Червоногрудка

ЕПІЗОД 9

Вогні спалахували в сірому нічному небі, і воно нагадувало брудний равендук шатра, напнутий над цією бездушною голою землею. Може, росіяни почали наступ чи просто вдають, що почали його, — зараз це не можна було знати напевно. Гюдбранн лежав на краю окопу, підгорнувши ноги під себе, обома руками стискаючи гвинтівку, і, вслухаючись у далекі, приглушені громи, дивився на згасаючі спалахи. Він знав, що йому з його курячою сліпотою не варто дивитися на ці спалахи, інакше можна не помітити російських снайперів, які повзуть по снігу нейтральної смуги. Але він і так їх не бачив жодного разу, лише стріляв по чужій команді. Як зараз.

— Он він лежить!

Це був Даніель Гюдесон, єдиний міський хлопець на весь загін. Решта були з місць, назви яких кінчалися на «далечінь» — «долина». Одні долини — широкі, інші — глибокі, тінясті й безлюдні, зовсім як рідні місця Гюдбранна. Але не Даніель! Не Даніель Гюдесон, з його високим, ясним чолом, блискучими блакитними очима та білозубою посмішкою. Він був з осередку прогресу.

— Шістдесят градусів лівобіч від куща, — скомандував Даніель.

Куща? Але ж тут, на зритій бомбами землі, не було жодного куща. Ні, схоже, він там таки був, бо інші вистрілили. Клацання, постріл, свист. Кожна п’ята куля летіла, як блищак, по параболі. Слід трасуючої кулі. Куля летіла в темряву, але потім ніби втомлювалася, тому що швидкість швидко зменшувалася, і куля м’яко падала на землю. Принаймні так здавалося. Гюдбранн подумав, що такими повільними кулями неможливо когось убити.

— Утік! — з досадою і ненавистю кинув хтось. Сіндре Фьоуке. Його обличчя майже зливалося з камуфльованою формою, вузькі темні очі вдивлялися в морок. Він був родом з відлюдного хутора, звідкись з верхів’їв долини Гюдбраннсдаль, либонь, з темного куточка, куди рідко зазирало сонце, бо був дуже блідий. Гюдбранн не знав, чому Сіндре пішов на фронт, але чув, що його батьки й обидва брати належали до партії «Національного об’єднання»[6], швендяли округою з пов’язкою на рукаві і виказували тих, у кому підозрювали «йоссинґів»[7]. Даніель частенько казав, що коли-небудь вони й самі скуштують батога та наберуться лиха від донощиків і всіх, хто має з війни зиск.

— Оце вже ні, — відповів Даніель і притулився щокою до приклада гвинтівки. — Жоден більшовицький диявол не втече непомітно звідси.

— Він знає, що ми його побачили, — сказав Сіндре, — і заліг у траншею.

— Оце вже ні, — повторив Даніель і прицілився.

Гюдбранн вдивлявся в цю сірувато-білу пітьму. Білий сніг, біла камуфляжна форма, білі спалахи. Небо знов освітилося. Настом забігали тіні. Гюдбранн знов поглянув угору. Червоні й білі спалахи над пругом супроводжував далекий гуркіт гармат. Ненатурально, як у кіно, — якщо не рахувати тридцятиградусного морозу, і вони були тут самі, без жодної надії на підкріплення. Може, цього разу справді почався наступ?

— Ти надто довго вовтузишся, Гюдесоне, він давно втік. — Сіндре сплюнув у сніг.

— Оце вже ні, кажу, — повторював Даніель усе тихіше й тихіше, все ще намагаючись прицілитися. І невдовзі вже з його уст не здіймалося ані хмарки пари.

Раптом — гучний вискотливий свист, крик: «Стережися!» — і Гюдбранн упав на обмерзле дно окопу, закривши голову руками. Земля здригнулася. Градом посипалося буре обледеніле груддя землі. Одна грудка вдарила Гюдбранна в шолом і впала просто перед його обличчям. Він і далі лежав і лише коли подумав, що все скінчилося, вирішив підвестися. Було тихо, падав сніг, його обличчя миттю вкрилося вуаллю м’яких сніжинок. Кажуть, ніколи не чуєш тієї гранати, від якої загинеш, та Гюдбранн перебачив усього, тож знав, що це не так. Спалах на мить освітив окоп, і він устиг розгледіти бліді обличчя інших вояків, їхні тіні, які в цьому бентежному світлі ніби повзли до нього звідусіль по стінах окопу. Але де ж це Даніель? Даніель!

— Даніелю!

— Я його порішив, — сказав Даніель, усе ще лежачи на краю окопу.

Гюдбранн не йняв віри своїм вухам.

— Що ти сказав?

Даніель сповз униз, обтрусив із себе сніг та груддя землі, широко посміхнувся.

— Щоб жодному російському дідькові не кортіло стріляти по наших. Я помстився за Турмода, — і, щоб не посковзнутися, уперся підборами в край окопу.

— Ні хріна! — закричав Сіндре. — Ні хріна ти не міг поцілити в нього, Гюдесоне. Я бачив, як росіянин зник у тій траншеї.

Погляд його маленьких очей перебігав з одного вояка на іншого, ніби запитуючи, чи вірять вони в Даніелеву похвальбу.

— Правильно, — сказав Даніель. — Але за дві години розвидняється, і він подумав, що йому час вибиратися звідти.

— Еге ж, і він поквапився з цим, — поспішив сказати Гюдбранн. — І виліз з іншого боку. Так, Даніелю?

— Чи так, чи інак, — посміхнувся Даніель. — Усе одно я його прикінчив.

Сіндре зашипів:

— А зараз ти заткнеш свою балакучу пельку, Гюдесоне.

Даніель знизав плечима, перевірив зарядник і взяв нову жменю патронів. Потім обернувся, підкинув на плече гвинтівку, вперся носком чобота в обмерзлу стіну траншеї і з одного маху знов заскочив на бруствер окопу.

— Подай мені свою лопату, Гюдбранне.

Узявши лопату, Даніель звівся на повний зріст. Його постать у білій зимовій уніформі чітко вимальовувалася на тлі чорного неба і спалаху, який німбом оточив його голову.

«Як ангел», — подумав Гюдбранн.

— Гей ти! Якого біса?! — закричав Едвард Мускен, командир відділення. Людина стримана, він рідко підвищував голос на «стариків» на взір Даніеля, Сіндре чи Гюдбранна. Попадало здебільшого новачкам, коли ті припускалися помилки. І саме завдяки його окрикам багато хто з них залишався досі живий. А зараз Едвард Мускен дивився на Даніеля широко розплющеним єдиним оком, яке він ніколи не закривав. Навіть коли спав — Гюдбранн це бачив на власні очі.

— Повернися в укриття, Гюдесоне! — знову гукнув командир.

Та Даніель лише посміхнувся, і за мить його вже не було, і якусь крихітну мить було видно тільки пару від його дихання. Потім спалах за горизонтом згас, і знову стало темно.

— Гюдесоне! — скрикнув Едвард і поліз на бруствер. — Чорт!

— Ти його бачиш? — запитав Гюдбранн.

— Біжить до колії.

— Навіщо цьому дурневі знадобилася лопата? — запитав Сіндре і поглянув на Гюдбранна.

— Не знаю, — відповів Гюдбранн. — Може, він рубатиме нею колючий дріт.

— Якого дідька йому рубати колючий дріт?

— Не знаю. — Гюдбранну не подобався пильний погляд Сіндре — він нагадував йому іншого селянського хлопця, який був тут раніше. Той зрештою звихнувся, помочився в черевики в ніч перед чергуванням, і потім йому довелося відрізати всі пальці на ногах. Та зате він тепер удома, в Норвегії, отож, може, він і не був божевільним. У кожному разі, у нього був такий самий запитливий погляд.

— Може, він хоче пробратися на нічийну смугу, — сказав Гюдбранн.

— Що за колючим дротом, я знаю. Я питаю, що він там забув.

— Може, він дістав по макітрі гранатою, — сказав Халлґрім Дале, — і від цього здурів?

Халлґріму Дале, наймолодшому з відділення, було всього вісімнадцять років. Ніхто точно не знав, що змусило його стати вояком. Жадоба пригод, вважав Гюдбранн. Дале заявляв, що захоплюється Гітлером, та насправді нічого не тямив у політиці. Даніель схилявся до думки, що Дале зробив подружці дитинку і втік, щоб не одружуватися.

— Якщо росіянин живий, то Гюдесон не пройде і п’ятдесяти метрів, як спіймає кулю, — сказав Едвард Мускен.

— Даніель застрелив його, — прошепотів Гюдбранн.

— Тоді Гюдесона застрелить хто-небудь іще. — Едвард пірнув рукою під куртку і вивудив з нагрудної кишені тонку сигарету. — Цієї ночі їх там повно-повнісінько.

Обережно тримаючи сірника, він тернув ним по сирій коробці. З другої спроби сірка спалахнула, Едвард запалив сигарету, один раз затягнувся і передав її далі, не сказавши ні слова. Кожен робив обережну затяжку і швидко передавав сигарету сусідові. Ніхто не розмовляв, здавалося, всі заглибилися у власні думки. Та Гюдбранн знав: усі, як і він, прислухаються.

Десять хвилин минуло в цілковитій тиші.

— Напевно, зараз бомбитимуть озеро з літаків, — кинув Халлґрім Дале.

Усі вони чули про росіян, які нібито втікають з Ленінграда по ладозькому льоду. А найгірше було те, що неушкоджений лід Ладоги означав: генерал Жуков може налагодити постачання оточеного міста.

— Вони там, мабуть, посеред вулиці з голоду непритомніють. — Дале кивнув на схід.

Та Гюдбранн чув усе це вже багато разів відтоді, як його направили сюди рік тому, а ці росіяни все ще лежать тут і стріляють у тебе, як тільки висунеш голову з окопу. Минулої зими вони юрбами йшли до окопів, піднявши руки за голову, російські дезертири, які вирішили, що з них досить, і краще буде перебігти на інший бік в обмін на кусень хліба і трішки тепла. Але тепер дезертири з’являлися рідко, а ті двоє бідолаг-перебіжчиків із запалими очима, яких Гюдбранн бачив минулого тижня, недовірливо дивилися на них, таких само худих і виснажених вояків.

— Двадцять хвилин. Він не повертається, — сказав Сіндре. — Він здох. Він мертвий, як гнилий оселедець.

— Заткнися! — Гюдбранн зробив крок до Сіндре, який відразу ж випрямився. Але хоча Сіндре був не менш ніж на голову вищий, було видно, що йому зовсім не хочеться битися. Він добре пам’ятав, як кілька місяців тому Гюдбранн убив росіянина. Ніхто й гадки не мав, що добрий, обачливий Гюдбранн може бути таким шалено жорстоким! Росіянин непомітно прослизнув до їхнього окопу через два секрети і перебив усіх, хто спав у найближчих укриттях. В одному — голландців, у другому — австралійців, до того, як дістався до їхнього бліндажа. Їх відділення врятували воші.

Воші в них були всюди, але особливо там, де тепло: під пахвами, внизу живота, під колінами. Гюдбранн, що лежав ближче за всіх до виходу, не міг заснути: йому боліли ноги від так званих «вошивих ран», відкритих ран завбільшки з п’ятак, усіяних по краях паразитами, які вже геть пообпивалися його крові. Гюдбранн вихопив багнета, марно намагаючись зішкребти з себе цю бридку нечисть, коли в дверях з’явився росіянин, який ще мить — і всіх би їх перестріляв. Гюдбранн побачив тільки його силует, та відразу зрозумів, що це ворог, розпізнавши контури піднятої гвинтівки Мосіна. І одним цим тупим багнетом Гюдбранн так покремсав росіянина, що, коли вони потім витягали тіло нагору, крові в ньому вже не було.

— Заспокойтеся, хлопці, — сказав Едвард, відтягаючи Гюдбранна вбік. — Тобі б поспати трохи, Гюдбранне, вже година минула відтоді, як тебе час змінити.

— Я піду пошукаю його, — сказав Гюдбранн.

— Нікуди ти не підеш!

— Ні, я…

— Це наказ! — Едвард схопив його за плече. Гюдбранн спробував був вирватися, та командир тримав його міцно.

Гюдбранн заговорив високим голосом, що аж тремтів від хвилювання:

— А раптом він поранений?! А раптом він просто застряг у колючому дроті?!

Едвард поплескав його по плечу.

— Скоро світанок, — сказав він. — Тоді ми все й дізнаємось.

Він подивився на інших вояків, які мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Хлопці знову почали перетоптуватися з ноги на ногу і про щось бубоніти між собою. Гюдбранн бачив, як Едвард підійшов до Халлґріма Дале, щось прошепотів йому на вухо. Дале вислухав його і спідлоба скоса подивився на Гюдбранна. Гюдбранн чудово розумів, що це означало. Наказ не спускати з нього ока. Якось пройшла чутка, що вони з Даніелем більше, ніж просто хороші друзі. І цим не можна було пишатися. Мускен тоді прямо запитав їх: чи правда, що вони вирішили дезертирувати разом? Звичайно, вони сказали «ні», а ось тепер Мускен вирішив, що Даніель скористався можливістю ушитися! А тепер згідно з планом Гюдбранн піде «шукати» товариша, і вони перейдуть на той бік разом. Гюдбранна розбирав сміх. Звісно, приємно було б поринути в далекі мрії про їжу, тепло й жінок — про що віщав над золотистим полем бою облесливий голос з російських гучномовців. Але вірити в це?

— Можу закластися, що він не повернеться, — заявив Сіндре. — На три добових пайка, ну як?

Гюдбранн витягнув руки по швах, перевіряючи, чи на місці багнет.

— Nicht schissen, bitte![8]

Гюдбранн обернувся — з бруствера йому посміхалася людина в російській солдатській вушанці, з обличчям, закаляним кров’ю. Потім ця людина з легкістю лижника перемахнула через бруствер і приземлилася на лід окопу.

— Даніелю! — закричав Гюдбранн.

— Ей! — сказав Даніель, знімаючи вушанку, ніби вітаючись. — Топрий ветшір!

Усі остовпіло завмерли і дивилися на них.

— Слухай, Едварде, — голосно сказав Даніель. — Тобі б не завадило попрацювати над нашими голландцями. У них там між караулами метрів п’ятдесят, не менше.

Едвард, як і решта, стояв мовчки, як зачарований.

— Ти поховав росіянина, Даніелю? — обличчя Гюдбранна пашіло від хвилювання.

— Поховав його? — перепитав Даніель. — Та я навіть прочитав молитву і заспівав за упокій. А ви хіба не чули? Я впевнений, було чутно й на тім боці.

З цими словами він вискочив на бруствер, сів, здійняв руки до неба і заспівав глибоким, задушевним голосом:

— Великий Боже…

Тут усі розреготалися, Даніель і сам сміявся до сліз.

— Ти диявол, Даніелю! — сказав Дале.

— Ні, тепер я не Даніель. Звіть мене… — Даніель зняв російську вушанку і прочитав на зворотному боці підкладки: — …Урією. Чорт, він теж умів писати. Так, так, хоча він був і більшовик. — Він знову зістрибнув з бруствера і поглянув на товаришів. — Сподіваюся, ніхто не проти звичайного єврейського імені?

На якусь мить запала тиша, а далі прокотилася хвиля реготу. Друзі заходилися один поперед одного ляскати Урію по спині.

ЕПІЗОД 10

На кулеметній позиції було холодно. Гюдбранн надягнув на себе весь одяг, що був, і все одно цокотів зубами й не відчував пальців на руках і ногах. Найбільше мерзли ноги. Він намотав нові онучі, та це не дуже допомагало.

Він пильно вдивлявся в порожнечу. Цього вечора «Івана» щось не було чути. Може, він святкує Новий рік? Може, їсть щось смачне. Баранину з капустою. Або сосиски. Гюдбранн, звичайно, знав, що у росіян немає м'яса, та ніяк не міг позбутися думок про їжу. У них у самих не було нічого, крім беззмінного хліба та сочевичної юшки. Хліб уже давно покрився цвіллю, та вони звикли до цього. А коли він так пропліснявів, що почав розвалюватися на шматки, вони кидали ці шматки в юшку.

— Все одно на Різдво нам дали сосиски, — сказав Гюдбранн.

Даніель цитьнув на нього.

