Червоногрудка

ЕПІЗОД 35

Харрі зупинив машину коло одного з бараків, у єдиному вибалку, який насилу знайшов у пласкому, мов млинець, портовому районі Бьйорвіка. Несподівана відлига розтопила сніг, і ненадовго настала приємна сонячна, тепла погода. Контейнери стояли, нагромадившись один на одного, ніби гігантські кубики «Лего», і в яскравому сонячному світлі відкидали на асфальт чіткі тіні. Він ішов між контейнерами. Судячи з написів і знаків, вони прибули здалеку: Тайвань, Буенос-Айрес, Кейптаун. Харрі зупинився на краю пристані, заплющив очі й замислився, вдихаючи запах морської води, нагрітої на сонці смоли і працюючого дизеля. Знову розплющивши очі, Харрі побачив данський пором, що пропливав повз пристань. Він нагадував холодильник. Плавучий холодильник, який возить туди й назад одних і тих самих людей.

Харрі розумів, що шукати тут слідів зустрічі Хохнера з Урією надто пізно, він навіть не знав напевно, чи тут вони зустрілися. Це цілком могло статися й у Філіпстаді. Але він усе одно сподівався, що зможе знайти тут що-небудь корисне, отримати якийсь імпульс до роздумів.

Він штовхнув ногою борт катера, що навис над пристанню. Може, роздобути собі влітку човен і покататися морем із батьком і Сеструнчиком? Батьку треба хоч інколи вибиратися з дому, цей колись товариський чоловік тепер геть замкнувся в собі після того, як вісім років тому померла мама. А Сеструнчик і так ніде не буває, хоча з її виду не скажеш, що в неї синдром Дауна.

Між контейнерами приземлилася пташка. Блакитна синиця. Вона за годину може пролетіти 28 кілометрів. Це він знав від Елен. А крижень — 62 кілометри. І нічого: життя у них проходить приблизно однаково. Ні, мабуть, з Сеструнчиком все не так страшно, значно більше Харрі непокоївся за батька.

Харрі спробував зосередитися. Все, що сказав Хохнер, він виклав у доповіді, слово в слово, але тепер намагався пригадати його обличчя, щоб спробувати зрозуміти, чого саме той не сказав. Який вигляд мав Урія? Від Хохнера вдалося добитися не вельми багато, але коли кого-небудь описуєш, насамперед розповідаєш про найбільш незвичайне, про те, що впадає в очі. А Хохнер насамперед сказав, що в Урії блакитні очі. Навряд щоб Хохнер вважав блакитні очі такою вже рідкістю, а це значить, в Урії не було очевидних каліцтв, особливої манери говорити або рухатися. Він знає англійську й німецьку, бував у Німеччині, в якомусь Зеннхаймі. Харрі провів пором поглядом. Той віддалявся. А може, Урія був моряком? Харрі дивився карту, навіть карту Німеччини, але жодного Зеннхайма не знайшов. Може, Хохнер просто придумав його? Але це не важливо.

Хохнер казав, що Урія сповнений ненависті. Отже, можливо, припущення Харрі правильне, і ця людина має якийсь особистий мотив. От тільки що він ненавидить?

Сонце сховалося за островом Хуведьо, і бриз з боку Осло-фіорду відразу став пронизливим. Харрі щільніше закутався у куртку, побрів до машини. І ще ці півмільйона — Урія отримав їх від замовника чи це його власні гроші?

Харрі дістав мобільний телефон. Новенький, маленький «Нокіа», куплений усього лише два тижні тому. Харрі довго опирався, поки Елен змогла переконати його і змусила купити мобільник. Він набрав її номер.

— Привіт, Елен, це Харрі. Ти сама? Гаразд. Прошу тебе, зосередься. Так, зіграймо в гру. Готова?

Вони робили так і раніше. «Гра» полягала в тому, що він говорив ключові слова. Жодних фонових відомостей, жодних підказок про те, що він сам думає, тільки маленькі порції інформації, від одного до п'яти слів у випадковій послідовності. Цей метод вони розробляли постійно. Головне правило: щоб цих порцій було не менше п’яти, але не більше десяти. Саму ідею запропонував Харрі після того, як Елен заклалася з ним на нічне чергування, що зможе запам’ятати розташування карт у колоді за дві хвилини, тобто дивлячись по дві секунди на кожну карту. Харрі програв три чергування, перш ніж здався. Потім вона розповіла йому свій спосіб. Вона не думала про карти як такі, а пов’язувала з кожною яку-небудь людину або подію. Так поступово складалася невелика розповідь. Він спробував застосувати її метод у роботі. Інколи результат був приголомшливий.

— Чоловік сімдесяти років, — повільно говорив Харрі. — Норвежець. Півмільйона крон. Запеклість. Блакитні очі. Гвинтівка Меркліна. Говорить по-німецьки. Без особливих прикмет. Контрабандист у вантажному порту. Стрільби в Шиєні. Все.

Він сів за кермо.

— Як нічого? Подумай. Гаразд. Я гадаю, що цим слід зайнятися. У будь-якому разі — спасибі. Бувай.

Харрі вже під’їжджав до літака, коли раптом пригадав ще щось і потелефонував знову.

— Елен? Це знову я. Слухай, я дещо забув. Ти мене чуєш? Не брав до рук зброї років п’ятдесят, чи й більше. Повторюю. Не брав… так, я знаю, що це більше, ніж чотири слова. Все одно нічого? Чорт, я зараз спізнюся на свій рейс! Здзвонимося, Елен.

Він поклав телефон на сидінні поруч себе і зосередився на дорозі. Коли він саме з’їжджав з кругової розв’язки, телефон запищав.

— Харрі. Що? Але як ти докумекала? Так, так, еге ж, звісно, не злися зараз, Елен, я просто іноді забуваю, що не спроможний зрозуміти, що там діється у твоїй довбешці. Голові. У твоїй розумній, великій, прекрасній голові, Елен. Так, тепер, коли ти це сказала, це очевидно. Щиро дякую.

Він вимкнув телефон і раптом згадав, що й досі винен їй три чергування. Тепер, коли він уже не працює у відділі вбивств, треба придумати щось інше. Він придумував це аж три секунди.

ЕПІЗОД 36

Двері прочинилися, і на Харрі глянули пронизливі сині очі, оточені сіточкою зморшок.

— Харрі Холе, поліція, — назвав він себе. — Це я телефонував сьогодні вранці.

— Так-так.

Старий, що відчинив йому двері, був сивий, з ясним високим чолом, волосся носив зачесане назад. Під плетеною курткою виднівся галстук. На поштовій скриньці коло хвіртки цього червоного двоквартирного будинку значилося!. «Евен і Сіґне Юль». Будинок розташувався в тихому, спокійному місці, трохи північніше від центру, в районі особняків.

— Прошу, пан Холе, проходьте.

Голос був спокійний і впевнений, а рухався професор історії Евен Юль так, що здавався молодшим як на свої очевидно солідні роки. Харрі вже навів деякі довідки і з’ясував, що професор свого часу був учасником руху Опору. Навіть на пенсії Евен Юль вважався кращим у Норвегії фахівцем з історії німецької окупації та «Національного об’єднання».

Харрі нахилився, щоб роззутися. На стіні прямо перед ним висіли старі, дещо вилинялі чорно-білі фото в маленьких рамках. На одному — молода жінка в халаті медсестри. На другому — чоловік у білому костюмі.

Вони пройшли до вітальні, і там сивіючий ердельтер’єр, що досі гавкав, замовк, обнюхав Харрі і з почуттям виконаного обов’язку улігся поряд з фотелем, у який сів хазяїн.

— Я читав деякі ваші статті про фашизм і націонал-соціалізм у «Даґсавісен», — почав Харрі, вмостившись.

— Справді? І як вони вам? — посміхнувся Юль.

— Здається, ваша основна ідея — застерегти проти сучасного неонацизму?

— Не застерегти. Я просто проводжу деякі історичні паралелі. Завдання історика — ледь підняти завісу, а не засуджувати. — Юль запалив люльку. — Багато хто вважає, що «добре» і «погано» — це незмінні поняття. Це не так, з часом вони змінюються. Завдання істориків — по-перше, знайти історичну правду, дійти до першоджерела, а по-друге, викласти це об’єктивно і неупереджено. Якщо історики почнуть засуджувати людську дурість, від самої нашій професії скоро нічого не залишиться. — Сиза хмарка диму звилася під стелю. — Але вас, звичайно, цікавить не це?

— Ми вважаємо, що ви можете допомогти нам знайти одну людину.

— Ви згадували про це по телефону. І хто ця людина?

— Це нам невідомо. Але ми знаємо, що це чоловік з блакитними очима, норвежець, йому за сімдесят. І він говорить по-німецьки.

— І?

— Оце і все.

Юль розсміявся:

— Так, тоді вам є з кого вибирати.

— Ну, у нас у країні сто п’ятдесят вісім тисяч чоловіків віком від сімдесяти і старших, і гадаю, приблизно сто тисяч із них мають блакитні очі й знають німецьку.

Юль підвів брову. Харрі дурнувато посміхнувся:

— Щорічна статистика. Я переглянув її для розваги.

— А чому ви вважаєте, що я зможу вам допомогти?

— Мені так здалося. Цей чоловік сказав комусь іншому, що не брав до рук зброї років п’ятдесят, чи й більше. Я подумав, точніше, моя колега подумала, що п’ятдесят, чи й більше — це більше, ніж п’ятдесят, але менше, ніж шістдесят.

— Логічно.

— Так, вона дуже… е-е, логічна. Припустімо, що це було п’ятдесят п’ять років тому. І виходить, що це було просто в розпал Другої світової. Тоді йому було двадцять і в нього була зброя. Всі норвежці, у кого була зброя, повинні були здати її німцям. Висновок: де він тоді був?

Харрі підняв три пальці:

— Правильно, або він — в Опорі, або втік до Англії, або на фронті, в «Норвезькому легіоні». Він краще говорить по-німецьки, ніж по-англійськи. Отже…

— Отже, ваша колега виснувала, що він воював за Гітлера? — сказав Юль.

— Саме так.

Юль глибоко затягнувся.

Багатьом, хто був в Опорі, теж довелося вивчити німецьку, — сказав він. — Щоб упроваджуватися, підслуховувати тощо. І ще ви забуваєте про норвежців, які служили в шведській поліції[40].

— Отже, висновок вас не влаштовує?

— Ну-у, дайте мені трохи часу на роздуми, — відповів Юль. — Приблизно п’ятнадцять тисяч норвежців пішли до німецьких військ добровольцями, з них узяли лише сім тисяч — їм і видали зброю. Їх було набагато більше, ніж тих, хто записався до англійської армії. І хоча в Опорі під кінець війни було більше норвежців, та зброю з них мало хто мав. — Юль посміхнувся. — Гаразд, припустимо, що ви маєте рацію. Зараз, зрозуміло, навпроти їхніх прізвищ у телефонному довіднику не пишуть, що вони служили в СС, але я виходжу з того, що ви вже вирішили, де їх шукатимете.

Харрі кивнув:

— Протоколи справ про зраду батьківщині. Готові архіви, з усіма необхідними даними. Я вчора весь день їх переглядав, сподіваючись, що більшість з них нині вже померла і список, що залишився, не надто великий. Але я помилився.

— Так, вони живучі, чортяки, — усміхнувся Юль.

— Через те ми й зателефонували до вас. Адже вам відомо про норвезьких нацистів більше, ніж будь-кому іншому. Мені треба, щоб ви пояснили, як думає така людина, чим керується.

— Дякую за довіру, Холе, але я історик і не знаюся на мотивах вчинків окремих людей. Як ви, певно, знаєте, я був у збройному підпіллі і не думаю, що зміг би влізти в шкуру нациста й зрозуміти, як він мислить.

— Але мені здається, ви все-таки дещо про це знаєте, пане Юль.

— Справді?

— Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі. А ще я досить ґрунтовно підготувався до нашої з вами зустрічі.

Юль знову затягнувся і подивився на Харрі. У цій тиші Харрі раптом відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Він обернувся і побачив у дверях вітальні літню жінку. Її лагідні спокійні очі дивилися на Харрі.

— Ми тут розмовляємо, Сіґне, — сказав Евен Юль.

Вона енергійно кивнула Харрі, хотіла була щось сказати, але, зустрівшись поглядом з Евеном Юлем, зупинилася. Потім знову кивнула, тихо вийшла з кімнати й причинила за собою двері.

— Отже, вам усе відомо? — спитав Юль.

— Авжеж. Вона була медсестрою на Східному фронті, так?

— Під Ленінградом. З тисяча дев’ятсот сорок другого до відступу в сорок третьому. — Він відклав люльку. — А чому ви так полюєте за тим чоловіком?

— Чесно кажучи, ми й самі цього ще не знаємо напевно. Але це може потім вилитися в замах.

— Гм.

— Так кого шукати? Божевільного? Переконаного, заскнілого нациста? Бандита?

Юль похитав головою:

— Більшість легіонерів відсиділи своє у в’язниці, а потім знову влилися в суспільство. Багатьом це вдалося на диво легко, хоча на них і було тавро зрадника. А втім, це зовсім не дивно. Це просто ще раз підтверджує: ті, кому вдається зробити кар’єру під час такого катаклізму, як війна, і в мирний час виявляють себе досить енергійно.

— Отже, той, кого ми шукаємо, міг вельми добре влаштуватися в житті?

— Цілком.

— І навіть пробитися у верхівку суспільства.

— Ні, шлях на державні посади їм, звичайно, заказано.

— Але він міг стати ділком, приватним підприємцем. Взагалі, заробити достатньо грошей, щоб купити гвинтівку за півмільйона. Але на кого він може полювати?

— Це обов’язково має бути пов’язане з його нацистським минулим?

— Щось підказує мені, що це так.

— То виходить, він хоче помститися комусь?

— А хіба це не природно?

— Звісно, природно. Багато норвезьких нацистів досі переконані, ніби саме вони були справжніми патріотами у війну, що в тих умовах, які склалися до сорокового року, вони діяли для блага народу. І що коли ми судили їх за зраду, то це було беззаконня з нашого боку.

— А що далі?..

Юль почухав за вухом.

— Ну-у. Судді, які виносили вироки, вже давно померли. І політики, які вимагали цього суду, — теж. Кому мститися?

Харрі зітхнув:

— Ви маєте рацію. Але я просто намагаюся скласти головоломку з тих фрагментів, які в мене є.

Юль поглянув на годинник.

— Обіцяю поміркувати над цим, але, далебі, не знаю, чи зможу вам допомогти.

— Все одно дякую. — Харрі встав, потім, згадавши про щось, дістав з кишені куртки кілька скріплених аркушів. — Я зняв копії з допиту свідка в Йоханнесбурзі. Можливо, це вам якось допоможе?

Юль сказав «так», але похитав головою, ніби мав на увазі «ні».

Коли Харрі вже одягався в передпокої, він показав на фото молодого чоловіка в білому халаті:

— Це ви?

— Так, у середині минулого століття, — засміявся Юль. — Це я в Німеччині, до війни. Я повинен був піти по стопах батька і діда і вивчати там медицину. Коли почалася війна, я поїхав додому і першу книгу з історії прочитав уже фактично в лісах. А потім було надто пізно щось змінювати: це стало як наркотик.

— Отже, вам розхотілося бути лікарем?

— Це як подивитися. Я хотів зрозуміти, як за однією людиною, її ідеологією пішло стільки людей. І, можливо, знайти ліки від цього. — Він посміхнувся. — Я був дуже, дуже молодий.

ЕПІЗОД 37

— Як приємно, що можна ось так зустрітися, — сказав Бернт Браннхьоуґ, піднімаючи келих.

Вони цокнулися, і Еуд-Хільде посміхнулася радникові.

— І не лише на роботі. — Він так довго дивився їй в очі, що вона не витримала і відвела погляд. Браннхьоуґ роздивлявся її пильно, ніби вивчав. Не така вже й вродлива: надто грубі риси, доволі повненька. Але в її вдачі була кокетлива чарівність, а від повноти дихало юністю.

Вранці вона зателефонувала йому зі свого кабінету і сказала, що вони геть заплуталися в якійсь справі, але перш ніж вона встигла щось пояснити, він попросив її зайти. А коли вона зайшла, відразу ж послався на надзвичайну зайнятість і сказав, що краще буде обговорити це за обідом, після роботи.

— І нам, держчиновникам, теж іноді треба розслаблятися.

Вона вирішила, що він має на увазі обід.

Поки все йде добре. Адміністратор потурбувався про столик для них. У залі не було жодного знайомого їй обличчя.

— Отож учора нам трапилася досить забавна справа, — сказала вона, приймаючи від офіціанта серветку. — До нас прийшов літній чоловік і заявив, що ми винні йому велику суму грошей. Ми — це МЗС. Він вимагав майже два мільйони крон і пред’явив лист, який відправляв у сімдесятому році.

Вона поглянула на стелю. «Вона зловживає косметикою», — подумав Браннхьоуґ.

— І за що ж ми йому заборгували?

— Він сказав, що служив на флоті. Це щось таке, пов’язане з «Нортрашипом», — йому недоплатили жалування.

— Так-так-так, здається, я розумію, про що йдеться. Що він ще сказав?

— Що він більше не збирається чекати. Що ми обманюємо його та інших моряків. І що Бог покарає нас за наші гріхи. Не знаю, п’яний він був чи хворий, але вигляд мав жахливий. Ще він приніс із собою лист, що його в сорок четвертому підписав норвезький генеральний консул у Бомбеї, який від імені норвезької держави гарантував, що пізніше йому виплатять надбавку за ризик, на який він наражався протягом чотирьох років служби штурманом у норвезькому торговельному флоті. Коли б не той лист, ми б, звичайно, просто викинули його і не турбували б вас через такі дрібниці.

— Можеш приходити до мене в кабінет у будь-який час, Еуд-Хільде, — сказав він і відразу ж відчув легкий острах: чи точно її звуть Еуд-Хільде? — Бідолаха, — додав Браннхьоуґ і подав знак принести ще вина. — Найсумніше в цій справі — що він безперечно правий. «Нортрашип» створили, щоб управляти тією частиною норвезького торговельного флоту, яка не перейшла до рук німців. У цієї організації були як політичні, так і комерційні завдання. Наприклад, британці за право використовувати норвезькі кораблі сплачували компанії велику надбавку за ризик. Але замість того, щоб платити безпосередньо морякам, вони переказували гроші в касу пароплавства. Йдеться про кілька сотень мільйонів крон. Моряки намагалися відсудити свої гроші, але програли справу у Верховному суді в п’ятдесят четвертому. Аж у сімдесят другому стортинґ визнав, що вони таки мають права на ці гроші.

