Чотири скарби неба

1

Чоловік по той бік вітрини робить це не вперше. Його обличчя аж до самого носа ховається під глибоко насунутим капелюхом, видно лише міцно стиснуті вуста. Вологі. Отже, він не новачок у тому, що збирається зробити. Точно знає, чого хоче і як це отримати.

Чоловік підіймає вгору скривлений палець. Ми витягаємося в струнку. Палець робить виток у повітрі, а далі крениться й повільно волочиться вбік, ніби намагається згадати забуте. Коли він проходить повз нас, ми здригаємося, немов відчуваємо крізь скло тепло його дотику.

Потім спиняється.

Пауза, вслід за нею — підтвердження. У вітрині ми всі як одна робимо вдих і завмираємо. Кожна думає, що він вказує на неї.

Однак він хоче не нас. Він хоче Сваллов[21], дівчину ліворуч від мене. Зрозумівши це, ми з полегшенням видихаємо. Тільки не Сваллов. Вона усміхається чоловікові й покірно схиляє голову, проте я відчуваю, як напружується її тіло. Усвідомлення починає охоплювати її плечі й обрушується далі вниз по всьому єству.

— На вихід! — командує ззаду охоронець.

Одна за одною ми виходимо з оглядової кімнати, шовкові сукні шепочуть з кожним кроком. Ми вишиковуємось у головній залі, куди заходить той самий чоловік. Він дивиться на Сваллов так, ніби знає про неї все, як і про кожну з нас.

Я мушу стояти зі схиленою головою, але не стримуюся, щоб не підглянути. Сваллов сором’язливо всміхається чоловіку, стуливши вуста. Її тіло тепер перетворюється на щось, що треба віддати: щось, що більше їй не належить. Звідкілясь, як завжди, спускається тінь у формі дзвіночка. Це мадам Лі. Вона прийшла супроводити Сваллов до чоловіка, очі якого рискають по всьому тілу дівчини. «Голодний пес», — кажу я подумки.

— Чудовий вибір, — промовляє мадам Лі низьким, оксамитовим голосом. — Бажаєте роздивитися ближче?

Чоловік бурмоче, а потім киває.

— Покрутися для нашого клієнта, — каже мадам Лі до Сваллов. Дівчина крутиться перед нами: спочатку видно її стегна, за ними — плечі, далі — тонку лінію шиї, оголену й ласу. Зібране на голові волосся виблискує, мов річка вночі. Макіяж ніжно-сливового та золотого відтінків, губи червоні, як вино. Вбрана в шовкові штани кольору барвінку та шовкову сорочку, розшиту квітами, вона схожа на принцесу, яку мають представити перед двором.

— То як? — звертається мадам Лі до чоловіка цього разу вже жорсткішим тоном. — Берете?

Чоловік облизує губи гострим, блідим язиком і дістає з кишені піджака пачку грошей, яку мадам Лі хапає обома руками. Потім він бере своєю рукою руку Сваллов. На тлі всіх цих рук долоні дівчини здаються особливо маленькими.

Вони рушають нагору, до спалень, а ми й далі стоїмо, схиливши голови.

Мадам Лі повертається до нас, швидко роздуваючи ніздрі.

— А ви всі, — каже вона знову спокійним голосом: мелодійним, але невблаганним, — повертайтеся на свої місця.

Ми йдемо назад у маленьку оглядову кімнату з вітриною, яка виходить на вулицю.

Одну за одною дівчат навколо мене розбирають. Одна за одною вони крутяться перед чоловіками. Ті кивають, дають мадам Лі гроші та ведуть своїх обраниць нагору. Поруч, як і щовечора, стоять охоронці й спостерігають за всім цим. Їхніх імен я не знаю.

Поволі, дівчина за дівчиною, чоловік за чоловіком, стеля тяжіє від грюкоту та стогонів.

До кінця вечора залишаюся тільки я і ще дві дівчини. Одна з них — Джейд[22], старша за інших і з рубцями довкола рота, бо часто прикушує губи. Вона тут давненько, якщо не найдовше. Сьогодні вже чотирнадцятий день, як вона без клієнтів, хоча колись була найкращою дівкою в борделі. Дехто думає, що в цьому винен її збільшений живіт, через який у неї ще й зникли щомісячні кровотечі.

— Мені потрібна робота, — скиглить вона. — Куди поділися всі чоловіки? Вони не уявляють, що втрачають.

Інша дівчина на ім’я Перл[23] тихо рюмсає собі в передпліччя. Її єдиний клієнт сьогодні не прийшов, хоча й обіцяв.

Зверху над нами дівочі стогони сплітаються в симфонію. Одні — низькі та гортанні, інші — схожі на дзявкіт собак. А дехто ледь не співає. Під ними — гул чоловіків, інколи впереміш з люттю й криками, а потім — стукіт. Шалений стукіт, який, здається, ніколи не вщухає.

Коли я тільки потрапила сюди, то ненавиділа цей шум. А тепер узагалі його не помічаю.

— Прокляття! — спльовує Джейд. — Мене виженуть, якщо найближчим часом не підчеплю собі клієнта. — Вона повертається до Перл, плач якої стає гучнішим. — Чого ревеш, мала? У тебе є хоч хтось із товстим гаманцем.

Один за одним чоловіки спускаються сходами назад, поправляють одяг, розчісують волосся й надягають капелюхи. Мене нудить від їхнього вигляду: зажерливі, вони поводяться так, ніби щойно перемогли в битві. Виходять на вулицю й губляться у вранішньому промінні.

— Приходьте до нас частіше, — повторює мадам Лі кожному з них і викривляє рот у манірній посмішці. Я сиджу в кутку кімнати з насупленим лицем, і коли якийсь чоловік надто довго на мене задивляється — відвертаю голову.

Пізніше, коли сонце підіймається над затокою, мадам Лі просить мене зайти до неї в кабінет, де вона сидить за великим різьбленим столом з темного дерева.

Крихітний кабінет здається ще меншим завдяки присутності двох чолов’яг, які охороняють двері, і самої мадам Лі. Вона дебеліша за жінок, яких я бачила у Джифу, тільки не округла, а грізна.

— Як тобі минула ніч? — питає вона, крутячи сигарету між двома пальцями з коштовностями.

— Добре, мадам Лі, — відповідаю я. Одну дівчину якось відшмагали, бо вона не назвала її мадам. Наступного дня через її сорочку проступала кров із гноєм.

— Сядь, — наказує вона мені. — Сядь, поговоримо.

Це поганий знак: сідати небезпечно, але піти небезпечно також. Я сідаю.

Мадам Лі робить довгу затяжку. Сигарета ледь чутно потріскує, її кінець спалахує жовтогарячим і знову тускніє. Повітря навколо мадам видається мені токсичним. Лише її присутності достатньо, щоб зів’яли рослини й отруїлися квіти.

— Ти прийшла до мене такою худою, — промовляє вона. — Двома пальцями можна було підняти. А тепер глянь на себе. Здорова дівка з рум’яними щоками та рожевим язиком.

— Я добре їм і сплю завдяки ласці мадам Лі, — холодно відповідаю.

— Ага, — каже мадам. — Ще б пак.

Настає пауза, поки вона робить ще одну затяжку. Я дивлюся, як між нами вигинається дим.

— Винайняти кімнату в цьому місті недешево, — веде далі жінка. — Що там казати про цілий будинок! Сумніваюся, що ти уявляєш, скільки це коштує. Та завдяки великій щедрості тóну[24] Хіп Ї ми живемо в комфорті та спокої. Що скажеш, Піоні[25]? Тобі подобається тут жити?

— Так, — брешу я.

— Тон годує нас. Одягає. Захищає. Так, він захищає тебе, Піоні. І я захищаю.

— Дякую, мадам Лі, — відказую, вклонивши голову.

— Розумничка, — промовляє мадам. Без попередження вона розчавлює сигарету об стіл. Під пальцями жінки сигаретний стержень зминається в купу попелу. Зблизька видно, як із віком шкіра на її руках стоншується та зморщується, мов плівка на гарячому молоці. Руки видають мадам. Хай скільки пудри вона на себе висипле, ми всі знаємо, що вона смертна, як і кожен.

— Якщо дівчина не приносить грошей, — каже жінка, — то хіба це справедливо? Якщо вона нічого не робить, щоб віддячити тону за добро, то, отже, просто паразитує, хіба ні? Що скажеш, Піоні? Ти вже місяць тут розкошуєш.

Я знаю, що вона хоче почути від мене, але мені страшно це вимовити.

— Від сьогодні навчання скінчилося, — каже вона далі й протягує нігтями по столу. — Завтра візьмеш перших клієнтів. Моя люба дівчинко, яка так добре говорить англійською, тільки своїми сумними очима ти принесеш нам величезні статки.

Знову пауза. Ненавиджу її за це — мої очі, такі непримітні, тільки мої, тепер розпусні та спаплюжені її словами. Але все, що я можу сказати, це: «Так, мадам Лі».

Вона це знає. Навіть смакує цим. Адже нам обом відомо, що буде, якщо я не послухаюсь: є халупи, які називають «стійлами», де дівчат тримають як худобу, а єдині їхні клієнти — моряки, підлітки й п’яниці. Тіла цих дівчат виснажені, знівечені та хворі. Більшість із них потрапляють до лікарні, яку й лікарнею назвати важко, — це понура кімната без вікон на задвірках китайського кварталу[26]. Двері зачиняються. Усередині лампа, чашка води й миска вареного рису. Смерть ніколи не змушувала їх довго на себе чекати.

— Така, як ти, і дня не витримає у «стійлах», — каже мадам Лі, ніби читає мої думки. — Тут я тебе годую. Дарую гарний чистий одяг. Роблю тебе красивою. Даю тобі нічліг. Чи багато китайських дівчат можуть таким похвалитися? Це не якісь там жалюгідні діри на Бартлетт-елі. У нас найкращий бордель у місті. Тут вам дістається найкраще. Роззирнися. Краще вже нікуди.

— Ваша правда, мадам Лі, — відповідаю. — Я наполегливо працюватиму, щоб віддячити вам за добро.

— Я знала, що ти будеш слухняною, — вона тягнеться рукою, щоб погладити мене. Її очі блищать від задоволення. Я відчуваю на шкірі її долоню, ніби восьминіг спускається вниз по моїй голові та стискає мене всім своїм тілом, намагаючись задушити.

— Завтра, — шепоче вона, — ми тебе обкатаємо.

Мадам відпускає мене. Я стою й відчуваю, що мої зелені атласні штани змокріли. Вона дивиться, як я підходжу до дверей і силуюся їх відчинити. Та перш ніж я вийду, вона вигукує:

— Іще одне. Від сьогодні ти ночуватимеш у кімнаті Джейд.

— А де спатиме Джейд? — питаю я.

Бордель розділено на три поверхи. Більшість із нас живе на другому, де в одній кімнаті ми всі спимо, а в інших двох — розважаємо клієнтів. Третій поверх з власними кімнатами зарезервовано для найкращих дівчат, як-от Сваллов, Айріс[27] і Джейд — до того, як її живіт почав рости. Власні кімнати мають лише дівчата, які принаджують найбагатших клієнтів. Я ще не принадила жодного.

Мадам Лі не відповідає. Охоронці знають — це означає, що вона завершила розмову зі мною, і виштовхують мене за двері. Я повертаюся нагору в нашу спальню і збираю свої речі, яких насправді небагато — робоче вбрання, косметика, стрічки та шпильки для волосся. Кімната Джейд — на третьому поверсі в кінці коридору, одна з найбільших. Дійшовши, я стукаю у двері й чекаю, що вона відчинить.

— Мадам Лі тобі не сказала? — з сусідньої кімнати визирає кругле обличчя Айріс. — Джейд уночі забрали.

— Ні, — промовляю. — Не сказала.

— Вона все одно не змогла б працювати тут зі своїм животом, — каже Айріс. — Який чоловік хоче зіпсовану повію?

Вона єхидно посміхається й зникає у своїй кімнаті. Я роблю те саме. Тільки це не моя кімната. Це кімната Джейд. Дівчину, яку я бачила кілька годин тому, тепер відправлять у «стійло», де вона втішатиме клієнтів за двадцять п’ять центів, максимум — за п’ятдесят, якщо пощастить. Цікаво, що буде з дитиною? «У “стійлах” жінки не витримують більш ніж два роки, — сказали мені, коли я вперше потрапила до барака. — Тебе вб’є або хвороба, або людина». На що я відказала: «А хіба не байдуже?».

Я запалюю ліхтар. Кімната Джейд охайна, стіни пофарбовано багряним. Заґратоване вікно виходить на сіру вулицю. Тут досі пахне нею, легкий цитрусовий запах пронизує повітря. Вона пробула тут довше, ніж будь-хто з нас.

Їй не більше двадцяти — двадцяти одного. Чи казала вона щось про сім’ю в Китаї? Не можу пригадати. Я вже забуваю, що якої дівчини стосується. Ми — безіменний клан тіл та історій, і, ймовірно, всі закінчимо в тому самому місці. Та хіба не байдуже? Це лише питання часу — коли саме кожну з нас заберуть посеред ночі й замінять на молодшу та красивішу.

Цілий місяць мені вдавалося залишатись у безпеці, недоторканою. Потрапивши сюди, я пообіцяла собі стати непомітною. Коли якийсь чоловік дивився на мене, я кривилась у відразі. Це було неважко, бо всередині я саме це й відчувала. Та я була наївною, гадаючи, що маю вибір. Мене купили не просто так, і тепер я мушу добряче постаратися, щоб дотриматися цієї обіцянки.

Цієї миті мені згадалася Бай Хе, дівчина зі скляною шкірою з оповідок, які переказували в моєму селі. Раніше я вважала, що шкіра була її важкою ношею. Але тепер, коли сиділа тут і розуміла, що завтра в цей час уже розпрощаюся зі своїм дівоцтвом, я усвідомила: тягарем Бай Хе була насправді не шкіра. Її тягарем було народитися дівчиною. А від такого ярма ніхто з нас не вільний, навіть я.

2

Це історія про бочку з вугіллям, яка перепливла океан.

Подорож до Сан-Франциско зайняла три тижні, принаймні так мені сказали. З кімнати у Джифу мене в бочці, доверху засипаній вугіллям, завантажили на віз, а коли ми нарешті зупинилися, я почула наростаючий шум океану. Звідусіль лунали голоси, тільки вже не схожі на гул рибного ринку. Це теж були торговці, але більшість із них говорили чужою мовою.

— Постав туди! — вигукнув хтось неподалік. — Цих двох — на той корабель. А ви хто такий?

Почувся голос Джаспера.

— Відправка в Сан-Франциско, — сказав він. — Цей вантаж належить майстрові Ену та його общині, його слід доставити тону Хіп Ї.

— Так, сер, — раптом знітився другий голос. — Нас повідомили про вашу особливу посилку.

Бочку підняли, і вугілля посипалося мені на шию. Мене знову кудись несли, проте щось у шумі океану та стривожених голосах на різних мовах підказувало мені, що після наступного етапу мандрівки повернутися назад буде важко.

Якби я тоді знала, що на мене чекає, то розплакалася б. Але перед моїми очима були тільки стінки бочки. Це все, що Джаспер дозволив мені бачити. Останнє, що почула, — як чийсь голос — імовірно, його — проспівав: «Прощавай».

Коли згодом кришку відсунули, я уявила, як вистрибую з бочки. Спробувала підвестися, проте вугілля притисло мої стегна. «Я вже й сама стала майже як та вуглина», — подумалось мені.

Згори на мене дивився хтось із людей Джаспера.

— Навіть не думай кликати на допомогу, — сказав він і потягся рукою розв’язувати мотузку навколо мого рота. — Пискнеш — і ти труп.

Я кивнула. Що завгодно, тільки витягніть з рота кляп.

— Їж, — буркнув. В іншій його руці була маньтов завбільшки зі скручену шкарпетку, сіра й пухка. Я витріщилася на неї, а потім жадібно накинулась.

Коли доїла — це не зайняло багато часу — чоловік знову потягнувся вниз, цього разу з фляжкою. Я знову кинулась, але він відіпхнув мою голову.

— Я сам, — сказав мені.

Я кивнула й іще більше закинула голову назад — відчайдушно прагнула остудити своє нутро. Він приклав шийку фляжки до мого рота. Тієї миті я жадала, щоб уся вода на світі увійшла в моє тіло. Та не встигла я навіть проштовхнути вниз маньтов, як усе завершилося. Чоловік забрав фляжку й закрутив кришку. Потім запхав кляп назад у рота й закріпив його мотузкою.

— Я приходитиму що два дні, — мовив. — Може, що три. Сиди тихо.

І насунув кришку назад.

Як воно — сидіти в пітьмі у такому крихітному просторі? Я вся скоцюблена, коліна під підборіддям, спину скручено в мавпячий хвіст. Через деякий час біль у зігнутих кінцівках став таким нестерпним, що я вже думала зібрати всю силу, яка наростала в моїх ногах, і спробувати виштовхнутися з бочки. Та це так і залишилося нездійсненним бажанням. Після першої доби біль стих, а потім притупився до шепотіння. Коли я спала — а так було постійно, — то схиляла голову на коліна, і погойдування океану відносило мене до далекого берега. Проте це був не зовсім сон — я гарячково то засинала, то просиналася.

Тоді я марила. Спогади швидко огортали мене, проте мені вже було важко відрізнити, що було справжнім, а що — ні. Усе пливло переді мною — далека пісня пам’яті й бажань.

Мені ввижалися батьки — до того, як їх забрали. Татова відкрита усмішка та ледь сиве волосся на підборідді. Мамині руки, які, мов дві пташки, шугали над ткацьким верстатом. А ще бабуся, яка поралася на городі із засмаглим на сонці обличчям. Цікаво, чи йшов дощ, відколи я покинула Джифу? «Я ж посеред океану, — міркувала собі. — Отже, пливу впалими краплями дощу». Тож я говорила з бабусею. Казала їй, як сильно сумую за нею, розповідала про все, що пережила, відколи ми востаннє бачилися. Та про найжахливіше мовчала — не хотіла її хвилювати. Сльози текли гарячими струмками, і я ловила їх ротом, уявляючи, що це солена свинина чи в’ялена риба.

Я бачила майстра Вана та школу каліграфії, відчувала різкий запах свіжого чорнила на довгих смужках паперу. Вікна у класі були відчиненими, а на вулиці посеред двору сохли інші сувої. Я силувалася прочитати ієрогліфи, проте вони радше були схожими на павуків на снігу.