— Сьогодні там нікого немає, Даніелю. Вони сидять і їдять котлети з оленини, 3 брусницею і таким жирним, соковитим соусом. І картоплею.

— Не заводь знову свою шарманку про їжу. Сиди тихо і дивися, якщо ти що-небудь бачиш.

— Але я нічого не бачу, Даніелю. Нічого.

Вони разом сіли, увібравши голови в плечі. На Даніелеві була та сама російська вушанка. Сталевий шолом з емблемою військ СС лежав поруч. І Гюдбранн знав навіщо. Шолом мав таку форму, що під його краї постійно залітав колючий холодний сніг, до того ж зі страшним свистом, що був особливо нестерпний під час чергування.

— Що з твоїми очима? — спитав Даніель.

— Нічого. Я просто іноді погано бачу в темряві.

— І все?

— І не розрізняю деякі кольори.

— Що означає «деякі»?

— Червоний і зелений. Я не бачу між ними різниці, вони в мене зливаються. Я, наприклад, не міг побачити жодної ягідки, коли ми у неділю ходили до лісу по брусницю для печені.

— Досить про їжу, чуєш?!

Вони сиділи мовчки. Десь ген-ген почулася кулеметна черга. Термометр показував мінус двадцять п’ять. Минулої зими кілька днів поспіль трималося мінус сорок п’ять. Гюдбранн утішав себе тим, що в такий холод хоч не заїдали воші, що йому не захочеться чухатися, доки скінчиться його зміна і він повернеться в ліжко під шерстяну ковдру. Але ці тварюки зносили холод краще, ніж він. Якось він з цікавості залишив спідню сорочку на снігу в мороз, і вона пролежала так три доби. Коли він потім узяв її знову і заніс досередини, вона замерзла на крижинку. Та як тільки він потримав її над піччю, вона знов закишіла цими повзучими гадами, і Гюдбранн з огидою кинув її у вогонь.

Даніель кашлянув:

— Гм, а як ви їли цю печеню по неділях?

Гюдбранна не треба було просити двічі:

— Спершу батько різав печеню, статечно, як священик, а ми, молоді, сиділи довкола і дивилися. Потім мати клала кожному на тарілку по два шматки і поливала їх таким брунатним соусом, до того жирним, що їй доводилося час від часу помішувати його, щоб він зовсім не застиг. А ще було багато свіжої, хрумкої брюссельської капусти. Ти б надів шолома, Даніелю. Що, як раптом тобі на голову впаде осколок гранати?

— А якщо ціла впаде? Продовжуй.

Гюдбранн заплющив очі і блаженно посміхнувся:

— На солодке у нас було пюре з чорносливу. Або американське шоколадне печиво з горіхами. Але це не завжди. Їх мати захопила з собою з Брукліна.

Даніель сплюнув у сніг. Звичайно зимове чергування тривало одну годину, але зараз Сіндре Фьоуке і Халлґрім Дале лежали в лихоманці, тож Едвард Мускен, командир відділення, вирішив збільшити час до двох годин, поки обидва не повернуться до лав вояків.

Даніель поклав руку Гюдбранну на плече:

— А ти скучив за домом, чи не так? За своєю мамою?

Гюдбранн засміявся і теж сплюнув у сніг, туди ж, куди й Даніель, і поглянув у небо, на замерзлі зірки. У снігу щось зашаруділо, Даніель підвів голову.

— Лисиця, — коротко сказав він.

Неймовірно, але навіть тут, де кожен квадратний метр було зрито бомбардуваннями, а міни лежали щільніше, ніж камені на бруківці Карл-Юханс-ґате, залишалися тварини. Небагато, але вони вже бачили і зайців і лисиць. І пару тхорів. Звичайно, вони намагалися їх підстрелити — в казан пішло б усе. Та після того, як одного німця вбили, коли той побіг за підстреленим зайцем, командування вирішило, що росіяни спеціально пускають зайців перед їхніми окопами, щоб виманити їх на нічийну смугу. Можна подумати, росіяни з доброї волі випустять хоча б зайця!

Гюдбранн облизав пошерхлі губи, поглянув на годинник. Ще година до зміни караулу. Напевно, Сіндре напхав тютюну собі в пряму кишку, щоб у нього підскочила температура. Авжеж, він може.

— А чому ви поїхали зі Штатів? — запитав Даніель.

— Крах на біржі. Батька звільнили з суднобудівної компанії.

— От бачиш, — сказав Даніель. — Такий капіталізм. Бідняки завжди ішачать, а багачі — жиріють, і не важливо, йде економіка вгору чи на спад.

— Еге ж, як і зараз.

— Так було до сьогодні, га скоро щось неодмінно зміниться. Коли ми виграємо війну, Гітлер ще здивує народи. І твоєму батькові більше не загрожуватиме безробіття. Ти теж повинен вступити в «Національне об’єднання». Повинен, чуєш?

— Ти що, насправді віриш у все це?

— А ти ні?

Гюдбранну не хотілося заперечувати Даніелю. Він знизав плечима, та Даніель повторив запитання.

— Звичайно вірю, — відповів Гюдбранн. — Та зараз я більше думаю про Норвегію. Ми не повинні пустити більшовиків у нашу країну. Якщо вони прийдуть, нам знову доведеться виїхати до Америки.

— До капіталістичної країни? — Голос Даніеля став ще ущипливішим. — Щоб бачити, як демократією заправляють багачі, і бути іграшкою в руках долі та корумпованих чиновників?

— Це краще, ніж при комунізмі.

— Демократії вичерпали себе, Гюдбранне. Ти подивися на Європу. Адже і Англія, і Франція — вони обидві вже котилися к бісовій матері задовго до того, як почалася війна, з усім їх безробіттям і експлуатацією. В Європі є тільки дві сильні особистості, які можуть зупинити її падіння в прірву хаосу, — це Гітлер і Сталін. От із чого ми можемо вибирати. Братський народ або варвари. І чомусь майже ніхто не зрозумів, яким щастям для нас стало те, що німці прийшли до нас раніше, ніж м’ясники Сталіна.

Гюдбранн кивнув. Адже Даніель говорить це не просто так, у нього ж є якась підстава так говорити. І з такою переконаністю.

І тут пролунав дикий гуркіт. Небо перед ними стало сліпучо-білим, пагорб здригнувся, і за спалахом вони побачили буру землю і сніг, які, здавалося, самі собою злітали в повітря звідти, де вибухали гранати.

Гюдбранн уже лежав на дні окопу, обхопивши голову руками, але все скінчилося так само швидко, як і почалося.

Він поглянув угору. Там, на краю окопу, за кулеметом лежав Даніель і реготав.

— Що ти робиш? — закричав Гюдбранн. — Увімкни сирену, хай усі прокидаються!

Та Даніель засміявся ще голосніше.

— Друже! — Від сміху на його очах закрутилися сльози. — 3 Новим роком!

Даніель показав на годинник, і Гюдбранн усе зрозумів. Певна річ, Даніель весь цей час чекав, коли росіяни дадуть новорічний салют, а зараз він засунув руку в сніговий насип перед кулеметом і дістав із снігу пляшку, в якій ще лишалося трохи коричневої рідини.

— Бренді! — загукав він, переможно розмахуючи пляшкою в повітрі. — Я беріг його три місяці. Тримай.

Гюдбранн уже встав з землі і тепер сидів і сміявся разом з Даніелем.

— Ти перший! — сказав Гюдбранн.

— Упевнений?

— Звичайно, впевнений, друже, ти ж його зберіг. Тільки не випивай усе!

Даніель ударив по кришці так, що вона злетіла, і підняв пляшку.

— На Ленінград, навесні ми вип’ємо з тобою в Зимовому палаці! — урочисто мовив він, знявши з себе вушанку. — А влітку ми будемо вже вдома, ми будемо справжніми героями нашої улюбленої Норвегії!

Він приклав шийку пляшки до рота і відкинув голову назад. Темна рідина булькала і пританцьовувала. У склі відбивалося світло далеких спалахів. Минули роки, перш ніж Гюдбранн зрозумів — ці відблиски на склі й видали їх російському снайперові. Наступної миті Гюдбранн почув гучний свист, пляшка в Даніелевих руках луснула. Посипався дощ із бренді та осколків скла, Гюдбранн машинально заплющив очі. Він відчув щось мокре в себе на обличчі, воно стікало вниз по щоках, і він мимоволі висунув язик і злизав кілька крапель. Він майже не відчув жодного смаку, лише спирт і ще щось — солодке з присмаком металу. В’язке, мабуть, від холоду, — подумав Гюдбранн, знов розплющуючи очі. На краю окопу Даніеля не було. «Мабуть, він упав за кулеметом, коли зрозумів, що нас помітили», — подумав Гюдбранн, але серце його тривожно закалатало в грудях.

— Даніелю!

Тиша.

— Даніелю!

Гюдбранн схопився на ноги, підповз до бруствера. Даніель лежав на спині. Під головою в нього була кулеметна стрічка, на обличчі — російська вушанка. Сніг навколо червонів від крові і бренді. Гюдбранн обережно підняв шапку. Даніель широко розплющеними очима дивився в зоряне небо. А посеред чола зяяла велика чорна дірка. Гюдбранн усе ще відчував той солодкуватий металевий смак у роті і відчув, що його нудить.

— Даніелю, — тільки й зміг він прошепотіти зашерхлими губами.

Гюдбранн подумав, що Даніель схожий тепер на хлопчиська, який зібрався ліпити снігову бабу, та чомусь раптом ліг і заснув на снігу. Схлипнувши, Гюдбранн бігцем кинувся до сирени, несамовито завертів ручку. І тоді в небо, де згасали спалахи, понеслося пронизливе, тужливе виття.

«Так не мало статися», — от і все, що думав Гюдбранн тієї миті.

Ууууууу, ууууууу!

Прибігли Едвард і решта, всі поставали за його спиною. Хтось прокричав його ім’я, але Гюдбранн не чув, він усе крутив і крутив ручку. Нарешті Едвард підійшов і схопився за неї. Гюдбранн розтиснув руку і, не обертаючись, і далі стояв і дивився на край окопу і небо над ним, а на щоках у нього замерзали сльози. Виття сирени ставало все тихішим.

— Так не мало статися, — прошепотів він.

ЕПІЗОД 11

Коли Даніеля відтягали, його обличчя вже встигло покритися інеєм: під носом, у куточках очей і рота. В інший час убитих просто залишали на морозі, щоб вони заклякли, — так було простіше їх виносити. Але Даніель лежав упоперек дороги, заважаючи тому, хто мав змінити кулеметну обслугу. Тому двоє вояків відтягли його вбік і поклали на два порожніх ящики з-під боєприпасів, відкладених для багаття. Халлґрім Дале пов’язав йому на голову мішок, щоб не бачити маску смерті з цією жахливою посмішкою. Едвард уже зв’язався з тими, хто займався братськими могилами на ділянці «Північ», і пояснив, де лежить Даніель. Йому обіцяли цієї ж ночі прислати двох вояків похоронної команди. За наказом командира відділення хворий Сіндре покинув ліжко, щоб решту зміни чергувати разом з Гюдбранном. І передусім їм треба було відчистити забруднений кулемет.

— Кельн розбомбили на порох, — сказав Сіндре.

Вони лежали пліч-о-пліч на краю окопу, у вузькій ямі, звідки їм було добре видно нічийну смугу. Гюдбранн раптом усвідомив, як йому противно бути так близько до Сіндре.

— І Сталінград — к чорту, — вів своєї Сіндре.

Від холоду Гюдбранн нічого не відчував: його голова й тіло стали ніби ватяними, здавалося, все, що відбувається навколо, вже його геть не стосувалося. Єдине, що ще відзначала свідомість, — це заледенілий метал, що обпікав руки, і те, що пальці ніяк не хочуть слухатися. Він спробував знову. Поруч на снігу, на шерстяній ковдрі, вже лежали ложа й спусковий механізм кулемета, а от із затвором було гірше. У Зеннхаймі їх навчали брати один в одного деталі кулемета і складати їх із зав’язаними очима. У Зеннхаймі, в чудовому, теплому німецькому Ельзасі. Тепер усе було не так, і він не відчував, що роблять його пальці.

— Ти чуєш? — бубнив Сіндре. — Росіяни прийдуть і вб’ють нас. Як вони вбили Гюдесона.

Гюдбранн пам’ятав німця, капітана вермахту, якого дуже розвеселив Сіндре, коли сказав йому, що родом з далекого хутора з назвою Тотен.

— Toten? Wie im Totenreich[9] — сміявся капітан.

Нарешті кришка затвора подалася.

— Чорт! — Голос Гюдбранна тремтів. — Тут скрізь кров, від неї тут усе намертво замерзло!

Він скинув рукавиці, узяв маслянку з рушничним маслом і притиснув її до затвора. Від холоду жовтувата рідина стала в’язкою, загуслою, та він знав, що маслом можна розчинити кров: закапував ним собі вухо, коли хворів на отит.

Аж раптом Сіндре прихилився до Гюдбранна і почав колупатися нігтем у патроні.

— Отуди к бісу! — Він поглянув на Гюдбранна, вишкіряючи свої гнилі зуби. Його бліде неголене обличчя було так близько, що Гюдбранн відчув бридкий гнильний сморід, утім, вони всі тут так смердять. Сіндре підніс палець до обличчя. — Хто б міг подумати, що в цього Даніеля стільки мізків, га?

Гюдбранн відвернувся.

Сіндре з цікавістю розглядав кінчик пальця:

— Та він їх не надто пускав у діло. А то б тієї ночі він не повернувся назад з нічийної смуги. Я чув, ви тоді хотіли дати драла. Ге, ви ж були, так би мовити… добрими друзями.

Спочатку Гюдбранн не розчув: слова ніби долинали здалеку. Та коли їх відлуння досягло його вух, він нараз відчув, як тілом знову розливається тепло.

— Німці й не думають дати нам відступити, — вів далі Сіндре. — Ми тут усі передохнемо, всі до останнього біса. Ні, вам таки треба було драпати. Більшовики, принаймні, повелися б не так, як Гітлер, з такими хлопцями, як ти й Даніель. Я кажу, з такими добрими друзями.

Гюдбранн не відповідав. Тепло вже відчувалося в кінчиках пальців.

— Ми вирішили втікати туди сьогодні вночі, — сказав Сіндре. — Халлґрім Дале і я. Поки не пізно.

Він вивернувся в снігу, подивився на Гюдбранна.

— Чого ти боїшся, Юхансене? — сказав він і знову вишкірився. — Навіщо, по-твоєму, ми вдавали хворих?

Гюдбранн стискав пальці ніг у чоботях. Тепер він їх уже практично відчував. Стало тепло й добре. Але разом з цим відчувалося ще дещо.

— Ти з нами, Юхансене? — запитав Сіндре.

Воші! Так, йому стало тепло, але він не відчував вошей! Навіть свист вітру під каскою стих.

— Так це ти розпускав ті чутки, — сказав Гюдбранн.

— Що? Які ще чутки?

— Ми з Даніелем говорили про те, щоб виїхати до Америки, а не втікати до росіян. І не зараз, а коли війна закінчиться.

Сіндре знизав плечима, поглянув на годинник і став на коліна.

— Тільки спробуй, я пристрелю тебе, — сказав Гюдбранн.

— З чого? — спитав Сіндре. Я кивнув на деталі кулемета, розкладені на ковдрі.

їхні гвинтівки були в укритті, і вони обидва чудово розуміли, що, перш ніж Гюдбранн устигне збігати туди й назад, Сіндре буде вже далеко.

— Залишайся тут, Юхансене, і здихай, якщо тобі охота. Передавай привіт Дале і скажи, що настала його черга.

Гюдбранн поліз рукою під куртку і дістав багнет. Світло місяця зблиснуло на тьмяному сталевому лезі. Сіндре похитав головою:

— Такі хлопці, як ви з Гюдесоном, — фантазери. Сховай ножа, краще ходімо зі мною. Зараз росіянам через озеро підвезуть провізію. Свіже м’ясо.

— Я не зрадник, — відповів Гюдбранн.

Сіндре підвівся.

— Якщо ти спробуєш заколоти мене багнетом, голландці на посту прослуховування почують нас і здіймуть тривогу. Розумом розкинь. Кому вони швидше повірять, що хтось із нас намагався не дати втекти іншому? Тобі, про кого вже ходять чутки, що ти був намилився втекти, чи мені, члену партії?

