Бунт моїх колишніх

Розділ дванадцятий, котрий усе заплутує і спрощує водночас

— У чому справа? — на жаль, нікого не обпекла крига в моєму голосі.

— Ваші документи? — замість відповіді завчено промовив Хтось.

— Гарненький спосіб знайомитися, — я вдавала бадьорість. — А ваші?

— Пригадую, вчора вже показував вам своє посвідчення, — так само сухо відповів Хтось і поліз до нагрудної кишені піджака. Як і напередодні, розгледіти, що там значилось, я не встигла.

Цікаво, чому він ходить у цивільному? Грошей бракує, аби придбати однострій? Хлопці біля під'їзду з майже ніжними батьківськими посмішками дивилися кудись у бік дитячого майданчика, вдавали, що події в під'їзді їх не стосуються. Здається, ці двоє справді були ментами.

«Цікаво, якщо він мене вдарить, вони втрутяться? — напружено металась я в пошуках виходу. Можна було спробувати покликати на допомогу… — Ні. Схоже, ці двоє цілком запродали свої погони Комусь. А сусіди не протистоятимуть міліції. Що ж робити?»

Я спробувала опанувати себе. Зрештою, поява Когось обіцяла мені скору зустріч із Робіним. Потрібно було скоритися волі викрадачів.

— Давайте припинимо цей спектакль, — якомога спокійніше мовила я. — Ви чудово розумієте, що паспорта при собі я не маю. Покажіть закон, який зобов'язує громадян носити з собою документи?

— Шкода, але я мушу затримати вас до з'ясування особи. Пройдімо до авто.

І тут я все зрозуміла. Хтось не везтиме мене до Робіна. Навіщо? У шефа (чи компаньйона? Чи підлеглого?) й без того безліч справ. Мене просто посадять за ґрати. З'ясовувати особу вони можуть хоч три доби, а по тому моя присутність уже нікому не зашкодить.

«Цікаво, чи знає про ці плани Вадим? — кидалися в моїй голові уривки марних думок. — Чим я завадила Комусь цього разу? Валіза вже в нього. Може, хтось із хлопців проговорився?»

Цієї миті двері ліфта почали відчинятися. Час ніби сповільнився. Я вскочила до кабіни й натисла кнопку верхнього поверху. Хтось не сподівався від мене такого нахабства, тому на мить завмер зі здивовано піднятими бровами. Наші погляди зустрілися. Наступної секунди я щосили вдарила шпилькою по черевику, вставленому в щілину дверей ліфта, готових зачинитися. Хтось рефлекторно забрав ногу, й кабіна з надривним рипінням понесла мене нагору. Почути, чи встигає за ліфтом Хтось (а я була впевнена, що він кинеться за мною), не вдавалось. Бурчання ліфта відрізало мене від усіх інших звуків. Дверцята кабіни розчинилися на дев'ятому. Важкі кроки переслідувача лунали десь на відстані половини сходового маршу від верхнього майданчика.

«Оце швидкість! — позаздрила я, натискаючи кнопку третього поверху. — Нехай побігає — захекається. Головне — першого ненароком не натисни, бо потрапиш у лапи до тих, що біля дверей». Подальші дії доводилося винаходити в цілком екстреному режимі, бо Хтось міг нарешті зметикувати, що час уже гукнути помічників. Утрьох вони легко спіймали б мене. На третьому я почула, що Хтось важко дихає десь у районі другого, і знову поїхала на дев'ятий. Звідти на другий, а далі зважилася на свій рідний шостий. Дивно, що Хтось відразу не залишив засідки біля дверей квартири. Так швидко та тихо я не відмикала свого замка ще жодного разу. Хтось був значно нижче. Він зупинився, дослухаючись до хряпання дверей.

«Ну і що далі? — подумки закричала я на себе. — Він же легко проникає до тебе в помешкання, ти що, забула?»

З натугою змусила я своє тремтяче тіло відліпитися від вхідних дверей (у паніці воно стало абсолютно некерованим і вважало, що впираючись спиною в двері, а ногами в підлогу, зможе перешкодити проникненню злочинця в дім) і кинулася до балкона. Слабка подоба розумної думки вдарила по мізках, і я швидко влетіла до сусідьої кімнати.

Зі сходового майданчика почувся дзвінок. Дивно, але дзвонили до сусідів. «Може, запрошують свідків для підтвердження мого опору представникам влади? Чи підкинуть зараз що-небудь, а свідкам вилучення продемонструють», — недоречно пригадалися зловісні фільми про методи рідної міліції.

«Господи, тільки не зараз! — благала я. — Не дозволяй їм зараз зупинити мене. Робін уже на гачку. Він майже в мене в руках! Не можна ламати всі плани через безглузду примху Когось. Нехай він тимчасово випарується. Ось поговорю з Робіним, а далі й із Кимось стосунки з'ясую. На двох разом мене не вистачить… Нехай дотримуються черги!»

Схоже, мої прохання було почуто. Хтось так і не дочекався відповіді одних сусідів і заходився дзвонити до інших. Глухувата, але дуже відповідальна та допитлива сусідка з квартири навпроти напевно мала виявитися вдома та зажадати докладних пояснень. Це давало мені кілька хвилин фори.

