Бунт моїх колишніх

Розділ чотирнадцятий, котрий полишає всіх страшенно здивованими

— Стривай, стривай, ну-бо ще раз, я щось не дуже зрозумів, — ми з Жориком розташувалися, мов господарі, за столом на кухні Робіна. Самого Робіна з нами не було. І я потай навіть від самої себе страшенно з цього раділа.

— Робін утік, — за кілька хвилин до того повідомив Шурик, який повернувся з гаража, — узяв одне з крадених авто й поїхав.

— Далеко не заїде. Ці авто всі даішники міста знають.

— Та й він не дурень, до цивілізації дістанеться й тачку покине. А там загубиться в міській юрмі, та й годі, — Шурик говорив серйозним тоном, але чомусь корчив мені дивні пики за спиною в Жорика. Я нарешті зрозуміла, чого він домагається, та потягла Георгія оглядати дім. Ми мусили дати Вадимові час, аби від’їхав подалі.

— Я сказав Робіну, що в дім увірвався збройний загін спецназівців. З танками та вертольотами, — шепнув мені Шурик пізніше, коли Георгій особисто вирушив оглядати гараж.

— Навіщо? — не зрозуміла я.

— Звідки я знаю, може, інакше цей баран зчинив би стрілянину та спробував опиратися. Це ж Робін. Ти розумієш? А так він запевнить себе, що усвідомив безвихідь ситуації. Сили виявилися нерівними, що дало нашому героєві дозвіл на втечу. Про танки він, звичайно, не повірив, але перевіряти, чи не жартую, сподіваюся, не матиме часу. Піде, як я й просив, від гріха подалі. І правильно зробить.

«Ні, все-таки той, хто писав весь цей сюжет — дуже жорстока істота, — я заздалегідь подумки вибачилась перед Всевишнім за недоречну критику, але не могла відмовити собі в тому, щоб трішки покапризувати. — Ні хвилини ми з Робіним не мали для нормального спілкування. Але ж я так і не сказала йому головного. Так і не сказала, наскільки вдячна йому. І за щасливе дитинство (яке тоді здавалося мені найсправжнісіньким дорослим життям), і за основи психології, які опанувала з ним, і навіть за той величезний букет троянд, якого він мені так і не подарував…»

Ниточка, котра пов'язувала нас із Робіним, схоже, обривалася тепер назавжди.

— Що з ним далі буде? — якомога байдужіше запитала я, намагаючись відігнати сльози від очей. Подумки я виправдовувала власний розлад пережитим стресом, а зовсім не усвідомленням того, що більше ніколи не побачу Вадима.

— Оце вже не знаю, — знизав плечима Шурик і відвернувся до вікна. Там над найближчими пагорбами вже верховодив свавільний світанок. Шурик посміхнувся.

— Як правильно сказав хтось із фанатів комп’ютерних ігор: «Життя — велика гра. Сюжет, звісно, — лайно. Зате графіка промальована чудово». Хто знає, може, там у нього в буржуйському раї сонце ще прекрасніше, а друзі — цікаві та вірні. Може, він ще буде й там щасливий… — Схоже було на те, що Шурик переживав вимушену розлуку з Робіним не менш тяжко, ніж я. — У Вадика зворотний квиток на літак з відкритою датою. Зрозуміло, на нове ім'я. Швидше за все, Робін благополучно повернеться додому, місяців зо два поживе в спокої і добробуті, а потім вляпається в чергову історію. Вирішить поставити черговий експеримент…

— Не вирішить, — упевнено заявила я, — він сам сказав, що не хоче більше тренуватися на людях.

— Виходить, хтось вирішить поставити експеримент на ньому. У будь-якому разі без пригод наш Робін не залишиться. На щастя, ми до цього вже ніяк не будемо причетні, — всупереч сказаному, голос Шурика звучав якось нерадісно.

По тому другий колишній подався до Георгія.

Тепер він орудував у гаражі, з дозволу Жорика знищуючи всі докази, які могли б вказати на особу котрогось із викрадачів. Хвалити Бога, Георгій, як і ми з Шуриком, не хотів віддавати нерозумних Дітей Дєточкіна під суд.

— Насамперед хочу попросити вас, дами та добродії, — дуже серйозно звернувся до нас Георгій перш ніж узятися до гаража, — поблажливо поставитись до Артема та його друзів. Мій сусід, безумовно, буде покараний, але іншими методами, не тими, котрі може запропонувати йому держава.

Схоже, Жорик вважав Робіна єдиним винуватцем усіх останніх подій. Ми, звичайно, не надто переконували колишнього опера в протилежному.

— Ану зажди, — знову заговорив Жорик, відволікаючи мене від прокручування в голові подій останніх хвилин, — то невже ж таки бестія з кісками — це ти?

Я навіть не встигла образитися, перш ніж Жорик вдався до пояснень.

— Це ти довела банківську операціоністку до такого стану, що вона не схотіла розмовляти зі мною про Ожигова?

