Бунт моїх колишніх

Розділ тринадцятий, який наочно демонструє, що напруженість ситуації прямо пропорційна кількості колишніх чоловіків, які беруть в ній участь

Виявилося, ми летимо ловити таксі.

— Якби ти доклав до платні за будинок ті гроші, які щодня витрачаєш на таксі, то зміг би найняти помешкання в центрі, — зауважила я.

— Я б і так міг, — посміхнувся Вадим. Я відчула себе повною дурепою, коли згадала, які нині в Робіна прибутки. — Але навіщо мені центр?

— Навряд чи варто хвалитися награбованими грішми, — вчасно знайшла я гідну, як на мене, відповідь.

— Господи, Котько, давай без повчань, — благав Робін.

Він назвав таксистові адресу, розчинив переді мною дверцята авто. — Зараз побачиш, як у нас там добре. Свіже повітря, пташки співають. Навіть ставок десь поруч є, але я його ще не шукав. Одне слово — приміська зона…

Вадик знов ухилився від головної теми. У присутності водія, природно, не могла ж я розпочинати допит і завдяки цьому Робін вигравав час, аби детально продумати своє становище та скласти для мене, дурненької, сякі-такі виправдання.

«Куди тебе несе?! — прокинувся мій Здоровий Глузд, ледь ми з'їхали з добре освітленої центральної вулиці. — У лігвисько злочинців, та ще й проти ночі! Ти при своєму розумі?»

«Але ж там Шурик…»

«Це хто тобі сказав? Це ватажок банди тобі сказав. А ти, дурна, повірила. Приб'ють вони тебе там і не помітять».

Я силкувалася притлумити тривогу і про всяк випадок переклала стільниковий ближче. На жаль, зателефонувати я вже нікому не могла — акумулятор цілком розрядився. Уперто намагаючись не впадати в розпач, я вирішила підтримувати розмову.

— Скажи, а розетки у вас там є? Мені б телефон зарядити…

— Та знайдемо…

«Правильно! Ти йому ще запропонуй ключ від квартири, де діти лежать, — Василь вочевидь згубно вплинув на мої внутрішні голоси. — Ще в чомусь свою беззахисність відкрий. Йому ой як придасться…»

Марно себе заспокоюючи, я нарешті чітко сформулювала, що мене турбує. Я боялася не Робіна, якого знала надто добре, щоб припускати в ньому прагнення завдати мені шкоди. Я боялася лиховісного Когось. Когось, про особу якого, крім зовнішніх прикмет, нічого не значилося в моєму викривальному листі. Когось, якого не пов'язувало зі мною романтичне минуле. Когось, який зовсім не підкорявся Вадимові (цей висновок я зробила, судячи з того, що Робін не знав зараз, де насправді зберігається руда валіза). Когось, який хотів відправити мене за ґрати. Боялась я того, хто, як мені здавалось, був єдиним справжнім злочинцем із усіх Дітей Дєточкіна, єдиним запеклим ворогом для мене.

— Отут, будь ласка, — раптом звернувся Робін до водія. Я припала до вікна. Ми щойно переїхали залізничні колії. Неподалік від переїзду тьмяний ліхтар освітлював глухий полустанок. «Неодмінно треба запитати назву цього місця», — подумала я.

— Я можу й у село завезти, — таксист розчулився, бо, мабуть, гідно поцінував Вадимову щедрість.

— Не варто, там кепські дороги. Насправді, якщо лісом, тут зовсім недалечко, — Вадим показав рукою кудись у чорноту. — Хвилин п'ятнадцять пішки. Подихаємо повітрям…

Я все барилася, й таксист здивовано повернувся в мій бік. Неголена припухла пика зі страшним шрамом через усю щоку, беззубий рот, розкритий у німому запитанні, наколка на правому плечі, на якій було зображено чи то купол, чи коров'яче вим'я… Ні, вже краще Робін!

Я сперлася на підставлену Вадиком долоню й сміливо ступнула в пітьму. Ми ввійшли в ліс, але чомусь зупинилися.

— Ну? — я скорилася давній звичці не здіймати галасу в лісі, тому пошепки зажадала пояснень.

— Нам не в село. Нам у інший бік. Нехай авто від'їде, тоді підемо. Та не бійся ти, тут справді недалечко.

— Я ще сьогодні додому повернутися хочу, на мене люди чекають — навіщось брехала я.

— Ну от, — Робін сплеснув руками, — а чим же ти думала, коли їхала сюди? Зателефонуєш, попередиш, що сьогодні тебе не буде…

— Я викличу нам із Шуриком таксі, — категорично відрізала я, бо була певна, що Вікторія, звісно, погодиться сплатити за авто, яке привезе її Олександра.

— Як знаєш, — Вадим розвернувся й пішов уперед. Цього разу тягти мене за руку було зайве. Побоюючись залишитися сама серед нічного лісу, я незрозуміло звідки набрала енергії та дріботіла за Вадькою, майже не відстаючи.

— Тільки я тебе обдурив, — кинув раптом Робін, і я відчула, як серце глухо гупнуло та затихло. — Нема там ніякого ставка. Ставок — це в селі.

Моє серце знову пішло.

— Вадику, не смій мене лякати, я й так перелякана! — ледве вичавила я з себе.

— А чого перелякана? — Робін косував на мене з щирим співчуттям. Однак не дочекався відповіді й сам зробив багатозначний висновок. — Зауваж, від власної запопадливості страждаєш. Ти ж тут, я так розумію, представляєш інтереси Вікторії Силенської? Ніяк не міг пригадати, звідки чув раніше про дружину Метра. А ось як ти сказала, — згадав. Ти ж про неї розповідала. Це твоя подруга, так?

— Так, — я кивнула, хоча й сама не знала, на котре з Вадьчиних запитань відповідаю. — А перелякана… — і знову вирішила спробувати навернути його до потрібної теми. — Ти сам, якби вночі йшов лісом до лігва злочинців, не боявся б?

— Навряд чи, — Вадим дбайливо відводив від мого обличчя щупальця нічного лісу, що зачаївся вздовж стежини. — Ні, не боявся б. Тому що не йшов би. Я, знаєш, у чужі справи волію не втручатися, власних не бракує. І потім, — одна з гілок все-таки вирвалася з Вадьчиних рук і боляче хльоснула мене по щоці. — Прошу пардону…

— Продовжуй думку!

— Я себе злочинцем не вважаю, — слухняно скінчив Робін. — Для мене — ви всі злочинці. Злочинно бачити, як кровожерні тварюки жирують, і потурати їм власним добрим ставленням. Раніше-бо як було?

— Як? — здається, я домоглася нарешті свого, Вадим захопився темою і зараз швиденько викладе мені все про своїх Дітей Дєточкіна.

— Та так само, по суті, як зараз, — Вадим раптом замовк і, здавалося, втратив інтерес до розмови. Але чималий досвід спілкування з ним підказував, що головне — не перебивати, й тоді все ще буде сказано. — Просто я тоді молодший був, тому інше місце в організації посідав. Менше відповідальності було, більше волі для чистої творчості.