— Сядь на місце, Сіндре Фьоуке.

Сіндре розсміявся:

— Нікчемний з тебе вбивця, Гюдбранне. Ну, я побіг. Відпусти мене метрів на п’ятдесят, а вже потім бий на ґвалт, і всім буде добре.

Вони подивилися один одному в вічі. Між ними почав падати пухнастий сніг. Сіндре посміхнувся:

— Снігопад і місячне сяйво водночас — таке рідко побачиш, еге ж?

ЕПІЗОД 12

Окоп, у якому стояли четверо, був за два кілометри на північ від їхньої ділянки фронту, саме там, де траншея повертала назад і майже робила петлю. Чоловік з капітанськими знаками розрізнення тупцював перед Гюдбранном. Був снігопад, і на кашкет капітану вже нападала ціла шапка снігу. Едвард Мускен стояв поряд з капітаном і дивився на Гюдбранна одним широко розплющеним оком, друге знов було наполовину прикрите.

— So, — сказав капітан. — Er ist hinüber zu den Russen geflohen?[10]

— Ja[11], — повторив Гюдбранн.

— Warum?[12]

— Das weiss ich nicht.?[13]

Капітан подивився в небо, цвіркнув крізь зуби і тупнув ногою. Потім кивнув Едварду і, буркнувши щось роттенфюреру, німецькому єфрейторові, який був при ньому, попрощався. Сніг зарипів у них під ногами.

— Ось так, — мовив Едвард. Він усе ще дивився на Гюдбранна.

— Еге ж, — сказав Гюдбранн протягом.

— Розслідувати тут особливо нема чого.

— Вже ж бо.

— Але хто б міг подумати! — Його розплющене око і далі пильно і непорушно дивилося на Гюдбранна.

— Тут постійно дезертирують, — сказав Гюдбранн. — Якби вони розслідували кожен випадок…

— Я кажу, хто б міг подумати таке про Сіндре! Про те, що він викине подібний фортель.

— Але ж ти бачиш, — мовив Гюдбранн.

— Так, не надто вигадливо. Ось так просто собі встав і втік.

— Звичайно.

— А ще й з кулеметом такий ляпсус. — У голосі Едварда бриніло холодне глузування.

— Так.

— І ти навіть не зміг докричатися до голландців.

— Я кричав, та надто пізно. Було темно.

— Був місяць, — сказав Едвард.

Вони подивилися один на одного.

— Знаєш, що я думаю? — спитав Едвард.

— Ні.

— Ні, знаєш, по тобі ж видно. За що, Гюдбранне?

— Я не вбивав його. — Погляд Гюдбранна був прикутий до величезного ока Едварда. — Я намагався відмовити його.

Але він навіть слухати мене не схотів. Просто втік. Що я міг зробити?

Вони стояли, нахилившись один до одного, важко дихаючи, і пару від їх дихання тут же відносив вітер.

— Я пам’ятаю, коли востаннє у тебе був такий вигляд, Гюдбранне. Тієї ночі, коли ти вбив того росіянина в нашому бліндажі.

Гюдбранн знизав плечима. Едвард поклав йому на плече руку в обледенілій рукавиці:

— Послухай. Сіндре не був хорошим вояком. Мабуть, навіть хорошою людиною. Але ж ми пристойні люди. Мусимо, чорт забирай, намагатися сповідувати якісь норми, цінності, розумієш?

— Тепер мені можна йти?

Едвард подивився на Гюдбранна. Чутки про те, що Гітлер перемагає далеко не на всіх напрямках, тепер уже доходили й сюди. Відповідно, збільшилася й кількість норвезьких добровольців, і на зміну Даніелю та Сіндре прийшли двоє хлопчиськ з Тюнсета. Весь час нові, молоді обличчя. Хтось запам’ятовувався, когось швидко забували, коли він гинув. Даніеля Едвард запам’ятає, він знав це напевно. Точно так, як і те, що дуже швидко обличчя Сіндре зітреться з його пам’яті. Вивітриться. За кілька днів Едварду-молодшому виповнюється два рочки. Цю думку він не додумав.

— Так, іди, — відповів він. — І бережи голову.

— Звичайно, — сказав Гюдбранн. — Навіть спину зігну.

— Пам’ятаєш, як казав Даніель? — запитав Едвард з дивною посмішкою. — Якщо ми тут ходитимемо зігнувшись, то повернемося до Норвегії горбатими.

Ген-ген залящав, ніби регочучи, тріскучий кулемет.

ЕПІЗОД 13

Зненацька Гюдбранн прокинувся. У темряві він кілька разів кліпнув очима, та побачив лише контури дощок ліжка над собою. Пахло сирим деревом і землею. Здається, він знову кричав уві сні. Інші хлопці казали, що більше не прокидаються від його криків. Він лежав, відчуваючи, як поступово пульс приходить до норми. Почухав бік: воші, напевно, ніколи не сплять!

Його розбудив той самий сон: він і зараз ще відчував лапи на грудях, бачив у темряві жовті очі, білі зуби хижака, з яких стікали кров і слина. І чув, як хтось важко дихає, так ніби переляканий на смерть. Хто — він чи звір? Такий уже був цей сон: він спав, щоразу прокидався і не міг поворухнутися. Звір уже намірявся вп’ястися зубами йому в горло, коли тріск кулемета знадвору розбудив його, і він устиг лише побачити, як звір піднявся з ковдри й відстрибнув до земляної стіни бліндажа, але кулі розірвали його на шматки. І він сповз на підлогу, перетворившись на криваву, безформну хутряну масу. Тхір. А в дверях з’явився чоловік: він зробив крок з темноти в тонку смужку місячного світла, таку вузеньку, що вона освітлювала тільки половину його обличчя. Та сю ніч у сні щось змінилося. З дула гвинтівки, як завжди, вився димок, чоловік, як завжди, посміхався, але посеред лоба у нього зяяла величезна чорна вирва. Тому, коли він обертався до Гюдбранна, крізь дірку в голові проглядав місяць.

Ледве Гюдбранн відчув, як з прочинених дверей тягне холодом, він повернув голову й весь потерпнув, побачивши біля входу чорний силует. Невже він усе ще спить? Силует ступив усередину, та було дуже темно, і Гюдбранн не міг розгледіти, хто це.

Раптом постать зупинилася.

— Ти не спиш, Гюдбранне? — голос був гучний і виразний. Це говорив Едвард Мускен. Зусібіч невдоволено забурмотіли сонні вояки. Едвард підійшов упритул до ліжка Гюдбранна. — Піднімайся, — сказав він.

Гюдбранн зітхнув:

— У тебе там помилка в графіку. Я щойно що відчергував. Зараз повинен Дале…

— Його повернули.

— Чому?

— Дале щойно прийшов і розбудив мене. Даніеля повернули.

— Що ти верзеш?

Гюдбранн бачив у темряві тільки білувату хмарку від дихання Едварда. Він звісив ноги з ліжка й дістав з-під ковдри чоботи. Зазвичай він клав їх туди, коли лягав спати, щоб мокрі підошви не обледеніли. Надягши куртку, якою вкривався поверх тонкої вовняної ковдри, він підвівся і вийшов услід за Едвардом. Зірки підморгували їм з висоти, але на сході нічне небо вже яснішало. Якщо не зважати на схлипування, що звідкись долинали, навколо було дуже тихо.

— Голландські новобранці, — пояснив Едвард. — Тільки вчора прибули, а зараз повернулися зі своєї першої вилазки на нічийну смугу.

Дале стояв посеред окопу в якійсь дивній позі: голова — набік, руки — розчепірені. Шарф він пов’язав під бороду, схудле обличчя й напівзаплющені запалі очі робили його схожим на бездомного бродягу.

— Дале! — крикнув Едвард. Той прокинувся. — Покажи-но нам.

Дале йшов попереду. Гюдбранн відчув, як тривожно затіпалося серце. Мороз кусав за щоки, та навіть він не міг заморозити те гаряче, якесь нереальне відчуття, що полишив по собі сон. Траншея була дуже вузька, тому доводилося йти один за одним, і він фізично відчував на своїй спині погляд Едварда.

— Тут, — показав Дале.

Вітер хрипко завивав під шоломом. На ящиках з боєприпасами лежав мертвяк. Руки й ноги його стирчали в різні боки. Сніг, який намело в окоп, білою ковдрою накрив уніформу. Довкола голови був пов’язаний мішок.

— Чортівня та й годі. — Дале труснув головою, переминаючись з ноги на ногу.

Едвард мовчав. Гюдбранн знав — той чекає, що скаже він, Гюдбранн.

— Чому похоронники не забрали його? — запитав нарешті Гюдбранн.

— Вони його забрали, — сказав Едвард. — Вони приходили вчора увечері.

— А навіщо тоді вони принесли його назад? — Гюдбранн помітив, що Едвард пильно дивиться на нього.

— У штабі ніхто не наказував приносити його назад.

— Можливо, непорозуміння? — запитав Гюдбранн.

— Можливо. — Едвард дістав з кишені тонку недопалену сигарету, відвернувся від вітру, обережно запалив її. Зробивши кілька затяжок, він послав її по колу і сказав далі: — Ті, хто відносив його, стверджують, що його поклали в братську могилу на ділянці «Північ».

— Раз так, то його повинні були закопати?

Едвард заперечливо похитав головою:

— їх не закопують відразу, їх спочатку спалюють. А спалюють удень, щоб уночі росіяни не побачили вогонь. До того ж уночі ці нові братські могили відкриті і не охороняються. Хтось, мабуть, витягнув звідти Даніеля вночі.

— Чортівня та й годі, — знову сказав Дале, узяв сигарету й жадібно затягнувся.

— Так, виходить, вони спалюють трупи? — запитав Гюдбранн. — Навіщо, в таку холоднечу?

— Я знаю, — сказав Дале. — Через мерзлоту. Коли навесні температура різко підвищується, земля відтає і мертвяки вилазять із землі. — Він неохоче віддав сигарету. — Минулої зими ми поховали Форпенеса просто за лінією оборони. А навесні знов наткнулися на нього. А може, лисиці викопали. Ось так.

— Справа не в цьому, — сказав Едвард. — Як Даніель потрапив сюди?

Гюдбранн знизав плечима.

— Минулого разу дозорцем був ти, Гюдбранне. — Едвард заплющив одне око, а другим, циклоповим своїм оком, втупився в нього. Гюдбранн глибоко затягнувся, зволікаючи з відповіддю. Дале закашлявся.

— Я чотири рази проходив повз це місце, — відповів Гюдбранн, віддаючи сигарету. — Але тоді його тут ще не було.

— Ці сліди йдуть поверх останніх слідів чобіт. Кажеш, проходив повз це місце чотири рази?

— Якого дідька, Едварде! Ти й сам бачиш, що Даніель лежить там! — обірвав його Гюдбранн. — Зрозуміло, хтось притяг його сюди, і, скоріш за все, на санчатах. Але якщо ти послухаєш, що я тобі кажу, то зрозумієш, що цей хтось прийшов сюди вже після того, як я був тут востаннє.

Едвард нічого не відповів, замість цього він з явним роздратуванням висмикнув недопалок сигарети зі стулених губ Дале і з жалем подивився на мокрі відмітини на цигарковому папері. Дале зняв з язика прилиплий тютюн і спідлоба зиркнув на нього.

— Ну скажи на Бога, для чого мені робити що-небудь подібне? — запитав Гюдбранн. — І як би я примудрився поцупити труп з ділянки «Північ» і притягнути його сюди, та ще так, щоб мене не помітили караульні?

— Ти міг іти через нічийну смугу.

Гюдбранн скептично похитав головою:

— Едварде, ти вважаєш, я хворий? Навіщо мені труп Даніеля?

Едвард ще двічі затягся сигаретою, кинув недопалок на землю і наступив на нього чоботом. Він робив так завжди, хоча не знав навіщо, — просто не міг бачити догораючі недопалки. Сніг заскрипів, ніби застогнав, коли Мускен гасив недопалок, ніби вкручуючи його в землю підбором чобота.

— Ні, я не думаю, що ти притягнув Даніеля сюди, — сказав Едвард. — Бо я не думаю, що це Даніель.

Після цих його слів Дале і Гюдбранн здригнулися.

— Ну звісно ж, це Даніель, — сказав Гюдбранн.

— Або хтось із такою самою статурою, — сказав Едвард. — І такими самими нашивками на формі.

— Мішок… — почав Дале.

— Ага! Отже, ти бачиш, що це не той мішок, так? — глузливо спитав Едвард, поглянувши чомусь при цьому на Гюдбранна.

— Це Даніель. — Гюдбранн проковтнув слину. — Я впізнав його чоботи.

— І ти пропонуєш нам попросити похоронну команду просто взяти і знову забрати його? — запитав Едвард. — Навіть не роздивившись його ближче. На це ти й розраховував, чи не так?

— А йди ти к бісу, Едварде!

— Після цього випадку я не впевнений, хто з нас двох до нього раніше піде, Гюдбранне. Зніми з нього мішок, Дале.

Дале здивовано витріщився на товаришів, що стояли один проти одного, ніби двоє розлючених биків.

— Ти чув? — крикнув Едвард. — Розріж мішок!

— Я б краще цього не…

— Це наказ. Нумо!

Дале все ще вагався, нерішуче переводячи погляд з одного на іншого. Потім він поглянув на задубіле тіло на ящиках з боєприпасами, знизав плечима, розстебнув камуфляжну куртку і сунув під неї руку.

— Почекай! — сказав Едвард. — Попроси Гюдбранна позичити тобі багнета.

Тепер Дале вже зовсім розгубився. Він питально поглянув на Гюдбранна, але той похитав головою.

— Що ти хочеш сказати? — запитав Едвард, як і раніше стоячи обличчям до Гюдбранна. — За статутом належить носити багнет, а його в тебе сьогодні при собі немає, га?

Гюдбранн мовчав.

— Ти ж управляєшся з цим багнетом, як справжній убивця, Гюдбранне, що, скажеш, просто загубив його, чи не так?

Гюдбранн мовчав.

— Скидається на те, що так воно й є. Гаразд, діставай свій, Дале.

Найбільше за все Гюдбранну зараз хотілося вирвати це величезне, свердляче око з очної ямки командира. Як він зараз був схожий на того щура роттенфюрера! Щура, з щурячими очима і щурячим мозком. Невже він нічого не розуміє?

Ззаду було чути тріск — це тріщала мішковина, яку розтинав багнет, — і важке дихання Дале. Вони обернулися одночасно. Там, у червоних променях нового дня, бридко посміхаючись, на них дивилося бліде обличчя з третім чорним, зяючим оком посеред лоба. Це був Даніель, поза всяким сумнівом.

ЕПІЗОД 14

Бернт Браннхьоуґ поглянув на годинник і насупився. Вісімдесят дві секунда, він на сім секунд відстав від графіка. Отже, він переступив поріг зали засідань, проспівав бадьоре північне «добридень» і всміхнувся своєю знаменитою білосніжною посмішкою чотирьом обличчям, що обернулися йому назустріч.

З одного боку столу сидів Курт Мейрик із СБП і Ракель — у неї була та сама ідіотська шпилька, претензійний костюм і суворий вираз обличчя. Його вразило, що костюм був задорогий як на секретаря. Він усе ще покладався на свою інтуїцію, яка підказувала йому, що вона розлучена, але, можливо, раніше була одружена з багатим чоловіком. Або ж донька багатих батьків? Те, що вона раптом знову з’явилася тут, на засіданні, яке, як попередив минулого разу Браннхьоуґ, має проходити в умовах суворої секретності, вказувало на те, що в СБП вона мала впливовіше становище, ніж йому здалося на перший погляд. Треба б дізнатися про неї більше.

З другого боку столу сиділа Анна Стьорксен разом із цим довгов’язим, худим начальником відділку поліції. Як же його звати? Спершу він витратив понад вісімдесят секунд на дорогу до залу засідань, а тепер не може пригадати ім’я — невже старіє?

У нього раніше навіть думок таких не виникало, це почалося минулого вечора, а тепер от знову! Того разу він запросив Лізу, молоду практикантку, на те, що він називав «надурочним обідом». Потім він запросив її на келих вина до готелю «Континенталь», де для працівників МЗС було заброньовано кімнату для особливо секретних зустрічей. Лізу довго вмовляти не довелося, вона була амбітною дівчиною. Але сеанс не вдався. Старіє? Та ж ні, випадковість, можливо, зайвий келих вина, тільки не старість. Браннхьоуґ відігнав цю думку назад, у підсвідомість, сів.

