Чорна Брама

ЦЕ, ТОВАРИШІ, СЛУЖБА!

На узбережжі Баренцового моря протягом усього року дмуть мусонні вітри, взимку — з суші, влітку — з моря. Весною вітри мінливі, і, як кажуть помори, південно-східний полуденник часто змінюється опівнічником — північно-східним вітром.

Цього разу з дивною для весни наполегливістю третю добу дув лютий північно-східний вітер.

Сторожовий корабель «Завірюха», пережидаючи шторм, зайшов у губу Залізна і став на якір.

Команда корабля, стомлена триденним виснажливим штормом, зітхнула з полегкістю.

Поливанов спустився в каюту — останню добу він не сходив з містка.

Скинувши обледенілий реглан, капітан повісив його біля грілки, сяк-так стягнув валянці і, не роздягаючись, ліг поверх ковдри. З рамки, що висіла на стіні каюти, дивилася Наталя, дружина. Бачились вони не часто. Наталя викладала англійську мову в Мурманському морехідному училищі. Під час канікул вона приїжджала до нього в Коргаєву Салму, потім вони разом їздили на південь. Минулого року «Завірюха» стояла в ремонтному доку, і Поливанов часто бував дома. Дуже рідко, коли корабель приходив на базу, йому щастило поштовим катером навідатися додому.

Знайомим примруженим поглядом дивилась на нього дружина — Наталя була короткозора, а сфотографувалась без окулярів, — дивилась загадково, трохи глузливо і усміхалась. Такою він побачив її вперше двадцять років тому.

«Незабаром річниця нашого подружнього життя, — подумав Поливанов. — Чи пощастить у цей день побувати дома, чи ні?»

Дев'ятов постукав у каюту і, не почувши відповіді, обережно відчинив двері. Командир спав, але від погляду помічника прокинувся, підвівся з койки і, вже, взуваючи валянці, запитав:

— Що там?

Дев'ятов подав командирові текст радіограми:

Великий життєвий досвід і знання обстановки на кордоні підказували командирові, що їх чекає велике і серйозне випробування. Виникло знайоме відчуття внутрішньої мобілізованості, тієї сторожкої зібраності, яка звичайно охоплює, людину, коли вона очікує на неминучу небезпеку.

Розворот під шквальним вітром поглинув увагу командира. Коли корабель ліг на курс, Поливанов ще раз перечіпав радіограму. Поміркувавши, він викликав командирів бойових частин і наказав привести матеріальну частину корабля в етап бойової готовності.

Ще шлюпку не встановили на кільблок, ще не підняли забортного трапа, а «Завірюха» вже прийняла на борт Клебанова та Аввакумова і на повних обертах ішла до мису Крутого.

Капітан Клебанов вручив командирові корабля засургучований пакет. Ознайомившись із змістом пакета, Поливанов викликав замполіта і боцмана. Про що капітан і замполіт говорили з боцманом, було таємницею для всіх.

З каюти командира боцман спустився в матроський кубрик. Приглядаючись до матросів, він мовчки сновигав по всьому кораблю і вийшов на півбак. Тут, біля гармати, боцман побачив Нагорного. Допитливо розглядаючи комендора, Ясачний постояв коло нього і, очевидно розв'язавши якесь складне, болюче питання, промовив:

— Нагорний, ідіть у кубрик, скиньте верхній одяг і взуття… У вас сухі шкарпетки є?

— Є, товаришу мічман… — з подивом відповів Нагорний.

— Переодягніть шкарпетки. Баталер видасть вам нове штормове обмундирування. Зрозуміло?

— Ясно, товаришу мічман! — дедалі більше дивуючись, відповів Нагорний.

— Виконуйте!

Нагорний сховав ганчір'я, яким протирав гармату, затягнув чохол і бігом, як належить за статутом, кинувся виконувати наказ.

Прислухаючись до дрібного перестуку комендорських каблуків по трапах, боцман ще якийсь час постояв біля гармати, подумав і неквапливо почав спускатися до замполіта.