— Цей чоловік, зрозуміло, жодних грошей не отримував. Бо, як він каже, ходив у Жовтому морі і потрапляв під японські торпеди, а не під німецькі.

— А як він себе назвав?

— Конрад Оснес. Секундочку, зараз я покажу вам цього листа. Він залишив нам рахунок з відсотками та процентами з відсотків.

Вона нахилилася над сумкою. Він подивився на її мляві плечі. Їй треба більше займатися зарядкою, подумав Браннхьоуґ. Скинути кілограмів чотири, і Еуд-Хільде буде пампушечкою, а не товстухою.

— Гаразд, — зупинив її Браннхьоуґ. — Мені необов’язково дивитися на нього. «Нортрашип» приписаний до Міністерства торгівлі.

Вона підвела на нього очі.

— Але він наполягає на тому, що саме ми винні йому ці гроші. І дав нам двотижневий термін, щоб ми їх йому віддали.

Браннхьоуґ засміявся:

— Он як? А чому це він шістдесят років мовчав, а тут раптом захапався?

— Про це він не казав. Тільки додав, що якщо ми йому не заплатимо, то матимемо клопіт.

— Ну ти скажи! — Браннхьоуґ почекав, поки офіціант наллє їм обом вина, потім нахилився до Еуд-Хільде: — Терпіти не можу клопіт, а ти?

Вона засміялася, зніяковівши.

Браннхьоуґ підняв келих.

— Я все думаю, що робити з цим старим, — сказала вона.

— Забути, — відповів він. — А от я думаю про інше, Еуд-Хільде.

— Про що?

— Ти бачила заброньований за нами номер у цьому готелі?

Еуд-Хільде знову засміялася і відповіла, що ні, не бачила.

ЕПІЗОД 38

Харрі важко крутив педалі й упрівав. У залі було вісімнадцять суперсучасних велотренажерів, на всіх сиділи огрядні, красиві городяни і дивилися на німі телеекрани під стелею. Харрі дивився на Елізу в «Останньому герої». Вона рухала губами, кажучи, що не може вигнати Поппе. Харрі знав це. Він уже дивився цю серію.

«That dorit impress me much!»[41] — пролунало з колонок.

«Мене теж», — подумав Харрі, якому не подобались ані гучна музика, ані звук власного важкого дихання. Він міг би відвідувати безкоштовно поліцейський тренажерний зал, але Елен переконала його записатися до центру «САТС». На таке він ще міг погодитися, але коли вона спробувала записати його на аеробіку, він сказав «стоп!». Рухатися під попсову музику в натовпі людей, яким ця музика подобається, і слухати, як інструктор з нервовою усмішкою підбадьорює розумуваннями на зразок: «Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися!» — все це здавалося Харрі незбагненним добровільним приниженням. Головною перевагою центру «САТС» було те, що тут можна було одночасно тренуватися і дивитися «Останнього героя», і ще — не бачити Тома Волера, який більшу частину вільного часу стирчав у поліцейському тренажерному залі. Оглядівши зал, Харрі зауважив, що й сьогодні він серед відвідувачів найстарший. В основному тут були дівчата, які слухали плеєри і час від часу кидали погляд у його бік. Ні, вони дивилися не на нього — просто поряд з ним, у сірому светрі з капюшоном і без єдиної краплі поту на лобі, сидів найвідоміший у Норвегії комік. На панелі спідометра перед Харрі висвітилося повідомлення: «Чудовий темп!»

«І препоганий одяг», — подумав Харрі, подивившись на свої розтягнуті брудні спортивні штани, які йому постійно доводилося підсмикувати, бо мобільник на поясі весь час стягав їх униз. А стоптані кросівки «Адідас» були застарі як на те, щоб мати модний вигляд, проте недостатньо рвані, щоб здаватися хіповими. Футболка з Джоєм Дівісоном, що колись виглядала цілком благопристойно, зараз говорила тільки про те, що її власник уже давно не орієнтується в світі музики. Але повною мірою свою недоладність Харрі відчув, тільки коли щось зненацька несамовито запищало і на нього звернулися всі сімнадцять поглядів — і погляд коміка також. Харрі зняв з пояса маленьку кляту пекельну машинку:

— Холе.

«Okay, so youre a rocket scientist, that dorit impress…»[42]— Це Юль. Я перебив вам заняття?

— Ні, це просто музика.

— Ви дихаєте, як загнаний кінь. Зателефонуйте мені, коли почуватиметеся краще.

— Я почуваюся чудово. Просто я в тренажерному залі.

— Гаразд. У мене для вас добрі новини. Я прочитав ваш звіт з Йоханнесбурга. Чому ви не сказали мені, що він бував у Зеннхаймі?

— Урія? Хіба це так важливо? Я навіть не був упевнений, що правильно записав назву, я обшукав увесь атлас Німеччини, але жодного Зеннхайма не знайшов.

— Спочатку відповім на запитання: так, це важливо. Якщо у вас ще є сумніви в тому, що людина, яку ви шукаєте, — колишній легіонер, можете їх відкинути. Це точно на сто відсотків. Зеннхайм — маленьке містечко, і якщо норвежці коли й бували там, то тільки у війну. Там вони проходили навчання перед тим, як вирушити на Східний фронт. А в атласі Німеччини ви його не знайшли, бо Зеннхайм не в Німеччині, а у французькій провінції Ельзас.

— Але…

— У ході історичних змін Ельзас у різні часи належав то Франції, то Німеччині, тому там і розмовляють німецькою. Те, що ця людина бувала в Зеннхаймі, істотно звужує коло пошуку, адже там навчалися лише вояки полків «Нурланн» і «Норвегія». А ще краще — я можу дати вам ім’я людини, яка була в Зеннхаймі і напевно захоче вам допомогти.

— Справді?

— Колишній вояк полку «Нурланн». Він добровільно перейшов до Опору сорок четвертого року.

— Оце так-так!

— Він виріс на одинокім хуторі, його батьки й брати були переконаними квіслінгівцями, вони й змусили його піти добровольцем на фронт. Він ніколи не був справжнім нацистом і в тисяча дев’ятсот сорок третьому втік під Ленінградом. Невдовзі потрапив у полон до росіян, потім деякий час воював на їхньому боці, а далі через Швецію перебрався до Норвегії.

— І ви йому довіряєте?

Юль засміявся:

— Цілком.

— А що в цьому смішного?

— Це довга історія.

— Я не поспішаю.

— Ми йому наказали ліквідувати декого з його сім’ї.

Харрі облишив крутити педалі.

— Коли ми зустріли його в Нурмарку, на північ від Улле-волсетера, то спочатку не повірили йому, гадали, він засланий, і хотіли його розстріляти. Але в нас були свої люди в поліцейському архіві в Осло, і вони, перевіривши його історію, сказали, що він дійсно пропав на фронті і підозрювався в дезертирстві. Інформація про його родину підтверджувалася, у нього були з собою документи, які підтверджували, що він дійсно той, за кого себе видає. Але все це, звичайно, могли сфабрикувати німці, і ми вирішили влаштувати йому перевірку.

Пауза.

— І що? — запитав Харрі.

— Ми залишили його в лісовому будиночку, поруч не було ні наших, ні німців. Хтось запропонував наказати йому ліквідувати кого-небудь з його братів-фашистів. Головне було побачити, як він на це відреагує. Коли йому давали наказ, він не промовив на те жодного слова, а коли ми прийшли до нього наступного дня, він кудись запропав. Ми були впевнені, що він утік, та за два дні він знову з’явився. На запитання, де він був, відповів, що в рідному домі, в Гюдбрансдалі. За кілька днів по тому звідти надійшли вісті: одного брата знайшли в коморі, другого — в стайні, батьки лежали у вітальні.

— О Боже, — сказав Харрі. — Та він божевільний.

— Авжеж. Ми всі були тоді божевільні. Такими нас зробила війна. Ми не згадували про цей випадок ні тоді, ні потім.

І прошу вас, ви теж.

— Зрозуміло, я не буду. Де він живе?

— Тут, в Осло. Здається, в районі Холменколлена.

— І як його звуть?

— Фьоуке. Сіндре Фьоуке.

— Добре. Я з ним поговорю. Дякую, пане Юль.

На екрані крупним планом виник зарюмсаний Поппе, який посилав вітання своїй родині. Харрі знову причепив телефон на пояс, підсмикнув штани і пішов зважуватися.

«… Whatever; that don’t impress me much…»[43]

ЕПІЗОД 39

— Шерсть найвищої якості, — сказала продавчиня, протягуючи старому пальто. — Найліпша. Легка і носитиметься довго.

— Мені треба буде надягти його лише один раз, — посміхнувся старий.

— А-а, — сказала вона, трохи спантеличено. — Тоді, може, ми що-небудь принагідне…

— Мені подобається це. — Він поглянув на себе в дзеркало.

— Класичного крою, — підстрахувалася продавчиня. — Найбільш класичного з усього, що в нас є.

Вона замовкла і з жахом поглянула на старого: того геть зсудомило.

— Вам погано? Може, треба б…

— Ні-ні, просто легкий біль. Не хвилюйтеся, він швидко мине. — Старий випростався. — А чи скоро будуть готові штани?

— Наступної середи. Якщо це не надто терміново. А у вас незабаром якась особлива дата?

— Так. Але середа мене цілком влаштує.

Він дістав з гаманця кілька сотенних купюр і простягнув їй. Вона взялася їх лічити.

— Так, можу лише додати, що цей костюм ви носитимете все життя.

Його сміх ще довго відлунював у її вухах.

ЕПІЗОД 40

Потрібний будинок Харрі знайшов на Холменколлвеєн, недалеко від Бессеруда. Це був величезний коричневий зруб, що стояв у затінку великих ялин. Угору схилом до будинку вела ріниста доріжка, і Харрі в’їхав просто у двір і розвернувся там. Він хотів поставити автомобіль коло самого ґанку, але, коли вмикав першу передачу, двигун закашлявся й заглух. Вилаявшись, Харрі покрутив ключ запалювання, та стартер тільки тужливо вискнув.

Він вийшов з машини і пішов до будинку. З дверей вийшла жінка і зупинилася, питально посміхаючись: вочевидь, здивована його візитом.

— Доброго ранку, — привітався Харрі і кивнув на машину: — Зовсім погана стала старенька, треба б її… підлікувати.

— Підлікувати? — У жінки був низький доброзичливий голос.

— Так, по-моєму, вона вчора трохи застудилася.

Вона всміхнулася більш розкуто і привітливо. На вигляд жінці було років тридцять, одягнена в чорне манто, дуже просте, елегантне і — Харрі відчував це інстинктивно — вельми дороге.

— Я збиралася йти, — сказала жінка. — Вам сюди?

— Гадаю, так. Тут живе Сіндре Фьоуке?

— Жив, — відповіла вона. — Мій батько вже кілька місяців як переїхав до міста.

Харрі поглянув на неї уважніше і подумав, що вона вродлива. А те, як розкуто вона розмовляла, не відводячи погляду, свідчило про її впевненість у собі. Енергійна жінка, припустив Харрі. Мабуть, її робота потребує розважливості й холодного розуму. Маклер, заступник директора банку, співробітник держапарату або щось подібне. У всякому разі, матеріально забезпечена, в цьому можна не сумніватися. І на це вказували не тільки її манто та гігантський будинок позаду неї, а й її постава, і високі, аристократичні вилиці. Вона спустилася сходами, чітко, акуратно ставлячи ноги одну перед другою, ніби йшла по невидимій лінієчці, причому з легкістю. Займалася балетом, подумав Харрі.

— Чи можу я вам чимось допомогти?

Чітка вимова і підкреслений наголос на слові «я» додавали її вимові щось театральне.

— Я з поліції. — Харрі поліз був до кишені куртки, щоб дістати посвідчення, але вона махнула на те рукою, посміхаючись. — Так, і мені треба поговорити з вашим батьком.

Харрі з досадою подумки зауважив, що говорить з якоюсь неприродно-урочистою інтонацією.

— Навіщо?

— Ми шукаємо одну людину. І можливо, ваш батько міг би нам у цьому допомогти.

— А кого ви шукаєте?

— Цього ми ще не можемо сказати.

— Чудово. — Вона кивнула так, ніби це була перевірка і Харрі успішно витримав її.

— Але якщо ви сказали, що він тут не живе… — Харрі поглянув на неї з-під дашка долоні. У неї були тендітні руки. Займалася фортепіано, подумав Харрі. А довкола усмішкуватих очей були зморшки. Може, їй уже за тридцять?

— Не живе, — сказала вона. — Він переїхав в Майорстуа. Вібес-ґате, вісімнадцять. Ще, гадаю, ви можете зустріти його в Університетській бібліотеці.

«В Університетській бібліотеці». Вона чітко промовила кожен склад.

— Вібес-ґате, вісімнадцять. Ясно.

— Добре.

— Так.

Харрі кивнув. Потім ще раз. Ніби іграшковий песик, що їх так полюбляють водії. Вона стримано посміхнулася йому і підвела брови, ніби даючи до зрозуміння: якщо питань більше немає, то розмову закінчено.

— Ясно, — повторив Харрі.

У неї були чорні й рівні, як шнурочок, брові. Зрозуміло, вона їх підрівнює пінцетом, подумав Харрі. Трішки.

— А зараз мені час іти, — сказала вона. — Мій трамвай…

— Ясно, — повторив Харрі втретє, не рухаючись з місця.

— Сподіваюся, вам удасться знайти мого батька.

— Ми постараємося.

— На все добре. — Вона пішла геть, підошви її зашурхотіли по ріні.

— Розумієте, у мене маленька проблема… — почав Харрі.

— Дякую за допомогу, — сказав Харрі.

— Ну що ви, — відповіла вона. — Вам справді не доведеться робити великий гак?

— Зовсім ні, нам, так би мовити, по дорозі. — Харрі з хвилюванням поглянув на її тонкі дорогі шкіряні рукавички, на яких тепер був сірий бруд з кузова його «Форда». — Питання в тому, скільки ця розвалина ще протримається.

— У вас тут, я бачу, скромно. — Вона вказала на дірку в щитку приладів, де мала бути магнітола, але зараз звідти стирчав жмут червоних і жовтих дротів.

— Вкрали, — пояснив Харрі. — Тому й двері не замикаються — замок теж зламали.

— І тепер у неї може залізти хто хоче?

— Так, отаке роки роблять.

Вона розсміялася:

— Справді?

Харрі знову кинув на неї швидкий погляд. Можливо, вона належить до того типу жінок, які не зміняються помітно з роками, які виглядають на тридцять і в двадцять років, і в п’ятдесят. Йому подобався її профіль, ці витончені риси. На щоках у неї був природний рум’янець, а не та суха, нежива засмага, якої в лютому набувають жінки її віку в соляріях. Вона розстебнула манто, і він побачив її довгу, тонку шию. Харрі поглянув на руки, які вона незворушно схрестила на грудях.

— Червоне світло, — мовила вона спокійно.

Харрі натиснув на гальмо.

— Перепрошую, — виголосив він.

Як він поводиться з нею? Навіщо він подивився, чи немає в неї обручки? О Боже!

Харрі визирнув у вікно і відразу пригадав те місце, де вони зупинилися.

— Якісь проблеми? — запитала вона.

— Ні-ні. — На світлофорі спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. — Просто в мене погані спогади про це місце.

— У мене теж, — сказала вона. — Зо два роки тому я проїздила тут на потязі, саме після того, як одна поліцейська машина проїхала переїзд і врізалася в ту стіну. — Вона показала рукою. — Це було жахливо. Один поліцейський повис на загорожі, наче його розіпнули. Я потім кілька ночей поспіль не могла заснути. Мені розповідали, що поліцейський, який вів машину, був п’яний.

— А хто вам це розповідав?

— Так, один, я з ним разом навчалася. З Поліцейської академії.

Вони проїхали Фрьоєн. Віндерн залишився позаду. Далеко позаду, подумав Харрі, ніби вирішивши це для себе — остаточно і безповоротно.

— Так ви навчалися в Поліцейській академії? — запитав він.

— Ви з глузду з’їхали? — Вона знову розсміялася. Харрі подобався її сміх. — Ні, я вивчала право в університеті.

— Я теж, — сказав він. — У якому році ви туди вступили?

Ну й хитрун ти, Холе!

— Я закінчила його в дев’яносто дев’ятому.

Харрі почав подумки віднімати й додавати. Так, їй як мінімум тридцять.

— А ви?

— У дев’яностому, — відповів Харрі.

— Тоді ви маєте пам’ятати концерт гурту «Рага Рокерз» під час «Юстивалю» у вісімдесят восьмому!

— Авжеж пам’ятаю. Я був на ньому. В саду.

— Я теж! Було здорово, правда? — Вона поглянула на нього. Її очі блищали.

«Де? — думав Харрі. — Де ти була?»

— Так, було класно. — Харрі вже погано пам’ятав сам концерт. Але він раптом виразно згадав те дівчисько, яке виплигувало з натовпу, коли грали «Рага Рокерз».

— Але якщо ми разом училися, у нас має бути багато спільних знайомих, — припустила вона.

— Навряд чи. Я вже працював у поліції, і мені було не до студентської тусовки.

Мовчки вони проїхали перехрестя з вулицею Індастрі-ґата.

— Можете висадити мене тут, — сказала вона.

— Вам саме сюди?

— Так, тут уже недалеко.

Харрі з’їхав на узбіччя, вона обернулася до нього. Неслухняне пасмо волосся впало їй на обличчя. Погляд м’який і холодний одночасно. Карі очі. Раптом Харрі сяйнула цілком несподівана і божевільна думка: йому захотілося поцілувати її.

— Дякую, — сказала вона, всміхаючись.

Вона повернула ручку дверцят. Але нічого не сталося.

— Даруйте, — сказав Харрі, перегнувся через неї і вдихнув запах її парфумів. — Цей замок… — Він з силою штовхнув дверцята, і вони нарешті відчинилися. Він почувався, мов п’яний.

— Може, ще побачимося, — сказала вона.

— Можливо.

Йому захотілося спитати, куди вона йде, де вона працює, чи подобається їй її робота, що їй ще подобається, чи кохає вона кого-небудь, чи не хоче вона піти з ним на концерт, хай і не на «Рага Рокерз». Але, на щастя, було надто пізно, вона вже віддалялася своїм балетним кроком по тротуару вулиці Спурвейсґата.

