Чотири скарби неба

1

Панна непорушно лежить у ліжку. Вона хоче підвестися, але покоївка закликає її не робити цього, каже, що їй не слід напружуватися. Панна знає, що краще послухатися, тож і далі лежить на спині й дивиться на гобелен над своїм ліжком. Угорі — білі як вата хмари й очеретяне поле. Вітер згинає все набік. У гобеленовому небі зависли чорні журавлі, їхні тонкі тіла схожі на намальовані тітчині брови. Панна втуплено дивиться вгору й гадає, коли зникне мокрота в її горлі.

Те, що спершу було перешіптуванням — мовляв, чоловік, якого вона кохає, одружується з іншою, — переростає в задушливий вирок. «Надто гучно, занадто», — думає панна. Минули ті часи, коли вона вірила, що вони з чоловіком зможуть бути разом. Завжди було певне пророцтво, завжди було накреслено одну долю. Тепер же вона навчена. Не судилося.

Вона лежить на шовкових подушках і відчуває, що всередині неї під шкірою пульсує те, що зветься кров’ю. Проситься назовні.

— Панні краще не вставати, — закликає покоївка. Та панна її не чує. Певно, саме це почуття називають розбитим серцем. Те саме вона відчувала, коли померла мати, тільки цього разу чомусь усе значно гірше. Одне вона знає точно — його треба позбутися.

Панна відчуває, як у ній щось розбухає, ніби всередині весь світ згортається в клубок горя. Ось він у її шлунку. Далі підіймається вище у груди й тисне їй на ребра. Тепер він уже в її горлі — і тут повний мокротиння мішок розривається.

Панна не знає, чим це скінчиться, але відчуває, що якщо випустить усе на волю, їй стане легше. Тож вона відкриває рота — і звідти вилітають багряні бризки прямісінько на її білу нічну сорочку, на медову ковдру з шовку й навіть на пальці її обмотаних ніг. Покоївки перелякано відскакують.

Панні це здається найкрасивішим, що вона бачила. Вона відчуває полегшення.

— Чому ви так на мене дивитеся? — панна хоче спитати у своїх покоївок. Вона розтуляє рота, проте слова не виходять. Натомість люто вирує те, що називають кров’ю.

Панна відчуває, як тоне в ліжку. Її тіло обволікають подушки, тепер уже також червоні. Вона нахиляє голову вниз і бачить, як перед її нічної сорочки стає червоним. На грудях тепло, а далі — все холоне.

Покоївки метушаться, кричать одна до одної, питають, що їм робити. Одна запитує, чи варто їм привести його, інша каже, що це не дуже вдала ідея, адже сьогодні день його весілля. Ще хтось із них плаче. Панна хоче заспокоїти їх, щоб вони дали їй змогу насолодитися цією миттю, але вони її не розуміють. Їм несила здолати свій страх.

А панна не боїться. Вона зводить очі на стелю. Її погляд ковзає й розмивається — і здається, що журавлі махають крилами вгору-вниз. Очерет гойдається з боку в бік.

Вона думає про чоловіка, якийсь колись був юнаком. А тепер одружений. Вона збиралася чекати його завжди, а він обіцяв дочекатися її. Панні спадає на думку, що чоловік увесь цей час брехав їй, але вона вирішує гнати від себе ці помисли. «До того ж це вже не має значення, — думає вона. — Усе скінчено. Дякувати небу, все скінчено».

Покоївки тепер затихли, бояться ворухнутися. Вони дивляться на неї заплаканими очима. Багато хто досі схлипує. Вона згадує день, коли прибула сюди — квола дитина без матері. Панна досі та сама дитина, але принаймні тепер вона знає, що це не єдина її іпостась.

Журавлі над нею згортають і розгортають крила, ваблять до себе. Вона тягнеться до них і відчуває, як відлітає, як її тіло здіймається в небо. Панна й гадки не мала, що вміє літати.

