Чотири скарби неба

1

Мене викрали не в провулку. Не посеред ночі. І не тоді, коли я була геть сама.

Тринадцятирічною мене схопили посеред рибного ринку Джифу[1] на Біч-роуд, коли я дивилася, як пишнотіла жінка скидає на купу сигів, схожих на лопати. Вона сидить навпочіпки, спершись пахвами на коліна, і перекладає найкращі рибини нагору. Довкола те саме роблять ще з десяток торговців, біля яких звивається підвішена в сітках риба. Вода з неї стікає вниз у відра. Земля навколо лисніє від бризок, що розлітаються від ще живих рибин. Їхні тіла вигинаються в повітрі й виблискують, мов сріблясті феєрверки.

Усюди запах вологи й сирості.

Хтось горлає про морського окуня. Мовляв, свіжий. Прямісінько з Печілійської затоки. Його перекрикує інший голос, ще гучніший і виразніший.

— Справжній плавник акули! Підвищує потенцію, покращує стан шкіри, надає сили вашому маленькому імператрикові!

Уся ця лірика — для слуг, які прийшли на ринок закупитися для своїх господарів. Тіла кидаються на вигуки про акулячий плавник, штовхаються та протискуються, сподіваючись на примарне підвищення, кар’єрне зростання чи прихильність. Ніби це залежить від якості плавника.

Доки інші галасують, я й далі дивлюся на торговку рибою, яка викладає свою купу. На відміну від інших, її риба не в сітці, а складена на брезенті. Від перетасовування вона постійно сповзає з вершини купи на край брезенту, де залишається без нагляду.

Шлунок стискається від голоду. Поцупити рибину було б легко. Жінка не встигне й на ноги звестися, коли я підбіжу, схоплю найдальшу рибину та чкурну геть. Я перебираю у штанях срібняки, перш ніж опустити їх назад у підкладку. Ці гроші треба берегти, а не спускати на якусь в’ялу рибу. Я взяла б лише одну чи дві, тож наступного дня жінка легко покрила б збиток. В океані повно риби.

Та доки я роздумую, торговка рибою помічає мене. Вона відразу здогадується, хто я, бо бачить, як мій живіт шматує відчуття голоду й настирно роздирає все, чого торкається. Тіло зраджує мене — тонюсіньке, мов очеретина. Торговка впізнає в мені те, що бачить в усіх вуличних хлопчиськах, які наважуються прослизнути на рибний ринок, і перш ніж я встигаю відвести погляд, її огрядне тіло постає переді мною.

— Чого тобі?

Очі жінки примружені. Вона замахується на мене руками завбільшки зі сковорідки.

Від одного удару я ухиляюся, та потім прилітає ще два.

— Геть, геть! — кричить вона. Позаду неї на купі виблискують сиги. Ще є час схопити кілька й утекти.

Але нас уже помічає весь ринок.

— Я вчора бачив тут цього злодюжку, — волає хтось. — Хапайте його! Дамо йому добрячої прочуханки!

Торговці навколо гудять на знак згоди. Вони виринають із-за куп риби та формують барикаду навколо нас із жінкою.

«Надто довго зволікала, — подумала я, коли їхні плечі притулилися одні до одних. — Доведеться чимало пояснити майстрові Вану, якщо я колись повернуся додому. Якщо мене ще впустять додому».

— Ловіть його! — радісно вигукує інший. Жінка розчепірює руки й кидається вперед. Її калоші кольору гнилі. Позаду неї обличчя торговців рибою вдоволено розпливаються в передчутті. Я заплющую очі та зціплюю зуби.

Та стається не так, як вони гадали. На моє плече опускається тепла й міцна рука. Я розплющую очі. Жінка так і завмирає з розчепіреними руками. У торговців перехоплює подих.

— Де ти вештався? — лине згори солодкий, як мед, голос. — Я всюди тебе шукав.

Я підіймаю голову. Мені всміхається стрункий, високочолий чоловік із гострим підборіддям. Молодий, але поводиться як уже поважний.

Мені доводилося чути оповіді про божеств, які спускаються з небес, про драконів, які обертаються на хранителів, а ті водночас набувають людської подоби. Про тих, хто захищає таких, як я.

Чоловік підморгує мені.

— Ви знаєте цього негідника? — пихтить торговка. Її руки тепер звисають по боках, червоні й плямисті.

— Негідника? — сміється чоловік. — Він не негідник. Це мій племінник.

Торговці рибою навколо нас щось бурмочуть і починають повертатися до своєї покинутої без нагляду риби. Видовища сьогодні не буде.

— Морський окунь! Морський окунь! — знову заходиться перший голос.

Але торговка не вірить чоловікові, і я це бачу. Вона пильно вдивляється спершу в нього, а потім у мене, примушуючи відвести погляд. Та спокійне тепло руки чоловіка на моєму плечі підказує, що якщо я піддамся, то ми більше не зійдемо з цього місця. Тож я й далі дивлюсь у вічі торговці й навіть не кліпаю.

— Якщо не вірите, — веде далі чоловік, — то можете поговорити з моїм батьком, майстром Еном.

І тієї самої миті, немов під якимось магічним закляттям, торговка відводить погляд. Я кліпаю вологими повіками вперше, вдруге, втретє.

— Пробачте мені, брате Ене, — розкланюється вона. — Тут так темно, ще й від риби в голові паморочиться. Я надішлю майстрові Ену свій найкращий товар, щоб залагодити це жахливе непорозуміння.

З ринку ми йдемо разом — я й високий незнайомець, який мені підморгує. Він тримає руку на моєму плечі, аж доки ми не опиняємося посеред вулиці. Уже полудень, сонце заливає все довкола зеленаво-золотим світлом. Повз нас купець тягне за мотузку свиноматку, у якої погойдуються соски.

Ми опиняємося посеред іноземного ділового району Джифу на Біч-роуд. Над британським консульством і черепичними дахами аж до далеких пагорбів здіймаються хвилі зéлені. Позаду нас м’яко шумить пляж, і довгий подув морського бризу огортає все навколо. Повітря просочене сіллю. Усе липне до мого тіла, і я — до всього.

Я навідуюся сюди, бо тут завжди можна щось знайти. У місцях, де вештаються іноземці, шукаю монети, вишиті хустинки чи загублені рукавички. Дрібнички, якими прикрашають свої тіла жителі Заходу. Цей день приніс два срібняки. Вони дзвенять у моїй кишені поруч зі ще чотирма монетами, які я заробила в майстра Вана. Тож сьогодні я могла б назвати себе багатійкою.

Роздивляюся мого загадкового моргуна у денному світлі. Він видається заможним, однак одягнений зовсім не так, як інші багатії, яких я зустрічала. Замість шовкового чаншаня[2] на ньому біла сорочка з блискучою стрічкою, що звисає на шиї. Чорний піджак не застебнутий під шию, а масивний та з вирізом, штани вузькі. Та найдивнішою є його зачіска — волосся не заплетене в косу, а коротко підстрижене.

— Про що думаєш, племінничку? — питає мій рятівник, досі посміхаючись.

— Я — дівчинка, — випалюю. — І з цим нічого не вдієш.

Він сміється. На сонці зблискують два жовті зуби. Мені згадуються оповідки про чолов’яг, у яких виростали золоті зуби.

— Я знаю, — відповідає. — Хоча для нас обох було б краще, якби ти була хлопцем.

Він пильно розглядає мене, у його очах ховається якийсь намір.

— Голодна? Ти тут сама? Де твоя родина?

— Так, — відповідаю, — голодна. Буду рада, якщо ви зжалитеся наді мною. Мені теж кортить дещо у вас спитати. Наприклад, хто ви? Звідки прийшли? Хто такий майстер Ен і чому торговка рибою раптом відступила, коли ви назвали його ім’я?

— Я про все тобі розповім, — промовляє він, знову кладе руку на моє плече й пропонує поїсти локшини. — Унизу вулицею якраз є хороша локшинна.

Щось мені підказує, що цим запрошенням не варто легковажити. Я киваю й сором’язливо всміхаюся. Такої відповіді достатньо. Він веде мене далі й далі від рибного ринку. Ми минаємо пошту, три якісь іноземні консульства й храм. Перехожі на мить витріщаються на нас, приголомшені таким дивним дуетом батька та сина, у якому один одягнений, як герой театральної вистави, а інший має втомлений і полохливий вигляд. Позаду нас піниться океан.

Щоразу оминаючи нову й нову локшинну, я питаю свого рятівника: «Це часом не вона?». І щоразу він відповідає: «Ні, племінничку, ще не вона». Ми йдемо далі й далі, і я вже не впізнаю, де перебуваємо. А коли спиняємося, я усвідомлюю, що до локшинної ми не дійдемо ніколи.

Це був перший день весни.

2

Це історія про чарівний камінь. Її розповіла мені бабуся. А ще це історія мого імені.

За романом[3], богиня Нюва хотіла залатати небозвід. Вона розплавила скелі та зробила з них 36 501 кам’яну брилу, але використала лише 36 500 — один камінь залишила.

Цей камінь був здатним переміщатись як завгодно. Він міг виростати завбільшки із зáмок або зменшуватися до розміру часникової головки. Зрештою камінь вирішив служити богині. Але оскільки так і не знайшов собі застосування, то почав день за днем скніти, вважаючи себе негідним і соромлячись власної непотрібності. Одного разу на камінь натрапили даоський священник і буддійський монах. Їх глибоко вразила його магічна сила, тому вони вирішили забрати камінь із собою в мандри. Так він опинився у світі смертних.

Минуло багато років, і на світ народився хлопчик із чарівним нефритом у роті. Кажуть, що камінь відродився в цій дитині.

Що ж було далі? Хлопець закохався у свою молодшу кузину Лінь Дайю[4], хворобливу дівчину, яка залишилася без матері. Проте родина парубка була проти їхнього кохання й наполягала, щоб він одружився із заможною та здоровою кузиною Сюе Баочай. У день весілля родичі хлопця сховали Сюе Баочай під шарами важкої вуалі, а нареченому збрехали, що то Лінь Дайю.

Коли Лінь Дайю дізналася про цей план, то злягла від хвороби, харкаючи кров’ю. Дівчина померла. Юнак без жодних підозр одружився. Він вірив, що вони з дружиною будуть щасливими й нерозлучними. Та коли хлопець дізнався правду, то збожеволів.

Майже століття по тому в маленькому рибальському селі молода дівчина прочитає цей роман, сидячи під шовковицею, прикладе руку до живота й подумає: Дайю.

Принаймні так мені розповідали.

Я завжди ненавиділа своє ім’я. Лінь Дайю була слабкою. Я пообіцяла собі нізащо не стати схожою на неї. Не хотіла бути понурою, заздрісною чи злопам’ятною. І я ніколи не дозволила б собі померти від розбитого серця.

— Мене назвали на честь трагедії, — скаржилася я бабусі.

— Ні, люба моя Дайю, тебе назвали на честь поетеси.

Мої батьки народились у Джифу, біля океану. Мені подобається уявляти, що їхня зустріч була такою: приплив легенько підштовхнув їх одне до одного течією, коли вони були віч-на-віч. Категоричний наказ, із води. Після весілля вони відкрили крамницю гобеленів і разом керували нею. Мама ткала гобелени, а тато продавав їх дружинам чиновників та іншим багатим купцям. Мама ткала так, що будь-який візерунок — фенікс, журавель чи хризантема — наче сходив з полотна. Фенікс здіймався ввись, журавель вигинався, а хризантеми розквітали. Під матусиними руками гобелени оживали. Не дивно, що їхня крамничка гобеленів стала найпопулярнішою в усьому Джифу.

Потім з якихось причин, про які мені не сказали, а я й не мала бажання розпитувати, батьки переїхали в невеличке рибальське село неподалік міста. Мама не хотіла переїжджати, це я знала точно. У Джифу було багато іноземців, із приморського містечка він перетворювався на переповнений порт, а вона воліла, щоб дитина, яка ще спала в її животику, ходила в школи західного типу, які почали відкривати по всьому місту. Вагітна, з набряклими руками і вже не в змозі переплітати на ткацькому верстаті шовкові нитки для гобеленів у техніці кеси[5], вона чекала, коли я з’явлюся на світ. Перевізники завантажили її ткацький верстат і нитки у двоколісний візок, і мама озирнулася, щоб востаннє глянути на свою улюблену крамницю.

Був кінець літа, коли тато, мама й бабуся прибули в маленьке рибальське село за шість днів їзди від Джифу. У маминому животику я з квасолинки виросла в маленький кулачок. А восени з’явилася на світ, дитина своєї землі. Мама розповідала, що коли я нарешті вислизнула, вона уявляла, що п’є солону воду, яка стікає її тілом униз прямісінько мені в рот, щоб я завжди знала, як знайти дорогу до моря.

Певно, спрацювало. Наше село було біля річки, яка впадала в океан, і в дитинстві я часто бродила вздовж берега та спостерігала за чорногузими чайками, аж поки дійшла до самісінького океану. Я підійшла якнайближче до краю води, рахуючи багатства, які вона в собі таїла: життя, пам’ять і навіть фатум. Мама згадувала море з романтикою, тато — з пошаною, а бабуся — з обережністю. Я ж нічого такого не відчула. Стояла під чайками, стрижами і крячками та відчувала лише себе — ту, яка нічого не мала, ніким не була й не могла нічого запропонувати. Я тільки починалася.