Харрі зітхнув. Він зустрів її півгодини тому і навіть не спитав її ім’я. Здається, час списувати його в архів. Достроково.

Харрі поглянув у дзеркало і найбезсовіснішим чином розвернув машину посеред вулиці. До Вібес-ґате було недалеко.

ЕПІЗОД 41

Важко дихаючи, Харрі проминув четвертий сходовий марш. На порозі квартири на нього чекав усміхнений чоловік.

— Вибачайте за сходи. — Чоловік подав йому руку. — Сіндре Фьоуке.

У нього в очах, як і колись, горіла юність, але обличчя свідчило — так, він побував на двох світових війнах. Як мінімум. Залишки сивого волосся були зачесані назад. Поверх грубої червоної сорочки надягнуто светр. Рукостискання було коротким і міцним.

— Я щойно зварив каву, — сказав він. — Я знаю, навіщо ви прийшли.

Вони пройшли у вітальню, обставлену як робочий кабінет. Посеред кімнати, на бюро, стояв комп’ютер. Кругом були розкидані папери, на столах і на підлозі уздовж стін лежали стоси книг і журналів.

— Я тут ще не зовсім навів лад, — сказав він, розчищаючи для Харрі диван.

Харрі поглянув на стіни: жодних картин, лише календар з пейзажем Нурмаркі.

— У мене є великий проект, і я сподіваюся, він виллється в книгу. Історія війни.

— А хіба ніхто ще не написав такої книги?

Фьоуке розреготався:

— Як бачите, і не одну! Але вони писали не зовсім про те. А я хочу розповісти історію моєї війни.

— Зрозуміло. А навіщо це вам?

— Не хочу здатися претензійним, але ми, ті, хто там побував, повинні передати свій досвід майбутнім поколінням, перш ніж зійдемо в могилу. — Фьоуке сховався в кухні і тепер кричав звідти у вітальню. — Евен Юль зателефонував мені й сказав, що в мене будуть гості. Адже ви з поліції?

— Так. Але Юль казав мені, що ви мешкаєте в районі Холменколлена.

— Ми з Евеном не надто часто спілкуємося. Я вирішив не міняти номер телефону — адже я переїхав сюди ненадовго. До тих пір, поки не закінчу книгу.

— Ясно. А я спочатку поїхав за тією адресою. Там зустрів вашу доньку, і вона мені сказала, де ви тепер мешкаєте.

— Так вона була вдома? Роботу, значить, прогулює?

«Яку роботу?» — хотів було спитати Харрі, але подумав, що це виглядало б дивно.

Фьоуке повернувся з кухні з великим димлячим кавником і парою кухлів.

— Чорну будете? — Він поставив один кухоль перед Харрі.

— Радо.

— Це добре. Бо вибору у вас все одно немає. — Фьоуке засміявся, і доки наливав каву, частину розлив на стіл.

Харрі здивувало, як мало спільного в Сіндре Фьоуке з донькою. У нього не було її вишуканої вимови і манер, та й рисами обличчя, темним волоссям вона пішла не в батька. Лише лоб у Сіндре Фьоуке був схожий на її. Високий, з товстою блакитною веною посередині.

— У вас у Холменколлені великий будинок, — зауважив Харрі вголос.

— З ним постійний ремонт, та ще сніг треба прибирати. — Фьоуке скуштував каву; задоволено прицмокнув. — У ньому похмуро і понуро. До того ж він далеко від центру. Терпіти не можу Холменколлен. А ще там живуть самі чистоплюї. Людині, яка приїхала з Гюдбрансдаля, як я, там просто нема чого робити.

— Тоді чому ви його не продасте?

— Дочці там подобається. Звичайно, вона там виросла. Але гадаю, ви хочете поговорити про Зеннхайм?

— Ваша донька живе сама?

Харрі припнув язика. Фьоуке відпив трохи з кухля і повільно смакував кавою, не поспішаючи її ковтати. Стало тихо.

— З нею живе хлопчик. Олег.

Він дивився кудись удалеч і більше не посміхався.

Харрі поквапливо зробив для себе два висновки. Може, звичайно, занадто поквапливо, але якщо вони вірні, то по-перше, однією з причин, чому Сіндре Фьоуке переїхав до Майорстуа, був Олег. А крім того, у неї є коханець.

— Я не можу багато чого вам розповісти, Фьоуке. Як ви розумієте, наша робота…

— Я розумію.

— Добре. Я б хотів, щоб ви розповіли мені про тих норвежців, які були з вами в Зеннхаймі.

— Ех. Нас там було дуже багато.

— Про тих, хто ще живий.

Фьоуке посміхнувся:

— Не хочу здатися циніком, але тоді все набагато спрощується. На Східному фронті ми дохли як мухи. З мого взводу щороку гинуло відсотків шістдесят.

— О Боже, зовсім як лісові тинівки…

— Що?

— Вибачте. Будь ласка, продовжуйте.

Харрі сконфужено втупився в чашку.

— Штука в тому, що ймовірність на війні зростає по експоненті, — сказав Фьоуке. — Якщо тебе не вбили в перші шість місяців, твої шанси вижити в багато разів зростають. Ти вже не наступаєш на міни, пригинаєшся, коли біжиш по траншеї, прокидаєшся, почувши клацання затвора в гвинтівці Мосіна. І розумієш, що не треба бути героєм і що твій найкращий друг — це страх. Через шість місяців нас, норвежців, майже не залишилося, але ті, хто вижив, відчували: ми вже не загинемо на цій війні. І більшість з нас навчалися в Зеннхаймі. У ході війни хтось проходив навчання в Німеччині. А хтось прибував просто з Норвегії. Ті, хто приїжджав з Норвегії без жодного навчання…

Фьоуке похитав головою.

— Гинули? — запитав Харрі.

— Ми навіть не встигали вивчити, як кого звуть. Та й навіщо? Це важко зрозуміти, але навіть у сорок четвертому на Східний фронт потоком ішли добровольці, коли ми, хто був там, вже давним-давно зрозуміли що до чого. Вони, бідолахи, думали, що йдуть рятувати Норвегію.

— Я так зрозумів, що в сорок четвертому вас уже там не було.

— Правильно. Я втік. У тисяча дев’ятсот сорок третьому, під Новий рік. Я двічі побував зрадником. — Фьоуке посміхнувся. — І обидва рази опинявся не в тому таборі.

— Ви воювали за росіян?

— Так, воював. Я потрапив у полон. Ми там мало не померли з голоду. Якось вранці нас запитали по-німецьки, чи розуміється хтось на зв’язку. Я трохи тямив, тож підняв руку. Виявилося, що в одному полку загинули в бою всі зв’язківці. Всі до єдиного! Наступного дня я вже тягнув польовий телефон. Ми воювали в Естонії проти моїх колишніх товаришів. Це було під Нарвою.

Фьоуке підняв чашку і взяв її обома руками.

— Я лежав на пагорбі і бачив, як росіяни штурмують німецьку кулеметну позицію. Німці просто косили їх, як траву. Гори трупів: сто двадцять чоловік і четверо коней — лежали перед ними, коли нарешті кулемети перегрілися. Росіяни кололи німців багнетами — економили патрони. Вся атака тривала не більше півгодини. Сто двадцять загиблих. А попереду — інша позиція. І там відбувалося те ж саме.

Харрі бачив, як тремтить чашка в його руках.

— Я знав напевно, що загину. Причому за справу, в яку не вірю. Я не вірив ні в Сталіна, ні в Гітлера.

— Чому ж ви тоді пішли на Східний фронт?

— Мені було вісімнадцять. Я виріс у глушині, на далекому хуторі в Гюдбрансдалі, де не бачив майже нікого, окрім найближчих сусідів. Ми не читали газет, у нас не було книг — я нічого не знав. Про політику я знав тільки те, що мені розповідав батько. З усієї нашої рідні в Норвегії залишилися тільки ми, решта виїхали до СІЛА ще в двадцяті. І мої батьки, і всі сусіди були запеклими квіслінгівцями і членами «Національного об’єднання». Два мої старші брати теж туди записалися. Вони пішли в «Хірт»[44], де їм дали завдання — вербувати в партію молодь, інакше їх відправили б на фронт. Так, в усякому разі, вони мені самі пояснили. Потім я дізнався, що насправді вони вербували донощиків. Але було запізно — тоді я вже їхав на фронт.

— А на фронті ваші погляди змінилися?

— Я б так не сказав. Більшість з нас, добровольців, думали переважно про Норвегію, ніж про політику. Для мене поворотний момент настав, коли я зрозумів, що воюю не за свою країну. Ось так, дуже просто. Тому битися за росіян мені теж було не набагато приємніше. У червні сорок четвертого, коли я служив лоцманом у талліннському порту, мені вдалося пробратися на корабель шведського «Червоного хреста». Я сховався в трюмі і пролежав там три доби. Я отруївся чадним газом, але прийшов до тями в Стокгольмі. Звідти я рушив далі, до норвезького кордону, самостійно, на свій страх і ризик. Це було в серпні.

— А чому на свій страх і ризик?

— Люди, з якими я спілкувався в Стокгольмі (їх було небагато), не довіряли мені, моя історія здавалася їм надто неправдоподібною. Та це було нормально. Адже я теж нікому не довіряв. Навіть я нікому не вірив! — Він знову голосно засміявся. — Я тоді ліг на дно і діяв своїми силами. Кордон перетнути — то було завиграшки. Запевняю вас, дістати пайок у Ленінграді було значно важче, ніж потрапити зі Швеції до Норвегії під час війни. Ще кави?

— Дякую. А чому ви не побажали залишитися у Швеції?

— Хороше запитання. Я й сам себе про це питав багато разів. — Він пригладив сиве волосся. — Але, розумієте, я був охоплений жагою помсти. Я був молодий, а коли ти молодий, ти живеш усіма цими нісенітницями про справедливість, про те, що в кожного має бути якесь покликання. На Східному фронті я був юнаком, буквально розшматованим суперечностями в собі. Я відчував, що повівся як скотина по відношенню до своїх бойових товаришів. Однак, а вірніше, саме тому я заприсягнувся помститися за всіх, хто загинув заради тієї брехні, якою наші голови напихали вдома. Помститися за своє розбите вщент життя, яке, як тоді мені здавалося, вже ніколи не відновити. Я хотів одного: звести рахунки з тими, хто насправді зрадив нашу країну. Зараз психологи назвали б це маніакально-депресивним психозом і миттю запроторили б мене до лікарні. А замість цього я поїхав до Осло, де мені ніде було жити, де ніхто не міг мене прийняти, де варто було мені пред’явити документи — і мене розстріляли б на місці як дезертира. Того ж дня, коли я на вантажівці приїхав до Осло, я вирушив у Нурмарку. Три дні я спав під деревами і харчувався ягодами, доки мене знайшли.

— Ті, з Опору?

— Як я зрозумів, Евен Юль розповів вам, що було далі.

— Так. — Харрі вертів кухоль пальцями. Ліквідація. Загадка, яка від розмови з цим чоловіком не стала більш зрозумілою. Вона не давала Харрі спокою відтоді, як він побачив Фьоуке в дверях і той потис йому руку. «Ця людина стратила своїх двох братів і батьків».

— Я знаю, про що ви думаєте, — сказав Фьоуке. — Я був вояком, якому дали наказ: ліквідувати. Не було б у мене цього наказу, я б цього не робив. Але я знав: вони були серед тих, хто зрадив нас. — Фьоуке поглянув на Харрі. Кухоль у його руках більше не тремтів. — Ви думаєте: навіщо я вбив їх усіх, якщо наказано було вбити одного, — він вів далі. — Біда в тому, що не уточнювалося, кого саме. Вони надали мені право судити, хто заслужив життя, а хто — смерть. А для мене це було дуже важко. Тому я вбив усіх. У нас на фронті був хлопець, якого ми прозвали Червоногрудкою. Як пташку Так от, цей хлопець говорив мені, що багнетом убивати найгуманніше. Сонна артерія йде від серця прямо до мозку, і якщо перерізати її, до мозку перестає надходити кисень і жертва загине миттєво. Серце ударить ще три — може, чотири рази, і зупиниться. Біда в тому, що це складно. Гюдбранн, на прізвисько Червоногрудка, був мастак різати горлянки, а я провозився з матір’ю двадцять хвилин, а зміг тільки кілька разів штрикнути її. Зрештою я її застрелив.

У Харрі зашерхло горло.

— Ясно, — сказав він.

Це безглузде слово повисло в повітрі. Харрі відсунув кухоль на центр столу і дістав з куртки блокнот.

— Може, ми поговоримо про ваших знайомих із Зеннхайма?

Сіндре Фьоуке різко підвівся.

— Даруйте, Холе. Я зовсім не хотів здатися вам бездушним і жорстоким. Дозвольте мені пояснити вам, перш ніж ми підемо далі: я не недолюдок, просто в мене таке ставлення до цих речей. Не треба було вам цього розповідати, а я це зробив. Бо не міг не розповісти. І саме тому я почав писати цю книгу. Мені постійно доводиться згадувати про це, коли річ прямо чи побічно заходить про війну. Щоб бути упевненим, що я не боюся цієї пам’яті. Тільки-но я злякаюся, і страх більше не відпустить мене. Не знаю чому, але це так. Психолог пояснить вам краще. — Він зітхнув. — Та зараз, як я й сказав, поговорімо про справу. У вас, напевно, буде багато питань. Ще кави?

— Ні, дякую, — відповів Харрі.

Фьоуке знову сів. Підпер підборіддя кулаком.

— Отже, Зеннхайм. Міцне норвезьке ядро. Усього п’ять чоловік разом зі мною. І один, Даніель Гюдесон, загинув тієї ж ночі, коли я втік. Залишаються четверо. Едвард Мускен, Халлґрім Дале, Гюдбранн Юхансен і я. Після війни я бачив тільки Едварда Мускена, нашого командира. Це було влітку сорок п’ятого. Йому дали три роки за зраду батьківщині. Що стало з іншими, вижили вони чи ні, я не знаю. Але можу розповісти вам, що мені про них відомо.

Харрі розгорнув блокнот на чистій сторінці.

ЕПІЗОД 42

Г-ю-д-б-р-а-н-н Ю-х-а-н-с-е-н, відстукав Харрі на клавіатурі. Звичайний хлопчина. За словами Фьоуке, добрий, трохи сентиментальний, дивився на Даніеля Гюдесона — того самого, якого вбили під час чергування, — як на приклад для наслідування, щось подібне до старшого брата. Харрі натиснув клавішу «ENTER», і програма почала пошук.

Він втупився в стіну. На стіну. На маленьку фотографію Сеструнчика. Вона кривлялася, вона завжди так робила, коли її фотографували. Старим-стара картка, з літніх канікул. На білій футболці — тінь фотографа. Мама.

Комп’ютер пискнув, сповіщаючи, що пошук закінчено, Харрі знову втупився в екран.

За даними перепису є двоє людей на ім’я Гюдбранн Юхансен, але, судячи з дат народження, їм обом немає й шістдесяти. Сіндре Фьоуке диктував імена по літерах, тож навряд чи помилка була в написанні імені. Це означало, що він змінив прізвище. Або живе за кордоном. Або помер.

Харрі набрав інше ім’я. Командир з Мйондаля. Батько маленького синочка, Е-д-в-а-р-д М-у-с-к-е-н. Від нього відреклися рідні, бо він пішов воювати за Гітлера. Подвійне клацання на слові «Пошук».

Раптово в кімнаті спалахнуло верхнє світло. Харрі обернувся.

— Треба вмикати світло, коли працюєш так пізно. — У дверях, тримаючи руку на вимикачі, стояв Курт Мейрик. Він пройшов до кімнати і сів на край столу. — Що ти там розвідав?

— Чоловіку, якого ми шукаємо, далеко за сімдесят. І він скоріш за все воював у Другу світову.

— Я про тих неонацистів і сімнадцяте травня.

— А-а. (Комп’ютер знову пискнув.) У мене поки що не було часу серйозно зайнятися цим, Мейрику.

У базі даних виявилося двоє Едвардів Мускенів: один народився 1942-го, другий —1921-го.

— На суботу в нас тут заплановано вечірку, — сказав Мейрик.

— Я вже бачив запрошення. — Харрі двічі клацнув по цифрі 1921, з’явилася адреса старшого Мускена. Той мешкав у Драммені.

— Начальник відділу кадрів сказав, що ти досі ніяк не відреагував. Я тільки хочу переконатися, що ти прийдеш.

— Навіщо ж так?

Харрі скопіював номер свідоцтва про народження Едварда Мускена і відкрив список кримінальних справ.

— Треба, щоб співробітники знали один одного, в якому б відділі не працювали. А я ще жодного разу не бачив тебе в їдальні.

— Мені добре і в кабінеті.

Пошук не дав результатів. Харрі перемкнувся на базу даних усіх, хто так чи інакше мав справу з поліцією. Не обов’язково покараних, але також, наприклад, і тих, на кого заводилася кримінальна справа, надходили скарги, у кого були приводи до дільниці.

Добре, що ти так завзято працюєш, Харрі, але немає чого себе тут замуровувати. То ти прийдеш у суботу?

«ENTER».

— Подивимося. Я вже домовився на цей день, причому дуже давно, — збрехав Харрі.

Знову без результатів. Коли вже Харрі все одно зайшов у цю програму, він набрав ім’я третього вояка, якого назвав Фьоуке. Х-а-л-л-г-р-і-м Д-а-л-е. Фьоуке казав про нього, що він опортуніст. Сподівався, що Гітлер переможе і винагородить тих, хто обрав вірний шлях. Пошкодував про свій вибір уже в Зеннхаймі, але повертати було пізно. Коли Фьоуке назвав це ім’я, Харрі воно здалося знайомим. Тепер у нього знов з’явилося це відчуття.

— Тоді я скажу інакше, — вів своєї Мейрик. — Я наказую тобі прийти.

Харрі глянув на нього. Мейрик посміхнувся.

— Жарт, — сказав він. — Просто було б дуже приємно бачити тебе. Ну, бувай здоровий!

— Бувай, — буркнув Харрі, знову втуплюючись в екран. Один Халлґрім Дале. Рік народження: 1922. «ENTER».

На екрані з’явився текст. Одна сторінка. Далі. Ще одна сторінка. Далі. І ще одна сторінка.