Не приходила тільки Лінь Дайю, і я знала чому. За романом, Лінь Дайю ніколи не залишала Китай — там вона й померла. Корабель відносив мене все далі й далі від дому, і я роздумувала: невже ми з нею таки розлучилися? Молодша Дайю переможно раділа б — нарешті я позбулася її, і наші долі розійшлися. Однак тепер, коли Лінь Дайю не стало, доросліша Дайю злякалася.

Це ж те, чого я давно прагнула, хіба ні? Ось воно як — уперше в житті залишитись у цілковитій самоті.

На третій день кришка знову відсунулась і з’явився чоловік, як і обіцяв, зі ще однією маньтов та фляжкою води.

— Хочеш постояти? — запитав він, коли я поїла.

Я кивнула. Він нахилився в бочку й потяг мене за руку. Я відчула, як мене підіймають, і ледь не скрутилася назад від різкого, гострого болю, який пронизав коліна. Я надто давно не випрямляла ніг, а тепер їх роздирали проти їхньої волі, і кожен порух був насиллям над кістками, ослабленими м’язами та сплячим сухожиллям. Прикусила губу, щоб не закричати від болю, і натомість дала волю сльозам. Аж доки не стала на ноги. Доки знову не могла бачити.

Чоловік відпустив мене. Я схопилася за стінки бочки, переклавши всю свою вагу на руки.

По темряві та скреготу стін я зрозуміла, що ми були в нижній частині корабля — найімовірніше, у трюмі. Своїм обмеженим зором я могла розгледіти верхівки інших ящиків, контейнери й бочки, схожі на мою. Деякі з них було складено одна на одну, а інші поодиноко стояли осторонь. Цікаво, у скількох із них були справжні припаси, їжа та спеції, а у скількох — такі самі дівчата, як і я? Це все були дівчата Джаспера? Чи вони належали іншим поганцям?

— Досить, — сказав чоловік. — Лізь назад і не верти головою.

— Будь ласка, прийдіть завтра ще, — благала я, перш ніж він запхав мені в рота кляп. Я не уявляла, як переживу ще три дні без їжі, води і в сидячому положенні. Мої штани були брудними й прокислими після того, що мені довелося кілька разів випорожнитися, бо іншого не залишалося.

Він нічого не відповів. Мене зім’яли назад у бочку, і я відчула гнилий сморід своїх екскрементів.

— Сиди тихо, — буркнув чоловік і закрив кришку.

Так тривало й далі. Чоловік приходив переважно вночі, коли на кораблі ставало тихо, годував мене й дозволяв кілька хвилин постояти. Одного разу він навіть витяг мене з бочки й наказав пострибати на місці. Я послухалася. Здавалося, ніби в мене з’явилася нова пара ніг — чужих, не моїх. Я відчувала, як стегна теліпалися навколо кісток, незграбно й боляче. Потреба випорожнитися вже довгий час не нагадувала про себе, моє тіло ослабло лише від маньтов і води. Нічого перетравлювати — нічого й виводити. Мішечок на шиї продавив маленьку ямку в моїй грудній клітці, його м’ятна прохолода — єдине, що мені давало змогу не задихнутися.

Далі — марення. Спочатку шалене, ніби з мене повільно видирали мозок. У вухах пекло, перед очима вирувало. На дотик я вся горіла. Тоді мені здавалося, що я помираю.

Потім — блаженство. Я вилетіла з тіла й пливла над усім. Бачила океан, корабель і навіть саму себе — згорблену, виснажену й худу, скручену над колінами. Та не біда. Навіть красиво. У тій бочці був хтось інший. Я ж була захищеною, вільною, я була всюди. Забула про голод і біль. Відчувала тільки піднесення.

Тоді мені так чітко, як жоден інший момент із життя, пригадалося, як за день до свого зникнення тато приніс додому вишні, бо знав, що мама їх дуже любить. Я вишень не любила — вони були або надто солодкими, або надто кислими, а кісточки тільки робили ягоди великими. Мені не подобалося, що їхня червона м’якоть забарвлювала мої пальці й кутики рота.

А мама їх обожнювала. Заради них була ладна на все. Я ніколи не бачила її такою радісною, як тоді, коли тато приніс додому ті вишні. Вона вискочила з-за свого ткацького верстата, підстрибувала й плескала в долоні. Усмішка на її обличчі була завширшки з місяць.

Тато висипав вишні в миску. Ми зібралися навколо неї та витягли по ягоді з плодоніжкою. Я дивилася, як мама крутила її, соковиту й блискучу, у своїх долонях, наче молилася разом із нею. А потім опустила вишню в рота, і за мить у її руках залишилася тільки плодоніжка.

— Ти проковтнула кісточку, — сказала я схвильовано. Мені часто снилися кошмари про те, як щось застрягає в моєму горлі.

Вона посміхнулася з мого переляку:

— Іноді мені здається, якщо проковтнути те, що люблю, воно в мені проросте.

— Не повторюй за нею, — пригрозив мені тато, але теж із посмішкою.

Вишень я так і не полюбила, але обожнювала спогади про маму, тата й бабусю, які любили вишні більше за білі персики, але водночас не так сильно, як яблука. І мене. Ми зібралися разом, щоб зробити те, що потішить тільки одного з нас, але від цього й самі стали щасливими. «Дивлюся, як ти їси, — і в самої шлунок наповнюється», — казала мені мама. Тепер я збагнула, що вона мала на увазі. Коли я зрештою виринула з цього спогаду, то відчула, як він мене наситив.

Іноді я згадувала Лінь Дайю й бажала, щоб вона прийшла. Щоб забрала мене звідси й ми разом пливли над світом — тонкі, як папір, легкі, як останній день зими. Я хотіла влитися в її вуста й роками спати в її тілі. Хотіла, щоб вона ростила мене в собі. У розпалі свого сум’яття мені здавалося, що я жадала полюбити її.

Однак Лінь Дайю не приходила.

Ієрогліф для слова «радість» 樂 зображує нитки шовку над деревом. Як лісова музика. Мелодія, що лине над верхівками дерев. «Цей ієрогліф зображує, як радіє душа, — сказав мені майстер Ван. — Ніби ти летиш над усім. Ніби не стримуєшся і спалахуєш».

Від думки про це я всміхнулася. І коли чоловік востаннє відсунув кришку з бочки, я постала перед ним у всій красі — очі заплющені, обличчя в сльозах, тіло вбране у вугілля й ополоник замість рота.

Певно, він тоді злякався.

Одного дня корабель зупинився.

На той час я вже й забула, що мала тіло. Але розуміла, що треба було зберегти хоч те, що від нього залишилося. Тож я повернулась у свою оболонку й чекала.

Стук, потім сміх. У трюмі почулися чоловічі голоси, їхній гул уперше за кілька тижнів знову загнав мене у відчуття страху. Я чула, як почали перетягувати й виносити важкі ящики та коробки. Якийсь чоловік сказав іншому не чіпати мою бочку — мовляв, він сам її віднесе.

— Це особливий вантаж, — додав він.

— Тут смердить, — відказав інший.

Мене знову підняли й кудись понесли — тільки цього разу не вві сні. І тоді із марення я звалилася назад на землю. Я не літала. Я сиділа в бочці, наповненій вугіллям і власною сечею, а у шлунку було порожньо. І в голові — порожньо. І в серці. Замість чарівливого зачину нового життя, про який я мріяла на березі океану, була порожнеча без жодної надії бути чимось заповненою. Мене винесли з корабля, і коли сонце пробилося крізь стіни бочки, здалося, що все довкола спалахнуло.

На мить я подумала, що знов у Джифу. Це чайки ввели мене в оману, їхні крики то пірнали, то знову виринали. А ще пінистий шум океану і стогін причалу, який гойдався на хвилях. Прохолодний бриз.

— Сюди, сюди! — крикнув хтось англійською. І мене понесли в напрямку звуку.

— Це воно? — спитав голос.

Той, хто ніс, ствердно буркнув.

— Добре, — відказав голос. — Поставте там.

Обмін словами. Іржання коня. Мене кудись опустили, а потім нарешті все спинилося. Після кількох тижнів гойдання в океані я нерухомо стояла.

— Джаспер сподівається, що шановні члени тону Хіп Ї будуть задоволеними посилкою, — сказав голос. А потім мені знову здалося, що хтось проспівав мені: «Прощавай».

Хлиснув батіг. Ми знову кудись їхали, але з кожною секундою запах океану слабшав. Вугілля в бочці втрамбувалося навколо мене.

Я була в Америці.

Про що ще розповісти? Про те, як мене відвезли в китайський квартал на Сент-Луїс-елі та кинули у хлів, який називали бараком? Там тхнуло сечею й фекаліями, а ще гнилими шкірками від дині. Про те, як відсунули кришку й мене, засліплену сонцем, за руки витягли з бочки? Ноги не тримали моє тіло, тож мене за талію прив’язали до стовпа — мотузка впилась у западину між ребрами й тазовими кістками.

Чи, може, розказати, як з мене стягли одяг — брудний і прогнилий — та зрізали з шиї мішечок, що був мені замість кулона? Як облили крижаною водою, і частина мене раділа, бо нарешті хоч щось відчувала? Чи розказати про сам барак? Як мене кинули туди до таких самих дівчат — голих, мокрих і тремтячих?

Краще я розповім про жінку, яка одного разу зайшла в барак. Ми всі збилися докупи посеред підлоги. Сире приміщення без меблів. Близько п’ятдесяти дівчат. Наші скиглення відбивалися від голих стін. Схудлі до самих кісток, ми готувалися померти. Посередині ми, а навпроти вони — довкола нас стояли чоловіки й розглядали. Мені згадався рибний ринок у Джифу з купами риби. Як я разом з іншими ходила навколо кожної торгової точки, жадібно дивилася на рибу й подумки вже уявляла, якою вона буде на смак, як швидко можна буде зняти луску, чи смачною буде плоть, чи луснуть очні яблука в роті, наскільки маслянистим буде мозок, якими м’якими виявляться кістки, щоб їх можна було розкусити зубами й потім полишити на столі мокрою купою. То ось на що це було схожим. Ми — як та риба.

Я помітила цю жінку, бо вона була єдиною серед чоловіків, які зайшли до барака. Вона мала гарне обличчя, великий і гордовитий рот, прищурені й підведені чорним очі. Також жінка привернула мою увагу своєю білою сукнею з вишитим сріблястим феніксом, і я подумала, що вона справді безжальна, якщо не боїться носити на собі колір смерті. Упадало у вічі й те, як чоловіки розступалися перед нею лише від її присутності, як вона неслася крізь них мов вітер, який проривається через розвішані простирадла.

То тут, то там якийсь чоловік вказував на дівчину, а потім підходив хтось із наглядачів і відтягував її до того, хто обрав. Зіщулену, у сльозах, її передадуть новому власнику, а в обмін на це наглядач отримає стос папірців, які — як я з’ясувала пізніше — були грошима. Нас продавали по черзі, деяких — групами, і в моїй голові крутилася тільки одна думка: що буде з тими, хто залишиться наприкінці? Куди підемо ми?

Жінка жодного разу не вказала на котрусь із дівчат. Вона стояла попереду й розглядала тіло кожної з них. Обличчя без емоцій, руки схрещені. У ній було щось особливе — не тільки через поставу імператриці. Здавалося, вона не помічала навколо себе жодного чоловіка, які звідусіль скоса на неї позирали. «Вони ненавиділи її, але тому, що боялися», — збагнула я.

А потім вона підійняла руку й кивнула.

— Ти, — сказав один із наглядачів, підходячи до дівчини поруч зі мною. У сльозах вона відсахнулася від нього. Наглядач схопив її за зап’ястя — дівчина впала на підлогу — і він потягнув її до жінки. Жінка клацнула пальцями — і позаду неї з’явилося двоє чоловіків. Вони схопили дівчину, яка тепер уже несамовито голосила, і знову розчинились у натовпі.

Щось обпекло мене. Я підвела погляд. Очі жінки пильно дивилися на мене й не кліпали. «У ній є жорстокість», — вирішила я. Наглядач, який не відходив від жінки, звівся на пальчики та щось їй прошепотів. Вона не зводила з мене очей. А потім підняла руку й кивнула.

Майже тієї самої миті переді мною опинився наглядач і схопив за зап’ястя.

— Ти, — сказав він, коли вже тягнув мене до жінки. Я відчула, що підкоряюся. Якби я спробувала втекти, ноги піді мною підкосилися б.

Я щосили виструнчилась перед жінкою. Плакати я не збиралася.

Вона оцінила мене очима, починаючи зі ступень, потім вище — ноги, тулуб, груди й нарешті обличчя.

— Це ти знаєш англійську? — за її низьким, розкотистим голосом ховалася якась обеззброювальна сила.

— Ну, — смикнув мене за зап’ястя наглядач. — Відповідай!

— Так.

— Дуже добре знає, — гордо додав наглядач. — Краще за будь-яку з цих дівчат. Навчалася в найкращих у Китаї. Вона неодмінно сподобається вашим білошкірим гостям.

— Можливо, — сказала жінка, — але вона дуже худа. У моїх дівчат має бути м’ясо на кістках. Я що, мушу згодувати їй усі запаси, доки вона від’їсться? За ціну, яку ви загнали, навряд чи це можна назвати добросовісною торгівлею.

— О мадам, — проскиглив наглядач, — це остаточна ціна.

— Тоді я беру тільки першу, — розвернулася жінка.

— Ні, — вигукнув наглядач. — Заждіть. Пропоную домовитися.

Жінка спинилася.

— Дві тисячі замість двох тисяч чотириста, — сказав наглядач. — Менше не можу, інакше мій начальник буде незадоволеним.

Жінка посміхнулася.

— Що скажеш? — запитала вона мене. — Справедлива ціна за тебе?

Я збентежено витріщилася на неї з роззявленим ротом. Ми обидві знали, що я й гадки не мала, що означає ця сума.

— Тоді дві тисячі, — сказала вона й клацнула пальцями. Звідкись з’явилися ті самі двоє чоловіків і схопили мене за плечі.

— Стійте! — крикнула я в нікуди.

Двоє чоловіків відтягли мене до карети з бричкою, які чекали на вулиці неподалік. Вони одягли мене й посадили у бричку, в якій сиділа перша дівчина, міцно притиснувши кінцівки до тіла. Ми не розмовляли одна з одною. Заговорити означало б підтвердити, що все це було реальністю.

Під вагою жінки карета заскрипіла. Мадам сказала щось візнику, і ми рушили, поступово віддаляючись від барака.

Ми їхали вулицею. Дорога була нерівною, нас кидало туди-сюди, коли ми підіймались і спускалися з пагорба на пагорб. Зверху над нами навис тривожний туман. Він дедалі більше поглинав карету, коли та мчала далі й далі вперед. «Якби ми підіймалися трохи вище на пагорбах, — подумала я, — то дісталися б хмар. І тоді злетіли б».

Карета повернула на іншу вулицю, і я ахнула від подиву, перш ніж згадала, що більше не у Джифу. Місцеві будинки були схожими на ті, які я бачила в Китаї, — над вітринами магазинів звисали такі самі червоні ліхтарі, а стіни будинків обліплені такими самими червоними плакатами з золотистими ієрогліфами. Навколо — суміш китайської й англійської; мовці пірнали й виринали з кожної з цих мов так легко, як камінь, що скаче жабкою над плесом. Якийсь чоловік сидів на табуретці та лузав соняшникове насіння. Хтось грав на сопілці, тільки було не розібрати, звідки линув звук. Я навіть відчула витончений здобний запах субін[28]. Ми перебували в Америці, але чому вона була такою схожою на Китай?

Нарешті ми зупинилися біля золотаво-коричневого будинку посеред жвавої вулиці. Дверцята карети відчинилися, з неї вийшла жінка і стала перед нами. Дівчина поруч зі мною шморгнула носом і опустила очі. А я зухвало витріщилася на жінку, наче напрошувалася на якусь реакцію від неї.

— Що ж, — сказала вона, — я зробила вам двом послугу. Де ваша вдячність?

Ніхто з нас не промовив ані слова.

— Мадам вас дещо запитала, — гаркнув один з її посіпак. — Відповідайте!

Я пильно глянула на неї. Мадам. В іншому світі вона могла б полонити імператорів. А в цьому під променями вранішнього сонця її посмішка розпливлася на все обличчя, зіштовхуючи разом усі інші риси. Мені це видалося гротескним.

— Нічого, навчаться, — сказала вона.

Посіпаки подалися вперед і стягли нас із брички. Коли я сходила сходинками, то спіткнулась і ринулася вперед, щоб не впасти. Мої ноги були ще ватними після довгого сидіння в бочці. Саме тоді я глянула на будинок, біля якого ми зупинилися. Усередині не світилося — перехожому могло б здатися, що це пустка. На вивісці красувався напис: «Прання й прасування». І справді, довкола було чути запах мила й вогкої землі. А по боках від вивіски будинок був схожим на пансіон.

— Заходьте, — наказала жінка. А тоді повернулась і зайшла в будинок.

— Ходімо, — мовила я до дівчини й узяла її за руку. Її долоня була липкою від сопель і сліз. Я зробила вдих і відчула у грудях полегкість без мішечка на шиї. Це додало мені сміливості. Дівчина заскиглила й подалася назад, але я потягла її за собою крізь парадні двері.

Це був наш новий дім. Напевно, нам покажуть наші кімнати.

3

Ніхто з нас не знає, як мадам Лі стала мадам Лі, але чутки ходять різні. Наприклад, що колись вона взагалі була ніякою не мадам. А однією з нас.

— Вона була фатальною красунею, — сказала б Джейд.

— Коханкою впливового капітана, — підхопила б Айріс.

— Брала унцію золота тільки за те, що чоловік на неї глянув! — завершила б Свон[29].

У деяких із цих чуток мадам Лі доросла до однієї з найбільш високооплачуваних повій у Сан-Франциско. На зароблені гроші вона відкрила власний бордель, а тон Хіп Ї імпортував їй дівчат. І хоч як сильно ми боїмося мадам Лі, але тони нас страшать іще більше. Ми чули, що вони контролюють китайський квартал, володіють ресторанами, опіумними притонами, гральними домами, борделями та пральнями, а також борделями під виглядом пралень. Членів тону я не бачу, але відчуваю їхню присутність, як і незриму постать Джаспера за своєю спиною — його невидиму руку на моїй шиї та холодну долоню на талії. Іноді внизу на вулиці чути їхні голоси, а потім небо розривають гучні постріли. Буквально минулого тижня якийсь бандит учинив стрілянину в ресторані й розстріляв ватажків конкурентного тону.

Упродовж дня бордель мадам Лі трансформується. І ми трансформуємося разом з ним — із жінок з розмальованими обличчями перетворюємося на звичайних дівчат-прачок. Дехто з нас раніше вже виконував таку роботу, інші ж, як я, лише навчаються цього.

