Бунт моїх колишніх

Розділ четвертий, котрий стверджує, що всяк, хто шукає в темній кімнаті чорну кішку, ризикує заблукати

— Ти що собі думаєш? — трубка розривала мої сонні барабанні перетинки голосом жахливо знервованого Шурика. — Ти навіть не знаєш, наскільки небезпечна ця рибка в дії! Ні в якому разі не намагайся з'ясовувати щось прямо!!! Та мало хто крутиться в її оточенні! Тебе помітять і…

— Гадаєш, рибку оточують небезпечні маніяки?

— Може, й так. Не здумай вляпатися, це кепсько скінчиться…

— Гаразд, врахую, — не надто охоче скорилась я.

Лихо з цим Шуриком, та й тоді! Я не надто полюбляю прислухатися до неправильних порад. Але нічого не вдієш… Останнє слово мусить залишатися за тим, кому потім доведеться відповідати. Таку річ, як відповідальність, на мій погляд, природою було передбачено не для жінок. Тому я частенько знімала з себе тягар остаточного рішення.

Інформації про Кішку в Шурика було зовсім небагато. Енергійна пані, власниця відомої в місті агенції знайомств. Живе вдвох із малолітнім сином. Я про Валерію знала значно більше. І те, що вона виховувалась у дитбудинку, багато лиха зазнала в житті. І те, що братик її, котрий нині відбуває чергове ув'язнення, примусом зробив з Лери навідницю, загрожуючи розправитися з племінником… Нарешті те, що мій добрий знайомий на прізвисько Ключка (вільне скорочення від імені Колечка) кілька років тому Валерію покохав і з усього цього бруду витяг.

Дивно, що клієнти Шурика її перевіряли. Не вірилося мені якось, що Кішка десь намагається довести незаплямованість своєї репутації. Вона свого «темного» минулого взагалі ніколи не приховувала.

«Гаразд, навіщо марно витрачати розумову енергію? Зроби ласку, подумай про майбутню роботу! Як ти збираєшся встановлювати спостереження? Вона ж тебе відразу впізнає», — усередині зрідка прокидалося Щось Раціональне.

«Виходить, доведеться замаскуватися», — відповіла я і раптом відчула, як у голову мою влетіла Чудова Ідея.

«Оце вже ні! — Щось Раціональне здогадалося про все без слів. — Навіть і не думай!»

«Ах, дайте мені спокій зі своїми порадами! — Щира Жінка всередині вже прийняла рішення, і тепер будь-які заперечення були безглузді. — Мені потрібне маскування. До того ж, я давно збиралася змінити імідж».

«Ну навіщо прикривати професійними обов’язками власну потребу повипендрюватися?»

Те саме дослівно повторила моя мама, коли я попередньо піддобрюючись перевезенням необхідних речей з міської квартири на дачу, звернулася до неї по допомогу. Настуся ж, навпаки, була в захваті:

— Мамо, але ж це так здорово! Я — за!

— Сильніший інтелект, — знущалася мама, — як відомо, придушує слабший. Катре, як тобі не сором? У твої літа, й раптом надивилася на одинадцятирічних дівчисьок та матері голову морочиш! Якби Настуся з Дариною з дахів стрибати надумали, ти теж за ними кинулася б?

— Мамо, — іноді я вміла бути дуже наполегливою, — мені для справи потрібно, щоб мене не впізнали! Тож беріться до роботи!

— А як щодо того, що у вас із Силенською будуть однакові зачіски? — з надією запитала мама.

— Вікторія зроду з такою зачіскою на роботу не піде! Вона вже триста разів строгого вигляду набула. І потім, вона ж білявка…

— А ти хто?

Я виклала на стіл придбані заздалегідь пасма штучного волосся та фарбу. Бажання перетворитися на екстравагантну стильну чорнявку зробило мене вкрай завбачливою. Навіть гумки для закріплення кісок я привезла з собою. Мама тільки руками сплеснула. На жаль, іноді те, що сказала дочка, справді повинно бути виконане. Крапка.

Наприкінці процедури в дзеркалі відобразилась імпозантна панянка з масою зібраних у високий хвіст тонісіньких чорних-пречорних кісок. Настрій у мене миттєво покращився. Ми з Настусею були страшенно задоволені результатом, а мама тим, що перукарські жахи нарешті скінчилися. Добре, все-таки, коли всім добре!

— Скажи спасибі, що нас не три сестри, як ведеться, — з в'їдливою усмішечкою підбадьорила матір Настуся, — бо три голови заплітати довелося б.

— Жах, а не діти! — напівжартома обурювалась мама. — На головах негритянські зачіски, у головах суцільна порожнеча.

— Ти хотіла, щоб було навпаки? — поцікавилась я.

Мати вирішила, що відповідати на таке не варто.

ххх

Незабаром я сиділа за кутовим столиком, намагаючись не привертати уваги, що, зважаючи на мою нову зачіску, було не так просто. «Помітне маскування, виявляється, річ зовсім непрактична. Ет, раніше слід було думати…» Я почувалася цілковитою ідіоткою і ховалась від своєї рибки за величезним штучним деревом, яке прикрашало стилізоване під стародавню харчевню кафе. Кішка, м'яко перебираючи лапками та легенько погойдуючи стегнами, зволила з'явитися в цьому закладі хвилин десять тому. Як завжди, її поява супроводилася вологими зітханнями з боку чоловічого контингенту. Зараз ця втілена сексуальність сиділа біля стійки бару, вочевидь когось очікуючи.

Цікаво, кого наша Кішка охмуряла цього разу? Судячи з досьє Шурика, проживала вона вдвох із сином, а значить, її велике та світле кохання до мого доброго приятеля, пана Ключки, перейшло до розряду спогадів. Шкода. Двоє авантюристів були чудовою парою. Втім, це мене не обходить. На даний момент маю безліч справ, тож нині не до оплакування минулого.

Я тепер зобов'язана була нишком споглядати, як Кішка з досадою морщить чоло, кидає погляди-блискавки на годинник, що висить на стіні, та безтямно крутить у пальцях довгу тонку сигарету. Ненавиджу свою роботу! Терпіти не можу стежити за кимось! Кішка ліниво вигинає спину, прикурюючи в офіціанта, що підскочив із запальничкою, і щось запитує в нього. Той із сумнівом хитає головою, кидає погляд на двері й раптом розпливається в широкій посмішці. Він посміхався весь, від розчепірених пальців до кінчиків волосся — навіть вони дрібно здригалися.