Не у всіх з них після війни життя склалося добре, подумав Харрі. Халлґрім Дале, місце проживання: Швейгордс-ґате, Осло. Він був тим, кого газети полюбляють називати як «добре відомих поліції». Харрі пробіг очима список. Бродяжництво, пияцтво, скандали, дрібна крадіжка, бійки. Багато різного, але нічого по-справжньому серйозного. Що справді було гідним пошани, так це те, що чоловік досі живий, думав Харрі, читаючи, що востаннє Далі доставляли до витверезника в серпні. Харрі знайшов телефонний довідник Осло, відшукав у ньому номер Дале і набрав його. Поки в слухавці чулися гудки, він продовжував пошук у базі даних останнього перепису і знайшов другого Едварда Мускена, 1942 року народження. Він теж жив у Драммені. Харрі скопіював номер його свідоцтва про народження і перемкнувся на список кримінальних справ.

— «Набраний вами номер не існує. Говорить компанія „Теленор“. Набраний вами номер…»

Харрі не здивувався. Він поклав слухавку.

У Едварда Мускена-молодшого була судимість. Тривалий строк, — він усе ще сидить у в’язниці. За що? Напевно, наркотики, припустив Харрі і натиснув на «ENTER». Третина всіх, хто зараз у в’язниці, сидить за наркотики. Ось. Ну, звісно. Контрабанда гашишу. Чотири кілограми. Чотири роки, як «га» сказати.

Харрі позіхнув і схрестив руки на грудях. Цікаво, він хоч трохи просунувся чи сидить тут просто тому, щоб не йти в «Скрьодер», де йому запропонували б що-небудь міцніше від кави? Який поганий день. Він підбив підсумки: Гюдбранна Юхансена не існує, у крайньому разі, в Норвегії. Едвард Мускен живе в Драммені, його син сидить за наркотики. А Халлґрім Дале — п’яниця, в якого напевне не знайшлося б півмільйона крон.

Харрі потер очі.

Може, набрати в телефонному довіднику Фьоуке і подивитися, який номер встановлений на Холменколлвеєн? Він зітхнув.

«У неї є коханець. І гроші. І манери. Коротше кажучи: все, чого немає в тебе».

Він завів номер свідоцтва про народження Халлґріма Дале в список. «ENTER». Машина задзижчала.

Довгий список. В основному все те ж саме. Нещасний алкоголік.

«Ви обоє вивчали право. Їй, як і тобі, подобаються „Рога Рокерз“».

Секундочку. В останній справі Дале фігурував як «потерпілий». Його хтось віддухопелив? «ENTER».

«Забудь її. Ось так, тепер ти її забув. Може, зателефонувати Елен і запитати, чи не хоче вона піти в кіно? Хай сама обере фільм. Ні, вже краще ще раз сходити в „САТС“ і добряче пропотіти».

На екрані з’явився напис:

У Харрі сперло віддих. Він здивувався — ну що ж, дивуватимемося далі! Він двічі клацнув по слову «ПОДРОБИЦІ». Системний блок зашумів і закудкудакав. На мить мозок Харрі випередив електронний розум комп’ютера, і коли на екрані з’явилася картинка, він уже знав, чиє ім’я шукатиме далі.

ЕПІЗОД 43

— Елен.

— Привіт, це я.

— Хто?

— Харрі. І не прикидайся, що хто-небудь ще тобі так телефонує й каже: «Це я».

— А бодай тобі, Харрі! Звідки ти дзвониш? Що за жахлива музика?

— Я в «САТС».

— Що?

— Я їду на велосипеді. Скоро буде вісім кілометрів.

— Так, ще раз: ти сидиш на велотренажері в «САТС» і одночасно говориш по телефону? — Особливий наголос вона зробила на словах «САТС» і «телефон».

— А що в цьому дивного?

— О Боже, Харрі!

— Я весь вечір намагався додзвонитися до тебе. Пам’ятаєш те вбивство, яким ви з Томом Волером займалися в листопаді? Убитого звали Халлґрім Дале.

— Зрозуміло. Цим відразу ж зайнявся КРИПОС. А що таке?

— Точно не знаю. Це може мати певний стосунок до того легіонера, якого я шукаю. Що ти пам’ятаєш про цю справу?

— Харрі, я не хочу говорити про роботу. Зателефонуй мені завтра.

— Почекай, Елен. Хоча б щось?

— Один з кухарів піцерії «У Герберта» знайшов Дале під аркою. Він лежав між сміттєвими баками з перерізаним горлом. Склад злочину очевидний. Патологоанатом сказав, що надріз зроблено майстерно, майже як хірургічна операція.

— І хто, на твою думку, міг це зробити?

— Без жодної гадки. Може, звісно, хто-небудь з неонацистів, але я в це не вірю.

— Чому?

— Якщо ти вбиваєш чолов’ягу просто біля забігайлівки, куди постійно ходиш, то ти або відчайдушно сміливий, або безнадійно дурний. Але це вбивство здається таким виваженим, таким продуманим. Жодних ознак боротьби, жодних слідів, жодних свідків. Усе вказує на те, що вбивця знав, що робить.

— Мотив?

— Важко сказати. У Дале, звичайно, були борги, але навряд чи варто було його вбивати через гроші. З наркотиками він нібито справи не мав. Ми обшукали його квартиру — нічого, самі порожні пляшки. Ми поговорили з його горілчаними братами. Він тільки й знав, що волочився за алкоголічками.

— Алкоголічками?

— Авжеж, тими, що постійно тягаються за п’яницями. Ну ти їх бачив, можеш уявити, про що я?

— Загалом, так, але… алкоголічки…

— Харрі, ти завжди зациклюєшся на такій нісенітниці, і, знаєш, це дуже дратує! Може, ти…

— Вибач, Елен. Звичайно, ти маєш рацію, і я постараюся докорінно змінитися. Так на чому ти зупинилася?

— У цих алкоголіків такі звичаї, що не можна виключати вбивство на ґрунті ревнощів. До речі, знаєш, кого ми допитували? Твого давнього друга Сверре Ульсена. Кухар бачив, як він входив до піцерії приблизно в той самий час, коли сталося вбивство.

— Ну?

— Алібі. Він простирчав там цілий день, відлучився тільки один раз, дещо купити. До магазинчика — продавець може підтвердити.

— Він цілком би встиг…

— Так, тобі, звісно ж, хочеться, щоб це був він. Але послухай, Харрі…

— Може, у Дале було щось іще, крім грошей.

— Харрі…

— Може, він щось знав. Про когось.

— Ви там на шостому поверсі що, звихнулися на змовах? Та про це можна поговорити й завтра. Еге ж, Харрі?

— На роботі від тебе так багато не доб’єшся.

— Але я вже лягла.

— О пів на одинадцяту?

— Я лягла не сама.

Харрі перестав крутити педалі. Раніше йому й на думку не спадало, що хтось сторонній може підслухати, про що ти говориш. Він озирнувся довкола. На щастя, в тренажерному залі вже залишилося не так багато відвідувачів.

— Це художник зі «Спраги»? — пошепки запитав він.

— Мм…

— І відколи це ви спите в одному ліжку?

— Від цієї миті.

— А чому ти мені нічого не казала?

— Ти не питав.

— Він зараз лежить поруч?

— Мм…

— Ну і як він?

— Мм…

— Він уже говорив, що любить тебе?

— Мм…

Пауза.

— А ти думаєш про Фреді Мерк’юрі, коли ви…

— Добраніч, Харрі.

ЕПІЗОД 44

Коли Харрі прийшов на роботу, на годиннику в приймальні було 8.30. Сказати точніше, це була не зовсім приймальня, швидше, просто вестибуль, що слугував чимось на зразок шлюзу. Начальником цього шлюзу була Лінда; зараз вона підвела погляд від комп’ютера і весело побажала Харрі доброго ранку. Лінда пропрацювала в СБП довше за всіх інших і, слід сказати, була там єдиною людиною, з якою Харрі по роботі доводилося спілкуватися. Але ця мініатюрна, надзвичайно гостра на язик п’ятдесятирічна жінка була не тільки «начальником шлюзу». Вона також виконувала функцію секретаря для всіх, чергового адміністратора і людини для різних доручень. Харрі іноді думав, що якби якому-небудь іноземному шпигунові знадобилося джерело інформації в СБП, він звернувся б до Лінди. До того ж у СБП вона єдина (крім хіба ще Мейрика) знала, в чому полягає робота Харрі. Якої думки були про це інші, він навіть не уявляв. У ті лічені рази, коли він заходив до їдальні купити упаковку йогурту або сигарет (яких, зрозуміло, там у продажу не було), він помічав на собі погляди людей за столиками, але, навіть не намагаючись тлумачити їх, поспішно повертався до себе в кабінет.

— Тобі тут дзвонили, — сказала Лінда. — Говорили по-англійськи. Зараз поглянемо. — Вона відчепила жовтий стікер від дисплея. — Хохнер.

— Хохнер? — здивувався Харрі.

Лінда дещо невпевнено поглянула на стікер.

— Так, вона так себе назвала.

— Вона? Ти хочеш сказати, вш?

— Ні, це була жінка. Вона сказала, що передзвонить, — Лінда обернулася і глянула на настінний годинник, — зараз. Судячи з голосу, їй просто необхідно з тобою поговорити. Так, до речі, спитаю, поки ти не пішов, Харрі, ти вже познайомився з колегами?

— У мене не було часу, Ліндо. Наступного тижня.

— Ти тут уже місяць. Учора Стеффенсен запитав мене, що це за хлопець, з яким він зіткнувся в туалеті.

— Невже? І що ж ти йому відповіла?

— Я сказала, що це цілком таємно. — Вона засміялася. — Тобі обов’язково треба прийти на вечірку в суботу.

— Мені вже сказали, — пробурчав він і взяв з полиці для листів два аркуші. В одному нагадувалося про вечірку, в другому містилася внутрішня інформація про призначення нового уповноваженого. І обидва полетіли в кошик, тільки-но Харрі переступив поріг свого кабінету.

Він сів на стілець, натиснув на автовідповідачі «ЗАПИС» і «ПАУЗА» і почав чекати. Секунд через тридцять пролунав дзвінок.

— Harry Hole speaking[45].

— Харя? Шпики? — почувся голос Елен.

— Вибач. Я думав, що це не ти.

— Ах, тварюка! — вирвалося у Елен. — Невже ж…

— Якщо ти про це, то краще помовч.

— Шкода. Так усе-таки від кого ти чекаєш дзвінка?

— Від жінки.

— Нарешті!

— Припини. Це, очевидно, родичка або дружина одного типа, якого я допитував.

Елен зітхнула:

— Коли ж і ти кого-небудь зустрінеш, Харрі?

— А ти що, з кимось зустрічаєшся?

— Вгадав! А ти що, ні?

— Я?

Від веселого вереску Елен у Харрі заклало вуха.

— Не відповів! Попався, Харрі Холе! Хто, хто вона?

— Стули пельку, Елен.

— Скажи, що я маю рацію!

— Я ні з ким не зустрічаюся, Елен.

— Не бреши мамусі.

Харрі розсміявся:

— Краще розкажи мені про Халлґріма Дале. Як просувається розслідування?

— Не знаю. Зателефонуй в КРИПОС.

— Зателефоную. Але що про це думаєш ти зі своєю інтуїцією?

— Що вбивство здійснене професіоналом, на побутове не схоже. Але, незважаючи на те, що воно здається продуманим, я не вважаю, що його планували заздалегідь.

— Чому?

— Саме вбивство вчинено майстерно, немає жодних слідів. Але місце вибране погано, вбивцю могли бачити з вулиці чи із заднього двору.

— Тут дзвінок на іншій лінії, я тобі потім потелефоную.

Харрі натиснув на «ЗАПИС» на автовідповідачі і перш, ніж з’єднатися з іншою лінією, переконався в тому, що магнітофон почав працювати.

— Харрі.

— Hello, my name is Constance Hochner[46].

— How do you do, Ms. Hochner?[47]— Я сестра Андреаса Хохнера.

— Зрозуміло.

Попри погану якість зв’язку, Харрі зрозумів: вона нервує. Проте вона перейшла до справи відразу:

— Ви уклали з моїм братом угоду, містере Холе. І ви не виконали свою частину цієї угоди.

Вона говорила з дивним акцентом, таким самим, як і в Андреаса Хохнера. Харрі машинально спробував уявити її собі — ця звичка залишилася у нього відтоді, як він працював слідчим.

— Розумієте, пані Хохнер, я не можу нічого зробити для вашого брата, поки не перевірю його інформацію. А поки що її ніщо не підтверджує.

— Але навіщо йому брехати, пане Холе? Коли він у такому становищі?

— Ось саме тому, пані Хохнер. З відчаю він міг зробити вигляд, ніби щось знає — навіть якщо не знає нічого.

На тому кінці тріскучої лінії (але де? у Йоханнесбурзі?) замовкли.

Потім Констанція Хохнер заговорила знову:

— Андреас попередив мене, що ви можете сказати що-небудь схоже на це. Я телефоную вам, щоб сказати, що у мого брата є додаткові відомості, які можуть вас зацікавити.

— Я слухаю.

— Але ви не отримаєте цих даних, поки ваш уряд не займеться справою мого брата.

— Ми зробимо все, що зможемо.

— Я зв’яжуся з вами, коли ми переконаємося, що ви хоча б щось робите.

— Ви й самі розумієте, що через голову нічого не робиться, пані Хохнер. Спочатку ми повинні перевірити наявні дані, а вже потім допомагати вашому братові.

— Моєму брату потрібні гарантії. Суд у його справі почнеться за два тижні. — Її голос затремтів на середині фрази, і Харрі зрозумів, що вона от-от заплаче.

— Все, що я можу, пані Хохнер, це пообіцяти, що я постараюся зробити все можливе.

— Я вас не знаю. Ви не розумієте. Вони хочуть його стратити. Ви…

— Але я все одно не можу запропонувати вам чогось більшого.

Вона почала плакати. Харрі чекав. Через якийсь час плач припинився.

— Пані Хохнер, у вас є діти?

— Так. — Вона схлипнула.

— І ви знаєте, в чому звинувачують вашого брата.

— Звичайно.

— Тоді ви розумієте, що він повинен зробити все від нього залежне для спокутування своєї провини. Якщо він через вас допоможе нам запобігти замаху, він зробить добру справу. І ви теж, пані Хохнер.

Він чув, як вона важко дихає у слухавку. На якусь мить йому здалося, що вона от-от знову заплаче.

— Ви обіцяєте, що зробите все можливе, пане Холе? Мій брат не вчиняв усіх тих жахливих речей, у яких його звинувачують.

— Обіцяю.

Харрі почув свій власний голос. Спокійний і твердий. А рука при цьому щосили стискала слухавку.

— Добре, — тихо мовила Констанція Хохнер. — Андреас сказав, що той, хто отримав гвинтівіку і розплатився з ним тоді в порту, і той, хто замовляв зброю, — це різні люди. Той, хто замовляв, був у них майже постійним клієнтом. Він молодший, добре говорить англійською, але зі скандинавським акцентом. Наполягав, щоб Андреас називав його «Принц». Андреас сказав, що вам слід пошукати його в колах, причетних до торгівлі зброєю.

— Це все?

— Андреас ніколи його не бачив, але каже, що відразу впізнає голос, якщо ви надішлете йому запис.

— Чудово, — сказав Харрі, намагаючись приховати розчарування в голосі. Він машинально розпрямив плечі, ніби набираючись духу, перш ніж збрехати. — Якщо що-небудь з’ясується, я спробую обговорити ваше питання з людьми в уряді.

Слова обпікали рота, як їдка кислота.

— Щиро дякую, пане Холе.

— Немає за що, пані Хохнер.

Останнє речення він повторив про себе ще двічі, вже після того, як вона поклала слухавку.

— Ото вже казна-що, — сказала Елен, вислухавши розповідь про родину Хохнерів;

— Подивимося, чи зможе твоя голова на секунду забути про те, що вона закохана по самісінькі вуха, і знов утнути свій фокус, — сказав Харрі. — Взагалі, опорні слова ти вже чула.

— Контрабанда зброї, постійний клієнт, Принц, кола торговців зброєю. Але ж їх лише чотири.

— Більше в мене немає.

— Чому я йду в тебе на поводі?

— Бо любиш мене. Гаразд, я побіг.

— Почекай. Розкажи мені про ту жінку, яку…

— Елен, сподіваюся, від твоєї інтуїції буде більше користі в розслідуванні. Бувай!

Харрі набрав номер у Драммені, який знайшов у довіднику.

— Мускен, — твердий голос.

— Едвард Мускен?

— Так. З ким я розмовляю?

— Інспектор Холе, Служба безпеки поліції. У мене до вас кілька запитань.

Харрі раптом подумав, що вперше відрекомендувався інспектором. Неприємне відчуття — ніби збрехав.

— Це з приводу мого сина?

— Ні. Вас влаштує, якщо я зайду до вас завтра опівдні, пане Мускене?

— Я пенсіонер. До того ж самотній. Тож навряд чи можна знайти такий момент, який би мене не влаштував, пане інспекторе.

Харрі зателефонував Евену Юлю і розповів йому те нове, про що дізнався.

Ідучи до їдальні по йогурт, Харрі міркував над тим, що Елен розповіла про вбивство Халлґріма Дале. Треба подзвонити в КРИПОС і дізнатися детальніше, та тільки, схоже, нічого нового і важливого він від них не почує. Але все одно. Ймовірність бути вбитим у Норвегії, згідно зі статистикою, — один до десяти тисяч. Коли з’ясовуєш, що людину, яку ти шукаєш, чотири місяці тому вбили, важко повірити, що це збіг. Чи є зв’язок між цим убивством і придбанням гвинтівки Меркліна? Була тільки дев’ята ранку, а в Харрі вже боліла голова. Добре було б, якби Елен дізналася що-небудь про Принца. Хоча б щось, — аби було за що зачепитися.

ЕПІЗОД 45

Після роботи Харрі поїхав до психіатричного інтернату в Согні. Сеструнчик стояла на порозі свого будинку й чекала на нього. Вона трохи погладшала за останній рік, але говорила, що Хенріку, її хлопцеві, що жив неподалік, вона подобається саме такою.

— Але ж Хенрік зовсім того.

Так вона зазвичай пояснювала всі чудасії Хенріка. Сама вона — не «того». Для неї існувала якась ледь відчутна, але цілком визначена різниця. І Сеструнчик охоче розповідала Харрі, хто з її сусідів був зовсім того, а хто — ще не зовсім.

