Чорна Брама

ПОЗИВНІ «ГЕРМЕС»

«Ганса Весселя» одвели в порт, де Шліхт підписав акт, але в пункті чотирнадцятому зробив застереження:

«Я — капітан комерційного судна. Моя справа — вигідний фрахт і чесне виконання обов'язків перед фірмою. Репутація капітана далекого плавання Вальтера Шліхта бездоганна! Додатковий магніт у ноктаузі компаса і невідомий мені пасажир у трюмі судна — кільця одного ланцюга: в мене, як у всякої чесної людини, багато ворогів».

Треба було бачити цю «чесну людину», коли вона підписувала акт. Світлі витрішкуваті очі випромінювали бюргерську добропорядність.

Після того як оглянули рюкзак потерпілого і оформили все протоколом, «геолога» відвезли швидкохідним катером на аеродром. Літак одірвався від землі і ліг курсом на південний схід.

Благову було за паспортом сорок чотири роки, але виглядав він старшим. Нездоровий, землистий колір шкіри, сітка глибоких зморщок на обличчі свідчили про нелегке, сповнене злиднів життя.

Затриманого супроводив капітан Клебанов. Піднімаючи руку Благова, що звісилася з носилок, капітан побачив на долоні сліди рубців і старі, роками натруджені мозолі. Синювата пляма на лобі, схожа і на давню татуїровку, і на слід від порохового опіку, нагадала Клебанову щось знайоме…

«Такі цяточки бувають на обличчях шахтарів, — подумав він, — коли при травмі у ранку попадає вугільний пил. Мітка, так само як і татуїровка, лишається на все життя».

Перевіривши пульс Благова, лікар почав готувати шприц для ін'єкції.

Під крилом літака пропливала тундра.

— Як ви гадаєте, Артеме Пилиповичу, — запитав Клебанов лікаря, — невідкладна вже на аеродромі?

Набираючи в шприц камфору, лікар ствердно кивнув головою.

Катер з Благовим на борту ще тільки відплив од «комерсанта», а з Мурманська вже було послано телеграфом запитання в Петрозаводськ і Ленінград. Проминувши Гудим-губу, літак ліг курсом на південь, а в цей час у Ленінграді по вулиці Бєлінського до будинку № 5, в якому, за паспортними даними, проживав «геолог», під'їхав на мотоциклі оперативний працівник.

Розвернувшись над аеродромом, літак пішов на посадку. Через сорок хвилин, подзвонивши з кабінету головлікаря, Клебанов доповів полковникові Раздольному про виконання наказу.

— Як він себе почуває? — запитав полковник.

— Дуже погано, у літаку довелося двічі робити ін'єкцію камфори. Весь час непритомний.

— Зараз приїду! — сказав полковник.

Минуло не більше десяти хвилин, і полковникова машина, скрипнувши гальмами, зупинилась біля під'їзду госпіталю.

Високий, товстий чоловік легко вийшов з машини і в супроводі Клебанова піднявся на другий поверх, де містився кабінет головного лікаря, майора медичної служби Гаспаряна.

— Доповідайте, капітане, про свої міркування, — сказав полковник, як тільки Клебанов причинив двері.

— Товаришу полковник, — почав капітан, — я думаю, що так званий Благов перед тим, як перейти кордон, займався важкою фізичною працею. Можливо навіть, довгий час працював у шахті…

Увійшов головлікар, привітався з Раздольним за руку — вони були знайомі, — і кивнув головою Клебанову.

— Це вже другий випадок.

— У вашій практиці? — спитав Раздольний.

— Ні, в історії цивілізації. — Підкрутивши короткі темні вуса, Гаспарян повторив: — Другий випадок! Кілька років тому один заповзятливий ділок на Заході виставив свою кандидатуру у губернатори штату і, щоб здобути популярність серед виборців, три години простояв на голові серед міської площі.

— Вибрали? — поцікавився Раздольний.

— Ні, забалотували. Очевидно, злякались, що коли він стане губернатором, то і ділове життя штату поставить догори ногами. Випадок з цим Благовим, як бачите, не перший. Ділок був міцніший. Простоявши три години на голові, він повів своїх виборців пити пиво. Благову не до пива, і з допитом, Сергію Володимировичу, доведеться почекати до завтра.