Я майже відразу зрозуміла, що борделю мадам Лі не існує. Принаймні юридично. Це просто пральня, і ми можемо говорити про це місце тільки в такому аспекті. Ще задовго до того, як я сюди приїхала, влада Сан-Франциско спробувала боротися з будинками розпусти, проте, як сказала мені Свон, це було лише для показухи. Насправді багато місцевих чиновників і служителів порядку співпрацювали з тонами та забезпечували безперебійне функціонування бізнесу. Дехто навіть брав у кишеню по десять доларів за кожну продану дівчину.

Не тільки ми так добре ховаємося в усіх на очах. Так робить кожен у цьому місті. Чоловіки, які приходять до нас, уночі перетворюються на демонів. Їхні тіні завбільшки з печери. А вдень вони купці, вчені, підприємці. Я починаю розуміти, що кожен має два обличчя: те, яке показує світові, й те, що приховано всередині.

А своїх облич я досі не розгледіла. Чи принаймні яке з них яке.

Якщо завітає поліція — а таке буває вкрай рідко, — вони побачать лише тісну пральню, в якій пораються шістнадцять дівчат із зібраним у вузол волоссям, розчервонілі обличчя яких вкриває піт. Усі три поверхи будинку належать мадам Лі, тож їй легко підтримувати цю брехню. На першому поверсі розташовані фоє та кімната очікування, інтер’єр якої вдень слугує приймальнею пральні. Для трансформації кімнати потрібно три дівчини: спершу згорнути розкішні килими й гобелени, потім сховати в шафи вази та нефритові статуетки. Заповнити кімнату одягом і постільною білизною. Останній штрих: висунути великий стелаж перед сходами, що ведуть до наших спалень. Усе, що побачить відвідувач, — це дешева, але відточена операція, продиктована необхідністю й дієвістю. Ми маємо влаштувати переконливу виставу. Одного разу інспектор пройшовся нашою пральнею та вражено вигукнув, що сьогодні залишилося не так багато місць, де ще перуть вручну. Він сказав, що тепер замислиться над тим, щоб носити свою білизну до нас. І таки приніс.

Мадам Лі віддає перевагу ручному пранню замість того, щоб довіритися паровим машинам, у які почали вкладати гроші інші пральні. Ми перемо і прасуємо в підсобному приміщенні поруч з чайниками з окропом. Ручні праски важкі. Їх доводиться раз-по-раз нагрівати над гарячим вугіллям, коли починають холонути, але водночас бажано не перегріти, щоб не пошкодити одяг. Багато в чому я вважаю прання виснажливішою і важчою роботою, ніж та, яку ми виконуємо вночі. «Можливо, тому, що мені ще не доводилося по-справжньому працювати вночі», — нагадую собі.

«Ти — shă[30]», — каже мені Свон, коли я висловлюю такі погляди. Вона найстарша серед нас усіх і легко добуває зиск із цього титулу — ставиться до нас, як до дурненьких молодших сестричок. Усім нам заборонено говорити в борделі своєю рідною мовою, але Свон любить загравати з цим правилом і маневрувати між китайською й англійською, коли мадам Лі не чує. Гадаю, вона це робить, щоб показати, що в неї ще залишилося хоч щось своє. «Це ти зараз так думаєш, — веде далі Свон. — Усе зміниться, коли почнеш обслуговувати клієнтів».

У пральні ми працюємо без макіяжу, ба більше — начисто відтираємо лице так, що аж лоби світяться. «Якомога непримітніші на вигляд», — застерігає нас мадам Лі. Удень ми й досі просто діти. Багато дівчат зголюють брови, щоб уночі малювати їх олівцем. У декого забинтовані ноги.

Лице Сваллов чисте та свіже. Без макіяжу видно, як по її щоці скотилися три родимки. Перл — плакса, разом з якою я приїхала на бричці, — видається навіть молодшою за свій вік. Її ніс схожий на блискучу рожевувату картоплинку. Свон, різка й зухвала вночі, вдень має такий вигляд, ніби щойно прокинулася від сну. Без рисової пудри її шкіра припухла й гладенька. Вона вправно складає білизну, тому працює разом з дівчатами-складальницями. Перл працює з прачками, а ми зі Сваллов — з прасувальницями. Прасувальниць можна розпізнати за червоними руками й передпліччями. Постійно з обпеченою шкірою та збитими кісточками. Увечері ми шліфуємо мозолі й наносимо на пальці білу пудру. Мої долоні стали ширшими, у них вміщається більше, ніж колись. Вони змінилися, відколи я допомагала мамі, працювала на городі чи тримала каліграфічний пензлик. «Мої руки досі вмілі, — нагадую собі. — І вони досі мої».

У пральні дівчата дозволяють собі забути, що на них чекає вночі. Вони обмінюються плітками й жартами, обурено і драматизовано зітхають, коли доводиться багато працювати. Дівчата нагадують мені старших сестер, яких я ніколи не матиму. І навіть попри окріп і біль від того, що горбишся цілий день, я можу сказати, що мені подобається ця робота, бо тут я ближче пізнаю дівчат.

Свон в Америці вже три роки. Її викрали в Пекіні, коли їй було сімнадцять. «Wo yi wei[31], я збиралася приєднатися до театральної трупи, — розповідає вона. — Я народжена бути зіркою». І вона таки зірка, принаймні в борделі. Клієнтам до вподоби її гострий язичок, завдяки якому вона змушує їх почуватися пустотливими школярами. Серед усіх тутешніх дівчат Свон найбільше знає про те, чим живе бордель, — хто приходить, хто йде, хто залишається. Вона хизується перед нами своєю обізнаністю, ніби це якось робить її особливою, проте ми всі чули, як вона кричить уві сні. Їй теж буває страшно, як і кожній з нас.

Айріс, моя нова сусідка, — сирота. Вона не пам’ятає, як потрапила в бордель, окрім того, що одного дня була на вулицях Кайпіна, а вже наступного — жінка (може, то була мадам Лі?) вела її за руку у великий будинок, де пахло медом. Айріс реготунка і щебетуха. Любить попліткувати, і мені здається, що насправді їй тут подобається. Нещодавно вона розповіла нам, як п’ятдесят чоловіків із двох ворогуючих тóнів побилися через китайську невільницю у провулку біля Вейверлі-Плейс. Судячи з її слів, вона хотіла б опинитися на місці тієї дівиці.

Перл, наймолодшу з нас, теж викрав поплічник тону. Вона дуже сумує за своїми братами й сестрами у Ґванджов. Іноді я чую, як вона плаче, коли гадає, що ніхто не помітить. Перл мріє стати танцівницею й вірить, що таки стане. Її єдиний клієнт годує дівчину обіцянками, що скористається своїми зв’язками в танцювальній трупі. Тож Перл чекає і щотижня водить його у свою спальню.

Усі ми пішли слідом за тим, кого вважали своїм рятівником, а в результаті збагнули, що помилилися, і побачили ціну цієї помилки. Коли я чую всі ці історії, то розумію, що в тоні є сотні таких Джасперів, які виловлюють маленьких дівчат. Кожна з нас була особливою, та водночас усі ми однакові.

Сваллов — це загадка. Білолиця й мовчазна — не тиха, а небагатослівна — вона не розповідає ні про своє минуле, ні про мрії щодо майбутнього. У неї найбільше клієнтів серед нас усіх — може, тому вона й мовчазна. Щось у ній є таке, що можна переосмислювати знову й знову.

З перших своїх днів у борделі я прагнула її розгадати. Це був ієрогліф, який я не могла ні прочитати, ні написати. Її обличчя змінювалося від дня до ночі — то вона проста дівчина, то вже граційна жінка. Молодша чи старша за мене, по своїй волі тут чи через обставини — цього я не знала. Коли я здіймала палець, щоб написати ієрогліф її імені, виходив лише стиснутий кулак.

Я чула, що вона сама прийшла сюди. Про це перешіптувалися деякі дівчата. Зайшла прямісінько в будинок і попросила покликати власницю борделю. Яка дівчина таке зробила б?

Інші вважали Сваллов егоїсткою, бо вона забирала собі всіх клієнтів. «Усе їй мало! — скрекотали дівчата. — Вона завжди тримається найближче до мадам Лі й за це отримує найкращий одяг та коштовності, щоб приваблювати найщедріших клієнтів».

Я теж так думала, аж доки не побачила, що вона зробила для Перл. На наш четвертий день у борделі Перл вибрав один чолов’яга — дебелий бугай. Вона мала б поманіритися й кокетливо всміхнутися, як її вчили. Натомість дівчина впала на підлогу й розридалася. Це мав бути її перший чоловік — такий кремезний, що здавалося, він її розчавить. Я помітила, як інші дівчата відійшли від Перл, немов перебування поруч з нею зробить і їх менш жаданими.

І тільки Сваллов виступила вперед. «Я подбаю про вас, — мовила вона до нього крізь скло. — Тільки не кажіть нічого мадам».

Щось схоже вона пообіцяла й охоронцям, які чекали на нас під дверима оглядової кімнати.

Клієнт не надто засмутився заміні. Він зайшов і поводився так, ніби від самого початку хотів Сваллов. Мадам Лі нічого не дізналася, а Перл стояла мовчазна — червонолиця, але мовчазна.

Уранці Сваллов на роботу не вийшла. Інші дівчата прали, прасували та складали білизну, прикусивши язики. Клієнт був багатим, судячи з того, як блищали його черевики. «Егоїстичне стерво, — розходилася Джейд, коли не побачила Сваллов на робочому місці. — Усю ніч провалялася на спині, ще й тепер спить, жиріє. Перл, вона забрала в тебе клієнта, ти це розумієш?».

Я завершила роботу раніше. Проте замість того, щоби піти до нашої спальні, піднялася на третій поверх і зупинилася під дверима Сваллов. Мені кортіло глянути, чи справді вона валялась у ліжку, доки всі інші обпікали руки в гарячій воді. Двері були відчиненими. Я сповільнила кроки, і час розтягнувся переді мною.

У ліжку її не було. Сваллов сиділа за туалетним столиком і готувалася до нашої вечірньої роботи. Перед нею лежали різноманітні пудри, олівці й рум’яна. Утомлене відображення у дзеркалі, під очима темні кола.

На Сваллов важко було дивитися, а відірвати погляд — ще важче. Я згорбилася під її дверима так близько, що могла от-от опинитись у самій кімнаті, й тієї миті збагнула, чому клієнти любили її найбільше. Навіть із виснаженим і напівнафарбованим обличчям вона була п’янкою. І річ не лише в маленькому підборідді чи ніжних вустах, податливому тілі, чарівливій і вміло натягнутій усмішці. Причина в самій її сутності — вивіреній таємничості, нерозгаданості, яка залишилася з нею, навіть коли вона була на самоті. Кожен порух породжував нове запитання, що потребувало відповіді. Переді мною сиділа дівчина, але насправді це була жінка з довершеним усвідомленням самої себе. І в цьому полягала її сила. Такою була ще й причина її мовчазливості — та насправді не мовчазливості, а умиротворення від прийняття самої себе.

А що клієнти? Чоловіки? Вони жадали насититися цією силою, тому й вибирали її знову й знову. Чи засуджую я їх? Сваллов таїла в собі щось таке, що могло б довіку годувати ціле голодне село, якби вона цим поділилася. Якби її могли змусити поділитися.

Вона опустила руку в білу пудру й повернула до мене інший бік обличчя. Мені забило подих. Одна сторона її лиця була бездоганно нафарбованою, білою та без жодних вад, а інша — вся в синцях: коричневих, фіолетових, синіх.

І тоді я зрозуміла: вона переманила клієнта Перл не тому, що жадала його покровительства. Вона відібрала його, бо краще за нас усіх бачила, ким він був насправді: жорстокою тварюкою й пияком.

Після цього загадка Сваллов стала для мене розгаданою. Потрібно було лише краще придивитися. Дівчата казали, що вона завжди стояла поруч з мадам Лі, щоб відтіснити інших. А я бачила більше. Вона трималася поближче до мадам Лі, щоб захистити нас від її гніву, як тоді, коли мадам облила окропом дівчину, яка надто тихо говорила. Дівчата казали, що Сваллов самозакохана, що вона постійно голодує, щоб мати витонченіше обличчя. А я бачила глибше. Те, що не з’їла вона, потрапляло в наші тарілки. А коли дівчата казали, що Сваллов пихата й зарозуміла, що вона нас усіх ненавидить, я точно знала: виявляти турботу до інших означало дозволити собі стати м’якою, а в такому місці м’якою бути не можна. Тож Сваллов мусила триматися холодно та відособлено — заради всіх нас, але насамперед заради самої себе.

Стримана, статечна, сласна Сваллов. Коли я нарешті збагнула її мотиви, то зрозуміла, як написати ієрогліф її імені — 燕 — «ластівка». Чорна пташка з червоною цяткою і дзьобом, як щипці. Широко розгорнуті крила. Роздвоєний хвіст. Хтось сказав би, що це був просто символ пташки, але я знала іншу істину: щоб вийшов ієрогліф її імені, унизу обов’язково має бути вогонь. Сваллов ніколи не дозволила б себе спалити. Натомість вона сама стала б вогнем.

Я розгледіла її справжню й подумала: хочу стати такою самою.

Ми зі Сваллов прасуємо за одним столом, але я думаю зовсім не про прання. Усі мої думки про розмову з мадам Лі, яка відбулася минулої ночі. Я чимало чула від інших дівчат про те, що відбувається, коли чоловік залишається наодинці з жінкою, про біль, який вона відчуває, про кривавий слід. А сама ще ні з ким навіть не цілувалася.

— Думаєш про сьогоднішню ніч?

Я підводжу очі й бачу, що це каже Сваллов. Мене розпирає крикнути комусь — кому завгодно: «Сваллов заговорила! Сваллов заговорила!». Але я стримуюся. Здається, наче ця мить має бути лише між нами, ніби вона дає подарунок, призначений тільки мені.

— Звідки ти знаєш? — питаю. Я боюся, що якщо скажу якісь зайві або не ті слова, вона пурхне геть.

— Здогадалася, коли мадам покликала тебе до себе, — відповідає вона. Я уявляю, як Сваллов безсонно лежить у своєму ліжку після того, як усі чоловіки покинули кімнату й залишили її наодинці. Тіло вбите в матрац, досі живе та при тямі. Як воно може вижити після такого? Сваллов опускає праску на сорочку. Та млосно зітхає, пара зривається з поверхні столу і хмарою огортає дівочі руки.

— Це буде твій перший раз?

Киваю.

— Я ще ніколи цього не робила, — кажу їй і відразу жалкую. Бабуся настановляла мене ховати під бронею правду про своє минуле та справжню особистість. А кожне розказане слово відщеплює шматок від цієї броні.

Вона знову підіймає праску й ставить її біля сорочки. Я спостерігаю, як її руки орудують праскою, і захоплююся їхньою вправністю та гладкістю. Вони схожі на мамині руки.

— Боїшся? — питає вона, поглянувши на мене. Синці на її обличчі після тієї наруги нарешті загоїлися й порожевіли. При денному світлі вони могли б видатися навіть дещо симпатичними.

— Так, — відповідаю. — Я не знаю, що робити.

Вона бере зі столу сорочку й оглядає, чи не залишилося складок. Як на мене, ідеальне білосніжне полотно. Потім перекладає сорочку на сусідній стіл, за яким інші дівчата складають білизну. Їхнє цокотання заглушує нашу розмову.

— Подай наступну, — показує вона на сорочку. Я витягую одну з купи та кладу на стіл.

— Усе, що треба, — веде далі Сваллов, розправляючи на столі сорочку, — це робити те, чого від тебе хочуть. Насправді це найлегше.

— Але я не збагну, що це означає.

— Усе це фальш, — пояснює вона. — Це не по-справжньому. Для них по-справжньому, а для тебе — ні. Ось як ти маєш на це дивитися. Як на те, чого не існує. Що не є частиною тебе, і чого ти також не є частиною. Ти поза цим.

— Не розумію.

— Коли з тобою це роблять, — вона стискає ввігнуті долоні одну над одною, — це боляче, особливо якщо вперше. Здається, наче там, унизу, щось вибухає. Хочеться різко охнути й заплакати. Але не треба. Іноді це їх злить, а буває, що, навпаки, заводить. Забудь про біль. Уяви, що ти не тут. Є якесь місце, де ти хотіла б бути?

— Так, — я згадую дворик школи майстра Вана, бабусин город, мамині теплі обійми і ткацький верстат, що швидко рухається вперед-назад.

— Чудово, — вона знову бере праску. — Полинь думкою туди й чекай. Твоє тіло здогадається, що робити. Та головне — це твої думки. У тебе ще не почала йти кров?

Я хитаю головою.

— Добре, — каже вона. — Принаймні на одну проблему менше.

— А куди линеш думкою ти? — можливо, я переступаю межу, але не хочу зупинятися.

Вона відставляє праску. Я дивлюся, як її пальці пробігають по свіжій сорочці, щоб розгладити складки.

— Я засинаю, — каже вона й дивиться мені в очі.

Між роботою у пральні та борделі в нас є одна година. Упродовж цього часу кожна дівчина відчищає своє тіло від запаху пари, у якій варилася весь день. Кожна щасливиця, яку не вважають надто товстою, отримує миску рису. Одягає вбрання, розкладене на її ліжку, — іноді це шовкова блуза й штани, деколи — атласна сукня. Те, що мадам Лі вважає підходящим для клієнтів, які прийдуть цього дня. Кожна дівчина сідає біля дзеркала й дістає арсенал виданої їй косметики — баночки рум’ян для щік і губ, рисову пудру для обличчя, чорну фарбу для брів та очей. Деякі дівчата наносять рум’яна на всю верхню губу, а посередині нижньої ставлять цятку, схожу на вишню. Білим чоловікам це подобається — мовляв, так ми ще більше схожі на китаянок.

Старші дівчата самі собі роблять зачіску. Молодші, — такі ж недосвідчені, як я, — чекають у черзі, коли до них дійде перукарка. Іноді, коли вона запускає руки в моє волосся, я заплющую очі й уявляю, як чиїсь лагідні руки з любов’ю розминають мою голову, як тісто.

Сьогодні ввечері я вдягну персикову блузку з довгими рукавами, білими ґудзиками й підшитим коміром та відповідну їй спідницю. Я ненавиджу одяг, який нас змушує носити мадам Лі, зшитий на її смак якоюсь старою кравчинею, яка живе внизу по вулиці. У Китаї нас засміяли б у такому одязі, легко розпізнавши позбавлену смаку пародію. Але тут він зводить білих чоловіків із розуму.

