Бунт моїх колишніх

Розділ одинадцятий, який усіх залучає до співучасті

Ми з Тимком пробиралися до умовного «старого» місця, старанно петляючи завулками в центрі та безгучно причиняючи за собою двері кожного чорного ходу чи прохідного під’їзду. Я слухняно відставала на цілий будинок, щоб глянути збоку, чи ведеться стеження за Тимком. Одного разу ми навмисне обійшли квартал різними вулицями, щоб остаточно збити з пантелику гаданих переслідувачів. Усе це виглядало настільки комічно, що я ледве стримувалась, аби не виказати іронії. Раз хлопчикові кортить пограти в шпигунів — на здоров'я. Нехай людина самореалізується. Коли Артем таки переконався, що хвіст зник, його личко посмутнішало. Бідолашний, як кожен двадцятилітній хлопчисько, не любив легких перемог. Наближаючись до невеличкої галяви за джерелом, сусід, як і домовлявся з Сержем, надяг картуза. «Ти диви, не забув! Для Тимка просто вражаюча дисциплінованість. Ет, використовувати б його, дурня, та на благо», — подумалось мені. Втім, що саме слід вважати благом, я в той момент ніяк не могла вирішити.

Мої хлопці вміли обирати місця. З трьох боків оточена височенними деревами галявинка, розграфлена сонячними променями та тінями від стовбурів, обривалася положистим схилом, порослим високого травою та пістрявим від розсипаних намистинками дрібних яскраво-червоних квіток. 3 такого місця не хотілося йти. Навіть не вірилося, що вся ця краса — лише за кілька хвилин пішки від міської колотнечі. Звідкілясь із крони дуба, що височів обіч галявини, безшелесно випали дві постаті. Спритно перебираючи руками по гілках, за мить вони вже опинилися поряд з нами.

На мій подив, Серж із Васьком привітно зустріли мене. Те, що мене бачили з Робіним на вчорашній вечірці, тільки зміцнило їхню впевненість в моїй порядності. Точніше — у непорядності. Загалом, у тому, що я з власної волі збираюся допомагати їм чинити злочини. Або «вершити справедливість», як самі вони вважали. Мене Артем відрекомендував як сестру Метра. Хлопці повірили. Васько навіть весело теревенив щось про нашу з Метром схожість. Я щиро погоджувалась, бо давно помітила, що люди, які спілкуються тривалий час, набувають рис, на подив схожих.

Я досить легко вжилася в образ і майже щиро вже бажала тупопикому «Бентлі» якнайшвидшої зміни місця проживання. Виявилося, що почуватись «відважним мечем справедливості» доволі приємно. Сама обстановка зустрічі налаштовувала на урочисто-піднесений лад. Щось невловимо підбадьорливе ніби випромінювала кожна травинки, вгорі нашіптувало листя, осипаючи нас мудрим спокоєм, вечірнє сонце тепло обіймало за плечі. Ми втрьох однаково вперлися ліктями в коліна та поклали на долоні підборіддя. Трішки мружилися, посміхались, слухали Сержа, який перед нами міряв галяву кроками, й насолоджувалися власного неординарністю.

«Ось воно — інші по задушливих офісах вартість ковбаси підраховують, а ми проводжаємо день на цьому чарівному місці та обговорюємо особливі, ризиковані, майже високі завдання, що звичайним людям і на думку не спадуть!» — я майже цілковито підпала під вплив чарівного вечора, та вчасно схаменулася. Настільки розклеюватись ніхто мені права не давав.

Серж виклав оптимальний, на його думку, план дій, скомпонований із вдосконалених вигадок нашої з Тимком фракції.

«Діти! Натуральні діти! — стукотіло в моєму мозку. — Та з таким планом не те що до охорони, до тривіальних обивателів поткнутися не можна. Невже ж вони не розуміють?!»