Коли згодом її коханому приносять цю звістку (тільки не на очах у нової дружини), то кажуть, що вона померла спокійно. Він не дізнається, що вона харкала кров’ю так сильно, що не могла спинитися. Не дізнається, що кров затопила її зсередини.

2

Посеред ночі здіймається хурделиця. Коли я прокидаюся, то бачу, як мій подих виривається назовні сірими хмарами. Ранок. На вулиці все замерзло. Я ще трохи лежу в ліжку із заплющеними очима. Пальці на ногах задубіли від холоду.

У такі ранки я розгортаю сповнені теплом дитячі спогади й сподіваюся, що вони мене зігріють. Один із них про те, як світиться теплом сваньцай[40], яку бабуся замаринувала у великих коричневих банках. А пізніше, під час вечері, її хвилясті пучки, різкі на запах і апетитні на вигляд, лежать поруч зі скибочками свинини й картоплі. Іще один: тепло у складках шарфів навколо маминої шиї. І найцінніший: сидіти в тата на плечах і дивитися, як падає сніг. Моя голова задерта до неба, а татові плечі гріють під колінами. «От якби ти підняв мене ще трошечки вище, — підохочую я його, — то я побачила б, який на вигляд сніг, перш ніж він стає снігом».

Коли в наше рибальське село приходила зима, то холод наче зависав у повітрі. Тато казав, що мороз прилипав до всіх крапельок води, які ще не встигли добратися додому в океан, тому він і чіплявся до нашого одягу, волосся й навіть до кісток. Я любила холод. Любила, як він збирав удома всю нашу родину. Що холодніше ставало надворі, то тепліше було всередині. Учотирьох ми згорталися докупи, як коти, та грілися одне об одного.

Розплющивши очі, я знову опиняюсь у комірчині крамниці. Зверху на мені лежить червона ковдра, на стіні висить одяг, коричневіють дерев’яні розсувні двері. Сонце вже встало, а отже, і мені слід не відставати від нього.

Я засовую руки під коліна, сподіваючись хоч на мить упіймати тепло. І уявляю, що сиджу в тата на плечах.

Нам повідомляє, що сьогодні поставок не буде.

— Забагато снігу, — каже він. — Ніхто не доїде. Джейкобе, будь ласка, розчистиш перед входом?

Я взуваю хутряні черевики й пірнаю в кожух.

Пірс — шахтарське містечко, яке стало популярним кілька років тому. А тепер воно пожинає наслідки цієї надмірної популярності. Нам і Лум кажуть, що дні його шахтарської слави минули. Велика частина надр виснажена через масовий видобуток, пік якого вже минув. Багато з тих, хто приїхав сюди під час цього піку, нині поїхали, але сліди привезених ними грошей і надій ще залишилися.

— Колись тут було чимало китайців, — ще раніше розповідав мені Нам. — Працювали в шахтах і заробляли непогані гроші. Усі вони ходили в нашу крамницю! Тепер нікого не лишилося. Зосталася тільки цирульня Чена та пральня. І ми.

— Ви з Лумом до крамниці теж працювали на шахтах? — спитала я.

Він не відповів. Лише втупив погляд кудись удалечінь і прокручував у пам’яті спогади, яких, я точно знала, мені ніколи не розкриють. Я не засуджувала його за це. «Певно, в мене такий самий вигляд, коли я згадую дім», — подумалось.