Вона повідомила Харрі про те, що Хенрік сказав за останній тиждень (інколи він говорив вельми цікаві речі), що вони дивилися по телевізору, що їли, куди збираються на канікули. Вони люблять загадувати на канікули. Цього року були Гавайські острови. Харрі уявив собі Сеструнчика і Хенріка в строкатих сорочках-гавайках в аеропорту Гонолулу і не зміг стримати посмішку.

Він запитав її, чи говорила вона з батьком. Вона відповіла, що той заходив до неї два дні тому.

— Це добре, — сказав Харрі.

— Гадаю, що він уже забув маму, — кивнула сестра. — Це добре.

Харрі задумався. Тут постукав Хенрік і сказав, що за три хвилини на другому каналі починається «Готель „Цезар“». Харрі накинув пальто і попрощався, пообіцявши невдовзі зателефонувати.

На перехресті перед стадіоном Улльовол транспорт, як завжди, ледве повз. Харрі надто пізно зрозумів, що йому доведеться звертати праворуч — попереду велися дорожні роботи. Він був поглинутий роздумами про те, що йому сказала Констанція Хохнер. Урія мав посередника, очевидно, норвежця. Отже, був ще хтось, хто знав, хто такий Урія. Харрі вже попросив Лінду пошукати в секретному відділі архіву людину, що має кличку Принц, хоча не мав жодного сумніву, що вона нічого не знайде. Харрі відчував, що ця людина значно хитріша за звичайних злочинців. Якщо, як сказав Андреас Хохнер, Принц був його постійним покупцем, це означає, він зумів знайти собі клієнтуру непомітно для СБП і всіх інших. А для цього треба мати терпіння, бути обережним, хитрим і дисциплінованим. Харрі не знав жодного бандита з такими прикметами. Може, звичайно, цей тип просто удачливий, якщо його досі не зловили. Або його захищає високе становище. Констанція Хохнер сказала, він добре говорить англійською. Він може бути, наприклад, дипломатом — їх пропускають через кордон в обидві сторони, не обшукуючи на митниці.

Харрі звернув із Слемдалсвеєна і поїхав у напрямку Холменколлена.

Може, попросити Мейрика на якийсь час перевести Елен у СБП? Ні, це дурниця. Здається, Мейрик більше зайнятий вишукуванням неонацистів і світським життям, ніж полюванням на привидів часів війни.

Харрі вже під’їжджав до її будинку, коли збагнув нарешті, куди, власне, їде. Він зупинив машину за деревами. До її будинку залишалося ще метрів п’ятдесят — шістдесят. На першому поверсі горіло світло.

— Ідіот, — сказав він уголос і здригнувся від звуку власного голосу. Харрі хотів утекти звідси якнайшвидше, але тут вхідні двері відчинилися, і смужка світла впала на сходи. На якусь мить він вжахнувся, подумавши, що вона зараз побачить і впізнає його машину. Він вирішив потихеньку з’їхати вниз по схилу і вже увімкнув задню передачу, але надто слабо натиснув на газ і двигун заглух. Почулися голоси. На сходах з’явився високий чоловік у довгому чорному пальті. Він з кимсь розмовляв, але за дверима співрозмовника не було видно. Потім він нахилився всередину, і Харрі стало не видно його.

«Цілуються, — подумав він. — Я приїхав на Холменколлен підглядати, як жінка, з якою я розмовляв усього п’ятнадцять хвилин, цілується зі своїм коханцем».

Потім двері зачинилися, чоловік сів в «Ауді», виїхав на дорогу і проїхав повз Харрі.

На зворотному шляху Харрі думав, як би себе покарати. Слід придумати що-небудь суворе, щоб надалі не кортіло. Таке, як сеанс аеробіки в «САТС».

ЕПІЗОД 46

Харрі ніколи не розумів, чому саме Драммен завжди стає об’єктом уваги для дотепників. Звичайно, це не найкрасивіше місто, але чим він гірший за інші норвезькі селища, що розрослися і стали містами? Харрі хотів був зупинитися коло «Біржі» випити чашку кави, але, глянувши на годинник, подумав, що не встигне.

Едвард Мускен мешкав у червоному дерев’яному будинку з видом на іподром. Перед гаражем стояв старенький мінівен «Мерседес». Сам Мускен чекав біля входу. Він довго вивчав посвідчення Харрі і нарешті мовив:

— Ви шістдесят п’ятого року? А на вигляд старший, Холе.

— Погана спадковість.

— Співчуваю.

— Авжеж, зате я ходив на дорослі фільми, коли мені було чотирнадцять.

З обличчя Едварда Мускена не можна було визначити, зрозумів він жарт чи ні. Він запросив Харрі до будинку.

— Ви живете сам? — запитав Харрі, проходячи у вітальню. Квартира виявилася чистенькою і охайною, але акуратно-безликою, яким може бути тільки житло чоловіка, схибленого на порядку. Схоже на його власну квартиру.

— Так. Дружина залишила мене після війни.

— Залишила?

— Кинула. Пішла. Поїхала.

— Зрозуміло. А діти?

— У мене був син.

— Був?

Едвард Мускен зупинився, глянувши на Харрі:

— Я висловився незрозуміло, Холе?

Одна його сива брова підвелася, на високому чистому чолі з’явилася глибока зморшка.

— А я такий, — сказав Харрі. — Мені все доводиться пояснювати по десять разів.

— Гаразд. У мене є син.

— Дякую. А чим ви займалися до того, як вийшли на пенсію?

— У мене було кілька вантажівок. «Мускен Транспорт». Я продав фірму сім років тому.

— А справи йшли добре?

— Цілком. Покупці навіть назву не змінили.

У вітальні вони сіли за стіл, один навпроти одного. Харрі зрозумів, що на каву йому сподіватися годі, бо її тут не запропонують. Едвард сидів на дивані, схрестивши руки на грудях, ніби бажаючи сказати: «Нічого, переживемо».

— Де ви були в ніч на двадцять друге грудня?

Ще дорогою сюди Харрі вирішив почати розмову з цього питання. Розіграти єдиний козир, перш ніж Мускен розвідає ґрунт і зрозуміє, що інших у Харрі немає. Принаймні, подивитися на його реакцію — може, вона щось таки підкаже. Наприклад, чи є в Мускена що приховувати.

— Мене в чомусь підозрюють? — запитав Мускен. На його обличчі не з явилося нічого, крім легкого здивування.

— Було б краще, якби ви просто відповідали на питання, Мускене.

— Як хочете. Я був тут.

— Як швидко.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви відповіли, ні трохи не замислюючись.

Мускен в усмішці розтягнув губи, а очі залишилися сумними.

— Коли вам стукне стільки, скільки мені, ви чудово пам’ятатимете ті вечори, коли ви не сиділи вдома самотою.

— Сіндре Фьоуке дав мені список норвежців, які проходили з ним навчання в таборі в Зеннхаймі. Гюдбранн Юхансен, Халлґрім Дале, ви й сам Фьоуке.

— Ви забули Даніеля Гюдесона.

— Еге? А хіба він не помер ще до кінця війни?

— Помер.

— Тоді чому ж ви його назвали?

— Тому що він був з нами в Зеннхаймі.

— Як я зрозумів зі слів Фьоуке, в Зеннхаймі норвежців було більше, але тільки ви четверо пережили війну.

— Правильно.

— А чому тоді ви згадали саме Гюдесона?

Едвард Мускен пильно подивився на Харрі. Потім на стелю.

— Тому що ми були разом дуже довго. Ми думали, він виживе. Авжеж, ми майже вірили, що Даніель Гюдесон безсмертний. Він не був звичайною людиною.

— Ви чули, що Халлґрім Дале помер?

Мускен похитав головою.

— Здається, вас це не дуже здивувало?

— Чому це має мене дивувати? Мене б зараз більше здивувало, якби я почув, що хтось іще живий.

— А якщо я скажу вам, що його вбили?

— Тоді й справді, це інша річ. А навіщо ви мені це розповідаєте?

— Що ви знаєте про Халлґріма Дале?

— Нічого. Востаннє я бачив його під Ленінградом. Він дістав контузію.

— Ви поверталися додому не разом?

— Я не знаю, як Дале й решта добиралися назад. Самого мене поранило взимку сорок четвертого, коли в окоп уцілила граната з російського винищувача.

— З винищувача? Літака?

Мускен криво усміхнувся, кивнувши.

— Коли я опритомнів у лазареті, ми вже повним ходом відступали. Наприкінці літа сорок четвертого я опинився в лазареті «Сінсен» в Осло. Потім я дізнався про капітуляцію.

— Отже, після поранення ви не бачили решту?

— Тільки Сіндре. Через три роки після війни.

— Коли ви вийшли на волю?

— Так. Ми випадково зустрілися в ресторані.

— Як ви ставитеся до того, що він тоді дезертирував?

Мускен знизав плечима:

— Ну, він мав на те свої причини. Хоч як, а він перейшов на той бік, коли результат усієї заворушки ще не був достоту відомий. Не те що більшість норвежців.

— Що ви маєте на увазі?

— У війну в нас побутувало прислів’я: «Хто обирає неспішно, обирає правильно». Авжеж, на початку сорок третього на нашій ділянці фронту доводилося відступати, та ми не знали, яке погане становище загалом. Тому ніхто не має права називати Сіндре «флюгером». Не те що інших — ті всю війну свою дупу гріли по тилах, а як війні кінець, так мерщій один з-перед одного кинулися записуватися до Опору. Ми називали їх, як мормонів, — «святі останніх днів». Деякі з них сьогодні залюбки просторікують про героїчний внесок норвежців у справедливу справу.

— Ви маєте на увазі когось конкретного?

— Завжди спаде на думку ім’я кого-небудь, хто роззолотив собі ореол героя заднім числом. Але це не так важливо.

— А Гюдбранн Юхансен, ви його пам’ятаєте?

— Авжеж. Зрештою, він урятував мені життя. Він…

Мускен чомусь замовк на півслові. Ніби бовкнув зайве, подумав Харрі.

— Що ж із ним сталося?

— З Гюдбранном? Як я пам’ятаю… Та граната… в окопі були Гюдбранн, Халлґрім Дале і я, коли вона покотилася по льоду, відскочивши від шолома Дале. Пам’ятаю тільки, що Гюдбранн був до неї найближче, коли вона вибухнула. А коли я вийшов з коми, ніхто нічого не міг мені розповісти ні про Гюдбранна, ні про Дале.

— Що ви хочете сказати? Що вони зникли?

Мускен поглянув у вікно.

— Це сталося того ж дня, коли росіяни розпочали повно-масштабний наступ, — почався, м’яко кажучи, хаос. Коли я опритомнів, той окоп, у якому ми були, вже давно був у руках росіян, а наш полк відступив. Якби Гюдбранн вижив, він би, напевно, опинився в лазареті полку «Нурланн» на ділянці «Північ». Те ж саме з Дале, якщо його поранило. Гадаю, мене теж мали перевести туди, але я опинився в іншому місці.

— Гюдбранн Юхансен не значиться в національному ідентифікаційному регістрі.

Мускен знизав плечима:

— Отже, його вбило тією гранатою. Так я й думав.

— І ви ніколи не намагалися знайти його?

Мускен похитав головою.

Харрі шукав очима хоча б якийсь натяк на те, що в Мускена вдома водилася кава: кавник, кавову чашку. На каміні в золотій рамці він побачив фото жінки.

— Ви жалкуєте про те, що сталося з вами й іншими квіслінгівцями після війни?

— Якщо ви про покарання — ні. Я дивлюся на речі тверезо. Нас судили, бо такою була політична необхідність. Я програв війну. І не ремствую.

Раптом Едвард Мускен засміявся — тріскучим сміхом, схожим на крик сороки. Харрі не зрозумів, що його розсмішило. Відтак Мускен споважнів знову.

— Тавро зрадника — ось що мене засмучувало. Але я втішав себе тим, що ми — ті, хто був там, — ми ж захищали свою країну, ризикуючи життям.

— Ваші тодішні політичні погляди…

— Дотримуюся я їх зараз чи ні?

Харрі кивнув, Мускен кисло всміхнувся:

— На це питання відповісти легко, пане слідчий. Ні. Я помилявся. Все дуже просто.

— А потім ви не намагалися зв’язатися з неонацистами?

— Хай Бог милує! Ні, звичайно! Здається, кілька років тому вони збиралися в Хокксунні, того разу хтось із цих ідіотів подзвонив і спитав мене, чи не хочу я прийти і розповісти про війну. Здається, вони називали себе «Blood and Honour». Щось таке.

Мускен схилився над столом. На його кутку, чітко вирівняний по краю, лежав акуратний стосик журналів.

— А що саме цього разу потрібно СБП? Викрити чергових неонацистів? Якщо так, то ви помилилися адресою.

Харрі не знав, що можна розповідати Мускену, а що ні. Але того цілком влаштувала лаконічна відповідь:

— Правду кажучи, я не зовсім розумію, що нам потрібно.

— Упізнаю стару добру СБП!

Він знову розсипався своїм сорочим сміхом, гучним і неприємним.

Пізніше Харрі вирішив, що саме цей глузливий сміх та ще те, що йому не запропонували кави, і підштовхнули його до наступного запитання:

— Як ви гадаєте, чи легко було виростати вашим дітям, знаючи, що їх батько був нацистом? Можливо, саме тому Едвард Мускен-молодший потрапив до в’язниці за наркотики?

І вже наступної миті, побачивши в очах старого біль і злість, Харрі пошкодував, що сказав це. Адже можна було б дізнатися про все і не вражаючи в болюче місце.

— Весь цей суд був фарсом! — прошипів Мускен. — Адвокат, якого дали моєму синові, був онуком того судді, який судив мене після війни. Вони хочуть відігратися на моїх дітях, лише для того, щоб приховати власну ганьбу за те, що вони робили у війну. Я…

Раптом він замовк. Харрі чекав продовження, але старий мовчав. Нараз він несподівано відчув, як йому підвело живіт. На якийсь час у кімнаті запала цілковита тиша. Страшенно хотілося чогось випити.

— Це був «святий останніх днів»? — запитав Харрі.

Мускен знизав плечима. Харрі зрозумів, що тему закрито. Мускен поглянув на годинник.

— Кудись поспішаєте? — поцікавився Харрі.

— Мені треба пройтися до будиночка в горах.

— Он як? Далеко звідси?

— Ґренланн. Час виходити, щоб устигнути завидна.

Харрі підвівся. На порозі вони на мить зупинилися, думаючи, що сказати один одному на прощання. Враз Харрі згадав:

— Ви сказали, що вас поранило під Ленінградом узимку сорок четвертого, а в лазареті Сінсен ви опинилися, коли вже був кінець літа. А де ви були до цього?

— Що ви маєте на увазі?

— Я недавно прочитав книгу Евена Юля. Він військовий історик.

— Я чудово знаю, хто такий Евен Юль, — сказав Мускен, якось дивно всміхнувшись.

— Він пише, що полк «Норвегія» було розформовано коло Красного Села в березні сорок четвертого. Де ви були з березня до того часу, як потрапили до лазарету «Сінсен»?

Мускен пильно подивився на Харрі. Потім відчинив вхідні двері і виглянув назовні.

— Практично нульова видимість, — повідомив він. — Вам слід їхати обережно.

Харрі кивнув. Мускен випрямився, примружився і з-під руки поглянув на порожній іподром — сірий овал рінистої доріжки темнів на тлі брудного снігу.

— Місця, де я бував, колись мали назви, — мовив Мускен. — Але вони так змінилися, що їх тепер годі впізнати. Ми позначали на картах тільки дороги, озера й мінні поля, — жодних назв. Може, це буде правдою, якщо я скажу вам, що лежав в естонському місті Пярну, — точно я не знаю, і навряд чи це що-небудь може змінити. Весну й літо тисяча дев’ятсот сорок четвертого я відлежувався в ліжку, слухав кулеметні черги і думав тільки про смерть. А не про те, де я.

Харрі обережно їхав уздовж берега річки і зупинився на червоне світло біля мосту. Наступний міст, Є-18, стовбичив на тлі пейзажу, мов гігантський зубний протез, до того ж закриваючи вид на Драмменс-фіорд. Це ж треба, ну й не щастить цим драмменцям! На зворотному шляху Харрі вже хотів був таки завернути до «Біржі» на чашку кави, але роздумав.

Загорілося зелене світло, Харрі натиснув на газ.

Оскільки Едвард Мускен аж надто гостро й болісно відреагував на його зауваження про сина, то Харрі вирішив дізнатися, хто був суддею у справі Мускена. Він востаннє подивився на Драммен у дзеркало заднього виду. Все-таки є й гірші міста.

ЕПІЗОД 47

Елен так і не вдалося нічого з’ясувати.

Харрі зазирнув до її кабінету і всівся в своє колишнє крісло — старе й рипуче. Тепер тут сидітиме інша людина, молодий хлопець з управління Стейнк’єрської сільської поліції — він прибуде за місяць.

— Я ж не ясновидиця, — сказала Елен, глянувши на розчароване обличчя Харрі. — Я і в інших з самого ранку попитала, але ніхто нічого не чув про цього Принца.

— А відділ обліку зброї? У них мають бути дані про нелегальних продавців?

— Харрі!

— Що?

— Я більше на тебе не працюю.

— На мене?

— Гаразд, разом з тобою. Але все одно, таке відчуття, що я працюю на тебе. Нахаба!

Харрі відштовхнувся ногою від підлоги і завертівся в кріслі. Чотири оберти. Стільки йому за раз ніколи не вдавалося. Елен страдницьки скривилася.

— Добре, я й до відділу обліку зброї телефонувала, — сказала вона. — Вони теж нічого не чули про Принца. Чому в СБП тобі не дадуть помічника?

— Цю справу вони вважають пріоритетною. Мейрик не проти того, щоб я нею займався, але насправді йому треба, аби я дізнався, що саме неонацисти затівають на свято «Ід аль-Адха».

— Одне з ключових слів було «кола, пов’язані з торгівлею зброєю». З усіх кіл найбільше, як на мене, зі зброєю пов’язані неонацисти. Чому б не розпочати з них? Ти уб’єш відразу двох зайців.

— Я вже думав про це.

ЕПІЗОД 48

Під’їжджаючи до будинку Евена Юля, Харрі побачив господаря на сходах.

Той тримав Бурре за нашийник.

Ви швидко приїхали, — сказав Юль.