— Мені потрібно хоч би хвилин п'ять…

— Жодної хвилини. Хворий…

— Хворий! — перебив його Раздольний.

— Так, Сергію Володимировичу, тяжко хворий. Організм підтоптаний, серце розширене на чотири пальці, застарілий очаг в легені, всі ознаки силікозу — професіональної шахтарської хвороби…

Полковник Раздольний кинув швидкий погляд на Клебанова.

— У нашій країні, — говорив далі Гаспарян, — це явище рідке, а на Заході силікоз — справжнє лихо.

— Ми дамо хворому путівку до санаторію за рахунок профспілки! — посміхнувся Раздольний.

— Ага! — пригадав головлікар. — Товаришу капітан, мабуть, це вас розшукує начальник караулу?

— Дозвольте йти? — запитав Клебанов і, діставши дозвіл полковника, вийшов з кабінету.

Гаспарян провів капітана до порога, щільно причинив двері і тільки тоді відповів на іронічну репліку Раздольного:

— У тебе, Сергію Володимировичу, дивна манера видавати себе за гіршого, ніж ти є насправді.

— Наприклад?

— Я знайомий з тобою не перший рік. Ти гуманна людина і добре знаєш, що хворий потребує…

— Ваграме Анастасовичу, ти розумієш, скільки людських життів можна зберегти, коли дізнатися про мету цієї засилки порушника? А якщо він не один? Якщо одночасно з ним, але іншим шляхом до нас уже закинуто або готуються закинути кілька отаких Благових? Кожна хвилина дорога. І я питаю вас, товаришу майор медичної служби, коли можна допитати затриманого порушника кордону?

— Завтра ви зможете розпочати допит, — відповів Гаспарян. — Вас це влаштовує?

— Дивне питання! — знизав плечима Раздольний і попрямував до дверей. — До зустрічі! — кинув він уже з порога і вийшов з кабінету.

Рано пранці другого дня надійшла відповідь з Петрозаводська і Ленінграда.

Черговий по відділу подзвонив полковникові Раздольному на квартиру. Через кілька хвилин після дзвінка полковник приїхав в управління і розпечатав пакет. З Карело-Фінської республіки повідомляли: «У місті Петрозаводську геологічного інституту нема. В Карельському філіалі Академії наук СРСР (вул. Урицького, 92) є відділ геології, але він не займається геологорозвідувальними експедиціями. Було опитано співробітників геологічного відділу Академії наук, але встановити особу геолога Благова Василя Васильовича не пощастило. Розшукуваний Благов ніколи у відділі не працював, і ніхто тут про нього не чув».

Повідомлення з Ленінграда було теж важливим: «Паспорт указаної серії і номера справді видано 5-м відділом міліції міста Ленінграда 4 лютого 1952 року громадянинові Благову Василю Васильовичу, росіянину, 1913 року народження.

Громадянин Благов В. В. проживав у місті Ленінграді, вул. Бєлінського, № 5, кв. 74.

16 січня минулого року о 23 г. 30 хв. громадянин Благов був підібраний на вул. Сінній і доставлений машиною швидкої допомоги в лікарню, де, так і не опритомнівши, помер від інфаркту серця. Ніяких документів при небіжчикові не знайдено. Що це був справді Благов, підтвердили його родичі.

Вдова Благова, Віра Андріївна, і дочка Благова, Тетяна, проживають за вказаною адресою.

Останні дванадцять років Благов В. В. працював старшим провізором гомеопатичної аптеки. Фотографія Благова при цьому додається».

Полковник розкрив паспорт затриманого на сторінці «Окремі помітки». Тут стояла кругла печатка з місця роботи: «Петрозаводський геологічний інститут». Подивившись на просвіт сторінки, Раздольний крізь лупу помітив сліди давньої печатки, змитої з професіональним умінням.

Така сама печатка була і на командировочному посвідченні. Фотографія справжнього Благова майстерно замінена фотознімком «геолога». Тиснення малих печаток у верхньому і нижньому куточках фотографії і мастиковий відтиск великої гербової печатки не викликали ніяких сумнівів.