Крамниця з назвою «Пірс біґ стор» розташована в центрі містечка у будівлі збанкрутілої парфумерної фабрики — вона втиснулася між магазином шкіряних виробів і швейним ательє. На перший погляд може здатися, що всередині небагато місця, але крамниця вміє по-своєму дивувати; якщо ви зайдете всередину, то побачите, що приміщення справді вузьке, зате довге. Настільки, що Нам і Лум змогли запхати туди стелажі та ящики для їжі, побутових товарів і навіть деякого обладнання, яким торгували. У кінці крамниці є маленький закуток, де розставили кошики з різними травами та цілющими товарами — насінням лотоса, сушеними фініками, вовчими ягодами, — тож у приміщенні завжди згірклий запах, який нагадує мені бабусин город. Поруч розшита бісером завіса відокремлює торгову зону. Праворуч за завісою розташована невеличка кімната, яка колись слугувала комірчиною. Ліворуч — трохи більша, де сплять Нам і Лум. Далі по коридору — підсобне приміщення для зберігання нових партій товару, а відразу за ним — крихітна кухня та вбиральня. Я сплю в колишній комірчині. Вона схожа на мою кімнату у школі майстра Вана, тож мені тут подобається. Коридор виходить на задній провулок. Нам і Лум розвішують там свою білизну й створюють так своєрідний паркан, непроглядний для сусідніх магазинів.

Я розчищаю лопатою вхід у крамницю, аж доки сонце не підіймається високо над головою. Одна за одною з дверей виринають голови й оплакують наслідки хуртовини. Пошта залишиться зачиненою. По сусідству кравець каже своїй дружині, що їм пощастить, якщо сьогодні до них дійде хоч один клієнт. Цирульник Чен махає мені зі своєї порожньої цирульні. Унизу по вулиці підіймаються завіси у «Фостерз ґудз». Чоловік усередині визирає у вікно й лається. Сьогодні він теж не діждеться товару. Сніг усе зупинив.

Коли я повертаюся у крамницю, Нам розкладає гроші в касі. Він дивиться, як я скидаю кожух. Сніг клаптями падає на підлогу.

— Холодно на вулиці? — питає він. Нам любить ставити мені питання, на які й так знає відповіді. Своєрідний спосіб виявити до мене доброту.

Я киваю, кінчики вух горять від холоду.

— Я приберу, — вказую на воду на підлозі.

Нам каже мені спершу допомогти Луму підрахувати залишки товару після вчорашнього дня.

— І обов’язково випий гарячої води, — додає він. — Не можна, щоб тіло так промерзало.

Тому, хто стежить за перебігом мого життя, може здатися, що певний його відрізок підняли з минулого, змалювали з нього копію й помістили в теперішнє. Тільки копія вийшла неточною: замість майстра Вана тепер зі мною двоє чоловіків з півдня Китаю, які говорять незнайомим китайським діалектом, сповненим мелодичних голосних звуків і невловимих тонів. Замість каліграфічних витворів і каліграфів тут є консерви, сухофрукти, різноманітні дрібниці та люди, які все це купують. А замість Джифу я опиняюсь у містечку Пірс штату Айдахо країни Америка.

Але робота та сама. Підмітати, мити й прибирати — усе це нагадує моє життя у школі з майстром Ваном, і завдяки цьому я відчуваю щось, що можна назвати радістю. Перш ніж перший покупець переступить поріг крамниці, я двічі підмітаю та мию підлогу, витираю пил з полиць, досипаю квасолю (наш найбільш ходовий товар), мию вікна. «Бездоганно», — часто хвалить мою роботу Нам. Коли він це каже, я потай відчуваю гордість. «Бачите? — кортить мені сказати майстрові Вану, який, як я мрію, одного дня сюди зайде. — Те, чого ви мене навчили, не пропало намарно».

Знаю, ця мрія нездійсненна. Майстер Ван ніколи не покине школи. Але я дедалі більше відчуваю, як хочу, щоб хтось побачив, якої вправності я досягла.

Коли з прибиранням закінчено і крамницю відчиняють, я переходжу в підсобне приміщення, де отримую новий товар і веду облік запасів. Якщо Лум не зустрічається з постачальником або не надсилає листів іншим партнерам за межами штату, то допомагає мені. У роботі він понад усе любить порядок.