На дні одного з пуфиків, що відкривалися, лежала потерта Жорикова валіза, натоптана старими бобінами, переважно без стрічок. Вперше в житті я зраділа, що Георгій відмовлявся викидати весь цей мотлох. Валіза була хоч і чорного кольору, зате якістю (м'яка рифлена шкіра) та розміром нагадувала заповітну жовтогарячу. Я ретельно обмотала валізу темно-синьою шторою, котра сто літ зберігалася в надрах того самого пуфика, автоматично прихопила наручники, знайдені тут-таки, — сувенір з колишньої роботи Георгія, — запхала їх у свою сумочку і вискочила на балкон. Валіза виявилася важкою, але якось тягти її я змогла б.

«Не факт, що Артем не заодно з Кимось! Ти про це не забула?» — послужливо підказав хтось в'їдливий з глибин підсвідомості, коли я відчиняла вікно та щосили шкрябала шваброю по балконному склу сусіда.

«Головне — вчасно згадати! — огризнулась я сама до себе й привітно помахала вільною від швабри рукою Артемові, який здивовано звис через поруччя.

— Ти готовий?

— Не зовсім ще. А що, типу, таке?

— Біля під'їзду менти, — радіючи, що мені є з ким поділитися, сповістила я. — Намагались мене затримати… Гадаю, зараз двері ламатимуть.

Артем сполотнів.

— Мені треба півхвилини, — вичавив він нарешті. — Коли почнуть ломитися — клич.

Артем зник, а я схвильовано наслухала, що діється на сходах, та нервово крутила в руках стільниковий.

«Ні, Георгія викликати потрібно лише в крайньому випадку. Якщо справді до відділку заберуть — тоді. Робін майже в мене в руках, не можна дозволяти Жорикові завалити справу», — у думках чомусь несподівано проясніло.

— Я майже готовий, — знову вистромився з вікна Артем.

— Ти мене спершу забери, потім збирайся, — спробувала запротестувати я, але сусід знову зник.

Мене тим часом осяяло, що було досі зовсім мені не властиво. Я вже знала, що робити! Висмикнула — навіщось разом із цвяхами, тиньком та іншим стінним м'ясом — балконну мотузку для білизни, ретельно перев'язала замотану в ганчірку валізу, по тому примотала її собі до спини на зразок рюкзака. Свою сумку надягла на шию.

— Пішли? — знову вистромився зі свого вікна Артем.

— Ти тільки покажи, як лізти, — недбало кинула я, приховуючи хвилювання. Про те, як можна спуститися з шостого поверху балконним рядом, я знала суто з кінофільмів.

Проміжок між вертикальними балконними рядами в нашому будинку дизайнери, які не страждали забобонами щодо карних злочинів, вирішили прикрасити декоративними бетонними ґратами. Артем переліз через поруччя, дотягся рукою до найближчого трикутного отвору, з яких складався візерунок ґрат, потім перемістив у сусідній отвір стопу та доволі швидко перебираючи руками й ногами, немовби сходами, спустився на рівень мого поверху, а далі легко перемістився з декоративних ґрат на балкон і виявився поруч.

— Уже краще піду та здамся, — категорично заявила я, — бо так не зможу.

Артем тяжко зітхнув.

— Нагору лізти простіше, — по нетривалому роздумі констатував він. — Не так страшно, та й ближче. Ти тільки перелізь на ці ґрати, а далі вже дурниці. Ось так, — Артем наочно продемонстрував сказане, — що, пожежними драбинами ніколи не користувалася? Те самісіньке! Трьома кінцівками тримаєшся, четверту переставляєш. Зрозуміла? Давай, ставай на поруччя. Тримаєшся? Та не дивися ти вниз!

З’ясувалося, що не дивитися вниз я не можу. Рухатися, усвідомлюючи, на якій висоті це відбувається, теж не можу. Кінцівки ніби скам'яніли, я не могла поворухнутись.

— Ну гаразд, зараз я тебе затягну. Не пручайся тільки… — незрозуміло яким робом Артем вчепився за щось на ґратах ногами й зробив спробу схопити мене попід пахви. Я з дитинства боялася лоскоту, тому здригнулась усім тілом і ледве стримала крик, однак ще міцніше вчепилася за свій балкон. — Ет, не вийде. Слухай, але ж я тебе мотузкою страхувати можу.

Тієї миті, коли я почала несамовито мотати головою на знак протесту, в мої двері кілька разів подзвонили. З переляку я стала на подив покірливою. Як наслідок — напівпритомна виявилася практично розіп'ятою на триклятих декоративних ґратах. Отвори в них розташовувались на чималій відстані один від одного. Я заклякла від жаху і ввіткнулася носом у смердючий бетонний пил.

— Віддай мені валізу, — скомандував Артем звідкілясь згори.

— Не можу, — чесно зізналась я, — бо так її в поспіху до себе примотала, що тепер дуже довго вовтузитись доведеться, аби мотузку зняти.

Артем вилаявся крізь зуби та пробубнів щось не надто люб'язне щодо жіночого інтелекту. Він збігав до себе по мотузку і, незважаючи на мій панічний жах перед будь-якими дотиками, обмотав нею мій стан.

— Постарайся второпати, що я кажу, — звелів він так, начебто звертався до навіженої. — Дивися, тепер я тебе страхую. Навіть якщо зірвешся — я тебе затягну назад. Отже, лізьмо нагору!

Незважаючи на запаморочення, що посилилося від слова «зірвешся», я все-таки зважилась на той шлях.