— Це ти про викрадення авто? — обережно запитала я. — Чувала, що раніше інші Діти Деточкіна були, ще при Совку…

— Були. Всесоюзна, між іншим, організація. Навіть два зльоти в Москві проводилися. Таємні. Я тоді у виконавцях ходив. Ну, на кшталт того, ким зараз мій Василь…

— А Ожигов звідки про тебе знав?

— Таж він — зв'язківець наш тодішній. Між нами та старшим ешелоном, тими, хто мусив далі машинами займатися… Коли чищення почалося, багато наших сіли. Хто серйозно, хто просто на «хімію»… Я, вважай, тільки завдяки Пашиним зусиллям і не засвітився. Попередив він мене вчасно. Тому і в боргу перед ним. Тому авто повернув. Хай хто інший із ним розбирається. Бомбонути його, звичайно, є за що, але мені не з руки. Товариш усе-таки…

— Нічого не розумію, — зізналась я, — Вадику, ти що, й справді віриш казкам про робінгудство?

— Казки… — стежина вивела нас на досить широку курну дорогу і ми тепер могли йти поруч. — Можеш називати це як завгодно, але я особисто вважаю, що, коли людина гнида, то її за це карати слід. Раз покарають, двічі покарають, а втретє, перш ніж у немічного старого хліб відібрати, замислиться… Совісті втраченої, звісно, не повернеш, але хоча б рефлекс зупинить. Знатимуть, що безкарність була тимчасова. Суки, — Вадим говорив дедалі палкіше, і я раптом відчула, що маю справу з людиною психічно нездоровою, — нехай подякують, що не вбиваємо… Навіть при Совку, коли писнути без узгодження з партією не можна було, ми негідників карати примудрялися… А зараз що? Ручки склали, сидимо та спостерігаємо, як ті, хто до годівнички прорвався, жирують?

— Та нехай собі жирують, — навіщось вступила я в суперечку, хоча внутрішній голос наказував кивати на знак згоди та промовляти щось заспокійливе. — Чужі гроші рахує той, хто своїх не має.

— Та до чого тут гроші! — майже закричав Вадим. — До чого гроші!!! Ти розумієш, що в цій країні висунулися зараз ті ж самі комуняки? Або ті, хто служити їм подався. По трупах пройшли — і в дамки. Хто, як не сам народ, поставить їх на місце? Хто стримає їхнє нахабство?

— Це ти, чи що, наш рідний народ? — посміхнулась я, — а в вашому зарубіжжі багатих нема?

Вадим не відповів, запекло футболячи порожню консервну бляшанку, що трапилася під ноги.

— Це ж брехня все, Вадику, — провадила я, розуміючи, що ніколи не пробачу собі, якщо змовчу. — І серед багатих, і серед бідних безліч і чесних людей, і негідників… Ти ж сам чудово розумієш.

— Ні, — Вадим зупинився і божевільним поглядом втупився в моє обличчя. Я ледве стримувалась, щоб не кинутися геть. — Я ж не просто так, без розбору. Я ж список жертв за вчинками добирав…

— Скажи чесно, ти хоч копійку з цих авто зароблену, на добродійність витратив?

— Поки що все тут — суцільна добродійність, — схоже, напад минав, і Вадим приходив до тями. — Ти так говориш, начебто я все життя тільки й робив, що краденим торгував. У мене, якщо хочеш знати, давно налагоджений бізнес, нічого спільного з вашими авто він не має. Це все, — Вадим показав руками навколо себе, очевидно маючи на увазі своє нинішнє місцезнаходження, — просто експеримент. Я з інтернету, від людей знаю про несправедливість вашу… Дійсно, жах якийсь. Виживає не те що найсильніший чи там найхитріший — це ще можна було б зрозуміти. Виживає найпідліший. А це вже протиприродний добір якийсь. Протиприродний і країні протипоказаний. Я просто показав, що боротися з підлістю можливо — на такому незначному прикладі, як локальне відродження кволої подоби Дітей Дєточкіна. Навчив відповідати на образи, — Вадим раптом посміхнувся чомусь невідомому і знову пожвавішав. — Але ж ніхто не вірив. «Неможливо, — говорили, — не вийде. Охорона, продажні менти, боягузи-найманці». Але ж вийшло! І в кожного вийде, якщо тільки захотіти й не боятися. Я показав цій країні, що відновлювати справедливість можна. Тепер — справа за вами. Тими, хто живе тут!

«Зрозуміло, божевільний мільйонер з манією величності та жагою до пригод вирішив погратися в солдатики, — промайнуло в мене, — ну навіщо ним виявився не чужий мені чоловік? Мало, чи що, нічийних мільйонерів на світі?»

Вадим, який майже вигукував свої гасла та заклики, став раптом жахливо схожим на парторга, що з трибуни провіщає світле майбутнє. Вітер, який піднявся зненацька, розворушив Вадьчиного чуба, і його обличчя з запаленими натхненням очима стало зовсім молодим. Це було гарно, але дуже сумно.

— Ти не відповів про доброчинність.

— Поки ні копійки прибутку я з цього заходу не маю, — миттю спустився на землю Робін. — Якщо вигорить, — Вадик чомусь перехрестився, — боюся наврочити просто, — я ледве стримала смішок: докотилися, віру заради наживи експлуатуємо. — Я свої витрати компенсую, звісно. А решту Сержу віддам. Нехай сам вирішує, кому в цій країні зараз допомога необхідна. Ет, раніше Метру хотів справи передати, так він… Серж молодий ще, звичайно…

Мені раптом стало нестерпно тужливо. Люди розважаються, ставлять експерименти на подібних до себе, веселяться… А я бігаю, розмахую руками, переживаю… Навіщо?

«Ось заберу Шурика й забуду всю цю маячню назавжди. І Робіна, й авто… Сусіда тільки відшмагаю гарненько…» — подумки скиглила я.

— Стомилась? — як завжди, Робін чутливо відреагував на зміни в моїх настроях. — Тут уже близенько. Я зазвичай майже до самого дому доїжджаю, але сьогодні, ти ж чула, в міліції до нас підвищена увага. Не схотів перед таксистом світитися. Нехай думає, що ми в цьому селі живемо… Слухай, Коть, — Вадим говорив уже зовсім нормальним тоном, — ти мене своїми розпитуваннями скоро до божевілля доведеш. Так про головне й не поговорили.

Що ж, цікаво, для Робіна зараз головне?

— Ти валізу поверни. Хлопцям вона потрібна, як ніщо інше. Відмикання охоронних систем — це дві третини роботи… Ти ж сьогодні мало не погубила всіх цією своєю фальшивою валізою. А не скасував би я операції? Пов'язали б, як ти, Боже, бачиш!

— Ти б не скасував — я б скасувала, — похмуро озвалась я, не бажаючи виправдовуватися. — До речі, а звідки ти взагалі про валізу довідався? І знайшов нас так легко…

— А, — Вадим самовдоволено примружився, — старі технології. Хочеш бути в курсі всіх подій — дзвони одночасно декільком їх учасникам. Головне — роби так, щоб усі знали, що ти одночасно кільком дзвониш. Тоді вони бояться, що інший розповість більше, і їх звинуватять у замовчуванні.

— Васько? — здогадалась я.