Ми жили в будинку на три прольоти, фасад якого виходив на північ. Багатіями не були, але й не злидарювали. Тато й далі торгував гобеленами, хоча в нашому селі ніхто не мав стільки грошей, щоб дозволити собі мамині вироби. Проте справи начебто йшли краще, ніж раніше. Біля нашого дому частенько зупинялися бюрократи, які прямували до або з Джифу в державних справах, щоб перепочити з дороги й прикупити подарунок своїм дружинам та наложницям. Достатньо було єдиного погляду на мамині рожеві півонії, сріблястих фазанів чи золотих драконів, яких приберігали лише для найвищих посадовців, — як ті були зачаровані. Я досі пам’ятаю завсідників: дорідного чолов’ягу з кількома підборіддями, чиновника з однією ногою коротшою за іншу, і дядечка, який завжди хотів похвалитися мені своїм мечем.

Бували й інші: чоловіки, а іноді й жінки приходили в наш дім і стишено про щось розмовляли з батьками. Ці гості були вдягнені не в офіційне придворне вбрання, а в простий чорний шанькý[6], і скидалися радше на членів релігійної общини, ніж на чиновників. Частенько вони йшли від нас із гобеленами, і я замислилася, чи не роздають мої батьки благодійних пожертв. Один гість завжди приносив мені солодощі. На його візити я чекала найбільше й дуже зраділа, коли одного ранку побачила його в нашій їдальні згорбленим над кашею та маринованою редькою.

— Шлях до мого дому далекий, дівчинко, — промовив він, побачивши подив на моєму обличчі. — Твої батьки дуже щедрі.

— Не треба з нею розмовляти, — вигукнула з кухні бабуся.

Він вибачився, та коли бабуся відвернулася, потай передав мені через стіл ще одну цукерку.

Можливо, саме через цей випадок бабуся почала виводити мене на город, коли приходили гості. У Джифу не було місця для всіх тих овочів і трав, які їй хотілося виростити, а тут вона мала вдосталь простору. Бабуся скопала пустир за нашим будинком і густо засіяла його насінням. Я тільки дорослá, щоб визирати з вікна, а вже все життя їла зелений перець і подрібнену м’яту, хоча тоді ще не знала їхніх назв.

На тому городі я навчилася доглядати за живими істотами. Мене дивувало, як можна вважати живим те, що так повільно виявляє власну життєдіяльність. Мені кортіло, щоб усе відбувалося тут і зараз, щоб брунька за день перетворювалася на стиглий плід. Однак через городництво бабуся хотіла навчити мене безлічі всього, що городу аж ніяк не стосувалося, — наприклад, терпіння. Ми вирощували волохаті корені женьшеню, ріпу, схожу на білі капці, й огірки зі зморщеною шкіркою. Висаджували на сонці перець і сушили на дерев’яних палицях стручкову квасолю, довгі пальцеподібні тільця якої мляво спускалися до землі. Помідори були примхливими й потребували особливого догляду, тож ми частенько над ними панькалися й пестили їхні жовто-зелені тільця, які наливалися таємничою енергією.

Проте мене найбільше цікавили трави — через їхні лікувальні властивості. У нас росли кущі махван[7] з жорсткими гілками та схожим на маленькі червоні ліхтарики насінням, і хванлянь[8], який використовували як барвник і ліки для покращення травлення. Саджали ми також чайху[9] — незвичайну рослину, яка запобігає захворюванням печінки і в якої листя нанизане на стебло, що робить її схожою на хвіст повітряного змія. Найноровливішим був хванці[10] — рослина з волохатими стеблами й маленькими жовтими квітками. Бабуся казала, що його найважче вирощувати, адже хванці не подобався наш вологий ґрунт, тож його насіння доводилося розтирати каменем і замочувати на ніч. Хванці завжди був популярним серед торговців і сусідів, які скуповувалися в бабусі. Висушений корінь перетирали на порошок, змішували з женьшенем і вживали для зміцнення організму. Його називали «травою безсмертя».

«З тебе вийде справжня господиня», — повторювала мені мама. Вона була невисокою на зріст, стрункою і з молочною шкірою, тільки руки мала вкриті дрібненькими червоними цятками. Коли я була маленькою, мама дозволяла мені сидіти в неї на колінах і дивитися, як вона вплітає шовкові нитки, розчісуючи їх човником, немов коня. А коли мені виповнилося десять, я нарешті могла допомагати їй з важливішою роботою. Наприклад, варити шовк-сирець, щоб він став м’яким.

Саме мама навчила мене працювати руками. Вона показала, як нарізати смужками картоплю та складати з паперу віяла. Від роботи на городі на моїх долонях з’являлися мозолі, але мама шліфувала їх каменем, аж доки руки знову не ставали готовими до тонкої праці. «Хай які грубі твої руки, — казала вона мені, — м’якою тебе робить добре серце».

Доки мама показувала, як працювати руками, тато вчив працювати розумом та ні з того ні з сього ошелешував несподіваними запитаннями, які мене спантеличували й полонили. «Яка відмінність між дитиною й дорослим?» — поцікавився він на мій одинадцятий день народження. А якось, коли я не доїла свого обіду, тато сказав, не підводячи погляду: «Скільки потрібно рисових зерен, щоб нагодувати село?». Іншого разу, коли я бігала босоніж по траві й повернулась у сльозах зі шпичкою у лівій п’яті, він запитав: «Коли батько відчуває найбільший біль?». Тато спостерігав за мною допитливими, проникливими очима, ніби бачив у мені маленький корінець, готовий пробитися назовні й розквітнути.

Це мої улюблені спогади про дім: час, коли тебе оточують турботою та любов’ю, і виявами цієї любові були передані знання. Село могло зникнути, дім — знести вітром, але мені все було під силу, якщо поруч мама, тато й бабуся — наша четвірка здібних і сильних, яких єднала любов.

Коли ми залишалися вдвох, мама зазвичай саджала мене на коліна й заплітала стрічки у волосся. Спершу це були простенькі кіски, на одне-два переплетіння, та коли я дорослішала, мама вплітала золото, бісер, китиці та квіти. Мені здавалося, що волосся віддзеркалювало мамину прихильність. Що складніша зачіска, то сильніша її любов.

«Якби ми жили у Джифу, — говорила вона, поправляючи стрічку на моїй маківці, — твої численні таланти принесли б тобі стільки залицяльників, що ти не знала б, куди їх подіти». Вона повсякчас повторювала це, коли уявляла, яким було б наше життя, якби ми залишилися там. Мама завжди з любов’ю розповідала про Джифу, проте в моїй свідомості воно лишалося розмитим, недосяжним сном.

«Якби ми жили у Джифу, — думала я, — мої ступні вже були б поламані та скручені». Я знала, що в місті роблять з дівчачими ніжками. Бути господинею дому означало назавжди залишитися з понівеченими ногами, вийти заміж за заможного чоловіка, народити йому дітей і старіти зі стопами, що зростаються у грудочки висохлого, розтрісканого місива. Такого майбутнього я не хотіла. У нашому селі в найчестолюбніших родинах донькам ламали ноги в п’ять років — найкращий вік для цього. У п’ять кістки ще не надто тверді, а дівчинка вже достатньо доросла, щоб витримати біль. З неї виростала жінка з крихітними ніжками — ідеальна дружина чи наложниця для міського багатія. Коли якійсь моїй подружці ламали стопи, я не бачилася з нею багато днів, а якби й зайшла до неї в гості, то не змогла б витримати запаху гнилих кісток і шкіри. Згодом це гниле місиво перетворювалася на картоплину, а потім — на копито. Тож коли ми гралися на вулиці, мої подружки не могли ні бігати, ні стрибати, ні літати, а тільки сиділи з брудними заціпенілими ступнями, перетягнутими бинтами, і чекали, коли батьки видадуть їх заміж.

Мені батьки ніг не ламали. Можливо, боялися, що я не переживу, а може, просто не планували покидати рибальське село. І мене це влаштовувало. Я не мала бажання стати іграшкою для якогось містянина. Мріяла бути рибалкою та прожити решту своїх днів на човні, де гордо стояти на великих ступнях — моїй єдиній опорі, щоб балансувати на хвилях.

А коли мені виповнилося дванадцять, батьки зникли. Порожня кухня, темна спальня, нерозстелене ліжко, відчинений навстіж кабінет тата, розкидані всюди папери. Самотній мамин ткацький верстат. Той ранок нічим не відрізнявся від інших, окрім відсутності батьків. Вони не повернулися ні вночі, ні через день, ні через два.

Я чекала, сидячи на парадних сходах. Потім у маминій ткацькій майстерні. Опісля ходила по кухні, аж доки ноги не почали нити від болю, згортала й розгортала ковдру в батьківській спальні. Бабуся бродила за мною й благала бодай щось з’їсти, випити, заснути чи хоча б відпочити.

— Скажи, куди вони пішли, — плакала я. Та єдине, що бабуся могла зробити, це дати мені в руки чашку чаю й розім’яти шию.

Я чекала, понуривши голову. Не спала три ночі.

Уранці четвертого дня до нас прийшли двоє чоловіків із вишитими драконами на халатах. Вони обнишпорили дім. Дракони вигиналися й корчились, коли чоловіки перевертали горщики та розрізали наші подушки. Вони розтрощили мамин ткацький верстат, хоча й бачили, що в ньому нічого не заховано. Я відчувала, як сусіди визирали з вікон і дивилися широко розплющеними й наляканими очима.

— Ми знаємо, що вони живуть тут, — сказав один із чоловіків. — Вам відомо про покарання за переховування злочинців?

— Тут немає нікого, крім нас, — знову й знову протестувала бабуся. — Син з дружиною померли багато років тому. Згоріли під час пожежі!

Потім вони повернулися до мене, вишкіривши зуби. Той, хто про все розпитував, підійшов. Я не могла відірвати погляду від дракона на його рукаві — золотаво-червоний з чорним оком, він здіймався в польоті, висунувши схожий на батіг язик.

— Послухай мене, — промовив чоловік. — Я знаю твого тата. Ти маєш сказати нам, де він.

Його голос не був грізним, а звучав спокійно й виважено. Я подумала про всіх, хто бував у нашому домі. Вони теж знали тата й могли сказати, де він. Згадала чоловіка, який у їдальні пригостив мене цукерками. Можна було б почати з нього.

Я відкрила рота, щоб розповісти їм усе, що знаю. Проте чи то за моїм задумом, чи за велінням вищих сил не пролунало жодного звуку. Ніби щось схоже на руку стисло мою шию, коли я спробувала вдихнути. Я похитала головою, намагаючись виштовхнути слова.

— Усе марно, — сказав другий своєму напарнику. — Божевільна стара й німе дівча. Ми точно прийшли в той дім?

Перший промовчав. Він витріщився на мене, а потім махнув рукою другому. Вони розвернулися й вийшли за двері. Дракони на їхніх халатах заблищали під сонячним світлом, і я дивилася, як вони відлітають.

— Ніколи нікому не розказуй про своїх батьків, — мовила бабуся, коли вони пішли. — Тепер мусимо поводитися так, ніби більше ніколи їх не побачимо. Так буде краще для всіх.

Та я не хотіла слухати. Бо вірила, що батьки повернуться. Застелила їхнє ліжко й розправила одяг. Заплела у волосся найвигадливішу стрічку, яка точно сподобалася б мамі. Навіть спробувала полагодити мамин ткацький верстат за допомогою клею, який знайшла в татовому кабінеті. Чекала вдома, коли вони повернуться і зрадіють мені. Так було того дня і щодень потому.

З приходом осені минуло вже три місяці без батьків, і я згадала дівчину, з якою ділила своє ім’я. У романі мати Лінь Дайю померла, коли дівчинка була ще зовсім юною, а опісля помер і батько. Я замислилася, чи не зникли батьки через моє ім’я? Що, як їх не стало, бо це був фатум?

— Якщо так думатимеш, — сказала бабуся, — то, найімовірніше, все так і станеться.

— Наче це вже не так, — відповіла їй. Ніколи я не відчувала більшої ненависті до Лінь Дайю, як тоді.

Навесні прийшов анонімний лист: батьків заарештували.

— Будь-якої миті, — сказала бабуся й підпалила лист. — Будь-якої миті ті, хто схопили твоїх батьків, можуть прийти по тебе.

Я не зрозуміла, а бабуся і не пояснювала. Вона вдягнула мене у хлопчачий одяг і дала ватянку. А ще поголила налисо. Я дивилася, як моє волосся падає на підлогу чорними півмісяцями, стримувала сльози та згадувала маму. Вона більше не зможе помилуватися моїми косами, якщо колись повернеться.

— Їдь у Джифу, — наказала бабуся. Вона напхала вату в чорні чоловічі черевики й натягла їх на мої ноги. — Розчинись у місті. У тебе вмілі руки — знайдеш гідну роботу.

— Бабусю, а як же ти? — спитала я.

— А бабуся робитиме те, що й завжди, — відповіла вона. — Вирощуватиме цілющі трави, щоб лікувати людей. Що вони зроблять божевільній старій? Це ти їх маєш непокоїти.