— Я?! — невиразний здогад промайнув у мене. — Стривай, а ти намагався розмовляти з нею про Ожигова? Коли?

— Відразу після твоєї розмови з нею. Я зайшов до банку, мені сказали, що операціоністка та панянка з кісками сидять у найближчому кафе. Я побачив вас здалека, вибрав хвилину, коли ти відійдеш… Господи, як же я не впізнав тебе? Навіщо ти так замаскувалася?

— Від Кішки намагалася сховатись, — мусила зізнатись я. — Але ж, — я буквально фізично відчувала, як потроху божеволію. Якісь фрагменти неспокійно переверталися в моїй голові, чіплялися за сусідні та позбавляли мене можливості зосередитись, — але ж виходить, що ти і Хтось — це одна особа? — нарешті вирвалося з мене.

— Ще раз? — не зрозумів Жорик.

Подальша розмова складалася з суцільних докорів, які переривалися вибухами божевільного реготу.

— І тобі не сором?! Я, можна сказати, життям ризикувала, від тебе рятуючись!!! Я з балкона могла впасти! Носик у чайника через тебе відбився! Та ти хоча б уявляєш, до якого стану мене довів? — кричала я цілковито спантеличеному Георгію.

— Ти можеш пояснити більш-менш зрозуміло? — він і досі наївно сподівався на благополучне розв'язання конфлікту.

— Я думала що ти останній негідник. Може, навіть убивця! — його очі так виразно покруглішали, що я зрозуміла: таких пояснень цьому телепневі замало. — Ні, — довелося здатися, — нічого пояснити зараз не зможу. — Однак я знову відчула, як у мені закипає гнів. — І до всього, ти не заслуговуєш на жодні пояснення! Хай тобі просто буде соромно!

Чергова моя істерика спіткнулася об телефонний дзвінок. Жорикові телефонувала Настуся.

«П’ята ранку, Господи! — миттєво промайнуло в думках. — Але ж таки ранок. І не причепишся».

— Секундочку, — Жорик прикрив трубку рукою і запитливо глянув на мене. — Сестриця, я так розумію, диктує мені координати поштової скриньки, які ти просила повідомити… Це до чого?

— Та до того, що коли Хтось… Точніше, якщо ти мене вб'єш, у листі про це буде написано. Ти прочитаєш і не мститимешся безвинним, — як на мене, цілком зрозуміло пояснила я.

«Як можна жити разом, якщо ми настільки одне одного не розуміємо!?» — тут-таки поцікавилась у самої себе.

— Вікторії ще не дзвонила? От і не дзвони, усе вже в нормі, — повідомила я Настусі, віднімаючи в Жорика слухавку.

— Якщо в нормі, то виконуй обіцянку, — радісно закричала Сестриця. — Я так хвилювалася, — з маминою інтонацією додала вона.

— Не переживай, — пом'якшала я, розуміючи, що тільки страшенне занепокоєння могло змусити Сестрицю скочити з ліжка о такій ранній порі, та ще й під час канікул, — зі мною все гаразд… Дякую за турботу.

— Та не те! — заволала Сестриця, лютуючи, що її неправильно розуміють. «Ет, і як вона житиме з такою вдачею?» — тяжко зітхнула я, і лише по тому до мене дійшло, що дві хвилини тому й сама поводилась, як Настуся. — Я не за тебе хвилювалася! Що з тобою станеться? Я за себе хвилювалася. Точніше, за те, що ти мені не розповіси нічого, і я вмру від цікавості. Ну, розповідай!

— Поки розповідати нема чого. Самій багато дечого з'ясувати потрібно.

Мене змусили заприсягтися, що найближчими днями я приїду та все розповім, і Настуся поклала трубку та пішла спати далі.

— Скажи, якщо я ознайомлюся з листом, то зможу второпати нарешті, в чому ти мене зараз намагаєшся обвинуватити?

— Зможеш, — я, звичайно, сумнівалася в розумових здібностях Жорика, але не настільки, — звісно, зможеш! Негайно вирушай до інтернет-кафе…

Оце вже не сподівалася, що мій викривальний лист придасться в такій специфічній справі. Зараз це був таки єдиний спосіб пояснити Жорикові бодай щось.

— Вчинимо інакше, — Георгій, видно, не надто хотів відлучатися, — ти зараз пригадаєш усе, що там написано, та почнеш мені розповідати. По порядку, спокійно, без емоцій. Просто перекажеш листа, домовились?

Я погодилась, і ми, звичайно, перебиваючи одне одного та обурюючись, знову вдалися до спроб пояснити останні події. Щойно розмова заходила в глухий кут, згадували про установку, з якої починали, і я знову напам'ять цитувала свого листа. Метод виявився досить дієвим. Невдовзі ми вже багато чого з'ясували.

Отже, Георгій із самого початку розслідував справу про викрадення авто.