— Точно. Я йому після вашого збору зателефонував. Він усе й виклав.

Як же я могла не передбачити, що Робін може зв'язуватися не тільки з Сергієм?! Ні, Васька я, звичайно, теж просила не говорити про валізу…

— Слухай-но, Вадику, — не знати чому саме зараз я остаточно повірила, що Робін справді не здогадується про нинішнє місцезнаходження валізи, — технології технологіями, але в твоєму командуванні також є діри…

Ми саме вийшли з лісу. Дорога, петляючи, поринала круто вниз. Біля підніжжя пагорба, на якому ми стояли, затишно прилаштувалося густо присипане зоряними намистинками сільце. Місяць уже цілком увійшов у свої права на нічних небесах і заливав усе навкруг рівним, яскравим світлом.

— Ось ми й прийшли. Моя хата скраю, нічого не знаю, — посміхнувся Вадим, вказуючи на перекошений дах, відділений від інших будівель села чималим пустирищем. Жодне вікно того дому не світилося.

«Усі сплять? Чи вдають, що сплять?» — думка про можливу засідку, влаштовану Кимось, не давала мені спокою.

«Господи, та може цей Хтось зовсім і не живе тут! — спробувала я заспокоїти саму себе. — Може, він, як і хлопці, мешкає десь у місті… Ну звісно! Не з Робіним же він приїхав? Звідкіля б він тоді так добре знав місто, що не припинив стеження після всіх моїх петлянь та хитрощів? Спить зараз собі десь у залізобетонній коробці, навіть не підозрюючи, що я про нього тут навигадувала».

— А оце наше холостяцьке житло, — Робін галантно розчахнув переді мною страшенно рипучу хвіртку.

За бажання з цієї місцинки можна було б зробити чудову дачну ділянку. На жаль, такі думки, схоже, спадали тільки мені. Стежина, що вела від хвіртки до будинку, який аж ніяк не нагадував людське житло, — настільки він був занедбаний та розкурочений, — петляла поміж густих заростей ворожих чагарників.

Спираючись на лікоть Робіна, я не без побоювань увійшла в дім. Повіяло вогкістю.

— Роззуватися не треба, проходь, сідай, — Вадим клацнув вимикачем, однак перед цим ретельно замкнув двері. І це чомусь мені видалося лиховісною ознакою. — Це щоб комарі не налетіли, — виправдався Робін, і я відразу засоромилася. І власної схильності до перебільшень, і невміння її приховати.

Я боязко озирнулась і присіла на вкрите чимось ліжко з металевого сіткою. Інших місць для сидіння у цій напівкухні-напівкімнаті не було. Цікаво, що змусило Робіна, розбещеного комфортом і затишком, обрати саме такий прихисток?

— Чайку вип'ємо? — не чекаючи відповіді, Вадик поставив на електричну плитку великий емальований кухоль, куди налив води з умивальника. — Ти не дивуйся, що в нас тут усе так. Не обжилися ще. А взагалі — чудове місце. Вода, електрика. Ми тут ще таке собі затишне гніздечко облаштуємо, ого-го! Жодна собака не відшукає!

— Хто це — «ми»? — хрипким голосом запитала я та поквапливо підімкнула зарядний пристрій свого телефону до найближчої розетки. Без зв’язку з зовнішнім світом почувалася надто невпевнено.

— «Ми» — це «ми»! — Робін аж засяяв від можливості знову заморочити мені голову. — Усі ті, кому з твоєї милості тепер у підпілля доведеться піти.

— Чого це «з моєї»? — я несподівано для самої себе образилась. — Між іншим, якщо по совісті, то мені потрібно було ще три дні тому все про тебе Вікторії розповісти.

— Красно дякую, — Робін, блазнюючи, низенько вклонився, — відвернула мою загибель, відвела від мене смертоньку…

— Годі! — думка про те, що Робін вважає мене зрадницею, чомусь виявилася нестерпною. — Я лише прийшла забрати Метра. Зла ні тобі, ні хлопцям не бажаю…

«Що ти верзеш?! З якого дива взялася виправдовуватись?! — волав хтось усередині. — Значить, дозволиш Робіну й надалі примушувати хлопчаків до пограбувань? Йому що? Виїде собі, та й слід його загубиться в далекому зарубіжжі. Хлопцям за нього відповідати?!»

— Не бажаєш? — Вадим, здавалося, тільки й чекав на таке моє зізнання. — Тоді зроби ласку, — рухом фокусника, що переграє, він витяг з-за пояса мобільний телефон, — подзвони своїм, м-м-м, перевіреним людям, — і посміхнувся так безневинно, ніби йшлося про дріб'язкову послугу, — будь така люб'язна, попередь, що з тобою все ОК і листа читати не треба…

«Отакої!»

— Читайте класиків, добродію. Ввечері гроші — вранці стільчики. Я до того, що ми з Метром, який має бути при повному здоров'ї, цілі та неушкоджені роз'їдемося по домівках… — мимоволі я підхопила Вадьчину гру і тепер також зображала світську балаканину, котра ні до чого не зобов'язує.

Вадим замислився, нібито відволікся заварюванням чаю. Вкинув заварку в симпатичні квітчасті чашечки, залив її окропом і накрив журналом «Работница», випущеним у середині минулого століття, що невідомо як тут зберігся.

— Ти ставиш мене в зовсім неестетичну позу, — зволив він озватися нарешті. — Припустимо, я відпущу Метра. Ви обоє опинитеся на волі. Воля п'янить, і хтозна, що спаде вам на думку наступної миті…

Я раптом помітила, що пальці Вадима трішки тремтять. Кілька крапельок поту, що виступили на його аристократичному чолі, викликані були аж ніяк не спекою, котра давно вже вляглася на нічний спочинок. Вдавана незворушність Вадика вочевидь дорого йому коштувала.

— Я обіцяю тобі… — почала я.

— Ти не можеш обіцяти за інших, — швидко промовив Робін, і я зрозуміла, що він передбачав цю мою відповідь.

— Метру не вигідно підставляти тебе. Адже таким чином він відкриє і власну причетність до пограбувань, — у відповідь на це Вадим стражденно здійняв руки до стелі і скорчив таку пику, начебто я виголосила щось дурнувате й блюзнірське. — Гаразд, що ти пропонуєш? — моя холоднокровність теж не так просто мені давалася.

Вадим зітхнув з полегшенням, мабуть, сприйняв моє запитання як згоду на співробітництво.

— Ти скасовуєш свого листа, кажеш мені, де зберігається руда валіза та залишаєшся моєю гостею, скажімо, до остаточного завершення операції. Це ще днів зо три, не більше. Зі свого боку гарантую шанобливе ставлення та повну недоторканність як тобі, так і чоловікові твоєї Вікторії.

— Не згодна з жодним пунктом. Навіть із останнім, тому що твого захисту моя недоторканність не потребує.

— Помиляєшся, — тим самим жестом стомленого штукаря Робін дістав з-під поли піджака пістолет і навів на мене. — Дзвони, — коротко кинув він і став раптово дуже серйозним і напруженим.