Коли я дивлюсь у дзеркало на себе вбрану і з макіяжем, то бачу дівчину з обведеними чорним очима й повіками кольору вина. Брови — як балдахін над очима. Шкіра біла, наче порцеляна, а вуста налиті кров’ю. Після того, як я два роки прикидалася Феном — хлопцем, народженим вітром, — так дивно бачити себе нині. Коли я рухаюся, то сумніваюсь, чи це справді я.

Якось, коли я скаржилася бабусі на своє ім’я, вона сказала, що всі оспівують Лінь Дайю за її красу. Але як на мене, то це все через її сумну історію. Чи була б вона такою ж прекрасною, якби не померла за свого коханого?

Тепер я починаю розуміти, що трагедія всьому додає краси. Може, саме тому щоночі ми малюємо брови довгими дугами, щоб наші очі здавалися сумними.

Пальцем на долоні я виводжу ієрогліф 男 — «чоловік»: поле й плуг як символ влади.

Колись я думала, що кохання — це просто: обійми, ніжний поцілунок у лоб. І ніколи навіть не здогадувалася, що може бути щось таке не схоже на кохання, як те, що відбувається тут. Насилля над тілом, багряний розрив. Хай ким буде той, хто оволодіє мною, він відбере в мене все. Я могла б оплакувати своє дівоцтво, але забороняю собі. Моя скорбота наділить владою того, хто його відбере.

Чоловік: без влади він просто клапоть ріллі.

Мати вибір між цим борделем і «стійлом» — це взагалі його не мати. Але я мушу вірити, що вихід колись знайдеться. Лінь Дайю свій знайшла: дозволила собі померти. А я? До такого я ще не готова.

Сьогодні вночі я не Дайю. Сьогодні я для всіх Піоні.

Коли я спускаюсь у головну залу, всі інші дівчата вже тут. Кожна з нас має настільки змінений вигляд, що здається, наче вночі це вже зовсім інші люди, ніж ті, що були вдень. Перл видається такою мініатюрною у своїй шовковій сукні з пришитою на грудях квіткою. Айріс пострибує на ногах, і на її зап’ястях брязкають браслети. На Свон найбільше макіяжу серед нас усіх. Цятка на її нижній губі ворушиться, коли вона чистить язиком свої зуби. Сваллов відвела кудись погляд, повернувши вбік підборіддя. Відсутність Джейд ніхто не обговорює, хоча жодна з нас не наважується зайняти місце, де вона зазвичай стояла.

Я злегка усміхаюся до Перл. Вона дивиться на мене округленими очима, які наповнюються сльозами. Вона хвилюється, чи прийде сьогодні її клієнт, щоб урятувати її від гніву мадам Лі. «Рано чи пізно їй таки доведеться набратися сміливості», — думаю я.

Заходить мадам Лі. Щовечора перед відкриттям вона проводить з нами бесіди — нагадує, навіщо ми насправді тут. І заодно оглядає нас, щоб переконатися, що наші зап’ястя такі ж білі, як і обличчя, що ми не розтовстіли в небажаних для цього місцях, що маємо свіжий, миловидний і апетитний вигляд. Вона часто повторює, що пишається нами.

— Дівчатка, дехто з вас, мабуть, помітив, — починає вона, — що сьогодні тут декого не вистачає. Я хочу, щоб ви поглянули на те місце, де зазвичай стоїть Джейд. Минулої ночі її вигнали, бо вона мене обкрадала.

При цих словах дехто з дівчат переминається з ноги на ногу. Одна кашляє, прикрившись рукою.

Мадам Лі не помічає цього або лише вдає.

— Джейд спала тут, їла, користувалася моїм майном, але не приносила мені грошей. Вона поверталася з порожніми руками майже три тижні поспіль. Уявіть собі. Уявіть, що ви даєте комусь усе, та нічого не отримуєте натомість. Це не що інше, як крадіжка.

Ніхто з нас не промовив ні слова. Те, що каже мадам Лі, завжди є правдою.

— Як ви знаєте, — веде далі мадам Лі, — таке трапляється не вперше. Тут було багато дівчат, які обкрадали мене, а тому отримали заслужене покарання: я їх вигнала. Я розповідаю вам про Джейд, бо вона з’явилася тут раніше за будь-кого з вас, проте мусить відповідати за свої дії. Я не хочу, щоб ви спочивали на лаврах і думали, що вам нічого не загрожує тільки тому, що ви пробули тут довше за інших. Я сподіваюся, що ви всі наполегливо працюватимете й приноситимете мені гроші, які заборгували за те, що живете тут і користуєтеся моєю добротою.

Вона робить глибокий вдих.

Ми опустили погляд на свої ноги й килим, на якому сплелися червоні та бронзові виноградні лози. Пальцем по своїй нозі я пробую написати ієрогліф для слова «нефрит»[32] — 玉, «імператор» з косою рискою в одному з кутів. Цей символ схожий на нанизані разом три шматки нефриту. Того самого, який живе в моєму справжньому імені.

— Зрозуміло? — питає мадам Лі, і кожна з нас на своїй маківці відчуває її погляд. Ми киваємо.

— Добре, — каже вона. — А тепер будьте люб’язними з нашими гостями.

Перш ніж зайти в кімнату з вітриною, ми розподіляємося у заведеному тут порядку — наймолодші дівчата спереду, досвідченіші посередині й найвищі — позаду. Я рушаю, щоб стати попереду процесії, але мадам Лі зупиняє мене.

— Піоні, — кличе вона.

Дівчата гомонять і, зиркаючи на мене, рушають у кімнату. Навіть Сваллов, яка заходила туди вже сто разів, змірює мене поглядом, перш ніж зникнути за дверима. Коли ми залишаємося вдвох, мадам Лі підходить ближче. Її пальці перетиснуті перснями.

— Я маю для тебе цікаву пропозицію, — промовляє вона. — Присядь.

Я обережно сідаю, щоб не зім’яти спідниці. Мадам Лі залишається стояти, її очі зблискують і рискають по моєму тілу.

— Сьогодні ввечері до нас прийде особливий клієнт, — каже вона мені. — Син того, хто виявив велику щедрість до тону Хіп Ї. Тон наказав, щоб я безплатно надала йому дівчину на знак їхньої вдячності.

— Цей клієнт, — веде вона далі, — просив дещо дуже особливе. Те, що можеш дати тільки ти. Тобі не кортить дізнатися, що саме?

Я чую, як у мої вуха проникає голос Свон. «Yi ci[33], — щебече вона, — клієнт попросив мене сісти йому на груди й tu[34] мій сніданок. Уявляєте?! І коли я таки це зробила, він da ku[35] від задоволення!».

— Усі давно знають, що в мене найкращі дівчата, — у відповідь на моє мовчання мадам Лі кладе руку мені на стегно. — Проте наш новий клієнт дуже своєрідний. Він хоче бути з дівчиною, якої ще не торкався білий чоловік.

Вона сильніше стискає моє стегно. Її персні впиваються в мою плоть.

— Тепер розумієш, чому ти ідеально для нього годишся? — каже мадам Лі. — Усі мої дівчата вже спали з багатьма, дуже багатьма чоловіками. Усі, крім тебе, Піоні. Ти досі незаймана. Сьогодні ввечері ти станеш ідеальним подарунком для нашого особливого клієнта.

Мадам відпускає моє стегно. Пальцями руки вона злегка змахує по моїй щоці, а потім потирає їх один об одного, крутячи між ними рисову пудру.

— Вважай, що тобі пощастило. Тон буде дуже задоволеним.

Я роблю те, чого від мене очікують. Притиснувши лікті до тіла, киваю й усміхаюся.

— Я поводитимуся з ним добре, — відповідаю я, згадуючи про те, де, ймовірно, зараз Джейд. Я ніколи не дозволю собі опинитись у такому місці.

— Розумничка, — мадам Лі простягає руку, щоб знову погладити мене по щоці.

Щоб не відвернутися, я щосили стискаю долоні в кулак, доки нігті ледь не проколюють плоть.

— Клієнт уже в дорозі, — каже вона. — Ти його на весь вечір.

Перш ніж піти, мадам повертається до мене. Я намагаюся здаватися сильною і сміливою, як це робить Сваллов.

— І ще, Піоні, — моє ім’я стікає з її вуст, — ти зробиш усе, що він попросить.

Вона залишає мене чекати. Я роздумую, яким може бути чоловік з таким побажанням. Чи буде він зі мною ніжним? А якщо поб’є мене, як той нелюд вчинив зі Сваллов? Пригадую синець, який перетворив один бік її обличчя на каламутну калюжу, й уявляю, який вигляд мало б моє лице.

Лампи в кімнаті затінено червоними й чорними абажурами — це додає таємничості. «Це щоб приховати недоліки на наших обличчях, — сказала б Свон. — У темряві навіть пом’яті яблука — і ті гарні».

Кожен звук карети, що проїжджає вулицею, кожен сміх чи крик змушує мене напружуватись і притискати руки й ноги щоразу ближче до тіла. «Як мені це зробити? — запитую себе. — А від цього помирають?». Я вже й не знаю, чи вистачить мені сили, щоб хоча б підвестися з дивана, коли клієнт нарешті з’явиться на порозі.

Навпроти мене на важкому дерев’яному кріслі щось мерехтить. Я миттю кидаюся туди поглядом, кожним нервом відчуваючи у повітрі якісь зміни. Намагаюся запам’ятати кожну деталь цієї кімнати й себе в ній, перш ніж усе стане іншим. Завтра вона вже буде не такою. Завтра я сидітиму в ній інакша.

Мерехтіння зростає й поступово займає крісло. Тепер це вже не мерехтіння, воно набуває форми та кольору. Білого, який дедалі білішає. Може, це дим від ароматичних паличок або тіні перехожих на вулиці? А може, це дівчина з роману, яку тепер уже можна назвати жінкою? Я заплющую очі, щоб заспокоїтися. А коли розплющую їх, то бачу перед собою Лінь Дайю.

— Привіт, — її голос трохи охрип, ніби вона плакала або давно ним не користувалася.

Мої плечі обм’якли й звалилися на спинку дивана. Я переконала себе, що мандрівка за океан остаточно нас розлучила, — але ось вона тут, переді мною. Обличчя біле, як лебедині груди, а сріблясто-чорне волосся чомусь вологе. Вона не схожа на Лінь Дайю з роману, радше на Лінь Дайю з мого сну: блакитні очі, видовжений ніс, рожеві вуста. Її атласний жакет і спідниця яскраво виблискують у моторошній напівтемряві кімнати. А ще на ній рибальська сітка замість шалі.

— Ти плавала? — питаю я й німію. А потім, коли згадую, де я і що от-от має статися, то встаю й махаю до неї руками. — Тобі краще піти, — кажу їй, хоча сама зовсім цього не хочу. Вона тут, а отже, тепер мені не так самотньо. Ми обидві перетнули океан, щоб зрештою тут зустрітися.

— Не драматизуй, — каже вона. — Подобається це тобі чи ні, але я тут тільки тому, що ти попросила мене про допомогу.

Мої очі кидаються до годинника на стіні. Майже дев’ята. Клієнт уже скоро прийде. Але Лінь Дайю не можна бути тут, коли він з’явиться. Я ще не знаю, чи бачу її тільки я, чи й інші також. Де ж їй сховатися?

Лінь Дайю ніби знає відповідь, а тому встає з крісла й підходить до мене. Колишня я — та, яка існувала до цього всього, — силується втекти. Але щось мене тримає. Може, вона?

Ось вона стоїть переді мною, опустивши свої блакитні очі. «Коли тебе пам’ятають як уособлення трагедії, твій погляд завжди має тяжіти до центру землі», — подумалося мені. А потім вона відкриває мені рота своїми вологими руками. Ми пильно дивимося одна на одну: вона — вимисел, чия історія така схожа на мою, а я — дівчина з порожнім тілом. Колись я ненавиділа її, потім боялася, проте згодом у маренні мало не полюбила. А тепер і сама не знаю, що відчуваю. Але Лінь Дайю не чекає, доки я зрозумію. Вона залізає мені в рота, перш ніж я встигаю отямитися, і зникає.

Мадам Лі виривається зі свого кабінету з палаючими щоками.

— Прийшов! — вона підлітає до дверей борделю, однією рукою поправляє шпильку у волоссі, а іншою дає мені знак підвестися. — Готова?

Я стою й відчуваю, як Лінь Дайю розтікається по моєму тілу.

— А ти як гадаєш? — питає вона в мене з-за шиї. — Ми готові?

4

Це не чоловік, а хлопець.

Помітно з того, як він тримається. Ніби його тіло виросло швидше за нього самого й він ще не встиг до нього призвичаїтись. Його сливовий чаншань висить на плечах, як простирадло на мотузці для прання. Хлопець стоїть і витріщається зухвало та злякано водночас, немов чекає, коли хтось у ньому засумнівається.

Бачити його тут — цілковита несподіванка. Його очі за формою схожі на крихітні рибки, а темно-каштановий колір волосся нагадує гриби, що звуться деревні вуха. Я дивлюся на нього, і моє серце охоплює туга за родиною, домівкою. Він видається не набагато старшим за мене.

Хлопець не сам. По обидва боки від нього стоять двоє білих чоловіків з однаковими лицями. Я уявила ієрогліф для слова «близнюки» — 雙 — з двома пташками на вершині. Як птахи наслідують один одного в польоті, так само й ці білі чоловіки обоє стоять зі схрещеними руками — ліва на правій, — а їхні груди піднімаються й опускаються в такт від однаково розгарячілого дихання. Здається, хлопцю хочеться дременути від них якнайдалі.

— Ласкаво просимо, — звертається мадам Лі до всіх трьох і кланяється.

Двоє білих у відповідь не вклонилися.

— Це вона? — питає один із них. Усередині мене Лінь Дайю схиляє мою голову вниз, очі пурхають на підлогу.

— Це Піоні, — голос мадам Лі натягнутий як струна. — Подарунок від тону Хіп Ї. Вона ідеально годиться.

— Ти чув? — звертається другий до хлопця. — Можеш робити з нею що завгодно, Мюеле. Нехай підійде ближче. Піоні, ходи сюди.

Мадам Лі повертається до мене й киває. Я волочу ногами в напрямку їхніх голосів, суконні туфлі безшумно човгають по масивних килимах на підлозі.

— Вона ходить по команді, — радісно каже перший. — Можеш покрутитися? Покрутися для нас, красунечко.

Я уявляю Сваллов, як її стегна окреслюють овал, а спина перетворюється на змію, що танцює в повітрі. Я роблю крок праворуч і повертаюся, випнувши сідниці.

— Чудово, — чую я їхні голоси. — Так, просто чудово.

Знову розвертаюся до них обличчям і шукаю поглядом очі свого клієнта. У нього невиразне лице, підборіддя ховається десь у шиї. Над верхньою губою видніються три чорні волосинки, та й ті стирчать у різні боки. Він дивиться не на мене, а кудись поруч, губи тремтять. «Йому страшно — так само, як і мені», — збагнула я.

— Ми повернемося вранці, Мюеле, — каже один з білих чоловіків і штовхає хлопця вперед. Той спотикається й падає на мене. Я інстинктивно ловлю його.

Двоє білих регочуть:

— Схоже, сьогодні вона про тебе таки подбає.

Я беру хлопця за руку — ніжну, як шкіра на животі, — й веду його до сходів.

Він сидить на моєму ліжку. Я стою біля дверей. У сусідній кімнаті Айріс уже почала втішати свого першого на сьогодні клієнта. Крізь стіну долітає її хихикання. Ми з хлопцем не дивимося одне на одного.

Усередині мене знову прокидається Лінь Дайю. Я бачу, як мої ноги човгають до ліжка туди, де він сидить. Лінь Дайю дихає мені в шию. Я підіймаю руку та кладу йому на плече.

Він смикається від дотику.

— Що... що ти робиш? — питає.

— Хіба ви не цього хочете? — кажу я. — Сер, — додає Лінь Дайю.

Він роздуває груди й випрямляється, намагаючись видаватися брутальним.

— Звідки мені знати, що ти саме та, яку я хочу? — парирує він. — Мені потрібна дівчина, яка ніколи не спала з білим чоловіком. А ви, повії, всі таке робите, даєте їм змогу безчестити вас. Я не буду з тією, яка дозволила так себе заплямувати.

— Я не така, — клянуся я йому. — Я ще ні з ким не була.

Він пильно дивиться на мене. Образ грубого чоловіка тріскається, назовні знову пробивається малий хлопчак.

— Я в тебе перший?

— Так, — усередині мене щось поникло. — Вам доведеться багато чого мене навчити, — кажу йому.

Його бундючність розвіюється.

— Я теж ще ні з ким не був.

Ми дивимося одне на одного, обоє в очікуванні того, що зробить інший. «Якщо й далі з ним говоритиму, — думаю я собі, — то зможу відтягнути цей акт, відсунути його подалі своїми словами».

— Чому ви тут? — питаю я. — Хто ті чоловіки, що були з вами?

Схоже, він теж радий потягнути час.

— Це мої брати, — відповідає він. — Напіврідні.

— Ваші батьки — китайці?

— Мама. Батько білий.

— Справді? — я намагаюся знайти в ньому риси білих. Унизу у вітальні я бачила лише те, що робило його знайомим мені — темне волосся, широкі вилиці, в очах колір дому. А тепер починаю помічати те, що робить його чужим — високе перенісся, випуклі брови. У ньому ніби злилися два обличчя.

— Батько познайомився з мамою в Китаї, — каже він. Я бачу, що ця історія дуже дорога йому й водночас болюча. Досить відволікати його від головної справи. — Він забрав мене з собою в Америку, коли я був ще дитиною. У мене ще є молодша сестра, але вона в Китаї. Батько покинув там їх обох.

— А хто ваші брати?

Хлопець кривиться, у кутиках губ з’являється тінь.

— Батько вже мав тут сім’ю. Вони не надто зраділи, що він привіз додому напівкитайське хлопча. А тепер не вірять, що я справжній чоловік. Кажуть, у мене неробочі причандали.

Я мимоволі зиркаю вниз.

— Вибач, — каже він, і я помічаю сльози в його очах. — Я забагато говорю. Зі мною завжди так.

— Тому ви тут? — питаю. — Щоб довести, що вони помиляються?

Він відвертається й витирає очі рукавом.

— Ага, — відповідає. — Вони сказали, що я не стану справжнім чоловіком, якщо не пересплю з дівчиною.

Мені стає його жаль. Так, я страждала, але мене хоч колись любили.

Хлопець повертається до мене, його очі сухі й червоні.