Полковник записав про все це у блокноті і, взявши протокол огляду особистих речей затриманого, спустився нижче поверхом, у кімнату, де його чекав капітан Клебанов. Тут на великому столі лежали одяг, взуття «геолога» і все те, що було в рюкзаку.

— Що нового? — спитав Раздольний.

— У каблуці лівого чобота знайдено шифр, але найцікавіше — записка, написана, очевидно, похапцем, на полях клаптика західнонімецької газети. По заголовку, який частково уцілів, можна припустити, що це «Куксхафенер рундшау». Записка написана олівцем по-російськи.

«Готують для закидання… Кличка Лемо. Проходив таку саму, як і я, підготовку… Знову проклятий лічильник… Шраммюллер… Кенгсбері — „Хіросіма“».

— Ясно, що Благов проходив спеціальну підготовку десь біля Куксхафена.

— Підстава?

— Важко уявити, щоб виписували, газету з маленького провінціального містечка землі Нижня Саксонія. Куксхафен розташований в гирлі Ельби. Морський порт. За переписом п'ятдесятого року — сорок сім тисяч жителів.

— Так, розповідайте далі.

— Очевидно, вирішивши прийти з повинною, Благов на доказ своєї щирості хотів повідомити все, що знає про агентурну школу…

— Або?

— Не розумію, товаришу полковник.

— Або записка — страховий поліс на випадок провалу.

— Товаришу полковник, Благов працював у шахті, з долоней його рук ще не зійшли мозолі… Навряд чи його встигли б отак зіпсувати…

— Така поспішність робить вам честь, капітане, але знижує об'єктивність оцінки, — перебив його Раздольний. — До цього питання ми ще повернемося. В одязі і взутті затриманого більше нічого не знайдено?

— Ні, товаришу полковник.

Постукавши, в кабінет увійшов черговий.

— Товаришу полковник, дзвонили з госпіталю. Можна розпочати допит Благова.

— Добре. Подзвоніть у гараж.

— Дозвольте йти?

— Ідіть.

Черговий вийшов.

— Де наші записи? — спитав Раздольний.

Клебанов передав записи полковникові. Вчитуючись у короткі висновки про речові докази, полковник робив помітки у своєму блокноті. Від першої зустрічі з затриманим залежить багато чого, а часу, потрібного для підготовки до короткого допиту, нема. Обставини вимагають рішучих, оперативних дій.

Клебанов попросив дозволу і, трохи відчинивши кватирку, закурив. Сизі голуби, посідавши на вікні, галасливо туркотіли й метушилися. По-весняному теплий вітер ворушив занавіски на вікнах. За головним корпусом управління протягом цих кількох днів виріс новий, восьмий поверх житлового будинку. Ліворуч у ніжному серпанку височіли стріли баштових кранів. Забираючись все вище на передгір'я, місто будувалося, з року в рік ставало розкішнішим і красивішим, а тут… Клебанов мимоволі глянув на шпигунське «хазяйство», що лежало на столі, і день, здалося йому, втратив свою ясну, весняну свіжість.

Коли вони приїхали в госпіталь, черговий лікар ще у вестибюлі попередив полковника:

— Стан хворого тяжкий, головний лікар просив вас укластися в десять хвилин.

Полковник похмурнів і, не відповівши, попрямував до сестри-хазяйки. Білого халата на його зріст не було. Стягнутий на спині зав'язками, тісний халат заважав Раздольному і посилював роздратованість.

Раздольний ішов довгим коридором госпіталю й лаяв себе: роздратування було поганим порадником у допиті, який мав зараз відбутися.

Коли полковник у супроводі капітана ввійшов у палату, він уже був зовсім спокійний і певний, що протягом даних йому десяти хвилин одержить усі потрібні відомості.

Високо покладений на подушках, Благов напівсидів, його великі натруджені руки з короткими пальцями лежали поверх ковдри. Погляд бляклих, колись голубих очей мляво ковзнув по обличчю полковника.

— Покурити б… — прошепотів він.

З дозволу полковника Клебанов подав йому коробку «Казбека».

Благов узяв цигарку, розім'яв її в пальцях, що не гнулись, прикурив і, глибоко затягнувшись, заплющив очі.