— Що це? — мені ж, навпаки, раптом стало жахливо смішно. — Ні, ну нормально?! — істеричні схлипування вичавлювалися з мене попри всі спроби їх стримати. — Я з ризиком бути на смерть загризеного власним сумлінням шукаю з ним зустрічі, зважуюся на небезпечні перемовини, їду бозна-куди проти ночі, а він… А він виявляється банальним гангстером при пістолеті… Вадику, ти мене розчаровуєш.

— Припини істерику! — Вадим не відводив від мене ні очей, ані смертоносного дула. — 3 тобою серйозно розмовляють! — він чомусь теж не зміг стримати здавленого смішку. — Котько, припиняй, — це вже було вимовлено зовсім іншим тоном, — ну подумай сама, що б ти робила на моєму місці? Ти не залишаєш мені вибору. Сама вирішила воювати проти мене. А на війні, ти ж знаєш, як на війні. Тим більше, ніякі інші аргументи на тебе не діють, — він повчально похитав дулом пістолета, точнісінько так, як сваряться пальчиком на неслухняну дитину. — Подзвони ж бо врешті-решт, щоб я міг забрати цю штуку. Знаєш-бо, рушниця в кадрі зобов’язує до пострілів… Я такого не хочу…

Я раптом уявила, що буде, коли Робін зважиться вистрілити. Коротка мить болю, а далі — обійми блаженної безтямності. І спокій. Довгоочікуваний, виблаганий, необхідний… По тому уявилася реакція Георгія. Він, звісно, поставиться до всього по-філософськи. Не зламається, ні, житиме собі далі. Боротиметься за свою справедливість і спокій мирних громадян. Тільки скорботні складочки заляжуть у кутиках губ, несподівано якось спорожніє погляд, і лише це вказуватиме на тягар, що лежатиме на його серці, та на всю глибину втрати. Спочатку він, щоправда, переб'є задля помсти всю зграю Робіна, не розбираючи, хто саме винен у моїй загибелі. Мені раптом стало шкода Шурика з Артемом. Та й Васька з Сержем. І Робіна. І навіть Когось — зовсім трішки… Він же не винен, що отримав таку роль… А потім мені стало жахливо шкода маму. Вона, звичайно, буде в трансі. Щоправда, Настусі моя загибель, цілком можливо, піде на користь. Як поганий приклад, якого не варто наслідувати. Як рання трагедія, що миттєво робить людину мудрішою та вчить цінувати близьких…

— Ти довго ще з мене знущатимешся? — голос Робіна повернув мене до реальності. — Може, о такій порі запізно дзвонити? — він уже добровільно підказував мені можливі шляхи до тимчасового перемир'я. — Пообіцяй, що вранці зателефонуєш.

Я зненацька відчула нестерпну огиду. Робін грав негарно, так, ніби всі люди — прості маріонетки. Натискав, ніби на кнопки, на різні інстинкти, психологічні нюанси, домагався цікавих результатів, забавлявся… Хто дав йому право вважати всіх, хто його оточує, матеріалом для психологічних дослідів? Та ми самі! 3 точністю механічного годинника відпрацьовуючи всі прогнози щодо нас, самі живили манію Вадика й таких, як він. Хто сказав, що інстинкт самозбереження, на який нині намагався натиснути в мені Робін, справді має безмежну владу наді мною?

— Стріляй, — я подивилася просто у вічі першому колишньому чоловікові й сама здивувалась від власного спокою, — жарти скінчилися. Загрожуєш — будь готовий виконувати погрози. Може, хоча б, коли зробиш дещо дійсно жахливе, тоді припиниш свої дурнуваті ігри та вилікуєшся від потреби штучно вставляти людей у сюжети. Стріляй.

Світ, у якому Вадим Робін, близький друг, перший чоловік і багато в чому вчитель, міг вистрілити в мене, був мені не потрібен.

Вадим вистрілив. Я замружилася, але не стримала ридань.

«Він усе-таки зробив це! Зрадник! Як він міг? За що?»

За кілька секунд Вадим тремтячими руками, притискав мою голову до своїх грудей і голосив:

— Ну Котенько, ну ти чого… Ну заспокойся… Та я ж стріляв у плитку! Не в тебе. Ось, докотилися… Ну а що мені залишається? На мені ж відповідальність не лише за себе, а й за хлопців! Ну заспокойся, га?

Я підвела обличчя й побачила сльози на очах Робіна. Ох, і далися ж йому взнаки і наша розмова, і цей дурнуватий постріл!

— Вадь, — несподівано мене буквально пронизали жалощі до цієї людини, що заплуталася у власних іграх, — пошукаймо компромісу. Я не можу дозволити тобі й надалі морочити дітям голови та тримати їх у полоні дорослих… Ти безжально граєшся їхніми долями. Твої експерименти на людях — це жахливо.

— Атож, — навдивовижу легко погодився Робін, — певна річ, пошукаймо. Якби ти знала, як мені самому набридла роль негідника, — гіркота в інтонації не дозволяла засумніватися в його щирості. — Спочатку я думав, що все це буде весело. Я сам домігся всього, що нині маю. Мені хотілося навчити людей не боятися домагатись свого… Але виявилося, — Робін говорив уже не мені, здається, він формулював почуття для самого себе, — виявилося, що це не так просто. Вести когось за собою — величезна відповідальність. Я б сказав завелика відповідальність як на людину. Зайва, не потрібна. Я не хочу більше всіх цих експериментів. Годі. Я хочу спокійно спати ночами. Знаєш що? — нарешті він розтис обійми та раптом пожвавішав. — Таж Метр, він дуже розумний хлопець… Ось із ним і порадимося. Він-бо точно щось та придумає. Домовилися?

— А де він? — я й досі ще схлипувала.

— Та тут, де ж іще! — Вадим вказав рукою на двері, що вели вглиб дому.

Я кинулася до тих дверей.

Попри найгірші мої очікування Шурик був гладко виголений, підтягнутий і виглядав, мабуть, значно краще, ніж протягом усіх довгих років, прожитих на волі. Бранця розмістили в просторій, але захаращеній меблями кімнаті, єдиним недоліком якої була відсутність вікон. Шурик, звично зсутулений, сидів за комп'ютером. На моніторі звивалися, стрибали та стікали кров’ю монстри. Усе це я спостерігала крізь вічко міцних дверей.

— Відчиняй, — потроху закипаючи, вичавила я з себе.

Робін байдуже гмикнув і натис кнопку дзвінка. По моніторі миттєво пробігли якісь перешкоди.

Шурик з досадою вдарив кулаком по столі, потім, видно, згадав, через що виникає перешкода, і скинув навушники. Вадим ще раз натис на дзвінок.

— Хто там? — не повертаючи голови до дверей, гукнув Шурик, який і далі натискав якісь кнопки на клавіатурі.

«Якщо він зараз відчинить двері зсередини, я його придушу», — чомусь подумалося мені. Але тут я помітила замок, який висів на зовнішньому боці дверей, і трохи заспокоїлась.

— Ти здивуєшся, але тут не тільки я, — прокричав у відповідь Робін.

Шурик з цікавістю скосив око на двері.

— Усі попередження в силі, — тоном людини, що дотримується обридлих і пустих формальностей, знову погукав Робін. — Увага, ми заходимо.