— Дякую вам за те, що ви всі так швидко відгукнулися і прийшли сюди, — почав він. — Зрозуміло, нема потреби ще раз підкреслювати конфіденційний характер цієї зустрічі, але я вважаю за краще все ж це зробити, оскільки, можливо, не у всіх присутніх тут достатньо досвіду в подібних справах.

Він зиркнув поглядом по всіх, окрім Ракелі, тим самим натякаючи, що останнє зауваження стосувалося саме її. Потім обернувся до Анни Стьорксен:

— Ну, як там ця ваша людина?

Начальник поліції поглянула на нього здивовано.

— Цей ваш поліцейський? — поспішив виправитися Браннхьоуґ. — Здається, його звуть Холе?

Вона кивнула Мьоллеру, який мусив кілька разів відкашлятися, перш ніж почати говорити.

— Взагалі, все нібито гаразд. Тобто він, звичайно, пережив потрясіння. Але… так, — він знизав плечима, ніби показуючи, що не має чогось більш істотного додати до вже сказаного.

Браннхьоуґ підвів недавно начесану брову:

— Я сподіваюся, через це його потрясіння інформація не просочиться?

— Ну, — сказав Мьоллер. Бічним зором він побачив, як начальник поліції швидко обернулася до нього. — Я б так не думав. Він розуміє всю делікатність справи. І звичайно ж, його проінструктували з приводу нерозголошення.

— Те ж саме стосується й інших співробітників поліції, які тоді були там, — поспішила додати Анна Стьорксен.

— Тоді сподіватимемося, що все під контролем, — сказав Браннхьоуґ. — А тепер дозвольте мені повідомити вам останні новини щодо цієї ситуації. Я щойно говорив із цього приводу з американським послом і вважаю, що можу впевнено сказати: ми порозумілися з приводу найголовніших пунктів у цій трагічній справі.

Він окинув поглядом усіх присутніх. Ті дивилися на нього в напруженому чеканні, дожидали, що скаже їм він, Бернт Браннхьоуґ. Від колишнього смутку не лишилося й сліду.

— Посол сказав мені, що стан того агента Служби безпеки американського президента, якого ваша людина, — він кивнув Мьоллеру і начальнику поліції, — підстрелила коло переїзду, стабільний і зараз його життю вже нічого не загрожує. У нього пошкоджено хребет, є внутрішня кровотеча, але його врятував бронежилет. Шкода, що нам не вдалося з’ясувати цього раніше, але зі зрозумілих причин обмін інформацією щодо цього питання зведено до мінімуму. Допустимі лише необхідні роз’яснення в межах вузького кола залучених осіб.

— А де він? — спитав НВП.

— А це вам знати зовсім не обов’язково, Мьоллере.

Він подивився на Мьоллера, той перемінився на лиці. На секунду в кімнаті запала гнітюча тиша. Мало приємного в тому, що комусь завжди доводиться нагадувати: тобі не слід знати більше, ніж треба для роботи. Браннхьоуґ посміхнувся, співчутливо розвівши руками, мовляв: «Я розумію, вам цікаво, але таке життя». Мьоллер кивнув і втупився в стіл.

— Гаразд, — сказав Браннхьоуґ. — Я можу тільки додати, що після операції його перевезуть літаком до шпиталю в Німеччині.

— Ясно. — Мьоллер почухав потилицю. — Е-е…

Браннхьоуґ мовчав.

— Я маю на увазі… кажу, добре було б, якби Холе дізнався про це? Ну, що секретний агент вижив. Це зробило б його становище… е-е… йому б стало легше.

Браннхьоуґ зиркнув на Мьоллера. Не зовсім зрозуміло, до чого той хилить.

— Авжеж, — погодився він.

— А про що ви там порозумілися з американським послом? — нараз запитала Ракель.

— Я саме збираюся до цього перейти, — поспішно відповів Браннхьоуґ. Це дійсно був наступний пункт, але йому не подобалося, коли його так обривали. — Але спершу я хотів би відзначити оперативність Мьоллера й поліції Осло. Якщо вірити звітам, агента доставили до лікарні за якихось дванадцять хвилин.

— Холе та його колега, Елен Єльтен, відвезли його до Акерської поліклініки, — сказала Анна Стьорксен.

— Вони спрацювали на диво швидко, — зауважив Браннхьоуґ. — 3 цим погоджується і американський посол.

Мьоллер і Стьорксен перезирнулися.

— Посол також переговорив зі Службою охорони президента: американська сторона не порушуватиме кримінальної справи. Певна річ.

— Певна річ, — погодився Мьоллер.

— Ми також погодилися з тим, що провина в основному лежить на американській стороні. Цей агент взагалі не повинен був потрапити до квиткової каси. Тобто він повинен був, але про це, зрозуміло, слід було повідомити норвезького офіцера зв’язку. Норвезький поліцейський, який тримав пост на тій ділянці, куди проник цей агент, і який повинен був — пробачте, міг — передати про це офіцерові зв’язку, поводився відповідно до того, що агент пред’явив йому посвідчення. У наказі зазначено, що секретні агенти мають доступ до всіх ділянок безпеки, тому поліцейський не вважав за потрібне повідомляти про це далі по ланцюжку. Зараз ми бачимо, що йому все-таки слід було це зробити.

Він поглянув на Анну Стьорксен — вона не заперечила.

— Хороша новина полягає в тому, що, судячи з усього, інцидент не спричинив якихось серйозних наслідків. Тим часом я зібрав вас не для обговорення того, що ми повинні робити, якщо події розвиватимуться надалі за найкращим сценарієм. Це не набагато краще, ніж просто сидіти склавши руки. Тому давайте забудемо про можливий найкращий сценарій. Адже було б наївно вважати, що про цей прикрий випадок не дізнаються — рано чи пізно.

Він рубав долонями повітря, ніби розбиваючи речення на легкотравні шматки.

— Окрім двадцяти чоловік у СБП, МЗС та координаційній групі, про цю справу знають також близько п’ятнадцяти поліцейських, які були свідками події коло переїзду. Я не хочу нічого поганого говорити про них — вони, звичайно, дотримують своїх зобов’язань щодо нерозголошення. Взагалі. Але вони прості поліцейські, у них немає досвіду підтримання тієї міри секретності, яка потрібна в даному разі. Крім того, в курсі цього випадку співробітники Головного шпиталю, Служби повітряного сполучення, компанії «Ф’єлліньєн» та готелю «Плаза» — і всі вони тією чи іншою мірою могли щось запідозрити. У нас також немає жодної гарантії, що ніхто не спостерігав за кортежем у підзорну трубу з вікна якої-небудь розташованої поблизу будівлі. Досить кому-небудь з тих, хто хоч якось з усім цим пов’язаний, сказати хоч слово, і…

Він надув щоки і з шумом видихнув, зображаючи вибух.

За столом стало тихо, потім Мьоллер відкашлявся:

— А чому це так… е-е… небезпечно, якщо все стане відомо?

Браннхьоуґ кивнув, ніби показуючи, що це не найбільш ідіотське запитання, яке він чув у своєму житті, але Мьоллера це відразу ж переконало в протилежному.

— Сполучені Штати Америки для нас — дещо більше, ніж просто союзник, — почав Браннхьоуґ з ледь помітною посмішкою. Він сказав це з такою інтонацією, з якою іноземцям пояснюють, що в Норвегії править король, а столиця називається Осло. — В 1920 році Норвегія була однією з найбідніших країн Європи. Такою би вона, мабуть, і залишалася, коли б не допомога США. Забудьте все те базікання, яке ми чуємо від політиків. Еміграція, допомога за планом Маршалла, Елвіс і фінансування всієї цієї авантюри з нафтою зробили Норвегію, мабуть, найбільш проамериканською країною в світі. Кожен з присутніх тут довго працював, щоб досягти нинішніх кар’єрних висот. Але якщо станеться так, що хто-небудь з наших політиків довідається, що хтось із людей у цій кімнаті допустив, щоб життя американського президента наражалося на небезпеку…

Незакінчене речення повисло в повітрі, а сам Браннхьоуґ окинув поглядом стіл.

— На щастя для нас, — додав він, — американці вважають, що краще визнати помилку якого-небудь свого секретного агента, ніж неможливість у цілому співпрацювати з одним зі своїх найближчих союзників.

— Це означає, — сказала Ракель, не відриваючи погляду від блокнота, що лежав перед нею на столі, — що у нас немає необхідності шукати норвезького цапа-відбувайла.

Вона підвела погляд і подивилася просто в очі Браннхьоуґу.

— Навпаки, нам потрібно знайти норвезького героя. Чи не так?

Браннхьоуґ поглянув на неї з подивом і цікавістю одночасно. З подивом — бо вона так швидко зрозуміла, що йому потрібно, а з цікавістю — бо він нараз утямив, що на неї зважати доведеться в будь-якому разі.

— Правильно. Коли вся ця історія про те, як норвезький поліцейський пристрелив секретного агента, вийде наверх, у нас уже має бути готова своя версія, — сказав Браннхьоуґ. — І за цією версією, з нашого боку не було допущено нічого вартого осуду, наш офіцер зв’язку діяв згідно з інструкцією, а винен у всьому агент служби охорони. Ця версія влаштує як нас, так і американців. Наше завдання — в тому, щоб змусити журналістів повірити у все це. І у зв’язку з цим…

— …нам потрібен герой, — договорила за нього Анна Стьорксен. Вона кивнула: мовляв, тепер і вона розуміє, про що йдеться.

— Пардон, — подав голос Мьоллер. — Я тут, виходить, єдиний, хто не розуміє, в чому штука.

— Ваш поліцейський виявив надзвичайну кмітливість, коли президентові загрожувала потенційна небезпека, — сказав Браннхьоуґ. — Адже якби той чоловік у квитковій касі хотів скоїти замах, згідно з інструкцією слід було негайно рятувати президента. Що й було зроблено. І те, що той чоловік, як з’ясувалося, зовсім не збирався стріляти в президента, це не робить погоди.

— Розумно, — сказала Анна Стьорксен. — У подібних ситуаціях перш за все слід дотримуватися інструкції.

Мейрик нічого не відповів, але згідливо кивнув.

— Добре, — вів далі Браннхьоуґ. — «Штука» — як ви сказали, Б’ярне, — полягає в тому, щоб переконати пресу, наше керівництво і всіх, хто пов’язаний з цією справою, що ми ані на мить не сумніваємося в тому, що наш офіцер зв’язку діяв правильно. «Штука» в тому, що ми вже зараз повинні поводитися так, ніби він здійснив подвиг.

Браннхьоуґ поглянув на Мьоллера — той був збентежений.

— Не представити його до нагороди негайно — означає вже наполовину визнати, що йому не слід було стріляти, а відповідно, визнати й те, що вся система безпеки дала збій під час візиту президента.

Присутні закивали, погоджуючись.

— Ergo[14], — сказав Браннхьоуґ. Він полюбляв це слівце. Воно нагадувало йому потужну зброю, майже непереможну. Коли він вимовляв його, йому здавалося, що його вустами промовляє сама логіка: «Звідси випливає…».

— Ergo, ми маємо дати йому медаль? — знову втрутилася Ракель.

Браннхьоуґ відчув, що дратується. Вона так сказала це «медаль», ніби вони зараз пишуть сценарій комедії, де тільки й чекають на різні забавні пропозиції. Його план — комедія?!

— Ні, — тихо й рішуче відповів він. — Не медаль. Медалі й інші подібні нагороди дістаються надто легко, це недостатньо надійний вихід. — Він відкинувся на спинку стільця, заклавши руки за голову. — Давайте підвищимо хлопця на посаді. Призначимо його інспектором.

Запала довга пауза.

— Інспектором? — Бярне Мьоллер все ще недовірливо дивився на Браннхьоуґа. — За те, що він підстрелив секретного агента?

— Можливо, це звучить трохи дивно, але подумайте добре.

— Це… — Мьоллер моргнув, і це мало такий вигляд, ніби він хотів виголосити довгу промову, але передумав і вирішив промовчати.

— Може, не варто наділяти його всіма повноваженнями інспектора, — почув Браннхьоуґ голос начальника поліції. Вона говорила обережно, ретельно добираючи слова. «Ніби всиляє нитку в голку», — чомусь подумав Браннхьоуґ.

— Ми й про це подумали, Анно, — відповів він, легко зробивши акцент на імені. Ніби мимохіть. Уперше він звернувся до неї не на прізвище. Одна брова її слабо ворухнулася, але інших виявів невдоволення він не помітив. — Проблема в тому, що коли раптом усі колеги цього вашого меткого поліцейського дізнаються про це призначення, а потім про те, що ця посада просто номінальна, легше нам не буде. Тобто ми назавжди втратимо спокій. Адже тільки-но вони переймуться підозрою, що щось не так, як відразу ж поповзуть чутки, і, звичайно, все матиме такий вигляд, ніби ми просто намагаємося приховати, що ми — ви — цей поліцейський — добряче влипли. Інакше кажучи, ми повинні дати йому таку посаду, щоб бути на сто відсотків упевненими: ніхто не знатиме напевно, чим він, власне, займається. Або інакше: підвищення разом з переведенням у закрите від інших місце.

— Закрите місце. Ніхто не знатиме напевно… — криво посміхнулася Ракель. — Звучить так, ніби ви вирішили посадити його до клітки, Браннхьоуґе.

— А що скажеш ти, Курте? — запитав Браннхьоуґ.

Курт Мейрик почухав за вухом і тихо засміявся.

— А що? — сказав він. — Що-що, а місце інспектора ми йому якось уже підшукаємо.

Браннхьоуґ кивнув:

— Було б, дуже добре.

— Ну, треба ж допомагати один одному, коли можна.

— Чудово, — широко посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на настінний годинник, даючи зрозуміти, що зустріч закінчено. Зарипіли стільці.

ЕПІЗОД 15

«Tonight were gonna party like its nineteen ninety-nine!»[1[15]

Елен кинула погляд на Тома Волера, який щойно поставив касету й увімкнув звук так голосно, що на басах панель тремтіла. А різкий фальцет співця просто різав вуха.

— Не заважає? — спитав Том, намагаючись перекричати музику. Елен не хотілося його ображати, і вона тільки кивнула на знак згоди. Не можна сказати, що вона боялася неумисно образити Тома Волера, просто не бажала з ним марно конфліктувати. Хотілося сподіватися, що скоро тандем «Том Волер — Елен Єльтен» розпадеться. Як не є, шеф Бярне Мьоллер сказав, що це має тимчасовий характер. Усі знали, що на весну Том матиме чергове підвищення і стане інспектором.

— Підар нігер! — прокричав Том. — І співає відповідно.

Елен не відповіла. Періщив такий сильний дощ, що на’віть увімкнені двірники не могли прогнати з лобового скла патрульної машини пелену води, тому контури будинків по вулиці Уллеволсвеєн розпливалися, немов міраж. Сьогодні зранку Мьоллер послав Тома і Елен розшукати Харрі. Вони приходили до нього додому на Софієс-ґате і з’ясували, що у квартирі його немає. Або він не захотів їм відкрити. Або не зміг. Цього Елен боялася найбільше. Вона дивилася, як люди поспішають туди-сюди по тротуару. Їхні фігури теж здавалися химерними, спотвореними, як у кривому дзеркалі.

— Давай ліворуч і тут зупинися, — сказала вона. — Ти можеш почекати мене в машині.

— Радісінько, — сказав Волер. — Терпіти не можу алкашів.

Вона скоса зиркнула на нього, але з виразу обличчя не можна було зрозуміти, кого він має на увазі: ранкових відвідувачів ресторану «Скрьодер» узагалі чи Харрі зокрема. Він зупинився край автобусної зупинки, так що коли Елен виходила, вона помітила, що через дорогу вже побудували кафе-бар. А може, воно давно вже там було, просто вона не помічала. На табуретах уздовж великих вікон сиділи молоді люди у светрах з високими комірами і читали іноземні журнали або просто дивилися на дощ, тримаючи в руках білі кавові чашки і, напевно, розмірковуючи, чи ті вони підібрали меблі, чи той обрали інститут, чи ту людину кохають, чи до того клубу ходять, чи в тому місті Європи живуть.