— Кого я бачу! — офіціант кинувся назустріч тому, хто ввійшов. — Дівчина сказала мені, що чекає на вас, але я, зізнаюся, не повірив.

Отже, до кафе завітав пан Ключка власною персоною. Одягнений бездоганно, дорого, але зі смаком, 3 незмінними своїми атрибутами: хвостом кучерявого волосся за плечима та чорною шкіряною текою під пахвою. Роки минали, а Ключка не змінювався. Кішка, презирливо пирхнула й відвернулася. Виходить, «колишньої любові відкрилась рана»? Або й не закривалася зовсім. Відверто кажучи, я рада була бачити цих двох знову разом. Приємно отримувати в руки об'єктивні підтвердження існування вічних прихильностей. Микола стримано кивнув офіціантові й кинувся до дами з вибаченнями. Офіціант розчаровано опустив руки, недобре примружився.

— Ось до чого людей гроші доводять, — чомусь він вирішив поділитися зі мною своїм болем. — Раніше людиною був. Працював зі мною тут цілих півроку. А тепер, як спонсорів знайшов, щоб власні ресторани повідкривати, то й не здоровкається вже.

Я неуважно закивала, погоджуючись. І тут у мене задзвонив телефон.

— Так, привіт, — швидко промовила я, намагаючись спотворити голос.

— Скажи, якщо жінка довго користувалася яскраво-червоною помадою, а потім раптом перейшла на бежеві тони, що це може означати? — серйозним тоном запитав Жорик.

— Що завгодно, — відповіла я по нетривалому роздумі, — від повної зміни іміджу до звичайної зміни настрою. А відколи це ти почав чиїмись помадами цікавитися?

— Та так, просто пишу детективне оповідання, — передражнив мене Жорик. — Це мені тут у справі потрібно.

— Твоя зірка полює на жінок?

— Потім розповім. Вибач, мушу бігти.

— Ну біжи, — дозволила я і лише потім відзначила, що взагалі стільниковий зв'язок дає змогу бігати, не перериваючи розмови. «Міг би хоч запитати, як у мене справи!» — обурено подумала я.

У голові раптом промайнуло щось важливе, пов'язане з цією помадою кольору беж. «Повернися!» — благально гукнула я думку, що вислизала, але та вирішила зрадити моїй порожній коробці з іншими, новими головами. Я думала спершу погнатися за нею, аж раптом…

— Кого я бачу! — Ключка підскочив і точнісінько повторюючи міміку та пластику скривдженого офіціанта, кинувся до мене. — Катерина Кроль власною персоною! Скільки літ, скільки зим! Якби не модель вашого телефону, зроду б вас, громадяночко, не впізнав.

Вперше я поглянула на свій старенький Ericsson з докором. «Ет, що ж ти так підкачав?!» — подумки гримнула я на улюблений телефончик. Цієї миті Кішка м'яко розвернулася, примружилась, глянула просто мені у вічі та приязно помахала пальчиками.

— У благодатні часи живемо, — вичавила я, — стільниковий телефон уже став однією з тих рис, за якими можна визначити особистість… Незабаром на міліцейських дошках оголошень у розділі «Особливі прикмети», моделі мобільників указуватимуть.

— Попереджати слід, — крізь зуби кинув мені офіціант і випарувався.

— Х-ха, — розсміявся Ключка, — міліція на цих дошках, швидше, писатиме щось більш практичне, що обіцяє бодай якийсь заробіток.

— Приміром, «Тут могла б бути ваша реклама».

— Х-ха, ви така само дотепна, громадянко Кроль, — Ключка випромінював люб'язність, — давайте сядемо всі за спільний столик…

Подітися було нікуди, я скорилася. Кішка привітно кивнула мені та знову переключила всю увагу на Миколу.

— Розповідайте, — Микола жестом попросив меню, — як живете? Чим займаєтеся? Як наші спільні знайомі поживають?

З Ключкою ми знали одне одного вже бозна скільки літ. Він постійно виявлявся якимось чином пов'язаний із подіями мого життя: був сином одного мого роботодавця, завсідником, а потім власником мого улюбленого кафе, добрим приятелем мого колишнього другого чоловіка і ворогом нинішнього благовірного.

— Усі, на жаль, живі, — засміялась я, — як завше, завдають незчисленних турбот як мені, так і собі… Загалом, суєта суєт.

Брехати не хотілося, тому запитання про те, чим я зараз займаюся, довелося тактовно проігнорувати.

— Ну а Георгій? — губи Ключки склалися в гидливу посмішку. — Як справи у цього генія криміналістики?

— Чудово, — я спробувала зробити свій тон якомога сухішим. Бракувало ще, аби Ключка міг отримати від мене поживу для саркастичних зауважень щодо Жорика, — вас поки ні в чому обвинувачувати не збирається і переслідувати найближчим часом не має наміру.

Річ у тім, що колись Георгій, розслідуючи одну справу, випадково вивів на чисту воду й темні Ключчині оборудки. Величезних зусиль мені тоді коштувало переконати Жорика, ідейного борця за справедливість, аби не втручався.

— А вас? Вас він переслідувати перестав?

Я не розуміла, до чого хилить Ключка. З яких це пір особисте життя Георгія стало так цікавити Миколу?

— Може, змінимо тему, пане Ключко? Не хотілося б, щоб у моїй присутності з таким сарказмом говорили про близьких мені людей.

— Так, так, — поквапливо закивав Ключка, трохи послаблюючи вузол краватки, — власне, я хотів поговорити з вами про одну справу… Власне, цим займається Лера, от нехай вона й розповість.

— Воно їй потрібне? — хрипкувато, що додавало голосові певного шарму, промовила Кішка. Вона пильно дивилася в очі Миколі та докірливо похитувала головою. — Кожному своє, Коленько. Журналістці — своє, журналістське. Не варто їй голову морочити… Так, Катрусю?

— Ну… Загалом… — я знизала плечима, не знаючи, що казати.

— Не думаєш же ти, що вона з цим… — Ключка скривився. — На того опера все життя витрачатиме. Аж ніяк! Наша Катерина заслуговує на дещо значніше!