Робін зняв замок, повісив його на гвіздок обіч дверей і дістав ключі від звичайного дверного замка. Двері відчинялися всередину, значить, вибити їх Шурка не міг.

— Катерина? — Шурик підхопився.

— Ну ти даєш! — я все-таки не стрималася. — Ми там через тебе божеволіємо, ночей не спимо… А ти тут біля комп'ютера спокійнісінько розважаєшся!

Шурик перевів запитливо-вимогливий погляд на Робіна.

— Не дивися на мене так, — Вадим стояв біля дверей, не виймаючи рук із кишень. — Я дзвонив твоїй дружині, слово честі.

— Він дзвонив, — заступилась я за Вадима, якого неправильно зрозуміли, — тільки ми через той дзвінок ще більше розхвилювалися…

— Баби, — розвів руками Робін і відразу знову поклав руку на пістолет.

— Знаєш, Катерино, — Шурик посміхнувся, — коли є тільки два варіанти — розважатися за комп'ютером спокійно чи знервовано, я обираю перше… На біса марно переводити нервові клітини?

— Але ти хоча б намагався втекти? — сваритися з другим колишнім чоловіком зараз мені абсолютно не хотілося і я старанно придумувала йому виправдання.

— Намагався-намагався, — чоловіча солідарність не дала Вадикові змовчати, — він ще й не таке намагався. Не вийшло, от і заспокоївся.

Кілька секунд ми всі троє силкувалися осягнути все, що відбувається.

— Стривай-но! — раптово хором вигукнули мої колишні чоловіки, дивлячись один на одного. Однакові інтонації свідчили про доволі тісне спілкування та тривалі розмови на філософські теми. — А звідки ви знайомі?

— Взагалі, я її колишній чоловік, — ще раз у один голос відповіли вони.

— А я тоді хто? — так само дружно запитали обоє.

— Господи, Котенько, з тобою точно можна з глузду з'їхати! Метр, я завжди знав, що в нас однакові смаки, — Робін усе-таки перетяг ковдру ініціативи на себе. — 3 цим дозвольте віддалитися, — не змінюючи інтонації, додав він.

За мить обстановка, що вже ледь схилялася в бік гумору, знову стала надзвичайно трагічного. Робін вискочив за двері, поквапливо загримотів замками та задзенькав ключами.

— Як ти можеш! — я заходилася товкти кулаками в одвірок. — А викривальний лист? Робін! Негайно відчини! Вадику, це нечесно!

— Котенько, перестань, — голос Вадима крізь двері видавався мало не жалібним, — зважай на мої сиві нерви, — схоже, Робін теж переспілкувався з Василем. — А щодо листа — сама винна. Не треба було його писати. Зараз підніму всіх хлопців, оголошу термінову евакуацію. Поки твого листа хтось там прочитає, встигнемо всі сюди перебратися. Про це місце ти там написати не встигла. Не засмучуйся, Котенько…

— Тобто як це не засмучуйся! — я і далі била в двері. — Я йому і те, і це… А він мене під замок!

— Метр, благаю, заспокой її! — Вадим вважав мене несамовитою, тому вирішив закликати на поміч другого колишнього чоловіка з усіма його здібностями щодо заспокоєння.

— А чим ти думав, коли її сюди віз, Робін? — глузливо поцікавився Шурик. — Як завше: спершу накоїш не знати чого, а потім: «Метр, заспокой!» Її тепер ніхто не заспокоїть. Ще й за хазяйські меблі розплачуватимешся…

Шурик устав і послужливо простяг мені важкий дерев'яний стілець з вигнутою спинкою. Такого антикваріату було шкода, але ситуація не залишала вибору. Я схопила стілець, ретельно прицілилася і вдарила ним по дверях. Нічого не зламалося, і я мимоволі пораділа з того. Однак у поле мого зору на своє лихо потрапив монітор. Монстри, що спливали кров'ю, й досі казилися на екрані. Ще з тих далеких часів, коли я була одружена з Шуриком, у мене виробилася відраза до комп'ютерних ігор. Бути дружиною програміста — суще божевілля, хвороба, одним із яскравих симптомів якої є ненависть до комп'ютера в цілому. Ігри ж віднімають у чоловіка чи не більше часу за всі інші заняття з комп'ютером, зате грошей у дім не приносять. Ось він, момент істини! Я розмахнулася і… Стілець раптом став нестерпно важким.

— Ні! Тільки не комп'ютер! — не своїм голосом заволав Шурик і завис на спинці стільця, тож ми всі втрьох — стілець, Шурик і я — повалилися на брудний колючий палас. — Це єдина істота, яка тут мене розуміє! — бідолашний Шурик волав, уже лежачи на підлозі. — Робін, негайно забери звідси Катерину!

Робін не відповідав.

— Ти її сюди привів, ти й розбирайся! — знову прокричав Шурик.

— Вона, між іншим, до тебе прийшла, — перший колишній знайшов нарешті пристойний привід, щоб не вплутуватися, — і взагалі, мене ваші справи не обходять. Я в чужі стосунки втручатися не збираюсь. Самі визначтеся. Годі, мені час іти.

— Адже він піде! — я заплуталася у власних ногах і ніжках стільця, тому полишила марні спроби підвестись і поповзла до дверей.

— Куди він піде? — раптом заспокоївся стомлений Шурик. — Максимум до гаража, щоб твого несамовитого лементу не чути.

— У вас тут ще й гараж?

Робін мене вже не чув, тож я вирішила марно не надсаджувати горлянку.

— Ще б пак, — гмикнув Шурик, — власне, через нього сюди і їздимо. Втім, насправді ніякий це не гараж. Ділянка з ангаром здавалася. Чому площі мають пропадати? Ось ми цей ангар як гараж і використовуємо. Стривай, — Шурик підняв з підлоги стілець, сів на нього задом наперед, сперся ліктями на спинку, протер окуляри. Схоже, він допіру почав усвідомлювати, що саме відбувається. Здавалося, моя поява нарешті почала справляти на другого колишнього чоловіка бодай якийсь ефект, — а ти, виходить, нічого й не знаєш? Що ти тут взагалі робиш?

— Вадик же сказав, до тебе прийшла, — я вже давно перебувала в розряді Шурикових товаришів, тому місце для посадки довелося шукати самій. — Міг би, до речі, стільцем дамі поступитися, — це я пробурчала, вмощуючись на краєчок тапчана, що нагадував лікарняні ноші.

— Якби міг, то поступився б, — похмуро озвався Шурик, — я, знаєш, не надто мужньо переношу відчуття провини за твій полон.

— Взаємно, — я вважала за потрібне пояснити думку. — Коли ми з Вікторією зрозуміли, що ти зник, і розкопали масу фактів з історії ваших Дітей Дєточкіна, я миттю згадала, як порадила тобі поговорити з ворогами відверто.

— Ти мені таке радила? — здивувався Шурик.

Неймовірні зусилля знадобились мені, щоб переконати себе, що він жартує. Я б негайно збожеволіла, якби усвідомила, що марно себе накручувала протягом такого тривалого часу.

