Чотири скарби неба

Епілог

Сьогодні сильний приплив. Корабель, що пришвартувався, пройшов довгий шлях, аж від узбережжя Каліфорнії. Але відпочиватиме він недовго; скоро його підготують до нової мандрівки через Тихий океан. Однак зараз членам екіпажу можна зійти на берег, тож вони раді знову ступити на землю.

Екіпаж розвантажує вантаж уздовж причалу. Носять ящики, пакунки, бочки та відра. Усі товари привезли з Каліфорнії та з-за її меж. Тягнуть важкі вантажі, особистий багаж, те, що можна обміняти, продати й перепродати. Іноді несуть навіть останки.

В одному з ящиків п’ять довгих дерев’яних коробок. І такий ящик не єдиний — їх штабелі.

— Деякі з них без адрес, — каже один моряк своєму напарникові.

— Ага, — відповідає той. — Командир каже викинути їх в океан, якщо за ними ніхто не прийде.

— Але все-таки, що в них?

— Хіба не знаєш? — дивується напарник. — Кістки всіх китайців, які померли на чужині.

Моряк сахається від ящика, неначе той ожив.

— І хтось заморочився з усім цим відправленням своїх мертвих співвітчизників додому?

— Я чув, що це якась релігійна тема, — бурмоче напарник. — Кістки викопують, миють і повертають сюди. Добра справа, однак. Їм дають шанс бути похованими як слід.

— Певно, самотньо помирати за океаном, — каже моряк. — Далеко від дому й усе таке.

Неподалік від берега вулицями Біч-роуд у Джифу блукає старенька. Ніхто раніше її тут не бачив. Певно, вона щойно приїхала, бо її сиве волосся брудне, а черевики заляпані багном. Вуста відкриті, вона вигукує ім’я. Тут ніхто ніколи не чув про людину з таким іменем, хоча всі дивуються, чи, бува, не сплутала жінка когось з героїнею відомого роману. Стареньку питають, чи з нею все гаразд. Цікавляться, чи є вдома хтось, хто може про неї подбати. «Де ваші діти? — питають її. — Де ваш чоловік?».

Стара не відповідає їм. Вона й далі вигукує ім’я. Жінка проходить повз червону будівлю з дахом арахісового кольору, занепалу й напівзруйновану. Схоже, вона вже кілька років зачинена. Стара замислюється, чи може там бути людина, яку вона шукає. «Може, запитати в господаря будівлі?» — роздумує вона. Проте жінка полишає цю ідею й натомість прямує назад до океану.

Та чи сама вона? Десь уздовж берегової лінії постать — колись дівчинка, потім жінка, а тепер щось абсолютно інше — дивиться, як стара вигукує ім’я. А потім крики самої постаті зливаються з голосінням старої, і вони обидві вигукують це ім’я ще довго після того, як світ поринає в сон і не залишається нічого, крім грозових хмар, які згущуються на небокраї, та відлунням розносять їхній жалібний плач туди, де місяць зустрічається з усім іншим.

А вранці йде весняний дощ.