У дверях «Скрьодера» вона наштовхнулася на чоловіка в товстому плетеному светрі. Алкоголь устиг вже обезбарвити колись блакитні очі, долоні були величезні, як пательні, і чорні від бруду. Коли він, заточившись, проминав Елен, в ніс ударив солодкуватий запах поту і перегару. Всередині ресторану була спокійна ранкова атмосфера. Зайнято лише чотири столики. Елен бувала тут раніше, дуже давно, але, як видно, відтоді нічого не змінилося. На стінах висіли пейзажі старого Осло, і це, разом з брунатними стінами і скляною стелею, додавало закладу певної схожості з англійським пабом. Узагалі кажучи, вельми віддаленої. Дивани й дешеві пластикові столи робили його більше схожим на курильню на пасажирському пароплаві. В кінці залу, спершись на стійку, стояла офіціантка і курила, байдужно роздивляючись Елен. У найдальшому кутку, біля вікна, сидів похнюплений Харрі. Перед ним стояв порожній півлітровий пивний келих.

— Привіт, — сказала Елен, сідаючи навпроти.

Харрі поглянув на неї, кивнув. Ніби весь цей час сидів і чекав її. Відтак знов опустив голову.

— Ми всі намагалися тебе знайти. Заходили до тебе додому.

— Я був удома? — спокійно, без посмішки запитав він.

— Не знаю. Ти зараз удома, Харрі? — Вона кивнула на келих.

Він знизав плечима.

— Він виживе, — зауважила вона.

— Я чув. Мьоллер знову залишив мені повідомлення на автовідповідач. — Говорив Харрі на диво виразно. — Він, щоправда, не сказав, наскільки небезпечна рана. Адже там сила-силенна нервів, здається?

Він схилив голову набік, Елен мовчала.

— Можливо, він просто залишиться паралітиком. — Харрі клацнув по порожньому келиху. — Сколь![16]

— Твій лікарняний буде готовий завтра, — сказала Елен. — І ми знову чекаємо тебе на роботі.

Він швидко підвів голову:

— А я на лікарняному?

Елен кинула на стіл тонку пластикову теку. Зсередини визирав краєчок рожевого паперу.

— Я говорила з Мьоллером. І лікарем Еуне. Візьми собі копію цього лікарняного листка. Мьоллер каже, що після того, як застрелиш кого-небудь на роботі, треба кілька днів, щоб оговтатися. Просто приходь завтра.

Він відвернувся, подивився на вікно з кольоровими рифленими стеклами. Мабуть, такі вікна зроблено було задля безпеки: щоб відвідувачів не можна було побачити з вулиці. На відміну від кафе-бару навпроти, подумала Елен.

— Ну? Ти прийдеш? — запитала вона.

— Знаєш… — Він подивився на неї тим самим затьмареним поглядом, яким дивився щоранку після повернення з Бангкока. — Я б не загадував.

— Все одно приходь. Тебе чекає кілька прикольних сюрпризів.

— Сюрпризів? — Харрі м’яко засміявся. — І що ж це, хотів би я знати? Достроковий вихід на пенсію? Почесна відставка? Чи, може, президент хоче нагородити мене орденом Пурпурового Серця?

Він підвів голову, і цього разу Елен помітила, як налилися кров’ю його очі. Вона зітхнула, відвернулася до вікна. За рифленим склом пропливали безформні автомобілі, ніби в якомусь психоделічному фільмі.

— Навіщо ти себе мучаєш, Харрі? Ти знаєш — і я знаю — і всі знають, що ти не винен! Навіть у Службі безпеки погодилися, що це з їхньої вини нас не проінформували. І що ми — що ти все зробив правильно.

Харрі відповів тихо, не дивлячись на неї:

— Гадаєш, його родина буде тієї ж думки, коли він приїде додому в інвалідному кріслі?

— О Господи, Харрі! — підвищила голос Елен. Упівока вона бачила, що офіціантка за стійкою роздивляється їх з усе більшою цікавістю. Напевно, очікуючи великої сварки. — Завжди є хтось, кому не пощастило, хто виявився крайнім. Харрі, це так, і в цьому немає нічиєї провини. Ти знаєш, що кожен рік гинуть шістдесят відсотків лісових звіряток? Шістдесят відсотків! Харрі, та якщо зупинитися й почати про це думати, то, перш ніж до чогось додумаєшся, сам опинишся серед цих шістдесяти відсотків!

Харрі не відповідав, просто сидів і кивав головою, втупивши очі в картату скатертину, де-не-де пропалену сигаретами.

— Я себе потім ненавидітиму за те, що сказала це, Харрі, але ти зробив би мені велику особисту послугу, прийшовши завтра на роботу. Тільки спробуй мені заперечувати, і я перестану з тобою розмовляти. Ти боятимешся дихнути на мене. Зрозумів?

Харрі встромив мізинець в одну з чорних дір на скатерті. Потім посунув склянку на іншу. Елен чекала.

— Там, у машині, Волер сидить, чи що? — запитав Харрі.

Елен кивнула. Вона чудово знала, що ці двоє терпіти не можуть одне одного. У неї сяйнула рятівна думка, і, трохи повагавшись, Елен вирішила спробувати щастя:

— Взагалі-то він заклався на дві сотні, що ти не прийдеш.

Харрі вдруге м'яко засміявся. Потім знову підвів голову і, підперши її руками, подивився на Елен.

— Не вмієш ти брехати, Елен. Спасибі, що хоча б намагаєшся.

— Та до бісу тебе.

Вона набрала в груди повітря, збираючись іще щось сказати, але передумала. Подивилася на Харрі довгим поглядом, потім знову глибоко зітхнула:

— Гаразд. Узагалі-то це тобі мав би сказати Мьоллер, але скажу я. Тебе хочуть зробити інспектором СБП.

Харрі розреготався. Його сміх був гучним, як рев «Кадиллака».

— Добре, ще трохи тобі потренуватися, і брехати ти, здається, навчишся.

— Але це правда!

— Це маячня. — Його погляд знову блукав по вікну.

— Чому? Ти у нас один з кращих слідчих, ти вже проявив себе неймовірно здібним поліцейським, ти вивчав право, ти…

— Я кажу, це маячня, нісенітниця. Навіть якщо комусь наверзеться раптом така ідіотська ідея.

— Але чому?

— З дуже простої причини. Адже хіба шістдесят відсотків цих — як їх там, цих пташок? — Він відсунув скатертину зі склянкою на край столу.

— Тинівки, — сказала вона.

— Атож! Від чого вони там дохнуть?

— Від голоду. Хижаків. Морозу. Виснаження. Хтось, може, розбивається об скло. Все можливо.

— Гаразд. Але я готовий побитися об заклад на що завгодно — нікому з них не стріляв у спину норвезький поліцейський, який не має ліцензії на носіння зброї, тому що він не здав стрільби. А такого поліцейського слід судити і запроторити в одне місце на термін від року до трьох. Не надто схоже на підвищення по службі, га?

Він підняв келих, грюкнув ним, поставивши на стіл на край скатертини.

— Які стрільби? — незворушно запитала Елен.

Він пильно подивився на неї. У відповідь вона подивилася на нього абсолютно чесними очима.

— Що-що? — перепитав він.

— Я не розумію, про що ти говориш, Харрі.

— Ти чудово знаєш, що…

— Я чудово знаю, що цього року ти проходив стрільби. Це знає і Мьоллер. Він навіть їздив сьогодні спитати про це інструктора зі стрільби. Вони все звірили і з’ясували, що ти показав чудові результати. Ти знаєш, у СБП не призначали б людину інспектором, якщо бона застрелила секретного агента, не маючи при собі ліцензії.

Вона широко посміхнулася Харрі. Той навіть трохи протверезів від подиву.

— Але в мене немає жодної ліцензії!

— Та ні ж бо, ти її просто кудись подів. Але вона знайдеться, Харрі, обов’язково знайдеться!

— Ні, ти послухай, я…

Він раптом замовк і подивився на пластикову теку перед собою. Елен підвелася.

— Ну що, побачимося завтра о дев’ятій, інспекторе?

У відповідь Харрі зміг лише мовчки кивнути.

ЕПІЗОД 16

У Бетті Андресен було світле кучеряве волосся, як у Доллі Партон[17], схоже на перуку. Це не була перука, і взагалі на волоссі уся схожість з Доллі Партон і закінчувалася. Бетті Андресен була висока, струнка, і, коли вона посміхалася, як зараз, її верхня губа злегка здіймалася, трішки оголюючи зуби. Зараз ця посмішка призначалася літньому чоловікові по інший бік стойки в холі готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-плас. Власне стойки — в звичному розумінні цього слова — не було; це був один з декількох багатофункціональних «острівців», оснащений моніторами, що дозволяло обслуговувати кілька відвідувачів одночасно.

— Ми раді вітати вас цього ранку, — сказала Бетті Андресен. У школі готельного сервісу їх учили акцентувати час доби, вітаючись з клієнтами. Відповідно, ще годину тому вона говорила: «цього раннього ранку», за годину казатиме — «цього полудня», через шість годин — «цього вечора», а ще за дві години — «цього пізнього вечора». А відтак поїде додому, в двокімнатну квартиру на Турсхов, мріючи про те, щоб було кому сказати: «Добраніч».

— Я б хотів подивитися номер, і чим вище поверхом, тим краще.

Бетті Андресен перевела погляд на мокре пальто відвідувача. На вулиці періщило як з відра. З крис його капелюха звисала тремтяча крапля.

— Хочете подивитися?

Бетті Андресен і далі посміхалася. Вона навчилася неухильно дотримуватися принципу, що всіх належить вважати гостями доти, доки не доведено протилежне. Але так само добре вона розуміла й те, що зараз перед нею стояв типовий представник виду «старий-що-приїхав-у-столицю-і-бажає-насолодитися-краєвидом-з-вікна-готелю-й-не-платити-за-це». Вони постійно з’являлися тут, особливо влітку. І не тільки для того, щоб помилуватися краєвидом. Якось одна пані попросила показати їй номер люкс на 22-му поверсі, щоб потім описувати його, розповідаючи подругам про те, де вона жила. Вона навіть запропонувала Бетті п’ятдесят крон за те, щоб та записала її в гостьову книгу як підтвердження розповіді.

— Номер на одного чи на двох? — запитала Бетті. — Для курців чи ні?

Тут більшість зазвичай починає нервувати.

— Це не так важливо, — сказав старий. — Головне — це краєвид. Я б хотів, щоб вікна виходили на південний захід.

— Так, тоді вам буде видно все місто.

— Саме так. То який номер у вас найкращий?

— Найкращий — зрозуміло, люкс, але заждіть, будь ласка, я подивлюся, чи немає у нас дешевшого вільного номера.

Вона поклацала по клавіатурі, чекаючи, поки він заковтне приманку. Багато часу на це не знадобилося.

— Я б хотів подивитися цей номер.

Звичайно, ти б хотів, подумала вона. Вона подивилася на старого. Бетті Андресен не любила сперечатися. І якщо найзаповітніше бажання старого — помилуватися краєвидом з вікна готелю «САС» — чи варто йому в цьому відмовляти.

— Ходімо подивимося, — сказала вона і посміхнулася найчарівнішою своєю посмішкою, яку зазвичай берегла для постійних гостей.

— Мабуть, ви приїхали до Осло на чиєсь запрошення? — ввічливо, без жодної цікавості запитала вона, заходячи до ліфта.

— Ні, — відповів старий. У нього були сиві кущуваті брови, такі самі, як у її батька.

Бетті натисла на кнопку, двері плавно зачинилися, і ліфт понісся вгору. Бетті ніяк не могла звикнути до цього, їй здавалося, що її засмоктує в небо. Потім двері так само плавно відчинилися, і вона за звичкою трохи почекала, ніби збиралася увійти до нового, несхожого світу, як та казкова дівчинка, яку смерч заніс у чарівну країну. Але світ щораз виявлявся старим і найзвичайнісіньким. Вони йшли коридором, обклеєним шпалерами під колір килима і дорогих нудних картин на стінах. Вона вставила ключ в замкову шпарину, люб’язно відчиняючи двері старому, який пройшов повз неї з виразом обличчя, в якому вона прочитала передчуття.

— Площа номера люкс становить сто п'ять квадратних метрів, — сказала Бетті. — В номері дві спальні, в кожній стоїть ліжко king-size[18], і дві ванні кімнати, в кожній є джакузі й проведено телефон.

Вона увійшла до вітальні, де старий уже стояв і дивився у вікно.

— Меблі з авторським знаком данського дизайнера Поула Хенріксена, — сказала вона, проводячи рукою по тонкій скляній кришці столу. — Може, ви хочете оглянути ванни?

Старий не відповів. Він усе ще не зняв свого мокрого капелюха, і в цій тиші було чутно, як з нього на паркет вишневого дерева падають краплі. Бетті стала поряд з ним. Звідси їм було видно все, що заслуговує хоча б якоїсь уваги: ратуша, Національний театр, Королівський палац, будівля стортингу[19] і фортеця Акерсхус. Під ними був Палацовий парк, де дерева тяглися кронами в сталеве небо, розчепіривши свої чорні покарлючені пальці.

— Вам краще було б прийти сюди весняного дня, — сказала Бетті.

Старий обернув голову, нерозуміюче подивився на неї, і раптом до неї дійшло, що саме вона сказала. Їй ще не вистачало додати: Якщо уже ти прийшов сюди, тільки аби подивитися у вікно.

Вона посміхнулася так мило, як тільки могла.

— Коли трава зелена і на деревах у Палацовому парку розпуститься листя. Це дуже гарно.

Він дивився на неї, але здавалося, що його думки десь далеко.

— Це правда, — нарешті сказав він. — На деревах листя, про це я не подумав. — Він вказав на вікно: — Це можна відчинити?

— Тільки трішки, — сказала Бетті, радіючи можливості змінити тему розмови. — Поверніть он ту ручку.

— Чому тільки трохи?

— Щоб ніхто не поклав собі в голову різних дурниць.

— Дурниць?

Вона побіжно глянула на нього. Що, у цього старого вже зовсім погано з головою?

— Виплигнути з вікна, — пояснила вона. — Вчинити самогубство. Адже багато нещасних людей…

Вона зробила рух рукою, показуючи, що саме роблять нещасні люди.

— Отже, по-вашому, це дурниця? — Старий потер підборіддя. Їй здалося, чи вона й справді побачила в його зморшках натяк на посмішку? — Навіть якщо людина нещасна?

— Так, — упевнено сказала Бетті. — У всякому разі, у нас у готелі. І в моє чергування.

— «В моє чергування», — усміхнувся старий. — Це добре, Бетті Андресен.

Почувши своє ім’я, вона здригнулася. Він, зрозуміло, бачив у неї на грудях значок адміністратора. Отже, як не є, із зором у нього проблем немає: її ім’я було написано настільки ж дрібними літерами, наскільки великими — слово «АДМІНІСТРАТОР». Вона демонстративно поглянула на годинник.

— Так, — вів далі він. — Адже у вас повно інших справ, крім того, щоб показувати краєвид з вікна.

— Так, справ вистачає, — відповіла вона.

— Я беру його, — сказав він.

— Даруйте?

— Я беру цей номер. Не на цю ніч, але…

— Ви берете номер?

— Так. Його ж можна зняти, чи не так?

— Е-е, так, але… він надто дорогий.

— Я охоче заплачу наперед.

Старий вийняв з внутрішньої кишені гаманець і дістав з нього купу банкнот.

— Ні, ні, я не в цьому сенсі. Просто він коштує сім тисяч крон за одну ніч. Може, хочете краще поглянути…

— Мені подобається цей номер, — сказав старий. — Перерахуй їх про всяк випадок, будь ласка.

Бетті подивилася на тисячні банкноти, які він їй простягнув.

— Ви можете оплатити все, коли приїдете, — сказала вона, — е-е, а коли вас…

— Як ти й радиш, Бетті. Одного весняного дня.

— Добре. Яка-небудь конкретна дата?

— Звичайно.

ЕПІЗОД 17

Б’ярне Мьоллер зітхнув і виглянув у вікно. Думки витали десь далеко — останнім часом він помічав це за собою все частіше. Дощ перестав, але небо все ще нависало над будівлею поліції дільниці Ґренланн низьким свинцевим склепінням. На вулиці через бурий, мертвий газон шкандибав собака. У Берґені одне місце НВП було вакантне. Термін заявки закінчувався наступного тижня. Він чув від одного тамтешнього колеги, що в Берґені зазвичай за всю осінь дощ буває всього двічі. З вересня по листопад і з листопада до Нового року. Вічно вони перебільшують, ці берґенці. Він там бував сам, і місто йому сподобалося. Там, на відміну від Осло, немає ані натяку на політику, і саме місто маленьке. Мьоллеру подобалося все маленьке.