— Ми обоє чудово знаємо, що радила. Це я наштовхнула тебе на думку про відвертість, я втягла у відкриту гру…

— Приголомшлива манія величності! — захоплено зітхнув Шурик.

Мій інстинкт самозбереження змусив мене не вдумуватися в цю репліку. Божеволіти не хотілося. Принаймні зараз, коли кожна розумна думка важила так багато.

— Я зрозуміла, що винна в твоєму викраденні, і вирішила будь-що-будь витягти тебе. Проникла в цю вашу організацію. Навіть пішла сьогодні «на діло» разом із хлопцями Сержа…

— А Віка? Як вона?

— До чого тут Віка? — відмахнулась я. — 3 нею все гаразд. Нудьгує, страждає, нервується. Мучиться в чеканні. Усе, як і має бути.

Шурик, видно, не вважав, що такий стан для Вікторії норма. Він заклопотано похитав головою, безпорадно озирнувся, ніби очікуючи побачити посеред стіни дивовижно розверзнутий вихід, потому розчаровано зітхнув і повернувся до комп'ютера.

— Дуже заспокоює, — пояснив він і пробігся пальцями по клавіатурі, — спробуй, замочи двійко гоблінів… Жити відразу стане краще.

— Маю на кого вилити безсилу лють. На тебе, любчику. Скажи, яке право ти мав вплутуватися в цю історію?! Чому ти брехав мені про банки та кредити? Ти ж завжди був найрозумнішим серед нас! Ти подумав, який приклад подаєш мені?

— Ні, — Шурик не зміг стримати сміху, — про це якось не подумав. Тепер, бачу, дарма.

— Ну і як ти вляпався в таке?

— Ти ж, наскільки я зрозумів, знаєш Робіна, — Шурик ухилився від прямої відповіді. — У нього воістину талант щодо залучення всіх навколо до своїх справ.

— Продовжуй.

— Ми познайомилися випадково, по інтернету. Грали разом у онлайновий преферанс. Виявилося, Робін жив раніше в нашому місті. Слово за словом, лист за листом… Спільні інтереси, спільні спогади про міські події. Виявилося, нас пов'язує страшенно багато різних речей. Ми навіть усе життя читали ті самі книги, уявляєш?

— Не розумію, як ви примудрилися не встановити, що обоє в минулому були моїми чоловіками?

— Розумієш, і в мене, і в Робіна, була безліч яскравих подій у житті, не пов'язаних із тобою. Тобі, звичайно, важко в таке повірити…

Шурик вочевидь знущався.

— Ти розповідай, — перебила я. — Отже, у вас, чоловіків, у розмовах не прийнято обговорювати особисте життя, тому про мене ви не говорили. А про що ж тоді?

— На той час я вже винайшов свій «ол-аут». Точніше, придумав саму його ідею.

— Що?

— Так я назвав свій прилад. З англійської — «все геть!» Розповідаючи ідею Робіну, я зовсім не збирався шукати спонсора для експериментального зразка… Просто якось розмова зайшла про те, що всі талановиті в минулому люди тут у нас давно сидять «на ставці», отримують зарплату й нічого більше знати не хочуть. «Людям забезпечили принизливий прожитковий мінімум, але цього виявилося досить, щоб у них геть чисто зникла потреба діяльності!» — говорив Вадим. Я пояснив, що все це не зовсім так. Ідей у нашого народу — під зав'язку. Засобів для втілення бракує. Для детального опрацювання будь-якої ідеї потрібні чималі гроші… «Ну то шукайте спонсорів!» — гарячкував Робін. Тоді я здуру й розповів йому про свій «ол-аут». Мовляв, ось навіть у мене є ідеї, але який же спонсор зважиться в це вкладати? По-моєму, саме тоді у Вадима зародилася думка про вдосконалення методів роботи Дітей Дєточкіна. Він почав надсилати мені уривки з листів, у яких наші пострадянські типи скаржилися на несправедливість нинішнього життя. У Робіна було широке листування…

— І ти перейнявся ідеологією: «Мы наш, ми новый мир построим?» Достеменний комунізм — відібрати усе в багатих і роздати бідним.

— Ідея була не в цьому! Не стільки відібрати (не збанкрутіє жоден наш клієнт, позбавлений авто), скільки налякати. Не даремно ж ми візитки залишаємо. Нехай ця сволота замислиться, згадає всі трупи, по яких довелося пройти на шляху до багатства… Нехай знає, що коли держава не може встановити справедливість, то знайдуться люди, котрі не залишать зло безкарним…

— Діти, — я ніяк не могла повірити, що Шурик зараз не жартує, — ви просто діти. Хлопчиська, які досі не награлися у війну…

— Загалом, ти права, — Шурик якось дивно посміхнувся, — але хтось же повинен робити дурниці? Чому не я? Тим більше, що це приємно. Почуваєшся героєм. Особисто я купився лише на можливість виробництва першої моделі «ол-аута»…

— Господи, що ти таке говориш? І як це я примудрилася повиходити за всіх вас заміж? Іти на злочин заради експерименту?! Один вигострює здатність керувати людьми, інший на що завгодно ладен заради створення якогось дурнуватого приладу… Добре, а інших хто в цей маразм уплутав?

Шурик знову миттєво змінив жвавий тон на доволі похмурий.

— Коли ми з Робіним остаточно вирішили, що діятимемо саме так, я залучив до справи Артема. Свого часу познайомився з ним у вас, хлопчина припав мені до вподоби. Ми навіть потоваришували. Я знав про його схильність до кримінальних історій (якось виявився випадковим свідком, коли Жорик вичитував Артемові, що той мало не банк намагався пограбувати) і вирішив, що такий хлопець зможе нам допомогти. Артем погодився. Він усе життя марив справжніми романтичними пригодами. Обіцяв перемовитися ще з одним, просто незамінним у таких справах товаришем. Ним виявився Василь. Я чув про його батька — чудового автомеханіка, якому довіряв своє авто навіть директор найбільшої СТО міста. Васько виявився таки справжнім профі. Тимко запевняв, що хлопець надійний і готовий до будь-яких пригод… Я провів одну-дві навідні бесіди… Ось за це мені по-справжньому соромно. Не можна було пацанів у таку справу вплутувати. Ідея помсти «крутим», які навели рекет на майстерню батька, видалася Василеві надзвичайно цікавою. Ми домовилися продовжити розмову більш предметно, якщо справа набере реальних обертів. Тим часом я отримав від Вадика перші гроші. Справа пішла. «Ол-аут» працював. Я почувався генієм. З усього виходило, що Робіну варто приїхати. Ми якнайретельніше продумали легенду його появи в місті. Забезпечений емігрант на батьківщині шукає дружину.

— Але ж Робін одружений?

— Формально ні. Якісь махінації, ще за тих часів, коли вони жили на допомогу з безробіття, змусили Робіна фіктивно розлучитися. Отож, нам дуже вдало трапилася інтернет-аферистка Валерія. Знав я від Ключки про їхній бізнес…

— А я дурна зі шкіри пнулася, аби порятувати бідолашного Вадика з пазурів лихої Кішки…

— Кумедна ситуація, — Шурик гмикнув, — вона «обробляла» його, а він — її. Рідкісна, зазначу, взаємність.