— Яке тобі взагалі діло?! — гарчить він. — Роздягайся!

Гарчання силуване, фальшиве. Я його не боюся.

Але підкоряюся. Розстібаю блузку й тихо знімаю її, потім скидаю спідницю. Він заплющує очі, не може дивитися. Відколи я переступила поріг борделю, мадам Лі годувала мене чотири рази на день і до того ж давала добавку каші на сніданок та подвійну порцію м’яса на вечерю. «Тобі треба налитися тут і тут, — часто повторювала вона й щипала та тикала в мене пальцем. — Жоден чоловік не захоче лежати з малим хлопчиськом». Минали дні, і я помічала, як розпухали мої ноги та товстішали руки. Росли і груди, роздуваючись до маленьких горбочків, які було незвично й ніяково відчувати на своїй грудній клітці.

Оголена, я стою перед хлопцем, а він не в змозі підвести погляд вище від моїх ступень. За стіною стоне Айріс.

Хлопець підводиться й жестом наказує мені лягти в ліжко. Його обличчя стає сталевим, а сльози твердіють на щоках.

«Куди ж утекти думками? — питаю сама себе, згадуючи слова Сваллов. Я лягаю. — Яке місце згодиться?».

Хлопець залазить на мене, розчепіривши мої ноги своїми. Його руки, як мури, обгороджують моє тіло. З рота пахне грушами. Я примушую себе знайти прихисток для думок.

Він різко врізається в мене обличчям, його ніс вдаряється в мій. Вилиці труться по моєму лиці. «Поцілунок», — думаю я. Руки всюди мене мацають, але без жадання. Таке враження, ніби я опікаю його долоні.

— Прокляття, — лається він і тягнеться руками до штанів. Я не хочу дивитися. Натомість чую, як він розстібає ґудзик і з шурхотом їх знімає.

Я згадую, що в дитинстві бачила, як обіймалися мої батьки. Як мама буквально загорталась у татові руки. Тато підводив її голову й цілував спочатку в лоба, а потім — у губи. Мені подобався вигляд їхньої пари, як вони притулялися, линули одне до одного, ніби здавалися в полон, так само як дерева повільно тягнуться до джерела води. «Ось яке на вигляд кохання», — завжди думала я.

Зараз, коли стегна хлопця прилипають до моїх, я розумію, що це точно не те, що я бачила колись давно.

Куди ж мені подітися? Не в мить, де обіймаються батьки. Цей спогад надто священний. До бабусі теж не можна. Обличчя хлопця знову наближається, тепер ще й пихтить, а мені досі нікуди втекти. Думай, думай. Я не хочу бути тут, коли це станеться. Залишається просто заплющити очі та сподіватися, що цього достатньо, щоб зникнути.

Саме на це вона й чекала. Зсередини мене знову виривається Лінь Дайю, і я відчуваю, як вона наповзає на моє тіло, її кінцівки розправляються над моїми.

— Дай-но я спробую, — каже вона.

«Добре, що я дозволила тобі залишитися», — думаю я.

Щось обпекло щоку. Я розплющую очі. Обличчя хлопця ширяє над моїм, очі широко розплющені. Знову крапля, тепер на лобі. І я розумію, що він плаче.

— Я не можу, — він зісковзує з мене, ліжко стогне разом з ним. — Я не можу цього зробити. Вони казали правду, з мене нікчемний чоловік.

Я теж підводжуся й сідаю.

— Ти не нікчемний, — кажу йому. Усередині Лінь Дайю зневажливо гмикає, але відступає.

— Я ніколи не стану чоловіком, якщо не зроблю цього, — він відвертається від мене.

— Ти не мусиш нічого робити. Скажеш їм, що зробив. Я підтверджу, якщо спитають.

Хлопець знову дивиться на мене.

— Скільки тобі років, сестричко?

— Чотирнадцять, — відповідаю я, і це правда.

— Як і моїй сестрі. Іноді я отримую від неї листи. Вона питає, коли я повернуся додому або коли вона зможе приїхати до мене. Знаєш, тільки я не хочу, щоб сестра приїжджала. Боюся, що вона опиниться в такому самому місці.

Хлопець відпускає смішок, а потім швидко опускає очі вниз.

— Вибач. Можеш одягнутися.

— Тобі ні за що просити вибачення.

Я встаю, вдягаю свою спідницю й застібаю блузу під шию. Я думаю про Джаспера. Краще б я тоді відсахнулася від його руки й мене спіймали торговці рибою.

— Може, твоя сестра буде розумнішою за мене, — кажу у відповідь на свій спогад.

Наступного дня мадам Лі ходить задоволена. Під час сніданку вона демонструє решті дівчат мої заплямовані простирадла. А я молюся, щоб ніхто не помітив, що відтінок моєї втраченої крові такий же, як і рум’яна для губ.

— Він сказав, що ти повністю виправдала його сподівання, — муркоче вона мені. — Піоні, гордосте моя, я знала, що ти мене не підведеш. Тон буде дуже задоволеним.

— Так, мадам, — відповідаю їй, а сама думаю про сльози хлопця на моєму обличчі, його м’які стегна та молодшу сестричку. — Дякую, мадам.

Того дня дівчата мені заздрять. Під час роботи у пральні я бачу, як їхні очі стежать за мною, а роти шлють мені прокльони, прикрившись рожевувато-білими руками. Я опускаю погляд і вдаю, що зосереджено прасую сорочку.

— Як усе було? — питає Сваллов.

— Легше, ніж я думала.

Сваллов смішить моя відповідь, та потім вона намагається приховати посмішку. Я помічаю, як деякі дівчата зиркають на нас сповненим ненависті поглядом. І Свон одна з них.

Мадам Лі назвала мене своєю гордістю. Як це було чути дівчатам, які всі ці роки постійно приймають клієнтів? Я винувато всміхаюся Свон, але вона відводить погляд і вдає, ніби нічого не помітила.

Зате було приємно розсмішити Сваллов. Добре, що ми хоч на крихту в чомусь схожі. Уперше здається, що в мене тут є подруга.

Увечері мадам Лі знову підзиває мене до себе, коли дівчата шикуються одна за одною.

— Прийде вчорашній клієнт, — каже вона й цього разу всміхається ще ширше. — Тон хоче, щоб я знову безплатно надала йому тебе.

Краще б вона не казала цього перед іншими дівчатами. Одна з них навіть присвиснула крізь зуби. Сваллов рукою її заткнула.

Хлопець знову з’явився в супроводі своїх напіврідних братів.

— Було так добре, що наш хлопчик хоче ще! — кажуть вони мадам Лі.

— Знаєте, я тут подумав, — один із них хтиво витріщається на мене, — я теж не проти скуштувати її, якщо вже вона така ласа, як каже Мюел.

— Якщо ви візьмете мене, — кажу я, не підводячи погляду, — то хто тоді піде з вашим братом? Він не хоче дівчини, яка була з білим чоловіком, забули?

Чоловік червоніє від люті. Він ступає вперед і хапає мене за руку, його пальці впиваються в мою кістку.

— Що ти сказала, китайська шльондро?!

Різкий сплеск, потім крик. Один з охоронців врізав йому в пику. Брат лежить на підлозі й тримається рукою за голову.

— Пробачте, сер, — каже мадам Лі, вдаючи співчуття. — Торкатися до товару може тільки той, хто платить.

Брат спльовує на підлогу. Другий допомагає йому підвестися. Вони лаються та штовхають хлопця вперед.

— Ти ще своє отримаєш, — погрожують мені. — Не думай, що ми таке забудемо.

— Я збрехав їм, що зробив це, — зізнається хлопець, коли ми опиняємося в моїй кімнаті. — І вони сказали, що я маю прийти ще раз, якщо все справді було так добре. Я погодився. Але насправді я просто хочу з тобою поговорити.

Його звуть Семюел, звідки й взялося Мюел. Йому вісімнадцять, за роками вже чоловік. Його батько — впливовий банкір, який допомагає тону перерозподіляти й приховувати прибутки від незаконної діяльності, зокрема й цієї. А ще хлопець не знає, чи колись побачить знову свою матір і сестру.

— Можна спитати? — боязко каже він. — Ким ти була раніше? Звідки ти? Де твоя родина?

Я хочу довіритися йому, але водночас пам’ятаю, як довіра до незнайомця привела мене сюди. Тому розповідаю про океан, про те, як шумить і реве вода та як кричать чайки, коли пролітають над головою.

Від моїх історій у нього аж слинка тече. Він ще ніколи не куштував риби з того кінця світу. Я пояснюю, що на смак вона як серце океану, якщо воно в нього є.

— Як воно, мати білого батька й матір-китаянку? — питаю його. Після побаченого в борделі мені важко уявити, щоб білий чоловік добре ставився до китаянки.

— Я до пуття й не знаю, — він розглядає свої руки. — Батько забрав мене ще зовсім малим. Я навіть не пам’ятаю, яка на вигляд мама.

— А що мачуха?

— Вона мене ненавидить. Називає брудною плямою, лайном зі Сходу. А я її —золотоволосим демоном з крижаними очима. Жаль, що не можу сказати їй цього в обличчя.

— Певно, тебе це страшенно злить, — припускаю я.

Він киває.

— Я хочу втекти, — у його очах зблискує дитячий захват. — Ти коли-небудь чула про Айдахо? Туди збирається купа китайців. Там потрібні люди для роботи на шахтах. Думаю, я теж зміг би. Працював би в шахті, показав би всім, який я чоловік.

— Айдахо? — перепитую.

— Це на схід звідси. Не дуже далеко. Чула про Бойсе? Місто має стати справжньою китайською комуною. Цю місцевість називають Диким Заходом. Там можна бути ким завгодно.

Ай-да-хо. Китайською це означало б «кохати велику мавпу». Ця думка мене смішить.

— Хороша ідея, правда? — каже Семюел і дивиться на мене. — Туди постійно відправляються групи. Думаю, я скоро приєднаюся до однієї з них. Краще куди завгодно, ніж тут.

— Але тут у тебе є гроші, їжа й дім, — кажу я. — Навіщо відмовлятися від усього, щоб працювати на шахтах?

— Ти теж усе це маєш, — показує він на кімнату. — Хочеш сказати, що прагнеш тут лишитися?

Семюел пішов. Я лежу в ліжку і слухаю, як мугикає Айріс, витягуючи гребінці з волосся. Вона мала низку гарячих ночей, тож завтра мадам Лі її неодмінно похвалить.

Я не можу перестати думати про те, що сказав Семюел. Що буде зі мною, коли він поїде в Айдахо? Мабуть, мені доведеться приймати більше клієнтів, щоб відпрацювати гроші, які мадам Лі втратила, коли надавала мене безплатно. Байдуже. Я тут не навіки. Колись я перестану бути жаданою й опинюся на вулиці, де жебракуватиму, а потім помру.

Усередині мене спить Лінь Дайю. Іноді з неї виривається легкий кашель, який я відчуваю під нижніми ребрами. Схоже, хвороба, яка переслідувала її в дитинстві, залишилася й досі. «Відпочивай», — кажу я їй. Не хочу, щоб вона прокинулась і дізналася, що жодній з нас не можна тут лишатися.

5

Семюел приходить щовечора. Для нього це єдиний спосіб позбутися своїх братів. Каже, що батько навіть почав ним пишатися. Йому ні копійки не коштує робити з сина чоловіка.

«Тон Хіп Ї дуже вдячний вашому батькові за щедрість», — щовечора співає Семюелу мадам Лі, перш ніж видати мене. Проте я бачу, як з кожним візитом її посмішка тоншає.

Щоденні появи Семюела означають, що мадам Лі не може продати мене жодному іншому клієнту. Я єдина дівчина в борделі, яка не заробляє грошей, і водночас як подарунок від тону я ще й найзахищеніша. Інші дівчата, окрім Перл і Сваллов, перестали зі мною спілкуватися. Навіть Свон, яка не була до мене жорстокою (а доброю вона хоч до когось була?), тепер і не гляне в мій бік. У їхній очах мені бозна-як вдалося стати улюбленою дівчиною тону й у той же час по-справжньому не працювати.

— Схоже, не така вона вже й вправна, — заявляє одна з дівчат під час роботи в пральні. — Айріс каже, що коли він у неї, то не чутно ні звуку. Що вона там робить? Спати його вкладає?

— Не слухай їх, — каже мені Сваллов. Дві вигнанниці, тепер ми стали ближчими. Мені здається, що багато в чому тільки вона може мене зрозуміти. Я починаю нетерпляче чекати на ранки, коли ми кружлятимемо над білизною, а наші перешіптування, мов сіті, триматимуть нас разом.

— Як ти це витримуєш? — я ловлю примружені погляди кількох дівчат, які викручують штани.

— Я тут з шести років, — вона схиляє голову і, звівши брови, зосереджується на гарячій прасці в руках. — Витримки вчишся рано.

Це вперше Сваллов обмовилася про своє життя до борделю. Я здивована, але виду не подаю. З шести років. Тепер ясно, чому вона не надто боїться мадам Лі, а та, зі свого боку, ставиться до неї не так, як до всіх інших. Сваллов не просто добре виконує свою роботу — її для цього вирощували.

Того вечора, коли дівчата вишикувалися, щоб пройти перевірку в мадам Лі, мені здається, що я дещо помічаю: між Сваллов і мадам є тонке взаєморозуміння, на яке жодна з нас ніколи не звернула б уваги. Щось схоже я раніше помічала у своєї мами: вона завжди знала, навіть раніше за мене, що я збираюся робити. Це була не тільки прив’язаність, а й досконале знання творцем свого творіння. Для мадам Лі Сваллов була за дочку.

Під час роботи у пральні Перл стоїть на місці Свон. Я озираюся — Свон ніде не видно.

— У неї вже десять днів не було клієнтів, — каже Сваллов, помітивши мої пошуки. — Ти думала, мадам Лі залишить її в такому віці?

Я опускаю голову. Свон не стало, а в борделі все так, ніби її тут ніколи й не було. Уранці на її ліжко переселять нову дівчину. Спершу Джейд, тепер Свон. Хто наступний? Чи буду це я, коли зникне гарантована протекція Семюела?

Того дня в пральні тихо. Дівчата говорять пошепки, ніхто не пліткує. Нікому не стає духу. Відсутність Свон — ще одне нагадування для нас: ми тут усі під загрозою.

— Можеш поїхати зі мною в Айдахо, — каже Семюел, коли я розповідаю йому про Свон і «стійла». — Утікай з цього місця. Тобі не зможуть зашкодити, бо тебе тут уже не буде.

Я думала про це. Однак перспективу втечі в Айдахо затьмарило палкіше бажання: будинок на три прольоти з видом на море, бабуся і я. Пошук батьків. Я маю повернутися додому.

— А я можу звідти дістатися до Китаю? Там є порт, як тут?

— Навіщо? — сміється він. — Хочеш утекти?

— Не можу тут залишатися.

Він придивляється до мене з якимось незнайомим виразом обличчя.

— Звісно, — відповідає нарешті. — Звідти можна дістатися до Китаю.

— Добре, — кажу я, а всередині зароджується крихке відчуття щастя. — Доведеться замаскуватися під хлопця. А ще мені потрібні документи.

— Я про це подбаю, — каже він. — Дай мені два тижні, й ми втечемо. Удвох веселіше. Я не дам тебе скривдити.

У Сан-Франциско постійно дощить. Сильних злив тут не буває, але легкі тумани ще довго висять у повітрі, коли дощ ущухне. Сьогодні вночі, коли Семюел пішов, теж іде дощ, але цього разу сильний і швидкий. Він роздирає моє вікно в настирливому стакато[36].

Дощ іде й уранці, й удень. Дівчата його не люблять. Скаржаться, що від нього болить голова й стає неслухняним волосся. У таку погоду вони воліють не виходити на вулицю. А я, схиливши голову, роблю свою роботу, проте моє серце сповнене дощу та спогадів про бабусю.

Ближче до вечора мадам Лі забирає мене з пральні до свого кабінету.

— Батько твого хлопця щасливий, — каже вона, — а це означає, що тон теж задоволений. Тож я хочу подякувати тобі, Піоні.

— Це я маю вам дякувати, — відповідаю.

Її смішить моя відповідь, але в очах лишається суворість.

— Розумничка, — каже вона таким же солодким голосочком, як і під час нашої останньої розмови. Я знаю, що далі не слід чекати нічого хорошого.

— Певно, ти помітила, що Свон більше з нами немає, — веде вона далі.

— Так.

— Я вигнала її, — каже вона й відкопилює губи в гримасі. — Яка прикрість, справді. Якби ж вона могла контролювати свій довгий язик.

То причина в довгому язику? А може, в дорослому обличчі? Я втуплююся поглядом у свої черевики. Причина не має значення, важливо тільки те, що каже мадам Лі.

— Та ось яка біда, — вона нахиляється й ледь не встромлює носа мені в лице, — після Свон залишилося кілька дуже багатих клієнтів. І ось що я собі думаю. Хіба справедливо марнувати одну з моїх найсоковитіших дівчат на напівкитайського недомірка? Стільки чоловіків з товстими кишенями — хіба тобі не кортить дізнатися, які вони на смак?

— Але ж я дарована тоном єдиному чоловікові. Якщо спатиму з іншими, він відмовиться від мене, — кажу й додаю: — мадам.

Такого вона від мене не очікувала. Маска сповзає, і я вперше бачу справжнє обличчя мадам Лі, а не те, яке вона одягає, щоб розмовляти з клієнтами, і навіть не те, з яким вона спілкується з нами. Це обличчя не виявляє жодних емоцій, його хвилюють тільки бізнес, гроші і влада. Ось що робить його таким безжальним.

— А ти дурніша, ніж я думала, — каже вона. — Чуєш, що я кажу: у мене чоловіки в черзі стоять на ніч з тобою. Вони приходять і щоразу просять тебе, а я щоразу змушена казати їм: «Ні, сер, ця не продається». Ти знаєш, скільки грошей вони мені пропонують? Не знаєш, бо й гадки не маєш, як воно, бути в моїй шкурі. Тож ось що ти робитимеш: почнеш брати нових клієнтів, коли хлопця немає. Але йому про це не скажеш ані слова.

— А якщо тон довідається?

І тут вона дає мені такого ляпаса, що аж голову вбік відкинуло.

— Не думаю, що це буде проблемою, — каже вона. Потім так само швидко, як зникла, повертається її маска. — Моя люба дівчинко, поглянь на себе. Відколи ти взяла свого першого клієнта, ти тільки розквітаєш. Щічки порожевіли, волосся ще ясніше засяяло. Хіба можна винити чоловіків за те, що вони тебе хочуть?