Сусід з восьмого поверху по кількох пошепки кинутих Тимком словах стулив пельку й поквапився ретируватись углиб свого житла. У районі дев'ятого поверху повзти стало значно складніше: ми потрапили в зарості винограду. Я заприсяглася, що найближчим часом відряджу сюди працівників санепідемстанції, аби помститися триклятим кузькам за нахабні й безборонні танці на моєму обличчі, однак таки доповзла до кінця ґрат. Артем затяг мене на пласку чорну гладінь даху й сів поруч, аби відсапатися.

— Що ти сусідові наговорив? — я вже усвідомила, що жахливий підйом залишився позаду, й трохи заспокоїлася.

— Та так, — відмахнувся Тимко. — Сусід згори — людина з поняттями. Я йому сказав, як є: від міліції втікаємо, від політичних репресій рятуємось. Ти ж раніше журналісткою працювала…

Я не стала пояснювати Артемові, що в нашому місті політичні переслідування журналістів неможливі. Суспільна думка настільки не відіграє ролі в нашій політиці, що ті, хто її намагається формувати, небезпечними бути не можуть. Що б не написав журналіст, як би не поставився до цього читач — влада все одно вчинить по-своєму.

— Міг би просто пляшку пообіцяти за мовчання, і все було б гаразд, — я згадала безліч подробиць про сусіда з восьмого.

Але й сумні моменти життя мають свій позитивний бік. Я звелася й рушила до однієї з будок, що стирчали на даху. Природно до тієї, що подалі. Мені ж потрібно було потрапити до сусіднього під'їзду. На щастя, в нашому будинку постійно велися якісь ремонтні роботи, й мешканці верхніх поверхів, стомлені віддаванням та забиранням ключів від виходів на дах, просто не замикали їх.

— Як із під'їзду вийдемо, відразу лізь через поруччя та стрибай за ґанок, — шепнув мені на вухо сусід, коли кабіна чужого, пропахлого потом і подряпаного непристойними написами ліфта спускала нас донизу. Артем, збуджений пережитим, втратив свою звичну блідість. Веснянки розчинилися на зарожевілих щоках, очі блищали справжнім запалом. Пригоди вочевидь позитивно впливали на зовнішність мого сусіда. Чого, судячи з його наступного зауваження, ніяк не можна було сказати про мене: — Слухай, посміхнися. У тебе вигляд зовсім переляканий. І неодмінно зазирни в свою пудреницю, чи де там ще в тебе ховаються дзеркала.

— Що, так погано виглядаю? — вдавано образилась я.

— Та ні, — сусід поквапився виправити помилку. — Просто прикмета така. У дзеркало, типу, подивися, щоб не повертатись. Ну і щоб заодно горищну пилюку стерти.

Мене завжди трішки дратувала Тимкова звичка спочатку вигадувати щось для захисту від можливих обвинувачень, а вже потім говорити по суті.

Ми пірнули за ріг будинку й відразу вискочили на дорогу та взялися махати руками до всього, що рухалося. Коли вже сиділи в таксі, я зітхнула з полегшенням та почала давати лад своїй зовнішності. На щастя, в сумці знайшлися і дзеркальце, й гребінець і навіть дещо з важкої косметичної артилерії.

Незабаром агресивна з вигляду брюнетка з кісками, коротко перелаюючись із прихіпованим веснянкуватим хлопчиськом, який настирливо намагався вилучити в неї огидний згорток, перемотаний брудною мотузкою, увійшла до літнього кафе. Цього літа кожен гідний свого звання та призначення кіоск встановлював для клієнтів пластикові столики під яскравими, рябими від усіляких реклам парасолями. Таким чином, усе місто вкрилося міні-кафешками та перетворилось на величезний рекламоносій. Від різноманітних закликів освіжитися й закурити рябіло в мізках, зате завжди було де присісти.

— Ну й де, я тебе питаю, наші друзі? — трохи стервозно поцікавилась я, перш ніж відрядити його по сік.

— Ще п'ять хвилин. Не дрейф, надійдуть, — з інтонацій сусіда я зрозуміла, наскільки він стомився від мене. — Слухай-но, ця твоя жахлива ганчірка привертає увагу значно більше, ніж сама валіза. Давай розмотаємо!

Я теж стомилася з ним сперечатись, тому нічого не відповіла, тільки сильніше стисла ногами поставлену просто перед собою валізу. Сусід тяжко зітхнув і рушив до кіоска.

Дивно, але про маскування в цій компанії подбала тільки я. Серж і Васько були вдягнені зовсім так само, як три години тому. Тільки плече Василя відтягала плямиста спортивна сумка.

— А чого ховатися? — захихотів Васько. — Та й маскуватися нема чим! У мене — точно. Усе, що є з одягу, — на мені.

— Хіба десь написано, що людям забороняється пити в кафе пиво? — підвів брови Серж.

— Цікаво, на що ж ти витрачаєш гроші, отримані за викрадення авто? — я не стрималась, звертаючись до Василя.

— На потреби серця, — серйозно відповів вів.

— На бабів, чи що? — підтримав мене й досі сердитий на Васька Артем.

— На музику. У мене вже знаєш, скільки дисків? — Василь ображено махнув на нас рукою і відвернувся. — На біса перли тут розсипати перед усякими! — він звертався вже тільки до Сержа.

Той осудливо похитав головою і глянув на мене. По суті, він був правий. Я винна. Я перша почала. Аби виправитись, я хотіла гарненько розпитатися у Василя про його музичну колекцію, але Сергій зробив заперечний жест і заговорив про справи.

