воно починалося по-дебільному?

— Не знаю, — сказала Бора. — Дивні, чесно кажучи, у вас ігри.

— Та то навіть не ігри. Така хвиля зараз пішла: закладатися на бажання; хто програв — виконує бажання того, хто виграв. Виконання може бути відтерміновано. Місяць минає, другий, а тоді: гопа, з тебе реферат, ти мені бажання винен!

Божка зробила різкий рух, кошеня підстрибнуло у неї на колінах і, роззирнувшись, знову вляглося.

— А тут як вийшло? Суханова перед уроками каже: я не з дому прийшла, у нас була вечірка у Коцика, ми там усі до ранку залишились. Усі: о-о-о! Круто! Галка каже: а батьки? Суханова: та що батьки! Вони мені дозволяють. А я їм: он у мене батьки далеко, я ще й не те собі дозволити можу, і відпрошуватись ні в кого не треба. А Суханова: ну що, наприклад, можеш? — Переночувати, наприклад, не у друзів після вечірки, — кажу, — а у незнайомому місці переночувати. — Круто! — каже Галка. — Дві ночі, — каже Суханова, — хоча б дві ночі, заспоримо? — А я що? Домовились, — кажу. — Нє-є, — каже Суханова, — так, аби ми знали, що ти не вдома ховаєшся, і не у своєї бабці, і не у давніх знайомих! — За кого, кажу, ти мене маєш? Сказала, на новому місці, значить, на новому місці. — Ну що, б’ємось об заклад? — Згода! — На бажання? — На бажання! Галка свідок. А Суханова тоді каже: як-ке б то баж-жання наперед придумати? — таким огидним голосом. — Бо ж зрозуміло, каже, кому виконувати доведеться… — Та ніколи у світі! — думаю, — на вокзалі дві ночі пересиджу, а виграю.

Бора зачиняє різьблені дверцята креденса — чистий посуд поскладала на місця, на столі та у раковині знову порядок. Лідія б похвалила. Увесь цей час Божка сидить з котом на колінах, у неї під ногами аж хрускотить від окрушок.

— Тримай, — каже Бора, простягаючи дівчинці віник та совок.

Божка нарешті помічає сміття під столом, особливо у тому місці, де вона сидить. Знімає кота на долівку, і той прудко кидається у прочинені двері — немов згадав про якусь невідкладну справу.

— А щоб ви швидше мене пробачили і щоб, короче, повірили мені… — Божка ретельно вимітає сміття з кутків на середину кухні. — Я вам таке скажу. Я своїй Галці, ну, товаришці моїй, про вас з Лідією спочатку, знаєте, що сказала? Я вас «старпьорками» назвала. Уявляєте?

Вона розгинається й повертається обличчям до Бори. Погляд у неї зараз винуватий, руки висять безживно: віник у правій, совок — у лівій.

— От зараза, — прискає від сміху Бора. — Мала ти зараза! Доживеш до сорока років, дізнаєшся, хто старпьорка, а хто ні.

Лідії за день мало що вдалося, хіба зрозуміти, яка це складна затія — оформити людину в будинок для тих, кому на схилі літ нема куди подітися. Різні довідки-дозволи потрібні, в тому числі від дітей, з якими давно розладналися стосунки.

Мама Лідії порадила доньці залишитися: доведи, мовляв, діло до кінця, чого туди-сюди їздити… Лідія сперечатись не стала, попросила лише передати слухавку старшій доньці, п’ятнадцятирічній Орисі: дозволила погуляти, але щоб повернулась не пізніше десятої вечора! Затим влаштувала виховну хвилинку середній Олі: знайшла чи не знайшла нарешті загублені у школі кросівки? А тоді й семилітньому Митрику дісталося: «Негайно вимкни комп’ютер! — пригрозила Лідія. — І слухайся бабусю!»

— Не дотягнули ви сьогодні до денної норми, — зробила висновок Божка. — Я читала в Інтернеті: 17 хвилин на добу — стільки у середньому витрачають батьки на виховання дітей.