— Я хочу, щоб ви добре зрозуміли своє становище, — сказав полковник. — Вас затримано на судні, яке належить до Гамбурзького порту. В списку команди і пасажирів судна ваше прізвище не значиться. Командировочний документ, виданий Петрозаводським геологічним інститутом, — фальшивий. Такого інституту в Петрозаводську нема. Що ж до паспорта, то він справжній, але для вас було б краще, якби і він був підроблений. Паспорт викрадено у Благова шістнадцятого січня минулого року при обставинах, що погіршують ваше становище. Ось фотографія справжнього Благова Василя Васильовича. — Полковник показав фотографію. — Попереджаю: будь-яка спроба ухилитись від правди й заплутати слідство значно погіршать ваше і так погане становище. Ви будете відповідати?

— Так… — коротко кинув Благов після паузи.

— Ваше справжнє ім'я та прізвище?

— Непринцев Юхим Захарович. Ще одне ім'я дали мені «благодійники»… Умовне…

— Кличку?

— Нехай… кличку… Мені тепер однаково. Дали мені кличку «Пауль».

Клебанов вів протокол допиту.

— Рік і місце народження?

— Село Високе, Миколаївського району… Народився я в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році…

— Вам тридцять дев'ять років? — недовірливо перепитав полковник.

— Тридцять дев'ять років, — гірко повторив Непринцев. — Життя. Тільки за останні шість місяців, у школі пана Лермана, я трохи прийшов до пам'яті. Вісім років я не бачив сонця. Коли спускався в шахту, воно ще не сходило, коли повертався, надворі вже була ніч. Починав у Шарлеруа, і, здається, нема жодної шахти, де б я не працював.

Непринцев розповідав швидко, як людина, котра боїться, що їй не вистачить часу сказати найголовніше, потаємне, про що більше не можна мовчати.

— У п'ятдесят четвертому я захворів, і компанія викинула мене на вулицю. Три роки харчувався покидьками з міського смітника. Всі ці роки на чужині я тільки й думай про те, як повернутися на Батьківщину. Я завербувався до них, щоб повернутися додому. Знаю, тепер ви мені не повірите. Якби мене не знайшли в трюмі, я все одно прийшов би сам і розказав би всю правду.

— Повіримо ми чи не повіримо, — сказав полковник, — залежатиме від щирості ваших зізнань. Яке і від кого ви дістали завдання?

— Завдання дав мені доктор Лерман. За допомогою спеціального телевізійного пристрою він стежив за кожним моїм кроком, але я його ніколи не бачив, тільки чув скрипучий голос. Навіть прізвище шефа я узнав випадково — проговорився на аеродромі Шраммюллер, що супроводжував мене. Шефа я звав доктором, і це все, що я про нього знаю. Вони не дуже мені довіряли. — Непринцев гірко всміхнувся. — Тому й завдання я дістав, як сказав шеф, «наростаюче». Капітанові судна було доручено висадити мене на узбережжі затоки Трегуба. Орієнтуючись по компасу і карті, я повинен був вийти до висоти 412. Її звуть Чорною Брамою.

Раздольний і Клебанов непомітно перезирнулися: Чорна Брама за короткий строк не вперше приковувала до себе увагу ворога.

— На цій висоті рівно опівночі, — розповідав далі Непринцев, — я повинен був протягом п'ятнадцяти хвилин, через рівні інтервали часу, передавати свої позивні «Гермес», потім переходити на прийом. Це було перше завдання. Друге я мав дістати по рації. Коли виконав би друге завдання, мені дали б третє.

— У чому полягало друге й третє завдання?

— Не знаю. Одного разу я спитав про це, але мені відповіли, що я, мабуть, скучив за сніданками з помийниць. Більше я не ставив питань…

— До чого вас готували?

— Мене вчили працювати на рації, шифруванню і дешифруванню. Я вивчав тайнопис, орієнтування на місцевості, фотозйомку віддалених об'єктів за допомогою спеціальної камери. Годинами я просиджував у зарослях глоду на одному з Фрізьких островів і фотографував усі кораблі, що проходили. Якось мене послали на рибальському траулері у відкрите море, і я, лежачи в шлюпці, підвішеній на талях, під брезентом, фотографував військові кораблі під час їхнього військового навчання. Але особливо шеф спеціалізував мене на роботі з лічильником Гейгера…

— Про лічильник розкажіть докладніше, — сказав полковник.