Більше я не маю чого сказати. Ніколи й не мала. Увесь цей час у мадам Лі був план — задобрити тон і заодно заробити на мені додаткові гроші. Я підводжуся й іду. Щока пече від її сильної руки.

— Піоні, — гукає мадам Лі, перш ніж я встигаю зачинити двері. У її голосі більше немає вдаваної ніжності. — Сьогодні останній вечір, коли ти будеш тільки з цим хлопцем. А завтра відкриєш себе світові.

Золотоволоса жінка, мачуха Семюела, нагодувала його на сніданок прокислою бараниною. Він розповідає мені, що його нудило цілий день, а брати реготали й били його в живіт. А тепер він сидить на моєму ліжку — шия червона, очі скляні, подих тхне сирицею.

— Завтра, — кажу йому. Я майже не слухала, що він говорив, бо обдумувала свою розмову з мадам Лі. — Завтра нам треба вирушити в Айдахо.

Семюел замовкає та здивовано дивиться на мене. Я переповідаю йому слова мадам Лі про те, що завтра, якщо залишуся, моє тіло розірвуть найгірші з чоловіків. Я бачу, як його очі червоніють від цієї думки. Він згадує свою сестру.

— Є група, з якою можна вирушити? — питаю я.

— Групи є завжди. Я знайду, до якої приєднатися. Це не проблема. Проблема — дістати документи за такий короткий час.

— Це не єдина складність, — кажу йому. — У мадам Лі сувора охорона. Вартові біля вхідних дверей пильнують за кожним клієнтом, який переступає поріг борделю. Не можна зайти самому, а вийти вдвох.

— Ясно, — каже Семюел, сидячи на ліжку. — А вдень?

— Удень іще важче.

Я пояснюю йому, що прання білизни — це трудомісткий процес: відсутність однієї дівчини порушить усю роботу. Якщо не з’явлюся на робочому місці, мадам Лі одразу дізнається.

Ми мовчки сидимо й думаємо. Сьогодні в Айріс новий клієнт. П’яний, судячи зі звуків. Нам потрібен момент, коли охоронці не бачать і я можу непомітно прослизнути крізь відчинені двері. Я маленька, пролізу. Бігати вмію. Я мчатиму щосили, щоб більше ніколи не повернутися до цього життя.

Раптом Семюел зіскакує з ліжка.

— Я знаю, — вигукує він, пританцьовуючи. — Знаю!

І тоді пояснює мені свій план. Я не впевнена, що він спрацює, але погоджуюся.

— Якщо нам вдасться, я буду перед тобою в боргу за своє життя, — кажу йому.

— Піоні, — промовляє він.

«Ні, — подумки кажу я. — Дайю».

Ну що ж, уперед.

6

— Мені треба дещо тобі сказати, — кажу я Сваллов.

Наступного ранку ми всі знову в пральні: я, Сваллов та інші дівчата. У борделі випала гаряча нічка. Чимало дівчат хитаються на ногах, бо спали лише кілька годин до початку ранкової зміни. Їхні позіхання на весь рот надто виразні, хоч як ховайся. Перл тре очі внутрішнім боком зап’ясть. Айріс сьогодні не веселиться, а лише дивиться перед собою відчуженим поглядом. Навіть у Сваллов фіолетові кола під очима.

— Хочеш мені щось сказати? — повільно перепитує Сваллов, не відриваючи очей від сорочки в руках. — Що саме? Ти ж не збираєшся втікати?

Я не очікувала, що вона здогадається. «Та якщо збагнула, — думаю собі, — отже, вона теж цього прагне?».

— Так, — кажу їй.

На мить мені здається, що вона мене не чує. Сваллов схиляється над сорочкою та розправляє її по столу. Пасмо чорного волосся спадає їй на обличчя. Вона заправляє його за ліве вухо.

— Як?

— Я розповім тобі, якщо пообіцяєш, що втечеш разом зі мною.

Вона усміхається й підводить на мене сумний погляд. Ніби все розуміє. Ніби від самої моєї появи тут чекала, коли я це запропоную.

— Ти ж розумієш, що я не можу, Піоні.

— Ні, не розумію. Ніхто не заслуговує бути тут.

— Я заслуговую.

Сваллов мені як подруга, а може, й більше. Рано-вранці, коли я лежала в ліжку і слухала, як продавці розгортають брезенти й черпаки шкребуть об гарячі воки[37], то уявляла, що було б, якби ми втекли разом. Ми допомагали б одна одній і придумали б, як вижити. Я могла б навчити її каліграфії, ми заробляли б цим на життя. Або організували б власну пральню. Усім треба прати, хай де хто живе. Але тепер мрія тріскається. Спокійне «ні» Сваллов сердить мене. Я відчуваю, як щось потворне підіймається з пітьми і стрімко несеться до мого рота.

— Гадаєш, що будеш вічно юною і красивою? — сичу я, а внизу шипить парою моя праска. Я озираюся й зустрічаюся поглядом з Перл. Не знаю, як довго вона стежить за нами, та зараз мені це абсолютно байдуже. — З кожним новим днем ти марнієш, — кажу я Свалллов. — Настане мить, коли чоловіки навіть не глянуть на тебе. І що тоді? Опинишся у «стійлах» або на вулиці, а потім помреш!

Я не хочу цього казати. А може, й хочу. Знаю тільки, що мені треба, щоб вона пішла зі мною.

— Думаєш, мадам Лі вічно керуватиме цим борделем? — питає вона. Сорочка в її руках уже без складок, але вона й далі розгладжує її долонею.

Я замовкаю. Правду кажучи, досі ніколи не замислювалася ні про мадам Лі, ні про майбутнє борделю. Мені здавалося, він існуватиме завжди, як і мадам Лі. Однак коли я почула запитання Сваллов, то збагнула, якою недалекоглядною була. Мадам Лі колись відслужить своє, як і дівчата, яких вона викидає на вулицю. І що тоді? Бордель має існувати далі — є тон, покровителі й інші шахраї, які про це подбають. Так влаштовано світ.

— Я знаю, що про мене пліткують дівчата, — каже Сваллов. — Що я сама сюди прийшла. Підійшла прямо до мадам Лі та попросила зробити з мене повію. Ти теж так думаєш?

Вона зводить на мене очі, схожі на два мокрі камені.

— Думала. Раніше.

— Хочеш знати правду? — питає вона. — Мене привів батько. У мене було троє старших братів, і ми не мали що їсти. Він забрав мене з нашого дому і притяг на сходи будинку мадам Лі. Жбурнув їй під ноги і сказав, що візьме, скільки вона дасть. Вона дала двісті доларів. Я дивилася, як він ішов геть із грошима в руці. Навіть не озирнувся на мене.

Я мовчу та згадую Бай Хе й дівчат з мого села, які поїхали з батьками в місто та не повернулися.

— Троє братів, — гірко промовляє Сваллов. — І запхати їжу в їхні роти було важливішим за моє життя.

Гнів досі не відпускає мене. Не дозволяє зустрітися з нею поглядом.

— Тон хоче, щоб я почала вчитися на мадам через кілька місяців, — зрештою зізнається вона. — Мадам Лі має очолити новий бордель десь на іншому кінці міста.

— І що ти сказала? — питаю я, хоча знаю її відповідь.

— Погодилася.

Крик. Ми обоє здригаємось. Одна з дівчат обпекла руку. Вона кидається до раковини й опускає її під кран. Я дивлюся на руку дівчини, блискучу та червону. Дивлюся, але не бачу.

— То ти не даси померти цій катівні? — кажу я.

— Такі місця завжди житимуть, — відповідає вона. — Але принаймні тут від мене як від мадам буде більше користі. Якщо я залишуся, то зможу зробити для цих дівчат більше, ніж якщо втечу.

— Брехуха!

Я намагаюся не зірватись на крик, але вдається погано. Раніше я думала, що Сваллов краща за нас усіх. Краща за мадам Лі й за дівчат, які гризлися одна з одною через клієнтів. Вона була вищою за все це. А тепер бачу, якою дурною була, коли довіряла їй. Вона не хто інший, як ще одна мадам Лі, й одного дня в неї буде цілий гарем дівчат, які гаруватимуть на неї та помиратимуть через неї. Я знову згадую ієрогліф її імені — 燕. Так, у ньому є вогонь, але я неправильно його тлумачила. Символ для «вогню» неспроста розміщено під іншими ієрогліфами — «рот», «північ» і «двадцять». Вогонь унизу, бо він жадібний і прагне спалити все, що над ним. І Сваллов така сама: пожирачка й руйнівниця.

— Мені тебе жаль, — кажу їй.

— Так, пожалій мене, — вона знову береться за сорочку і тре її між пальцями. — Я давно змирилася з тим, що це моя доля. Що я робила б, якби втекла з тобою? Що я вмію? Життя тут — це все, що я мала, Піоні. Знаю, це твоє несправжнє ім’я. Мене теж колись звали інакше. Тільки тепер я Сваллов. Це ім’я дали мені, коли я потрапила сюди. До борделю в тебе було інше життя й буде після. Тобі легко звідси втекти. Для тебе втеча — це спасіння. А для мене навпаки, зрозумій.

Не можу, не зараз. Вона просто боягузка, яка загнала себе в полон обставин і не наважується визирнути з-за них. Мені хочеться сказати їй, що вона варта більшого, ніж цей бордель. Що може стати щасливою та вільною Сваллов, яка житиме в безпеці. Але переді мною стоїть зовсім інша дівчина. Вона не вірить, що може бути такою.

— Розумію, — натомість кажу їй. Гнів згасає, на зміну йому приходить жалість. — Ти нічого не скажеш ані мадам Лі, ані дівчатам?

— Це я пообіцяти можу, — каже вона. — Бордель не твій дім. Тобі тут не місце. Ти маєш рухатися далі, Піоні. Я знаю, що ти зможеш.

Цієї миті я хочу розплакатися. Плач булькотить у мені, як гаряча вода в чайнику, який от-от засвистить. Але я придушую його. Якщо сьогодні мені вдасться втекти якнайдалі з цього місця, щоб більше ніколи сюди не повернутися, якщо я зможу забути мадам Лі, дівчат і їхніх клієнтів, то тільки тоді дозволю собі заплакати.

7

Після роботи у пральні я сиджу на ліжку у своїй кімнаті, ледве дихаючи.

План. Треба дотримуватися плану.

Стільки всього може піти не так. А наслідки будуть справжніми, смертельними. Мадам Лі викине мене на вулицю. Або й власноруч приб’є. Можливо, вона згодує мене бродячим псам, які виють і скавучать цілісінькими ночами у провулку за борделем. Їхнє скиглення нічим не відрізняється від того, що долинає з-за зачинених дверей по сусідству з моєю кімнатою.

Я знову й знову прокручую все в голові. Варіанти розвитку подій. Якщо станеться так, то що тоді? А якщо отак, то що далі? Тут не може бути помилки.

— Знаєш, — напередодні ввечері сказав Семюел, — те, як усе відбудеться, залежить ще й від нашої удачі.

— Удачі не існує, — відповіла я йому. — Є лише зустріч готовності з можливістю.

Так мене навчав майстер Ван. «Забудь про удачу, — казав він. — Зосередься на тому, щоб власноруч її для себе створити. Гадаєш, майстер каліграфії покладається на везіння? Те, що відбувається на папері, — це зустріч навика й розгорнутого аркуша».

«Тренуйся, — говорив він. — Тренування принесе тобі спокій, а спокій дасть енергію тілу й цілісність душі».

«Тренуйся», — подумки кажу я собі й сідаю за туалетний столик. План, план, план. Іншого варіанта немає. План мусить спрацювати. Я прокручую кожну секунду, відчиняю всі зачинені двері, розбираю всі полиці. Знову й знову. По тьмяній деревинí малюю пальцем «кабана» під «дахом». «Дах»: швидка точка вгорі, потім масивна горизонтальна шапка. «Кабан»: вертикальний гачок, від якого відходить багато коротких штрихів. Так ми називаємо дім — 家.

Я знову й знову малюю по дерев’яному столику цей ієрогліф разом з усіма штрихами, аж доки він теж не перетворюється на навик, доки я знову не опиняюсь у Джифу в школі каліграфії, а не в борделі у Сан-Франциско. Дерево порипує під моїм пальцем. Рука розмахує і тріпоче, як крило в польоті.

Якби ж було так, завжди так, я була б щасливою.

Майстер Ван мав слушність: тренування мене заспокоює. Коли я вправляюся писати ієрогліфи, мій розум лине все далі й далі від образів невдачі й відчаю, а замість них із кожним штрихом, з кожною нерівністю на дереві, на яку натикається мій палець, я знову пригадую забуте відчуття обізнаності. Упевненості у своєму знанні. Я вже так давно не була ні в чому впевненою. Яке відчуття безпеки та умиротворення приносить упевненість. Я усвідомлюю, що саме цього прагну найбільше — твердого знання. Зараз же я знаю дуже мало, якщо взагалі хоч щось.

«Тренуватися. Добре, майстре Ван, — промовляю подумки, а рука рухається незалежно від тіла. — Досі я мала небагато можливостей, але принаймні тренуюся».

Сьогодні ввечері я роблю простий макіяж. Не хочу, щоб на мене витріщалася купа людей, якщо нам вдасться втекти. Тож це має бути те, що я зможу швидко стерти. Рум’яна на губах, трохи пудри на обличчі. Замість маскувати свої брови і зверху малювати нові, я підводжу контури вугільним олівцем — щоб було легко стерти серветкою.

Перукарці кажу, нібито мадам Лі хоче, щоб я сама зробила собі зачіску. Я зачісую волосся назад і закріплюю його гребінцем з фальшивого нефриту. Щоб не спадало на обличчя, коли бігтиму.

Я дивлюся на себе у дзеркало й уперше помічаю, як змінилася, порівняно з тією, якою себе пам’ятала. Уже не маленька дівчинка, але ще й не жінка. Десь посередині. Щось нове з’явилось у мені, якась войовничість в очах. Я змогла б перехитрити тигра, якби було треба. Осідлати орла та змусити його загубити дорогу додому. Цікаво, це Лінь Дайю дивиться на мене зсередини чи це справді я?

За дверима засміялася якась із дівчат. Я здригаюся, войовничість тане з моїх очей. Кліпаю, потім ще раз, а коли знову дивлюся на своє віддзеркалення, то бачу сором’язливе ягнятко, безневинне кошеня. Я та, якою мене хочуть бачити, точнісінько як казала Сваллов, і, можливо, це моя найбільша зброя.

Коли я спускаюся, дівчата вже стоять, вишикувавшись у шеренгу. Мадам Лі проходить повз них і кожну оглядає. Сваллов стоїть десь посередині, але не дивиться на мене.

— Перл, — каже мадам Лі та злегка ляскає віялом по стегну дівчини. — Ми що, даємо тобі забагато свинини?

— Ні, мадам, — перелякано пищить Перл, намагаючись поправити сукню на тілі.

Мадам Лі тицяє пальцем округлий животик Перл, кінчик її нігтя провалюється.

— А я думаю, що таки багато. Більше жодних обідів і вечер, тільки сніданки. Який чоловік захоче спати з нечупарною свинею, ти згодна зі мною?

Груди Перл піднімаються й опускаються так швидко, що здається, наче вона намагається викачати все повітря зі свого тіла. «Не реви, не реви», — подумки наказую їй. Мадам Лі починає сканувати очима наступну дівчину. Бідолашна тремтить, але тут мадам Лі все влаштовує. Далі — Клауд, висока дівчина, в якої одне око сірувато-блакитне, а інше — темно-каре.

— Клауд, — тільки й встигає вимовити мадам Лі, а дівчина вже знічується. — Учора клієнт розповів мені кумедну історію. Він сказав, що ти відмовилася виконувати одне з його прохань. Здогадуєшся, про що я?

Дівчина тремтить, втупивши очі в підлогу.

— Клауд, — знову каже мадам Лі та дає їй ляпаса. Звук удару луною розноситься кімнатою — тріск, який розколює всіх нас навпіл. Ніхто не сміє поворухнутися. Ніхто, крім Клауд, яка скрикує від болю, а сльози градом течуть по її обличчю.

— Жалюгідне дівчисько, — зневажливо шкіриться мадам Лі. — Ти не гідна тут працювати. Надумала командувати? Якщо ти перечиш клієнту, ти перечиш мені.

Вона махає рукою. З’являються охоронці. Побачивши їх, Клауд починає голосити.

— Благаю, мадам! Я старатимуся, робитиму все, чого забажають. Будь ласка, дозвольте мені залишитися!

Але охоронці вже тягнуть її через пральню до чорного ходу. Ми чуємо, як плач Клауд віддаляється все далі й далі, потім щось грюкає — і все стихає.

Мадам Лі далі просувається шеренгою.

— Нехай це буде уроком для всіх вас, дівчата, — каже вона. — Хто перечить клієнту, той перечить мені.

Наступним кільком повіям вдається легко відбутися — одна не так нафарбувала очі, в іншої зачіска, як у сільської дівки. Усе це легко виправити, тож перш ніж рушити далі, мадам Лі бере з них обіцянку більше ніколи так не робити. Остання, на кому вона спиняється, — це Сваллов.

Ми всі тамуємо подих. Сваллов майже бездоганна — мадам Лі ніколи раніше не зупинялася, щоб її покритикувати. Схоже, для дівчини це також несподіванка, бо на мить вона навіть підводить погляд, перш ніж знову швидко опустити голову.

— Сваллов, дорогенька, — проспівує мадам Лі. — Моя чесна, слухняна і працьовита Сваллов, ти нічого не хочеш мені розказати?

— Ні, — Сваллов хитає головою.

— Може, ти щось чула? — знову питає мадам Лі. — Про те, що хтось планує нас покинути?

— Я нічого не чула, мадам, — каже Сваллов тихим, але впевненим голосом. — Хто ж захоче полишити цей чудовий дім?

Мадам Лі не рухається. Вона й далі стоїться біля Сваллов й усміхнено дивиться на неї. Я впізнаю цю посмішку — як у Джаспера. Він так само посміхався мені, перш ніж опустив кришку.

Та раніше, ніж вона встигає щось сказати, двері борделю різко відчиняються й усередину вриваються три тіла. Дівчата розривають шеренгу й кидаються в різні боки. Їхні шовкові сукні ковзають у повітрі, мов різнокольорові вугри. Двоє охоронців розділяються — один біжить до дівчат, інший вистрибує вперед, щоб захистити мадам Лі.

Я бачу спалах чорного волосся впереміш із золотим. Це Семюел і двоє його напіврідних братів — усі троє переплетені один з одним, як клубок змій.

— Зупиніть їх! — верещить мадам Лі.