Посеред ночі сусід Ху притяг свою гарбу. Я залізла на неї з торбинкою одягу, маньтов[11] і кількома монетами з батьківських заощаджень. Бабуся хотіла дати більше, але я стиснула руки в кулаки і притисла кишені. Їй знадобляться ці гроші, коли повернуться ті двоє з драконами на халатах.

— Листів мені не пиши, — сказала вона й натягнула картуз на мою лисину. Я вже встигла скучити за своїм довгим волоссям. За теплом, яким воно огортало мою шию. Відгомін суворої зими ще дихав у спину, і я тремтіла під нічним вітерцем. — Листи перехоплять. Ми розмовлятимемо через дощ.

— А що, як там, куди я їду, не буде дощу? — запитала я. — Ми зможемо говорити лише зрідка.

— Так і має бути, — відказала бабуся. — Інакше моє серце розриватиметься без упину.

Я спитала, чи побачу її ще колись. І заплакала. У мене були старші друзі, яких їхні родини вислали геть, коли ті ще були дітьми, щоб позбутися зайвого рота. Ніколи не думала, що мене теж кудись відправлять. Але моїх батьків більше не було. Я лежала позаду на гарбі сусіда Ху, закутана у ватянку, і розуміла, що моє життя повертає в бік чогось нового та значно складнішого. Пора ігор у канаві за селом минула. Я більше не допомагатиму бабусі заварювати чай під променями жовтогарячого сонця. Більше ніколи не побачу своїх друзів. І ніколи не спатиму у власному ліжку. Наш дім перетворився на порожню мушлю. Я не побачу, як цьогоріч на городі дозріє перша перчина, і не скуштую її на смак — гірко-солодку, свіжу, соковиту. Чомусь від думки про перчину моє схлипування переросло в ридання.

Бабуся приклала долоні до моїх очей, ніби могла змахнути з них увесь потік моїх сліз. А потім накрила мене брезентом.

— Ти відчуєш, коли можна буде повернутися, — промовила вона.

У темряві було не розгледіти, чи вона теж плаче, але її голос звучав здавлено.

Гарба сусіда Ху рушила. Я притисла до грудей торбинку з одягом і ще теплу маньтов, намагаючись закарбувати в пам’яті обличчя моїх батьків, бабусі та свій дім. Зморшки в кутиках татових очей, коли він усміхався. Тепло, яке таїлося під волоссям за маминою шиєю. Заспокійливе світло з кімнати батьків, коли я прокидалася від нічного жахіття. Образи кружляли переді мною, мов намистини на вервиці, за які я чіплялася. «Ніколи не забуду», — повторювала собі.

Сусідова гарба наскочила на камінь, і брезент, що накривав мене, сповз донизу, відкривши нічне небо без жодної зірки. Я підвела голову, щоб ще раз поглянути на свій дім. У темряві бабусина постать здавалася згорбленою та кволою. Я усвідомила, що ще ніколи не бачила її так звіддаля.

Їй знадобиться поміч на городі. На мені була її ватянка. Вона хоч матиме що вдягти взимку? Треба було б мені подбати, щоб хтось щодня до неї навідувався. По обличчю знову потекли сльози. Я дивилася, як зменшується бабусина постать, аж доки її не поглинула темрява. Тепер я могла тільки уявляти, що вона й досі стоїть перед нашим будинком, чекає і вдивляється в темряву, не зрушуючи з місця, аж доки не переконається, що ми вже далеко. Я молилася, щоб якнайшвидше пішов дощ.

3

Це історія дівчинки, яка приїхала у Джифу на гарбі.

Дорога зайняла шість днів. Я лежала позаду на гарбі сусіда Ху й то засинала, то прокидалась, їла маньтов зі своєї торбини й думала-думала.

Я мала стати іншою людиною. Залишатися Дайю більше не можна. Треба перетворитися на того, хто не мав би жодного зв’язку зі мною колишньою. Так я стала хлопчиком. Феном[12]. Щоб почуватися безпечніше. Без дому, батьків, минулого. І без бабусі.

На п’ятий день пішов дощ. Одна з осей зламалася, і гарба перекинулася разом зі мною. Сусід Ху стояв біля неї на колінах і, лаючись, лагодив зламану вісь. Я лежала під брезентом у промоклій від бруду одежі, яка прилипала до тіла, слухала, як краплі дощу, немов пальці, барабанять по дереву, і всміхалася, згадуючи бабусю. «Твоя Дайю сумує за тобою», — прошепотіла я. А потім заплющила очі й уявила, що вона відповіла б.

На шостий день я прокинулася від яскравого сонячного проміння на чолі та запаху океану. Коли вдихнула його, то мені здалося, ніби ми ніколи й не покидали рибальського села, проте це відчуття тривало недовго. Сусід Ху стягнув з мене брезент і допоміг злізти зі своєї гарби. Ми були в якомусь провулку. Навколо стояв гул невідомих мені діалектів.

— Удачі, — сказав сусід і злегка поплескав мене по спині. — Я перекажу бабусі, що ти доїхала.

Його погляд сповнювала безнадія, ніби він більше не сподівався побачити мене живою. Я намагалася не показувати, що зрозуміла це, тож лише вклонилась і подякувала йому за турботу. Сусід Ху сів назад на свою гарбу й виїхав з провулку.

«Фен, хлопчик, народжений вітром», — промовила я до себе.

Ну що ж, уперед.

— Добридень! — зайшла я в пельменну. — Я Фен. Візьміть мене на роботу.

— Навіщо ти мені здався? — розреготався кухар. — Щоб перерізати горло, коли я спатиму, і поцупити всі мої гроші?

— Вітаю! — звернулась я в гобеленову крамницю. — Мене звати Фен. Я трохи вмію працювати на ткацькому верстаті.

— Геть, — гаркнув власник крамниці. — Тут не місце волоцюгам.

Те саме було, коли я заходила в кав’ярні, чайні чи магазини спецій. Мені треба було відмитися, знайти новий одяг і взуття, яке не тхнуло б багном. Геть розгублена, я нічим не відрізнялася від безпритульних, що тинялися вулицями. Здавалося, відчуття голоду — єдине, що спонукає їх жити. Я спостерігала, як вони вешталися від крамниці до крамниці, і їхні кишені поступово наповнювалися краденим добром. Вони могли б обчистити все місто, якби не пильні крамарі, які виганяли їх мітлами. Ті самі крамарі, які відверталися від мене й навіть слухати не хотіли, що я скажу.

Я намагалася згадати все, що батьки розповідали мені про Джифу. Знала, що місто поступово наповнювалось іноземцями й перетворювалося на один з найбільших портів у всьому Китаї. Воно стояло на березі океану. Сюди прибували кораблі з бавовною та залізом, а відпливали з соєвою олією та вермішеллю. Уздовж вузьких вулиць вишикувалися крикливі та яскраві вітрини магазинів для будь-яких забаганок і потреб. В одному можна було купити вино, в іншому — переміряти гарненькі капелюшки всіх кольорів і фактур. Поруч була крамниця лікарських трав, у якій пахло імбиром і землею. На мить я вдихнула цей запах і згадала бабусин город, перш ніж дівчина за прилавком дістала мітлу. Зверху над цими магазинами розташовувалися квартири і службові приміщення. Деякі з них мали невеличкі балкони, що виходили на вулицю. Ще ніколи я не бачила так багато будівель і так мало неба.

А ще я вперше в житті побачила іноземців. Батьки називали їх вайжень[13]. Вони юрмились у крамницях — високі, статні, обпечені на сонці, ніби з них здерли шкіру. Я думала, що волосся буває тільки чорним, але голови цих чужинців мали колір мокрої глини, сандалового дерева, вицвілої шкіри й соломи. Я навіть бачила чоловіка з морквяним волоссям. Не могла відвести від нього очей і перестала витріщатися, тільки коли ми зустрілися поглядом.

Я бродила цими чудернацькими вулицями. Мене несли звуки міста: торговці зазивали покупців, грала музика, з уст злинала незнайома мова, не схожа на мою. Я тинялася від будинку до будинку з незмінно сповненим надії обличчям, але скрізь чула одне й те саме: «Для таких роботи тут немає».

Коли настала ніч, я залізла під покинутий візок з фруктами, набивши живіт пом’ятими яблуками та грушами, — єдине, що змогла дозволити собі за гроші, які дала бабуся. Було не так холодно, як минулими ночами. Я закуталась у ватянку, і мені наснилося, що ті двоє чоловіків повернулись у наш дім і забрали бабусю.

Наступний день не приніс нічого нового. Я опинилась у діловому районі, де вулиці були заставлені будівлями дивних форм і фактур. Їхні вікна були то квадратні, то заокруглені, то схожі на квіти, закуті у вигнуті металеві ґрати. Я пройшла повз іноземне поштове відділення з сірої цегли. Його вікна нагадували туфлі з круглим носком. Доки я спантеличено їх розглядала, звідкілясь з’явився чоловік із лляним волоссям. Він говорив сам до себе, а його здоровенні вуса вигиналися разом із губами. На мить мені стало цікаво, чи не зжаляться наді мною іноземці. Може, запропонують притулок, їжу, роботу? І коли ця думка лише промайнула в голові, лляний чоловік помітив мене й рушив у моєму напрямку. Перш ніж він устиг підійти ближче, я пустилася навтьоки, налякана хіттю в його очах.

Що ж робити? Я жалкувала, що бабуся дала так мало настанов перед від’їздом. Мені хотілося б, щоб свого часу батьки більше розповіли про Джифу або щоб я могла більше пригадати. Та понад усе я жадала, щоб усього цього ніколи не ставалося і щоб моя родина знову жила своїм звичним життям, коли Джифу було лише історією, а моїм єдиним клопотом залишався город.

Чи сердилася я? Ще й як! На батьків — за те, що вони зникли. На бабусю — що вислала мене й не поїхала зі мною. На чоловіків, які вдерлися в наш рідний дім і розтрощили його. Це нове життя, сповнене безцільного вештання вулицями, було не тим, якого я бажала. Я мріяла колись перейняти гобеленову крамницю батьків. Можливо, навіть створювати власні прекрасні візерунки для гобеленів. Я ловила б рибу в океані, міняла б її на борошно, цукор і морські водорості в родин моїх друзів. Ми завжди були б ситими. Ми стали б сім’єю, здатною пережити пори року, імперії та навіть смерть.

До вечора п’ятого дня я так находилася, що позбивала п’яти об каміння. У мене паморочилось у голові, тіло було невагомим, а перед очима стояв туман, що не давав змоги пригадати, на яких дорогах я вже спотикалася. «Я швидше помру від голоду, ніж знайду роботу», — мовила сама до себе. Я витала в повітрі, як пучок ниток, підхоплений вітром, і всім навколо було до мене байдуже. «А може, мене вже не стало? — майнула шалена думка. — Коли тіло роз’їдає зсередини, що залишається насамкінець?».

Мені згадалися пельмені, які готувала бабуся. Пухкі, важкі кишені, наповнені свининою з цибулею або креветками з кабачками. Я любила їх їсти щойно звареними, коли кусаєш — а з них тече й парує сік, яким можна було ошпаритися. Я заплющила очі та відчула їхній запах — це апетитне тепло, гладка оболонка з тіста й передсмак начинки.

Та це була не тільки моя уява. Я справді відчула їхній запах. Очі розплющилися, і все навколо знову ожило. Ліворуч, лише за кілька кроків від мене, була пельменна. Я кинулася вперед, але швидко спинилась — хазяїн підмітав поріг, а світло всередині згасло. Пельменна була зачиненою.

Голод штовхнув мене в туман, і він же мене з нього висмикнув. Я помчала у провулок поруч з пельменною, аж доки мене не винесло у брудний прохід, де пахло перестиглими апельсинами. Я відчувала, як мій живіт пульсує в такт із серцем.

Принишкла.

Хазяїн, як я й очікувала, повернувся. Він закінчив підмітати та вийшов на вулицю через задні двері — у його руках була таця з викинутими пельменями. Він вивернув її на купу сміття й повернувся всередину, замкнувши за собою двері. Я роззирнулася. Насувалася ніч, і у провулку більше нікого не було.

Я кинулася вперед із повним ротом слини. Пельмені лежали зверху на брудному ганчір’ї, проте ще були білими, мов перли, і досі пухкими. Навіть попри сморід гнилих фруктів і нечистот, мені страшенно хотілося їсти. Я згребла всі пельмені й запхала їх у штани. Тієї ночі я спала на сходах церкви, а в моєму животі щасливо розбухали пельмені.

4

Бабуся мала слушність — у мене були вмілі руки. Це подарунок мені від мами. Коли я вранці прокинулася, незвичне відчуття ситості прояснило мій розум, і я перерахувала на пальцях усе, що вміла робити руками.

Я могла ліпити пельмені та складати в пелюстки краї баодзи[14]. Чистити яблука від шкірки маленьким ножем та акуратно зрізати кінці спаржевої квасолі, щоб якнайменше продукту йшло у відходи. З такими руками я не пропаду. Треба тільки, щоб хтось дав мені шанс.

Я бігала від закладу до закладу, але всюди мені вслід лунали прокльони господарів: «Іди геть і більше не повертайся! Тобі тут не раді».

— У мене вмілі руки, — вмовляла я хазяйку сьомої, восьмої або й дев’ятої ятки, де готували локшину, яку тягнуть вручну. — Я з мамою ткав — пальці спритні, якраз щоб крутити й розтягувати локшину.