— Шурик, коли зрозумів, що настав час перешкодити втіленню нерозважливих планів Робіна, прийшов до мене. Він нічого конкретного не говорив. Усе натякав на щось. Просив поради. Я запропонував йому або розповісти все, як є, або йти під три чорти, — розповідав мені Георгій, не випускаючи моєї руки, затиснутої в його долонях. — Шурик обрав друге. Я так часто бачив їх удвох із Тимком, що не складно було здогадатися про причетність Артема до справи. На сусіда, на щастя, мав чим надавити. Колись цей ненормальний намагався пограбувати банк, отут я зрозуміла, про який шантаж торочив Тимко. Виявляється, він працював на Робіна з доброї волі, а ось на Георгія — з примусу. — Крім того, сусіда довелося трішки заморочити психологічним тиском. Спочатку я сказав Артемові, що Шурик у всьому зізнався. Потім, коли сусід уже дещо розповів, я пояснив, що Метр мовчав, як риба об лід, і що він, Тимко, щойно зрадив товаришів.

— Благаю, не вбивай мене подробицями своїх методів! — не витримала я. — Мені потім довго доводиться переконувати себе, що насправді ти гарна людина. Отже, ти залякав дитину та обманом примусив стати твоїм інформатором.

— Не зовсім так. Пізніше Артем, як мені здалося, відчув, що робить корисну справу. По суті, якби Тимко не допоміг мені, усіх їх найближчим часом посадили б. Робін зовсім знахабнів і якийсь єдиний крок залишався його людям до зустрічі з міліцією.

— Виходить, Артем врятував друзів від в’язниці, - скінчила я Жорикову думку.

— Саме так. І врешті-решт він уже сам зрозумів, що робить, та працював на мене не на страх, а на совість.

— Не ухиляйся від основної теми, — попросила я.

— Коли я зрозумів, наскільки міцно в справі зав'яз твій колишній чоловік…

— Який?

— Розвела тут гарем! Нащадки випустять багатотомну енциклопедію: «Чоловіки Катерини Кроль» з алфавітним покажчиком і стислими повідомленнями про кожного… Про Робіна я тоді ще не знав. Отож, я вирішив, що тобі про цю справу знати протипоказано. Твоя тонка вразлива вреднючість не витримала б. Погодься, ти не змогла б грати проти Шурика!

Незважаючи на нову образу, я не могла не визнати його правоту.

— І цього ще замало. — Шурик, який частково зізнався мені в своїй причетності до справ Дітей Дєточкіна, напевно став би тепер обережнішим і почав відверто мене уникати.

— Навіщо ж тоді він тобі все розповів?

— Я хотів отримати пораду, — похмуро озвався Шурик, — несподівано виникаючи в дверях. — А цей недолюдок зажадав від мене цілковитої відвертості. Тоді я ще не був готовий відкривати чиїсь імена. Тож я віддав перевагу власним методам. Жорик правий. Якби він не виїхав, я б розповів хлопцям про свій прокол. Можливо, через своїх знайомих у міліції Робін би постарався нейтралізувати Георгія.

— Тому я й визнав за необхідне імітувати власний від'їзд, — закінчив Георгій.

— Своєю брутальністю ти, як завжди, розполохав людей! Якби нічого не вимагав від Шурика… — мене тішила можливість підкреслити Георгієві промашки.

— Далі було ще веселіше, — він і не збирався зважати на мої слова. — Хочеш бути щасливим — будь ним, — (мене це по-справжньому вразило: раніше й не підозрювала в Жорикові такої начитаності, принаймні, цитат із класиків аж ніяк не очікувала). — Я вирішив сам створити собі робоче місце. Знаючи, хто зможе добре заплатити за збереження авто, а також маючи від Артема відомості про майбутні жертви, я пішов на переговори з нашим співаком.

— Виходить, ти справді поїхав? — я відчула полегшення. Той факт, що Жорик бодай у дрібниці не обманював мене, трохи втішав.

— Так, але тільки на один день. Отримав замовлення й поринув у розслідувати цієї справи з головою. Насправді Артем знав дуже мало. Його знань було достатньо лише для того, щоб знешкодити його друзів. Я обіцяв цього не робити. Крім того, мене не цікавили пацани-виконавці. Мені потрібен був Робін. А доступу до Робіна Артем не мав. Тоді я вирішив серйозно трусонути Шурика, чи Метра, як називали його хлопці. І що ти думаєш? Виявилося, що Метра вже й духу нема. Тепер доводилося шукати і його.

— Стривай, — знову перебила я, — ти хочеш сказати, що цей негідник Артем, який навмисне залишив покаліченою нашу стелю, не зашпаровував дірки між квартирами для того, щоб…

— Так. Щоб я міг слухати його переговори. Сусідові набридло переказувати їх мені, ось він і скористався такою вдалою для безпечного шпигування обставиною… Не дивися на мене так! Я вилаяв його, коли дізнався. До речі, саме тоді я й мав необережність сказати йому, що ти — наша людина.