Чекаючи на боцмана, замполіт уже в котрий раз з олівцем у руках вивчав карту узбережжя затоки.

Штурманський годинник лунко відлічував час.

Крізь прочинену кришку ілюмінатора Футоров бачив то гребінь швидкоплинної хвилі, то похмуро-сірий вир моря.

Постукавши, до каюти ввійшов Ясачний. Корабель накренило. Олівець перекотився через увесь стіл і затримався біля буртика. Під склом, поряд з графіком бойового розкладу, лежали фотокартки всіх Футорових — одне від одного менше четверо хлопчаків.

Помітивши потеплілий погляд Ясачного (боцман любив дітлахів), Футоров, ніби підкреслюючи цим усю важливість майбутньої розмови, закрив фотокартки блокнотом.

Ясачний поглинув на годинник — часу залишалося в обріз, — обличчя його стало суворим і навіть урочистим. Поклавши на стіл партійний квиток, він промовив:

— Прошу зберегти до часу.

Футоров мовчки погортав документ і поклав його до вогнетривкої шухляди стола.

— Я мушу, мічмане, попередити вас, — сказав Футоров. — Оперативна група виконує відповідальне завдання. За операцію відповідає капітан Клебанов. Вас, Петре Михайловичу, обрали ще й тому, що для успішного здійснення операції потрібен моряк, який дуже добре знає узбережжя. Наш обов'язок — допомогти чекістам. Ясно?

— Ясно, товаришу капітан-лейтенант!

Підхопивши олівець, що покотився в зворотному напрямі, замполіт перейшов до головного:

— Кого намітили в оглядову групу?

— Старшину першої статті Хабарнова і матроса Нагорного.

— Нагорного? — здивувався замполіт.

— Товаришу капітан-лейтенант…

— З яких міркувань ви обрали комендора?

— Я міркував так: чим складніше завдання ставить перед людиною життя, тим міцнішим стає характер.

— Не бачу зв'язку, — зауважив Футоров і, спершись ліктями на стіл, переплів вузлуваті пальці сильних, по-робочому міцних рук.

— Хлопець зіткнеться з такими труднощами, що…

— Якщо я правильно зрозумів, ви хочете взяти з собою Нагорного, не відкриваючи йому суті завдання?

— Розумієте, товаришу капітан-лейтенант, хлопець він прямий, чесний, йому оцей театр…

— Цебто — як театр?! — розізлився Футоров і стиснув руки так, що аж пальці побіліли. — Перша-ліпша випадковість може погубити Нагорного і провалити всю операцію. Ви навіть не подумали про людину! Хлопчина вірить вам, прагне у всьому наслідувати вас… Ви помітили, як, замислившись, Нагорний зсуває шапку на лоба? Точнісінько так, як ви це робите. Для Нагорного ви той ідеальний взірець моряка і людини, з якої він ладен брати приклад скрізь і у всьому, і раптом… Ні, ви розумієте, що з усього цього може вийти?

— Признатися, я так міркував: не слід хлопцеві підкладати кранці. Чим більше стукатиметься бортами, тим міцнішим стане. Крім того, було в мене ще одне побоювання. В Нагорного — що на душі, те й на обличчі, який вітер — така хвиля. Повернеться з пошти, гляну на нього — знаю, від кого листа одержав: від друга, під матері чи від Світлани.

— Ви думаєте, що Нагорний викаже себе? — запитав Футоров.

— Боюсь…

— А я не боюсь. Приховувати думки, почуття і настрої від своїх товаришів? Навіщо? Хіба це соромно — кохати й бути коханим? А ви звернули увагу на те, як поводиться Нагорний, коли поблизу з'являється фельдшер? Бовтанка така, що сліпа кишка стає зрячою, команда лежма лежить, а Нагорному гірше за всіх. Фельдшер його запитує: «Як себе почуваєте?», а він: «Люблю, — каже, — свіжу погоду!» — та ще й посміхається…

— То як же? — після паузи запитав Ясачний.