Між ними є негласне взаєморозуміння: Нам працює з покупцями, а Лум займається цифрами. У підсобці я рахую товар, а Лум записує у своїй обліковій книзі. Робота легка та спокійна. На обідній перерві ми всідаємося на нерозпакованих коробках, їмо приготований на пару рис і присолені качині яйця. Іноді зі шматочком шинки з м’ясної крамниці вниз по вулиці. Нам приєднується до нас, але завжди їсть дуже швидко — він любить зустрічати покупців.

Низький на зріст і кругленький, віком десь за п’ятдесят, Нам має пухке, як булка, обличчя, усі риси якого зосереджені точно посередині, тому завжди здається, ніби самого обличчя менше, ніж місця для нього. Коли він сміється, — а таке буває часто, — то стає схожим на немовля: щоки переливаються опаловим полиском, оченята — мов крихітні жучки, а рот роззявлений у неприкритій радості. Його коса йому під стать: міцна, добротна, жвава. Коли я бачу, як вона похльоскує в нього за спиною, то розумію, чому саме він має справу з покупцями. Здається, Нам міг би продати будь-кому що завгодно завдяки своїй палкій вдачі та нескінченній привітності. Завжди згідливий, постійно прагне догодити.

Лум інакший. Він аж на голову вищий за Нама, що робить його велетнем у моїх очах, з гострими рисами обличчя й круглими окулярами. Його коса дістає до підлоги. Майстер Ван якось сказав мені, що чоловіки з довгими косами поважають власний вигляд і вигляд своїх предків, тому я певна, що Лум має бути порядною людиною. Він швидко ходить, мало говорить і ще менше всміхається. Лум нагадує мені дерев’яну флейту — прямий, виструнчений і такий тонкий, що вітер міг би дути прямо крізь нього.

Разом ці двоє — дивна пара. Але вони злагоджено працюють як партнери вже багато років, а ще дають мені те, що я ціную найбільше: можливість бути анонімною, спокійно працювати й жити без розпитувань. Навзаєм я дарую їм те саме — даю змогу їхній історії залишатися для мене загадкою. «Що більше я про них знаю, — міркую собі, — то легше буде прив’язатися. Я добре засвоїла цей урок від Сваллов».

Відколи більшість китайців поїхали, справи в «Пірс біґ стор» ідуть не дуже добре. Проте Нам і Лум налаштовані оптимістично. Особливо Нам, який завжди вірить у краще. Чи то за злим жартом долі, чи з їхньої волі крамниця розташована на одній вулиці з єдиним іншим універмагом у Пірсі. «Фостерз ґудз» існує майже стільки, як і саме містечко, і покупці вірні йому. Вірний увесь Пірс. Але Нам і Лум упевнені, що ми зможемо привабити більше відвідувачів, тож вони знижують ціни й роблять оптові закупівлі. «Важка праця ніколи не підведе», — часто каже нам Лум. Це одна з його приказок.

Серед покупців, які ще й досі приходять, — переважно китайці. Вони не місцеві, приїхали сюди із Ґвандон, сподіваючись на золото й роботу, в пошуках грошей, які одного дня зможуть відвезти своїм родинам. «Ти нагадуєш мені сина», — каже один з них, і його карі очі наповнюються сльозами. «А ви нагадуєте мені все», — хочу відповісти йому. Наївна істина. Він навіює мені спогади про те, що здавалося невіддільним, — відчуття, наче ти там, де й маєш бути. Різні речі: бути приїжджим у місті та опинитися у світі, не схожому на тебе, який щомиті нагадує тобі, що ти чужий. Таким світом для мене є Айдахо. Тож коли китайці приходять до нас по пшоно та зелену цибулю, купують локрицю та корицю, я з ніжністю спостерігаю за ними, стежу за їхніми рухами. «Я сумую за вами, хоча навіть не знаю вас», — хочу сказати шахтареві, прачці, прислузі. Але завжди стримуюся, щоб не наблизитись, бо добре пам’ятаю ту ніч у готелі в Бойсе, біль між ногами й ридання.