— Ти надто малий і худий навіть для безпритульного, — промовила мені хазяйка, швидко згори вниз окинувши поглядом мою постать, схожу на тінь. — Ніхто не прихистить таке голодне цуценя, як ти. Тобі слід привчитися до порядку, перш ніж хтось зможе тобі довіряти.

Вона виявилася добрішою за інших. Не схопила мітлу й не погрожувала спустити з мене шкуру.

— Це все, що я можу для тебе зробити, — додала жінка і вказала на двері.

Вона виганяла мене. Я вклонилась і попрямувала до виходу.

— Не так швидко, — гукнула жінка, коли я вийшла на вулицю. — Бачиш, куди я показую? Там, на дверях. Ти бачиш?

Побачила. Спершу я подумала, що там намальоване дерево: мазки довгі та впевнені, ніби коріння обвиває аркуш. Проте коли підійшла ближче, то збагнула, що це не дерево, а невідомий мені китайський ієрогліф. Написано його було не так, як усі ієрогліфи, які мені доводилося бачити раніше. Чорнило чорне й густе. Кожна лінія, гачок, крапка були товстими де треба й тонкими де треба — ідеальними в розмірах і пропорціях. І хоча я нічого не знала ні про значення цього ієрогліфа, ні про людину, яка його намалювала, мене чомусь огорнув спокій. Малюнок влився в мене, наповнюючи гармонією.

— Мені його подарували, — сказала хазяйка. — Я чула, що художник шукав помічника.

— Де я можу знайти цього художника? — запитала я, сподіваючись, що ще не вичерпала її ласки.

Жінка обсмикнула фартух і озирнулася, чи не зайшли до крамниці покупці. Нікого не було.

— У мене дочка твого віку, — відповіла вона мені. — Тому я не викинула тебе геть. Шукай червоний будинок із дахом арахісового кольору. Це все, що я можу сказати. Хай доля вирішить, чи судилося тобі його знайти.

Це був перший проблиск надії, який я відчула, відколи прибула в Джифу. Я випурхнула з локшинної й ледь не зіштовхнулася з чоловіком, який ніс ящик з курми.

— Де червоний будинок із арахісовим дахом? — відчайдушно спитала я.

— Геть звідси, поки не відлупив тебе, — гаркнув він.

Якщо той, кого я шукала, справді був художником, тоді я точно знала, куди звернутися по допомогу. Ухилилася від ноги перехожого й помчала в гобеленову крамницю, де першого дня благала про прихисток.

Крамар стояв так, наче чекав на мене. Він підняв руку, немов готувався вирвати з моїх лап будь-який дорогоцінний крам, який я можу поцупити.

— Я ж сказав: жодних жебраків, — попередив він. Рукава його чаншаня тріпотіли й робили його схожим на великого птаха.

— Будь ласка, — захекано сказала я, — підкажіть мені, де знайти червоний будинок з арахісовим дахом? Той, де живе художник. Каліграф.

Крамар збентежено й підозріло окинув мене поглядом.

— Навіщо він тобі? Хочеш поцупити малюнки в хорошої людини?

— Ні, — відповіла я. Мені згадалася мама. Тут, в оточенні гобеленів, мене знову торкнув різкий і болючий спогад про неї. Я наче знову сиділа в маминій майстерні у неї на колінах і дивилася, як її руки туди-сюди витанцьовують по ткацькому верстаті. Нігті, мов перлини, груди дихають теплом мені у спину, а тіло посилає розкішні вібрації, коли вона мугикає колискову.

— Гей, що це з тобою? — розгублено запитав крамар, висмикнувши мене зі спогаду. — Чому ти плачеш?

Справді. Я сама незчулася, як моє обличчя стало мокрим, а рот розм’як. Тяготи останніх кількох днів звалилися на мене й занурили глибоко в ядро Землі. Цього я не хотіла.

— Вибачте, пане, — сказала, витираючи долонею сльози. — Я знав декого, хто так само, як і ви, ткав гобелени, тільки він вишивав квіти, птахів і навіть драконів.

Тут крамар ніби пом’якшав.

— Ти знав тих, хто ткав гобелени? — перепитав він. — Тут, у Джифу? Як їх звуть? Я їх знаю?

— Ні, — відповіла я, хитаючи головою. — І, мабуть, ніколи й не знатимете. Вони зникли нещодавно, але багато чого навчили мене робити своїми руками. Тому я й тут, пане. Шукаю роботу, та спершу мушу навчитися порядку. Я шукаю місце, де мої руки можуть згодитися. То чи знаєте ви, де стоїть червоний будинок з арахісовим дахом? Скажіть мені, і я більше не потривожу вас, а якщо колись і повернуся, то буду більш дисциплінованим і благонадійним. Обіцяю, пане.

Насувалася ніч. Я дивилася, як крамар обдумує мої слова, і чекала на удар, від якого вилечу геть із його крамниці. Секунди тягнулися, мов години.

Але удару не було. Натомість крамар стояв із роззявленим ротом.

5

Коли я прокинулася наступного ранку, на мене згори вниз дивився якийсь чоловік, уткнувши ногу в мій бік.

Я сіпнулася. Склавши руки за спиною, чоловік розглядав мене поверх своїх окулярів. На ньому був сірий чаншань з вишитими на рукавах квітами персика. «Схожий на тата», — подумала я.

— Чому ти спиш на сходах моєї школи?

Він не виявляв ні огиди, ні невдоволення, а лише допитливість.

— Вибачте, пане, — мовила я й позадкувала. — Будь ласка, не кличте вартових.

— Зажди, — сказав він і простягнув руку. Його пальці були в червоній фарбі. — Ти не відповів на моє запитання.

— Я Фен, мені потрібна робота. — відповіла я. Брехати я вже навчилася. Брехня легко вислизала з мого рота, немов була правдою. — Я прийшов до школи, щоб стати вашим учнем.

— Але я не шукаю учнів, — сказав він. — З чого ти взяв?

— Мені розповіла жінка з крамниці, де готують тягнуту локшину, — промовила я. — Вона сказала, що вам потрібна допомога.

— Ясно. Цікаво, чому їй так здалося? Що ж, Фене, який шукає роботу, мені прикро тебе розчаровувати. Я нікого не наймаю.

Я глянула на свій одяг. Холоші штанів зібрали пилюку зі сходів, на яких я спала. У мене з’явилася ідея.

— Стривайте, — сказала я йому. — Якщо вам не потрібні учні, то, може, знадобиться хтось, хто підтримуватиме порядок у школі? Я прийшов, бо мене вразив ваш ієрогліф у локшинній. Ніколи ще не бачив такого написання. Місце, де творять таку красу, теж повинно мати належний вигляд.

Я ще ніколи не поводилася з дорослими так зухвало. Прикусила губу й чекала на помсту за свою хитрість.

Але його руки не ворухнулися. Натомість погляд швидко ковзнув спершу на мої брудні штани, а потім на сходи.

— Чому ти годишся для цієї робити?

Я згадала маму й бабусю.

— У мене дуже вмілі руки, — відповіла я.

— Ану покажи, — сказав він.

Я неохоче простягла руки — дівочі, кісточки пальців м’які й не зчесані, натерті на городі мозолі вже давно зійшли. Ці руки не знали ні дня важкої праці. Чоловік нахилився й перевернув їх, оглядаючи мої долоні та стискаючи м’язи під великими пальцями. Він розглядав їх так довго, що я навіть подумала, чи він не заснув. Однак коли він випростався, то мав напрочуд бадьорий і задоволений вираз обличчя.

— А ти не збрехав, — промовив він. — Хочеш роботу, Фене Вмілі Руки?

Сходило сонце, посипаючи вохрою його сивину. Я втупила очі в його окуляри й навіть не спитавши, що саме він розгледів у моїх руках, відповіла:

— Так.

— Тоді підведися, — сказав він. Я послухалася, відчуваючи, що вперше в житті займаю правильну позицію.

— Твоє ім’я означає «вітер», — мовив він далі. — І я хочу, щоб ти рухався, як він, — без ліні й невпевненості. Якщо працюєш на мене, то працюєш на повну силу.

Його звали майстер Ван, а червоний будинок з арахісовим дахом був його школою каліграфії.

Ми вдвох зайшли всередину. Світло просочувалось у клас крізь затінені вікна, лишаючи білі смуги на дерев’яній підлозі. У кімнаті стояло двадцять парт, на кожній з яких був пензлик, щось схоже на чорнильницю, довгі згортки рисового паперу й інше невідоме мені приладдя.

По стінах прямо зі стелі й аж до підлоги спадали гобелени, всіяні чорними ієрогліфами. Помпезні й витіюваті, вони застигли в танці. Здавалося, ніби їх втілили на папері якісь вищі сили.

Навпроти класу за ширмою розташовувалися особисті покої майстра Вана. Ми пройшли повз них не зупиняючись. У кінці була невеличка комірчина, заповнена припасами, зайвими чорнильницями й сувоями рисового паперу. Тут мала спати я.

— Заняття починаються, коли сонце досягне зеніту, і закінчуються з настанням сутінок, — сказав мені майстер Ван, шукаючи в комірчині мітлу. — Ти щодня підмітатимеш сходи і дворик до та після уроків. Решту часу можеш робити що хочеш, але затям: хоч де будеш, усі твої вчинки кидатимуть тінь на мою школу.

Він знайшов мітлу й тицьнув її мені в руки. Держак був таким товстим, що я ледь могла обхопити його своїми пальцями. Я намагалася приховати це від майстра Вана, щоб не втратити через це роботу. Він повернувся й повів мене через задній вихід у вимощений бруківкою дворик. У центрі кожної кам’яної плитки було викарбувано китайський ієрогліф. Посеред двору був фонтан з двома драконами, які обвивалися навколо чотирьох горщиків. Навколо фонтана — невеличкий город. З глибокою тугою я згадала свою бабусю, та потім прогнала спогади геть. Треба було зосередитися.

— Не пропусти жодного каменя, — сказав майстер Ван. — Як ти уважно підмітив, школа каліграфії повинна відбивати красу, яку створюють у її стінах, та мати презентабельний зовнішній вигляд.

Я кивнула й навіть не поцікавилась ані чому він так запустив подвір’я, ні чому провисає дах кольору арахісу. Майстер говорив так, ніби кожне його слово було остаточним, і мені цього було достатньо.

Сонце вже було високо в небі, заливаючи світлом внутрішній дворик.

— Заняття от-от почнуться, Фене, — сказав він. — Ти знаєш, де маєш бути, хлопче з умілими руками.

Я відчула, що маю вклонитися, і попрямувала до парадних сходів з мітлою в руках. Над головою пливло сонце. Навколо все було прекрасним: день, квіти, ієрогліфи, бруківка. Та все одно я не заперечувала б, якби пішов дощ.

Наступного ранку я зробила все, як мені наказали. Прокинулася вдосвіта, дістала з шафи мітлу й вийшла на шкільне подвір’я. Я робила по три змахи на кожній сходинці й дивилася, як пил здіймається в ранкове повітря, нагадуючи мені, як мама струшувала борошно зі своїх долонь. Коли я повернулась усередину, то побачила біля своїх покоїв миску з кашею та листям гірчиці.

Учнями майстра Вана були лише чоловіки. Вони зайшли у школу прямою колоною, а їхні рухи були такими точними, ніби вони відтворювали ті самі ієрогліфи, які писали. Виструнчені, суворі, слухняні, вони опустилися на коліна біля своїх парт, засукали рукави й чекали на вчителя.

— Доброго ранку, класе, — сказав він, увійшовши.

— Доброго ранку, майстре, — відповіли учні в один голос.

— Хтось сьогодні дивився на схід сонця? — спокійно запитав він.

— Ні, майстре, — прогуділи вони в унісон.

— Прошу вас зробити це завтра. І післязавтра. І надалі щодня, — сказав майстер Ван. — І тоді колись ви збагнете, як ієрогліфи, які ви малюєте, можуть заповнити весь світ.

Учні мовчали, а я була зачарованою. Причина крилася не тільки в тому, як він говорив — плавно, немов лілія, що плине на ставку, — а й у тому, що саме казав. Я не зрозуміла, що майстер мав тоді на увазі, але точно знала, що якщо хтось і може допомогти мені розібратися в житті, то лише він.

Відтоді я заприсяглася вибороти собі місце у школі майстра Вана. Щодня було одне й те саме: вранці я підмітала подвір’я, а коли сходило сонце, проковтувала миску з кашею та маленьке блюдце з овочами, тинялася коридором і спостерігала, як заходять учні. Я заздрила їхній безтурботності, адже вони мали дім, з якого йшли та до якого поверталися.

Удень я ходила в центр міста. Харчі майстра Вана були злиденними та скромними — я не встигала насититися, як їжа вже закінчувалась. Я хотіла м’яса, та понад усе сумувала за рибою на пару, яка в моєму дитинстві завжди була на столі. Мені страшенно хотілося люмінесцентних креветок з соусом із імбиру, часнику та ягід глоду. З батьками та бабусею трапеза завжди була святом, а для майстра Вана — лише завданням, яке треба виконати, перш ніж братися за важливі справи. «Голод — це добре, — сказав він мені, коли я вперше попросила ще рису. — Він дає митцю змогу зосередитися». Більше добавки я не просила.