Охоронці кидаються вперед, щоб розділити трьох братів. Семюел важко дихає. З носа в нього стікає щось темне. Я починаю хвилюватися, чи він не поранений, але хлопець кидає на мене погляд і киває. Це мій сигнал. Зі свого місця біля сходів я підходжу ближче до середини кімнати. Мене ніхто не помічає.

— Як ви смієте?! — пихтить мадам Лі. — Як ви смієте так поводитись у моєму закладі?

— Ми прийшли по дівчину, — каже один із братів.

— По дівчину? — перепитує мадам Лі. — Яку дівчину?

— Оту, — каже другий і тицяє пальцем у мій бік.

У кімнаті западає тиша, усі різко повертають голови, щоб глянути на мене. Я шкірою відчуваю на собі очі Сваллов.

— По неї? — недовірливо питає мадам Лі. — Ви ж знаєте, я маю особливі вказівки від своїх хазяїнів, що ця дівчина має бути з вашим братом. Джентльмени, чому б вам не вибрати якусь іншу? Я можу дати вам чотирьох, п’ятьох — скільки завгодно, щоб задовольнити ваш апетит!

— Та невже? — каже перший, вириваючись від охоронця, який його тримає. — Тоді чому Мюел сказав, що від сьогодні ви будете здавати її іншим чоловікам?

Мадам Лі ошелешено на них витріщається. «Назад вороття немає, — думаю я. — План має спрацювати. Інакше все скінчиться її гнівом і моєю смертю».

— Він увесь день вихвалявся, яка вона хороша в ліжку, — каже другий. Його голос інакший, ніж у брата, — нижчий і грубший. Чимось схожий на вовчий.

— Ми хочемо самі впевнитися, — каже перший брат. — Побачити, чи справді вона така розкішна, як він розказує. Чи вона дійсно може вивернути чоловіка навиворіт.

З роззявленими від переляку ротами дівчата повертаються, щоб глянути на мадам Лі. Колись у неї була чітка політика: якщо клієнт псував майно або будь-яким чином виявляв неповагу до мадам, вхід у бордель йому назавжди забороняли. Ці двоє були близькими до того, щоб учинити обидва проступки.

Довгий час мадам Лі мовчить. Потім вона махає рукою й охоронці відступають.

— Ви ввірвалися в мій дім і порушили спокій, — каже вона. — Налякали дівчат, а тепер хочете, щоб я мала з вами справу? Як бачите, джентльмени, ситуація не на вашу користь.

— Можливо, — каже другий. — Однак мені цікаво, чи зрадіють ваші хазяїни, коли дізнаються, що ви в них за спиною прокручуєте своє дрібне дільце й не виконуєте їхніх вказівок. Що заважає нам прямо зараз піти й усе їм розказати? Думаю, вони вижбурнуть вас на вулицю або переріжуть горло. Чи позрізають усі ці коштовності з ваших пальців. — Він плює їй під ноги. — Мадам, — самовдоволено посміхається чоловік, — не з вашим щастям.

Мадам Лі мовчить. Я бачу, як вона прокручує в голові його слова. Цікаво, вона таки це зробить чи здоровий глузд візьме гору над її гордістю?

— Що ж, добре, — зрештою промовляє мадам. Градус напруги в кімнаті спадає. — Якщо ви так хочете, віднині вона ваша. Я вдячна вам за розсудливість, джентльмени. Це буде наш маленький секрет.

— Стоп, хвилиночку, — каже перший брат. — Товар слід перевірити перед покупкою.

— Правильно, — підхоплює другий, потираючи руки. — Ці повії на вигляд усі однакові. Ми хочемо побачити її зблизька.

Мадам Лі повертається до мене. Їй не треба нічого казати, бо я вже знаю, що робити. Підходжу до Семюела і двох його братів, а всі очі в кімнаті закарбовуються на моїй спині. Крок за кроком я наказую собі не зупинятися. Пам’ятай, як треба ступати, пам’ятай, як дихати. План. Я маю дотримуватися плану.

І ось я вже стою перед ними.

Бачу їхні лискучі губи. Якщо придивитися, уважно так, то можна розгледіти в них дещо спільне із Семюелом. Вони обоє пожирають мене голодними поглядами.

— Ну, — каже перший брат.

— Ух! — каже другий.

Я починаю. Відточений мною оберт, загадкова усмішка, опущені очі (затінені відтінками міді та кореня), оголена шия. Усе, як тренувалася. Я роблю оберт і чую важке дихання обох братів. Далі оберт — і ловлю погляд мадам Лі — вона більша, ніж будь-коли, її щоки рум’яні від хвилювання, але вона вдоволена; знову оберт — ловлю погляд Перл — ошелешена, вона стоїть із роззявленим ротом; ще один — я намагаюся спіймати погляд Сваллов — однак вона дивиться не на мене, а на підлогу, потім на охоронців, опісля знову на підлогу; і нарешті останній оберт — я ловлю погляд Семюела, — саме його я й шукала весь цей час.

Киваю.

— Ану... не чіпайте... її!

Семюел оживає та штовхає першого брата з усієї сили, що є в його малому, напруженому тілі. Роки відчаю, люті, смутку й самотності — усе це зібралося докупи тепер, коли він стискається й робить ривок уперед. Сила поштовху відкидає брата на групу дівчат, які туляться в дальньому кінці кімнати. Він падає прямо на них і притискає обох до землі. Охоронці поспішають вивільнити їх.

Але Семюел ще не закінчив. Він штовхає другого брата — цього разу, можливо, навіть сильніше, переповнений ще більшою люттю та відчаєм. Цей брат приземляється вже на одного з охоронців.

— Зараз!

Це сигнал для мене. Семюел хапає мою руку, і я відчуваю, як мене різко відкидає назад. Мадам Лі втрачає самоконтроль і кидається на нас, скрививши рота бридкою літерою «О». Брати підхоплюються, вивільняючись від дівчат, а закляклі від подиву охоронці без команди мадам Лі не встигають зреагувати.

Чого ніхто — ні мадам Лі, ні охоронці, ні дівчата — не збагнув, так це того, що коли троє чоловіків увірвались у бордель, двері були відчиненими, але потім їх так і не зачинили. Зате ми з Семюелом збагнули. Саме так ми й планували. Так ми й переможемо.

Моя рука в руці Семюела — це єдине, що я усвідомлюю, єдине, на чому я зосереджена. Він витягує мене за двері — я навіть не знаю, чи торкаюся ногами землі, — і ми втікаємо — від борделю й від жахіття. Позаду мене тягнеться вереск дівчат, а від лютого реву мадам Лі тріщить кожна шибка в місті.

Під звук наказів мадам Лі («Ловіть їх! Ловіть!») охоронці вивалюються з борделю та мчать за нами. Щось заволоділо мною, і це щось дає моїм ногам змогу бігти так само швидко, як біжать ноги Семюела, а рукам — так само сильно розмахувати, як розмахують його руки. Ми біжимо — летимо! — вулицею повз червоні та жовті вогні вітрин навколо, повз музику, сміх, брязкіт каструль і сковорідок та невпинний бій барабанів — мені навіть здалося, що я десь чула, як перемішували кості для гри в маджонг[38], і ті ковзали одна над одною. Крім нас самих, наші тіла несе ще якась сила. Я повертаю голову, щоб глянути, чи не наздоганяють нас охоронці, але вони сповільнюються, а ми пришвидшуємося. На нашому боці магія.

Навколо нас люди розбігаються з дороги із запізнілим здивуванням. Семюел знає маршрут, він у курсі, куди мене тягне. Ми різко звертаємо у провулки, вибігаємо на незнайомі вулиці, заплутуємо сліди, повертаємо, повертаємо, повертаємо… Я ще ніколи не гуляла вулицями Сан-Франциско, тож не уявляла, які тут круті пагорби. Мої ноги горять, стегна дряблі, як перемелене м’ясо, а м’язи там, де плече стикається з грудьми, протестують, коли я махаю руками вперед і назад, вперед і назад. Але ми не зупиняємося. Ми біжимо далі. Біжимо, аж доки не станемо пустелею, доки наші легені не перетворяться на гарячий пісок і змія не скорчиться в моєму горлі.

А потім залишаємося тільки ми, наодинці зі своїм диханням, яке радше схоже на хрипіння. Семюел притискає палець до рота й широко розплющує очі.

Ми прислухаємося. Кроки, крик, звук тіл, що падають на землю, — нічого такого не чути. Але ми все одно стоїмо непорушно. Треба впевнитися. Минає хвилина, п’ять, десять. Нічого. Ще хвилина, п’ять, десять.

Знову нічого.

Тоді Семюел дивиться на мене й на його обличчі з’являється усмішка — найщасливіша, якою він будь-коли до мене всміхався. Я бачу, як у його тілі оселяється полегшення, і всі слабкості вивільняються назовні.

— Ми вільні.

Я усміхаюсь у відповідь. А потім роблю те, що обіцяла. Дозволяю собі заплакати.

8

Зі стіни позаду мене Семюел витягує камінь. Його рука на мить зникає і з’являється вже з якимось вузликом. Він дає його мені в руки.

— Одягни це.

Ця частина плану — вже моя ідея. Ніхто не взяв би китайську дівчину в Айдахо. Але як щодо китайського хлопця? У шахтах він буде просто ще одним робочим тілом.

Я починаю розстібати сукню. З якою ж радістю мені хочеться позбутися цієї жалюгідної уніформи! Але щось мене зупиняє. Я підводжу погляд і бачу, як у темряві ночі виблискують дві білі цятки — очі Семюела стежать за мною.

— Відвернися, — кажу. Не думаю, що це прозвучало грубо.

Білі цятки сповзають убік. «Надто повільно, — підмічаю я. — Та зараз не до цього. Розберуся пізніше».

Я закінчую розстібати ґудзики своєї сукні й повільно стягую її вниз. Тканина прилипає до тіла там, де зібрався піт і загустів у липкий розсіл. Прохолодний вітерець нічного міста жалить мою шкіру. Я перевіряю, чи не з’явилися знову білі відблиски, — немає.

Замість одягу з борделю я вдягаю те, що приніс Семюел: чорні штани, чорний чаншань і чорні суконні черевики. Приємно знову бути в одязі, який ховає моє тіло, ніби я пливу в океані, і ніхто — ні мадам Лі, ні Джаспер — ніколи до мене не дістанеться.

— Можеш повертатися, — кажу Семюелу.

Я дістаю останню річ із клунка — ножиці — й даю йому.

— Знаю, що темно, — кажу й стаю навколішки, витягуючи гребінець із волосся, — але постарайся.

Він глибоко вдихає. І тоді втретє в житті я чую, як різко клацнули ножиці, зробивши перший надріз десь біля щоки. Щось м’яке падає на моє тіло; я відчуваю, як воно пролітає повз мене. Знову — клац. Голова легшає. Без тягаря борделю все стає легшим. Клацання триває, я перестаю рахувати — натомість гадаю, якій дівчині мадам Лі віддасть мою кімнату. Ставлю на Перл.

— Вона знала, — кажу я Семюелу, доки він мене стриже. — Мадам Лі знала, що хтось хоче втекти. Вона запитала про це Сваллов. Як думаєш, звідки вона пронюхала?

— Стіни не товсті, — відповідає Семюел, рівняючи зрізи.

— Але, — бурмочу я, — що з ними буде?

Я думаю про Сваллов. Чи скаже вона правду мадам Лі? Можливо. Вона амбітніша, ніж я думала.

— Тон, який володіє вашим борделем, розгнівається, — каже Семюел. — Якщо там дізнаються, що мадам Лі провертала за їхньою спиною свої афери, то, найімовірніше, її покарають.

— Вона сказала, що тон заплатив за мене чималу ціну.

— Тоді вони можуть відправити когось шукати тебе.

Я мовчу. Цієї частини плану я не продумала. Для мене бордель починався й закінчувався стінами будинку. Та коли з вуст Семюела пролунали ці слова, я починаю розуміти, що мене точно шукатимуть. Може, це буде Джаспер?

— Коли це все скінчиться? — бурмочу я.

Семюел мовчить. Йому бракує духу відповісти, що так буде завжди.

Семюел завершує стригти й прокашлюється. Я тягнуся рукою назад і потираю шию — почуваюся так само, як коли бабуся вперше підстригла мене, перед тим як відправити у Джифу. Оголена шкіра пружна та сповнена життя. Я намагаюся вхопитись за гострі кінці свого волосся. Він підстриг його коротше, ніж я хотіла.

— Дякую, — кажу йому. — Що далі?

Неподалік є невеличкий готель, де на нього чекають троє китайців, які вранці готові вирушити у Бойсе.

— Вони не знають, що ти прийдеш, — каже він, опустивши очі. — Думають, що я буду сам. Це найкраще, що вдалося влаштувати за такий короткий час. Але ми щось придумаємо.

— Ти зробив усе, що зміг, — заспокоюю я його, намагаючись не показувати своєї стурбованості.

— Ледь не забув, — він засовує руку в кишеню й дістає звідти мої нові документи. Мадам Лі зробила фальшиві документи для всіх своїх дівчат, але без її протекції я більше не зможу бути Піоні.

— Як ти дістав їх так швидко?

— Пішов до ворожого тону, — гордо каже він. — Я пообіцяв їм надати інформацію про тон Хіп Ї та розказати, хто допомагає керувати грошовими потоками, в обмін на два посвідчення особи. Їм це було неважко.

— Семюеле, — я уявляю тонку як прутик хлопцеву постать. — Тебе могли викрасти або вбити.

— Але вони цього не зробили. Зате тепер ми можемо втекти. Запали сірник.

Я роблю, як він просить, і підношу палаючий сірник над документами. Зверху напис: «Сполучені Штати Америки. Посвідка на проживання». Унизу — дані того, ким я маю стати, — Джейкобом Лі, — а також зображення моєї нової особистості. Фотографія молодого хлопця у нижньому лівому кутку. «Зовсім не схожий», — думаю я.

І раптом до мене приходить гостре усвідомлення, ніби раніше все було сказано крізь той самий туман, що причаївся над містом. Тепер же стало ясно як ніколи, і я почала розуміти, що більше не замкнена в кімнаті в Джифу, не зв’язана в бочці з вугіллям і не полонена в борделі. Тут я нарешті вільна, проте з цією свободою приходить нова настанова: щоб бути вільною, треба таїтися. «Як же швидко я маю перевтілюватись у нову особистість, — думаю. — Для Дайю немає часу навіть продихнути».

Я задуваю сірник і простягаю руку, щоб узяти документи, але Семюел складає їх і запихає назад у кишеню.

— Хай поки побудуть у мене, — каже він. — Так буде краще для нас обох.

Не знаю, у якій саме ми частині міста, проте точно далеко від борделю та все далі від океану. Коли ми прибуваємо в готель, то не встигаємо сказати й слова, як власник одразу просить показати наші документи. Семюел влаштовує чудову виставу, демонструючи їх із помпезною впевненістю, хоча я хвилююся. Хлопець на фото не схожий на мене, однак він досить юний, тож можна було сказати, що це моя давня фотографія. Власник не помічає різниці. Він киває та жестом запрошує нас нагору. Видно, що йому не подобається наша компанія.

Ми підіймаємося на четвертий поверх і проходимо до других дверей ліворуч. Семюел відчиняє їх і кивком запрошує мене всередину.

Троє чоловіків, як він і казав. Усі китайці, також як він казав. Вони сидять на підлозі, і коли я заходжу, розгублено на мене витріщаються. У кутку стоїть незастелена розкладачка, біля неї столик з глечиком води. Простирадла й ковдри з розкладачки чоловіки постелили на підлозі. Під вікном три клунки.

— Ти запізнився, — промовляє один чоловік. Він старшого віку, сивий. — А хто це з тобою?

— Знайомтеся, — каже Семюел, — це...

— Джейкоб, — швидко підхоплюю я, згадуючи дані своїх документів. — Мене звати Джейкоб Лі.

— Гм, — бурчить сивий. Вочевидь, він тут головний. — Хто ти, Джейкобе?

— Джейкоб — мій друг, — невимушено каже Семюел. — Він почув, що ми їдемо в Бойсе, й хоче з нами.

— Справді? — сивий підходить ближче. — У нас немає місця для п’ятого.

— Гляньте на нього, — каже Семюел. — Він невеличкий.

— Я стану вам у пригоді, — кажу низьким, грубим голосом, як тренувалася. — Робитиму все, що треба.

Сивий гмикає. Він наближається до мене. Я хочу відступитися, але позаду двері.

— Джейкобе, у тебе щось на оці. Ти бачив?

Я молюся, щоб моє лице не ворухнулося, а губи не розтулились у мить німої паніки. Рукавом свого чаншаня я стираю з повік залишки тіней, сподіваючись, що вони ще не здогадалися що й до чого. Сивий знову сміється, а потім повертається туди, де сидів, коли ми зайшли.

— Нічого, — каже він. — Що таке ще одне тіло? Ви двоє можете спати на підлозі. Ковдр на всіх немає, тож вам доведеться грітися в тому, що є на вас. Або ж, — його очі спалахують, — можете зігріти один одного. Ти ж був би не проти, хлопче? Б’юся об заклад, що так.

Двоє інших чоловіків сміються. Я розумію, що сивий звертається до Семюела. Чекаю, що хлопець скаже щось у відповідь, але його щоки червоніють і він лише киває. Жестом Семюел показує мені проходити, і я рушаю в куток кімнати якнайдалі від чоловіків, усвідомлюючи, що всі троє дивляться на мене, навіть коли їхні погляди спрямовані на щось інше.

Уночі я не можу заснути. Голова переповнена страхом перед тим, що буде. Хропіння трьох чоловіків наповнює кімнату. Тверда дерев’яна підлога впирається мені в тазову кістку. Семюелу теж не спиться. Я знаю, бо не чую, щоб він ворушився.

Згадую бордель. І вираз обличчя мадам Лі, коли вона побачила, що відбувається, її лють та страх, — так, страх, — коли Семюел витягнув мене за двері. Пригадую паніку дівчат, коли на них попадали брати Семюела, і прокльони самих братів. Єдина, кого я не бачила, це Сваллов. Що вона робила в ті останні миті перед моєю втечею?

Якщо я колись повернуся до Сан-Франциско, Сваллов, можливо, вже керуватиме борделем, і називатимуть її вже не Сваллов, а мадам. Та принаймні я впевнена, що до того часу Піоні залишиться просто далеким спогадом. Ця думка тішить мене, і я дозволяю собі всміхнутись у темряву. Мені здається, що я відчуваю, як десь усередині Лінь Дайю теж усміхається.