Найнеприємніше було те, що Сергій збирався заощаджувати час для виправлення можливих помилок, тому пропонував починати операцію того ж таки вечора. Першу вилазку на територію клієнта планувалося здійснити вже за три години. На жаль, за планом Сержа, я виявлялася безпосереднім її учасником.

— Якщо не помиляюся, — озвалась я несміливо, — план потрібно спочатку погодити з кимось із керівництва? Нехай досвідчені люди дадуть свою оцінку…

— Ми самі і є керівництво, — сухо кинув Сергій. — Викрадення — наше завдання.

— Ой, не можу! Репну зо сміху, — пирснув Васько і навіть з колоди скотився на підтвердження, — це хто досвідчені люди? Це Робін — досвідчені люди?

— Поки Метр був, він нам, типу, говорив, що робити, — видно, вважаючи себе відповідальним за мою поінформованість, докинув Тимко. — А Робіну наші попередні розробки, типу, до лампочки. Йому результат важливий. І звіт за витрати.

— Все-таки хотілось би з Робіним побачитись до початку операції, — не вгавала я. — Краще б він сам валізу відкрив. Кодовий замок, запрограмований на блокування приладу при спробі зламу, — це вам не жарти.

— Не знаючи коду, не пхайся, у воду, — проспівав чомусь веселий Васько. — Тобто, не лізь — самовб'єшся!

— У мене варіантів зв'язку з Робіним нема, — не зважаючи на дотепи приятеля, відрубав Сергій. — Коли не з'явиться до операції — ламатимемо. Що не так — я потім зі співаком стосунки з'ясую. Сам на сам. Загалом, відповідальність беру на себе.

«Ич, герой! — гмикнула я подумки, хоча, звісно, давно вже відчула симпатію до цього не по літах мудрого хлопця.

— Просто Батько Тереза! — грайливо сплеснув руками невгамовний Васько.

— І візьме, — швидко прошепотів мені на вухо Артем. — І розбереться. Він тому й у королях у нас, що відповідальності не боїться. Бешкетуємо, типу, разом, а розгрібає — Серж. Усіх прикриє, все врегулює. Змалечку такий.

У тому, як сусід це говорив, мені почулися неприховані гордощі. Я вже стомилася дивуватись із цієї Артемової налаштованості на ідеалізацію кого й чого завгодно. Практично в кожному він дошукувався прекрасного, змальовував це яскравими фарбами, витріщався на нього по-дитячому здивованим поглядом і категорично відмовлявся помічати будь-що інше.

Розходилися по черзі й урізнобіч. Спочатку Васько зник з поля зору, тобто підстрибцем спустився схилом. Ми з Тимком повинні були йти наступними, тим самим шляхом, яким прийшли сюди, через джерело. Останнім збирався залишити галявину Серж.

Тривога наростала в мені, не давала спокою. «Що ти робиш? — волала вона, кидаючись грудьми на внутрішні стінки моєї грудної клітини, й під ребрами від того ставало якось незатишно. — А якщо Робін взагалі не з'явиться? Покинеш хлопців? Чи чесно братимеш участь у пограбуванні клієнта твоєї агенції? Мало того, що порушиш закон і сядеш у в'язницю, та ще й особистого ворога, який поки що залишається твоїм особистим другом, отримаєш. Жорик, мабуть, не надто зрадіє, що ти зазіхаєш на власність того, кого він охороняє. Схаменися, поки не пізно! Краще відкрийся хлопцям. Вони ж свої люди, з усього видно. Тим більше, до Шурика добре ставляться».

Але відкритися я, на жаль, не могла. Завеликий був ризик викликати тоді підозри у Вадима й взагалі втратити його слід. І його, і Шурика, й божевільних сподівань, що Робін усе пояснить, виправдається і виявиться невинним.

— Сергію, — ще раз нагадала я, ідучи, — не забудь, ти пообіцяв. Про щасливе повернення приладу нікому ні слова. Я Робіну сама все поясню.

Лідер сидів просто на траві, замислено стежив за тінню, що наповзала на схил, і спокійно чекав, поки ми з Артемом підемо.

