Чорна Брама

КОМУ ЯКА ЦІНА

Глафіра відчинила двері і завмерла на порозі. На лаві сидів Саша Кондаков, чисто поголений, молодий. На ньому була сорочка, яку вона сама вишивала на «Зірочці», коли йшли з верфі. Тільки вузькувата, мабуть, стала йому та сорочка, а може, зіпріла в скрині — розірвалася лід пахвами. Сидів Саша на лаві, дивився на Глафіру і сміявся.

— Прийшов… — від порога озвалась Глафіра, а в самої губи затремтіли. — Чому ж так довго?

— Повітер'я[21], Глашо, не було, та й занесло мене далеко.

Він простяг до неї руки. Глафіра, наче тільки й ждала цього, кинулась в його обійми.

— Олесику, Сашуню! Поповиглядала я тебе, голубе мій! — Тільки тепер вона помітила, скільки рисочок на його обличчі накреслив час. — Де ж ти пропадав стільки років? Як жив? Чому не писав?

— Від тебе, Глашо, нічого не приховаю. У полон я попав тяжкопоранений. Війна скінчилась — у таборі під Мюнхеном два роки був. Все до тебе, Глашо, рвався, та не вирвався. Там у нас подейкували: хто був у полоні, тому краще додому не повертатися — тюрма та каторга, а чужа сторона хоча й лиха мачуха, та все ж не тюремник. Подався я за океан. Як жив, сама розумієш: на чужині, як в океані, — ноги кволі. Бачу я, люду там неприкаяного видимо-невидимо. Ждатимеш покірно свого талану — не діждешся, треба самотужки пробиватися. Ти, Глашо, знаєш, я на видумки різні майстер, але скільки не бився — виходило, як тому Савці, що не має долі ні на печі, ні на лавці. Сплавляв я ліс на річці Горн у штаті Монтана. Служив солдатом у Гондурасі. Помічником механіка плавав на смердючій каботажці, рейс Чарльстон — Савенна — Джексонвіль. Навіть робив бізнес на рибі, але капіталу не нажив. Якщо все, що я пережив за ці роки, пригадати та записати — книга-роман вийде, почнеш читати — не одірвешся. Час та розлука любов сушать, а я з року в рік усе дужче тебе любив, Глашо, журився. Та на самій журбі моря не перепливеш. Трапився мені один чоловік, нібито наш, росіянин. Не можу збагнути, звідки він міг дізнатись про моє життя, але знав він усе достеменно. Хочеш, каже, жити по-людськи — ось тобі п'ять тисяч шведських крон на норвезький банк у Нурвогені, а п'ять тисяч опісля, коли діло зробиш. Гроші немалі. Такі гроші з доброго дива не дають. Але сама знаєш: на чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Погодився я. Тоді саме жив я в африканській країні Конго. Працював наглядачем на руднику О'Катанга. Собаче життя, собача й робота. Тільки я підписав документ, посадили мене в літак і відправили в Гамбург. Але тут… Ти, Глашо, двері замкнула? — спитав Кондаков.

Він прислухався біля порога, відчинив двері, вийшов з будиночка, оглянув усе довкола і повернувся, защепнувши двері на гачок.

— Жодній людині не говорив я того, що тобі скажу, — почав Кондаков і так прикрутив гніт, що лампа ледве не погасла. — Коли темно, здається, ніхто тебе не підслухує, а при світлі і стіни мають вуха.

Він підійшов до Глаші, торкнувся її гарячих рук, обняв.

— Переправили мене, Глашо, — заговорив знову, — літаком у Гамбург, велике портове місто. Посадили вночі на машину і довго кудись везли. Почав я жити в окремій кімнаті. Годували мене як на заріз, до сьомого поту ганяли по різних науках. Не погладшав я, а, навпаки, охляв.

— Чого ж тебе, Саню, вчили? — дивувалась Глафіра.

— Стріляти, так щоб без промаху. Писати, щоб тільки той міг прочитати, кому адресовано. Вести передачу по рації, щоб не запеленгували. Вчили бути не тим, хто ти є. Протягом восьми місяців навчали всіляких наукових хитрощів.

— Не розумію я, Саню. Вчили тебе день обертати на ніч. Лампу ти прикрутив, а людині ж світло, як повітря, потрібне. Все живе до сонця тягнеться.

— Дерево прагне до сонця, а людина — до щастя!

— А де ж воно, Саню, твоє темне щастя?

— Ти, Глашо, моє щастя.