У будь-якій іншій ситуації я просто встала б та пішла подалі від подібних розмов. Терпіти не можу, коли хтось лізе в моє особисте життя, ще й прикривається буцімто добрими почуттями та потребою піклуватися про ближніх. Але отримання інформації — процес примхливий. Щоб його не сполохати, потрібно вислуховувати всіляку нісенітницю.

— Відколи це я стала вашою, пане Ключко? Валеріє, не зважайте, розказуйте. Ви ж знаєте, я не дозволю йому запудрити собі мізки. Коли чогось дійсно не потрібно, то жодні запевнення Миколи не переконають мене в протилежному.

— Тим більше, що з громадянкою Кроль ми легко зможемо укласти дружню угоду… — багатозначно мовив Ключка і штовхнув Кішку під столом носком черевика.

— Слухайте, ви мене заінтригували! — цілком щиро завелась я. — Або негайно розповідайте, про що йдеться, або давайте змінимо тему. І перестаньте штовхати одне одного ногами під столом, мені ж усе видно!

— Нічого від вас не приховаєш! — Ключка з удаваним гнівом глянув на щілину між дошками столу. — Постійно забуваю, що в цих стилізованих кафе ніколи не можна почуватися безпечно.

— Катю, тобі мої послуги точно не знадобляться, але все-таки слухай, — Кішка перейшла на таємничий шепіт. — Можливо, мені знадобляться твої. Скажи, ти хочеш жити добре? Ну, так, щоб взагалі ні в чому собі не відмовляти?

Відповіді Кішка й не чекала. Зважаючи на все, те, що вона вимовила зараз, було добре підготованою заздалегідь рекламною промовою.

— Ти стомилася від побутових клопотів і бюрократичних казусів нашої країни? Виходить, тобі слід одружитися з забезпеченим іноземцем.

— Геніально! — не втрималась я, аби не вставити. — І як я раніше не здогадувалася? Іноземний мільйонер, як я розумію, з'явиться, щойно я свисну, і…

— А що тут смішного? — образилася Кішка. — Їхні баби — суцільно борці за емансипацію. Будь-якого мужика не під спідницю, а до ноги загнати намагаються. Тому ж то іноземці на своїх женитися й не хочуть, на наших чекають.

— А ви, таким чином, нещасливим мільйонерам допомогти намагаєтесь? — з мене знову вилетіло щось в’їдливе, бо пригадалося, що в Ключки завжди були трохи дивні види бізнесу.

— Не стільки їм, скільки нашим жінкам, — втрутився в розмову Ключка, — і годі говорити про нашу справу з таким презирством. Ви уявити собі не можете, скільки в нас клієнток.

— І скільки ж коштують ваші послуги?

— На першому етапі взагалі ніскільки, — палко заговорив Ключка. — Ви приносите фотографію та інформацію про себе. Ні, якщо хочете, наші фахівці складуть текст і зроблять знімок професійно, але це вже за гроші. Отже, ми цілком безкоштовно розміщуємо інформацію про вас на нашому інтернет-сайті. Маємо укладені угоди з безліччю агенцій у всьому світі, а вони зацікавлені в тому, щоб знайти для своїх іноземних клієнтів наречених з наших жінок. Щойно знаходиться хтось «імпортний», такий, що відповідає вашим амбіціям і нашим можливостям, ми беремося організувати вам зустріч із ним, звісно, після того, як ви деякий час листуватиметесь. Коштує це зовсім недорого. Додатково в нас ви можете скористатися послугами психологів, перекладачів, складачів текстів… Ми працюємо лише рік, і в нас уже є вдалі шлюби! Листування закінчується поїздкою в гості, поїздка в гості — купою романтики, а романтика — шлюбом… Ну як?

— Непогано, — від постійних невизначених потискань плечима в мене вже боліли м'язи, — тільки я тут до чого? У мене, на жаль, усе вже було, вся романтика шлюбом (щоправда, цивільним) скінчилася. Усе в мене, любі мої, з особистим життям гаразд. Тож ваших послуг, нехай навіть зі знижкою та по дикому блату, не потребую…

— Ми твоїх потребуємо, — здивувала мене Кішка, — послухай…

— Леро, перепрошую, можна тебе на хвильку відволікти? — зважаючи на все, Ключку не на жарт образила моя зневага до його бізнесу. — Знаєш, я подумав… Якщо громадянка Кроль так наполягає на своїй прихильності до цього нещасного опера, то навіщо нам її відговорювати?

Ключка настільки виразно глянув на Валерію, що я відразу втямила: Кішка збиралася повідомити щось важливе. На відміну від усіх інших язиків, мій був ворогом не тільки мені особисто, але і всій моїй діяльності в цілому. Ну ось, тепер скривджений Ключка не дасть Кішці відкрити мені бодай краєчок таємниці…

— А я що казала? — пирхнула Кішка та зволила знову звернутися до мене. — У Миколи дивні звички. Спершу вислухає мої думки, потім висміє їх, а потім, за певний час, видасть їх за власні та здійснить.

— Це в них національне, чоловіче, — заспокоїла я страдницю.

— Отакої, — образився Ключка, — можна подумати, чоловік — це національність…

— Чоловік — це діагноз! — хором заявили ми з Кішкою, бо несподівано відчули приплив рідкісної солідарності та приязні одна до одної.

На цій оптимістичній ноті я спробувала знову наштовхнути Кішку на думку розкритися переді мною цілком. Але, на жаль, Ключка залишався налаштованим негативно. Довелося статечно розкланятися, пообіцяти обміркувати все, що почула, та віддалитися. Втім, навіть оті крихти, що їх я встигла вивідати про Кішку сьогодні, могли бути важливі для Шурика. І, можливо, знімали з мене обов'язок у подальшому випасати рибку на ймення Кішка. Хоча в таке рідкісне везіння я не вірила.

ххх

Ми з Шуриком сиділи на перевернутих фанерних шухлядах і вели свої шпигунсько-конспіративні розмови. Вдома була Дарія, тому обговорювати особливо важливі моменти нам із другим колишнім чоловіком доводилося без зручностей. Тобто в гаражі.

— Знаєш, — зненацька вдався до ліричних відступів Шурик, — колись один футбольний уболівальник вчинив акт самоспалення на центральній площі міста. — Шурик замислено курив і менторським тоном викладав свою позицію. — Він залишив передсмертну записку, в якій пояснював, що робить це, аби стати примарою і допомогти футбольній збірній своєї країни.

