Чорна Брама

НОВЕНЬКИЙ ДОЛАР

Світанок. У ділових кварталах Гамбурга тихо й безлюдно. До під'їзду будинку по набережній Внутрішнього Альстера безшумно під'їхав темно-синій «роллс» й сполохав тишу низьким, протяжним звуком клаксона. У відповідь на сигнал важкі, оббиті кованою міддю двері відчинилися, і до машини вийшов чоловік без капелюха, в легкому пальті, з товстелезним портфелем у руці.

Набираючи швидкість, «роллс» проминув Белльвер-дер-Аусшлаг і повернув на міст, що пересікав Ельбу. Високо на стіні одного з корпусів верфі впадав у вічі напис:

«Знову, як у тридцять п'ятому, „Блом-Фосс“ випускає броньові плити для танків! Німці, будьте пильні!»

Декілька пожежних частин і загін поліції, орудуючи шлангами й скребачками, поспішно ліквідовували цей заклик до здорового розуму.

Залишивши позаду громіздкі корпуси верфі, «роллс» вирвався на асфальтоване шосе Гамбург — Куксхафен.

Колись авангавань Гамбурга, Куксхафен, славилась морськими купаннями, тепер це була база англійського військово-морського флоту.

Позираючи в дзеркало, шофер крадькома розглядав свого пасажира — правильні риси обличчя, рівне сиве волосся, окуляри в золотій оправі, маленький рот, тонкі губи, що застигли в холодній іронічній посмішці. Права рука пасажира лежала на портфелі, кисть лівої з алмазним перснем на підмізинному пальці була просунута крізь петлю поручня. Вчора на пірсі американо-германської трансатлантичної компанії шофер зустрічав цього пасажира. Він прибув у Гамбург великим, гарним лайнером. Хто він, цей посланець із-за океану? Багатий комерсант чи удачливий дипломат? Автоцистерна з прицепом, яка йшла їм назустріч, привернула до себе увагу водія «роллса».

Минувши Куксхафен, машина, не зменшуючи швидкості, мчала по набережній. Ліворуч простягались торф'яні болота, праворуч — сірі води Гельголландської бухти і в світанковому серпанку на обрії — Фрізькі острови.

Незабаром показався високий цегляний мур, всіяний гострими шипами. «Роллс» зупинився біля глухої брами.

Виблискуючи золотом, накладні букви вивіски доводили до відома всіх тих, кого це могло цікавити, що тут міститься «Інститут лікарських рослий».

Пасажир:і портфелем вийшов з машини. Залізна хвіртка тихо відчинилась.

У кінці вузької гравійної доріжки, обсадженої з обох боків підстриженими кущами терну, виднівся червоний цегляний будинок, збудований у стилі важкого німецького класицизму, похмурий і непривітний. Приїжджого мовчки зустрів атлетичної будови чоловік з апоплексичною шиєю. Він був одягнений у сірий костюм напіввійськового крою, груди його прикрашали стрічечки офіцерських орденів часів третього райху.

— Шраммюллер! — відрекомендувався він прибульцю, допоміг гостеві зняти пальто й додав: — Доктор Лерман чекає на вас! Будьте ласкаві!

Сидячи за столом, доктор Лерман здавався огрядним, показним чоловіком, але варто йому було підвестися з крісла, як непропорціональні тулубу ноги робили його смішним. Лисий, відполірований, наче більярдна куля череп, маленькі стальні свердлики-очі й підфарбовані пишні вуса, що приховували тонку лінію рота, робили аж надто неприємним обличчя.

Коли біля входу двічі спалахнула лампочка, просигналивши, що прибув гість, доктор відчинив сейф, висунув шухляду на букву «М», швидко пробіг пальцями по картотеці, дістав погрібну карточку і прочитав:

Поклавши карточку на місце, Лерман замкнув сейф і зробив крок назустріч гостеві.

— Якщо не помиляюсь, Френк Мерфі?

Гість увійшов до кабінету. Поставивши портфель на стіл, він простягнув руки до електричного каміна і, привітно усміхаючись, сказав:

— Просто чудово, докторе, що ми з вами зустрілись! Наше знайомство відбулося більш як двадцять років тому, правда заочно, але на міцній діловій основі. Угода «Стандарт-ойл» і «ІГ Фарбеніндустрі» була найвидатнішою комерційною операцією нашого часу. Я радий, докторе, що ми з вами репрезентували сторони цієї угоди.