— Зажди, але якщо Робін усе знав і раніше, то чого ж психував на вечірці? Навіщо він у Ключки авто викрав?

— А дідько його розбере, цього Робіна, — Шурик знизав плечима. — Прийшов потім, розповів про свою помсту Ключці.

— Ти погодився розмовляти з ним? Я б навіть спілкувалася з людиною, котра мене під арешт посадила.

— А з ким же бідному Робіну ще поділитися думками? Ми чудово спілкуємося весь цей час… Ти ж розумієш, він не зо зла так поводиться. Просто натура, схильна до надмірних захоплень… Каже, що тільки тоді, коли на Миколу з Лерою глянув, зрозумів, що Валерія — справжній янгол, а ось підлий Микола змушує її кривити душею та робити всіляку гидоту.

— Але ж це не так.

— Не так. Але ти ж знаєш, голова Вадика — пастка для думок. Якщо вже він щось утовкмачив собі, то це назавжди. Мені Миколи щиро шкода.

— Ми повернемо йому авто! Зобов’язані повернути! — від хвилювання я стисла кулаки. — Адже це я винна в усьому, я налаштувала Робіна проти Ключки…

— Починається, — Шурик поквапився змінити тему: — Ти слухай далі. Вадим приїхав на виклик Валерії, оселився в готелі, старанно ходив на побачення, буцімто перебирав наречених… Коли що, ніхто не зміг би підкопатися.

— А чого ж він виїхав з готелю?

— Час настав. За документами Вадим Робін вибув із країни учора ввечері.

— Як таке можливо?

— За гроші можливо що завгодно. Нині наш Робін зветься зовсім по-іншому. І виїжджатиме з новими документами.

— Стривай, а що ж було далі? Приїхав Робін сюди…

— І вирішив поговорити з Василем і Артемом. Хлопці привели з собою Сержа. Серж завжди був мозком цієї компанії і без його ідей не відбулася б жодна операція. Усіх трьох Робін успішно прилучив до справи, розповів про колишні часи та необхідність відродження Дітей Дєточкіна. Вдав із себе такого крутого імпортного героя, що приїхав рятувати Батьківщину від засилля негідників. Пацани, звичайно, погодилися. Василь з бажання помститися, Серж, я так розумію, через гроші, Тимко просто так, з любові до пригод. До речі, для всіх нас суттєвим фактором виявилася платня. Робін заплатив нам із хлопцями чимало.

Таке виправдання мене відверто розлютило.

— А вбивства не пробували? А що? І гроші заплатять, і цікаво теж…

— Не знущайся. З самого початку планувалося, що ми нікому не заподіємо шкоди.

— Невже ти не розумів?

— Не хотів розуміти. Потім, коли справа пішла, почало потроху доходити, що ми робимо. Розумієш, спершу планувалося викрасти лише три авто. Мав я з власником одного з них давні рахунки, інший насолив Василеві, за непорядність третього клієнта поручився Серж. Але Робін згадав раптом про зиск, вирішив, що весь цей захід нічого, крім жахливих мінусів, йому не дає та знайшов спосіб продавати машини.

— Мені він сказав, що хотів весь прибуток тобі віддати, щоб ти її на доброчинність пустив.

— Не здивуюся, якщо воно й справді так. Спочатку ми взагалі збиралися авто покинути в тутешньому гаражі. Але Вадим вирішив, що захід виявився надто витратним. Що ж, Робіна можна зрозуміти. Експеримент експериментом, але якщо є можливість відшкодувати вкладення, чому б нею не скористатися?

— А кому він збирався продавати авто?

— Не знаю, — швидко відповів Шурик, і я зрозуміла, що він просто не хоче когось підставляти, — автомобілі перефарбовуються, перебиваються номери… Робляться нові документи… Післязавтра сюди має приїхати фура, котра їх усі забере.

— Як? Адже їх шукають!

— Не знаю, як. Отож, — Шурик повернувся до розповіді, і я, боячись пропустити якісь подробиці, вирішила тимчасово не ставити запитань. — Нові плани Робіна мене анітрохи не влаштовували. Ризик зростав прямо пропорційно кількості викрадень. Крім того, мені чомусь не вірилося, що інші жертви теж мусять бути покарані. Робін просто прагнув отримати прибуток.

— Теж мені, судді! Цього слід покарати, а цього ні, — передражнила я Шурика.

— Не варто сперечатися, — Шурик зробив такий жест, ніби хотів мене зупинити. — Це потім уже ста-ло зрозуміло, що взагалі відрізнити, хто сволота, а хто нормальна людина — не так легко. Робін, як з'ясувалося згодом, взагалі вважав, що будь-який забезпечений громадянин цієї країни — негідник.

— Будь-який негідник, у будь-якій країні — все одно людина. Звідки ти знаєш, що штовхнуло його на здійснення того чи іншого вчинку? Може, він не підлість робив, а… Може, теж мстився комусь?

— Може, й так. Я не сперечаюсь, кажу ж. Одним словом, поступово наша справа перетворилася на дуже ризиковану та доволі брудну в моральному відношенні роботу. Я зрозумів, що просто зобов'язаний усе це зупинити. Робін, уже одержимий новими ідеями, навіть слухати не хотів моїх аргументів. Для пацанів він був величезним авторитетом, тому відверто засуджувати його я не міг.

— А чому ти особисто не вийшов зі справи?

— З подібних справ просто так не виходять. На моєму сумлінні вже були викрадення. Усі ми виявилися зав'язані однією ниточкою… Я почав готувати таємний переворот. Якби всі члени організації вирішили відмовитися працювати на Робіна, тоді ми змогли б зупинити його.

— Для цього ти найняв мене? Щоб я назбирала матеріалу, який свідчив би про невинність Робіновських жертв?

— Ну так, — Шурик знову протер окуляри, — справді божевільна ідея. Спочатку я сам хотів цим займатися. Але Робін почав мене підозрювати… Навіть довелося їздити на твоєму авто.

— І прилад свій, гад, до мене переклав!

— Ох, Кет, мені й без того страшенно соромно, а ти ще давиш на психіку… Я боявся, що Робін умовить хлопців забрати прилад силоміць. Мені здавалося, що до тебе в машину ніхто не зазиратиме. Я ж поклав туди валізу лише на одну ніч. Потім планував її на «Форді» відвезти одним своїм друзям за місто… Загалом, не вийшло. Ми, як завше, зустрілися з Робіним, я показав йому теку з зібраним матеріалом. Заявив, що не жартую і що коли Вадим не скасує нашу операцію добровільно, то я викрию його перед хлопцями. Природно, я мав намір повернути Робіну його гроші, виплачені мені як гонорар. За хлопців і за інші витрати я збирався віддати Вадикові свій «ол-аут». Робін розлютився. Заявив, що «ол-аут» і так належить йому, Робіну, тому що робився він на його, Робіновські, гроші. Усе, мовляв, що я кажу — чистісіньке зрадництво та невиконання взятих на себе зобов'язань. Я тепер гадаю, що Робін підсипав мені в каву якоїсь гидоти, скористався моєю безпорадністю та замкнув мене в цій норі. В принципі, я передбачав такий розвиток подій…

— Дарія повинна була розповісти нам із Вікою про фішбургери, — згадала я, — так?