— Я з тобою, Саню, з тобою…

— Надивився я на жебрацьке щастя та на голодну любов. Ми з тобою в Нурвогені будемо жити! Мотобот купимо — «Зірочку», як спомин про ту, архангельську. На свою тоню ходитимемо…

— Хіба ми з тобою жебраки? Я, коли почну рибу шкерити — ніхто за мною не вженеться. Ти, Саню, найкращий механік на всю артіль.

— Спину хочеш гнути?

— Не терши, не м'явши — калача не їстимеш.

— Я тебе кличу на свято, а ти в буденщині загрузла! До щастя тебе кличу…

— Легко кличеш, немов у кіно.

— Чому легко? Зроблено тільки половину справи. Щастя треба ще заробити.

— Але ж чуже воно, Саню, щастя…

— Чому чуже?

— Не наше, не російське. Ти сам чужину мачухою називав, а мене від матері хочеш забрати.

— Одне діло на чужині в чужу калитку зазирати, а зовсім інше — власною калиткою труснути. Гроші, вони скрізь гроші — і карбованець, і шведська крона.

— А за віщо ж тобі, Саню, шведські крони?

— Я про все розповім. Але без твоєї допомоги сам не впораюсь. Та й тобі, щоб зі мною до Нурворена податись, треба себе показати, довір'я заслужити. Я за тебе, Глашо, поручився. Мене там запитували — минуло багато часу, сумніваються вони, а я: «Там, кажу, люди не змінюються!» І бачиш — не помилився. Стривай, Глашо, я визирну у віконце, чи не підслухує хтось. — Він підійшов до вікна, відхилив завіску і припав лобом до скла.

Грубка була вже аж червоною від жару, що просвічував крізь нещільно причинені дверцята. Голова Глафірина палала, а тіло проймало холодом. Вона щільніше замоталася хусткою, сперлась на стіну, притулившись потилицею до холодного затвору берданки, що висіла над ліжком.

— Добре тут, у виярку, — навіть гавкоту собачого не чути, — мовив Кондаков, поправляючи завіску. — Те, що я тобі, Глашо, скажу, треба тримати у найсуворішому секреті. Ні по дружбі, ні під тортурами — нікому ні словечка. Хоч би тебе вогнем палили — мовчи. Ти для мене — найдорожча людина в світі, але, якщо скажеш комусь хоч слово, уб'ю і не пожалію. Пам'ятай.

Кондаков запалив люльку і, пускаючи дим, походжав сюди-туди по кімнаті. На ноги йому падали червоні відблиски з пічки. Постать чорною тінню мелькала на бузковому квадраті вікна.

— Цієї осені в Карському морі, — говорив він, — має відбуватися велике навчання Північного флоту. Ці маневри дуже цікавлять наших хазяїв. Дам я тобі, Глашо, грошей, купимо шнеку з підвісним мотором. У порту Георгій кожна людина на виду, якщо ти вважаєш, що це справа рискована — купимо шнеку чи бот у Мурманську. Вранці іди в артіль, розраховуйся, скажи: в Койду переселяюсь.

Люлька погасла, і Кондаков сів навпочіпки перед грубкою, відчинив дверцята, викотив скіпочкою жарину і, поклавши в люльку, розпалив. Червоний відблиск падав на його обличчя, підкреслюючи надбрівну складку, пряму лінію рота.

Західний берег острова Гудим аж до північного краю стрімкий і скелястий. Але прикордонники добре вивчили кожне, урвище, кожен схил. Катер без перешкод ввійшов у маленьку затоку, і вони висадились на прибережне каміння. Начальник прикордонного загону йшов попереду, він знав кондаковську домівку і всі стежини, що вели до неї. На. західному боці перешийка, що з'єднував північну частину острова з південною, овчарка почала виявляти деяке занепокоєння. Шерсть на загривку Айстри настовбурчилась. Люто загарчавши, вона знову взяла слід і повела на схід.

Поминули перші будівлі селища. Звернули у виярок. Обійшли хліви. Перед ними була кондаковська домівка.

— Ти зрозуміла, Глашо? — запитав Кондаков, не відводячи погляду од розжареного вугілля.

— Війна… — напівзапитально, напівстверджувально вимовила вона.

— А хоч би й війна, що нам з тобою до того?