— Слухай-но, а чому ти не розповів мені про те, що сусід намагався пограбувати банк?

— Так і знав, що ти до цього причепишся… Розумієш, Артем тоді так налякався власного вчинку, що прибіг до мене та все розповів і навіть не помітив, що на кухні в цей час сидів Шурик. Ми вирішили, що в справу й без тебе втаємничено забагато люду… Крім того, не забувай, Тимко ж намагався пограбувати твою маму… Я вирішив, що тобі не варто гострити зайвого зуба на сусіда.

— Господи, як тобі не сором?! Якої ти, виявляється, поганої думки про мене…

— Не час для дорікань, ти згодна? Давай посваримося пізніше, гаразд? Отож, про сусіда…

Як з'ясувалося, Тимко робив мені стільки послуг, бо вважав, що я дію заодно з Георгієм. Трохи згодом, коли ми перемовилися з сусідом про це, з'ясувалось, що він і не припускав наявності в мене власного плану. Усе, аж до моєї згадки про якусь кішку того дня, коли Тимко, щоправда, без жодного успіху, намагався ввести в них із Жориком пароль «Чорна кішка», вказувало, що я працюю разом із Георгієм. Коли сусід помітив, що за ним стежать, вирішив більше не ризикувати, зустрічаючись із Жориком. Ось чому він просив мене переказати, що хвіст позбавляє його можливості діяти. Моє бажання ввійти в банду Артем сприйняв як наказ Георгія.

— Давай усе по порядку, — благала я, знову остаточно заплутана.

— Я почав розслідування…

Виходило щось немислиме. Виявляється, саме Жорик накинувся на мамину знайому операціоністку з розпитуваннями про Ожигова. Через нього Равлик відмовився відповідати взагалі на будь-які запитання. Причому Георгій вважав, що його методи, найголовнішою метою котрих був ефект несподіванки, обов'язково спрацювали б, коли б я не зачепила в розмові з операціоніскою цієї теми.

— Навіщо взагалі тобі знадобився Ожигов? — я ніяк не могла вгамувати свого обурення.

— Щоб знайти злочинця, просто необхідно багато чого з'ясувати про жертву. Робін, як стверджував Артем, ретельно копирсався в минулому та сьогоденні людини, перш ніж записати її у свої жертви. Виходить, хтось із оточення цих жертв повинен був співпрацювати з Робіним.

— Ось чому ти запитував у мене про губну помаду! — раптом згадала я, — ти стежив за хатньою робітницею Ожигова.

— Так, — Жорик навіть розгубився від глибини моїх знань, — а звідки ти й це знаєш?

— Робота така, — посміхнулась я. «Як же мало потрібно людині для значного покращення настрою! Усвідомлення, що вона — не абищо, та й по всьому. Що вона дещо може, дещо знає, дещо розуміє. На почуття власної значущості, по-моєму, хворіє переважна частини людства, вважаючи саме це почуття головним компонентом щастя. У мене, принаймні, саме так», — подумала я і знову засмутилась, цього разу від усвідомлення того, що моя внутрішня конструкція аж надто примітивна.

— Але з'ясувалося, що ця лінія веде в глухий кут, — як завше, не зважаючи на мої глибокі та щиросердні переживання, провадив Жорик. — Нічого Робін не досліджував. Просто дізнавався, хто має дорогі авто й проголошував цього «когось» ворогом народу та Дітей Дєточкіна.

— Може, він боровся проти дрібнобуржуазної психології в нашій країні, — навіщось я кинулася захищати Робіна. — Зверни увагу, всі викрадені ним авто — іномарки. Може, він проводив акцію на підтримку вітчизняного виробника, — мене саму розсмішила така теорія, — кричав іномаркам: «Янкі! Гоу хоум!» І віднімав їх у власників, щоб ті привчалися купувати вітчизняне.

— Як добре, що він тебе не чує! — посміхнувся Шурик. — Ідея б йому напевно сподобалась…

— Не сподобалася б, — заперечив Жорик, — метушні забагато. Довелося б замість іномарок ставити в гаражі до жертв «Запорожці», аби до кінця відповідати концепції. А Робін, зважаючи на все, не терпить зайвої роботи…

Коли ми вдосталь насміялися, знову перейшли до з’ясування стосунків. Виявилося, що це Георгій періодично заходив додому, це він залишив чашку на кухні, він же витирав мокрою ганчіркою свої сліди в передпокої.

— Як ти міг! Я мало не збожеволіла від думки, що хтось сторонній спокійнісінько походжає нашим помешканням!

— Звідки я знав, що ти така допитлива? Подумаєш, чашка… У такому поспіху дивно, як я ще голову не залишив удома… Я, до речі, потім повернувся і чашку цю прибрав, якщо ти помітила, — відбивався Георгій. — Не міг я не заходити додому! Повинен же був слухати Тимкові наради.