Шурик кивнув.

— А чому ти просив передати ті папірці моїй агенції? Чому ти вирішив, що якби я наткнулась на твої записи, то так відразу й зрозуміла, в чім тут річ? Я, між іншим, такої праці доклала, щоб розшукати тебе! Якби не безліч збігів, що привели мене до Робіна…

— Крім тебе, в агенції ще працюють люди, — перебив мене Шурик. — Георгій, звичайно, відразу розібрався б у моїх записах.

Я навіть не стала заперечувати чи ображатися. Он воно як, у Шурика, виявляється, манія Жорчиної величі…

— Віддала б ти вчасно папери Георгію, я б тут уже не сидів, — і далі знущався Шурик. — Ні ти, ні я… А ми сидимо. Сумно.

Я не знала навіть, що сказати… Допомоги чекати не було від кого. Телефон мій залишився в Робіновій кухні. Викривальний лист навряд чи допоможе Георгію знайти мене. Адже якщо Артем, Серж і Василь зникнуть, то в Жорика не залишиться жодної зачіпки.

«Як ти могла поводитися так нерозумно? — судила я саму себе. — Невже життєвий досвід і досі не навчив не приймати самостійні рішення в усьому, що стосується криміналу? Жорик неодмінно щось придумав би!»

«Так, але ж ішлося про моїх колишніх чоловіків. Навряд чи Георгій з розумінням поставився б до цієї обставини і не здав би обох у міліцію, — відразу почала виправдуватись я. — Хто міг подумати, що Вадим виявиться настільки безпринципним…»

— Ти не сумуй, — вирішив підбадьорити мене Шурик, — Вадька намагається забезпечити тут пристойні умови. Годує добре. Піклується, як може. Він же, по суті, гарна людина…

— Усі ми по суті гарні люди, — понуро буркнула я.

І уявила, як Жорик прочитає мого листа. Господи, яка ж я була дурепа, думаючи, що провчу Георгія своєю самостійністю… Хто я взагалі така, щоб намагатися провчити будь-кого? Ніщо в цьому світі не може виправдати свідомо завданого ближньому болю. Жорик переживатиме. Він збожеволіє від тривоги…

«Хіба не цього ти хотіла? — в'їдливо поцікавився хтось усередині. — Зрозуміє, як багато ти для нього значиш. Кохання спалахне в ньому з новою силою. Йому більше й на думку не спаде їхати кудись без тебе».

«Ні, ні, я хотіла зовсім не цього. Швидкоплинного переживання, яке миттєво змусило б Георгія усвідомити свої помилки, після чого я відразу з'явилась би. В жодному разі я не бажала Жорикові тривалих страждань. А моє нинішнє становище, безперечно, завдасть їх бідоласі».

— Випусти мене звідси!!! — знову затарабанила я в двері. — Випусти негайно! Я не можу тут залишатися! Дай мені хоча б зателефонувати, попередити близьких! Не можна ж так! Робін, відчини!

— Кет, перестань, — Шурик безглуздо снував навколо мене, але підходити зовсім близько не зважувався. Напевне, я справляла враження божевільної, — Кет, нервові клітини відновлюються тільки в мріях наших науковців, не витрачай їх марно.

— Ото ж бо й воно! У тому й лихо, що нерви не відновлюються. За мене хвилюватимуться… Відчини двері! Господи, — я підвела очі до стелі, намагаючись просити якомога жалісніше, — якщо ти є, нехай…

Цієї миті в замковій шпарі зашпортався ключ. Шурик здригнувся і втупив у мене очі, що стали раптом завбільшки як оправа його окулярів, і такі самі круглі. Я вирішила, що то від поваги. Далі він перевів погляд на стелю, приклав руку до грудей і кивнув, галантно, але стримано, ніби рекомендуючи себе.

— Катерино, ти тут? — голос Георгія вивів мене зі ступора.

— Тут, ми тут, Жоричку, ми тут! — заверещала я, і відразу наказала собі замовкнути. Настільки бурхлива радість була не до лиця скривдженій бранці.

— Де Робін, де всі інші? — запитав з-за двері неймовірно рідний голос.

— Він пішов, — швидко проказав Шурик, який чомусь поквапився відповісти за мене. — Більше в домі нікого нема.

— А дівчисько?

— Яке ще дівчисько? — хором запитали ми з Шуриком.

Жорик не відповів, він і далі вовтузився з замком. Його мовчання видалося мені вкрай підозрілим.

— Знайшла де сидіти! До цього замка не підходить жоден ключ.

Я згадала, що в Жорика є чарівна, як він запевняв, в'язка найрізноманітніших ключів. Зважаючи на радянську промислову одноманітність, за допомогою цієї в'язки можна було відімкнути практично будь-який вітчизняний замок.

— Я б із задоволенням сиділа десь у іншому місці, — холодно озвалась я.

— Беручи до уваги товариство, в якому ти нині перебуваєш, таку можливість ще матимеш, — Жорик і далі длубався в замку, і фраза вийшла не надто люб’язною.

— Якщо ти тут, щоб повчати мене, можеш іти, звідки прийшов!

— Оце вже дзуськи, — втрутився Шурик, — Кет, звичайно, як хоче, а я не проти видобутися звідси.

— Спочатку їде, полишає мене напризволяще… Тобто на колишніх чоловіків, — я вирішила оформити своє обурення в слова, — потім з'являється казна-звідки, грубіянить, та ще й торочить про якихось сторонніх дівчисьок… Негайно поясни мені! Про яке дівчисько ти так допитувався?

— Про те пекельне поріддя, що постійно псувало всю операцію, — охоче озвався Жорик. — Імені не знаю, але ця особа вимотала мені всю душу своїми витівками. І де тільки Робін її відкопав…

— Вона гарна? — недобрі передчуття заворушилися в моїй душі.

— Не знаю, ніколи не бачив її зблизька. Підозрюю, що страшна. Не може людина з такою вдачею мати гарну вроду.

Я трішки заспокоїлась.

— Георгію, — знову втрутився Шурик, — я в курсі всього, що відбувається, але хоч убий не знаю, про кого мова.

— Про дівчисько, яке Робін найняв уже після твого зникнення.

Цікаво, однак, звідки це Жорик знав про зникнення Шурика? І звідки він взагалі тут узявся?

— Яке ще дівчисько? — дивувався Шурик.

— Та така спритна гадючка, що нічим її не зупиниш. Маленька, вертка, чорнявенька, зі жмутом кісок на макітрі.

Я завмерла з роззявленим ротом. І цієї миті двері піддалися й на порозі постав Жорик. Він теж остовпів, коли побачив мене.

— Я за мить повернуся, — маневруючи між нами, як серед статичних перешкод, Шурик вискочив кудись у садок.

— Ти? Це все ти?

Наступної секунди я, не маючи більше сили, щоб стриматись, зависла на Жориковій шиї. Він приїхав, і це головне. Як з'ясувалося, що б не відбувалось, для мене наявність Георгія здатна була виправити будь-яку ситуацію.