— Га? — Він обернувся й побачив безнадійний погляд Харрі.

— Ви хотіли пояснити мені, що я маю вважати за благо, що мене переводять.

— Та?

— Це ваші слова, шефе.

— Так, авжеж. Звісно. Ми повинні звикнутися з тим, що не завжди плистимемо однією і тією самою течією, жити однією рутиною. Ми живемо, а отже, розвиваємося. І йдемо далі.

— Далі й далі. СБП — аж трьома поверхами вище в цій будівлі.

— Ні, далі не в цьому сенсі. Шеф СБП, Мейрик, вважає, що ти ідеально підійшов би на ту посаду, яку тобі там приготували.

— А не можна про цю посаду розповісти якось зрозуміліше?

— Не замислюйся над цим, Харрі.

— Ну так, звісно, а можу я задуматися над тим, чому взагалі там, у СБП, вирішили, що я їм потрібний? Я що, схожий на шпигуна?

— Ні-ні.

— Ні?

— Я хотів сказати, так. Тобто не так, але… чому ні?

— Чому ні?

Мьоллер з силою почухав потилицю. Його обличчя почервоніло від злості.

— Чорт, Харрі, ми пропонуємо тобі місце інспектора, зарплату в п’ять разів більшу, жодних нічних чергувань і крихту пошани від наших шмаркачів. Що тебе не влаштовує, Харрі?

— Мені подобаються нічні чергування.

— Нікому вони не подобаються!

— А чому б не зробити мене інспектором тут?

— Харрі! Зроби мені послугу і просто скажи «так».

Харрі повертів у руках паперовий стаканчик.

— Шефе, — сказав він. — Скільки ми вже знаємо один одного?

Мьоллер застережливо підвів угору вказівний палець.

— Не треба. От тільки не починай: «Ми пройшли разом крізь вогонь і воду…»

— Сім років. І сім років я допитую людей, імовірно, найтупіших у цьому місті, але все одно ніхто з них не брехав мені гірше, ніж ви. Я, напевно, дурень, але в мене ще залишилося кілька сірих клітин у голові, і вони працюють на всю котушку. І вони підказують мені, що послужний список до цього підвищення жодного відношення не має. А ще раптом виявляється, що цього року на стрільбах я показав кращий результат у всьому відділі! І зробив це, угробивши агента Секретної служби. І не треба нічого казати, шефе!

Мьоллер, який саме відкрив рота, різко закрив його і демонстративно схрестив руки на грудях. Харрі продовжував:

— Я розумію, що не ви все це придумали. І хоча я не бачу картину цілком, у мене вистачає фантазії, щоб про дещо здогадатися. І якщо я маю рацію, це означає, що мої особисті кар’єрні побажання — справа другорядна. Отже дайте мені відповідь усього на одне питання. У мене є вибір?

Мьоллер кліпав безперестанку. Він знову подумав про Берген. Про зиму без снігу. Про прогулянки всією сім’єю схилами Флейєн недільними вихідними. От де добре ростити дітей! Найстрашніше там — добродушні витівки місцевих хуліганів; і жодної організованої злочинності, жодних чотирнадцятирічних наркоманів. Берґенське поліцейське управління. Авжеж.

— Ні, — відповів він.

— Чудово, — сказав Харрі. — Я й не сподівався. — Він зім’яв паперовий стаканчик і прицілився ним у сміттєвий кошик. — Отже, ви сказали, зарплата вища у п’ять разів?

— І власний кабінет.

— Напевно, добре відгороджений від інших. — Він кинув грудку плавним, завченим рухом руки. — А плата за понаднормову роботу?

— При такій зарплаті? Ні, Харрі.

— Отже, йтиму додому о четвертій. — Паперовий стаканчик упав на підлогу за півметра від кошика.

— Чудово, — сказав Мьоллер з ледь помітною посмішкою.

ЕПІЗОД 18

Був ясний, холодний вечір. Перше, що впало в очі старому, коли він вийшов з метро, було те, як багато ще людей на вулиці. Він завжди вважав, що центр міста безлюдніє надвечір, але під неоновими вогнями вулиці Карла-Юхана сновигали таксі, а туди-сюди тротуарами ходили перехожі. Він стояв край переходу, чекаючи, поки з’явиться зелений чоловічок на світлофорі, а поруч реготала компанія чорнявих підлітків, щось вигукуючи своєю дивною мовою. Напевно, з Пакистану. Чи, може, із Саудівської Аравії. На цьому його думка урвалася — на світлофорі спалахнув зелений, і він рішуче попрямував через дорогу і далі — на підйом, у бік освітленого фасаду Королівського палацу. Навіть і тут були люди, переважно молоді, вони йшли невідь-куди і звідки. Він зупинився передихнути на підйомі коло статуї Карла-Юхана[20], який сидів на своєму коні, задумливо дивлячись униз, на стортинґ і державу, яку він збудував, як і палац позаду себе.

Дощу не було вже більше тижня, сухе листя зашелестіло у старого під ногами, коли він звернув ліворуч і пішов між деревами парку. Він закинув голову, подивився вгору: голе віття виразно вимальовувалося на тлі зоряного неба. Йому раптом навернувся на пам’ять дитячий віршик:

Він подумав про те, що краще б цей вечір був безмісячним. З іншого боку, зараз було легко знайти те, що він шукає: старий дуб, до якого він притулився головою того дня, коли йому сказали, що життя його добігає кінця. Він дивився на його стовбур, підводячи очі вище й вище, до самої крони. Скільки йому може бути років? Двісті? Триста? Може, він виріс ще до того, як Карл-Юхан зійшов на норвезький трон. Але зрештою всякому життю настає кінець. І його життю, і життю дерева, і навіть життям королів. Він став за деревом, так щоб його не було видно з доріжки, і скинув на землю рюкзак. Потім сів навпочіпки, відкрив рюкзак і дістав те, що було там. Три пляшечки розчину гербіциду, який продавець у магазині «Світ заліза» називав «Раундап», і ветеринарний шприц з величезною голкою, яким він розжився в аптеці «Сфінкс». Він сказав, що шприц йому потрібний на кухні, щоб упорскувати жир у м'ясо, але це було зайве, адже провізор тільки байдуже поглянув на нього і напевно забув про це ще до того, як він вийшов з аптеки.

Старий ще раз швидко роззирнувся навсібіч, проткнув довгою голкою пробку однієї пляшки і, потягнувши за ручку, набрав повний шприц блискучої рідини. Він обмацав рукою кору дерева і, знайшовши в ній тріщину, увіткнув туди голку. Це було не так уже й легко, як він думав, треба було чимало зусиль, щоб увігнати голку в тверду деревину, він повинен був дійти до камбію, до нутрощів дерева, його життєвих органів. Він ще сильніше натиснув на шприц. Голка затремтіла. Чорт! Її не можна було зламати, бо іншої він не мав. Голка помалу пішла всередину, але через кілька сантиметрів уперлася. Хоча було холодно, він спітнів. Він знову схопився за шприц, щоб навалитися на нього з новою силою, але раптом почув шурхіт листя на доріжці. Він випустив шприц. Шурхіт наближався. Він заплющив очі і затамував подих. Коли він знову їх розплющив, то встиг помітити, як у кущах, за якими виднілася Фредрікс-ґате, зникли дві постаті. Він видихнув і знову вхопився за шприц. «Хай буде так: або пан, або пропав», — думав він, навалюючись щосили. Він уже чекав, як зараз голка хрусне і зламається, але вона увійшла глибше. Старий витер піт з чола. Далі буде легше.

За десять хвилин він устиг упорснути дві пляшечки цього розчину і вже готовий був упорснути третю, коли почув поряд голоси. Дві постаті вийшли з-за кущів, і він подумав, що це, мабуть, ті самі, яких він бачив.

— Гей! — почув він чоловічий голос.

Старий інстинктивно підхопився на ноги і став перед деревом так, що довгі поли пальта закривали шприц, що все ще стримів у стовбурі. Наступної миті йому в очі вдарило сліпуче світло. Він виставив руки вперед.

— Прибери цей ліхтар, Томе, — почувся жіночий голос.

Світло відійшло вбік, і старий побачив, як між деревами в парку затанцювали тіні.

Двоє підійшли до нього зовсім близько, і одна з них, жінка трохи за тридцять, з правильними, але звичайними рисами обличчя, виставила йому в обличчя своє посвідчення так близько, що навіть при тьмяному місячному світлі він міг розрізнити її фотографію, на якій вона була, безумовно, молодша, ніж зараз, і з дуже серйозним виразом обличчя. І ім’я. Якась Елен.

— Поліція, — сказала вона. — Пробачте, якщо налякали вас.

— Що ти робиш тут опівночі, діду? — спитав чоловік. Він, як і напарниця, був у цивільному, з-під чорної плетеної шапочки на старого пильно дивилися холодні сині очі.

— Я просто прогулююся, — відповів старий, сподіваючись, що вони не помітять, як тремтить його голос.

— Он як, — сказав той, якого звали Томом. — За деревом у парку, в довгому пальті. Знаєш, як це в нас називається?

— Замовкни, Томе, — обірвала його жінка. — Ще раз вибачте, — звернулася вона до старого. — Кілька годин тому тут у парку було здійснено напад. Побили хлопчика. Може, ви що-небудь бачили чи чули?

— Я сам щойно прийшов сюди, — сказав старий, намагаючись дивитися лише на жінку, щоб не зустрічатися із запитливим поглядом чоловіка. — Я нічого не бачив. Лише Великий Віз, — він показав на небо. — Мені дуже шкода. Він сильно постраждав?

— Так, досить сильно. Пробачте, що потурбували, — посміхнулася вона. — Приємного вечора.

Вони зникли в темряві, старий заплющив очі і прихилився до дерева спиною. Наступної миті він здригнувся через те, що хтось вчепився йому в плече і важко задихав у вухо. Потім почувся голос того молодого чоловіка:

— Якщо я ще раз спіймаю тебе на гарячому, ти в мене дістанеш. Утямив? Як же я вас усіх ненавиджу.

Він відпустив його плече й пощез так само миттєво.

Старий безсило осів на землю. Він відчував, як волога проникає крізь одяг. А з голови йому не виходив голос, що все повторював той самий вірш:

ЕПІЗОД 19

Сверре Ульсен зайшов досередини, кивнув хлопцям за столиком у кутку, взяв за стойкою склянку пива і пішов з ним до столика. Не до того, що стояв у кутку, а до свого власного столика. Вже понад рік у нього тут був свій столик, відтоді, як він побив того вузькоокого в «Деніс-кебаб». Він рано приходив, коли ще нікого не було, але публіка поступово заповнювала цю піцерію на розі вулиці Торггата і площі Юнґсторґет. Сьогодні був саме день сплати старих боргів. Він кивнув хлопцям у кутку. Серед них було й троє з тих, хто складав тверде ядро, але з ними він уже сто років не розмовляв. Вони стали членами нової партії — «Національний альянс», і з ними в нього, так би мовити, внутрішні розбіжності в ідеології. Він знав їх ще з часів «Молоді Партії Вітчизни», до певної міри вони патріоти, але можуть перекинутися до ренегатів. Рой Квінсет, з бездоганно поголеною головою, як завжди, вбрався у свої поношені вузькі штани, чоботи й білу футболку з червоно-біло-синьою емблемою «Національного альянсу». А ось Халле — новенький. Він пофарбував волосся в чорний колір і прилизав чуба. Але, звичайно, найбільше народ мали провокувати вуса — чорна, акуратно пострижена смужка, точнісінько як у фюрера. Замість широких галіфе й чобіт він носив зелені камуфляжні штани. Ґреґерсен єдиний мав вигляд звичайного хлопця: коротка куртка, цапина борідка і темні окуляри на лобі. З цих трьох він був, без сумніву, найелегантніший.

Сверре почав розглядати й інших відвідувачів. Дівчина й хлопець запихали в себе піцу. Він раніше їх не бачив, але на шпиків не схожі. І на журналістів теж. Може, вони з «Монітора»?[21] Взимку він викрив одного хлопця звідти, такого собі типа зі злодійськими очима, який був чомусь сюди зачастив, грав у брис із хлопцями і заводив з ними балачку. Сверре відчув недобре, вони витягли хлопця на вулицю і зірвали з нього светра. У нього на животі був прикріплений диктофон і мікрофон. Він зізнався, що з «Монітора», ще до того, як дійшло до рукоприкладства. Перелякався до смерті. Ці моніторники — ідіоти. Вірять у байки, в цю бредню, ніби фашизм — це справжня небезпека, а самі вони — секретні агенти, які постійно наражають своє життя на небезпеку. Авжеж, буває й таке. Той хлопець, у всякому разі, був упевнений, що вони збираються вбити його, і так перепудився, що аж змокрів.

У буквальному розумінні. Сверре помітив, як темна цівка потекла по його штанях і далі по асфальту. Того вечора це запам’яталося йому найбільше: як слабо мерехтить у тьмяному світлі струмочок сечі, розтікаючись бруківкою.

Сверре Ульсен подумав, що ці двоє — просто зголодніла парочка, що вирішила заскочити до піцерії. Швидкість, з якою вони їли, вказувала на те, що вони теж устигли роздивитися відвідувачів і воліють якнайскоріше піти звідси геть. Біля вікна сидів старий у капелюсі й пальті. Напевно, алкаш, хоча судячи з одягу не скажеш. Утім, вони часто спочатку мають такий вигляд, коли хлопці з Армії порятунку приносять їм одяг: добротні, хоча й поношені пальта й костюми, що дещо вийшли з моди. Але коли він дивився на нього, старий раптом підвів голову й зустрівся з ним поглядом. Ні, це був не п’яниця. У нього були проникливі сині очі, і Сверре мимоволі відвів погляд. Старий витріщався на нього, як диявол!

Сверре зосередився на своїй півлітрі. Скоро треба буде роздобути грошенят. Відростити волосся, щоб прикрило татуювання на потилиці, надіти сорочку з довгими рукавами і влаштуватися на роботу. Роботи валом. Брудної, гівняної роботи. Хорошу роботу розхапали чорномазі. Паршиві чорномазі ублюдки.

— Я можу сісти?

Сверре підвів очі. Це був той старий, він стояв над ним. Сверре навіть не помітив, як він підійшов.

— Це мій стіл, — спробував заперечити Сверре.

— Я хочу тільки про дещо поговорити. — Старий поклав газету на стіл між собою і Ульсеном, сів на стілець навпроти.

Сверре насторожено подивився на нього.

— Розслабся, я один з вас, — сказав старий.

— Кого «вас»?

— Вас, які ходять сюди. Націонал-соціалістів.

— Невже?

Сверре облизнув губи і підніс склянку до рота. Старий сидів і нерухомо дивився на нього. Спокійно, ніби мав у себе в запасі цілу вічність. Хоча, напевно, вона в нього й правда була: на вигляд йому років сімдесят, не менше. Може, він з тих стариганів із «Zorn 88»?[22] Із тих боягузів-підбурювачів, про яких Сверре щось чув, але яких ніколи не бачив?

— Мені треба, щоб ти зробив мені послугу, — сказав старий тихо.

— Та невже? — сказав Сверре. В його інтонації звучала неприкрита зневага. Та сам він про це, звичайно, не здогадувався.

— Зброя, — продовжував старий.

— Яка ще зброя?

— Мені дещо потрібне. Можеш мені допомогти?

— А чого б я мав тобі допомагати?

— Поглянь на газету. На сторінку двадцять вісім.

Сверре посунув до себе газету і почав перегортати її, позираючи на старого. На двадцять восьмій сторінці була стаття про неонацистів в Іспанії. Автор: Евен Юль-йоссинґ, ну звичайно. Поверх великої чорно-білої фотографії молодика з портретом генералісимуса Франка над головою лежала тисячна купюра.

— Якщо зможеш мені допомогти, — сказав старий.

Сверре знизав плечима.

— І ще дев’ять тисяч — потім.