— Мене висаджували на острови майже одразу після того, як їх обстріляли під час навчання військові кораблі. Я мусив за допомогою лічильника визначити залишки радіації. Цим тренуванням керував американець, я узнав його прізвище в останній день… Зараз я пригадаю… Якщо хочеш не забути, то обов'язково забудеш… Я записав.

— Кенгсбері? — запитав Клебанов.

Непринцев здивовано глянув на капітана.

— Цілком правильно, Кенгсбері. В думці я називав його «Хіросіма». Я знав кількох поляків: безробіття й голод штовхнули їх на цю роботу. Вони будували макети на атомному полігоні. Багато людей вмерло на моїх очах — війна, табори смерті, шахти, бараки переміщених осіб, але поляки… Вони вмирали від променевої хвороби… Щоразу, коли я брав у руки цей проклятий лічильник, страх наче мороз проймав мене до кісток, і я нічого не міг визначити… Тоді падлюка «Хіросіма» катував мене до смерті… Одного разу Кенгсбері ударив мене в пах…

Непринцев відкинувся на подушку й витер на лобі краплі поту.

— Що це за прилад — лічильник Гейгера, з яким вам доводилося працювати?

— Із слів Кенгсбері я запам'ятав небагато: «Лічильник з самостійним розрядом, несамогасний, має реєструючий прилад». Він схожий на авіабомбу, тільки замість хвостового оперення в нього кільце для кріплення якоря. Треба визначити глибину лотом, установити довжину якірного канатика і скинути прилад у море.

— Дивно, вас навчали, як поводитися з лічильником, і не дали з собою жодного приладу!

— Мені теж це здалося дивним, але на моє питання Кенгсбері грубо відповів: «Узнаєш, коли треба буде».

— Де вас тренували?

— Останній місяць десь на півночі. Мені було сказано, що ті природні умови подібні до умов Кольського півострова.

— Як ми потрапили на «Ганса Весселя»?

— Літаком перекинули в Кіль, На «Весселя» привезли вночі. Команду було відпущено на берег. Під час переходу Шліхт не випускав мене з своєї каюти. Ящик з спорядженням був у трюмі. Це на той випадок, якщо судно затримають у радянських водах. З каюти Шліхта вів таємний трап у трюм.

— Якою мовою ви повинні були шифрувати завдання?

— Російською. Я погано знаю німецьку мову. Шифр заховано в каблуці лівого чобота. Передача на частоті 12 400 кілогерц. Позивні — «Гермес».

У палату ввійшов головний лікар, перевірив пульс Непринцева і припинив допит.

Клебанов зібрав аркуші протоколу, прочитав їх уголос, дав підписати полковникові, потім — Непринцеву.

Повернувшись в управління, Раздольний подзвонив начальникові прикордонного загону полковнику Крамаренку:

— Остапе Максимовичу, здрастуй! — привітався він. — Приїжджай до мене, є деякі новини.

Крамаренко застав полковника в кабінеті. Раздольний поклав перед ним папку з протоколом допиту Непринцева.

— Прочитай, Остапе Максимовичу.

Крамаренко відкрив папку й заглибився в читання. Раздольний подзвонив у відділи управління і віддав короткі, як телеграми, накази. Він був схвильований і готовий до дії.

Закінчивши читати протокол, полковник закрив папку.

— Знову Чорна Брама!..

— Так, Остапе Максимовичу, знову! Мені здається, в зв'язку із зізнанням Непринцева варто поновити в пам'яті справу «Нестора Сарматова», — сказав полковник Раздольний і, відчинивши сейф, вийняв пухлу папку.

Перегортаючи підшивку, він зрідка зачитував дещо з документів і, нарешті, пригадав усі обставини цієї справи.

Приблизно місяць тому в порту Георгій було затримано якогось Сарматова, що намагався виміняти за золотий швейцарський годинник шлюпку з підвісним мотором.