— У цьому ділі важлива не кількість, а якість, — відповіла Лідія, сідаючи за стіл. — Виростеш — дізнаєшся.

Лідія вечеряла з апетитом, Іван Іванович сидів над тарілкою мовчазний та відсторонений. Немов не він вчора так завзято вів розмови із Божкою.

— Може, вина? — запропонувала Лідія. Вона привезла чудову тернівку маминого виготовлення.

— Не п’ю, — відмовився Іван Іванович. — Дякую за вечерю, Христю!

Вперто Бору Христею називає. Взяв книжку — Бора зауважила, щось з квітникарства — і пішов до себе.

— Пропоную подивитись, що у вежці робиться, — висунула ідею Божка.

— Ключа немає до тих дверей.

— Покажіть, де вони, ті двері.

— А уроки?

— Я зробила! Наперед усе продумала і зробила. Показати?

— То ти що, залишаєшся сьогодні тут? — запитує Лідія.

— Якщо ви не проти.

— Не проти, якщо застелятимеш своє ліжко.

— І попередиш бабусю, — втручається Бора.

— І підлогу у ванній протиратимеш після себе, — додає Лідія.

— Які ви нудні! — каже Божка радісно. — Чого я маю ті сімнадцять хвилин виховання за усіх вигрібати?..

Ключ Божка побачила майже одразу — відгорнула цупку верету, за якою ховалися вузькі двері на горище — а зі зворотного боку полотнини, у кишеньці — ключ стирчить. Двері слухняно рипнули, пропускаючи на просторий стрих, на тому ж рівні, що й три горішні кімнати, але під скошеним дахом. Просторе приміщення, не надто захаращене, а все ж і не порожнє: велика скриня при вході під мереживом павутиння, дві тверді валізи з металевими кутиками, припорошені пилюкою, кілька ящиків з-під посилок. Божка не знала, що таке посилки; бандеролі бачила, а посилки — ніколи. Ото вже дитя Інтернету! На полицях багато чого було такого, чого вона не бачила ніколи.

Але перше, що вони зробили, — кинулися наввипередки до головного сюрпризу, який чекав на них у куті горища: це були кілька дерев’яних сходок вгору, до невеличкого підвищення, розміром з квадратний стіл. Над ним височіла кругла вежка, яка здавалася знадвору іграшковою. Утрьох вони одразу й видерлися сюди разом, і усім вистачило місця — не таким вже мініатюрним виявився цей «ріжок равлика» на даху. З двох віконечок — одне навпроти другого — видно було верховіття дерев та далекі львівські дахи, а свій дах, викладений старою коричневою черепицею, закінчувався іржавою ринвою, яка з одного краю наскрізь просвічувала дірками, а з іншого повнилася старим сухим листям, наметеним вітром з високої грушки.

Від цього горища та його скарбів війнуло на Бору спогадом про коридор-лабіринт з її сну. Реальна збірня давніх речей нагадувала нічне видіння: тут були мідні посудини на довгих держаках із дерев’яними ручками, радіола 60-х років та стос платівок, старі альбоми у побляклих оксамитових палітурках… Ніби господар почистив дім, звільнивши кімнати від усього зайвого, а тоді пошкодував старий мотлох та й позносив його нагору.

Незчисленними крильми замерехтіло у віконечках вежки гігантське сіре пасмо. Вороння летіло й летіло над будинком у бік парку, виписувало могутнім пензлем малюнки у небі. Надмірно галасливе птаство цієї вітряної осені. А може, тут, над цим будинком, так було завжди?

— З Грибовичів летять, — з виглядом знавця запевнила Божка. — Щоденний воронячий маршрут — з міського сміттєзвалища на парки. Мені бабуся казала.

— Воронячі зграї у небі — до зміни погоди, — вступила і Лідія.