З подальшого я зрозуміла, що переодягання було потрібне лише Артемові. Сусід сидів за столиком, не скидаючи шкільного рюкзачка, та підморгував мені, щоб не хвилювалася.

Однак це було марно. Я хвилювалася. Я дуже хвилювалася. Стукіт власного серця заглушав для мене й надривний галас радіоприймача, й розмови хлопців. Робін так і не з'явився. Надії полишили мене остаточно. Хоч би як бажав Вадим знайти нас, тепер уже не зміг би. Іншого ж пункту зупинки перед початком операції з викрадення «Бентлі» не планувалося.

«Втекти? — майнула очманіла думка. — Зізнатися в усьому? Що ж його, в дідька, робити?»

— Ну гаразд, — Серж підвівся й галантно схилив підборіддя на знак прощання. — Ми з Артемом ненадовго відлучимося. Справи, знаєте…

— Сергію, зачекай, — уже не вперше цю розмову починала я. — Не йдіть…

Сусід боляче штовхнув мене під столом ногою, схилився до самого вуха й шепнув: «Я за тебе поручився!» У очах Василя двома холодними лезами зблиснуло щось недобре.

— Якщо боїшся, не треба було лізти, — серйозно сказав він, та враз і налякався, чи не перегнув, тому додав жартівливо: — Хто вовка боїться, тому в око стрель.

Сергій мої слова взагалі проігнорував.

— Якщо за сорок хвилин не прийдемо, ти, Василю, за старшого. Підеш розвідаєш, що і як. Дерево, з якого в них усе видно, знаєш? Коли що, чекайте зв’язку з Робіним. Він страхувати обіцяв.

Василь кивнув.

«Так, зараз вони підуть на виконання першої частини операції. Довідаються, що в особняку «Бентлі» нема, розчаруються, повернуться та скасують операцію, — заговорювала я власну тривогу. — Зараз їм нічого не загрожує. Нахабнуватий хлопець з пожежної охорони. Подумаєш… У крайньому разі, виженуть і слухати не схочуть…»

Ідея з пожежником, каюся, була моя. Намагаючись придумати, як би нейтралізувати охорону, ми з Артемом вигадали ряд цілковито нездійсненних варіантів. На жаль, деякі з них видалися Сержу реальними. Прислугу поп-зірки відпускали по домівках доволі рано, тому в особняку, за відомостями Тимка, мали залишатися п'ятеро — двоє охоронців, які сидять у альтанці посеред двору, та дружина поп-зірки з двома дітьми — в будинку. Тимко розповідав: «Діти маленькі. Уже ходять і розмовляють, але ще нічого, типу, не розуміють. Та ні, не старшокласники. Дошкільного віку, я гадаю. Судячи з бантів — дівчиська, але шкодять, типу, як хлопчаки». Діти й дружина зарані вкладалися спати, тому їх можна було спокійно не брати до уваги. Охоронців необхідно було приспати. Спостережливий Артем твердив, що та зміна, яка мала чергувати цього вечора (і це був додатковий аргумент, щоб розпочати операцію), полюбляла виносити з собою залізні кухлі та банку з заваркою. Вони курили та попивали круто заварений чай, лікуючись таким чином від сонливості.

Коли я почула ці ввідні дані, то чомусь пригадала Ожигова з його розповідями про те, як легко можна було заробляти гроші за колишніх часів. За планом, Артем для початку мусив подзвонити у ворота, вдати з себе розповсюджувача плакатів з техніки безпеки та спробувати вступити в діалог з охоронцями. І навіщо тільки Ожигов розповів мені ці свої історії! Якби не вони, не довелося б зараз Тимкові так ризикувати. Звичайно, початкова ідея була нами ж із сусідом жорстоко висміяна.

— Здрастуйте, я з поліграфічної компанії, у нас сьогодні день оптового розпродажу, тому я вам за сущі копійки хочу продати ось цього плакатика. Він, звичайно, б/в, але тому й такий дешевий! — кривлявся під час обговорення Артем та за живота хапався від сміху. — Як «геть звідси»? Та ви що? Навіть чаю не наллєте? За що б'єте, сволота!!!

Ми тоді вдосталь насміялися й раптом народили нову ідею: Артем повинен був грати пожежного інспектора.

— У мене друган є, пожежник, — раптом пожвавішав сусід, — так він, типу, в будь-який офіс може прийти і всіх там оштрафувати. Скаже, наприклад: «У вас чайник електричний не відповідає вимогам пожежної безпеки. Край, закриваю вашу контору!» Вони йому, природно, всі блага обіцяють, на лапу, типу, дають… Загалом, догоджають усіляко.

Артем випрохав у свого другана посвідчення (не нами помічено, що на фото в документах усі люди — близнюки), прибрав поважного вигляду, прихопив піджак для солідності та зібрався йти в такому вигляді. Коли я почула про наміри починати операцію в такий спосіб то, звісно, намагалася зупинити хлопців.

— Нє, друган, звичайно, сказав, що ніхто мене в будинок, типу, не пустить. Ну й взагалі, що туфта це все. Але спробувати можна! — гаряче доводив Артем у відповідь на моє прохання не робити дурниць. — Я їм таку історію, типу, складу, що в них голови заклинить.

Ідея пожежного нагляду з самого початку належала Артемові, а він звик стояти за свої ідеї до останнього.