Саме голод день за днем гнав мене в центр міста. Мені кортіло проковтнути все: булочки, тістечка з кунжутом, тягнуту локшину, незрозумілу мову іноземців і насичений, їдкий запах океану. «Ось воно, місто, яке любили батьки», — подумала. Я могла б з’їсти всю їжу з прилавків, проковтнути всі дерев’яні балки, на яких трималися будинки, і все одно жадала б іще. Відчуття новизни. Можливостей. Голод був не тільки в моєму животі, а й у серці, і я знала, що колись він мною заволодіє. Але не зараз. Не зараз.

Після обіду я поверталась у школу й тинялась у дворику, запам’ятовуючи ієрогліфи на бруківці під ногами. Іноді студенти кидали на подвір’я недоїдені яблука. Коли була гарна погода й майстер Ван відчиняв вікна, я підслуховувала уроки, захоплюючись його впевненим тенором.

На цих заняттях я почула, що пензлик, плитка сухої туші, папір і чорнильний камінь[15] називали чотирма скарбами робочого кабінету. Дізналася, що художник мусив не лише писати правильні мазки в належному порядку, а й підтримувати рівновагу, щоб ієрогліф вийшов каліграфічним.

«Каліграфія, — часто повторював майстер Ван, — це не тільки методи письма, це виховання характеру». Для нього вона була не просто набором практичних прийомів, а філософією. І супроводжувала каліграфа до кінця життя. Чорнило ставало його кров’ю, а пензлик — руками. Бути каліграфом означало підпорядковувати кожну свою дію, реакцію та рішення принципам каліграфії на папері й поза ним. «Ви можете навчитися щоразу дивитися на світ як на чистий аркуш», — казав майстер Ван своїм учням.

Для нього не існувало таких понять, як тривога, небезпека, занепокоєння чи втрата. На все можна було знайти відповідь, якщо застосувати принципи каліграфії — уяви ієрогліф і довірся своїм знанням. У житті він керувався таким самим принципом: постав собі мету — і розум приведе тебе до неї. Та насамперед слід тренуватися.

— Що треба для гарного почерку? — запитав він учнів.

— Міцна рука, — відповів хтось.

— Терпіння й гостре око, — продовжив другий.

— Хороші навички, — додав третій.

— Усе так, — мовив майстер Ван. — Однак не забувайте про найважливіше: бути хорошою людиною. Каліграфія вчить поважати те, що ви пишете й для кого пишете. Але насамперед вам слід поважати себе. Це надскладне завдання — поєднати в одне ціле того, ким ти є, з тим, ким можеш стати. Подумайте: якою людиною кожен з вас міг би стати як особистість і як митець?

Запанувала побожна тиша. Учні почули достатньо, щоб ще довгі роки живити свої мрії. А я? Нарешті в мене з’явилася відповідь і шлях, яким треба йти, щоб скинути тягар свого імені та долі, яку разом з ним уготовано. Якщо каліграфія дасть мені змогу позбутися Лінь Дайю, отже, я тренуватимусь, як навчав майстер Ван. Я не підкорюся долі та легендам про своє ім’я. Натомість стану особистістю з власною історією.

І, може, тоді батьки повернуться.

6

І я почала. Розмахувала довгою березовою гілкою, ніби викликала з-під землі якихось духів, і обводила ієрогліфи на бруківці внутрішнього дворика. Комічно. Уявляю, на що це було схожим збоку: дівчакувате хлоп’я чи то хлопчакувате дівча грається в каліграфію та думає, що може бути сміливим. Гілка недоладно стирчала в руці, рухи були незграбними. Після уроків учні почали розходитися по домівках, і я не встигла приховати те, чим займалася. Вони побачили, як я шкребу гілкою бруківку, й розреготалися, тикаючи пальцями на палицю, що незграбно звисала в моїй невмілій руці. Я викинула гілку й побігла до школи в пошуках мітли, кусаючи губу від злості на себе.

Ще кілька місяців тому та, колишня Дайю, з бабусею поруч і власним теплим ліжком полишила б мрію опанувати каліграфію. Вона ніколи не зрозуміла б, навіщо так старатися над чимось, якщо з тебе глузують. Але зі мною щось коїлося. Ще відколи бабуся відправила мене на возі у Джифу. Я страшенно жадала того, що може дати краснопис. А оскільки мені ніколи не судилося стати дружиною якогось містянина, я розуміла, що саме каліграфія — мій квиток у майбутнє. Буде нелегко. Проте, як казав майстер Ван, треба тренуватися.

Мої перші дні у Джифу підготували мене до цього моменту. Кожен хазяїн крамниці, який відвернувся від мене, кожен гидливий погляд, який я гордовито витримувала на собі, ставав кинутим у мене каменем, аж поки зрештою я назбирала вдосталь каміння, щоби звести навколо себе фортецю. «Нехай глузують, — думала я тієї ночі. — Навколо мене фортеця. Непробивна».

Коли я наступного дня завершила всі справи, то знову вийшла у дворик із березовою гілкою в руці. День був прохолоднішим, ніж зазвичай, але вікна залишили відчиненими. Крізь них линув голос майстра Вана. Він огортав мене та скеровував мою руку в повітрі.

— Придивіться, — мовив він. — Каліграфія чимало розповість про вас. З єдиного погляду на ваше письмо я здатен визначити ваші емоції та настрій. Оцінити дисциплінованість і впізнати ваш стиль. Почерк може розкрити багато таємниць, про які ви дізнаєтеся, коли настане час.

Я ловила кожне його слово. Для мене це були дорогоцінні знання, моя дорога у світ.

Освіти я не мала, але під опікою майстра Вана відчувала, що стаю тією, ким хотіла б бути. Сильною і шляхетною, як тато, доброю і вправною, як мама, турботливою і розсудливою, як бабуся. «Якби я стала такою, — думала тоді, — то принаймні змогла б залишатися поруч з ними, навіть коли їх не було. І жодна з цих рис ніяк не стосується Лінь Дайю чи її історії».

Настав день, коли мені більше не треба було обводити кам’яні плитки, щоб писати. Натомість я зводила погляд угору й уявляла, як переді мною постають ієрогліфи — масивні, мускулисті та прямі, як у класі майстра Вана. Я розсікала рукою повітря, аж доки ієрогліфи не заполоняли неба. Вони манили мене заволодіти ними, виліпити їх з нічого. А може, з самої себе.

Окрім підмітання сходів на вулиці, моя щоденна робота розширилася до прибирання класу після того, як учні розходилися по домівках. Я безшумно рухалася приміщенням і постійно боялася розмазати ще вологе чорнило на підвішених у повітрі аркушах. З мітлою в руках обходила дванадцять парт, прикута поглядом до ієрогліфів, які залишили учні. Тоді я вже знала назви та призначення всього приладдя: пензлик, папір, прес-пап’є, промокальний килимок, чорнило, суха туш, чорнильний камінь, печатка, штемпельна мастика.

«Хороший пензлик має бути гнучким, — часто повторював майстер Ван. — Здатним єдиним помахом створити безліч смислів — вухо, кіготь чи гору. Що м’якший пензлик, то більше можливостей і варіацій він дає в мазках».

У класі майстра Вана були пензлі всіх розмірів. Деякі з них завбільшки зі швабри. Їхні товсті, затуплені головки м’якли, коли їх занурювали в чорнильниці, які інколи були розміром з відра. Інші пензлики були тоншими за палець. Їхні волоски злипалися разом у гострий кінець. Мені подобалося, що не існувало єдиного правильного рішення, який пензлик використовувати. «Питання не в пензлі, — казав своїм учням майстер Ван. — Усе залежить від паперу».

Папір, третій скарб робочого кабінету, теж мав багато різновидів. Один — виготовлений з соломи або трави, інший — з бамбука чи навіть коноплі. Майстер Ван віддав перевагу одношаровому сюаньському паперу, на якому чорнило швидко розтікалося. І ось чому. Щоб стати майстром, каліграф має вміти вправлятися навіть з найделікатнішими матеріями.

Якось увечері я помітила, що один учень неправильно написав ієрогліф 永, який означає «вічний». Замість того, щоб почати мазок згори й вести пензлем донизу, він написав його знизу вгору. Усе було догори дриґом, обтяжене донизу. Не встигла я схаменутися, як уже сиділа на колінах на подушці перед партою з пензликом учня в руках. Його ручка була з бамбука, а голова — з якогось волосся. Одного разу майстер Ван сказав своїм учням, що коли ті стануть дорослими, то можуть зробити пензлик з волосся своєї новонародженої дитини. Це було б найбільшою честю.

Звідки в мене взялася така самовпевненість? Я вмочила кінчик пензля в невеличку краплю чорнила, що залишилася на чорнильному камені після сьогоднішніх уроків. Закреслила ієрогліф учня й написала поруч новий — волочила рукою над аркушем, вражена вагою пензля. Писати справжнім пензлем не так, як березовою гілкою, — треба брати до уваги ще безліч речей. Наприклад, рух ворсу й мінливість чорнила. Помітно кожну мітку, кожну помилку. Я звикла просто рухати зап’ястям і уявляти, що результат був ідеальним. А тепер, коли тримала в руках живий, пульсуючий пензель, то бачила, що мені ще багато чого треба навчитися. Але водночас відчувала, як різні частини моєї сутності плавно стають на свої місця, ніби я щойно розкрила про себе якусь надзвичайну таємницю.

Коли я завершила, то відкинулася назад і втупилася поглядом в ієрогліф. Результат був далеким від ідеалу, проте досить разючим: свіже чорнило вдихало й видихало папір навколо нього. «На папері китайське чорнило триматиметься віками й не вицвітатиме, — казав майстер Ван своїм учням. — Коли вас полонить якийсь надзвичайно захопливий сувій, коли здається, що мазки проткнуть вас і спустять усю кров, пам’ятайте, що кожен ієрогліф таїть у собі безліч історій і що перед вашими очима — не одне минуле століття».

У захваті я почала вимальовувати ієрогліфи, які зустрічала на кам’яних плитках у дворику, аж доки заповнила весь аркуш. Тільки коли оркестр цвіркунів затяг свої вібрації, я згадала, що ще не доробила роботу.

Наступного дня з вікна долинув голос майстра Вана.

— Хто це написав? — запитав він учня, на аркуші якого я малювала. Учень наполягав, що ієрогліфи були його, але майстер Ван назвав його брехуном.

— Ти гордий і егоїстичний, Дзя Дженю, — сказав майстер Ван. — І твій почерк завжди це відбиватиме. Тож я більше не можу називати тебе своїм учнем.

Я й далі підмітала надворі, затамувавши подих.

Пізніше опальний учень на ім’я Дзя Джень знайшов мене у внутрішньому дворику. Він був не першим, кого вигнали, — майстер Ван не терпів тих, хто порушував правила його школи, і зрештою кількість учнів скоротилася до шести. Без Дзя Дженя тепер їх стало п’ятеро.

— Я знаю, що це ти, — вигукнув він, повалив мене на землю й почав бити ногами. — Ніхто не кинеться тебе рятувати. Ніхто не сумуватиме за тобою, бо в тебе нікого немає.

Він не переставав мене лупцювати. Я скрутилася й не розуміла, чи моє обличчя було мокрим від сліз, чи від крові.

У такому положенні пізніше й знайшов мене майстер Ван, коли вже настала ніч, а в класі залишилося неприбрано.

— Ти непогано пишеш, — сказав він, допомагаючи мені сісти, — але це треба робити, дослухаючись до свого серця. Подивись, як вигинається зграя бакланів у небі. Простеж, як палає листок. Запам’ятай, як розвіваються на вітрі розпущені дівочі коси. Це і є каліграфія.

Відтоді вечорами я не лише підмітала клас. Я вчилася. Коли денні заняття завершувалися, майстер Ван залишався на своєму місці в передній частині кімнати, а я слухала, зачарована запахом чорнила та мокрого паперу, і повторювала рукою за ним, коли він водив пальцями в повітрі.

Я дізналася, що сила каліграфа починається з того, як він орудує пензлем. Що кожен надалі зроблений вибір, наприклад, вологість чорнила, сила натиску пензля на папір або швидкість оберту руки, наповнює мазки енергією та формує їхній остаточний вигляд.

— Це зветься наміром, — сказав майстер Ван. — Ідеєю.

Коли він вів урок, то дивився не на мене, а наді мною, наче розмовляв з тією, ким я колись стану. Навколо нас на нічному вітерці колихалися гобелени з ієрогліфами. Ці рукописи, написані руками його вчителів і відомих каліграфів, він збирав роками.

— Усі каліграфи, усі митці починають однаково, — сказав він. — Вони беруться створювати мистецтво. Проте саме цей намір перетворює мистецтво радше на роботу, ніж на творчість. Ти маєш вчитися творити без кінцевої мети чи плану, покладаючись лише на власну дисциплінованість, навички та позитивний внутрішній стан. Мало які каліграфи досягають такого рівня. Ось що означає слідувати за покликом серця.

Дітей він не мав. Я нічого не знала про його родину. Тож ми ідеально підходили одне одному. Увечері, коли він читав і готувався до завтрашнього уроку, я сиділа на ліжку й тренувалася писати ієрогліфи на долоні.