— Авжеж, нам що — ми подамося в Нурвоген! Ось у Валі Пліциної скоро дитя народиться, їй не однаково. Механік Тимко на інженера хоче вчитися… Капітан «Акули» мріє в найбільшому театрі басом співати… І Тоні Худяковій не все одно, її чоловік у ту війну загинув, а для цієї син Сергійко підростає… Ти ще не був у нашому селищі, піди подивись. Будинків за цей час разів у десять стало більше. У вікнах світло, та все різнобарвне, але в кожному домі один клопіт: з моря ждуть або в море проводжають, — їм також не однаково. На карті наш порт — мала крапочка, а по всій країні стільки людей — мільйони, і нікому — чуєш! — нікому не байдуже, буде війна чи ні. Зачерствіло твоє серце на чужині, та й крони оті обплели тебе, мов пути… Може б, ти пішов, Саню, повинився хоча б Тоні Худяковій, вона голова. Покірної голови меч не йме.

Кондаков підійшов до неї впритул, сперся коліном на лаву, схопив за руки і боляче стиснув.

— Ти розумієш, що кажеш?

— Розумію. Ти до кого, Кондаков, у покрученики[22] найнявся?

— Глафіро, — глухо мовив він, — знаю, що ти гостра на язик! Прибережи свої казочки до іншого разу! Я тебе востаннє запитую: підеш зі мною?

— Ні, не піду. І тобі не буде попутного вітру…

Почувся лютий собачий гавкіт. Кондаков кинувся до дверей, прислухався.

Глафіра підійшла до стола і підкрутила гніт. Він заіскрився, зашипів, але швидко розгорівся. Тіні злякано сховались по кутках.

Тільки тепер Кондаков побачив у неї в руках берданку. Зайшовшись сміхом, він присів біля порога і через силу вимовив:

— Насмішила, Глашо… Навіщо це ти берданку зняла?

— Я тебе, Саню, довго чекала. А скільки сліз тих виплакала в подушку!.. То щоб мрія моя не тинялась по тюрмах, краще я її своїми руками…

Він настільки був певен в її коханні, що, тремтячи весь од сміху, промовив:

— Та вона ж, Глашо, не вистрілить… Іржа затвор з'їла…

Сухо клацнув на взводі курок…

Капітан Клебанов знав, що Свенсон озброєний пістолетом. Щоб не рискувати ніким із своїх людей, він сам підійшов до дверей будинка і прислухався: зненацька у вікні спалахнуло світло і до слуху Клебанова долинув чоловічий сміх — розгонистий, невимушений. Капітан обережно потяг за ручку, але двері, очевидно защепнуті зсередини на гачок, не відчинялися. Він ухопився за ручку обома руками, щоб сильним ривком вирвати двері, і саме в цю мить пролунав оглушливий гуркіт пострілу, почувся стогін і шум падаючого тіла. Світло в кімнаті погасло. Клебанов з усієї сили рвонув двері, але без успіху.

— Дозвольте, товаришу капітан, — тихо промовив мічман і, натиснувши плечем, різко рвонув двері на себе.

Вони відчинилися.

Ввімкнувши електричний ліхтарик, капітан і мічман переступили через поріг, мало не наткнувшись на Свенсона. Він сидів на підлозі, охопивши руками коліна.

Зовсім збайдужілий до своєї долі, Свенсон покірно дав обеззброїти і зв'язати себе.

Коли Нагорний вивів Свенсона на вулицю, капітан спрямував промінь ліхтарика в глибину кімнати. На підлозі головою до грубки, затуливши обличчя закривавленими руками, лежала жінка. Поруч з нею валялося розтрощене ложе берданки з частиною затвора. Ствол гвинтівки, роздутий і розірваний біля основи, силою вибуху відкинуло у дальній куток.

На носилках Глафіру поклали в машину швидкої допомоги. Машина рушила.

Кондаков байдуже дивився вслід машині, аж поки за поворотом не зникли червоні габаритні вогні…

Запросивши «добро», з бухти порту Георгій вийшов «Пінгвін» — маленький катер начальника MPC. На палубі катера стояли мічман Ясачний і комендор Нагорний. Вони поверталися на свій корабель.

Катер ішов вузькою протокою між островами Гудим і Красний. Тугий північний вітер, забиваючи віддих, гнав колючий, жорсткий сніг. Судно йшло проти вітру, занурюючись у хвилю.

Все тіло Нагорного аж гуло від фізичної втоми і того нервового напруження, якого він зазнав протягом останніх днів. Підставивши обличчя холодному вітру і солоним бризкам моря, він, як це не дивно, відчував приплив сил.

Топовий вогонь «Завірюхи» з'явився зненацька, з'явився і зник. Згодом так само зненацька відкрилися всі ходові вогні корабля. Андрій побачив «Завірюху», що саме здибилася носом на гребені хвилі. Він дивився на горду, сувору поставу корабля, відчуваючи радісне хвилювання, знайоме кожному, хто після довгої відсутності, повертався коли-небудь додому.