— Беріть Хабарнова і Нагорного, але попереджаю: завдання опрацювати з ними до найдрібніших деталей! Передбачити все, щоб жодних випадковостей. Зрозуміло?

— Ясно!

— Командирові я доповім. У мене є деякі міркування, — промовив Футоров і розгорнув блокнот.

А в цей час «любитель свіжої погоди» уже скинув з себе весь старий, просякнутий вологою і морською сіллю одяг і, чекаючи баталера, умостився на койці. Заплющивши очі, Нагорний спробував уявити собі, що його чекає, але нічого не вийшло. Тоді він з головою накрився ковдрою — випробуваний спосіб зігрітися після холодного вітру протягом коротких годин між двома вахтами. Тепло вступило в ноги, огортало все тіло, хилило в сон.

— Де Нагорний? — запитав баталер, спускаючись у кубрик.

Матрос, що прасував комірець, хитнув головою в бік койки Нагорного.

— На, жених, одержуй! — поклавши на рундук обмундирування, промовив старшина-надстроковик, який виконував обов'язки баталера.

Нагорний сів, звісивши з койки босі ноги, і ображено запитав:

— Чому це «жених»?

— А я звідки знаю? — всміхнувся старшина і, вже піднімаючись трапом, сказав: — Зайдеш до баталерки розпишешся!

Нагорний вийняв з рундука вовняні, виплетені матір'ю шкарпетки. Це були ті самі шкарпетки, які вона прислала в посилці. Одягаючись, він міркував про причину маскараду. Нагорний був певен, що боцман добре ставиться до нього, однак тривожне почуття невідомості не залишало його.

Вийнявши з рундука фотокартку Світлани, він довго, ніби вперше, розглядав її. Дівчина була сфотографована в парку, вітер розкуйовдив її волосся, напнув блузку. Повні губи були злегка відкриті, неначе дівчина розмовляла з коханим. На зворотному боці він прочитав, хоча й знав усе написане напам'ять:

Почувши важкі кроки боцмана, що спускалися трапом, Нагорний заховав фотокартку до бічної кишені ватника — він просто не встиг би її покласти в рундук.

Ясачний прискіпливо оглянув комендора, звелів поставити ногу на банку, помацав черевики і сказав:

— Просторі. Теплі онучі є?

— Є, — відповів Нагорний.

— Намотайте. За десять хвилин щоб були в каюті капітан-лейтенанта Футорова. Зрозуміло?

— Ясно, товаришу мічман.

Боцман піднявся на верхню палубу.

Тим часом матрос випрасував комірця і взявся писати листа.

Нагорний пригадав Лобазнова, його лист і подумав: «Хома завжди був холодний, акуратний і розважливий, навіть у дружбі…»

Нагорний поспішив з висновками.

Саме в цей час, ризикуючи власним життям, проти шквального вітру і колючого снігу, що сік обличчя, знемагаючи, падаючи і підводячись знову, Лобазнов ішов вузенькою стежкою поміж скелями й морем, тягнучи на плечах Мишка Єльцова…

Повернувшись з начальником на заставу, Лобазнов навіть не встиг коня розпрягти: через п'ятнадцять хвилин він мав іти старшим на спостережний пункт.

Лобазнов і Єльцов ішли зі зброєю, несли в речових мішках сухий пайок і дрова для пічки. Разом з ними з застави вийшов і Семен Чукаєв. Він ніс балон для машини, що застряла за кілька кілометрів від спостережного пункту.

Дозорна стежка то в'юнилася між крутими скелями, то спускалася вниз до самого моря. Паралельно до стежки трохи далі на захід крокували телеграфні стовпи. Ледь помітні в сніговій заметілі, ці стовпи були все-таки непоганим орієнтиром.

Температура знизилась до мінус шістнадцяти градусів. Тут, на півострові, було значно тепліше, ніж на континенті, та при сильному зустрічному вітрі і шістнадцять градусів — «добряча закуска», як висловився Лобазнов, прочитавши на заставі зведення погоди.