Це ж хтось колись вперше зауважив таку залежність: організована вороняча метушливість у небі — до зміни погоди; ластівки низько літають — до дощу; рожевий кожушок на колі призахідного сонця — до вітру. Які уважні були люди за тих часів, коли природа ще давала їм чіткі підказки, і усі розуміли її пряму, не зіпсуту руйнівними впливами мову, що її переклали уважні спостерігачі, які могли поєднати побачене учора із завтрашніми реаліями, співставити, не раз перевірити — і залишити іншим як орієнтир.

«Мені б таку спостережливість, — подумала Бора. — Це, можливо, головна риса того, хто пише, — бачити і чути те, на що інші не звертають уваги».

І кожен узяв із собою з горища, що хотів. Битий, стягнутий дротом горщик, — Лідія. Набір потріпаних листівок «Породи собак» — Божка. Альбом з фотографіями в оксамитовій, сіро-бузкового кольору, витертій по кутах палітурці, — Бора.

Лідія прихопила по дорозі ще й маленький столик зі своєї кімнати — встановила його неподалік вікна: хочу з вами бути, слухати і ваші теревені, і вогонь у каміні. Розклала на столику папір, туш та інше художнє причандалля, поставила на підлогу тріснутий керамічний горщик, оплетений мідним дротом, немов павутинням. Припасованістю усіх фрагментів, оголеним малюнком металевих ліній він нагадував череп, помережаний тріщинами міжкісткових з’єднань. Бора затримала на ньому погляд, але на запитання Лідії: «Що він тобі нагадує?» — лише знизала плечима.

Лідія сама собі відповіла:

— Він такий самий, як у тебе в романі.

«Справді, — подумала Бора, — я й забула».

Лідія розповіла про свою ідею: вона ілюструватиме роман Бори, малюватиме предмети, елементи інтер’єру, пейзажі. Лише не героїв.

— Взагалі? Жодного портрета не буде? — Божка чухала котикові черевце листівкою із зображенням бульдога; Кіцмань млів, лежачи на спині та м’яко вивернувши шию набік. — Навіть тварин не буде?

— Лише речі, лише допоміжні елементи. Суцільний світ речей. Максимально промовистий. Недарма ж автор дає йому вибіркову можливість говорити.

Роман «Початок світу» у Лідії почався з білосніжника. З побіжно згаданих у тексті заростей — у тій частині майбутньої книжки, яку Бора дала почитати. А за вікном того ранку вітер бавився гілками реального білосніжника. Цей випадковий збіг і став гачком, за який зачепилася думка. Гілочку з дрібним листям та розсипами білих кульок Лідія намалювала лише з бажання згадати забуте вміння. Ідея про романний світ речей виникла згодом, а остаточно ствердилася під вежкою, коли погляд впав на старий горщик у плетиві мідного дроту.

— А що далі буде? Який малюнок?

Божка спробувала зазирнути художниці через плече, але Лідія доволі різко зупинила її:

— Не дивись, поки сама не покличу. Не люблю, коли дивляться на незакінчену роботу.

Але через півхвилини сказала вже іншим тоном:

— Далі будуть барабанні палички.

Борі ніколи не спала б на думку ідея Лідії. Світ речей! Барабанщика їй малювати нецікаво, а барабанні палички — цікаво.

— З натури? — допитується Божка. — Треба ж точно форму передати.

Вона вже повернулась у своє крісло біля каміна, аніскільки не образившись на обсмикування, сидить в улюбленій позі, підібравши ноги.

— Мені на них дивитись не обов’язково, — Лідія не відводить очей від свого ескізу, її рука робить дрібні, ледь помітні рухи, ніби тремтить, і чути шурхіт пера по поверхні паперу. — Я ті палички і зараз ніби бачу. Надивилась свого часу.

Брови Божки підстрибують.

— Ви грали на барабанах?

— Гірше, — Лідка чухає вільною рукою за вухом, дивиться, відсунувшись, що у неї виходить. — Закохалась у барабанщика.

Бора так, як Лідія, не змогла б. Вона працює на самоті, коли її не смикають, не відволікають, а якщо її гукають у такі хвилини, то не чує навіть власного імені.