— Якщо цей номер не пройде — будемо Катерину з непритомністю запускати, — сухо відрізав Серж. — Повинен же бути якийсь варіант? Невже ми без ідей Метра взагалі нічого придумати не в змозі?

— Якщо довго мучитись, можна і замучитись, — багатозначно зауважив Васько, чи то на підтвердження, чи на заперечення.

Одним словом, хлопці попри все вийшли «на діло».

— Отримано сигнал, — мусив заявити мешканцям особняка Артем. — Ось громадянин скаржиться (Серж у ролі племінника тітки, що мешкала в халупі на тій само вулиці. Він мав з гідністю кивати). — Не дотримуєтеся правил протипожежної безпеки. Через вас у мережі замкнення. А мережа-бо спільна. Більше того — державна! Будіть мені господарку. О такій порі, тому що позивач тільки після роботи вашою справою займатися може. Він — людина робоча. Ну гаразд, можете не будити. Тільки покажіть, як дроти розподілено. Може, це й не через вас замкнення…

Артем відволікав би охоронців розпитуваннями та проханнями щось показати, підняти, відсунути… А Серж тим часом стомлено, як справжній роботяга, сидів би в альтанці, де й підсипав непомітно снодійного в банку з заваркою, що стояла б на столі. Природно, попередньо Артем вичікував би на своєму дереві слушного моменту, коли й заварка на столі буде в порядку, та й інші обставини складуться найсприятливіше.

— Чуєш, а тебе справді ж не Катрею звуть, так? — вищирився Васько, відволікаючи мене від роздумів.

— Чого це ти вирішив? — сторопіла я.

— Знаю. Немає в Метра сестер з таким ім'ям.

Ось це було вже достеменною брехнею. Дві рідні сестри Шурика справді не звалися Катрями, але ж він мав ще цілі полки двоюрідних, справжніх імен яких не знав, мабуть, і сам.

— Помиляєшся, — відмахнулась я.

— Та добре вже, звись, як хочеш, — трохи розчарований тим, що спроба вивідати чиюсь таємницю зірвалася, Васько усе-таки здав назад. — Мені що. Це я так, для розмовлювання підтримки… Точніше, для підтримання розмови, — він знову взявся до своєї улюбленої гри в слова. Нормальні люди, коли нервують, смикають щось, перебирають. Васько, очевидно, мав власний спосіб релаксації — він перебирав слова. Не замовкаючи ні на мить, перекручував загальновідомі афоризми, розповідав мені всілякі історії зі свого дитинства. Я раптом зрозуміла, де бачила раніше цього хлопчиська. Ще до вечірки з екраном зустріла Артема, який саме з ним і розмовляв. Це було днів зо два тому біля нашого під'їзду.

— Скільки часу минуло? — перебила я, не дозволяючи собі ні на мить забути, на який ризик наражаються в цей час Артем і Серж.

Васько мигцем глянув на годинник.

— Сімнадцять хвилин і сорок секунд, — так само посміхаючись, відповів він, і я раптом зрозуміла, що він анітрохи не менше за мене хвилюється за товаришів. Просто вдало приховує напругу за нібито невимушеною розмовою. Тому-то й розповіді його видавалися такими безглуздими та неприродними.

«Бери приклад з молодших! — я набралась від Василя дурної звички до перебріхування приказок, і оце так звертався до мене тепер мій Внутрішній Голос. — Розслабся, вдавай, що нічого особливого не відбувається. Зараз твої хлопці повернуться і повідомлять, що операцію скасовано. Ну який нормальний охоронець їхнім казкам про пожежників повірить?! Це ж тільки діти малі на такі прийомчики можуть розраховувати… А навіть якщо охоронці й повірять, все одно викрадення не вдасться. Авто ж бо в гаражі нема. А коли нема, як відомо… Щоправда, це якщо авто дійсно там нема».

— Ідуть! — на мить Василь став серйозним, шепнув мені те єдине слово та знову заторохтів щось до нудоти веселеньке.

Я здригнулася, рвучко озирнулась. Сутінки майже перейшли в пітьму, через це доводилося напружувати зір, щоб розрізнити дві знайомі постаті, що рухалися до нас.

— Не крутися! Вони, нібито випадково повернулися. Забули щось. Зрозуміла?

Я кивнула, проте не відверталась від хлопців. Артем сяяв. Серж, як завжди, залишався незворушним.

— Ну?

— Усе в повному, типу, порядку, — гаряче зашепотів Артем, — показали, поводили по дворі. Навіть до гаража з «Бентлі» впустили. Я там прилади подивився.

— І? — я досі не вірила почутому.

— Що «і»? — передражнив Артем. — Один, типу, з Сержем у альтанці сидів, інший зі мною по території тинявся. Але Серж — молоток. Усе одно зумів підлити мого зілля.

— А машина? — тупо допитувалась я.

— Просто клас, а не машина, — охоче підтримав тему сусід.

— А охоронців лише двоє? — я просто не вірила своїм вухам. Ну не міг Жорик не зреагувати на моє послання!!! Може, зі зв'язком щось не гаразд?

«Щось тут не так. Усе це виглядає жахливо підозріло…»

— Годі. За півгодини смеркне. Почнемо.