Йшли знайомою дорогою. Всі троє були молоді, витривалі і вже досить досвідчені, щоб подолати ці шість кілометрів, не зупиняючись на перепочинок.

Години через дві вони побачили занесений снігом дах спостережного пункту. Чукаєв промерз і, перш ніж вирушити на розшуки потерпілої машини, вирішив відігрітися у спостерігачів, випити кухоль гарячого чаю.

Старанно пообмітавши віником валянки, вони зайшли в жарко натоплене приміщення. Лобазнов подзвонив на заставу і доповів, що наряд благополучно прибув і приступив до виконання своїх обов'язків.

Прикордонники, які змінилися, вирушили на заставу. Попутний вітер дув їм у спину.

Єльцов налив з відерця чайник, поставив на плиту і, діставши сокиру, почав рубати дрова. Солодко замружившись, Чукаєв улаштувався біля пічки. Лобазнов заступив на спостережний пост.

Минуло не більше десяти хвилин, коли в секторі спостереження з'явився рибальський траулер «Муром», він ішов з Варангер-фіорду з повним трюмом риби, — про це свідчила низька осадка. Вітер набирав сили. На розгойданій хвилі судно кидало, мов тріску.

«Муром» — наш рибальський траулер, приписаний до Мурманського порту. Лобазнов це чудово знав, але порядок служби вимагав повідомляти про всі судна, що з'являлися в зоні спостереження. З допомогою нескладного, але досить точного приладу, що мав гучну назву курсопоказувач, Лобазнов визначив напрям судна і записав у журналі:

«Рт „Муром“ пеленг вісімдесят п'ять. Дистанція десять кабельтових. Курс сто сімдесят п'ять».

Потім він узяв трубку і хотів доповісти на заставу, але… зв'язку не було.

Побачивши, що Лобазнов надів ватник і шапку, Єльцов запитав:

— Ти куди?

— Лінія пошкоджена…

— Застава виявить пошкодження і вишле зв'язківців, — заспокоїв його Єльцов.

Єльцов і справді був родом з Єльця. Єлецьких з давніх-давен прозивають коклюшками за майстерність плести мережива. Єльцов був схожий на мереживницю, йому б замість котелка з концентратом пшоняної каші дати в руки п'яльця та коклюшки! Було в його зовнішності щось жіноче: може, ніжний рожевий колір обличчя, а може, по-дівочому маленькі, яскраві уста. Мишко Єльцов мріє стати лікарем-педіатром і, звичайно, доб'ється свого, а поки що… Він підвівся і почав одягатися.

— А ти, Єльцов, куди? — здивувався Лобазнов.

— Сам ти не впораєшся. Та й взагалі поглянь, що діється…

Лобазнов прочинив двері. До будиночка вдерся крижаний вітер. Видимість була не більше як метрів п'ятдесят: найближчий стопи телефонного зв'язку ледь бовванів за густою сніговицею.

Знявши з гвіздка моток міцної вірьовки, Лобазнов промовив:

— Ну що ж, Єльцов, удвох то й удвох! Семене, заступай на пост, поки ми повернемось!

— А як же з балоном? — несміливо нагадав Чукаев, розімлівши від тепла.

— Ми швиденько обернемось, — заспокоїв його Лобазнов. — Залишати пост нам обом не можна, але й без зв'язку, сам розумієш, каюк!

Вони вийшли з будиночка, і хурделиця замела їхній слід на порозі. Шквальний вітер люто штурхав у спину. Лобазнов оглядав лінію. Єльцов, орієнтуючись по стовпах, ішов попереду — прокладав стежку. Щоб не розгубитись, вони прив'язали вірьовку до кисті лівої руки. Цей примітивний зв'язок був потрібен — віддаляючись тільки на довжину вірьовки, вони вже не бачили один одного в цій сніговій круговерті.