— Невже не можна було в усьому зізнатися?

— Ти не дала б мені й кроку ступнути вільно, намагаючись вигородити своїх друзів.

Нові подробиці справи і далі градом сипалися на моє самолюбство. Це саме Георгій викрав тоді з кафе Шурикову теку.

— Я не знав, що Шурика викрали, — зізнався Георгій, — вирішив, що Метр просто забув свою теку та зараз повернеться по неї. Я почувався трохи винним. Розслідую справу й навіть не намагаюся витягти з неї Шурика, котрий сам навів мене на слід злочинця. Одним словом, я залишив йому замість теки записку з натяком…

— Записку, котру я прийняла за погрози на мою адресу… — Я вчепилася нігтями собі в долоню, щоб стриматися та не накинутись на цього негідника.

Що далі я вдивлялася в Жорика, то більше вражало власне ставлення до нього. Раніше мені й на думку не спадало, що Жорик здатен справити враження демонічної особистості. Високий загадковий брюнет. Ну хіба це про нього? Жорик був настільки рідною мені людиною, що цей романтичний опис, незважаючи на відповідність кожної деталі, взятої окремо, ніяк не асоціювався з Георгієм. Може, я все життя недооцінювала колишнього опера? Втім, зараз мене це найменше обходило. Безліч фактів заважала змалюванню виразної картини.

— Стривай, але ж я бачила Когось…

Той, кого я вважала ворогом, виявився звичайним працівником міліції. Теж опер, Жориків колега. На вечірці, з якої Робін викрав Ключчине авто, цей опор справді був «при виконанні», й нічого протизаконного в його запрошенні пройти до зали не було. Протизаконні дії цей опер намагався вчинити під час нашої наступної зустрічі. Причому, з подачі Георгія.

«Мені страшенно заважає одне дівчисько. Потримайте її в себе, хоча б півдня, га?» — просив тоді цей негідний Жорик свого колишнього колегу.

Але дівчисько втекло. Незаконно вдиратися до чужого помешкання опер не зважився. Хтозна, які потім зв'язки виявляться в цієї мадам? Тим більше, він не встиг помітити, до якої саме квартири шостого поверху вона ввійшла.

— Чим же я так тобі не догодила? — мене не переставала боляче вражати Георгієва жорстокість.

— Я отримав від Артема CMC, де говорилося, що за ним встановили стеження. Через це Тимко не міг виходити на зв'язок. Мені потрібно було забрати тебе від пацана, щоб спокійно перемовитися з ним. Я був упевнений, що ти — людина Робіна, у якого чомусь зародилися підозри стосовно Артема. Виникла необхідність тимчасово вивести тебе з гри.

— Краще б чимось корисним займався, — огризнулась я.

Крім усього іншого, з'ясувалося, що руду валізу з мого авто забрав також Георгій.

— Ти ж сама подзвонила мені та сказала, що валіза в тебе. Тоді ж, коли виказала мені місцезнаходження Робіна. До речі, наші телефонні розмови взагалі дуже мені допомагали. Наприклад, з їхньою допомогою я міг встановлювати, коли ти збираєшся з'явитися додому. Якби не телефон, з самого початку ризикував зіштовхнувся з тобою в дверях… А про Вадима Робіна… Я й раніше підозрював, що цей злочинець належить до касти твоїх чоловіків. Збігалися ім'я та прізвище. Але, зрештою, це могло співпасти й випадково. Та коли ти повідомила, що твій перший чоловік, якого, як я пам’ятав, кликали Вадимом Робіним, приїхав з-за кордону… Жодних сумнівів не залишилося. Робін — злочинець звався так само і приїхав у наше місто в той самий час….

Я згадала телефонну розмову, яка здавалася тепер далеким минулим, і тяжко зітхнула. Чому найжахливіші неприємності завжди створюю собі сама? Жорик дочекався моменту, коли я кинула «Форда» напризволяще, й викрав «ол-аут». Ось чому сусідські бабусі не здійняли галасу — вони ж бо чудово знали, що авто у нас із Жориком спільне.

«Але чому ж вони не сказали, що валізу забрав саме Георгій?»

І знову я з’ясувала, що сама винна. Адже про особу злодія розпитувала тільки в новенької двірнички, котра жодного уявлення не мала, хто такий Георгій. Ну що за невезіння!

— Краще скажи, як ти нас відшукав, — за нас обох запитав Шурик.

— Знову ж, Катерина винна. Артем надіслав мені CMC про час здійснення спроби нападу на гараж мого клієнта…

— Це не Артем! — образилась я, — це я повідомила. Я, на відміну від деяких, про своїх не забуваю. Не могла ж я дозволити викрасти авто людини, на яку ти працюєш? Рідною ж мовою написала: «Відвези машину в інше місце!». Ні, треба було все по-своєму зробити…

— Не такою вже й рідною. Ну гаразд, гаразд, — примирливо посміхнувся Георгій, коли помітив, що я знову закипаю, — загалом, я організував засідку. Випрохав у свого клієнта підмоги. Ну, ви ж знаєте, зараз будь-яка грошовита людина може до міліції звернутися з проханням надати під його командування людей для здійснення якоїсь благородної мети. У такий спосіб під моїм керівництвом опинився цілком придатний до облави колектив. План дій було ретельно продумано…

— Але ж ти все одно затримав би самих Василя та Сержа.