— Пообіцяв, — з гідністю кивнув він. Погляд його був настільки упевненим, що здавалося, начебто це Серж дивиться на нас згори вниз, а не ми на нього. І взагалі, начебто це він, а не я, старший тут за всіх на десять років. — А пообіцяв, значить виконаю. Тільки Робін у цьому випадку має право відхилити прохання про екстрену зустріч. Йому для такого обґрунтування потрібне.

— Вигадали собі бюрократію якусь, — я не змогла приховати деякого роздратування. — Скоро взагалі письмово спілкуватися почнете. Де це бачено, щоб навіть у разі крайньої необхідності людину свої ж знайти не могли?

— Раніше міг Метр. Катю, ви мені краще поясніть, чому не можна Робіну відкрито про валізу сказати? — чомусь мені здалося, що Сергієве «викання» підкреслювало не нашу вікову дистанцію, а лише статеву приналежність.

«От якби Васько не почав мені «тикати» з першого ж слова, я, напевне, почувалась би бабцею. А з Сергієм незрозуміло чому все інакше. Феноменальний хлопець», — встигла подумати я, перш ніж почала активно вигадувати відповідь на його запитання.

— Не можу пояснити. Не можу, й край. — якесь десяте відчуття допомогло зрозуміти, що Сержеві можна й не брехати.

— Гаразд, як знаєте, — лідер розвів руками з награною байдужістю.

— Сподіватимемось на краще. Робін повинен вийти на зв'язок.

— Господи, невже не можна було купити кожному по мобілі, щоб якої завгодно миті зв'язатися? Організація не витримує жодної критики, — знов не змовчала я.

— Навпаки, — Сергій посміхнувся, — у наш час і з нашою роботою рівень організації тим вищий, що менше в будь-кого шансів тебе знайти.

— Дитсадок! — пирхнула я замість прощання і нарешті приєдналася до Тимка, що вже кілька хвилин очікував на стежині до цивілізації.

Ішли мовчки. По суті, обговорювати більше не було чого. Артем разів зо два напросився на брутальні вияви мого небажання відповідати, тому більше ні про що не запитував. Я раптом зрозуміла: сусід, як і я, на час спілкування з хлопцями настільки вжився в образ, що просто забув темний бік власної місії. Навряд чи він усвідомлював, що якусь хвилину тому зрадив друзів тим, що привів мене. Дивно, хіба ж він міг не розуміти, що після зустрічі з Робіним, я (точніше, не я, а всесильний дядько Жорик, який, на думку юного сусіда, й доручив мені проникнути в банду) не допущу викрадення «Бентлі». Мабуть, Артем розумів, що рано чи пізно їх спіймають, і сподівався на своє добровільне зізнання як на порятунок для себе та друзів. А може, просто покірливо ніс відповідальність за малодушність, виявлену цього ранку. Злякався, відкрився, тепер, зроби ласку, зіграй до кінця свою роль зрадника. Загалом, складалося враження, що в Тимкові жило відразу кілька різних особистостей з різними поглядами, переконаннями, прихильностями… Вони юрмилися в мозку бідолахи, ділили владу та без кінця сварилися. Коли котрийсь із них посідав керівну посаду, перше, що він робив, було руйнування всього, збудованого попередником. Втім, у кожному з нас чимало всячини. Відмінність, напевне, в тому, що в принципових питаннях, приміром, мої внутрішні особистості — однодумці, а Тимкові — опоненти.

— Дивись на мене довгим, закоханим поглядом, — посміхнулась я сусідові.

Той трішки сторопів від такого прохання, але згодом, коли вже цілком виборсався зі своїх роздумів, до нього таки дійшло, про що мова.

— Маскування, типу, — озвучив він свій здогад і спробував виконати моє прохання. Так силкувався зробити це якнайкраще, що збоку здавалося, начебто хлопчик страждає на косоокість.