— Я сів до машини відразу, як поклав слухавку, — відповів Харрі. — Ви візьмете Бурре із собою?

— Ні, я просто вирішив трохи вигуляти його, поки чекав на вас. Бурре, додому!

Пес благально поглянув на нього.

— Додому!

Бурре позадкував і вихорем помчав у дім, — Харрі аж здригнувся.

— їдьмо, — сказав Юль.

Рушаючи, Харрі помітив чиєсь обличчя, що визирнуло на мить із-за кухонної фіранки.

— Стало світліше, — промовив Харрі.

— Що?

— Я маю на увазі, день став довший.

Юль мовчки кивнув.

— Я весь час думаю про одну річ, — продовжував Харрі. — Родина Сіндре Фьоуке — як вони померли?

— Я ж вам уже розповідав. Він їх убив.

— Так, але як саме?

Юль довго дивився на Харрі і нарешті відповів:

— Застрелив. У голову.

— Усіх чотирьох?

— Так.

Нарешті вони знайшли в Ґренсені місце для стоянки і звідти пішки попрямували до того місця, яке, як запевняв у телефонній розмові Юль, Харрі необхідно було побачити.

— Отже, «Пересуди», — сказав Харрі, заходячи до темного кафе, майже порожнього, якщо не брати до уваги декількох відвідувачів за обшарпаними пластиковими столиками.

Харрі з Юлем замовили каву і сіли за столик біля вікна. Двоє літніх чоловіків за одним із центральних столиків відразу замовкли і витріщилися на них спідлоба.

— Схоже на одне кафе, де я іноді буваю, — сказав Харрі, киваючи на двох людей похилого віку.

— Недобиті послідки, — сказав Юль. — Старі нацисти-фронтовики, досі вважають, що правда на їхньому боці. Збираються тут, запінені від люті, і біснуються. Клянуть велику зраду, уряд Нюгорсвойла[48] і сучасність. Хоча б ті з них, хто ще ноги волочить. А таких усе менше.

— Що, досі захоплюються політикою?

— Так, досі злостяться. За те, що допомагаємо країнам третього світу, що скорочуємо військовий бюджет, що дозволяємо жінкам бути священиками, а гомосексуалістам — одружуватися, що пускаємо до країни іммігрантів. Словом, усе, до чого ми з вами ставимося спокійно, цих хлопців просто дратує. У душі вони залишаються фашистами.

— Ви хочете сказати, що Урія може огинатися тут?

— Якщо він зібрався комусь помститися, у нього тут завжди знайдуться прибічники. Є, звичайно, й інші місця, де збираються колишні квіслінґівці, наприклад, до Осло щорік з усієї країни заїжджаються колишні вояки і всі, хто був на Східному фронті. Але то — товариські зустрічі, там вони просто збираються, щоб пом’янути загиблих, і не дозволяють собі жодного слова про політику. Ні, якби я шукав старого запеклого фашиста, який жадає помсти, то почав би звідси.

— А ваша дружина бувала на цих, як ви їх називаєте, товариських зустрічах?

Юль здивовано поглянув на Харрі. Потім повільно похитав головою.

— Просто я подумав, що вона могла б що-небудь розповісти мені, — сказав Харрі.

— Боюся, що ні, — категорично відповів Юуль.

— Гаразд. А ці — як ви сказали — послідки і неонацисти якось спілкуються між собою?

— Навіщо вам це?

— У мене є відомості, що для придбання гвинтівки Меркліна Урії знадобився посередник — людина, що належить до кіл, пов’язаних з торгівлею зброєю.

Юль похитав головою:

— Звичайно легіонерам не подобається, коли неонацистів називають їхніми однодумцями. Хоча бритоголові їх глибоко шанують. Для неонацистів легіонер — це втілення їхньої фантастичної мрії — захищати свою країну і расу зі зброєю в руках.

— Отже, якщо раптом колишньому легіонерові знадобиться роздобути собі зброю, він може розраховувати на допомогу неонацистів?

— Так, допоможуть вони йому охоче. Але він повинен знати, до кого звернутися. Не може ж перший зустрічний дістати сучасну кілерську гвинтівку, подібну до тієї, на яку ви полюєте. Наприклад, типовий випадок: нещодавно в Хьонефоссі поліція влаштувала обшук у гаражі одного неонациста і знайшла старий іржавий «Датсун», у якому лежали саморобні довбні, дерев’яні списи та кілька тупих сокир. У них і озброєння, як у кам’яному віці.

— Тож із чого мені почати пошуки цього неонациста, пов’язаного з міжнародними постачальниками зброї?

— Проблема в тому, що неонацистів розвелося надто багато. Звичайно, «Фрітт Орд», газета націоналістичного напряму, перебільшує, стверджуючи, що націонал-соціалістів і націонал-демократів у Норвегії близько півтори тисячі — зателефонуйте в «Монітор», громадську організацію, яка пильнує за фашистськими об’єднаннями, і вам скажуть, що активістів не більше п’ятдесяти. Ні, проблема в тому, що спонсори — ті, хто дійсно всім верховодить, — тримаються в тіні. Ці не розгулюють в армійських черевиках із татуйованою свастикою на руках. Вони можуть мати досить високе становище в суспільстві, використовуючи його на благо своєї «Справи» — але для цього теж важливо не світитися.

Зненацька в них за спинами пролунав низький голос:

— Як ти посмів прийти сюди, Евене Юль?

ЕПІЗОД 49

— Що я робив? — перепитав Харрі. Черга просунулася, і він підштовхнув Елен уперед. — Просто сидів і думав, чи не розпитати у цих старперів — раптом хтось замишляє замах і зібрався купити задля такої справи дорогущу гвинтівку. І тут один з них мов з-під землі виріс коло нашого столика і замогильним голосом запитує: «Як ти посмів прийти сюди, Евене Юль?»

— І що ти зробив? — спитала Елен.

— Нічого. Сиджу і дивлюся на Евена Юля — а на ньому лиця не знати. Ніби зустрів привида. Ясно, що ці двоє знайомі. Сьогодні бачив ще й іншого чоловіка, що знає Юля. Це Едвард Мускен.

— Що в цьому дивного? Юля друкують у газетах, показують по телевізору, його всі знають.

— Тут ти маєш рацію. Так чи так, але Юль негайно підвівся і швидко вийшов з кафе. Мені залишалося тільки вибігти за ним. Але на моє питання, хто цей чоловік, що підійшов до нас у «Пересудах», відповів, мовляв, не знаю. Потім я відвіз його додому, і він ледве попрощався зі мною. Але був цілком спокійний з виду. Як, по-твоєму, десятий ряд буде нормально? — Харрі нахилився до віконця каси і попросив два квитки. — Щось сумніваюся, що фільм мені сподобається, — сказав він.

— Чому? — здивувалася Елен. — Тому що його обирала я?

— В автобусі дівиця з жуйкою в роті говорила подрузі, що фільм «Усе про мою матір» — просто забійний.

— І що з цього?

— Коли такі дівчата кажуть, що фільм — «просто забійний», у мене зникає бажання його дивитися. Якщо цьому дівчиську показали що-небудь хоча б трохи розумніше за балаганну комедію, їй уже здається, що вона сходила на глибокий, психологічний фільм. Будеш попкорн?

Він підштовхнув її до кіоску.

— Ти зіпсована людина, Харрі. Зіпсована. До речі, Кім почав ревнувати, коли я сказала, що піду в кіно з колегою.

— Вітаю.

— Стривай, поки не забула, — сказала Елен. — Я з’ясувала прізвище того адвоката, який виступав захисником у справі Едварда Мускена-молодшого. І його діда, який судив зрадників після війни.

— Ну?

Елен посміхнулася:

— Юхан Крун та Крістіан Крун.

— Он як!

— Я говорила з прокурором у справі молодшого Мускена. Коли Мускен-старший почув, що його сина визнали винним, він просто оскаженів і налетів на Круна з кулаками. І відкритим текстом заявив, що Крун та його дід у змові проти сім’ї Мускенів.

— Цікаво.

— Я заслуговую на велику упаковку попкорну, як ти вважаєш?

Фільм виявився набагато кращим, ніж думав Харрі. Але все одно, у той момент, коли на екрані ховали Розу, він не міг не поцікавитися у заплаканої Елен, де знаходиться Ґренланн. Вона відповіла, що це місцевість у районі Порсґрунна і Шиєна, за що Харрі дав їй спокійно додивитися фільм до кінця.

ЕПІЗОД 50

Харрі нараз побачив, що костюм йому замалий. Він це бачив, але не розумів. Він не приміряв його відтоді, як йому було вісімнадцять, і костюм, куплений у «Дрессманні» спеціально для випускного балу 1990 року, пасував йому ідеально. Тепер Харрі стояв у ліфті, розглядаючи своє віддзеркалення, де в нього з-під штанів виглядали шкарпетки. Чому? Він ніяк не міг цього збагнути.

Двері ліфта відкрилися, з розчинених дверей їдальні вже долинала музика, гучні розмови чоловіків і жіночі голоси. Харрі поглянув на годинник. Чверть на дев’яту. Поогинатися тут години до одинадцятої, а потім додому.

Він глибоко вдихнув, зробив крок до їдальні, роззирнувся. Звичайна норвезька їдальня: чотирикутний зал, скляна стойка в кутку, де подають їжу, світлі меблі й «палити заборонено». Сіру буденність організатори свята як могли скрасили повітряними кульками і яскравими скатертинами. Чоловіків, звичайно, прийшло більше, ніж жінок, але все-таки не настільки, як це бувало на вечірках у відділі вбивств. Здається, всі вже встигли випити. Лінда щось таке казала — мовляв, кожен зможе тут добрати компанію собі до вподоби, тож Харрі був цілком задоволений з того, що його до свого гурту ніхто не кликав.

— Маєш гарний вигляд у костюмі, Харрі!

Це була Лінда. Він не відразу й упізнав її у цій обтислій сукні, яка, що й казати, таки добряче увиразнювала її зайві кілограми, але разом з ними — й жіночну розкішність. Тримаючи в руках тацю з прохолодними напоями, вона запропонувала їх Харрі.

— Е-е… ні, дякую, Ліндо.

— Та годі супитися, Харрі. Це ж вечірка!

«Tonight were gonna party like its nineteen ninety-nine…» — заревів у динаміках Прінс.

Елен схилилася над магнітолою і зменшила звук.

Том Волер косо подивився на неї.

— Трішки гучнувато, — сказала Елен. І подумала, що через якихось три тижні приїде той хлопець із Стейнк’єра, і їй більше не треба буде працювати разом з Волером.

Насправді її дратувала не музика. І поводився він з нею добре. І поліцейським був непоганим.

Її дратували його телефонні розмови. Не тому, що Елен Єльтен надто непокоїлася через чуже особисте життя, але вона постійно чула, як Волер по мобільнику весь час розмовляв з жінками, яким уже дав або збирався дати відставку. З цими останніми розмова була найбільш огидною. А з жінками, з якими він ще не переспав, Волер говорив зовсім інакше, і коли Елен чула цю його манеру, їй хотілося щосили крикнути його невидимій співрозмовниці: «Ні! Не роби цього! Він тебе занапастить! Утікай від нього геть!» Великодушна Елен Єльтен могла прощати людям їх слабкі місця. Слабких місць у Тома Волера було аж занадто, а от людського бракувало. Елен його терпіти не могла.

Вони проїздили повз Тьоєн-паркен. Волер з’ясував, що в персидському ресторані «Аладдін» на Хаусманнс-ґате бачили Айюба, того самого ватажка зграї пакистанців, якого вони шукали з грудня, після нападу в Палацовому парку. Елен розуміла, що шукати його надто пізно, та вони хоча б розпитають, може, комусь відомо, де Айюб тепер. Звісно, вони не надто розраховували про це дізнатися напевно, просто треба показати цьому типові: поліція не дасть йому спокою.

— Почекай у машині, я піду гляну, — сказав Волер.

— Гаразд.

Волер розстебнув блискавку на шкіряній куртці.

Щоб було видно м’язи, які він накачав у поліцейському тренажерному залі, подумала Елен. І кобура, щоб усі бачили: він при зброї. Співробітникам відділу вбивств дозволялося носити зброю, але у Волера була з собою не табельна зброя, а щось інше. Великокаліберна «гармата» — марку Елен ніколи не уточнювала. Улюбленою темою Волера після автомобілів була стрілецька зброя, і тоді Елен здавалося, що автомобілі все-таки краще. Сама вона зброї не носила: це не було обов’язковим, крім випадків на зразок візиту Клінтона.

У голові Елен промайнула якась думка, але її злякала пісенька «Наполеон і військо його» в пискливому мобільному аранжуванні. Дзвонив телефон Волера. Елен відкрила була дверцята авто, щоб покликати його, але він вже увійшов до ресторану.

Тиждень проминув нудно. Елен не могла пригадати тижня нуднішого за цей відтоді, як почала працювати в поліції. Добре, що крім роботи у неї є ще й особисте життя. Дивно, але тепер їй хотілося приходити додому раніше, а вечірні суботні чергування віднедавна сприймалися як жертва. Телефон грав «Наполеона» уже вчетверте.

Чергова подруга з тих, від яких він відцурався? Чи з тих, чиє життя ще не встигли зіпсувати? Якби зараз її покинув Кім… Але він ніколи цього не зробить. Вона це просто знає.

«Наполеон і військо його» — вп’яте.

За дві години це чергування закінчиться, і вона поїде додому, прийме душ і піде до Кіма на Хельґесен-ґате — він мешкає від неї на якихось п’ять хвилин швидкої ходи. Вона посміхнулася.

Шостий раз! Елен не витримала, схопила мобільний телефон, який лежав під ручним гальмом.

— З вами говорить автовідповідач Тома Волера. На жаль, пан Волер зараз не може підійти до телефону і просить залишити ваше повідомлення.

Це був просто жарт — вона насправді хотіла потім назвати своє ім’я, але замість цього мовчки слухала чиєсь важке дихання в телефоні. Може, її захопила ця гра, а може, просто стало цікаво. Схоже, інший абонент повірив, що потрапив на автовідповідач, і зараз чекає гудка. Вона натиснула кнопку. «Пі-і».

— Привіт, це Сверре Ульсен.

— Привіт, Харрі, це…

Харрі обернувся, але останні слова Курта Мейрика потонули в ревищі басів, коли самозваний ді-джей на повну гучність увімкнув музику і з динаміка в Харрі за плечима пролунало:

«That dorit impress me much…»

Харрі пробув на вечірці не довше ніж двадцять хвилин, а вже встиг двічі поглянути на годинник і чотири рази спитати себе: «Чи є якийсь зв’язок між убивством старого п’яниці-легіонера і придбанням гвинтівки Меркліна? Хто зміг так швидко і чистенько зарізати людину ножем під аркою будинку в центрі Осло серед білого дня? Хто такий Принц? Яке відношення до цього може мати те, що сина Мускена засудили до тюремного ув’язнення? Що сталося з п’ятим норвезьким легіонером, Гюдбранном Юхансеном? І чому Мускен так і не спробував відшукати його після війни, якщо, за його словами, Гюдбранн Юхансен урятував йому життя?»

Зараз Харрі з келихом газованої води (з келихом — щоб не запитували, чому він не п’є) стояв у кутку кімнати, поряд з динаміком, і дивився, як танцює пара молодих співробітників СБП.

— Даруйте, не дочув? — сказав Харрі.

Курт Мейрик тримав у руках склянку з апельсиновим соком. У синьому смугастому костюмі він здавався ще стрункішим. Прямий, мов шомпол, сказав би Харрі. Харрі підсмикнув рукави свого піджака, щоб манжети сорочки не виглядали далі від запонок. Мейрик нахилився ближче.

— Я хотів відрекомендувати нашого начальника іноземного відділу, інспектора поліції…

«So you got the looks, but have you got the touch…»

Карі очі. Високі вилиці. Засмагле обличчя. Аристократичне, в обрамленні короткого темного волосся. Усміхнені очі. Харрі пам’ятав, що вона вродлива, але не до такої ж міри… чарівна. Це було єдине слово, що спало йому на думку: «чарівна». Він усвідомлював: те, що вона зараз стоїть перед ним, мало б його приголомшити, але чомусь вбачав у цьому певну логіку і внутрішньо кивнув, сприймаючи ситуацію як об’єктивну дійсність.

— …Ракель Фьоуке, — закінчив Мейрик.

— Ми знайомі, — сказав Харрі.

— О? — здивувався Курт Мейрик.

Вони обидва одночасно глянули на неї.

— Так, знайомі, — відповіла вона. — Але, думаю, не настільки, щоб знати одне одного на ім’я.

Вона подала йому руку, злегка зігнувши її, і Харрі знову подумав про балет і фортепіано.

— Харрі Холе, — назвався він.

— Он як, — сказала вона. — Ну, звісно ж. З відділу вбивств, правильно?

— Так точно.

— Коли ми зустрілися, я навіть не подумала, що ви той самий новий інспектор СБП. Якби ви це сказали, тоді…

— Тоді що? — запитав Харрі.

Вона трохи схилила голову набік.

— Так, що тоді? — Вона розсміялася. Від її сміху в Харрі в голові знову застрибало це ідіотське слово: «чарівна». — Тоді я, звичайно, розповіла б вам, що ми працюємо в одній установі, — сказала вона. — Зазвичай я не розповідаю людям, де я працюю. Не люблю цих безглуздих запитань. Адже вам їх теж ставлять?

— Еге ж, — відповів Харрі.

Вона знову засміялася. Харрі не розумів, чому вона весь час сміється.

— Але чому ж я не бачила вас у СБП раніше?

— Кабінет Харрі — аж у кінці коридору, — сказав Курт Мейрик.

— Он як. — Вона розуміюче кивнула, але в її очах як і раніше світилася посмішка. — Отже, в кінці коридору?

Харрі понуро кивнув.

— Ну, що ж, — підсумував Мейрик. — Тепер ви знайомі. Харрі, ми хотіли піти замовити чого-небудь.

Харрі чекав запрошення. Його не було.

— Ми ще поговоримо, — сказав Мейрик.

Все зрозуміло, подумав Харрі. На черзі залишалися ще багато хто, кому начальник СБП та інспектор повинні були роздати товариські-плескання-по-плечу-від-шефа. Харрі прихилився спиною до динаміка і крадькома поглянув їм услід. Отже, вона його впізнала. Вона пам’ятала, що вони не назвали один одному своїх імен. Харрі одним духом випив усе, що залишалося в келиху. Вода та й вода.