— Зате я продемонстрував би клієнтові, що викрадення справді готувалося. Гроші мені ж платили за цілком конкретні операції. Крім того, я хотів спіймати цей молодняк на гарячому. Через Артема вийти на Робіна не вдавалося. А маючи важелі тиску на Василя чи на Сержа, вже можна було розраховувати на те, що ми його спіймаємо.

— А навіщо було Вадима ловити? — не витримала я.

— Для іміджу, — й оком не змигнув Георгій. — Приватний детектив знешкодив злочинця і повернув людям викрадене…

— Міг би й раніше повернути викрадене.

— У тім то й справа, що не міг! Той гараж, у якому хлопці займалися машинами, знаходиться зовсім у іншому місці. Ти хіба не знаєш? Що ж ти тоді розслідувала, питається, коли навіть не з'ясувала технології приховування краденого?

— Я Шурика шукала, а не авто, — я була ображена. — І знайшла, між іншим.

— Ось вона — різниця між чоловіком і жінкою, — втрутився в розмову мудрий Шурик, — що б не відбувалося, чоловік шукає матеріальні блага, а жінка — чоловіка.

— Причому, чужого, — в'їдливо зауважив Жорик і продовжив свою розповідь, — Робін з Метром, а далі вже й сам Робін, переганяли перефарбовані авто зі зміненими номерами в орендованому Вадимом фургоні. Куди поділися тачки після цього, ні Артем, ані його друзі не знали.

— Так. Цей ангар, — Шурик кивнув кудись у двір, — тримався у величезному секреті.

— Разів зо два я намагався простежити за фургоном, — Жорик тяжко зітхнув, але Робін дуже піклувався, щоб не було стеження. Вистежити його самому виявилось неможливо. А виділяти мені людей на такі сумнівні рейди клієнт відмовився. Звертатись же по допомогу в міліцію не на правах командувача я вже не хотів. Навіщо ділитися славою з кимось?

— Отже, — я знову згадала про головне, — ти сидів у засідці.

— І тут ця мерзотниця з кісками, — цього разу Жорик вже посміхався, — знов усе зіпсувала. Заволала «Шухер!» і зірвала мені операцію.

— Так, — гордовито всміхнулась я, — схоже, я дійсно випила з тебе трохи крові. Але якби ж ти тільки знав, як я тебе боялася… Точніше не тебе, а Когось… Загалом, ми квити.

— А вас я вистежив досить легко. Цього разу вже мав необхідну кількість людей. Я ж заздалегідь передбачав можливість вашої втечі. Гонитв ми влаштовувати не збиралися, ні. Просто розставили постових з раціями на всіх найближчих перехрестях.

— Скільки ж у тебе було людей? — здивувалась я.

— Та не так і багато, — знизав плечима Жорик. — Щойно ви опинились на головній вулиці, я прилаштувався в хвіст. Помітити стеження серед такого руху практично неможливо. А потім я знайшов викинуту Робіним валізу. Мою валізу! Першої миті я подумав, що марю. Та згодом усвідомив, у що може вилитись твоє близьке знайомство з Робіним. Тебе ж цілком могли взяти в заручниці! Я місця собі не знаходив… Ну не мав я тепер права випустити цього бридкого Робіна з поля зору. Якщо ти в нього в руках, операція зі звичайних робочих інтересів переходила в особисті. На жаль, ви як крізь землю провалилися. Я розумів, що Робін надто полюбляє комфорт і навряд чи йтиме пішки. Ловити приватні авто, що проїздили повз нього, Вадик теж не міг. Однак опитування таксистів, які працювали на найближчій до місця вашого зникнення стоянці, дало потрібні результати.

— Але ж ти тоді повинен був потрапити в село, до далекого переїзду? Як ти знайшов цей будинок?

— От це якраз і виявилося найпростіше. Я спіймав тамтешнього алкоголіка, і той під клятвою запевнив, що не буває в них у селі сторонніх. Ось у сусідньому селі якісь міські товчуться. У них там здаються в оренду будинки для літнього відпочинку городян. Так я дізнався про село. А будинок, певна річ, по ангару вирахував. Як побачив його — відразу зрозумів. Ось воно, те, що Робінові було необхідне, аби машини ховати. Вхідні двері тут виявилися відчиненими. А по тому я вже почув твій лемент.

— Бачиш! — я гордо глянула на Шурика. — А ти казав: «Не кричи марно». Ніколи не можна сидіти склавши руки.