Під час попереднього допиту Сарматов зняв окуляри, склав дужки і легенько почухав однією з них скроню. Жест ніби й певніший, але не минуло й хвилини, як Сарматов упав на підлогу, разів зо два тіпнувся і затих.

У дужці окулярів виявили шприц з отрутою.

Пізно вночі на спеціальному катері прибув із Мурманська капітан Клебанов. Насамперед треба було встановити, звідки і як прибув у порт Георгій так званий Сарматов. Обшукуючи його бобрикове напівпальто, капітан виявив за вилогами рукавів темно-зелений пісок з блискітками. Клебанов старанно зібрав пісок у пробірку, запечатав і швидкохідним катером відправив свою знахідку в Мурманськ на експертизу. Спектральний аналіз присланої пробірки показав: «Поданий для дослідження зеленуватий пісок складається з подрібнених порід олівіну і піроксену з незначною домішкою міді та нікелю…»

З висновком експертів капітан негайно виїхав до Мурманська й звернувся по консультацію до геологів. Він просив повідомити, в якій частині Кольського півострова є олівінові й піроксенові породи з таким самим процентом міді і нікелю.

Того ж дня геологи відповіли:

З великою оперативною групою капітан Клебанов вирушив до Чорної Брами. Старанне вивчення місцевості дало непогані наслідки — в глибокій ущелині під снігом оперативники знайшли парашут.

Було ясно: Нестора Сарматова скинули з парашутом у районі Чорної Брами. Звідси він ішов пішки на схід до Гудим-губи й на попутній шнеці[8] перебрався до порту Георгій.

— Непринцев, очевидно, повинен був виконати те, чого не пощастило зробити Сарматову, — сказав Раздольний. — Той, хто послав Сарматова, знав, що агент пропалився. Одна з місцевих газет поспішила написати про цю справу. Пригадуєш повідомлення під сенсаційним заголовком: «Скорпіон жалить себе»?..

— Як ти думами діяти? — спитав Крамаренко.

— Я маю намір скористатися відомостями, які ми одержали від Непринцева, і спробувати зв'язатися з його шефом.

— Даватимеш позивні звідси?

— Ні в якому разі. Поміркуй сам: за першим завданням Непринцев мав досягнути висоти 412 і тільки тоді дати позивні. А якщо вони, перевіряючи агента, запеленгують рацію? Провал! Ні, рискувати не можна. Через годину капітан Клебанов і старший лейтенант Аввакумов вилітають на вертольоті до Чорної Брами. До речі, Остапе Максимовичу, ти добре знаєш ці місця? Чому така дивна назва — Чорна Брама?

— Брама по-поморськи — баржа. Це скеля справді схожа на піднятий ніс баржі. Чорна, відшліфована вітром, вона різко виділяється на фоні вкритих снігом сопок і тундри. Назва влучна. В нас одну сопку прикордонники назвали «Буханка» і, знаєш, звикли, — тепер цю сопку ніхто інакше не називає.

— Отже, Остапе Максимовичу, і ти вважаєш, що постріл в яблучко? — спитав Раздольний.

— Усе правильно, я зробив би так само, але чуття мене рідко обманює. Вальтер Шліхт — хитра бестія, і, хоч радіостанція на «Гансі Весселі» опечатана, ясно, що в нього є ще одна рація, захована десь в обшивці судна. Нарешті, він може скористатися послугами міського телеграфу і дати шефові умовну, досить невинну телеграму.

— Усі потрібні заходи вжито. Ніхто з команди «Весселя» телеграми не відправляв, і ця обставина турбує мене найбільше…

— Чому? — здивувався Крамаренко.

— Можна дати умовну телеграму, але найлегше — умовно промовчати.

Вдаривши кулаком по столу, Крамаренко сказав:

— От загадка! І що їм треба на цій Чорній Брамі?!

Таке ж питання переслідувало і Раздольного. Він, як і Крамаренко, шукав ключ до цієї загадки.