— Та невже? — Сверре ковтнув пиво. Потім роззирнувся на всі боки. Молода парочка вже пішла, але Халле, Ґреґерсен і Квінсет усе ще сиділи в кутку. А скоро прийдуть інші, тож поговорити про все без сторонніх не вдасться. Десять тисяч крон.

— А яка зброя?

— Гвинтівка.

— Мисливська рушниця підійде?

Старий похитав головою:

— Гвинтівка Меркліна.

— Меркліна?

Старий кивнув.

— Це який іграшкові паровозики робить?

На зморшкуватому обличчі під капелюхом з’явився якийсь просвіт. Напевно, старий посміхався.

— Якщо не зможеш мені допомогти, скажи про це зараз. Можеш залишити собі цю тисячу, і більше ми про це не говоримо, я піду звідси, тож ми більше не побачимося.

Сверре відчув прилив адреналіну. Це вам не звичні теревені про сокири, дробовики, динаміт та іншу дурницю. Це вже серйозно. Дід говорить про солідні речі.

Хтось увійшов до піцерії. Сверре поглянув поверх плеча старого. Ні, це не хлопці, це якийсь алкаш у червоному плетеному светрі. Якщо він не канючитиме пива, проблем з ним не буде.

— Я подивлюся, що зможу зробити, — сказав Сверре і взяв тисячну купюру. Він не зрозумів, що сталося — рука старого блискавично вчепилася в його руку, ніби орлиними пазурами, і прикувала її до столу.

— Я тебе не про це питаю. — Голос був крижаний і скрипучий, як наст.

Сверре спробував звільнити руку, але не зміг. Він не міг вирватися з пальців якогось старигана!

— Я питаю, чи можеш ти допомогти мені, і я хочу почути «так» або «ні». Утямив?

Сверре відчув, як у ньому пробуджується шаленство, старий ворог і друг. Але поки що його більше цікавило інше — десять тисяч крон. Ця людина може йому допомогти, це не проста людина. Справа буде морочлива, та у Сверре було відчуття, що старий не поскупиться на чайові.

— Я… я можу тобі допомогти.

— Коли?

— За три дні. Тут. У цей самий час.

— Бредня! Та ти не знайдеш такої гвинтівки за три дні. — Старий відпустив його руку. — Біжи краще до того, хто може тобі допомогти, а той хай іде до того, хто може допомогти йому, а за три дні ми зустрінемося тут і обговоримо, коли й куди ти її принесеш.

Сверре лежачи вижимав сто двадцять кілограмів — як цей худий стариган зміг…

— Але, звичайно, гвинтівка з доставкою коштує певну суму. Тому за три дні ти отримаєш решту своїх грошей.

— Он як? А якщо я просто візьму гроші…

— Тоді я повернуся і вб’ю тебе.

Сверре покрутив зап’ясток. Йому чомусь не хотілося заглиблюватися в цю тему.

Крижаний пронизливий вітер підмітав тротуар перед телефонною будкою коло сауни на вулиці Торгґата, поки Сверре Ульсен тремтячими пальцями набирав номер. Чорт, як же холодно! У нього вже геть закоцюбли ноги в дірявих чоботях. На тому кінці взяли слухавку.

— Алло?

Сверре Ульсен проковтнув слину. Чому від цього голосу йому завжди ставало так не по собі?

— Це я, Ульсен.

— Кажи.

— Тут одному потрібна рушниця. Марки «Мерклін».

Жодної відповіді.

— Ніби як та компанія, яка робить іграшкові паровози, — додав Сверре.

— Я знаю, що таке «Мерклін», Ульсене. — Голос на тому кінці був рівним і байдужим, але Сверре відчував у ньому презирство. Він промовчав, тому що хоча й ненавидів чоловіка на тому кінці дроту, ще сильніше він його боявся, чого не міг не усвідомлювати. Дуже небагато хто з його товаришів чули про нього, і навіть Сверре не знав його справжнього імені. Але через свої зв’язки цей чоловік не раз виручав і Сверре, і його приятелів. Це, звичайно, було заради Справи, а не тому, що той почував особливу симпатію до Сверре Ульсена. Та й сам Сверре, якби мав інші.варіанти, ніколи б не звертався до цієї людини.

Голос:

— Хто просить і навіщо йому зброя?

— Один старий, ніколи його раніше не бачив. Сказав, що він один з нас. А кого саме він хоче ухекати, я не питав. Може, й нікого. Може, гвинтівка йому, щоб…

— Заткнися, Ульсене. Він був схожий на людину, в якої є гроші?

— Він був добре одягнений. І він дав мені штуку, щоб я тільки сказав, чи зможу я допомогти йому.

— Він дав тобі штуку не щоб ти сказав, а щоб не патякав.

— Ну так, напевно.

— Цікаво.

— Я з ним побачуся знову, за три дні. До цього часу він хоче знати, змогли ми її відшукати чи ні.

— Ми?

— Так, адже…

— Ти хотів сказати, чи зможу я її знайти?

— Звичайно. Але…

— Скільки він платить тобі за решту роботи?

Сверре вагався:

— Десять штук.

— І стільки ж ти отримаєш від мене. Десять. Якщо оборудка вигорить. Зрозумів?

— Зрозумів.

— За що ти отримаєш десять штук?

— За те, щоб я не патякав.

Коли Сверре поклав слухавку, він уже не відчував пальців. Потрібні нові чоботи. Він стояв і дивився, як вітер підняв у повітря порожній безвільний пакетик з-під чіпсів і погнав його між автомобілів у напрямку вулиці Стурґата.

ЕПІЗОД 20

Скляні двері піцерії «У Герберта» зачинилися за спиною старого. Він стояв на тротуарі й чекав. Повз нього пройшла закутана в хіджаб пакистанка з дитячою коляскою. Перед ним проносилися авта, і в їхніх миготливих вікнах він бачив віддзеркалення самого себе і великих вікон піцерії за спиною. Ліворуч від вхідних дверей скло було заклеєне навхрест білою клейкою стрічкою, ніби це вікно якось намагалися висадити. Білий візерунок тріщин на склі нагадував павутину. За склом він бачив Сверре Ульсена, який усе ще сидів за тим самим столом, за яким вони зараз обговорювали деталі операції. Вантажний порт у Бйорвіку за три тижні. Пірс номер 4.

О другій годині ночі. Пароль: «Voice of an angel»[23]. Очевидно, назва якоїсь популярної пісні. Він ніколи її не чув, але назва була відповідною. А от сума не виявилася настільки відповідною. Сімсот п’ятдесят тисяч. Але він і не думав обговорювати її. Тепер головне — щоб вони виконали свою частину оборудки, а не пограбували його там, у порту. У розмові з тим молодим неонацистом, звертаючись до його сумлінності, він сказав, що воював на фронті. Але чи повірив той йому?

І чи означало це взагалі що-небудь? Він навіть вигадав історію про те, як він служив, на випадок, якщо хлопець почне розпитувати. Але той не питав.

Ще кілька автомобілів промайнули повз нього. Сверре Ульсен і далі сидів, але якийсь інший відвідувач підвівся і в цю секунду хитливою ходою рушив до виходу. Старий пригадав його, він був там і минулого разу. А сьогодні весь час не спускав з нього очей. Двері відчинилися. Він чекав. Дорога була вільна від автомобілів, але він почув, як той чоловік став просто за його спиною. Потім він почув:

— Так, значить, ось хто цей хлопець?

Це був особливий, хрипкий голос, який може бути тільки у людини, яка вже багато років п'є, курить і спати не спить.

— Ми знайомі? — запитав старий, не обертаючись.

— Я б сказав, що так.

Старий повернув голову, швидко зміряв його поглядом і знову відвернувся.

— Я не сказав би, що знаю вас.

— Тьху! Ти що, не пізнаєш старого бойового товариша? Пам’ятаєш, на війні?

— На якій війні?

— Коли ми разом билися за спільну справу: ти і я.

— Якщо ти так говориш… А що тобі треба?

— Га? — П'яниця приставив до вуха долоню.

— Я питаю, що тобі треба? — повторив старий голосніше.

— Треба, треба… Та просто побалакати з давнім знайомим, га? Тим більше з тим, кого сто років не бачив. Тим більше з тим, кого давно вважав небіжчиком.

Старий обернувся:

— Я схожий на небіжчика?

Чоловік у червоній куртці дивився на нього такими блакитними очима, що вони здавалися двома кульками з бірюзи. Визначити його вік було абсолютно неможливо. Від сорока до вісімдесяти. Але старий знав, скільки років цьому старому п’яниці. Якщо зосередитися, він, може, навіть пригадає день його народження. На війні вони разом святкували дні народження.

П’яниця зробив ще один крок уперед.

— Та ні, ти не схожий на небіжчика. На хворого — так, але не на небіжчика.

І він виставив уперед величезну брудну долоню, і старий відразу ж відчув нудотний дух: пахло сумішшю поту, сечі і перегару.

— Ну що? Цураєшся давнього приятеля? — Голос звучав ніби з могили.

Не знімаючи рукавичку, старий злегка потис простягнуту йому руку.

— Так, — сказав він. — Ну от ми й привіталися за руку. Якщо ти більше нічого не хотів, я, мабуть, піду.

— Хотів, хотів. — П’яниця хитався туди-сюди, все намагаючись учепитися поглядом за старого. — Я хотів спитати, а що така людина, як ти, робить у такій дірі, як ця. Це дуже дивно, якщо так собі поміркувати, га? «Він, мабуть, зайшов помилково», — подумав я минулого разу. А тут ти сів і почав базікати з цим мерзотником, який, кажуть, убиває людей бейсбольною бітою. А сьогодні ти знову тут сидиш.

— І що?

— І я подумав: треба запитати якого-небудь журналюгу, вони сюди інколи зазирають, пойняв? Про те, що це такий мужик, як ти, такий поважний, робить тут у такому оточенні. Вони ж усе про всіх знають, пойняв? А що не знають — те взнають. Наприклад, як це хлопець, якого ми всі ще у війну поховали, раптом виявляється живий. Вони ж пронирливі, як чорти. От.

Він зробив безрезультатну спробу клацнути пальцями.

— І про тебе тоді напишуть у газетах, пойняв?

Старий зітхнув:

— Я можу тобі чимось допомогти?

— А що, схоже на те? — П’яниця розвів руками і вишкірив у посмішці рідкі зуби.

— Я думаю, так, — сказав старий і оглянув себе. — Пройдімось. Не люблю свідків.

— Що?

— Не люблю свідків.

— A-а. А куди ж нам?

Старий поклав руку йому на плече:

— Ходімо.

— Show me the way[24], друже, — хрипко проспівав п’яниця і засміявся.

Вони зайшли під арку біля піцерії «У Герберта», де, невидимі з вулиці, стояли в ряд сірі пластикові сміттєві баки.

— Сподіваюся, ти ще нікому не встиг сказати, що бачив мене?

— Та ти що? Я взагалі спершу подумав, що мені примарилося. Привид серед білого дня. «У Герберта»!

Він голосно розреготався, але сміх скоро перейшов у мокре бухикання. Він зігнувся і так стояв, спершись об стіну, поки кашель не вщух. Потім випростався, витер слину в куточках рота.

— А кому скажи — миттю запроторять куди слід…

— Скільки тобі треба, щоб ти й далі мовчав?

— Треба, треба. Я бачив, як те стерво взяв тисячний папірець з газети, яку ти приніс…

— Ну?

— Але скількись же в тебе залишилося?

— Ну то скільки?

— А скільки в тебе є?

Старий зітхнув, ще раз озирнувся, щоб переконатися, що немає свідків. Потім розстебнув пальто і сунув руку за пазуху.

Сверре Ульсен сягнистим кроком перейшов Юнґсторґет і перестрибнув через зелений пластиковий мішок. Усього двадцять хвилин тому він сидів у «Герберта», блідий і в дірявих чоботях, а тепер виступав у нових, блискучих армійських «Комбат бутс», куплених у магазині «Цілком таємно» на Генрік-Ібсенс-ґате, та ще й з конвертом, у якому лежали ще вісім новеньких, хрустких тисячних купюр. І ще десять він отримає потім. Справді-бо, як тільки можуть змінитися справи. Цієї осені він був уже приготувався до того, що його запроторять до в'язниці на три роки, і раптом його адвокат заявляє, що та гладка тітка з суду неправильно принесла присягу!

Сверре зробилося так добре, що він уже зібрався запросити за свій столик Халле, Ґреґерсена і Квінсета, замовити їм пива — просто щоб подивитися на їхню реакцію. Так, чорт забирай!

Він перетнув Пльоєнс-ґате попереду пакистанки з дитячою коляскою і посміхнувся їй, от диявол! Він уже підходив до дверей «Герберта», аж раптом подумав, що пакет із старим взуттям треба б викинути. Він зайшов під арку, підняв кришку одного з величезних сміттєвих баків і поклав пакет поверх іншого сміття. Він уже йшов назад, але тут побачив, що між двома ящиками стирчить пара ніг. Він озирнувся. На вулиці нікого. Хто б це міг бути: наркоман, п’яниця? Він підійшов ближче. Там, звідки стирчали ноги, баки були присунені один до одного впритул. Він відчув, що серце забилося швидше. Деякі наркомани стають буйними, якщо їх потривожити. Сверре став на достатній відстані і штовхнув один з баків, так що він від’їхав убік.

— Чорт!

Забавно, але Сверре Ульсен, який сам трохи не вбив людину, ніколи раніше не бачив мерців. А ще забавніше, що від цього видовища він сам трохи не впав. Людина, яка сиділа спершись спиною на стіну, вирячивши очі в різні боки, була мертвою, як сама смерть. І причина смерті була зрозуміла. На шиї посміхалася червона паща — чоловікові перерізали горлянку. Хоча зараз кров тільки слабо сочилася, було видно, що спочатку вона, напевно, била цівкою, бо весь його червоний светр промок і злипнувся від крові. Сморід сміття й сечі став нестерпимим, і Сверре відчув у горлі смак жовчі перш, ніж назовні вийшли обидві склянки пива і піца. Потім він стояв, спершись на сміттєвий бак: блював і блював на асфальт. Носки чобіт стали жовтими від блювотини, але він не звертав на це уваги. Він ніби припав очима до маленького червоного струмочка, який, поблискуючи в тьмяному світлі, збігав униз, шукаючи найнижче місце на поверхні бруківки.

ЕПІЗОД 21

Російський винищувач «Як-1» загуркотів над головою Едварда Мускена, коли той, згорбившись, біг через траншею.

Звичайно від цих винищувачів не було великих проблем, — схоже, у росіян скінчилися бомби. Недавно він чув таке, ніби на завдання вони дають пілотам ручні гранати, щоб ті бомбили їхні позиції!

Едвард прибув на ділянку «Північ», щоб доставити листи хлопцям і дізнатися останні новини. Всю осінь надходили ці вбивчі повідомлення про втрати і відступи по всьому Східному фронту. Ще в листопаді росіяни знову зайняли Київ, а в жовтні вони трохи не оточили німецьку Південну армію біля Чорного моря. Те, що Гітлер перекинув частину військ на Західний фронт, не полегшувало становища. Та найнеймовірніше Едвард почув сьогодні. Два дні тому генерал-лейтенант Гусєв розпочав масований наступ від Оранієнбаума, на південь від Фінської затоки. Едвард пам’ятав Оранієнбаум — це був усього лише маленький плацдарм, який вони проходили, коли йшли на Ленінград. Вони дозволили росіянам знову зайняти його, тому що він не мав жодного стратегічного значення! А тепер російський Іван зміг зібрати цілу армію довкола Кронштадтської фортеці, і, якщо вірити донесенням, «катюші» зараз безперервно обстрілювали німецькі позиції, тож від густого ялинника, що ріс там раніше, залишилися лише тріски. До них і справді вже кілька ночей поспіль долинала здаля музика цих сталінських органів, але він не знав, чи насправді все так погано.

Дорогою Едвард зайшов до лазарету — навідати одного зі своїх хлопців, який втратив ногу, підірвавшись на міні на нічийній смузі, але медсестра, крихітна естонка зі змученими синіми очима в таких темних очницях, що здавалося, ніби вона в масці, тільки похитала головою і сказала те німецьке слово, яке, напевно, тепер говорила найчастіше: «Tot»[25].

Мабуть, у Едварда був справді роздосадуваний вигляд, тому що вона, намагаючись якось його підбадьорити, вказала на ліжко, де, напевно, лежав інший норвежець.