— А як же код на валізі? — ніби за останню соломинку, кволо чіплялась я за власну вигадку. — Робін же не з'явився…

— Васько знає, що з замком робити. Він консультувався. Якщо відірвати кришку, прилад від цього не вийде з ладу. Катю, ви б змінили колір майки… Нічого темного накинути зверху нема? Вас же за два квартали видно.

— І кажани, до речі, біле полюбляють, — вирішив вплинути на мене безпрограшними, на його думку, аргументами Васько.

Я нічого не відповіла.

«Бентлі» на місці! Стоїть у гаражі! Георгій що, зовсім з глузду з'їхав? Я ж просила його відігнати авто клієнта в інше місце! Невже так складно було зателефонувати охоронцям і сказати, щоб відігнали?! Стривай! Але ж він міг зумисне залишити авто… Як принаду… Як же я відразу не здогадалася?!»

У думках моментально сплив текст посланого Георгію попередження. Ну звичайно, будь-який профі, коли отримає анонімку такого штибу, накаже своїм людям організувати засідку. Тоді зрозуміло, чому професійні охоронці з такою легкістю дозволили себе одурити.

«Засідка! Засідка! Засідка! Що ж робити тепер? Розповісти Сержу про все? Не повірить. А повірить — так провалю собі всю підготовку до побачення з Робіним. Що тепер буде?!»

Загалом моя участь у викраденні не була потрібна. З самого початку планувалося, що я принесу валізу й піду собі. Але я, звісно, наполягла на своїй присутності (тоді мені здавалося, що єдиний варіант не проґавити Робіна — невідступно ходити за хлопцями), Тепер нам з Артемом належало ховатися в кущах і чекати результатів. Валізу я повинна була віддати Василю…

«Що буде? Що буде? Що буде?» — я ніяк не могла позбутися цієї думки та почати нарешті міркувати, що ж справді слід робити.

— Тимку, — скомандував Сергій, ще раз нагадуючи, хто як повинен діяти. — Мерщій на розвідку. Глянеш, вирубалися вони чи ні. А ми поки тут посидимо. Якщо за п’ятнадцять хвилин не повернешся — значить, усе нормально. Тоді ми з Васьком підемо. А Катерина на розі вулиці стоятиме: раптом що — нас попередить.

Артем зник у темряві, яка швидко огорнула нас.

— Хлопці, — хрипко промовила я, — операції не відбудеться… Тому що, — я навіть приблизно не могла собі уявити наслідків мого зізнання, — тому що…

Дикий вереск гальм перервав моє мурмотіння. Біля кафе, а точніше просто поряд із нашим столиком, хвацько загальмувала «дев'ятка». З неї вискочив Робін.

— Уф, — він стер краплі поту з чола, — здається, встиг. Усе скасовується. Особняк поп-зірки натоптаний міліцією. Мої люди з ментівки повідомили, що в них там засідка.

— Артем! — щоб не закричати на весь голос, мені довелося затулити рота рукою.

— Котько? — Вадим окинув мене безтямним поглядом. — Ти тут звідкіля? Це ти від Метра, так? — голос Робіна звучав недовірливо. Але зараз мені було не до того.

— Потім поясню, — кинула я вже на бігу, — не їдьте без нас, ми зараз.

Я кинулась наздоганяти сусіда. Важкі кроки за спиною і приглушені вигуки не могли зупинити мене.

— Куди! Серж піде! Стій!

Але я не думала зупинятись. Кулею домчала до повороту на вулицю поп-зірки й побачила футболку сусіда, що манячіла звіддаля. Спокійнісінько, щось тихо наспівуючи собі під ніс, він наближався до заповітного дерева біля височенного паркана. Підоспів ззаду Серж і міцно схопив мене за плечі.

— Далі не можна. Побачать — гірше буде. Тимко не дурень — викрутиться. Звичайним грушезбиранням відмажется.

У те, що міліція схвалить спроби колишнього пожежника з чужим посвідченням у кишені обносити чиїсь груші, я категорично не вірила.

— Артеме!!! — щосили закричала я і рвонулася з обіймів Сержа. — Шухер! Біжи назад! Засідка!

Тієї ж миті я знову почула вереск гальм, і Серж безцеремонно закинув мене на заднє сидіння «дев’ятки». Ще за кілька хвилин туди само приземлився захеканий Артем. Авто різко розвернулося, майже на місці, не виїжджаючи з освітленого ліхтарями п'ятачка, і ми рвонули в темінь.

— Погоні нема, — сказав Василь, який сидів за кермом. Він збавив швидкість і виїхав на пожвавлену центральну вулицю. — Дивно?

— Дивно, — погодився Робін. Я не розуміла, що відбувається. — Виходьте, розбігайтеся по одному, — скомандував він, коли Василь зупинився біля перехрестя. — План зв'язку колишній.

Артем і Серж швидко полишили салон.

— Я не вийду! — категорично заявила я. — Мені з тобою поговорити треба.

Світлофор спалахнув зеленим, позаду засигналили.

— Гаразд, вийдеш разом із Васьком, — з досадою поморщився Вадим і звернувся вже до водія: — За наступним світлофором звернеш у підворіття. Там я пересяду за кермо. Забереш Катерину, і привіт.

— А ти? — втрутилась я.

— А мені авто чуже ще повернути треба, — відповів Робін, — я його без дозволу позичив. У зовсім незнайомих людей. Але їхати ж треба було на чомусь, чи не так? Гадаю, що від такої нетривалої експлуатації…

Я злякалася, що зараз Вадим знову почне розвивати котрусь зі своїх філософських теорій і оглухне до будь-яких закликів, Але він раптом затнувся й роздратовано перебив сам себе:

— Котю, що ти тут нав'язала? Я мотузки розплутати не можу.