— Бокал рейнського! — запропонував Лерман.

— Віддаю перевагу чому-небудь міцнішому — ранок вогкуватий.

Доктор підштовхнув столик-сервант до крісла, в якому сидів Мерфі, і запропонував випити щось за своїм смаком.

Мерфі взяв англійське віскі й налив дві чарки:

— За нашу давню, перевірену часом дружбу!

Лерман підняв чарку.

Спочатку розмова була дуже загальною. Співбесідники начебто промацували один одного, уникали питань, заради яких зустрілись. Потім Мерфі спитав:

— Приступимо до справи?

— Будь ласка! — люб'язно погодився доктор і, натиснувши кнопку під кришкою письмового стола, ввімкнув магнітофон.

Мерфі помітив цей рух доктора. Він уважно оглянув стіл і, потягнувши на себе бронзову статуетку Гермеса, побачив мікрофонний провід.

— Ви не образитесь, докторе, якщо ми розмовлятимемо без магнітофона? — запитав він і, вийнявши з кишені маленькі кусачки, перерізав провід. — Серед професіональних борців є звичай — раз на рік зустрічатись у Гамбурзі за зачиненими дверима для чесної боротьби. Це називається, здається, «гамбурзьким рахунком».

— Так, це чесна спортивна боротьба, — підтвердив Лерман.

— Не можна сказати, докторе, що ви ведете чесну гру. Із спроби скористатися магнітофоном можна зробити висновок про вашу гостинність, — не приховуючи іронії, зауважив Мерфі.

— Ми цього навчилися у вас, дорогий колего! — відпарирував Лерман.

— Недовір'я до свого партнера в грі стало сумною традицією. Ви, німці, на диво консервативні у своєму обмеженому націоналізмі.

— Консерватизм — благородна еволюція традицій, — зауважив Лерман.

— Жовчний англієць Дізраелі тлумачив консерватизм як організоване лицемірство, — сказав Мерфі, але, помітивши колючий погляд співрозмовника, додав: — Не будемо сваритися, докторе. Якщо розмовлятимемо, то тільки за «гамбурзьким рахунком».

— Тоді, колего, попрошу вас вимкнути свій магнітофон! — Лерман показав на великий жовтий портфель, що стояв на столі.

Пан Мерфі обдарував колегу чарівною щирою усмішкою і, потягнувши за китичку «блискавки» збоку портфеля, вимкнув магнітофон. Потім, ще раз усміхнувшись, пояснив:

— «Міджет». Страшенно зручна річ! Працює на сухій батареї. Два мікрофони в замках портфеля. В наш вік раннього склерозу — абсолютно незамінна допомога пам'яті.

— Ми одержали фірмовий проспект «Міджет» з Чікаго, — похмуро сказав Лерман.

— Отже, переходжу до справи. Операція «Гоббс»… До речі, чому «Гоббс»? — запитав Мерфі.

— Як ви, колего, знаєте, перед нами поставлено складне завдання. Але «мета виправдовує засоби», — підкреслив доктор. — Ця крилата фраза років триста тому була сказана Томасом Гоббсом. Тому операція дістала умовну назву «Гоббс». Ми справді, як ви, очевидно, помітили, користуємось усіма можливими засобами…

— Ці засоби не виключають можливості провалу, — зауважив Мерфі.

— Звичайно, — погодився Лерман. — Я бажаю вам, колего, успіху, але… В нашій справі випадковість відіграє не останню роль.

— Треба визнати, докторе, що операції «чотириста дванадцять» й «двісті чотирнадцять» були підготовлені особливо ретельно, тим більше стає незрозумілим провал. Ви проаналізували причини?

— Відомостей — майже ніяких. Операція «чотириста дванадцять» проходила весь час добре. Рута було скинуто в потрібному квадраті. Приземлився благополучно. Точно в домовлений час ми одержали телеграму, ось дешифровка: «Перша половина завдання виконана». Через кілька днів надійшло знову повідомлення: «Справи йдуть добре. Рут». Потім знову двотижнева пауза, і от… Стаття в газеті: «Скорпіон жалить себе»…

— Читав, — байдуже обізвався Мерфі, наче мова йшла про модний роман. — Годинничок підвів…

Ображений іронією, Лерман погарячкував:

— Думаю, не годинничок, а люди, яких, по суті, ми зовсім не знаємо…

— Ви не знаєте? Ваш чудовий навчальний заклад…

— Люди, які закінчили нашу школу, коли провал, виходять з гри. Еліта вашої школи приходить до чекістів з повинною.