— На схід од Чорної Брами, пам'ятаєш, Остапе Максимовичу, проходила лінія фронту. Три роки й вісім місяців гітлерівці намагались прорватися до Кольської затоки. Тут були відбірні частини — шоста горно-єгерська дивізія і альпійська «Едельвейс». Мені здається, що саме десь тут, у цих подіях, які відбулися тринадцять років тому, і криється ключ до розгадки. Але з'явився лічильник Гейгера і переплутав усі карти. Навіщо потрібен цей прилад на зовсім безлюдному побережжі Трегубної? Навіщо було так довго тренувати Непринцева у фотозйомці військових кораблів і потім висаджувати його на безлюдному побережжі?

— Я добре знаю ці місця. Віриш, ночами не сплю, думаю: що їм треба на цьому побережжі? Від губи Західна Криниця до Тимофіївки — безлюдна тундра, багно, озера і трясовини, круті скелясті горби. Де-не-де зустрінеш березняк. У цім краю навіть полярний лис не водиться. Лемінга, полярну мишу, і то не побачиш. Пустиня!

— Не треба забувати, Остапе Максимовичу, що Сарматов хотів придбати шлюпку з підвісним мотором.

Постукавши, ввійшов капітан Клебанов і доповів:

— Прибув старший лейтенант Аввакумов. З аеродрому дзвонив капітан Желонкін — машина готова до вильоту. Синоптики обіцяють погоду.

— Викличте до мене з шифрувального відділу лейтенанта Гурова!

Повторивши наказ, капітан вийшов з кабінету.

— Прошу тебе, Сергію Володимировичу, коли щось узнаєш — подзвони! — прощаючись сказав Крамаренко.

До тринадцятої години оперативна група дісталася на автомашині до аеродрому. Рівно о чотирнадцятій вертоліт піднявся, набрав висоту і ліг курсом на південний захід. Через півтори години, старанно обдивившись усі підходи до Чорної Брами, льотчик вибрав місце і посадив машину.

Глибокий сніг лежав в ущелинах, а там, де його не було, чорніли скелі. В повітрі відчувалась весна. Припікало сонне. Прохолодний поривчастий вітер дув з затоки.

Чекаючи початку передачі, капітан Клебанов хвилювався.

Точно о двадцять четвертій годині в ефірі прозвучали перші позивні. Через рівні інтервали радист передавав ім'я грецького бога комерції. Через п'ятнадцять хвилин перейшли на прийом.

Затамувавши подих, усі оточили рацію.

Обдурений нерухомістю людей, цікавий лемінг безстрашно підійшов до них і довго дивився на контрольне очко рації — зелений миготливий вогник. Потім, почувши запах консервованого м'яса, розшукав порожню бляшанку, схопив її і, задкуючи, потягнув до себе в нору. Бляшанка гуркотіла, зачепившись краями, не влазила у вузьку нірку. Звірок вищав од безсилої люті.

Клебанов підняв камінець і з досадою шпурнув його в лемінга.

Рація працювала на прийом. Томливо довго тяглися хвилини.

Похолоднішало. В темному небі сяяли розсипи зірок. Десь на півночі зеленкуватий спалах прокреслив небокрай і погас. Знов спалахнув і повиснув над головою. Ніби чиясь хазяйська рука на зоряній мотузці розвісила зеленкуваті, ще мокрі від води полотнища.

Десь далеко протяжно й жалісливо завив вовк. Біля консервної бляшанки знову з'явився лемінг. Він злегка торкнувся лапкою бляшанки, і вона упала набік. Різко задзвенів метал.

Клебанов здригнувся. Секундна стрілка невблаганно бігла по циферблату, закінчуючи круг останньої п'ятнадцятої хвилини.

Знову передача: «Гермес»… «Гермес»… «Гермес»… І знову прийом.

Після шостої передачі позивних і безуспішного очікування на прийомі рацію вимкнули. З радіостанції вертольота Клебанов відправив у Мурманськ умовне повідомлення.

Через півгодини — це означало, що полковник не спав — вони одержали відповідь.

А вранці наступного дня полковник Раздольний знову допитав Непринцева. Підтвердивши свої попередні зізнання, Непринцев повідомив кілька цікавих подробиць про Інститут лікарських рослин під Куксхафеном. Розказав про свою зустріч з невідомим, який мав кличку Лемо.

У ніч на вісімнадцяте Раздольний одержав друге умовне повідомлення від Клебанова. Вранці дев'ятнадцятого надійшло третє — на позивні ніхто не відповідав.