— Але й безладно розкидатися ними, як ти, теж не надто корисне заняття, — заперечив Шурик. — Знати слід, навіщо кричиш…

Я не дослухала його, бо зіштовхнулася з черговою страшною думкою.

— Я ось що думаю, — промовила я, сама здивована трагічністю свого тону, — адже ж це я в усьому винна! Зверніть увагу, з шести найактивніших учасників подій четверо — близькі мені люди. Два колишні чоловіки й сусід — Діти Дєточкіна, а ти, Жорику, — той самий Хтось із моїх кошмарів… Це не може бути випадковим збігом. З усього видно, щось я лихе вчинила в цьому житті, раз мене так покарали.

— Взагалі, до чого тут ти? — спробував зупинити черговий напад мого всесвітнього комплексу провини Георгій.

— Як до чого? З Артемом Шурик через кого познайомився? Через мене. А з Вадимом? Стали б вони — Шурик з Робіним — друзями, якби не виявилося в них такої кількості спільних інтересів? А ці інтереси в них звідкіля? Від мене. Це я Шурикові книжки всілякі підсовувала. Ті, що мені раніше підсовував Вадим.

— Слухай, — Шурик раптом пожвавішав, — я знаю, що потрібно з тобою зробити. Тісне спілкування з психологом, усе-таки, справило на мене вплив. Лікуватимемо твої комплекси.

— Що? — не зрозуміла я.

— Негайно уяви, що весь цей сюжет ти просто прочитала в книжці. Сидиш зараз, читаєш, скептично посміхаєшся. Уявила?

— Ну?

— Що ти відчуваєш?

— А що потрібно?

— Тьфу! Ти зовсім не вмієш брати участь у психологічних експериментах. Постав свою підсвідомість перед фактом, що в усьому, що сталося, вона жодної участі не брала. Уявила? Погодься, що їй тепер жахливо кривдно! Сумно, коли щось цікаве відбувається поза твоєю участю?

Якимось незрозумілим чином Шурик точно вгадав мою реакцію.

— Отож, — з інтонацією переможця заявив новоявлений експериментатор, — це доводить наступне. Твоїй підсвідомості жахливо хочеться брати участь у всьому, що відбувається навколо. Вона обожнює пригоди й ладна будь-які факти трактувати на свою користь. А найлегший спосіб переконати себе в причетності до тих чи інших подій — це сплеснути руками та впасти в істерику під кодовою назвою: «Ах, це я в усьому винна!»

— Землю, часом, не ти створила? — підхопив Георгій.

Я ображено промовчала.

— Ну чого надулася? — сплеснув руками Шурик. — Кет, зараз ти мусила б відчути блаженство від думки, що твої переживання з приводу провини перед усім людством цілковито безпідставні.

— Замість цього я почуваю сором і провину за невихованість моєї зацікавленої підсвідомості. Ви, психологи, вічно одну проблему виліковуєте, але масу інших при цьому створюєте.

Втім, не можна було не визнати, що з комплексом провини за вчинки всіх ближніх я, завдяки Шурчиному втручанню, розпрощалася навіки.

«Нізащо більше нікого не рятуватиму! — я в'їдливо посміхнулася Шурикові. — Коли самі винні, самі нехай і викручуються».

— Приємно все-таки, коли розумні люди розумними словами про розумні речі розказують, — Жорик підклав руки під голову та простягся на Робіновому ліжку, немов у себе вдома. — Тільки мені здається, що вкрай нерозумно з боку цих розумних людей робити це о п'ятій ранку, коли справ незакінчених ще маса, а спати вже страшенно хочеться. Може, попрацюємо все-таки?

— Нам усім просто поталанило, — знищуючи сліди свого проживання в кімнаті, повідомив Шурик. — До будь-кого іншого, хто повівся б отак, як ми, удача нізащо не повернулась би обличчям. Добре, що все добре скінчилося… Особисто я відтепер обіцяю бути законослухняним громадянином. Ніяких більше поступок перед совістю… Ніяких сумнівних пригод…

— Це ти говориш? — засумнівалась я.

— Ну повинен же я хоч якось налаштувати громадянина колишнього опера на бажання не видати мене владі, — посміхнувся Шурик, і ми всі дружно засміялися.

— Тільки за однієї умови, — Жорик раптом зробився над міру серйозним. — Ти муситимеш спокутувати свою провину на тяжких роботах.

— Я так розумію, відпрацьовуватиму на педагогічній ниві? — миттєво зорієнтувався Шурик.

— Так. Мені здається, довідавшись, що Робін обманював їх і тримав тебе під замком, хлопці добряче замисляться… Не вплутуватимуться казна в що… Ну не здавати ж, справді, їх у міліцію?

— Зрештою, — встряла і я, — свою справу ми зробили. Шурик на волі. Авто твого клієнта цілісіньке. Інші, нехай і трохи видозмінені, повернемо господарям. Наше сумління має бути чисте.