— Коли вправно оволодієш каліграфією, — сказав він мені, — тобі може випасти шанс стати писарем у високопосадовців. Твоя робота прославить тебе, Фене, хлопче з умілими руками.

З кожним уроком я ставала впевненішою. Бо більше не була просто Феном, хлопчиком без минулого й майбутнього. Скільки ієрогліфів я вже вивчила — тисячу, дві? Бабуся відправила мене в Джифу, щоб вижити, але тепер я мріяла про більше. Я хотіла стати вчителем, як майстер Ван. Прагнула, щоб світ побачив, що я можу створити. «Це твої очі й пальці, мамо, — думала я, коли проводила пензлем по аркушу. — Це твоє терпіння й сила духу, тату. А це шанс вижити, який подарувала мені ти, бабусю».

— Твоя кінцева мета, — підсумовував свій урок майстер Ван, — досягти такого стану свободи, у якому ти й митець, яким можеш бути, стануть єдиним цілим. Це те, що ми називаємо цілісністю, коли ти нарешті возз’єднуєшся сам із собою.

— Так, майстре Ван, — зазвичай відповідала я, перш ніж занурити пензлик у чорнило та почати все спочатку.

Я ніколи нічого не розпитувала, а лише всотувала його слова, дозволяючи їм нести мене крізь дні. Він не платив мені за роботу, крім як своїми уроками, а я ніколи й не просила. Проте іноді, коли ієрогліф вдавався особливо добре, він підсовував мені срібняка. Я заощаджувала як могла, уявляючи, як у майбутньому стану майстром у власній школі каліграфії й купуватиму тільки найкраще приладдя для своїх учнів. І нагородою за те, що я слідувала за покликом серця, здавалося, був ієрогліф за ієрогліфом.

Однак я мала б розуміти, що довго так не триватиме.

7

Тепер я знаю точно: мене отруїли.

Я прокидаюся ледь чутно. Сон кружляє біля моїх вух, а мозок ще намагається пробратись у реальний світ. Не пригадую ні як заснула, ні що мені снилося.

Тіло важке. Такої ваги я ще ніколи не відчувала. Коли жила в рибальському селі, то завжди була легкою і жвавою, носилася від океану до полів і до парадних сходів нашого дому. На вулицях Джифу я швидко пристосовувалася й навчилась виживати. А зараз моє горло обволокло якимось клеєм і ним же приклеїло тіло до місця, де я лежу. Я заплющую повіки й повільно проводжу очима з кутка в куток, примушуючи їх зосередитися. У голові пульсує кров, відбивається в моїх долонях і ступнях.

Я намагаюся сісти.

Насамперед помічаю, що лежу на настилі в якійсь кімнаті.

До того ж тут темно. Я можу розрізнити обриси предметів і набитого соломою матраца під собою, але не більше. У темряві кімната здається нескінченною. Я обмацую своє тіло й шукаю те, чого не бачу: сорочку, штани, шкарпетки, взуття. Нічого не болить, лише голова. Нібито все на своєму місці, хоча не зовсім на місці.

Що я пам’ятаю? Я завершую свої щоденні справи і, як зазвичай, іду прогулятися від школи майстра Вана до Біч-роуд. Рибний ринок, торговка. Вона розмахує руками. Коло з рибалок, налаштованих на бійку. Неочікувана тяжкість на моєму плечі. Чоловік у дивному вбранні дивиться на мене згори вниз. Коротке волосся. Сонячне світло. Два жовті зуби. Обіцянка нагодувати. Ми йдемо. Ідемо. Ідемо.

Притискаю пальці до скронь. Ні набряків, ані болю. Що ще пригадую? Будинки, повз які ми йшли: церква, кілька ресторанів, аптека, м’ясний ринок. Різкий запах океану. Була ще розмова, не пригадую тільки про що. Перед кожним спогадом дим і тінь. Єдине, що точно запам’ятала, то це обличчя чоловіка, його високе чоло й гостре підборіддя. І божественну вабливість.

Перш ніж я встигаю ще щось згадати, отрута знову накриває мене пінистою рожевою хвилею. Я падаю назад на підлогу, в очах розпливається.

Коли я прокидаюся вдруге, наді мною щось витає. Я різко хапаю повітря, у грудях стискається. Це ж той моргун — він прийшов мене вбити.

Він не каже ні слова, лише нахиляється, хапає мене за сорочку й підіймає. На якусь моторошну мить я уявляю, як він кидає мене в бездонну яму, що нібито таїться десь посеред цієї кімнати, та потім моя спина торкається чогось холодного й твердого. Безсила та млява, я притуляюся до стіни.

— Дихай, — каже моргун.

Я намагаюся. Два вдихи, один видих. Заплющую очі й уявляю бабусю, яка відраховує ритм, опустивши руки на мої коліна. «Два вдихи, один видих, Дайю. Повторюй».

— Де я? — вимогливо питаю. Голос охрип.

Він не відповідає. Я чую шелест, потім тріск. Нарешті бачу кімнату. Це не підземелля, як я собі уявляла, а звичайна кімната, дуже схожа на ту, що була в мене вдома. Я бачу стіл, стілець, бачу внизу свої ноги, бачу двері. Наді мною — квадратне вікно під стелею, зафарбоване й заклеєне зверху газетами. Кімната не маленька, але здається, що вона невпинно звужується, підлаштовує свої розміри до нас із моргуном. Ми — єдине, що має значення.

Моргун опускається на коліна з ліхтарем у руці. Він — не божество, яке набуло подоби дракона, потім духа-хранителя, а затим людини та прийшло мене врятувати. У світлі ліхтаря здавалося, що його обличчя у вогні.

— Я хочу додому, — кажу йому.

— Як тебе звати? — питає він, ігноруючи мою вимогу. Його голос, раніше добрий і лагідний, тепер звучить загрозливо.

— Як тебе звати? — знову питає він.

Я мовчу.

Він б’є мене тильною стороною долоні. Кісточки його пальців ударяються об мою щоку зі звуком, схожим на тріск ікри.

— Фен, — шепочу я й наказую собі не плакати.

— Добре, — усміхається він. — Скільки тобі років, Фене?

Я побоююся того, що він зі мною зробить, коли почує мою відповідь.

— Вважатимемо, що тобі чотирнадцять, — відказує він у відповідь на моє мовчання. Мерехтить світло ліхтаря. — Сирітко Фене, тобі чотирнадцять. І так буде завжди.

Він випростався й тепер дивиться на мене згори вниз.

— Відпустіть мене додому, — кажу. Мені здається, що якщо я сильно його благатиму, він знову перетвориться на добродія, який урятував мене на рибному ринку.

Але цього не стається. Натомість він прикладає палець до губ і задкує. З кожним кроком світло від ліхтаря тускніє й кімната навколо мене повільно зникає. Коли він опиняється біля дверей, я вже бачу тільки тьмяну жовту сферу.

— Будь ласка, — закликаю я, хоча й гадки не маю, що буде потім, але знаю, що буде гірше. Повторюю ще раз:

— Я хочу додому.

Жовта сфера здригається.

— Сирітко Фене, — промовляє він, — нам доведеться пройти довгий шлях, перш ніж ми повернемося додому.

8

Ієрогліф для позначення чорного кольору 黑 складається зі слів «рот», «вогонь» і «земля». Слово «рот» сидить зверху на «землі». Верхній кінець «землі» розсікає «рот» навпіл. І під ними обома — «вогонь».

Але рот рожевий. Земля коричнева. А вогонь — яскравий. Коли я дізналася про цей ієрогліф, то не могла збагнути, як ці три речі утворили чорний колір.

— Якщо не зрозумієш, — сказав мені майстер Ван, — то ніколи не зможеш написати це слово правильно.

Коли моргун пішов, то забрав із собою світло. Схоже, я нарешті збагнула, чому ці три речі об’єдналися, щоб створити чорний колір.

Сидячи у чорній пітьмі, я уявляю себе всередині роззявленого рота за один подих від падіння в пекельне полум’я землі. Проводжу в пітьмі пальцем, і хоча не бачу його, певна, що цього разу нарешті написала слово правильно.

Чорнота. Стан, коли час зникає і разом з ним щось завмирає. Стан самотності.

Я силуюся згадати, скільки часу минуло, відколи мене викрали. Був полудень. Зараз, мабуть, уже ніч. Я навіть не впевнена, що це досі той самий день, та сама ніч.

У темряві притискаю коліна до грудей, узявшись за лікті. Якщо дозволю страху взяти гору, то ніколи не знайду дороги назад. «Думай про щось реальне, — кажу собі. — Хапайся за нього й не відпускай».

Червоний будинок з арахісовим дахом. Внутрішній дворик з фонтаном, на городі росте кріп. Збудженими голосами учні вигукують відповіді. Майстер Ван розповідає про техніку «порожньої долоні». Майстер Ван, мій справжній рятівник.

Я заплющую очі й прошу, щоб він зайшов у цю кімнату. Благаю, щоб забрав мене звідси. Що він подумає, коли я вранці не з’явлюся? Хвилюватиметься? Чи він знав, що зрештою цим усе й мало скінчитися — загадковий хлопець із вулиці, мабуть, повернувся до свого звичного життя, став злодюжкою або й помер. І що з того? Школа й далі житиме своїм життям. «У каліграфії, як і в житті, мазків не виправляють, — часто повторював майстер Ван. — Треба змиритися: що зроблено, те зроблено».

Старші дівчата з рибальського села часто розповідали одну історію: ще задовго до приїзду моїх батьків там жила молода дівчина на ім’я Бай Хе. Вона була дочкою зварювальника й мала шкіру, схожу на скло.

При денному світлі здавалося, що шкіра Бай Хе всотувала сонце. Уночі вона затьмарювала місяць. Коли дівчина всміхалася, на верхівках її вилиць мереживом сяяло світло. Звідки в дочки зварювальника така шкіра? Але Бай Хе була винятком. Вона була благословенна чимось непорочним. «На лиці цієї дівчини сяють зорі», — казали сусіди.

Коли Бай Хе виповнилося дванадцять, високопоставлені чоловіки з міста стали часто навідуватись у дім її батьків. Чутки про особливу дівчину зі скляною шкірою розлетілися далеко, й усі хотіли побачити її на власні очі. Дівчата з села юрбилися за вікнами та вгрузали черевиками в багно, щоб розгледіти женихів. Вони знали сільських хлопців з брудними ротами, знали власних батьків із загрубілими долонями. Але ще ніколи не бачили таких поважних чоловіків.

Гості з міста один за одним заходили в дім Бай Хе, ступаючи з неприкритою впевненістю. Кожен крок рішучий, кожен рух промовляв: «Я нічого не боюся». Цю впевненість у собі їм давали комфорт, гроші та красиве життя.

Під час цих візитів Бай Хе заходила у вітальню з вуаллю на обличчі. Гості з міста застигали в очікуванні, склавши на коліна руки з білими кісточками. «Шкіра нашої доньки унікальна, — казали батьки, звертаючись до присутніх у кімнаті. — Ви ще ніколи не бачили нічого подібного. Без сумніву, така шкіра — дар вищих сил». Вони вставляли речення за реченням між гостями та Бай Хе, аж доки не починало здаватися, що вуаль уже ніколи не підіймуть. Надворі нетерпляче скиглили сусідські дівчата, вчепившись руками в підвіконня. Кого ж вибере Бай Хе? Яке воно, справжнє кохання?

Тоді балачки нарешті припинялися. Бай Хе підіймала свою вуаль і показувала під нею скляне обличчя. З-за вікон заздрісно витріщалися дівчата. У кімнаті зависала тиша — чоловіки впивалися вродою Бай Хе. Навіть перли з океану не могли зрівнятися красою з її обличчям.

Усі дівчата в селі знали, що на неї чекає майбутнє, яке жодній з них узагалі не світить. Поруч з нею їхня шкіра була тьмяною та плямистою. Їм довелося б вимолювати ласки в долі. А Бай Хе могла завжди отримати все, поманивши пальцем. Після побаченого деякі дівчата обіцяли собі їсти тільки білий рис. Інші намірялися вирвати волосину з голови Бай Хе. Усі вони вірили, що має бути якийсь спосіб украсти магію, яка живе в її тілі.

Одного ранку село прокинулося від ґвалту. Батьки Бай Хе бігали від дверей до дверей у несамовитій істериці. «Нашу Бай Хе викрали! — кричали вони. — Хтось забрав її посеред ночі!».

Селяни не відгукнулися. «Подумаєш, зникла дівчина зі скляною шкірою! І що тепер? Коли впускаєш у свій дім стількох чоловіків — жди неприємностей», — казали вони.

«Може, це розплата за її скляну шкіру», — міркували інші. Вони зачиняли двері й затуляли ковдрами вікна, щоб заглушити звуки горя батьків дівчини. «Не будьте, як Бай Хе, —застерігали вони своїх дочок. — Не намагайтеся стати красивими. Бачите, чим це закінчується?».

Історію про Бай Хе придумали, щоб налякати дівчат у нашому селі. Я це розумію. Та водночас я раділа, що так мало на неї схожа. Моя голова скидалася на яйце, а по очах здавалося, наче я постійно втомлена чи плачу. На обличчі часто з’являлася зажура. «Твоя серйозність, — повторювала мені бабуся, — підкреслює кожен твій крок».