— Мало там у кого з психікою негаразд, — жваво озвалась я, трохи дратуючись від настільки дивного способу ведення розмов. Щойно я докладно переповіла Шурикові, чим займаються Валерія з Миколою, і натякнула, що час і на наступну рибку переключатися. Замість відповіді Шурик вирішив поговорити про футбол.

— Причому, — не зважаючи на моє обурення, провадив другий колишній чоловік, — я б теж міг зробити щось подібне. Так, скінчив би життя самогубством, якби міг заздалегідь отримати бодай якісь гарантії, що справді стану привидом і зможу допомагати нашій збірний.

— Шурику, гарантую, що примарою тобі довго не бути, — посміхнулась я. — Якщо надумаєш самовбиватися, ми з Вікторією тебе й у вигляді привида дістанемо. Дістанемо і приб'ємо за аморальну поведінку та поганий приклад молодшим. І взагалі, до чого це ти?

— А до того, що людина, чимось захоплена, викладається заради своєї справи цілковито! До останнього юніта! Ні перед чим не зупиняючись! Якщо ти не прикипаєш душею до своєї роботи, якщо вона не є для тебе фатальним захопленням, то не варто й намагатися впоратись із цим…

— Це ти говориш? — я отетеріла. Звичайно, я завжди була максималісткою і намагалася змусити прагматичного Шурика повірити в що-небудь до кінця. Шурик же, навпаки, все життя чітко розраховував сили та примудрявся дозувати час і енергію, віддані на втілення в життя того чи іншого задуму. М-да… З колишнім другим чоловіком вочевидь діялося щось недобре. — Шурику, скажи, де ти набрався такої категоричності?

— Зрозумій, — Шурик, здавалося, не чув моїх слів. Дивлячись просто перед собою, він викреслював носком дорогого черевика якісь ієрогліфи в гаражному пилу і, над силу витягаючи з себе слова, правив своєї, — якщо ти збирала інформацію про Кішку, мріючи при цьому скоріше відсторонитися від цієї справи, то в результаті вийшла суцільна халтура. Ти не повідомила мені зараз про Валерію нічого нового, а вже хочеш перейти до наступного кандидата. Кішку ще копати й копати…

— Авжеж, — мені добряче набрид увесь цей виховний процес, — ти, схоже, брав десь уроки ораторського мистецтва. Звучить красиво, але на мене слабенько діє. Зроби ласку, надалі говори тільки по суті, не влаштовуючи мені тут дешевих комедій. Отже, ти хочеш з'ясувати про Кішку ще щось. Що саме? Яким робом? На яку хоча б тему?

Шурик миттєво скинув із себе пафосну личину проповідника, простакувато всміхнувся і знизав плечима.

— Не маю жодного уявлення. Знаю тільки, що з Кішкою все не так просто. Звісно, непросто шукати чорну кішку, та ще й у темній кімнаті… Складно, але необхідно. До речі, якби я чітко знав, що потрібно робити, то, по-перше, робив би це сам, а, по-друге, навіть якби й не сам, то вже ніяк не намагаючись розбудити в тобі службову запопадливість ідейними промовами. Подібні тексти доводиться виголошувати там, де все хистке та неправдоподібне…

— Дивно. Ти ніколи не був схильний до спроб впливати на людей такими дешевими методами. Прикрашати форму, зовсім забуваючи про зміст — не надто гідний шлях.

— Зате дієвий, — Шурик зітхнув, — випробуваний на людях. Людина легко заводиться емоціями, аргументи розуму в даному випадку важливі далеко не для всіх.

— Але ж це обман…

— Брехати взагалі завжди було вигідніше, аніж чесно жити.

— Ні в якому разі! — подумки я всоте марно наказувала собі припинити суперечки та повернутись до ділової частини розмови. — Мені не вигідніше. Якщо я вічно брехатиму, власне сумління розірве мене на шмаття. Краще вже неприємності від зовнішнього світу, які випливають із чесності. І потім, коли чиниш по совісті, маєш значно більше шансів на перемогу. Доля заохочує тих, хто дивиться світові просто у вічі, не ховаючись…

Я раптом також спіймала себе на повчальних інтонаціях і затнулася.

— Ти страшна жінка, Катерино Кроль, — знову дивлячись у одну точку, промовив Шурик.

— Це ж чому? — про всяк випадок я підійшла до «Форда» і розвернула до себе бічне дзеркало. — Не така вже й страшна… — з новим обличчям я собі подобалася більше.

— Просто говориш іноді саме те, що співрозмовникові чути протипоказано. А може, й навпаки… Може, саме потрібно чути. Чути і наслідувати сказане. Збожеволіти від усього цього можна!

Мені раптом стало зле. Неприступний і самодостатній Шурик, якому зазвичай будь-які лиха здавалися дрібницями, зараз не на жарт переживав.

— Саш, — я дуже рідко називала його цим ім'ям, — може, розповіси мені, що з тобою діється?

— Потім. Спочатку сам розберуся, а тоді вже розповім, — Шурик посміхнувся, очевидячки, не без зусиль. — Ти ж знаєш, мені завжди будь-яке море по коліна…

— Це тому, що ти ніколи не заходив у воду глибше, — намагаючись приховати хвилювання, пробурмотіла я. — Гаразд, змінимо тему. До речі, ти ось нічого конкретного не сказав про мій новий імідж.

— Моя б воля, я б тебе не впізнав! — із серцем вигукнув Шурик, і ми розсміялися.

Виробнича шпигунська нарада так нічого путнього й не дала, тож було вирішено її закривати. Я дозволила Шурикові запросити мене на філіжанку кави. Вікторія мала невдовзі повернутися з роботи, а мені жахливо хотілось похизуватися своїм новим іміджем.

— Катру-у-сю! — Дарія і Настуся, що гостювала в неї, з двох боків зависли на мені. — Ходімо до нас, у нас там таке!

На думку цих дівчаток, я приходила здебільшого в гості саме до них. Хіба могло мені бути цікаво з їхніми батьками?! Жодні вмовляння з демонстрацією паспорта й дати народження їх не переконували. Раз я сестра, виходить, приходжу в гості до дітей. Мене схопили за руку та потягли до вітальні. Я пам'ятала про те, що в семи дітей нянька обов'язково залишиться без ока, і спробувала вчинити опір. Та куди там! Дівчатка вже досягли того віку, коли й поодинці могли легко втягти мене в що завгодно.