«Весна! Вже виймається перша рама…» — пригадав Лобазнов і, чортихаючись та кленучи на всі заставки пошкодження телефонної лінії, подумав: «Андрійкові на морі легше. Ну, похитає, ото диво! В таку хурделицю не доводиться вештатись. Та й, крім того, форсу більше. Дівчата на моряків задивляються і…» — позаздрив він, але в ту ж мить підсковзнувся, упав і добряче стукнувся лобом об камінь.

Змотуючи вірьовку, Єльцов повернувся назад.

— Що трапилось, Хомо?

— Нічого! — огризнувся Лобазнов. — Замалим камінець не розбив.

Він підвівся і, підштовхуваний вітром, ступнув уперед. Ішли повільно. Лінія тяглася трохи вбік од стежки, проводи звисали над глибокими ущелинами, піднімались на круті сопки. Стовпи були закріплені в дерев'яних зрубах, заповнених камінням. У скелястому грунті яму для стовпа не викопаєш.

Минуло хвилин тридцять. За цей час прикордонники просунулися вперед не більше як на кілометр, коли це зненацька біла непроглядна сніговиця розсіялась, і вони побачили криваво-червоне сонце, що аж сліпило очі.

— Оце здорово, Хомо! — вигукнув Єльцов, кидаючись назустріч товаришеві.

— Даремно радієш! — буркнув Лобазнов, оглядаючи горизонт. — Дивись, яка «закуска» суне…

Далеко, за десятки кілометрів, майже від самого небокраю чорними зловісними смугами, немов наступаючи бойовими шеренгами, грізно й неухильно сунули на них важкі хмари.

Не промовивши більше ні слова, солдати квапливо спустилися з сопки. Вони поспішали, бігли там, де це було можливо, і все ж таки, коли знайшли місце розриву проводів, на них налетів новий заряд хурделиці.

Під натиском шквалу стовп, що стояв край урвища, впав, вивернувши каміння із зрубу, і лінія провисла в глиб ущелини.

— Промацай кожен провід, — сказав Лобазнов Єльцову. — Знайдеш розрив — контакт зроби як слід. Зрозумів?

— Єсть зробити як слід! — повторив Єльцов, обв'язуючись вірьовкою.

Упершись ногою в гранітний валун, Лобазнов обережно травив вірьовку, спускаючи Єльцова вниз. Залишалося не більше трьох-чотирьох метрів вірьовки, коли Хома почув з ущелини:

— Стоп! Здається, прибув! Нічогісінько не видно… Зараз… Я…

Зненацька пролунав крик, потім вірьовка смикнулася вниз, потягнувши Лобазнова за собою.

— Що трапилось, Єльцов?! Що трапилось? — кричав Лобазнов, схилившись над ущелиною.

Хома почув стогін, потім кволий, ледь чутний голос:

— Ногу… здається… зламав… Думав… на самому дні… а ступив — карниз… Тут ще метрів чотири…

Раптом Лобазнов відчув, що вірьовка ослабла.

— Що ти там робиш? Мишко!

— Відв'язався… Шукаю розрив… — долинуло до нього.

Довго Лобазнов прислухався до того, що робиться внизу, але нічого не міг уловити. Поки він лежав долілиць край урвища, хурделиця замела його снігом.

Скільки він ждав, важко було сказати… Тут, на високому уступі сопки, вітер і сніг шмагали з такою силою, що кожен порив здавався ударом дзвінкого й дошкульного батога.

— Хомо, де ти? — почув він голос Єльцова, як здалося йому, зовсім з протилежного боку.

Лобазнов відгукнувся. Згодом голос Єльцова пролунав ближче, потім вірьовка заворушилась і напнулася.

— Можна тягти? — крикнув Лобазнов.

Припавши грудьми до гранітного валуна і напружуючи всі сили, Хома підтягував вірьовку. Він знав, що довжина її всього п'ятнадцять метрів, але зараз йому здалося — метрів шістдесят, не менше…

Над ущелиною з'явилась голова Єльцова, потім він перевалився через край, спробував підвестися і, застогнавши, ткнувся обличчям у сніг. Хома підповз до нього. Закусивши до крові губу, Мишко беззвучно плакав… Він соромився своїх сліз, але біль у нозі ставав нестерпним…

— Розрив… на… одному… проводі… Доточив шматок, — через силу пояснив Єльцов.