Краще бути похмурим хлопчиськом, ніж дівчиною зі скляною шкірою. Бай Хе викрали, бо вона надто виділялася. Зі мною такого ніколи не станеться.

Сталося.

На мене знову хвилею накочує той давній щем від спогадів про рибальське село, наш будиночок на три прольоти і зрештою — про батьків. Моторошна тиша їхньої порожньої спальні. Німий ткацький верстат. Тієї миті біль утрати так глибоко в мене врізався, що ніщо, навіть 36 501 камінь не міг би залатати цю прірву. Чому ви пішли? Чому не забрали мене з собою? Невже так легко мене покинули? Повз мене, немов у вогні, проносяться ієрогліфи: «обман», «зрада», «відмова». І нарешті «сором». За цей гнів, за докори. За те, що треба все пробачити. Хай що змусило їх піти, вони не були в цьому винними. Я мушу в це вірити. Мушу триматися за це, бо інакше ніколи не позбудуся свого відчаю.

Повертаються відголоски отрути, і я притискаюся спиною до холодної стіни. Чорнота. Так туга пропалює дірку в грудях.

Я знову прокидаюся й відчуваю, що поруч у темряві щось є. Упевнена в цьому. Щось шурхає кімнатою, ковзає вгору-вниз стінами, сочиться земляною підлогою. Я хочу підвестися й роззирнутись, але моє тіло — як дошка, важке й задубіле.

«Кліпай», — наказую собі.

«Тепер підійми руку».

Але рука не слухається.

Хай що це, воно наближається. Я відчуваю, як його дихання розтікається по моєму тілу, а від пальців ніг аж до пупа шириться якесь поколювання. Тепер істота вже наді мною, розглядає та зловтішається, що я не можу дати відсіч. Я дивлюся на неї у відповідь. Темрява пливе перед очима й надає цій істоті сили.

— Ворушися! — хочу викрикнути я. Але крик застигає всередині, як і все моє тіло.

Я переконую себе, що мені це ввижається. Пітьма звела мене з розуму. Отрута робить своє. Однак водночас я відчуваю, що хай що це таке, воно переслідує мене вже дуже давно.

— Лінь Дайю? — питаю я в темряву.

І хоча ніхто не відповідає, я знаю, що не помилилася.

9

Уранішнє сонце проникає в кімнату через заклеєне газетами вікно. На якусь теплу мить мені здається, що я у своїй старій дитячій, а батьки з бабусею вже прокинулися й чекають, коли я приєднаюся до них снідати. Щастя, справжнє щастя. Руки тягнуться вхопитись за цю радість. Усе це було нічним жахіттям. Я в безпеці. Удома.

Розплющую очі. Кімната розвиднюється. Стіл і стілець досі на місці, набитий соломою матрац, земляна підлога, така ж холодна й невблаганна. Моя радість випаровується. Я разом з рештою начиння досі тут.

Відчиняються двері, рука проштовхує тацю. «Заждіть!» — вигукую я. Двері зачиняються, перш ніж я встигаю вимовити ще щось. Підповзаю до таці й дивлюся в миску з кашею. Спорожняю її одним швидким ковтком. Відповзаю назад до настилу, шлунок досі порожній.

Двері відчиняються, і та сама рука забирає тацю. Я відкриваю рота, але не встигаю крикнути знову, як у кімнату заходить жінка. У неї в руках ціпок і торба. Волосся як біле сіно. Крик завмирає в моєму горлі. «Хай де я є, не все так погано, якщо тут теж є бабуся», — думаю собі.

Я очікую від неї ласки й тепла, але нічого такого не отримаю. Натомість її білясті очі дивляться повз мене, і я розумію, що важу для неї не більше, ніж собака. «Я прийшла навчити тебе англійської», — холодно каже вона. Потім вказує ціпком на стілець, і я розумію, що маю сісти.

Вона дістає з торби книжку та кладе її на стіл. Усередині надруковано незнайомі мені символи — одні кутасті, інші круглі й товсті. Жінка їх озвучує — пізніше я дізналася, що вони називаються літерами, — усі тоненькі, як голки.

— Тепер ти, — каже вона, здійнявши ціпок над моєю головою.

— Ей, — намагаюся я. — Бі. Сі. Ді. І. — Мій голос тремтить.

Жінка наказує повторити ще раз. Я видаю звуки та стежу, як її ціпок опускається з кожною літерою. Еф. Джі. Ейч. Ай. Ми в одному ритмі — ціпок і я.

Вона йде геть через багато годин, коли ніч уже забарвлює кімнату у фіолетово-сірий колір. Я згортаюсь у клубок, а звуки в голові стукаються один об одного.

Там, у непроглядній пітьмі, чекає Лінь Дайю, спостерігаючи за мною.

— Що ти знаєш про англійську мову? — питає стара.

— Нею розмовляють за пів світу звідси, — кажу я їй та уявляю собі кораблі, дим і гострі білі обличчя з волоссям відтінків осіннього листя.

— Англійський алфавіт обмежений, — веде вона далі. — Двадцять шість літер, кожна має свою чітку форму та власний набір правил. Думай про них як про дорослих. Як про вже сформованих. Поєднуй їх у певній послідовності, щоб створити конкретне слово.

«Має бути легко», — думаю я.

І ось перша перепона: звук. Літери звучать не так, як слова, які вони утворюють. До того ж є безліч комбінацій, на які треба зважати. Кожна така комбінація породжує інший звук та інший зміст. Англійський алфавіт обмежений, але його варіації нескінченні й непідвладні логіці.

— V: опусти два передні зуби на нижню губу та дмухни.

— Th: засунь язик між зубами і продзижчи.

— Tr: стисни зуби й дихни.

— Dr: зроби те саме, але простогни.

— St: просичи й різко спинися.

— Pl: повтори, як фиркає кінь.

У китайській мові важливий кожен склад, тому всі склади в реченні наголошені однаково. А в англійському реченні кожне слово й кожен звук у цьому слові мають свою ієрархію. Найважливіші звуки вимовляються енергійно, а другорядні — ніби засунуто поміж них, зменшено та приховано. Тут власна музика: кожне речення має певний ритм, кожне слово — свій метроном. Здається, що англійська мова — це питання злагодженості й хаосу.

Я уявляю, що кожне слово — це гойдалка: не знаєш, куди перехилиться. Один бік завжди буде важчим за інший. Питання в тому, як з’ясувати котрий?

Упродовж дня ми робимо лише одну перерву на обід. Щоразу та сама їжа: приготовані на пару маньтов і сушені анчоуси. Обидві страви такі тверді, що аж деруть піднебіння. Поза уроками старої для мене не існує — вона стає англійською, а англійська стає нею.

І так щодня.

— Скажіть, чи можна мені піти додому? — питаю її. — Ви знаєте, чого він від мене хоче? Чому я маю вчити англійську?

Він — це, звісно ж, моргун, якого я не бачила, відколи мене викрали. Я починаю замислюватися, чи він узагалі був, чи, може, мені це наснилося і я сама якимось дивом забрела в це місце. «Мабуть, так було завжди», — кажу собі у хвилини відчаю.

Щодня стара вдає, що не чує моїх запитань. Натомість видає звуки, а потім розповідає мені, що вони означають. Я запам’ятовую слова й у темряві вигадую їхні образи. CAT[16]: рудий і самотній. WAGON[17]: сусід Ху. WIND[18]: Фен, хлопчик, народжений вітром.

На самоті я зазвичай малюю на земляній підлозі англійські літери. Поруч з ними пишу китайські ієрогліфи, які відповідають їхнім звукам. Найбільше мене спантеличує англійська літера I. Відповідний до неї звук _aı_ у китайській мові означає «любов». Англійською слово І — це «я». Китайською ієрогліф «любов» 愛 складається з фрази «віддати своє серце». Англійською І — це незалежність, індивідуальність. Китайською «любов» — це відмова від себе заради іншого. «Як цікаво, — подумала я, — що ці два звуки-близнюки означають такі різні речі». Це відкриває для мене ще одну правду про англійську мову та людей, які її створили.

Щоб вести лік дням, вирахуваним відповідно до візитів старої, я роблю позначки на стіні. Проводжу по них пальцями та притискаюся обличчям до дерева, аж доки не впевнююся, що мітки відбиваються на моїх щоках. Якось за цим заняттям мені почулося, як щось шкребе стіну мені у відповідь, ніби по той бік робить такі самі мітки.

Коли міток стало п’ятдесят, ми почали читати та складати речення.

В англійській мові важливі множина та час. Не можна говорити про дію, не вказавши, коли вона відбулася. Усе, що відбувається, можна висловити за допомогою часів Past, Present і Future[19]. Це найважча частина.

— Мало сказати, що хтось щось тобі дає, — каже мені стара. — Треба зазначити, коли саме. Цю інформацію закладено в часі. Скажи: «Give. Gives. Given. Gave[20]».

— Give. Gives. Given. Gave.

Я хочу запитати її чому. Чому це так важливо в англійській мові й не має значення в китайській? Що такого дає акцентування на часі?

Китайський ієрогліф 時 для позначення слова «час» містить ієрогліф для слова «сонце», щоб відтворити чотири пори року. Майстер Ван казав мені, що в стародавньому Китаї лік часу вели відповідно до розташування сонця на небі. У цьому ієрогліфі відбито розуміння того, що час циклічний — хоч би скільки сонце сідало, воно завжди сходитиме знову.

В англійській мові слово «час» — time — складається з чотирьох літер. Скінченне поняття, створене зі скінченної кількості букв. «Мабуть, у цьому й відмінність, — думаю я. — Для тих, хто розмовляє англійською, час обмежений. Ось чому так важливо розрізняти минуле, теперішнє й майбутнє».

Збагнувши це, я усвідомлюю, що до кінця свого життя зможу ідеально писати слово «час» — обома мовами.

Так я починаю розуміти англійську.

— Ми готові, — одного дня каже мені стара.

— До чого? — питаю її. Вона не відповідає.

Коли тієї ночі стара пішла, я намацую свої мітки на стіні. Тут час має значення. То скільки його минуло?

Триста вісімдесят рисок під моїми пальцями. Триста вісімдесят днів, відколи я почала рахувати, відколи пішла на рибний ринок у пошуках смаку океану та миски локшини, якої так і не отримала. Дерева, певно, знову в листі, трава зеленіє. А море повниться водою. У школі майстра Вана буде відчинено всі вікна, щоб вивітрити запах затхлого чорнила. Скільки недоїдених яблук валяється на подвір’ї після новоприбулих учнів? Фонтан з драконами там зараз веселий і дзюркотливий.

Я схлипую й відразу прикриваю рот рукою. Звук огидний і сповнений зневіри. Минув цілий рік. Час важливий, тепер я це знаю. Наприклад, скільки треба часу, щоб забути?

10

Наступної ночі в мою кімнату приходить моргун.

— Як справи, племінничку? — питає. Він запалює ліхтар, і оранжеве світло заливає його обличчя. — Як ти знаєш, ми не бачилися триста вісімдесят один день.

Я переконала себе, що моргун завжди був якимось бридким створінням з багатьма головами й вогненним язиком. Але переді мною стоїть той самий високий, граційний незнайомець, який викрав мене на рибному ринку. З’явився тільки маленький шрам під правим оком. «Якби я зустріла його на вулиці, — ловлю себе на думці, — чи пішла б за ним знову?». Це мене лякає найбільше. Навіть зараз я не можу розгадати, на що він здатний.

Чоловік підходить ближче, опускається на коліна й підносить ліхтар до мого обличчя. Світло таке яскраве, що я відвертаюся. Він водить ліхтарем згори донизу та оцінює мій зріст.

— Ти малий, як для свого віку, — промовляє ніби й не до мене. — Помістишся там, де тісно.

Він сідає на п’яти.

— Знаєш, навіщо ми навчали тебе англійської, сирітко Фене?

Здається, знаю. Починаю здогадуватися. Але мовчу. Не хочу знову йому відкриватися.

— Віднині, — каже моргун тепер уже по-англійськи, — ти говоритимеш тільки англійською мовою.

Напруга між нами зростає. Я киваю.

— Давно ти в Америці? — питає він.

— Я ніколи не був в Америці, — відповідаю своєю новою мовою. Слова обвиваються навколо та зближують нас.

— Був, — лагідно каже він. — Ти в Америці вже п’ять років. Повтори.

— Я в Америці вже п’ять років.

Він простягає мені папір, а замість каліграфічного пензля — якийсь вузький циліндр з гострим вістрям на кінці. Я беру його в руку як пензель. Такий короткий, що рука здається великою й незграбною.

— Записуй, — каже чоловік. — Мене звати Фен. Мені чотирнадцять років. Я живу в Америці вже п’ять років. Мої батьки тримали в Нью-Йорку локшинну. Коли вони померли, я приїхав до Сан-Франциско, щоб теж працювати у крамниці з локшиною.

Я роблю так, як було наказано. Та тільки не знаю, як пишеться San Francisco. Моргун бере папір та ручку й показує. На аркуші літери схожі на довгого, вкритого лускою дракона.

— Запам’ятай це, — каже чоловік. — Відрепетируй. Викарбуй у своїй голові. Говоритимеш, якщо у нас щось піде не за планом.

— Можна мені додому? — питаю.

Він підводиться, суглоби в його колінах по черзі хрускотять.