— Шу-урику! Наливай каву, я зараз надійду, — приречено гукнула я і посунула дивитися нові модні журнали, придбані Дариною.

Хатня робітниця Тетяна о цій порі вже йшла додому, тому Шурикові довелося власноруч поратися на кухні.

Несподіваний телефонний дзвінок поплутав нам усі плани.

— Катю, мені зателефонували з роботи, — Шурик вочевидь був розгніваний. Ще б пак! Викликати людину на роботу в розпалі відпустки! — Муситиму піти. Я ненадовго. Хвилин на сорок. Гадаю, зараз прийде Віка й ти не нудьгуватимеш. Тільки дочекайся мене. Я постараюся чітко визначитися, що саме потрібно робити далі. До речі, дай-но мені течку з інформацією. Вона ж у тебе з собою?

Недобре передчуття боляче різонуло душу.

— То це не з основної роботи? Це телефонували в наших з тобою справах?

Шурик ствердно кивнув.

— Слухай, — я раптом відчула замішання, — я дуже підвела тебе з інформацією про Кішку? Ти ж не обіцяв ніяких конкретних термінів? Можна мені піти з тобою? Я поясню, що це я в усьому винна і що раз їм так потрібно, запросто з'ясую ще безліч усього, — щось невловиме в поведінці Шурика мене страшенно непокоїло.

— Не варто. Ми домовилися зустрітись тут поблизу, в кафе. Я тільки з'ясую пару моментів і відразу назад… Максимум за годину буду вдома.

Знала я Шурикове «за годину». У другого колишнього чоловіка завжди були дивні взаємини з часом. Вони ігнорували один одного. Шурик міг піти на годину, а повернутися за півдня, цілком щиро заявляючи, що він не помітив, як час пробіг повз нього.

Шурик пішов, і я цілком віддалася на поталу Настусі з Дариною.

— А куди ви всіх рибок із акваріума поділи? — для підтримки розмови запитала я в Дашки, яка вперто намагалася змусити мене дивитись підлітковий серіал, котрий прокручувався місцевим ТБ. — Невже на юшку?

Дарія насупилась, а Настуся, котра на той час уже видерлася до мене на коліна, підозріло захихотіла.

— Ну? Хто-небудь мені відповість?

— Розумієш, Катю, — Настуся говорила дуже серйозно, але в очах її стрибали бісенята сміху. Напевне, Дарія могла образитись, якби Сестриця виказала свої веселощі, — Даша нагодувала рибок пилюкою, і тітка Віка заборонила їх тримати. Віддала знайомим.

— Я не хотіла! — Даша тяжко зітхнула. — Розумієш, ми з Настею були вдома. До нас прийшов Вітя, — від згадки цього імені Даша трішки почервоніла. Батьки вже встигли розповісти мені, що сусідський хлопчина Віктор, на три роки старший і розумніший за Дашку, викликав у неї найніжніші почуття, — а мама, як на зло, цього місяця прибирання в дитячій та вітальні мені передоручила, Тетяну попросила цим не займатися… Уявляєш, ніби зумисне!!!

Я не зовсім второпала, де зв'язок між прибиранням, рибками і хлопчиком Вітею. Слухала неуважно, паралельно намагаючись заглушити думки про Шурикову загадкову зустріч, які вперто клекотіли в мозку. «Може, піти слідом?» — несміливо пропонувала негативна моя частина. «Тебе ж попросили не втручатися! Стежити за близькими людьми — негарно!» — голосно відмовлялась інша я.

— Отож, — на допомогу Дарині, що спіткнулася об власні емоції, прийшла Настуся, — Віктор схотів обіграти мене в шашки й поліз по них на сервант. Підставив собі два стільці, глянув і каже: «Боже мій, скільки ж тут пилюки! Дашо, ти тут хоч раз витирала?» А Даша не розгубилася і серйозно так відповідає: «Сам ти пилюка! То такий спеціальний корм для рибок. Я його там сушу. «Пилюка! Придумаєш таке!» Я мало не лопнула, намагаючись не розреготатися! А Віктор візьми, та й не повір: «Та пил це, я ж бачу!» Одним словом, Даша завелася, розсердилася, що їй не вірять і аби довести, всю пилюку з шафи рибкам у акваріум висипала.

— Я не знала, що вони такі примхливі, ці рибки, — Даша чарівно схилила голову набік і безневинно дивилася мені у вічі, очікуючи слів підтримки. — А мама, як довідалася, взагалі розлютилась. Ти ж знаєш, Катрусю, в мами слабка нервова організація…

— Катю, ну чого ж ти не смієшся? Це ж весело! — Настуся звикла бачити в мені шанувальника її кумедних історій. — Уяви, Дашка насипала рибкам пилу, і вони мало не спливли догори черевом!

Останні фрази Настусі видалися мені гласом самих небес. У межах нашої з Шуриком термінології виходило досить цікаво.

— Рибки спливають на поверхню, якщо їм скаламутити воду, — сама собі прошепотіла я. — Це сумна історія, Настю. Рибок, взагалі, шкода… Але що вдієш? Така їхня риб'яча доля… Дівчатка, я мушу терміново піти. Пізніше побачимося.

Я рвонулась до виходу, бо вся ця «риб'яча» розмова вже здавалася дозволом вищих сил діяти облудними методами. Навряд чи доля підкидала б мені натяки на неминучість «риболовлі в каламутній воді», якби не збиралася наштовхнути на думку про припустимий фальш у майбутніх розмовах.

— Куди? Зараз же мама прийде! Ти ж обіцяла дочекатися Шурика! — одна поперед одної заторохтіли дівчатка.

На щастя, фізичних методів не застосували.

«Шурик почасти правий. Я справді можу отримати від Кішки більше інформації. Як вчасно підказала Настуся, що необхідно тільки скаламутити Ключці воду. Ет, якби я відверто не заявила сьогодні, що не маю наміру співпрацювати з їхньою агенцією… Микола дозволив би Кішці викласти все… їм же чогось було від мене потрібно…» Усе це промчало в моїй голові, поки сама я мчала до гаража. Без «Форда» до місця проживання Кішки добиратися не хотілось. Судячи з інформації в Шуриковій теці, Валерія зараз мешкала там, де й раніше. Кілька років тому довелося мені побувати в неї у гостях з якогось дріб'язкового приводу. Тому я точно знала, як туди їхати.