— Іти зможеш? — запитав Лобазнов.

— Ні… Ти мене куди-небудь… од вітру… в улоговину… А сам іди… Подзвони на заставу… По мене пришлють… — запропонував він.

— Ти замерзнеш, йолопе! — з грубуватою ніжністю промовив Лобазнов. — Тут кілометрів два. Поки я проти вітру дійду до поста, вважай, година. З застави хлопці також ітимуть проти вітру — мінімум ще дві години… Ні, Мишко, я тебе тут не залишу, — вирішив Лобазнов. І, несподівано всміхнувшись, сказав: — Ми в школі гралися в «коней і вершників», а ви не гралися?

— Ні-і, — з подивом дивлячись на Хому, протягом сказав Єльцов.

Обличчя Лобазнова було близько, і чомусь тільки зараз Мишко звернув увагу, що все воно поцятковане смішними веснянками.

— Клас на клас, — пояснював Лобазнов. — Одні сидять на гиргошах, вони, виходить, вершники, а під ними коні. І один одного з коней стягають. Смішно… Ну гаразд, годі теревені правити, залазь-но мені на гиргоші! — рішуче заявив він і став поряд з Єльцовим навкарачки.

— Та що ти, Хомо? При своєму розумі? — навіть забувши про біль, обурився Єльцов.

— Товаришу Єльцов, на гиргоші! — тоном старшого наказав Лобазнов.

— Послухай, Хомо, та проти такого вітру хоч би самому якось добратись до місця, а ти…

— Товаришу Єльцов! — з погрозою крикнув Лобазнов.

Єльцов обняв його за шию і підтягся на гиргоші.

Хома обережно випростався, прив'язав Єльцова до себе вірьовкою, потім, присівши, взяв в обидві руки по карабіну і рушив уперед. Звичайно, він переоцінив свої сили. Проти такого вітру важко було йти і одному, але… Упертість, а головне — злість додавали йому сили, і він поволі просувався вперед. Хороше це почуття — злість, якщо воно спрямоване проти труднощів на шляху людини!

Лобазнов повернув до моря і вийшов на стежку, тут сопка прикривала од вітру.

Кожен крок Хоми завдавав Єльцову нестерпного болю.

Спочатку Лобазнову здавалося, що Єльцов важить зовсім небагато. Але не зробивши й сотні кроків, він зрозумів, що ноша над його сили. Сковзаючись на обледенілому камінні, він падав, підводився і уперто йшов уперед, думаючи: «Ось дійду до отого стовпа і відпочину хвилин п'ять». Але коли із снігової мли проступав силует наступного стовпа, Лобазнов знову прикидав: «Мабуть, ще пройду кроків сто, а тоді відпочину». Зробивши сотню кроків, він знову думав: «Тепер уже до наступного стовпа недалечко», і йшов уперед, не зупиняючись.

Коли, зовсім знесилений, хитаючись, наче п'яний, Лобазнов твердо вирішив перепочити і хоч на кілька хвилин прикрити обличчя від ударів колючого вітру, снігова завіса раптом упала, і яскраве сонце заграло на сивій хвилі. Спостережний пункт був уже зовсім близько, найтяжче залишилося позаду. Але тепер нова обставина прикувала увагу Лобазнова: приблизно милі за дві од берега і паралельно до нього йшов великий іноземний транспорт!

Забувши про втому, солдат швидко пройшов останні кілька метрів. Поклавши Єльцова на нари, Лобазнов ухопив бінокля. Він бачив праву частину корми і, мабуть, тільки другу половину назви: «… кке Уле».

Чукаєв уже визначив судно. Лобазнов зняв трубку телефону — зв'язок налагоджено!