Лідка ж має здатність одночасно малювати і підтримувати бесіду. Вона зосереджена на своїх лініях та штрихах, вона кусає губи від надлишку цієї сконцентрованості, але усе чує, нитку розмови не губить, лише іноді відповідає не одразу; або, перш ніж відповісти, пригальмовано повторює запитання або останнє почуте слово.

Той барабанщик грав у групі «Бубуйки». Вони були страшенно популярні у роки її студентства, й у кожного — кожного! — з музикантів Лідія була закохана. По-своєму. Найбільше — у барабанщика. У його відстороненість, з якою він грав, здавалося, не для публіки, а для себе, ні на що й ні на кого не звертаючи уваги, весь — від маківки до п’ят — у полоні власного ритму. Лідію гойдала синхронна хвиля, її тіпало та хилитало у такт зі звуками ударної установки, серце вискакувало від пульсації гарячих барабанних соло, які неодмінно супроводжувало наростаюче ревіння натовпу.

В акордеоністові юну Лідку приваблювала особлива манера триматися на сцені: той, пританцьовуючи, ніжно тулив до себе інструмент. Наче партнерку. Щось безсоромне було у цій грі.

Від голосу третього музиканта Лідію кидало у дрижаки. Хлопець з гітарою мав не лише своєрідний тембр голосу, але й рідкісний дар — чітку дикцію; він вимовляв слова так, що було чути кожне, і не ковтав закінчень.

Від довгого волосся бас-гітариста Лідія теж була у захваті, за цією рухливою завісою ніколи не було видно його обличчя, і, можливо, саме тому ця картина — злива прямого волосся, що затуляє лице, — стояла перед її очима перед сном, а у вухах лунав глухий шурхіт гітарних струн.

— Де вони зараз?.. — повільно повторила Лідія запитання Божки. — Не знаю. Давно про них не чула. А барабанні палички хоч зараз намалюю. Я упіймала одну з них на концерті — вони летіли у натовп, а я підстрибнула вище від усіх. І довго-довго берегла свій трофей… А тоді вона десь поділася, загубилася у гуртожитку.

Від передпокою через усю вітальню з голосним торохкотінням пронеслося сіре кошеня, штовхаючи перед собою порожню паперову коробку з-під чаю, а під стіною наздогнало, з розгону встромило у коробку голову і сіло, похитуючи картонним шоломом. І тут з сусідньої кімнати полинуло посапування. Вчора у повній тиші Івану Івановичу було не до сну, а тепер — ще й ніч не прийшла — відключився під бубоніння жіночих голосів та котячий шарварок.

Лише коли усі полягали, Бора узялася під теплим світлом настільної лампи роздивлятись альбом з горища, який перед тим лиш неуважно погортала. Пожовклі чорно-білі фото трималися кутиками у картонних кишеньках, виокремлюючи фігурними рамками з давно не існуючого простору портрети чоловіків та жінок. Серйозні пани зосереджено дивились з-під крислатих капелюхів, спираючись на ціпки. Трималися попід руки зі своїми супутниками круглолиці жінки у кумедних капелюшках та широких пальтах; на інших фото ці ж пані були у легких сукнях з рукавами-ліхтариками та з білими мереживними парасольками від сонця… Часом біля дорослих траплявся хлопчик, смішний, схожий на горобчика. Бути Володькою він не міг, це була дитина з іншої, давнішої епохи. Але Борі що далі, то більше видавалося, що це він. На одному знімку хлопчик-горобчик стояв насуплений, із прутиком у руці посеред алеї парку — краєчок університетського фронтону за його спиною переконливо свідчив, що це парк Костюшка, віддавна вже парк Франка, але львів’яни вперто називають його по-старому.

З-під цього фото визирав кутик складеного паперу. Аркуш зошита у синю клітинку.

Бора витягнула його і розгорнула:

«Для чого я живу?

Що залишиться після мене?»

Охайний, заокруглений почерк відмінника. Початок самостійної роботи, епіграф до твору на вільну тему. А самого твору немає. На звороті — ані слова. І хто писав — невідомо.