Гнана нездоланною спрагою діяльності, я кулею вискочила з під'їзду. На жаль, у мене частенько траплялися такі напади — стан, коли розум знає, що ти гарячкуєш, але зупинитися вже неможливо. Чомусь моя хвороблива уява переконала й свідомість, і всю мене в цілому, що Шурик матиме неприємності через неістотність отриманих мною результатів. Необхідно терміново щось робити! Зрештою, це буде здорово. Розчарований і засмучений Шурик повернеться з перемовин, а тут зателефоную я з повідомленням про небувалі успіхи. Настав час виявити себе, детективе Кроль!

Незважаючи на поспіх, я не полінувалася пробігтися зайве та заскочити до єдиного найближчого літнього кафе, яке знала. «Якщо Шурикові призначили зустріч тут, я матиму чудову нагоду помилуватися замовниками. Тим більше, формально я не роблю нічого негожого. Просто йду собі повз кафе. Ішла до гаража й трішки заблукала». Я зупинилася біля кафе і з виглядом іноземної туристки, яка теплого вечора ліниво вивчає тутешні визначні пам'ятки, заходилася розглядати відвідувачів. Шурика серед них не було. Але… Незворушність миттєво полишила мене. Найближчий до мене столик був порожній. На краєчку пластикового стільця, бадьоро розмахуючи вервечками в такт грайливим подувам вітерця, гордо лежала моя тека з Шуриковими риб'ячими досьє!

«А де ж це Шурик?» Намагаючись не вселяти в навколишніх особливих підозр, я підійшла до стійки.

— Даруйте, — звернулась я до огрядної барменші, намагаючись зачарувати її безневинною усмішечкою. — Нещодавно он за тим столиком сидів молодий чоловік. Ну, такий кучерявий, у окулярах… Не скажете, давно він пішов?

Я свято пам'ятала добрі традиції наших офіціантів, тому відразу простягла дівчині згорнуту купюру. Барменша твердо відсторонила мою руку.

— Що я, сама чоловіка ніколи не пасла! — посміхнулася вона. — Хвилин п'ятнадцять, як пішли. Тільки не з бабою він був. З приятелем. Посперечалися про щось, пошуміли навіть, потім, як водиться, обійнялися та й почвалали. Хоча начебто в мене й не пили нічого такого. Тільки пиво. Певне, горілочкою ще дорогою накачалися.

Я відчула, як розширюються мої очі. Тип, який походжає, обіймаючись із якимось приятелем, ніяк не асоціювався з образом Шурика.

— Та ти не переживай. Твій, коли йшов, речі свої залишив. Певне ж, повернеться по них.

Я озирнулася і мої очі ще поширшали. Теки на стільці вже не було. Замість неї лежав аркуш із зошита, придавлений шматком асфальту. Двома стрибками я досягла того місця й схопила аркуш. Друковані літери було нашкрябано чорною ручкою, і говорили вони ось що:

Автоматично я зім'яла записку і кинула в кишеню.

— Ви знаєте, тут уже нема його речей…

Барменша наполовину вистромилася з-за стійки.

— Виходить, поки ми теревенили, твій забігав. Вибрав же момент… От зараза!

Розпитування аматорів пива, що мирно жили за сусідніми столиками, привели мене до сумного висновку. Теку забрав не Шурик. Той, хто, поки я зачаровувала барменшу, підійшов до кафе, перегнувся через символічну огорожу і спокійно взяв теку зі стільця та поклав натомість цей аркуш, був високий, міцний, коротко стрижений молодий чоловік.

— Такий спортивний мен із демонічною зовнішністю, — охарактеризувала викрадача теки тоненька дівчинка з розумними очима і величезним, завбільшки як ціла її голова, кухлем пива.

Усі діяння таємничого Когось вишикувалися в мене перед очима в осмислений ланцюжок. Що ж, принаймні, цей гад прояснив свої мотиви. Він готовий на все, аби я перестала вести розслідування для Шурика. Схоже, мені справді оголосили війну.

«І що тепер робити?» — звернулася я до свого Здорового Глузду.

«Анічогісінько. «Ця справа» — дивне, розпливчасте формулювання. Коли когось щось не влаштовує у твоїх діях, нехай візьме на себе працю постати тобі перед ясні очі та докладно пояснити, в чому тут річ. Ми натяків не розуміємо!»

«Так, але ж «гірше буде» — погроза цілком зрозуміла…»

«Ти що, злякалася? Ні? В такому разі дій, як планувала. З'явишся ввечері до Шурика, викладеш йому все про Кішку, чим, напевне, вбережеш його від безлічі неприємних розмов із замовником, а заодно і про цього Шкідника, який чужі папки краде, розповіси. Шурик — він голова, він що-небудь і на цей випадок передбачить. А ні, то за тиждень Жорик приїде. Тоді вже хай оцей Хтось сам на себе нарікає. Знайшов, кому війну оголошувати!»

«До Шурика, до Шурика! — передражнила я сама себе. — Твій Шурик, замість того, щоб справами займатися, все на тебе зіпхнув, а сам горілку пивом запиває, із сумнівними друзями по місту розгулює».

«Не час для осуду керівництва. Ось виконаєш справу — тоді й висловлюй свій осуд, скільки влізе. Наразі про Кішку думати слід!»

Я беззастережно капітулювала перед такими аргументами.

Дорогою до Кішки вдавала з себе Цезаря, одночасно намагаючись стежити за дорогою, обмірковувати подробиці майбутньої розмови та заплутувати сліди, щоб відірватися від можливого «хвоста». Як не намагалася, не змогла знайти переслідувача, але на душі, як і раніше, було тривожно. Після зникнення теки можна було не сумніватися, що загадковий Хтось легко знайде місце проживання Валерії.

— Катю? — Кішка стала переді мною в коротенькому шовковому халатику. — Оце вже не чекала. Заходь.

Гудіння пральної машини сповіщало про те, що Кішка іноді відривалася від жахливих авантюр і займалася банальними господарськими справами.

— Колю, тут до нас гостя завітала! — якось зовсім по-жіночому гукнула Кішка кудись у кімнату.