— Загалом так, — серйозно кивнув Жорик.

— А з тими, хто повинен був потім ці авто купувати, нехай міліція розбирається, щоб і їй було чим займатись, — докинув Шурик.

— Сумніваюся, — скептично скривився Георгій, — гадаю, людям, котрі не бояться майже відкрито збувати крадене, міліція не страшна. Усе в них давно обговорене.

На кілька секунд усі ми замовкли. Особисто я подумала, що, можливо, у терористичних ідеях Робіна й була крапля здорового глузду. Наявність у нашому суспільстві тих, у «кого все давно обговорено», викликали в мене аж надто войовничі настрої.

— Втім, давайте боротися з тими проблемами, які нас серйозно зачіпають, — швидко знайшовся Шурик. — На відміну від Робіна, я не бажаю переробляти й рятувати цілий світ. Мені й без того є про кого подбати.

Врешті-решт було вирішено підлаштувати ситуацію таким чином, начебто всі спільники Робіна разом із ним втекли за кордон, заздалегідь змінивши документи, що робило їх цілком невловимими.

Наступного дня ми з Жориком статечно сиділи за столиком у затишному кафе та святкували першу голосну справу нашої агенції. Отримані від Вікторії та поп-зірки гонорари дозволили нам трішки гульнути. А місцеві газети з зазвичай нехарактерною для них швидкістю підхопили новину про те, як приватний детектив примудрився повернути городянам викрадені Дітьми Дєточкіна авто й підкинули чудовий привід для цього.

— Я ось думаю, — я досі не могла отямитись після шквалу подій, — наскільки простіше та безболісніше ішла б уся ця справа, якби ми з самого початку були відверті одне з одним.

— Наскільки? — демонічні очі Георгія глузливо посміхались.

— Дуже набагато! — авторитетно заявила я. — Давай пообіцяємо надалі не лукавити одне перед одним. Ніколи. Я обіцяю. А ти?

Вимовляючи останні слова, я непомітно схрестила пальці за спиною. Головне, хай Жорик пообіцяє. Мені до смерті набридли всі ці замовчування з його боку, бо вони створюють страшенну плутанину в житті в цілому та в наших стосунках зокрема. Звичайно, хотілося б бути зараз цілком чесною. Але, на жаль, існували в моєму житті речі, розповісти про які Георгію було б немислимо. Приміром, він ніколи не пробачив би мені, коли б довідався, що я, хоча й опосередковано, та все ж допомагала Робіну втекти.

— Кгм… І я обіцяю, — повільно промовив Жорик. Я раптом помітила, що одну руку він також тримає за спиною. Жорик простежив за моїм поглядом і все зрозумів. Ми обоє розсміялися.

— Ну гаразд, гаразд, — і далі сміючись, Жорик, витяг обидві руки перед собою та розставив пальці, — обіцяю бути з тобою цілковито відвертим!

Така несподівана перемога викликала в мене навіть розгубленість, тож я не встигла приховати вираз дитячого, майже дурнуватого захвату, що відразу відбився на моєму обличчі. Погляд Жорика став раптом зворушливо теплим.

— Добре, коли ти справжня, — він посміхнувся. — Знаєш, я таки хочу бути відвертим. Не збирався тобі говорити, боявся, що засудиш, не зрозумієш… Одним словом, я знав, як можна було спіймати Робіна. Знав прізвище, під яким він спробує виїхати з країни. За своїми давніми каналами з'ясував, які документи він замовляв. Але я не збирався зупиняти його. Адже насправді він нікому не бажав зла. Ти, напевно, не повіриш. І, знаєш, я не жалкую, що дав йому змогу втекти. Мені здається, я вірно вчинив.

Ось така запізніла однодумність. Втім, у нашому з Жориком житті всі позитивні аспекти виявляються завжди випадково та невчасно. Наша нині майже доросла дочка стверджує, що це добре. Каже, що через усілякі збіги, непорозуміння й безглуздя, котрі постійно відбуваються з нами, у нас так і не залишилося часу, щоб досконало вивчити одне одного та розчаруватися. «Головне — щоб весело й цікаво, тобто як у вас», — запевняє вона. І ми обоє ствердно киваємо. Я — щиро погоджуючись. Цікаво, а Жорик? Здається мені, він це робить просто з ввічливості. Хоча, напевне, те саме він думає про мене.

Р. S. За місяць по вищеописаних подіях усі телевізійні новини почали наввипередки обурюватися з приводу того, що в одному з великих міст нашої країни з'явилась банда викрадачів авто. Злочинці викрадали іномарки забезпечених людей і підкидали замість них вітчизняні автомобілі. «Купуйте українське!» — закликала візитівка, котру грабіжники незмінно залишали на місці події.

Прокоментувати ці факти ні я, ані Жорик із Шуриком, ані, тим більше, вітчизняні виробники автомобілів, ніяк не змогли.