Я підвелася, зазирнула через його плече й остаточно отямилася. На колінах у Робіна лежала обгорнута в ганчірку валіза з бобінами. Я миттєво згадала, що збиралася робити в такому випадку.

— Дай сюди, я розв'яжу, — недбало кинула я. — Таємницю вузла знати треба.

Вадим беззастережно послухався. Щойно валіза потрапила мені до рук, я швидким рухом звільнила її ручку від ганчірки (добре, що на справжній рудій валізі ручка теж була чорна), дістала з сумочки наручники та пристебнула свій зап'ясток до валізи.

— Тепер ти точно візьмеш мене з собою, — посміхнулась я першому колишньому чоловікові, демонструючи руку.

— От дурепа, такий вантаж до себе пришпандорила, — захоплено присвиснув Васько. — Ти його тягати замахаєшся…

На це підліткове хамство ніхто не зреагував.

— Ризикуєш, що я накажу відпиляти тобі кисть, — замислено промурмотів Вадим, і мені раптом стало спокійно. Жартує, значить, адекватний. Виходить, від розмови буде пуття. — Гаразд, — знову подав голос Робін, — тоді висадишся разом із Васьком і валізою. Потім я тебе сам знайду…

— Ні, — я відчула, що збожеволію, якщо Робін хоч на секунду зникне з моїх очей без пояснень, — ти візьмеш мене з собою. Я забагато знаю. І про Дітей Дєточкіна, й про Ожигова, навіть про Шурика. З ким, ти думаєш, замість Вікторії розмовляв? — у очах Робіна промайнув подив. — Атож, зі мною. Причому, все, що я знаю, записано та зберігається в надійному місці. Спробуй тільки втекти — миттю куди слід повідомлення передам.

З кожним моїм словом Робін темнів і темнів на обличчі.

— Васю, ти справді сам виходь. Схоже, нам з Котею багато чого треба обговорити.

Я зрозуміла, що Вадим боїться викриття навіть перед Василем. Ще б пак! Ото хлопці зраділи б, якби дізналися, хто прибрав з дороги Метра!

— То може, того… — розгубився Васько, намагаючись придумати бодай щось, аби лишень отримати доступ до інформації. — Допомогти чим?

— Не варто. Ми з Котькою чудово одне одного зрозуміємо. Виходь.

Василь зупинив авто біля сміттєвого бака й ображено залишив водійське місце. Робін сів за кермо. Я раптом помітила, що безсоромно посміхаюся, не звертаючи уваги на похмуре Вадикове обличчя.

— Ой, Вадько, — зізналась я, — коли б ти знав, як я рада тебе бачити…

— На жаль, не взаємно. Ситуація, як ти сама розумієш, не та, — Робін не рушав з місця, очікуючи, поки Василь зникне за поворотом. — Розумний хлопець, — кивнув він услід помічникові, — тільки балакучий дуже. І від своїх, коли що не так, відвертається, — я зрозуміла, що Робін говорить про кляузи Василя на Артема.

— Сам винен. Заохочуєш до такого, от вони й перелаялися, — я теж не відривала погляду від спини Василя.

— Заохочую? — Робін поморщився. — За кого ти мене маєш?

— Залякав дітей тим, що можеш перевіряти.

— А, он ти про що, — Вадим відмахнувся. — Це я для порядку. Щоб не бешкетували. Але не для того, щоб один за одним стеження влаштовували. Він справді спочатку зажадав перевірки для Артема, а потім сам же його виправдовувати почав. Бачиш, настукав зопалу, потім запереживав… Вважатимемо, що виправився. Однак Артемові він нервів, я так розумію, чимало попсував. Мені Серж розповідав.

З усього сказаного я зрозуміла, що Робін нітрохи не підозрював Тимка. Що ж, це десь виправдовувало мої хитромудрі комбінації.

— Стривай, ще хвильку, — попросила я, коли Робін завів авто. — Я валізу викину. Вона не справжня.

Я дістала ключа від наручників, продемонструвала обуреному Робіну підробку й викинула стару валізу на смітник. «Жорик мене вб'є! — промайнуло в думках, — якщо Робін не випередить його, звісно». Незважаючи на те, що значна частина бобін відтворенню не підлягала, а ті, які ще були годні бодай на щось, давно вже переписали на сучасні носії, незважаючи на те, що ні в нас, ні в когось зі знайомих не було магнітофона для їх прослуховування, незважаючи взагалі ні на що, Георгй дуже беріг цю валізу. Але не могла ж я все життя тягати її за собою?

— Як ти могла піддати всіх такому ризику? Якби операція не зірвалася й хлопці, які так розраховували на прилад, прокололись? Ти уявляєш, що було б тоді?! Ти при своєму розумі?! — накинувся на мене Вадим.

— А ти?! — я теж перейшла на крик, але за мить змусила себе стишити голос. — Слухай, так ми нічого не з'ясуємо. Давай посваримося пізніше. Краще поясни мені, що все це означає…

— Ти перша.

— Ні, — крижаним тоном відповіла я, — це я тримаю тебе на гачку, а не навпаки.

Вадик стражденно закотив очі, різко крутонув кермо, звернув на узбіччя та вилаявся німецькою.