Біля «Форда» тупцювався паркувальник. Останнім часом у мене склалося враження, що якби я залишила авто навіть у чистім полі, все одно за певний час з'ясувалось би, що паркування там платне. Якимось неусвідомленим чуттям я обирала саме ті місця для паркування, за які потрібно було платити. Причому, помічала це, тільки вже забираючи авто.

Повертаючись із гаража, ми з сусідом мляво чибиряли двома парами ніг. І тут я раптом остаточно зрозуміла, що саме повинна зробити негайно.

— Слухай-но, зачекай на мене тут, гаразд? Мені треба зайти до цього офісу в одній давній справі.

З одного боку, я не хотіла втрачати сусіда з поля зору (мало чого він накоїть, якщо залишиться сам? Приміром, своєму улюбленому дядькові Жорику зателефонує). З іншого — не можна було взяти його з собою.

— Знайшла час для давніх справ, — здивувався Артем, однак слухняно зупинився. Сусід, очевидно, вже впокорився з тим, що до кінця операції йому доведеться терпіти мої примхи та відігравати роль безініціативного супровідника. — Нам ще знаєш скільки всього встигнути треба… До другана-пожежника зайти по одяг, нову партію зілля набодяжити. Не встигнемо ж бо!

Я зрозуміла, що він правий. Довелося змусити Тимка заприсягтися, що відхилень від наміченого плану не буде й на півкроку. До пожежника — й відразу додому. Виявилося, що Тимко теж мав вагомі причини не відходити від мене. Зі свого боку я пообіцяла, що нічого не наплутаю, валізу принесу цілісіньку. Домовилися зустрітись за півгодини до загального збору. У інтернет-кафе працював кондиціонер. Я пожалкувала, що зайшла на хвильку.

«Ekstrennoe soobshenie! «Веntli» vashego klienta segodny podvergnetsy napadeniu. Skazite otognat' mashinu v drugoe mesto», — послала я анонімну СМС-ку на мобільник Георгія. Як би не склалася ситуація, викрадення відбутися не повинне. Звичайно, це повідомлення мало перестрахувати нас «на крайній випадок». Доводити ситуацію до реальних спроб викрадення «Бентлі» я не збиралася. Або Робін з’явиться раніше, або я відраю хлопцям, або ж хлопці виявлять, що «Бентлі» відсутній, та самі відмовляться від операції.

Крім того, я послала навздогін своєму «викривальному листові» нашвидкуруч набрану купу свіжої інформації, намагаючись зображати хлопців у якомога світліших тонах та щораз підкреслюючи: Робін просто запудрив дітям мізки казками про романтичних «мечів справедливості», я, проте, докладно описала ролі й завдання кожного з них у минулих пограбуваннях. Якщо зі мною щось станеться, Георгій зможе скористатися для розслідування хоча б цими зачіпками.

З трохи очищеним сумлінням я полишила цю чарівну оазу та знову поринула в міську задуху. Наближаючись до рідного дому, здаля помітила строкату сорочку Артема, який саме заходив до під'їзду. «Молодчага, швидко впорався», — подумала я, ще й досі перебуваючи в образі ділка злочинного світу. Навіть у під'їзді не було прохолодніше. Гучна луна вимучено тріскотіла десь нагорі звуком моїх підборів. Тіні двох зненацька змалювалися раптом у отворі дверей і змусили мене здригнутися та прискорити крок.

«Дожилася, людей жахаюсь, — нещиро поглузувала я з себе, натискаючи кнопку виклику ліфта. Десь нагорі натужно завили механізми.

— Дівчино, добрий вечір, — ноги мої підкосилися, коли знайомий голос пролунав на сходах. Шлях на вулицю заступали два чоловіки в міліційному однострої. Не було жодної ради. Намагаючись не втрачати самовладання, я обернулася до того, хто говорив. Хтось — той високий брюнет, що намагався затримати мене ще вчора після вечірки, — насуплено дивився мені у вічі.