— О, так, — відказує. — Скоро ти вже будеш удома.

— Я знаю, що я тут такий не один, — вигукую. І це не запитання, а ствердження. Дряпання в стіну, вигуки, які я чула щоразу, коли відчинялися й зачинялися двері, — все це було насправді. У світі, що існує за межами моєї кімнати, я не така вже й самотня.

Моргун обертається, виразу його обличчя не розібрати. На мить мені здається, що нарешті я його спантеличила. Та потім його рот вигинається в посмішці. Він грозить мені пальцем, а його довга тінь моторошно танцює по стінах.

— Може, є й інші, — каже він. — А може, ти геть один.

Він іде. Я кліпаю в темряві очима й намагаюся збагнути, що це все означає.

Уночі мені сниться сон. Чи, може, це спогад? До мене приходить Лінь Дайю, і я нарешті можу розгледіти її при світлі. Вона маленька, тендітна, схожа на пташку. Я тягнуся до неї. Уперше рада її бачити.

— Скажи, що мені робити, сестро, — прошу її. — Цього разу я тебе послухаю.

Вона обертається і йде від мене, її волосся розвівається на вітрі. Я біжу за нею, кричу. Але кричу англійською, хоча й усвідомлюю, що вона мене не розуміє. Я намагаюся перейти на китайську, але слова самі трансформуються в моєму роті, перш ніж я встигаю їх спинити. Я хочу спитати її, як вибратися з цієї в’язниці, як утекти від моргуна. Хочу, щоб вона допомогла мені знайти свободу, яку здобула сама. Ту, яку дає тільки смерть.

На кожен мій крок вона робить два, так ніби пришвидшується, поки я сповільнююсь.

— Лінь Дайю! — кличу я її, а в самої підкошуються ноги. — Ти відвернешся від своєї сестри?

Цієї миті вона зупиняється й повертається до мене обличчям. Я бачу Лінь Дайю, водночас схожу й не схожу на мене. Очі не карі, як у мене, а блакитні. Ніс довший. Вуста гладкі й рожеві, мов у риби. Моя Лінь Дайю розтуляє рота, але з нього не долинає ні звуку. Натомість з її ніздрів, кутиків очей і вух сочиться кров.

Хтось верещить від страху. І я розумію, що це я сама.

Прокидаюсь у вологій сорочці, яка плівкою прилипла до грудей. Моє важке дихання розтинає темряву.

— Ти тут? — шепочу. — Чому ти не хочеш мені допомогти?

У кімнаті немає нікого. Лінь Дайю мені не допоможе, як завжди. «Насправді її ніколи й не було, — кажу собі, — зате я є». Цього разу мені хотілося б помінятися з нею місцями.

11

Наступного вечора двері знову відчиняються, але цього разу так і залишаються відчиненими.

Заходять троє чоловіків. Їхні тіла згорблені та кремезні, схожі на невеликі брили. Моргун іде за ними з ліхтарем у руці.

Він каже мені підвестися. Я слухаюсь, а у стегнах хрускотять суглоби. Тепер більшість дня я сиджу, тож стояти боляче. Він простягає мені якийсь м’який, скручений клунок.

— Одягни це, — наказує.

Світло в його ліхтарі схоже на повний місяць, такий великий і важкий, що міг би впасти з неба. На мить я замислююся, що сталося б, якби я вибила цей ліхтар на землю й він розбився? Що, якби мені вдалося підпалити всю цю кімнату й себе разом з нею?

— Негайно, — каже моргун. Троє чоловіків поруч потирають руки.

Я слухаюся та знімаю з тіла мокру сорочку. Потім штани. Легко вислизаю з них і дивлюся, як вони спадають на землю.

Голісінька, я стою перед ними й дивлюся вниз на своє тіло. Давно я не бачила себе на світлі. На моїх грудях дві маленькі загати плоті, кінці яких умочені в іржу. Ребра просвічуються крізь шкіру. Маленький, м’який живіт обвисає в обрамленні гострих тазових кісток. Горбочки сідниць ледь помітні. Єдина частина мене, яка здається великою, — це ноги, ніби вони належать комусь значно більшому за мене. Проте вони такі самі, як і були. Це все решта зменшилося.

Мої руки інстинктивно пориваються прикрити найбільш інтимні частини тіла. Знову з’являється острах того, що хвилювало мене від дня мого викрадення.

Очі моргуна бігають туди-сюди.

— Треба буде пізніше тебе відгодувати, — промовляє він, а потім показує на клунок з одягом. — Тепер одягни це.

Одяг у клунку чорний і надто великий. Коли я його вдягаю, здається, що моє тіло ще більше зменшилося. Далі моргун наказує мені стати навколішки. Я слухаюсь — і мої коліна вгрузають у землю.

Один із трьох чоловіків ступає вперед із ножицями в руках. Я зіщулююся.

— Не ворушися, — попереджає він. Чоловік стає позаду мене й бере пасмо мого волосся. Засмалене від бруду, воно тепер мляво звисає аж до підборіддя. Він заносить над ним ножиці — і я чую зріз. Дивлюся вниз на підлогу й бачу там чорний жмуток. Перед очима проминає мамине обличчя. Я благаю її не дивитися.

Клац, клац, клац — орудує ножицями чоловік. Усе більше й більше чорного падає на підлогу. І з кожним пасмом мамине лице стає дедалі тьмянішим, аж доки повністю не зникає.

Закінчивши, чоловік із ножицями знову стає поруч із моргуном.

— Як тебе звати? — питає мене моргун.

— Фен, — машинально відповідаю я.

— Звідки ти?

— З Нью-Йорка.

— Де твої батьки?

— Померли.

— Чому ти тут?

— Шукаю роботу в локшинній.

— Молодець, молодець, — посміхається моргун. — Тепер, Фене, ти справді готовий.

Він киває своїм трьом супутникам, ті виходять з кімнати. Моргун чухає за шиєю, а потім озивається до мене.

— Ти колись був із чоловіком, племінничку?

«Ну ось, — думаю, — це те, чого я й боялася». Відколи моргун мене викрав, усе до цього йшло. Я бачила, як борються собаки вночі. Чула, як виють коти, наче з них живцем здирають шкіру. Якось сільський хлопчина з вабливим поглядом, син одного фермера, який вирощував яблука, ув’язався за мною біля водяного млина й поклав руку на мій живіт. Від його дотику завирувала кров.

Я уявляю, як наді мною хитається моргун. Його маслянисті очі впиваються в мої, а вусики над губою деруть мою шкіру. Його тіло неприємно тисне зверху.

— Ні, — кажу я й подумки молюся, щоб на цьому все скінчилося.

Він лукаво посміхається, ніби прочитав мої думки.

— Я не про себе, племінничку. Я про білих чоловіків. Ти знаєш, що їм подобається?

Моргун зникає, а на його місці перед моїми очима з’являється чоловік із лляним волоссям, якого я бачила біля іноземного поштового відділення у Джифу. Він тужиться і крекче. Його живіт накриває моє лоно. Я охоплена цим чоловіком, і моє тіло — вже не моє, а частина його. Я трясу головою: ні, ні, ні.

— Дізнаєшся, — каже моргун. Він проводить пальцями по лацкану свого піджака. — Тебе навчать. Білим подобається спускати гроші на таких, як ти. Вони люблять дітей. Будеш у мене найкращим? Будеш. А тепер ходи сюди, дай мені тебе роздивитися.

Я підводжуся й повільно йду до нього. У голові невпинно крутяться його слова. Білі чоловіки. Діти. Гроші. Усе це попелом сиплеться переді мною.

Зблизька він схожий на лиса. Шрам під оком міг би зійти за травинку. Без попередження він щипає мене рукою за лице. Від його дотику моє тіло завмирає. Я відчуваю, як протестує моє серце, як закипає кров.

— Будеш слухняним?

Я киваю, намагаючись не розкусити зубами запалі щоки. Він відпускає мене й дістає щось із кишені.

— Заплющ очі, — наказує.

Я відчуваю, як він натирає чимось моє обличчя та шию. Пахне дьогтем. Він обертає мене й починає натирати плечі.

— Руки, — каже.

Я повертаюся та протягую йому руки. Він розтирає цю чорну, як я тепер бачу, речовину по моїх долонях, малює нею по нігтях, втирає між пальців. Це все нагадує мені, як бабуся взимку розтирала мої руки, коли я надто довго гуляла на вулиці. Вона по черзі крутила кожну мою долоню у своїх, немов намагалася розпалити полум’я, аж доки вони обидві не ставали червоними й палаючими.

Однак це не мій дім, а цей чоловік — не моя бабуся. І не майстер Ван, який сказав, що колись мої руки мене прославлять.

Моргун опускає їх назад.

Ті троє повертаються з великою бочкою, яка сягає їм майже по пояс.

— Тепер залиш його нам, Джаспере, — каже один із них моргуну. Я дивлюся на бочку, і в моїх грудях розростається печера.

— Гадаю, ти знаєш, що робити, — промовляє моргун на ім’я Джаспер.

Я знаю. Знаю, що мені більше нічого не залишається. Між вічним ув’язненням у цій кімнаті або бочкою, яка точно принесе якісь зміни, я виберу бочку.

Підходжу до неї. Зблизька вона виявляється ще більшою, і я ледве дістаю губами до краю. Один із чоловіків опускається переді мною на коліна та зв’язує мої зап’ястя й щиколотки мотузкою. Закінчивши, він підводиться й підіймає мене під пахви своїми руками. У його руках я бовтаюся, мов ганчір’яна лялька. Він ставить мене в бочку. Я вміщаюся в ній, якщо сидіти, притиснувши коліна до грудей. Усередині запах диму й чогось горілого.

Зверху з’являється голова Джаспера, який дивиться вниз на мене.

— Не ворушися й не видавай ані звуку, — наказує він.

Знову щось тягнуть, воно цокотить.

— Опусти голову, — каже моргун. Мільйон якихось шматочків починають наповнювати бочку. Я наважуюся поглянути — маленькі грудочки вугілля, гостроконечні й схожі на льодяники. Вони засипають порожнини між моїми кінцівками, спочатку збираючись довкола моїх ступень, потім повільно поглинають ноги й талію, далі — руки та груди, аж поки я відчуваю, як вони стискають моє горло. Коли потік каміння спиняється, я вже не можу рухатись. Якби тепер хтось зазирнув у бочку, то замість мене побачив би чорну пляму посеред вугілля.

— Важко дихати, — кажу я Джасперові. Я говорю, а вугілля цокотить.

У відповідь він мовчки нахиляється і прив’язує мені на шию якийсь мішечок. Він важкий, але пахне свіжістю і прохолодою, як м’ята. Мої груди розширюються, ніби хтось вдихнув мені в рота повітря.

— Там, у мішечку, особливий камінь, — каже Джаспер. — Він допоможе тобі дихати. І нагадуватиме про мене.

Я вдихаю запах м’яти з мішечка й відчуваю ненависть до моргуна.

— Коли почуєш легкий стукіт, — пояснює він, — це означає, що зараз відкриють кришку. Опусти голову й не підводь її. Якщо після прибуття тебе схоплять, скажеш їм те, чого я тебе вчив. Спробуєш утекти — помреш. Видаси хоч звук — помреш.

Ніби це ще не смерть.

Наостанок Джаспер засовує мені в рота шматок тканини й фіксує його мотузкою. Він відхиляється назад, щоб оглянути свою роботу, досі тримаючи пальці на моїй щоці. Перш ніж я встигаю збагнути що й до чого, він ударяє моєю головою об стінку бочки. Я скрикую, але мій крик потопає в новому шматку тканини в роті. Джаспер задоволено випрямляється.

— Там на тебе вже зачекалися, — каже згори один із чоловіків. Я чую гучний стукіт і бачу круглу кришку на краю бочки. Чоловіки крекчуть. Кришка дедалі більше насувається на мене, затьмарюючи світло.

У залишеній вузькій щілині знову з’являється голова Джаспера. Він дивиться на мене — тіло скручене й поховане під камінням, обличчя чорне. Білки очей — єдине, що вирізняє мене на тлі вугілля.

От якби переписати мою історію: одного дня посеред рибного ринку високий чоловік помічає дівчинку, перевдягнену в хлопчика. З її запалого тіла він зчитує голод. Чоловік теж голодний, але вміло це приховує. Його видають лише очі. І цього разу дівчинка, перевдягнена у хлопчика, все помічає. Розгледівши при денному світлі його обличчя, вона усвідомлює задум чоловіка й утікає. Чоловік лишається з порожніми руками, а дівчинка повертається додому.

З дна бочки я вдивляюся йому в очі. «Мистецтво видає в собі свого творця», — сказав мені якось майстер Ван. Той, хто створив очі Джаспера, навмисне залишив у них прихований натяк. Треба просто примружитися, щоб його розгледіти. Але він був там. Завжди. Того дня на рибному ринку я просто не знала, що саме треба шукати. Його звати Джаспер, і він мене викрав. Я хочу вимовити це ім’я. Хочу озвучити його, щоб він розумів, що я знаю: всередині його англійського імені є китайський звук, який означає смерть і загибель.

Але вугілля стискає мене, не випускаючи мого голосу.

— До зустрічі в Америці, племінничку, — промовляє Джаспер і підморгує наостанок.

Кришка закривається.