Ми прокидаємося ще до сходу сонця. У спотвореній темрявою кімнаті видно, як темні силуети трьох чоловіків повільно підводяться, стогнуть і потягуються. Семюел сидить, сперши лікті на коліна, і дивиться на мене.

— Ти спала? — питає він.

— Трохи, — брешу я.

Ми спускаємося сходами. У готелі тихо, власника ніде не видно. У кожного чоловіка в руках маленький вузлик. А в мене немає нічого, крім одягу, який дав Семюел.

Я мушу не забувати горбитися під час ходьби, робити кроки важкими, а ходу — розмашистою. Мої плечі — лопати, а руки — молотки. Кожен рух — твердження, кожна зупинка — розділовий знак.

«Уся каліграфія, — якось сказав мені майстер Ван, — веде до Дао, небесної природи людей. Ми виражаємо Дао за допомогою красивих ліній. Тож ідеальна лінія буде найвищим ступенем його пізнання. Щоб зробити гарну лінію, злегка підійми кінчик пензля на середині кожного мазка. Так норовливі волоски не висмикнуться й не нароблять виступів уздовж лінії. Гарна лінія, товста чи тонка, відображає внутрішню силу. Вона самодостатня, у ній немає місця для слабкості чи сум’яття духу».

«Я можу прикинутися таким чоловіком, — вирішую я, поки йду разом з іншими. — Сильним, невпинним і цілісним, а не таким порожнім місцем, як Дайю».

Мені здається, що це працює, адже троє чоловіків не дивляться на мене, коли ми стоїмо біля готелю. Ми на щось чекаємо. Семюел тремтить від холоду та кидає на мене побіжний погляд. У Сан-Франциско ранки холодні незалежно від пори року, а імла в повітрі може ставати крижаною.

— Ти не виживеш в Айдахо, якщо тобі вже тут холодно, — каже сивий Семюелу. — Зберися, хлопче! Будь мужиком.

Я злегка штовхаю Семюела ліктем, натякаючи, щоб він не зважав на сивого. Хлопець відхиляється від мене. Я бачу, як Семюел зціпив щелепи, щоб не труситися.

Приїжджає віз. Кучер білошкірий. Він зістрибує з передка й стає збоку біля воза, розглядаючи нас.

— Ти ж ніби казав, що вас четверо, — натякає він сивому на мене.

— Він маленький, — каже сивий і вказує на Семюела. — Той заплатить.

Кучер підходить до Семюела, зміряючи нас обох поглядом.

— Сто, — каже він. — З кожного.

Семюел нервово сміється.

— Сер, це вдвічі більше, ніж платять інші.

— Я сказав сто, — повторює кучер. — Чи в тебе проблеми зі слухом, кулі[39]?

Семюел зітхає. Він лізе в кишеню й дістає гаманець. Кучер пильно дивиться на нього. Поруч з ним я почуваюся крихітною.

— Добре. Оце вже добре, хлопче, — каже кучер, коли Семюел дає йому гроші. — Ну все, сідайте.

Ми залазимо на воза. Я сиджу, підібравши коліна до підборіддя та втиснувши сідниці в дошки. Кучер сідає на передок і кричить до коней: «Вйо!». Віз рушає, стогнучи під нашою вагою.

— Це були гроші нам на їжу та житло, коли приїдемо в Бойсе, — шепоче мені Семюел.

Я знизую плечима, хоч його слова й сіють паніку, бо знаю, що сивий дивиться на нас примруженими очима. Він щось прораховує. Я випинаю підборіддя, сподіваючись, що це додасть мені мужності. Сивий не відводить погляду.

— Нас везуть аж у Бойсе? — питаю Семюела. Я й гадки не маю, як це далеко.

Семюел сміється в рукав сорочки.

— Ні, нас везуть на вокзал.

«Колись давно, — розповідала мені бабуся, — ще задовго до того, як ти з’явилася на світ, британський купець побудував довгу залізничну колію за ворітьми Сюаньву в Пекіні. Він хотів показати імператорському двору досягнення техніки. Але влада злякалася потяга. Він здався їм надзвичайно особливим і неймовірно дивним. Тож залізницю розібрали».

Раніше я уявляла собі потяг чимось середнім між змією та драконом, істотою, здатною літати по всьому світу. Коли ми під’їжджаємо до вокзалу, я чую гуркіт і відчуваю, як від двигтіння землі вібрують мої кістки. Тепер я точно знаю, що права: напевно, потяг — це звір, рухливий і живий.

Візок зупиняється біля квиткової каси. Кучер прив’язує коней до стовпа й підходить ззаду до візка, щоб видати нам квитки.

— Коли приїдете в Бойсе, — промовляє він, — скажете, що вас послав Джорді. Вас доставлять куди треба.

Ми по черзі зіскакуємо з воза. Так дивно знову бути серед людей і почуватися вільною. Уперше за довгий час я розумію, що нікому нічого не винна. Тут білі й китайські обличчя товпляться, тягнуть клунки й багаж, проносяться повз і відхиляються, пробираючись до потяга. Це нагадує мені мої перші дні у Джифу, коли я була приголомшена метушнею й незліченною кількістю голосів. Я знову почуваюся дитиною.

Ми йдемо слідом за сивим до каси, де в нас перевіряють документи й квитки та пропускають. А потім я бачу його. Потяг. Не змію, не дракона, не щось середнє між ними, а велику чорну машину. Вона виблискує на сонці й вивергає дим. Під масивними колесами видно залізничну колію, про яку мені розповідала бабуся. Я дивуюся, як хтось зміг збудувати таку річ.

Китайською «потяг» — це «вогненна колісниця». Такого великого вогню я ще не бачила.

Наше купе в самому кінці потяга. Оскільки я зайва, спати окремо не вийде. Троє чоловіків мовчки кладуть свої клунки на окремі полиці. Ми з Семюелом дивимося одне на одного.

— Я ж казав, — промовляє сивий, — що можете зігріти один одного. — Він і двоє інших здавлено хихочуть і вилазять на свої полиці.

— Якось так, — каже Семюел і дивиться на мене.

— Якось так, — відповідаю я, уникаючи його погляду.

Ми сидимо на полиці й чекаємо. Потяг вібрує з шаленою частотою, його двигтіння лоскоче мої ступні. «Чух-чух-чух-чух», — видихає він. Наче сам пихтить і просить усіх пихтіти разом з ним.

Коли потяг рушає, я хапаю Семюела за руку, а потім згадую, що чоловік так не вчинив би. Увесь мій світ знову рухається, як і тоді, в бочці з вугіллям на кораблі, тільки цього разу… Цього разу я обіцяю собі не потрапити в пастку. Цього разу я прямую до чогось кращого. У мене має вийти.

Із Дайю — у Фена, з Фена — у Піоні, з Піоні — у Джейкоба Лі. Коли вже я знову стану собою? І чи зрозумію тоді, що це справжня я?

Тієї ночі ми з Семюелом втискаємося на нашу полицю. Він просить мене лягти від стіни, бо я менша. Постогнуючи, сивий вкладається на полицю над нами. Матрац злегка прогинається під його вагою, і мені кортить штрикнути його, щоб упевнитися, що сивий досі там. Ми всі подолали довгий шлях, а я навіть не спитала, звідки вони.

— Хлопці, вам пощастило, що ви обоє малі, — сивий каже нам згори. — Дорослі чоловіки не вмістилися б.

Я мовчу.

На моїй талії щось тепле. Це рука Семюела. Я відчуваю, як цією рукою він запитує, чи я не проти, що він так близько. Ми не торкалися так, відколи він зайшов у мою кімнату й видерся на мене. Його рука на моїй талії — це питання: чи пам’ятаю я той день?

Я тягнуся за спину і стискаю його руку. Потім відкладаю її назад на нього, сподіваючись, що цього буде досить.

— Спи вже, — кажу йому.

«І ти теж поспи», — промовляю до себе.

9

Найперше після приїзду в Бойсе я шукаю океан.

Скільки себе пам’ятаю, за моєю спиною завжди був океан, а волосся пахло сіллю. У Китаї чи в Америці — це все одно та сама водойма. Тож мене тішила думка, що поруч з океаном я ніколи не буду надто далеко від дому, хай куди мене занесе.

Але в Бойсе немає океану. Ні портів, ані чайок, що пливуть у небі, ні вологи в повітрі. Більшість облич білі. Коли ми виходимо з вокзалу, я розумію, що тут дуже мало схожих на мене. Ми бредемо вулицями у своїх чаншанях, схожі тут на аномалію. Коса одного з чоловіків привертає погляд маленького хлопчика з зеленими очима. Він смикає маму за спідницю й тицяє пальцем. Вона дивиться на нас і веде сина геть, але спершу міцно стискає губи та морщить носа.

— Ти ж казав, що звідси буде легко дістатися до Китаю, — шепочу я Семюелу.

— Буде.

— А де всі китайці? — я вимагаю пояснень. — Ти казав, що їх тут багато.

— Так і є, — відповідає він. — Або ж було.

У Бойсе багато дерев. Легкий вітерець видається таким приємним і прохолодним у серпневий день. По всьому місту осінь сповіщає про свій прихід — верхівки тополь і кленів укриваються червоним, жовтогарячим і жовтим. Усе здається більш розосередженим, ніби нам усім дано простір, щоб просто бути. «Тут мені все вдасться», — думаю я.

Ми прибуваємо в невеличкий готель у центрі міста, під яким на вулиці збираються групи китайців. Деякі з них одягнені в піджаки та штани, а інші, як і ми, носять довгі чаншані. У багатьох із них є коси, схожі на батоги. Усі ці люди ошелешують мене — вони відрізняються від чоловіків у мене на батьківщині й водночас дуже на них схожі; плоть, кістки, кров — усе таке знайоме та близьке. У мені спалахує величезна жага попросити їх відвезти мене додому, поговорити з ними не англійською, просто стати поруч і на мить відчути полегшення.

Усередині нас вітає власник, теж китаєць. Готель прибудовано до китайського храму. Однак у Джифу храми були величними, з дахами, схожими на закручені листки, і дорогою черепицею, а цей храм — просто ще один нічим не примітний двоповерховий зруб.

— Не те, на що ти сподівалася? — жартує Семюел, помітивши мою розгубленість. Потім, уже серйозніше, він пояснює, що такі храми можна побачити по всьому Айдахо й західніше. Він чув це від китайців, які повернулися з тих країв.

— Можеш називати це храмами, — каже він, — або місцями для зустрічей. Навіть гральними домами. Але тут це єдине, що в нас є. Зате білим сюди зась.

— А де всі інші? — питаю я.

Власник готелю дістає для мене карту й обводить містечка та регіони з такими храмами. Я беру її й кладу в нагрудну кишеню. Семюел сказав: «…єдине, що в нас є», і я відзначаю для себе, що тепер я — частина нас. Добре, що ці храми розкидано по всьому штату, що навіть у такій незнайомій місцевості, як ця, є невеличкі нагадування про те, як воно, почуватися вдома.

З грошей, які залишилися, Семюел оплачує нам кімнату. Я переконуюся, що він просить два ліжка. Кімната маленька й обшарпана, зате ми вперше за останній час лишаємося наодинці. Троє інших чоловіків гуртом завалюються в сусідню кімнату. Дошки на підлозі риплять, коли їхні тіла розповзаються по приміщенню та вмощуються. Уранці ми зустрінемося з чоловіком, який допоможе нам знайти роботу.

— Якось так, — промовляє Семюел і сідає на ліжко, яке, вочевидь, буде його.

— Якось так, — замість удаваного низького кажу я своїм звичним голосом.

Я в безпеці. Нарешті. Після того як бігла, мчала щодуху, ховалася й ухилялась, я нарешті в безпеці. Тут немає ні Джаспера, ні мадам Лі, ні Семюелових братів.

Пригадую ієрогліф для слова «політ» — 飛. З його тіла ростуть крила. Я малюю його на своєму стегні — воджу пальцем уперед-назад, уперед-назад. І кожен штрих — сміливіший, щасливіший, вільніший, аж доки я не уявляю, що ієрогліф стає більшим за стегно, більшим за ліжко й навіть за цю кімнату.

Тут я досі не можу бути собою, та не біда. Принаймні можу уявити, що маю крила.

Мені сниться ліс. Високі дерева, їхнє гілля — шатро. Трава в легкій росі. Я боса.

Я не сама. Найперша думка: зі мною Лінь Дайю. Однак мені важко, тож, вочевидь, вона ще й досі всередині мене. Хай хто тут є, я його не бачу. Але відчуваю десь поруч і чую. Я обертаюся — все оповито густим туманом.

Ми кудись ідемо, я й невидимий незнайомець. Навколо нас пташки виводять свої трелі, проте їхні пісні не втішні, а страшні й насмішкуваті.

Мій супутник зупиняється. Я йду далі. Він щось мені каже, кричить, але його крик приглушений, і я чую лише гул у вухах, ніби шум океану у Джифу, наче на мою голову насувається ковдра й душить мене.

Уночі я відчуваю, як позаду на мене щось тисне. Я смикаюся, але щось ковзає по моєму горлу. Лезо, гостре й холодне.

— Мовчи, — шепоче хтось мені у вухо. — Інакше я розкажу всім, хто ти насправді.

Я знаю цей голос. Він належить сивому.

— Думала, я не здогадаюся? — він збуджено дихає, з його рота тхне кислим. — Я знав, що з тобою щось не так.

В іншому кінці кімнати ковзає тінь. Я згадую, що Семюел теж тут. Семюел, мій добрий рятівник. Семюел, заплаканий хлопець, який допоміг мені так далеко добратися.

— Рятуй! — кричу я йому.

Але він не кидається до мене. А лише зісковзує на підлогу, а разом з ним і моє серце.

Сивий зриває з мене штани. Потім вовтузиться зі своїми. І далі я відчуваю, як щось упирається в мої сідниці, м’яке, дряхле й теплувате. Знову й знову я відчуваю, як його орган треться об мене, обм’яклий і безпорадний. «У нього не виходить», — розумію я.

Сивий лається. Тоді вниз по моїй спині ковзає ще щось: рука, пальці холодні. Вона стягує за собою мою шкіру, аж поки зрештою просовується між стегнами, і я відчуваю, як цей холод проникає в мене, туди, куди ще ніхто не торкався. Досі.

Він дряпається об обстрижене волосся на голові, від його подиху моє вухо стає вологим. Усередині мене його сухі пальці шкребуться об мої стінки, ніби він намагається видерти з мене щось, що хоче натомість вкласти у себе. Я згадую його брудні нігті з купою грязюки під ними, квадратні кісточки на кожному пальці — і все це відчуваю. Нігті залишають подряпини. «Зупинися, — подумки благаю я. — Годі, годі, годі!».

Навпроти Семюел починає плакати.

Певно, це її й розбудило. Пальці сивого далі врізаються в мене, біль обпікає. Здається, що мене вишкребли вздовж і впоперек. З кожним поштовхом його руки я відчуваю, як Лінь Дайю штовхається всередині мене, аж доки стає більшою за нас двох, підводиться й виходить із мого тіла. Тепер вона дивиться вниз на тіла під нею.

Я чекаю, коли вона розверне до сивого ножа й переріже йому горло. Або вирве пальці з рук. Або зробить іще щось, але натомість вона, як і я, тільки кричить: «Годі, годі, годі!». Двоє дівчат, обидві без матері й без батька. Одна — привид, інша — вже майже теж. Обидві щосили вірять у себе, але зрештою виявляються порожнім місцем. «Поглянь на нас, Лінь Дайю, — намагаюся сказати я в перерві між нашими криками. — Мабуть, ми все-таки нічим не відрізняємося».

Коли він кінчає, — хоча я й не знаю, в чому це виявляється, бо дивлюся тільки, як світло від свічки простягається по постаті Семюела, — сивий скочується з мене, залишаючи на матраці молочну в’язку рідину. Я виборсуюся з-під його ослаблених рук і натягую штани назад на талію. Стою й відчуваю щось дивне. Я витікаю з власного тіла.

— Дякую, хлопче, — каже сивий Семюелу й застібає штани. — Мабуть, відтепер я називатиму тебе чоловіком.

Єдине, що я бачу перед очима, — це Джаспер. Єдине, що відчуваю в душі, — його сяючу посмішку. Як він сміявся б, якби зараз мене побачив. Сивий нічим не кращий за мадам Лі, а вона нічим не краща за самого Джаспера. Усе це зло взаємопов’язане. Між ногами — пустка, ні на що не придатна. Сивий хтиво поглядає скоса й ніби каже: «Треба буде повторити». А потім іде.

Під стіною скрючена постать видає ще один схлип.

— Ти дозволив йому зробити це зі мною, — кажу я. — І ніяк його не зупинив. Що сказала б твоя сестра?

Семюел згортається в клубок і квилить. Я теж плачу.

— Ти нічим не кращий за своїх бісових братів.

Над нами витає Лінь Дайю. Її сльози вибухають, торкаючись Семюелової шкіри.

— Ганьба тобі! — кричить вона. — Щоб ти скоріше здох!

— Він здогадався, — каже Семюел. — Сказав, що просто хоче зайти поговорити з тобою. Що справжній чоловік зрозумів би.

— Він мав слушність, — випалюю я. — Раніше ти був хорошим. А тепер ти звичайнісінький чоловік.

Від цих слів він сахається, і це мене тішить. У животі спалахує біль. Сивий відібрав у мене найдорожче. Те, чого я не хотіла віддавати. Не була готовою. Те, що від початку було моїм. Чому ж воно не могло назавжди лишитися моїм або допоки я сама того захочу?

— Ти сказала, якщо втечемо, ти будеш переді мною в боргу за врятоване життя, — скиглить Семюел.

— Не так.

Він не підводить погляду.

— Тоді йди, — схлипує хлопець. — Іди, якщо так мене ненавидиш.

Піднесення від моєї знову віднайденої свободи давно минуло. Я більше не можу йому довіряти — так само, як не мала б нікому. Я мала би бути розумнішою. Тепер же я навчена.

Лінь Дайю спускається зі стелі та стікає мені в горло. Разом з нею зникають і наші сльози. Я взуваюся, розправляю плечі та знову стаю Джейкобом Лі. Намагаюся не думати про те, як пече між ногами і як хочеться безупинно ридати. Натомість прагну відчути в собі вагу Лінь Дайю. Перш ніж вийти за двері, я засовую руку в кишеню Семюелового піджака й забираю свої документи. Він навіть не ворухнеться.

У коридорі тихо й темно, та це мене не лякає. Цього разу я навіть рада. Я ступаю в темряву.

— Ти не сама, — повторюю собі.

— Не сама, — підтверджує Лінь Дайю. Позаду нас Семюел починає жалюгідно завивати.

Я зачиняю двері.