Власне, присутності Ключки в цьому домі дивуватися було не варто. Але я, звісно, трохи розчарувалася. Микола міг зіпсувати мені всю сплановану операцію.

— Я, власне, на хвилинку, — незважаючи на запрошення, я залишилася в коридорі. — Обміркувала тут на дозвіллі вашу пропозицію. І раптом припала вона мені до смаку.

— Яку пропозицію? — недовірливо примружилася Кішка.

— Ну, всі ці справи з іноземцями…

— Заміж-таки зібралася? — Кішка ледве приховала презирливу усмішку.

— Не зовсім. Мені просто, як і всякому смертному, не хочеться втрачати зайву можливість заробити.

Валерія нарешті додумалася вимкнути машину. Я не відразу це усвідомила, тому останню фразу, по інерції прокричала.

— І нема чого так репетувати, я це про вас і так чудово знаю, — Ключка став на порозі кімнати. — Знав, що ви схаменетеся, громадянко Кроль. Проходьте на кухню. Вип'ємо чайку, обговоримо умови.

— А я сина в табір на море відправила. Тепер непокоюся страшенно, — трішки ґрасируючи, повідомила Кішка. Як і раніше, вдома вона разюче перетворювалася на жваву господарочку. — Чаю чи кави?

— Байдуже.

Ключка у футболці й трико справляв кумедне враження. Мені раптом подумалося, що поки не побачиш людини вдома, ніколи не можна стверджувати, що знаєш її.

— Любі мої, — я вирішила й далі стояти на своєму, — я перемовилася з декількома знайомими… Усі в захваті від такого виду послуг. Схоже, ви дійсно знаєте, що потрібно нашим дамам.

Потішена Кішка тільки всміхнулася, самозакоханий Ключка пирхнув.

— Хочу запропонувати ось що, — провадила я. — Беруся постачати вам клієнток. За певний відсоток, звичайно.

Микола з Валерією перезирнулися.

— Пропозиція приймається без зайвих розмов, — за двох відповів Ключка, — але є значно цікавіша тема.

— Яка саме?

— Розумієш, — пожвавішала Кішка, — на певному етапі, коли тобою вже хто-небудь з іноземців зацікавиться і твоє листування йтиме повним ходом, ми від імені агенції самі твоєму буржуїнові можемо листа написати. Мовляв, негаразд — дівчина, аби з тобою листуватися, свої кревні витрачає.

— Найчастіше іноземці після нетривалого листування беруть на себе оплату послуг агенції та ще безліч усього на додачу, — швидко докинув Ключка. — Курси англійської, шейпінг, басейн… Хіба мало тобі ще необхідно, аби ваше з ним спілкування тривало? Для буржуя усе це — копійки. І потім, вони люди не жадібні…

— От молодці! — солоденько закотила я очка.

— Та ти дослухай! — обурилася Кішка, котра чутливо вгадала мою іронію. — Тільки так, — вона стишила голос, — те, що далі скажу, між нами залишиться. Обіцяєш? Ми тобі це тому пропонуємо, що давно знайомі. І знаємо, що не здавала ти нікого… Навіть, коли приятель твій за ґрати мене запхати намірявся, була на моєму боці… Обіцяєш на шкоду нам не використовувати, що почуєш?

— Обіцяю, — швидко сказала я. Ет, ну хто, питається, мене тягнув за язика?! Тепер доведеться якось викручуватися, щоб і Шурика не підвести, й обіцянку виконати… Ну не люблю я людей обманювати!!!

— Отож. Коли твій іноземець погодиться оплачувати послуги агенції, ми тобі з його виплат відсоток видаватимемо.

Я почала розуміти, про що йдеться.

— Це здається тільки, що копійки. Це з однієї людини. А якщо одночасно з п'ятьма листуватися, то вже нормальні гроші. Нічим іншим можна й не займатись. Ти ж у нас дівчинка гарненька, на тебе багато хто клюне. Тим більше, писати вмієш, листування на належному рівні сама вестимеш.

— А раптом він приїде?

— Хто? Іноземець? — Кішка розреготалася. — Чесно тобі скажу, рік уже в ці ігри граю. Ніколи менше ніж із десятком одночасно не листувалася. А приїхав із них тільки один, Вони ж, перш ніж їхати, попередять тебе. Ти маєш право сказати, мовляв, пробач, цього року не вийде… Перервеш листування, та й годі. Адреса ж бо твоя в таємниці зберігається… Агенція її нікому не дасть. Куди він поїде, якщо ти на нього не чекаєш?

— А той, що приїздив, як же?

Ключка поморщився, як від зубного болю.

— Усе з ним нормально, — різко заявив він, — Лера йому дозволила приїхати просто через власну дурість. Ну то й що? Він здебільшого місцеві пам'ятки розглядав. Бачилися вони за той час лише разів з чотири.

— У ресторан ходили, — підтвердила Кішка, — але без усякого.

— Тобто, — Ключка знову заговорив, — навіть якщо приїде раптом по тебе твій принц, ти цілком можеш скривитися та заявити, що на фото він здавався привабливішим і що нічого спільного з ним мати не бажаєш. Бізнес прибутковий і абсолютно безпечний.

— А іноземців не шкода? — я зверталася зараз тільки до Кішки. — Раптом вони справді закохаються…

— Шкода, звичайно, — Кішка відвела погляд, — а що робити? Жити ж треба якось.

— Та яке там закохатись!!! — обурено зашепотів Ключка. — Вони й не знають, що таке закохатись, я так думаю… їхнє благополуччя буржуйське змалечку привчило їх жити лише для себе і, крім власного задоволення, ні на що серйозно не реагувати. Якби він закохався не на жарт, то не в колишній совок би поїхав, а до свого штатного психоаналітика. Сюди він у пошуках гострих відчуттів приперся, — з усього було видно, що Ключка нерву-ється. — До речі, Леро, тобі час збиратися. Ти не забула, що в тебе побачення?

— Та пам'ятаю я, — відмахнулась Кішка, — не великий пан, почекає. Я сьогодні з іноземцем, що приїхав, у театр іду. Микола даремно сердиться. Вадим Вікторович дуже приємний вихований джентльмен. Він емігрант. Ріс у нашому місті. Тепер ось багато чого там за рубежем домігся і хоче дружину собі привезти з тутешніх країв. Ще коли ми з ним листувались і я йому відмовила в прийомі, він зрозумів, що я не для нього. І з мене особисто всі майнові претензії зняв.