— Не будемо сваритись, докторе, — примирливо сказав Мерфі. — Усе ясно: на другому бар'єрі Рут скрутив собі в'язи. А жокей номер два?

— Наш відділ у Кельні радіограми не одержував. Умовно це означає, що операція провалилась. Три дні підряд ми приймали позивні «Гермеса», але не відповіли.

— Зрозуміло. Треба, докторе, поспішати. В моєму портфелі є кілька радянських газет — вони попереджують, що плавати в районах Баренцового й Карського морів через військово-морське навчання небезпечно. Не приховуючи, вони пишуть: «…із застосуванням нових видів зброї».

— Наскільки я розумію, вас цікавить, крім усього, ракетне пальне? — спитав Лерман.

— Не таїтиму: ракетне пальне, — відповів Мерфі.

«Звичайно, Мерфі захищає інтереси „Стандарт-ойл“. Але ракетне пальне цікавить і Раммхубера, — подумав Лерман. — Генерал Раммхубер за дорученням бундесверу приймає американську ракетну техніку».

Наче вгадавши, що думає Лерман, Мерфі додав:

— Вважаю, що Інститут лікарських рослин має не тільки платонічний інтерес до цієї справи.

— Чому, дозвольте вас запитати?

Мерфі мовчки вийняв з бокової кишені складену газету «Франкфуртер нейс прес», розгорнув і показав пальцем на жирний заголовок статті, підкреслений червоним олівцем:

«Німецькі вчені працюють над створенням ракет далекої дії».

— «На узбережжі Північного моря, на південний схід від Куксхафена, компанія ракетної техніки провела серію випробувань…» — голосно прочитав Лерман і з удаваною байдужістю згорнув газету: — Перші кроки…

— Звичайно, потрібний буде деякий час, але ви можете розраховувати на нашу допомогу.

— Ваша допомога виглядає щонайменше парадоксально! — Обличчя Лермана було спокійне, і тільки очі виказували почуття неприязні.

— Ви сказали, докторе, парадоксально? — перепитав Мерфі.

— Колись, у Пеєнемюнді, — пояснив Лерман, — після випробування ракети фюрер потиснув руку конструкторові Брауну. А через кілька місяців перші ФАУ-2 перетнули Ла-Манш і напали на Лондон. Минуло всього дванадцять років, і ось німецький конструктор Варнер фон Браун — головний конструктор американського управління балістичних ракет. А ми, німці, одержуємо нову техніку, створену німецьким конструктором, як «допомогу» з-за океану. Хіба це не парадокс, пане Мерфі?

Мерфі не поспішав з відповіддю. Він налив у бокал віскі, розвів на цей раз содовою, ковтнув і, роздивляючись Лермана довгим оцінюючим поглядом, сказав:

— Наші шляхи в житті схрещувалися не раз: я уявляв вас, докторе Лерман, асом розвідки, найкращим учнем Канаріса. Тепер бачу, що помилився. Ви доброчесна і сентиментальна Гретхен! Є один бог на землі — міфічний син Зевса, його предок, — Мерфі фамільярно дав щигля по носу бронзового Гермеса: — Цього бога звуть Бізнес! Угода «ІГ Фарбеніндустрі» і «Стандарт-ойл» була новими скрижлями апостолів цього бога! Американські літаки скидали на фатерланд бомби, виготовлені за німецькими патентами. Заправлені американським пальним, німецькі підводні човни топили в Атлантиці кораблі під флагами із зірками. Нації приносили жертви на олтар бога-отця Бізнеса і сина його — Війни! Вілла на Берлінерштрасе у Куксхафені належить вам, докторе Лерман? Це дар бога-отця Бізнеса за ваше праведне життя! Коли ж ви, Лерман, сфальшували? Тоді, коли оплакували конструктора Брауна чи коли одержували свою долю тіла й крові? — Останнє Мерфі проілюстрував жестом, який на всіх мовах світу означає гроші.

Пригладжуючи тонкими, випещеними пальцями підборіддя, Лерман насилу вичавив щось на зразок усмішки:

— Те, що ви кажете, Мерфі, цинічно!