— Ні, ну навіщо сигналити?! — виявилось, лаявся він не на мене. — Чого сигналити? Я що, винен, що в «дев'ятки» цього кретина не працюють повороти? У нормальній країні людині б і на думку не спало, що я можу не показати повороту зумисне, — звернувся Вадим уже до мене. — У нормальній країні мені б поспівчували. Ще й під’їхали б, сказали, що з авто негаразд. А тут просто в менталітеті закладено облити брудом ближнього. Ми від цього кайф ловимо, самореалізуємося. Раніше в чергах самостверджувалися, тепер на дорогах…

— Вадику, — благала я, — заради всього святого, не ухиляйся від теми! Думай про головне! Послухай-но, — я заходилась, немов дитині, пояснювати Робіну, що відбувається. — Тобі загрожує викриття. Забудь про філософію, повернися на землю.

Вадим широко розвів руками.

— Ну про що тут можна розмовляти! — багатозначно сказав він, закликаючи в свідки невидимих глядачів. — Чи варто дивуватись деградуванню нації, якщо навіть кращі її уми…

— Припини! — закричала я. — Ти все одно не зіб'єш мене з пантелику!

— Виходь із машини, — Вадим раптом став дуже серйозним, голос його звучав різко, майже брутально, і я раптом відчула, що боюся таких змін у Робіні.

— Не вийду, — намагаючись приховати хвилювання, пролепетіла я.

— Тоді вийду я, — Робін так і зробив, потім, видно, пожалів мене, схилився до відчиненого вікна й повідомив. — Ну, посидь ще, коли хочеш, незабаром пересядеш до іншого місця. Авто ж бо викрадено. Якщо тебе в ньому помітять…

Я вже стояла поруч із Робіним.

— Так воно краще, — посміхнувся перший колишній чоловік і знову заговорив м'яко і вкрадливо, — я б, звичайно, підігнав його ще на півкварталу ближче до будинку, від якого взяв, але не хочу так ризикувати в твоїй присутності. Через тебе людина на квартал довше бігтиме з лементом: «Украли! Украли!». Не сором?

— А тобі?

— Ні, ну ти взагалі нормальна людина? — Вадим так задурив мені голову, що однозначної відповіді на це запитання я дати вже не могла. — Який лист? Яке викриття?

Ага, значить, він усе-таки чудово зрозумів, про що йшлося.

— Я хочу з'ясувати, що відбувається, — вагомо промовила я, намагаючись наслідувати інтонації солідного Сержа. — Розкажи мені все. Врахуй, дуже багато я вже знаю, тому легко встановлю, в чому ти схочеш мене обдурити. А, так, — я спохопилася, — і ще одне. Зовсім забула. Я хочу, щоб ти відпустив Метра.

— А де, до речі, справжня валіза? — як звичайно, запитанням на запитання відповів Робін. — Без неї ми не зможемо обробити тачку співака…

«Невже Хтось не повідомляє Робіну про свої дії?» — промайнула в мене несподівана думка.

— У надійному місці, — я вирішила й далі блефувати.

— Гаразд, — протягом усього діалогу Робін міцно стискав мою руку, а тут зовсім невластивим йому швидким кроком віддалився від покинутої «дев'ятки», а я, немов П'ятачок з мультфільму про Вінни-Пуха, задріботіла слідом. — Ти, Котько, сама напросилася. Не люблю мати справи з близькими людьми, — раптом знову почав скаржитися він. — То Метр підкачав, тепер ти. Але ж я був такий прихильний до нього! Він, знаєш, незважаючи на всю цю дурню в голові…

— Не відволікайся від головного, — вже з погрозою рикала я.

— Добре, добре. Значить так, буде валіза в мене — з Метром нічого не станеться. У іншому випадку…

Я зупинилась, мов укопана. Такого від першого колишнього чоловіка я ніяк не очікувала. Я тут через нього зі шкіри ладна вискочити! Кращій подрузі голову морочу, щоб не викрити цього негідника! Власному оперові у відставці про Когось ні слова не кажу, щоб ніяк дорогоцінного Вадичка не підставити! А він… Виходить, війна? Тоді тримайся…

— Он як? — я звела брови, примружилася, вперлася в бік вільною рукою і надала обличчю якомога стервознішого виразу. — Ну що ж, негайно йду в міліцію і розповідаю все, що знаю.

— Але, дозволь, ти ставиш мене в безвихідне становище… Не вбивати ж мені тебе справді? — ображено благав Робін.

— Не допоможе, — безжально відрізала я. — Якщо не з'явлюся до завтрашнього ранку, моя людина віддасть викривального листа…

— Гаразд, переконала, — тяжко зітхнув Вадим, — тільки ходімо з вулиці.

— Де Метр?

— Саме там, куди ми й ідемо. У мене вдома. Точніше, у моєму тимчасовому помешканні. Я наймаю приватний дім за містом…

Я уявила нещасного Шурика, що нудиться у вогкому, смердючому підвалі. Заклеєний скотчем рот і зв’язані за спиною руки, безпорадно примружені очі, позбавлені окулярів, змарніле обличчя, та підборіддя гордо підняте…

— Негайно веди мене туди.

Вадим прискорив крок.

— Я, по-моєму, й без того швидко йду, — пробурчав він собі під ніс.

Я ледь встигала торкатися ногами асфальту, так мчав перший колишній чоловік на допомогу другому.