— Тобто?

— Це Микола так зазвичай говорить. Жартує. Тобто на мене більше не зазіхає. Я йому подруг порекомендувала. Загалом, випрохав дозволу приїхати. У них там система хитра. Щоб усе законно було, він без мого виклику приїхати не може. Пожаліла я його, надіслала виклик. За помірну платню, певна річ. Хоча Микола й заперечував дуже. Зараз ось Вадим тут активно шукає наречену. Можеш, до речі, своїм знайомим порекомендувати.

— Якщо він не по твою душу приїхав, Лерочко, то чого ж телефонує тобі раз на два дні? — гмикнув Ключка. — Я, звичайно, не заперечую, приводів не довіряти тобі не маю. Може, дійсно гарну партію йому влаштуєш.

— Вадим Вікторович попросив мене йому допомогти, — з посмішкою пояснила Кішка, — природно, за відповідну платню. Я підшукую кандидатури. Поки, на жаль, жодна з запропонованих мною претенденток йому не підійшла.

— Пробач, а як ти їх йому пропонуєш? — не витримала моя цікавіть. — Водиш претенденток за собою хвостиком?

— Показую у фотоальбомі, — статечно відповіла Кішка, вочевидь почуваючись професіоналкою. — Рано чи пізно підберу йому варіант, і це буде одна з найкращих моїх угод…

— Дивно, все-таки, виходить, — і далі в'їдливо сперечався Ключка, — по ресторанах водить, дорогі подарунки робить, а каже, що нічого особистого й на думці не має!

Кішка томливо закотила очі та з вдаваною образою примружилася.

— Спочатку сам мені цю роботу придумав, а потім дорікає! Гаразд, добродії, я вас тимчасово залишу, мені справді час.

Ключка причинив двері кухні й закурив.

— Відверто кажучи, в мене цей Вадим Вікторович ось де! — він черкнув ребром долоні впоперек горлянки. — Не подобається він мені… Якщо б і справді бабу собі шукав, то давно б уже на наших дівчаток з альбому клюнув. Ми їх перед тим, як фотографувати, стільки марафетили, та так ретельно потім у комп'ютері всі дефекти прибирали, що вони й справді красунями на фото зробилися… А деякі знімки я взагалі з сайтів жіночих журналів повитягав, та на фотопапері роздрукував.

— А якщо він їх вибере?

— Зобразимо активні переговори з клієнткою, скажемо, що вона вже встигла заміж вийти буквально протягом останнього місяця… Та все одно цей тип на них не клює… Дивний хлопець. Ой, чує моє серце, він по Вальчину душу до нас сюди прибув.

За кілька хвилин Кішка з'явилася з усією своєю бойовою вродою. Я захоплено зітхнула, Ключка оглянув подругу хазяйським поглядом і задоволено кивнув. Дзвінок у двері пролунав одночасно з писком мого стільникового.

— Катерино, щойно зможеш, заїдь до мене, — телефонувала Вікторія, — Шурика досі немає вдома. Ти остання з тих, хто його бачив.

— А діти?

— Діти — не люди. Вони верзуть щось маразматичне. Начебто, він ішов усього на годину, а ти повинна була його дочекатися, але потім зірвалася годувати рибок… І щось ще такого типу. Катю, Олександр ніколи раніше не затримувався так надовго без додаткового дзвінка.

— Тобто як це? — обурилась я через таке перекручування фактів. — Та він тільки те й робив, що затримувався!

— Я маю на увазі, в нашому з ним спільному житті, — відрубала Вікторія. — Катю, я страшенно непокоюся.

— Та годі панікувати, його не було всього чотири години… Звичайно, я приїду, не хвилюйся так.

— Катю, я багато чого знаю про ваші справи, багато про що здогадуюся… У будь-якому випадку, сьогодні ввечері Олександр мав бути вдома. Він обіцяв мені, виходить, зробив би все, що від нього залежить, щоб виконати обіцянку.

— Я незабаром буду. Не переживай, — паніка Вікторії майже передалася мені. Я вирішила подумати про таке страшне запізнення Шурика трохи згодом.

Ключка знаком попросив мене мовчати й не виходити в передпокій.

— Так, так, я вже виходжу, — Кішчині інтонації миттю стали млосними, як і досі, — Вадиме Вікторовичу, зачекайте ще мить! Щасти всім!

Остання фраза була вочевидь звернена до нас.

— Збирайтеся, скільки вам потрібно, я завжди до ваших послуг.

Потрясіння, що його я відчула після звістки про зникнення Шурика, миттю поступилося місцем іншому, справжньому шокові. Я знала цей голос! «Ні, цього просто не може бути… — затято переконувала себе я. — Так не буває!» Ляснули вхідні двері, рипіння ліфта супроводило пишний вихід Кішки.

— Пане Ключко, мені дуже цікаво глянути на цього нещасливого залицяльника, — намагаючись не виказати хвилювання, промовила я.

— Немає нічого простішого, — Ключка жестом штукаря відсунув штору, і моєму поглядові відкрився освітлений повним місяцем та самотнім вуличним ліхтарем асфальтований майданчик. Несамовито жовте таксі з гостинно розчиненими дверцятами чекало на пасажирів біля рогу. Не поспішаючи, з задоволенням вдихаючи вологе вечірнє повітря, галантно притримуючи за лікоть чарівну Кішку та не перестаючи при цьому говорити щось, очевидно, про вічну відданість і небесну красу, до авто наближався мій перший чоловік, незрівнянний Вадим Вікторович.

Головним моїм завданням на найближчі п'ятнадцять хвилин стало не виказати Ключці, до якої міри це мене вразило. Я пролепетіла щось незрозуміле: чи то, що неодмінно днями зателефоную Ключці, чи телефонуватиму всім іноземцях разом узятим, і неуважно розпрощалася.

Я вже взагалі нічого не розуміла в цьому світі. Можливо, доля демонструвала в такий спосіб закон всесвітньої рівноваги та збереження енергії. Несподіване зникнення одного колишнього чоловіка потребувало компенсації у вигляді не менш несподіваної появи іншого.

Я остаточно заблукала у власних здогадах і відкриттях.