«Theres something else: the afterworld…»[49]Волер сів у крісло і зачинив двері.

— Ніхто нічого не бачив, не чув і не говорив з Айюбом, — сказав він. — їдьмо.

— Добре, — сказала Елен і, поглянувши в дзеркало, з’їхала з краю тротуару.

— Я так розумію, тобі теж починає подобатися Прінс?

— Мені?

— Так, адже це ти увімкнула звук голосніше, доки мене не було.

— А-а.

«Треба зателефонувати Харрі».

— Щось сталося?

Елен не відриваючись дивилася вперед, на мокрий асфальт, що блищав у світлі вуличних ліхтарів.

— Сталося? А що мало статися?

— Не знаю. Просто в тебе такий вигляд, ніби щось сталося.

— Нічого не сталося, Томе.

— Хто-небудь дзвонив? Ей! — Том здригнувся й обома руками уперся в приладовий щиток. — Ти що, зустрічної не помітила?

— Sorry.

— Може, я сяду?

— За кермо? Навіщо?

— Тому що у тебе такий вигляд, як у…

— Як у кого?

— Забудь. Я запитав, чи дзвонив хто-небудь?

— Ніхто не дзвонив, Томе. Якби хто-небудь дзвонив, я б відразу сказала, правда?

«Треба зателефонувати Харрі. Негайно».

— А навіщо ти тоді вимкнула мій телефон?

— Що? — Елен з жахом поглянула на нього.

— Стеж за дорогою, Єльтен. Я запитую: навіщо…

— Кажу тобі: ніхто не дзвонив. А телефон ти, напевно, вимкнув сам!

Несподівано для самої себе Елен викрикнула це так голосно і пронизливо, що в неї самої заболіли вуха.

— Гаразд, Єльтен, — сказав Волер. — Розслабся, я просто спитав.

Елен спробувала зробити, як він велів. Дихати рівно і думати лише про дорогу. Вона звернула ліворуч, на розв’язку коло Валс-ґате. Субота, вечір, а в цій частині міста на вулицях майже нікого. Зелене світло. Праворуч, на Єнс-Б’елькесґате, ліворуч, униз по Тьоєнґата. У гараж поліцейської дільниці. Всю дорогу вона відчувала на собі пильний погляд Тома.

Відтоді, як Харрі зустрів Ракель Фьоуке, він жодного разу не поглянув на годинник. Він навіть один раз запросив Лінду потанцювати і познайомився з деким з колег. Розмови не в’язалися. Його запитували, яка в нього посада, він відповідав, і на тому спілкування закінчувалося. Напевно, в СБП неписаним правилом було не базікати зайвого. А може, з ним розмовляли лише для годиться. Ну й гаразд, вони йому теж не надто цікаві. Харрі повернувся на своє місце біля динаміка. Кілька разів він помічав її червоне плаття: як він зрозумів, довго вона ні з ким не розмовляє. Вона не танцювала, в цьому Харрі був цілком впевнений.

«Боже, я поводжуся як хлопчисько», — подумав він.

Він усе-таки поглянув на годинник. Пів на десяту. Можна було б підійти до неї, сказати два слова, подивитися, що буде далі. І якщо нічого не буде — забути про це, пережити танець, який обіцяв Лінді, і йти додому. «Нічого не буде?» Що це він собі думає? Інспектор поліції, практично заміжня! Харрі захотілося випити. Ні. Він знову поглянув на годинник.

І здригнувся від думки про той танець, який пообіцяв. Хутчіш додому, на Софієс-ґате. Зараз усі вже добряче напідпитку, але навіть і тверезі навряд чи хто-небудь з них помітив би відсутність співробітника з найдальшого кінця коридору. Відхилити двері тихенько, викликати ліфт, а там — сісти у свій вірний «Форд-ескорт», що чекає на нього на вулиці. Лінда, схоже, з насолодою танцює, учепившись у молодого співробітника, а той крутить її, ніяково посміхаючись.

— На концерті «Рага Рокерз» на Юстівале було веселіше, вам не здається?

Він відчув, як від низьких звуків її голосу закалатало серце.

Том увійшов до кабінету Елен і став у неї за плечима.

— Вибач мені за все, що я наговорив у машині, — сказав він.

Вона не чула, як він заходив, і тому здригнулася. У неї в руці була телефонна слухавка, але номер вона ще не встигла набрати.

— Ні, все було нормально, — відповіла Елен. — Просто я, це, ну-у… розумієш?

— ПМС?

Елен поглянула на Волера і зрозуміла, що він не жартує й справді хоче поспівчувати.

— Напевно, — сказала вона. Навіщо він зараз прийшов до її кабінету, він же раніше ніколи не заходив?

— Чергування закінчилося, Єльтен. — Волер кивнув на настінний годинник. Він показував десяту. — Я на машині. Можна відвезти тебе додому?

— Щиро дякую, але мені спершу треба зателефонувати. Можеш зачекати?

— Зателефонувати — в особистій справі?

— Та ні, просто.

— Тоді я почекаю тут.

Волер усівся в старе крісло Харрі, воно верескнуло, протестуючи. Він і Елен зустрілися поглядами. Чорт! Чому вона не сказала, що їй треба подзвонити в особистій справі? Тепер уже пізно. Може, Волер здогадується, що вона щось з’ясувала? Вона спробувала прочитати це в його очах, але він, здавалося, і думати про це забув. Елен охопив панічний страх. Страх? Тепер вона розуміла, чому їй завжди було незатишно поряд з Томом Волером. Не тому, що він так холодно тримався, не через його ставлення до жінок, «чорних», «нігерів», «вузькооких» і «підарів» і не через його звичку застосовувати силу за будь-якої слушної нагоди. Вона могла б назвати дюжину інших поліцейських, які в цих речах дали б Тому Волеру фору, — але з ними вона могла спілкуватися, знаходячи в кожному щось хороше. Проте з Томом Волером все було інакше, і тепер вона розуміла, в чому річ: вона його боялася.

— Гаразд, — сказала вона. — Це може почекати до понеділка.

— Чудово. — Він підвівся. — Тоді ходімо.

У Волера була японська машина, з тих, що, на думку Елен, схожі на гоночні «Феррарі». Сидіння в ній були глибокі й вузькі, так що доводилося сидячи підтискати плечі, а колонки займали мало не половину салону. Поки вони їхали по Тронхеймсвеєн, двигун тихо муркотів, і світло вуличних ліхтарів огортало їх. З колонок чувся вже звичний фальцет:

«…І only wanted to be some kind of a friend, I only wanted to see you bathing…»

Прінс. Принц.

— Можеш висадити мене тут. — Елен намагалася говорити невимушено.

— Про це не може бути й мови, — Волер поглянув у дзеркало заднього виду. — Доставка «від порогу до порогу». Куди далі?

Вона ледве стрималася, щоб не відчинити дверцята й не виплигнути на ходу.

— Тут ліворуч. — . Елен показала пальцем.

«Якби ти тільки був удома, Харрі».

— «Єнс-Б’єлькес-ґате», — прочитав Волер табличку на стіні будинку і звернув.

Ця вулиця ще темніша, пішоходів не видно. Краєм ока Елен побачила, як по його обличчю ковзали квадратики світла. Він знає, що вона знає? Бачить, що у неї одна рука в сумочці? Розуміє, що там той самий газовий балончик, який вона купила в Німеччині, а восени показувала йому, коли він сказав, що вона та її колеги наражають себе на небезпеку, відмовляючись носити зброю? Здається, він говорив їй, що може дістати надефективну зброю, яку легко сховати під одягом, а потрібної хвилини застосувати. Тоді вона прийняла це за черговий похмурий жарт у стилі «мачо» і просто посміялася.

— Гаразд, зупинися он біля тієї червоної машини.

— Але ж будинок чотири в наступному кварталі, — заперечив Волер.

Невже вона сказала йому, що живе в будинку номер чотири? Можливо. Може, вона просто забула про це. Елен відчувала себе прозорою, як медуза, і він бачив, що її серце б’ється надто часто.

Тепер двигун працював ухолосту. Волер пригальмував. Елен стала гарячково шукати, як відчинити дверцята. Прокляті японські конструктори! Що їм, важко було приробити до дверцят звичайну, зручну ручку?

— До понеділка, — сказав Волер їй у спину, коли вона знайшла ручку, вистрибнула на вулицю і вдихнула отруйне лютневе повітря Осло, немов свіжий запах дощу після довгої засухи. Останнє, що вона почула, перш ніж пірнути в під’їзд, було гурчання Волерової машини.

Елен вихором злетіла сходами, з шумом відбиваючи сходинки чоботами і тримаючи перед собою ключі, як чарівну паличку. Нарешті вона в квартирі. Набираючи домашній номер Харрі, Елен напам’ять повторювала слова Сверре Ульсена:

«Це Сверре Ульсен. Я все чекаю свої десять штук за те, що допоміг продати пушку старому. Подзвоніть мені додому».

Далі — відбій.

За якусь частку секунди Елен зрозуміла що до чого. Ось воно, ланка загадки, якої бракувало, посередник в операції з гвинтівкою Меркліна. Поліцейський. Том Волер. Природно. Для такого недолюдка, як Ульсен, десять тисяч крон — величезні гроші. Старий. Кола, пов’язані з торгівлею зброєю. Симпатія до правих екстремістів. Принц, який незабаром стане інспектором. Усе ж це ясно як білий день — так ясно, що Елен здивувалася: як вона — людина, що вміє вловлювати приховане значення там, де інші його не помічають, — не зрозуміла всього цього раніше. Можливо, це вже параноя, але поки вона чекала в машині, коли Том Волер вийде з ресторану, її не полишала думка: досить йому піднятися по службі’ ще вище (що цілком можливо) — і він зможе обкручувати й не такі махінації, прикриваючись владою, як щитом. І хто знає, кого з поліцейських він устиг завербувати. Їй здавалося, що більшість співробітників не дадуть втягнути себе ні в що подібне. Але цілком — до кінця — вона була впевнена тільки відносно однієї людини — Харрі.

Нарешті додзвонилася. Не зайнято. На тому кінці ніколи не буває зайнято. Візьми ж слухавку, Харрі!

Ще їй було ясно, що рано чи пізно Волер поговорить з Ульсеном і довідається, що сталося. Елен ні на мить не сумнівалася, що тоді їй постійно загрожуватиме смертельна небезпека. Треба діяти швидко, вона не може собі дозволити жодного неправильного кроку. Потік думок урвав чоловічий Голос:

— Холе слухає. Говоріть.

Пі-і-і.

— Хай тобі, Харрі! Це Елен. Тепер йому не втекти. Передзвоню тобі на мобільний.

Затиснувши слухавку між плечем і вухом, вона почала гортати телефонний довідник на літеру «X», випустила його з рук, і він з гуркотом упав додолу. Лаючись про себе, Елен нарешті знайшла номер мобільника Харрі. Добре, що він ніколи з ним не розлучається, подумала вона, набираючи його телефон.

Елен Єльтен жила на третьому поверсі недавно відремонтованого будинку. Її сусідкою була ручна синиця на ім’я Хельге. Елен, як і раніше, здавалося, що вона чує гурчання Волерової машини.

Ракель Фьоуке розсміялася:

— Якщо вже ви з Ліндою домовилися потанцювати, потоптатися доведеться.

— Еге ж. Або втікати що є духу.

Запала мовчанка, і Харрі подумав, що його слова могли не так зрозуміти. Тому він поквапився запитати:

— А як вийшло, що ти почала працювати в СБП?

— Через російську, — відповів вона. — Я ходила на курси російської мови при Міністерстві оборони, а потім два роки була перекладачем у Москві. Курт Мейрик запросив мене до СБП вже тоді. Після вивчення права я подалася прямо до тридцять п’ятого відділу СБП. Я думала, що справді даю користь.

— А це не так?

— Ні, звичайно! Сьогодні ті, з ким ми разом училися, працюють удесятеро більше, ніж я.

— Ти могла б піти зі свого місця і зайнятися тим самим, що й вони.

Вона знизала плечима.

— Мені подобається моя робота. А цим може похвалитися далеко не кожен.

— У цьому щось є.

Пауза.

«У цьому щось є». Невже не можна було бовкнути щось розумніше?

— А ти, Харрі? Тобі подобається твоя робота?

Вони все ще стояли, повернувшись до танцюючих, але Харрі побачив, куди вона показує йому очима. Йому набігало на думку різне. Що в неї довкола очей — усмішливі зморшки, що дачний будиночок Мускена неподалік того місця, де знайшли стріляні гільзи від гвинтівки Меркліна, що, за даними «Даґбладет», сорок відсотків норвежок, які мешкають у містах, зраджують своїх чоловіків, що потрібно розпитати дружину Евена Юля, чи не пам’ятає вона трьох норвезьких вояків полку «Норвегія», поранених або вбитих гранатою, кинутою з літака, і що треба б заскочити на новорічний розпродаж костюмів у «Дресманне», який так рекламували по ТБ-3. Але чи подобається йому його робота?

— Іноді, — сказав Харрі.

— І що тобі в ній подобається?

— Не знаю. Мабуть, це по-дурному звучить?

— Не знаю.

— Я кажу це не тому, що не думав про те, чому я став поліцейським. Я про це думав. І все одно не знаю. Може, мені просто подобається ловити поганих хлопців і дівчат.

— А що ти робиш, коли не ганяєшся за поганими хлопцями і дівчатами? — поцікавилася вона.

— Дивлюся «Останнього героя».

Вона знову розсміялася. І Харрі подумав, що ладний говорити найдурніші на світі речі, аби вона так сміялася. Але опанував себе і розповів дещо серйозне про своє життя, дійшовши до справді неприємних речей, раптом зрозумів, що не так вже їх і багато. І, позаяк вона як і раніше слухала його з цікавістю, він розповів ще про батька і про Сеструнчика. Чому всі оповідки про себе він закінчує розповіддю про сестру?

— Напевно, хороша дівчина, — сказала Ракель.

— Найкраща, — кивнув Харрі. — І найхоробріша. Її ніколи не лякає невідомість. Вона живе, як льотчик-випробувач.

Харрі пригадав випадок, коли Сеструнчик розповіла йому про одну квартиру на Якоб-Оллс-ґате, яку бачила в розділі «Нерухомість» у газеті «Афтенпостен». Їй сподобалися шпалери — схоже на її дитячу в Оппсалі. І вона купила її на аукціоні за двадцять тисяч крон — рекордна ціна за квадратний метр в Осло того літа.

Ракель Фьоуке так сміялася, що розлила текілу на піджак Харрі.

— Найкраще в ній — це те, що, навіть коли її літак розбивається, вона лише струшує з себе пил і — вперед, назустріч новим пригодам.

Вона протерла його піджак хустинкою.

— А ти, Харрі? Що ти робиш, коли твій літак розбивається?

— Я? Ну-у… Перший час просто лежу. Але потім знов підводжусь, іншого вибору все одно немає.

— У цьому щось є, — сказала Ракель.

Він глянув на неї: сміється? В її очах блищав пустотливий вогник. Вона теж випромінювала енергію, але це схоже, щоб її літак розбивався.

— Тепер ти розкажи що-небудь, — попросив Харрі.

У Ракелі не було сестер — вона була єдиною дитиною. Тому вона стала розповідати про свою роботу.

— А ми тут рідко когось ловимо, — говорила Ракель. — В основному справи вирішуються по телефону або на фуршеті в посольстві.

Харрі криво посміхнувся:

— І як же вирішувалася справа з тим секретним агентом, якого я підстрелив? — запитав він. — По телефону чи на фуршеті?

Ракель замислено поглянула на Харрі, вивудила із склянки шматочок льоду і, тримаючи його двома пальцями, підняла до очей. Крапелька води стекла по її долоні, прослизнула під тонким золотим браслетом і потекла вниз, до ліктя.

— Ти танцюєш, Харрі?

— Здається, я щойно хвилин десять говорив, як я ненавиджу танці.

Вона знову схилила голову набік.

— Я запитую, чи не потанцюєш ти зі мною?

— Під цю музику?

З динаміків лилася в’язка, як сироп, саксофонна варіація мелодії «Let it Be».

— Гадаю, ти витримаєш. Вважай, це для розігріву — перед танцем з Ліндою.

Вона м’яко поклала руку йому на плече.

— Ми фліртуємо? — запитав Харрі.

— Що, інспекторе?

— Перепрошую, але я важко розумію приховані натяки, тому й запитую: це флірт?

— Я про це ніколи не замислююся.

Харрі поклав руку їй на талію і невпевнено зробив крок на танцпол.

— Таке відчуття, неначе втрачаєш цноту, — сказав він. — Але це неминуче: рано чи пізно це доводиться робити кожному норвежцю.

— Що ти маєш на увазі? — розсміялась вона.

— Я маю на увазі: танцювати з колегою на корпоративній вечірці.

— Я тебе не примушую.

Харрі посміхнувся. Та навіть якби зараз на гавайських гітарах грали «Танець маленьких каченят» задом наперед, він півжиття віддав би за цей танець.

— Стривай, що це в тебе?

— Це не пістолет, це я такий радий тебе бачити. Секундочку…

Харрі відстебнув від паска мобільний телефон, відпустив Ракель, і та відійшла назад до динаміка. Коли Харрі повернувся до неї, вона простягнула до нього руки.

— Сподіваюся, за нами тут ніхто не підглядає, — сказав Харрі. І хоча Ракель уже сто разів чула цей заяложений поліцейський жарт, вона тихо засміялась у відповідь.

Елен не вішала слухавку, доки з’єднання припинилось. Харрі не відповідав. Потім вона набрала його номер знову. Елен стояла біля вікна і дивилася на вулицю. Жодної машини не було. Звичайно, не було, просто їй зараз повсюди ввижалася небезпека. Том, напевно, їде додому, незабаром ляже в своє ліжко. Або не в своє.

Після трьох невдалих спроб додзвонитися Харрі Елен вирішила набрати номер Кіма. Голос у нього був стомлений.

— Я відпустив машину тільки о сьомій вечора, — поскаржився Кім. — Двадцять годин роз’їжджав містом.

— Зараз лише обполоснуся і прийду, — сказала Елен. — Просто хотіла довідатися, чи вдома ти.

— Якийсь у тебе дивний голос. Щось сталося?

— Ні, нічого. Я підійду хвилин за сорок п’ять. До речі, не позичиш мені свого телефона? До завтра.

— А ти не заскочиш по дорозі до «Севен-елевен» на Мерквеєн по сигарети?