— Я цього не таю, докторе. Я цинік, веселий цинік! І, якщо казати правду, а ми з вами, пригадуєте, домовилися грати за «гамбурзьким рахунком», ви теж, Лерман, цинік! Так, так, цинік, — повторив він. — Ви думаєте, я не знаю, що ми оплачуємо спорядження і закидання агентури, яка займається розвідкою насамперед для вас? Ми одержуємо відомості з других рук, їм гріш ціна, а платимо вам великі гроші. Ну гаразд, змінимо пластинку. Давайте Еліту вашого інституту! — несподівано закінчив Мерфі.

Доктор Лерман увімкнув прилад. Поки нагрівався кінескоп, Мерфі налив чарку віскі.

На екрані з'явився інтер'єр великої кімнати із шведською гімнастичною стінкою. Мускулистий, пропорціональної будови чоловік, підтягуючись на руках, піднімався по стійці.

— Лемо, спустіться вниз і станьте до нас обличчям! — розпорядився доктор.

Контрольна лампочка мікрофона погасла.

Мружачись під сліпучого світла, на них дивився з екрани той, кого доктор назвав Лемо. Це був чоловік років тридцяти, його обличчя, бронзове під загару, здавалося мужнім і по-своєму гарним — різко окреслені вилиці, високий лоб, кучеряве темне волосся, світло-карі очі, прямий ніс, повні губи.

Знову спалахнула контрольна лампочка мікрофона.

— Лемо, ви готові до виконання операції? — по-німецьки запитав Мерфі.

— Так, я готовий, — відповів Лемо.

Звук його голосу, посилений динаміком, прозвучав голосніше, ніж належало.

— Ви знаєте район операції?

— У цьому районі я знаю кожну сопку, кожну бухту…

— Для вирішення другого, — головного завдання операції найвідповідальнішим є вербовка. Ви вірите тій людині? — спитав Мерфі.

— Вірю, — твердо відповів Лемо.

— А чому саме ви так вірите їй?

— Я знаю цю людину, як самого себе, — Лемо всміхнувся.

— Але минуло багато років…

— У цьому краї, — перебив його Лемо, — людина лишається тим, ким вона є. Сильні люди не міняють своїх переконань.

Вимкнувши мікрофон, Мерфі сказав:

— Пуста крилата фраза! Він сам зрадив свої переконання.

— Романтична підкладка. Всі росіяни в тій чи іншій мірі романтики! — зауважив Лерман.

— Зрадивши один раз, він зрадить і вдруге. Кінескоп можете вимкнути.

Екран погас, і яскрава точка, спалахнувши, впала, наче метеорит.

— Вам сподобався Лемо? — запитав доктор.

— Як новенький долар! Де ви його знайшли?

— У таборі переміщених осіб. Вас цікавлять подробиці?

— Я хочу знати, за що ми платимо гроші.

— Всупереч старому завіту цього Адама створили з ребра Єви…

— Чи не можна без старозавітних притч?

— Чи знайоме вам ім'я Марти Плішек?

— Уперше чую.

— Ви не читаєте «Гамбурзького листка» кримінальної хроніки? Марта Плішек має в порту репутацію фатальної жінки. Ми давно зацікавились цим хлопцем і націлили на нього Марту. Жінка зажадала комфорту, і хлопець запустив руку в шкатулку з цінностями вдови райхскомісара Рамке. Ми витягли його з тюрми. Деякий час хлопець опирався, але довідавшись, що Марта працює в нас, погодився. Ця жінка крутить ним як хоче. Він вимагає, щоб ми перевели гроші на її рахунок.

— Добре, що він має надію повернутись у Гамбург. — Мерфі подивився на годинник і пригадав: — Так, — треба з комплекту викинути контрабанду. В цьому теж проявляється ваш консерватизм. Росіяни вже давно випускають мільйони годинників на рік.

— Я з вами згоден. Але що можна дати замість годинників? — запитав Лерман.

— Гроші. Візьміть до уваги: не фальшиві, а справжнісінькі радянські гроші. Завтра ви відправите Лемо до Норвегії. Літак відходить о дев'ятій тридцять. Острів Варде, місто Нурвоген, готель «Фрам». Ось паспорт на ім'я Хугго Свенсона. Пароль явки той самий.