— Lebert[26], — сказала вона і посміхнулася. Але очі в неї, як і раніше, залишалися змученими.

Едвард не впізнав людину, яка спала в ліжку. Та побачивши блискучу білу шкіряну куртку, що висіла на стільці, він відразу зрозумів, хто перед ним: сам ротний Ліндві з полку «Норвегія». Людина-легенда. І тепер він лежить тут! Цю новину він вирішив хлопцям не розповідати.

Ще один винищувач проревів над його головою. Звідки раптом взялися всі ці літаки? Минулої осені здавалося, що в Івана їх більше не залишилося.

Він забіг за ріг і побачив перед собою скорченого Дале, який стояв до нього спиною.

— Дале!

Дале не обертався. Після того як у листопаді його контузило гранатою, Дале вже не чув так добре, як раніше. І не розмовляв так багато, і погляд у нього став якийсь скляний, блукаючий, який зазвичай залишається у людей після контузії. Спочатку Дале скаржився на головний біль, але коли офіцер медичної служби оглянув його, то сказав, що мало чим тут можна допомогти і треба просто чекати, що буде далі. «У лавах і так вояків обмаль, тож нічого посилати здорових у лазарет», — сказав він.

Едвард поклав руку на плече Дале, і той обернувся так різко і з такою люттю, що Едвард втратив рівновагу на льоду, який до того ж підтанув на сонці, і гепнувся на спину. «Ну хоч зима видалася тепла», подумав він і мимоволі розсміявся. Але урвав сміх, коли раптом побачив, що в нього майже впирається ствол гвинтівки Дале.

— Passwort![27] — гаркнув Дале. Поверх прицілу Едвард побачив його широко розкрите око.

— Протри баньки, Дале. Це ж я.

— Passwort!

— Прибери гвинтівку! Це я — Едвард! Чорт!

— Passwort!

— Gluthaufen.

Едвард відчув, що його охоплює панічний страх, коли він побачив, як палець Дале зачепився за спусковий гачок. Він що, не розчув?

— Gluthaufen! — закричав він щосили. — Gluthaufen, чорт!

— Fehl! Ich schiesse![28]Господи, та цей хлопець геть здурів! Тієї ж миті Едвард згадав, що пароль змінили сьогодні зранку. Після того, як він пішов на ділянку «Північ»! Палець Дале натиснув на курок, але не зміг просунутися далі. Над оком з’явилася зморшка. Дале перехопив рушницю. Невже все так і скінчиться? Після всього, що він пережив, загинути від кулі контуженого співвітчизника? Едвард пильно дивився в чорну цівку гвинтівки — чекав, коли бризнуть іскри. Чи встигне він їх помітити? Господи милосердний! Він відвернувся від дула, поглянув у блакитне небо, де висів чорним хрестом російський винищувач. Він був надто високо, щоб його можна було почути.

І Едвард заплющив очі.

— Tngelstimme![29] — закричав хтось.

Едвард розплющив очі й побачив, як Дале двічі блимнув за прицілом.

Це був Гюдбранн. Упритул притиснувши свою голову до голови Дале, він горлав йому просто у вухо:

— Tngelstimme!

Дале опустив гвинтівку. Потім посміхнувся Едварду і кивнув.

— Tngelstimme! — повторив він.

Едвард знову заплющив очі й видихнув.

— Листи є? — запитав Гюдбранн.

Едвард сів і дав Гюдбранну стос зв’язаного паперу. Дале все ще посміхався, але вираз обличчя залишався таким самим порожнім. Едвард схопився за його гвинтівку і підвівся. Тепер вони стояли очі-в-очі.

— У нас там хто-небудь є всередині, Дале?

Він хотів сказати це нормальним голосом, але вийшов грубий, хрипкий шепіт.

— Він не чує, — сказав Гюдбранн, розглядаючи листи.

— Я не думав, що з ним так погано. — Едвард помахав рукою перед обличчям Дале.

— Йому вже не можна тут залишатися. Ось лист від його сім’ї. Покажи це йому, і сам зрозумієш, що я маю на увазі.

Едвард узяв листа, тицьнув його Дале просто в обличчя, але побачив, що на його лиці не відбилося ані найменшого почуття: той тільки коротко осміхнувся, а потім знову вирячив очі, втупивши їх у вічність чи ще не знати куди.

— Правда твоя, — сказав Едвард. — Він готовий.

Гюдбранн подав Едварду ще одного листа.

— Як там удома? — запитав він.

— Ет, сам знаєш, — відповів Едвард, роздивляючись лист.

Та Гюдбранн нічого не знав: вони з Едвардом не так багато розмовляли з минулої зими. Дивно, але навіть у таких умовах двоє людей можуть примудритися не розмовляти між собою, якщо їм це неприємно. Не можна сказати, що Гюдбранну не подобався Едвард. Навпаки, йому подобався командир, якого він поважав за розум, відвагу хороброго вояка і турботу про молодих і новачків у їхньому відділенні. Восени Едварда підвищили до шарфюрера, що відповідало званню сержанта в норвезькій армії, але відповідальність залишалася та сама. Якось Едвард пожартував, що його підвищили, бо решту сержантів уже вбили і в начальства залишилися зайві сержантські кашкети.

Гюдбранн часто думав, що за інших обставин вони з Едвардом могли б бути хорошими друзями. Але те, що сталося минулої зими — зникнення Сіндре і цей труп Даніеля, що якимсь дивним чином з’явився знову, — це весь час відтоді стояло між ними.

Глухий далекий звук розітнув тишу, потім заторохкали кулемети, ніби перегукуючись один з одним.

— Стає непереливки, — сказав Гюдбранн, більше запитуючи, ніж констатуючи.

— Так, — сказав Едвард. — А все клята відлига. Наше постачання загрузло в багнюці.

— Нам треба відступати?

Едвард знизав плечима:

— Може, на кілька миль. Але мл повернемося.

Гюдбранн з-під дашка долоні поглянув на схід. Йому зовсім не хотілося повертатися. Йому хотілося поїхати додому: може, там він зможе жити?

— Бачив норвезький дороговказ на перехресті поряд з лазаретом, той, зі свастикою? — запитав він. — І стрілку, яка показує на схід, де написано: «Ленінград, п’ять кілометрів»?

Едвард кивнув.

— Пам’ятаєш, що там написано на стрілці, яка вказує на захід?

— «Осло», — відповів Едвард. — «Дві тисячі шістсот одинадцять кілометрів».

— Далеко.

— Так, далеко.

Дале залишив свою гвинтівку в руках Едварда, а сам сів у замет, закопавши руки в сніг перед собою. Його голова повисла між вузьких плечей, мов зламана квітка. Почувся ще один вибух, цього разу вже ближче.

— Дякую, що…

— Не варто, — швидко промовив Гюдбранн.

— Я бачив Улафа Ліндві в лазареті, — сказав Едвард. Він не знав, навіщо сказав це. Може, тому, що Гюдбранн, як і Дале, був єдиним у відділенні, хто пробув тут стільки ж, скільки й він сам.

— Він був?..

— Думаю, тільки легко поранений. Я бачив його білий мундир.

— Я чув, він хороша людина.

— Так, у нас багато хороших людей.

Вони деякий час стояли мовчки, дивлячись один одному в вічі.

Едвард відкашлявся і сунув до кишені руку.

— Я роздобув кілька російських цигарок на ділянці «Північ». Якщо в тебе знайдеться вогню…

Гюдбранн кивнув, розстібнув куртку, знайшов коробку сірників і тернув по сірчаному паперу. Підвівши очі, спочатку він побачив лише величезне, безумно вирячене око Едварда. Той дивився на щось за спиною Гюдбранна. Потім він почув вищання.

— Лягай! — закричав Едвард.

Наступної миті вони обидва вже лежали на льоду, а небо над ними з тріском розверзнулося. Гюдбранн побачив хвіст російського винищувача, який летів уздовж їхніх окопів так низько, що з кучугур піднімався сніг. Він пролетів повз, і знову стало тихо.

— Він ніби… — прошепотів Гюдбранн.

— О Господи! — простогнав Едвард, обернувся до Гюдбранна і розсміявся. — Я навіть бачив пілота, як він відкрив кабіну і висунувся з неї. Іван з’їхав з глузду. — Він сміявся до гикавки. — До чого все котиться?

Гюдбранн дивився на зламаний сірник, який він усе ще тримав у руці, й раптом і собі почав сміятися.

— Хе-хе, — сказав Дале, подивившись на товаришів. Він усе ще сидів у заметі на краю окопу. — Хе-хе.

Гюдбранн поглянув на Едварда, і вони зареготали вдвох. Вони гикали від сміху, тому спочатку не почули виразного звуку, який наближався до них.

Дзвяк-дзвяк…

Ніби хтось повільно рубав лід киркою.

Дзвяк…

Потім почувся брязкіт — удар металу об метал. Гюдбранн і Едвард обернулися до Дале — той повільно впав у сніг.

— На Бога… — почав Гюдбранн.

— Граната! — закричав Едвард.

Почувши його крик, Гюдбранн інстинктивно скукобився в клубок і, вже лежачи, побачив металеву штуку, яка все крутилася й крутилася на льоду за метр від нього. Він відчував, як тіло примерзає до льоду, і раптом зрозумів, що зараз станеться.

— Утікай! — кричав ззаду нього Едвард.

Так воно й було: російські льотчики й справді кидали гранати з літаків! Гюдбранн лежав на спині і відчайдушно намагався підвестися, але руки й ноги ковзали на мокрому льоду.

— Гюдбранне!

Так он що це був за звук: граната, яка котилася по крижаному дну окопу. Схоже, вона влучила Дале просто в шолом!

— Гюдбранне!

Граната все крутилася й крутилася, котилася і витанцьовувала на льоду, а Гюдбранн не мав сили відірвати від неї очей. Чотири секунди від висмикування чеки до детонації — здається, їх так учили в Зеннхаймі? Напевно, у росіян інші гранати, може, у них шість секунд? Чи вісім? А граната все крутилася й крутилася, як червона дзиґа, — батько робив їм такі в Брукліні. Гюдбранн вертів її, а Сонні й молодший братик дивляться на неї і рахують, як довго вона простоїть: «Twenty-one, twenty-two…[30]» Мати вже втретє кричить, що обід готовий, що час додому, скоро вже повернеться батько. «Почекай, ще трохи! — кричить він їй. — Дзиґа крутиться!» Але вона не чує, вона вже зачинила вікно. Едвард більше не кричав, і раптом усе стихло.

ЕПІЗОД 22

Старий поглянув на годинник. Він просидів у приймальні вже чверть години. Раніше він ніколи не чекав у ті дні, коли приходив до Конрада Буєра. Зазвичай Конрад не приймав пацієнтів більше, ніж дозволяв розклад.

В іншому кінці кімнати сидів чоловік. Темношкірий, африканець. Він гортав тижневик, і старий здивувався, що навіть з такої відстані може розрізнити кожну літеру на обкладинці. Щось про королівську сім’ю. Невже африканець зараз читає про це, про королівську сім’ю? Ця думка здавалася абсурдною.

Африканець перегорнув сторінку. Його вуса, що спускалися до підборіддя, були зовсім як у того кур’єра, з яким старий зустрівся цієї ночі. Це була коротка зустріч. Кур’єр приїхав у порт на «Вольво», яке, звичайно ж, узяв напрокат. Зупинився, скло з гудінням опустилося, і він сказав пароль: «Voice of an Angel». І в нього були точнісінько такі вуса. І сумні очі. Він відразу сказав, що не взяв із собою зброї з міркувань безпеки, і запропонував поїхати з ним в одне місце, щоб забрати її. Старий розгубився, але подумав, що якби його хотіли пограбувати, то зробили це б просто тут, у порту. Він сів в авто, і вони поїхали — куди б він думав? — до готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-плас. Він побачив Бетті Андресен, але та не дивилася в їхній бік.

Кур’єр перерахував гроші в конверті, чомусь називаючи числа по-німецьки. Коли старий запитав його про це, той сказав, що його батьки були з Ельзасу, і старому чомусь забаглося розповісти йому, що він бував там, у Зеннхаймі, і він сказав про це. Дивна забаганка.

Після того, що він прочитав про гвинтівку Меркліна в Інтернеті в Університетській бібліотеці, сама зброя скоріш розчарувала його. Вона була схожа на звичайну мисливську рушницю, тільки більша. Кур’єр показав, як розбирати і складати її, називаючи старого «гер Урія». Старий поклав розібрану гвинтівку в рюкзак і попрямував до ліфта. Поки ліфт їхав униз, він роздумував, чи не попросити Бетті Андресен викликати йому таксі. Ще одна химера.

— Алло!

Старий підвів голову.

— Я гадаю, вам ще й слух треба перевірити.

Лікар Буєр стояв у дверях і намагався весело посміхатися. Він запросив його до офісу. Мішки під очима у лікаря набрякли ще більше.

— Я прокричав ваше ім’я тричі.

«Я забуваю своє ім’я, — подумав старий. — Забуваю всі свої імена».

З того, як лікар подав йому руку, щоб допомогти пройти в кабінет, старий здогадався, що новини погані.

— Так, я отримав результати тих аналізів, які ми брали, — поспішно сказав лікар, навіть не всівшись як слід у крісло, ніби бажаючи викласти погані новини якнайскоріше. — На жаль, вона розрослася.

— Ну зрозуміло, вона розрослася, — відповів старий. — А хіба це не природно для ракових клітин — розростатися?

— Хе-хе. Взагалі кажучи, так. — Буєр змахнув з письмового столу невидиму порошинку.

— Пухлина — як ми, — продовжував старий. — Робить те, що може.

— Авжеж, — відповів лікар Буєр, з неприродно-розслабленим виглядом розвалившись у кріслі.

— Ви теж робите тільки те те, що можете, лікарю.

— Так, ви маєте рацію, ви маєте рацію. — Лікар Буєр посміхнувся і начепив окуляри. — Ми, як і раніше, пропонуємо вам курс лікування. Він, звичайно, ослабить вас, але може продовжити… е-е…

— Життя?

— Так.

— А скільки я протягну без цього курсу?

Кадик Буєра стрибав угору-вниз.

— Дещо менше, ніж ми вважали спочатку.

— А саме?

— А саме: з печінки рак через кров потрапив у…

— Досить, назвіть мені час.

Лікар Буєр подивився на нього порожніми очима.

— Ти ненавидиш свою роботу, чи не так? — сказав старий.

— Даруйте, що?

— Нічого. Дату, якщо можна.

— Але ж нереально…

Лікар Буєр здригнувся: старий так грюкнув кулаком по столу, що телефонна слухавка зіскочила з важеля. Він відкрив рота, аби щось сказати, але затнувся, коли побачив, як старий свариться на нього тремтячим пальцем. Він зітхнув, зняв окуляри і втомлено провів рукою по обличчю.

— Влітку. У червні. Можливо, раніше. В кращому разі — в серпні.

— Чудово, — сказав старий. — Тоді все гаразд. А болі?

— Можуть з’явитися коли завгодно. Вживайте ліки.

— Я зможу діяти?

— Важко сказати. Це залежить від болів.

— Мені потрібні такі ліки, щоб я міг діяти. Це необхідно. Розумієте?

— Всі болезаспокійливі…

— Я вмію терпіти біль. Мені потрібне щось, що просто підтримувало б мою притомність, щоб я міг тверезо мислити і діяти.

«Щасливого Різдва». Це було останнє, що сказав лікар Буєр. Старий стояв на сходах. Спочатку він не розумів, чому в місті так багато народу, але коли йому нагадали про майбутнє свято, він миттю зрозумів причину паніки в очах перехожих, що поспішали вулицями, — вони бояться спізнитися купити різдвяні подарунки. На площі Егерторґет люди згромадилися довкола вуличного оркестру. Чоловік у формі Армії порятунку обходив натовп з бляшанкою для пожертвувань. У снігу наркоман переминався з ноги на ногу, його очі блимали, як блимає стеаринова свічка, перш ніж потухнути. Дві юні подружки пройшли повз нього попідруч, рум’яні, свіжі, сповнені своїх маленьких секретів і бажання жити далі. І вогні. Світло горіло в кожному віконці, будь вони всі прокляті. Він підвів очі: над ним було небо Осло — тепле жовте шатро відбитого міського світла. Боже, як він скучив за нею! «Наступне Різдво, — подумав він. — Наступне Різдво ми відсвяткуємо разом, кохана».