— Добре. Я викличу таксі.

— Навіщо?

— Потім поясню.

— Знаєш, сьогодні вже субота? Навіть і не намагайся додзвонитися до центрального таксопарку. Та можна сюди добігти за чотири хвилини.

Елен вагалася.

— Послухай, — сказала вона.

— Що?

— Ти мене кохаєш?

Він тихо засміявся, і Елен уявила собі його напіврозплющені сонні очі і худе змучене тіло під ковдрою в убогій квартирці на Хельґесенс-ґате. Там чудовий краєвид на річку Акерсельву. І все інше теж чудове. На мить Елен майже забула про Тома Волера. Майже.

— Сверре!

Мати Сверре Ульсена стояла під сходами і лементувала на все горло. Вона завжди так кричала, скільки себе пам’ятала.

— Сверре! Тебе до телефону!

Так кричать, коли кличуть на допомогу — якщо тонуть або ще щось подібне.

— Зараз візьму, мамо!

Сверре схопився з ліжка, взяв свій радіотелефон і діждався клацання — мати поклала слухавку в тій кімнаті.

— Алло?

— Це я.

Було чути, як на тому кінці співає Прінс. Як завжди.

— Я так і думав.

— Чому?

Питання пролунало різко. Так різко, що Сверре приготувався захищатися — начебто це він винен гроші і все ніяк їх не віддає.

— Ну, ти ж дзвониш, бо отримав моє повідомлення? — відповів Сверре.

— Я дзвоню, бо переглянув список прийнятих викликів на моєму мобільнику. І сьогодні ти розмовляв з кимось о двадцятій тридцять. Про яке повідомлення ти там базікаєш?

— Про нашу домовленість. Я ж спільник, і ти обіцяв…

— З ким ти розмовляв?

— Га? Ну, там була жінка, на автовідповідачі. Боязка така, твоя нова?..

Відповіді не було. Лише тихий спів Прінса: «You sexy motherfucker…» Раптом музика припинилася.

— Скажи мені точно, що ти говорив.

— Я просто сказав, що…

— Ні! Точно. Слово в слово.

Сверре відтворив свої слова так точно, як тільки зміг.

— Так і думав, що щось таке станеться, — сказав Принц. — Ти сам не зрозумів, як заклав усіх нас, Ульсене. Якщо ми зараз же не ліквідуємо цей витік, нам усім гаплик. Ти зрозумів?

Сверре Ульсен не зрозумів нічого.

Навіть повідомляючи, що його мобільник побував у чужих руках, Принц говорив цілком спокійно.

— Це був не автовідповідач, Ульсене.

— А хто ж?

— Скажемо так, ворог.

— «Монітор»? Хтось із цих нишпорок?

— Вона, мабуть, уже по дорозі до поліції. Ти повинен зупинити її.

— Я? Та я просто хотів отримати свої гроші і…

— Заткни пельку, Ульсене.

Ульсен заткнувся.

— Це задля Справи. Ти боєць чи ні?

— Так, але…

— А справжній боєць повинен замітати сліди, так?

— Я просто був посередником між тобою і старим, це ти…

— Особливо коли над нашим вояком висить строк у три роки, які стали умовними лише через якусь формальну помилку.

Сверре почув, як проковтнув слину.

— Звідки ти знаєш?.. — почав він.

— Не важливо. Я просто хочу, щоб ти зрозумів: тобі є що втрачати — не менше, ніж мені і решті братства.

Сверре задумався. Про те, що йому потрібно надягти.

— Куди підходити? — запитав він.

— На площу Скяус-плас за двадцять хвилин. Візьми з собою все, що потрібно.

— Не хочеш випити? — запитала Ракель.

Харрі поглянув довкола. Їх останній танець був такий пристрасний, що міг викликати неоднозначну реакцію присутніх. Тепер він і Ракель сиділи за дальнім столиком.

— Ні, я зав’язав, — відповів Харрі.

Вона кивнула.

— Це довга історія, — додав він.

— У мене є час, щоб вислухати.

— Я хочу, аби сьогодні ввечері лунали тільки смішні історії, — посміхнувся Харрі. — Поговорімо краще про тебе. Розкажи про своє дитинство.

Харрі думав, що зараз вона розсміється, але вона лише трішки усміхнулася.

— Моя мати померла, коли мені було п’ятнадцять. Про все крім цього я можу говорити.

— Вибач.

— Вибачатися нема за що. Вона була незвичайна жінка. Але цього вечора треба розповідати тільки смішні історії…

— У тебе є брати або сестри?

— Ні. Тільки я та батько.

— Отже, тобі довелося залишити його самого?

Вона здивовано поглянула на нього.

— Я знаю, що це таке, — вів далі Харрі. — У мене теж мати померла. Після цього батько цілими днями сидів у кріслі і дивився в стіну. Мені доводилося буквально годувати його з ложки.

— У мого батька була мережа магазинів з продажу будматеріалів — він почав справу сам, і мені здавалося, що він живе тільки цим. Але з тієї ночі, коли померла мама, він втратив до торгівлі будь-який інтерес. Він усе розпродав, а потім і зовсім звихнувся. Розігнав усіх, хто його знав. Включаючи мене. І перетворився на жовчного, самотнього старого. — Вона зробила непевний жест рукою. — У мене — своє життя. У Москві я познайомилася з молодим чоловіком, а батько сказав, що коли я вийду заміж за росіянина, то стану зрадницею. Коли ми з Олегом приїхали до Норвегії, стосунки у нас із батьком були вкрай напружені.

Харрі вийшов з-за столу і повернувся з коктейлем для Ракелі і склянкою коли для себе.

— Шкода, що ми не були знайомі, коли ходили на лекції з права.

— Я тоді був задиракою, — відповів Харрі. — Наскакував на всіх, кому не подобалась музика, яку я слухав, і фільми, які я дивився. Ніхто мене не любив. Та і я нікого не любив.

— Мені важко в це повірити.

— Насправді це фраза з фільму. Її говорить хлопець, аби перевірити Міа Фарроу. У сенсі, у фільмі. Ніколи не пробував, як це звучить у житті.

— Ну-у, — задумалася Ракель і надпила з келиха. — Гадаю, спроба вийшла вдала. Але… ти певен, що це фраза не з іншого фільму?

Вони обоє розсміялися. Розмова перескочила нагарні й погані картини і концерти, на які вони ходили свого часу, і незабаром у Харрі склалося про Ракель досить цілісне уявлення. Наприклад, у двадцять років вона самостійно зробила навколосвітню подорож. А за Харрі в ці роки із серйозних досягнень значилася лише невдала спроба виїхати за кордон та перші серйозні проблеми з алкоголем.

Ракель поглянула на годинник:

— Одинадцята. Мене чекають.

У Харрі завмерло серце.

— Мене теж.

— Справді?

— Так, моя порожня квартира. Тебе підкинути додому?

Вона усміхнулася:

— Не треба.

— Це по дорозі.

— Ти теж живеш на Холменколлені?

— Поруч. Ну, майже поруч. Бішлет.

Ракель розсміялася.

— Значить, на іншому кінці міста. Тоді ясно, чого від мене хочеш.

Харрі винувата посміхнувся. Вона поклала руку йому на плече.

— Підштовхнути твою машину, правильно?

— Здається, він поїхав, Хельге, — сказала Елен.

Вона стояла в пальті біля вікна і виглядала з-за фіранок. На вулиці внизу нікого не було: у таксі, що стояло під вікном, сіли три веселі подружки і машина поїхала. Синиця не відповіла. Однокрила пташка лише двічі моргнула і почухала живіт маленькою лапкою.

Елен спробувала ще раз подзвонити Харрі на мобільний телефон. Але той самий жіночий голос відповів, що апарат абонента вимкнено або той знаходиться поза зоною дії мережі.

Елен накрила клітку хусткою, сказала «на добраніч», вимкнула світло і вийшла з будинку. На вулиці Єнс-Б’єлькес-ґате як і раніше було порожньо, і вона поспішила на Торвальд-Меєрс-ґате, де, як вона знала, завжди багато людей у суботу ввечері. Перед магазином «Фру Хаген» вона разів зо два кивнула знайомим, з якими, здається, колись перекинулася словом у когось в гостях. Вона пригадала, що обіцяла Кіму купити сигарет, і звернула на Мерквеєн, аби заглянути в «Севен-елевен». Цього чоловіка вона теж начебто десь бачила, — і машинально посміхнулася, коли він поглянув на неї.

Елен стояла в «Севен-елевен» і намагалася пригадати, що курить Кім: «Кемел» чи «Кемел лайт». Вона раптом подумала про те, як мало вони знайомі. І скільки їм ще доведеться дізнатися одне про одного. І що вперше в житті ця думка не налякала Елен, а навпаки, порадувала. Вона була просто приречена на щастя. Думка про те, що Кім лежить голий у ліжку за якихось три квартали від неї, наповнила Елен якимсь в’язким, солодким і світлим почуттям. Вона зробила вибір на користь «Кемела» і нетерпляче чекала своєї черги. Знов опинившись на вулиці, вона вирішила зрізати шлях і побігла уздовж Акерсельви.

І раптом подумала, що навіть у великому місті зовсім поряд з людними місцями є й такі, де немає ані душі. Всі звуки розчинялися в дзюрчанні річки і жалібному хрускоті снігу під каблуками. І коли Елен нараз зрозуміла, що чує не лише власні кроки, було вже пізно звертати. Тепер вона чула і дихання, важке і голосне. Елен почула в ньому страх і злість і тієї ж миті зрозуміла, що їй загрожує смертельна небезпека. Не обертаючись, вона побігла. Кроки за її спиною гупали в такт її власним. Елен намагалася бігти за правилами — спокійно, не піддаючись паніці і не роблячи непотрібних рухів. «Не біжи, як стара баба», — подумала вона і намацала газовий балончик у кишені пальта, але кроки позаду чулися все ближче. Вона подумала, що коли добіжить до найближчого ліхтаря, то, вважай, врятована. Хоча знала, що це не так. Вона була якраз під ліхтарем, коли їй завдали першого удару — по плечу. Елен упала в замет. Другий удар зламав їй руку, і газовий балончик вислизнув з ослабілих пальців. Третій роздробив колінну чашечку, але від болю Елен не могла навіть закричати, і застряглий у горлі крик пульсував в артеріях її по-зимовому блідої шиї. У жовтому світлі ліхтаря вона побачила, як злочинець заносить над нею бейсбольну біту, і впізнала його: той самий чоловік, якого вона зустріла на розі біля «Фру Хаген». Підкоряючись інстинкту слідчого, Елен відзначила про себе, що на ньому коротка зелена куртка, чорні черевики і чорна в’язана шапка. Першим ударом по голові був пошкоджений очний нерв, і Елен вже не бачила нічого, крім бездонної темряви.

«Сорок відсотків тинівок виживають, — подумала вона. — Я переживу цю зиму».

Пальцями вона мацала сніг, намагаючись за що-небудь ухопитися. Наступний удар припав по потилиці.

«Вже недовго, — подумала Елен. — Я переживу цю зиму».

Харрі зупинився на Холменколлвеєні, біля стежки, що вела до особняка Ракелі Фьоуке. У променях білого місячного світла її шкіра здавалася неприродно білою, майже мертвотною, і навіть у напівтемному салоні автомобіля Харрі міг розгледіти в її очах втому.

— Ну ось ми і приїхали, — сказала Ракель.

— Приїхали, — повторив Харрі.

— Я б запросила тебе додому, але…

Харрі розсміявся:

— Думаю, що Олег цього не оцінить.

— Олег солодко спить, я думаю, це не сподобається його няні.

— Няні?

— Олегова няня дочка одного з моїх колег по СБП. Прошу, зрозумій мене правильно, я просто не хочу, аби про мене на роботі поповзли чутки.

Харрі сидів, утупившись у приладову панель. По склу спідометра тяглася тріщина, індикатор тиску мастила згас — мабуть, перегорів запобіжник.

— Олег — твій син?

— Так, а ти що думав?

— Ну-у. Я думав, ти говориш про чоловіка, з яким ви разом живете.

— Якого чоловіка?

Підкурювач або вилетів, або його поцупили разом з магнітолою.

— Олег народився, коли я жила в Москві, — сказала Ракель. — Ми з його батьком два роки прожили разом.

— І що сталося потім?

Вона знизала плечима:

— Нічого. Просто ми одне одного розлюбили. І я повернулася до Осло.

— Так ти…

— Мати-одиначка. А ти?

— А я просто одинак.

— До того, як тебе перевели до нас, я чула щось про твого напарника з відділу вбивств.

— Елен? Ні. Ми просто добре ладнали. Ладнаємо. Вона все ще час від часу мені допомагає.

— З чим?

— Із справою, яку я веду.

— А, ну так, із справою.

Ракель знову поглянула на годинник.

— Тобі допомогти відчинити дверцята? — запитав Харрі.

Вона посміхнулася, похитала головою і штовхнула дверцята плечем. Ті, жалісливо вискнувши, відчинилися.

На схилі Холменколлена було тихо, лише стиха шарудів вітер у вітті старих ялин. Ракель поставила ногу на сніг.

— Добраніч, Харрі.

— Ага, і ще одне питання.

— Що?

— Коли я був тут минулого разу, чому ти не спитала мене, навіщо я шукаю твого батька? Ти лише спитала, чи можеш чим-небудь мені допомогти.

— Звикла на роботі. Не хочу запитувати про речі, які мене не обходять.

— Ти перестала бути допитливою?

— Я була і буду допитливою, просто не запитую. То навіщо тобі був потрібний мій батько?

— Я шукаю колишнього легіонера, з яким твій батько міг бути знайомий на війні. Цей легіонер купив гвинтівку Меркліна. До речі, коли я говорив з твоїм батьком, він зовсім не справив враження жовчного старого.

— Схоже, книга повернула його до життя. Я сама здивована.

— Може, колись ви знову помиритеся?

— Можливо, — відповіла Ракель.

їхні погляди зустрілися, зачепилися один за одного і вже не могли відірватися.

— Ми фліртуємо? — запитала вона.

— Ніколи про це не замислююся.

Її розсміяні очі стояли перед Харрі і потім, коли в Бішлеті він припаркував машину в недозволеному місці, забіг до своєї порожньої квартири і ліг спати, не звернувши уваги на блимання червоного вогника автовідповідача — сигнал про нове непрочитане повідомлення.

Сверре Ульсен замкнув за собою двері, роззувся і став тихенько підійматися сходами. Він переступив скрипучу сходинку і відразу ж зрозумів, що даремно.

— Сверре?

Мати кричала з відчиненої спальні.

— Що, мамо?

— Де ти був?

— Просто гуляв, мамо. Але я вже прийшов і зараз ляжу спати.

Він не слухав, що мати говорила далі, — він приблизно знав, що вона може сказати, і просто пускав її репліки повз вуха. Ульсен увійшов до своєї кімнати і зачинився. Нарешті він сам. Він ліг на ліжко, втупився в стелю і прокрутив у пам’яті те, що сталося. Як кіно. Ульсен заплющив очі і спробував зупинити плівку, але та крутилася далі.

Ульсен не знав, ким вона була. Принц, як вони й домовилися, зустрів його на Скяус-плас і одвіз на вулицю, де вона жила. З автомобіля її вікна видно не було, зате вони добре бачили під’їзд — тільки-но вона вийде, вони відразу помітять. Принц сказав, може, доведеться прочекати так усю ніч, порадив Ульсенові розслабитись, увімкнув цю кляту негритянську музику й опустив спинку крісла. Але вже за півгодини двері під’їзду відчинилися, і Принц сказав: «Ось вона».

Сверре кинувся за нею, але не встиг наздогнати, бо вона випірнула з цієї темної вулиці, і довкола відразу стало багато народу. Якоїсь миті вона зненацька обернулася і подивилася прямо на нього. Ульсену відразу ж здалося, що його розкусили — що вона помітила біту, сховану під курткою. Він так злякався, що в нього перекривилось лице, але потім, коли вона вибігла з магазину «Севен-елевен», страх минув і поступився місцем злості. Подробиці того, що сталося під тим ліхтарем біля річки, Ульсен пам’ятав і не пам’ятав одночасно. Він знав, що сталося, але щось випало з пам’яті. Як у грі, де тобі показують лише частину картинки, а ти маєш угадати, що це.

Ульсен знову розплющив очі. Поглянув на набубнявілу штукатурку стелі. Коли він отримає гроші, то викличе нарешті службу ремонту, аби ліквідували ці патьоки, — мати стільки з цим б’ється. Ульсен почав думати про ремонт, але в голову лізли інші думки. Щось не так. Цього разу все інакше. Не як з тим вузькооким в «Денніс-кебаб». Ця жінка — звичайна молода норвежка. Коротке русяве волосся, блакитні очі. Вона могла б бути його сестрою. Ульсен спробував повторити, що йому втовкмачував Принц: що він боєць, що це задля Справи.

Він поглянув на фотографію, яку почепив на стіну під прапором зі свастикою. На фотографії рейхсфюрер СС і начальник німецької поліції Генріх Гіммлер стояв на трибуні в Осло. 1941 рік. Він звертався до норвезьких добровольців, що прийняли присягу військ СС. Зелена уніформа. На комірі літери «СС». На задньому плані — Відкун Квіслінґ. Гіммлер. Славна смерть 23 травня 1945 року. Самогубство.

— Чорт!

Сверре підвівся і почав занепокоєно ходити туди-сюди кімнатою.

Він зупинився перед дзеркалом біля дверей. Провів рукою по голові. Потім почав порпатися в кишенях. Чорт, куди поділася шапка? На мить він злякався, що вона зараз лежить у снігу поряд із забитою, але потім пригадав, що, коли він знову сідав у машину Принца, шапка на ньому була. Ульсен перевів дух.

Біти він позбувся, як і радив Принц. Витер відбитки пальців і викинув у Акерсельву. Зараз треба просто затаїтися і чекати, що буде далі. Принц сказав, що поклопочеться про все, як робив раніше. Де Принц працює, Сверре не знав, але був певен, що в нього так чи інакше є гарні зв’язки в поліції. Ульсен роздягся перед дзеркалом. У місячному світлі, що пробивалося крізь завіски, татуювання на його шкірі здавалося сірим. Ульсен провів пальцями по залізному хресту, який висів у нього на шиї.

— Сука, — пробурмотів він. — Клята червона сука.

Коли він нарешті заснув, уже починало сіріти.

ЕПІЗОД 51