Ті кілька білошкірих покупців, які приходять у нашу крамницю, потайні й неговіркі. Поводяться так, ніби зробили щось неправильне, зайшовши сюди. Вони ніколи не затримуються надовго. Оскільки їх мало, я вигадую для них імена та власні історії. Жінку в чорному, яка купує лише корінь імбиру, називаю вдовою. А ось під крамницею стоїть групка школярів. Штовхаються і сміються, підбивають одне одного зайти всередину. Того, хто нарешті наважується це зробити, я називаю солдатом.

Цих відвідувачів недостатньо, щоб крамниця працювала вічно, але Нам і Лум поки що не б’ють на сполох — у них є план, як залучити більше білих покупців, продаючи такий самий асортимент товарів, як у «Фостерз ґудз». Я теж не хвилююся. Мене не цікавить, що буде з крамницею, покупцями, Намом і Лумом. Дні минають, проходять повз мене, ніби мене висмикнули, пересунули й залишили дивитися збоку. Я — ієрогліф для слова «загублена» — 迷, рисове зерня, що прямує в нікуди. Коли я говорю, рот рухається, а думки витають десь далеко. Коли підмітаю, мої руки торкаються океану, а не держака від мітли. Може, моє тіло й тут, у Пірсі, але серце шукає Джифу.

Семюел збрехав. Айдахо не ближче до Китаю, бо не має виходу до океану. Тут не буває кораблів, які можуть відвезти мене додому. Є тільки поле, гора, долина. І так по колу. Море бруду та стільки ж зелені. Коли після наруги сивого я спитала першого-ліпшого, чи може він вказати дорогу до корабельних доків, той розсміявся мені в лице. І тоді я збагнула те, про що мала вже давно здогадатися.

Коли Нам і Лум сперечаються про крамницю й нарікають на погоду, я киваю й угукаю на знак згоди — на цьому вся розмова. Я думаю про маму, тата, бабусю, майстра Вана і школу каліграфії. До того, як я приїхала в Пірс і знайшла цю крамницю, моє життя було розділене на дві частини: до викрадення й після. Тепер з’явилася третя частина, нова можливість — повернення. Ось де моє щастя. Тож коли сніг, холод і жахіття минулого погрожують мене зламати, я думаю про своє майбутнє: про те, як знову побачу родину, як повернуся під опіку майстра Вана й сама стану майстром каліграфії. У цьому майбутньому я гармонійна, щаслива й здорова. Там я цілісна.

3

Це історія про те, як хлопчик став чоловіком.

Я змінилася, коли тієї ночі в Бойсе пішла від Семюела. Опинилася знову на вулиці, залишивши позаду сходи готелю, що зяяли чорним, і мене охопила нова реальність. Я перебувала в місті, якого зовсім не знала, і мене щойно зґвалтували в найбрутальніший спосіб. Ніщо не заважало іншим чоловікам вчинити зі мною те саме, що зробив сивий. Я була надто маленькою. Переді мною пройшла тінь — патрульний або якийсь п’яниця, що спотикаючись брів додому, — і коли він обернувся, щоб на мене глянути, я збагнула, що більше ніколи не почуватимуся по-справжньому в безпеці — не так, як зараз.

Я втекла з борделю, але мені ніколи не втекти від лихих чоловіків. Вони всюди однакові: у Китаї, Сан-Франциско чи Айдахо. Легко помітити поранену тварину, якщо ти зголоднів, а ці чоловіки завжди були голодними.

Тієї ночі я не спала. Вешталася містом, аж доки знайшла церкву, великі й високі арочні двері якої сховали мене у своїй тіні, коли я скрутилася під ними. Був лише серпень, але на вулиці стало вже значно вітряніше, ніж у Сан-Франциско. Я засунула пальці в рот і всмоктувала їх, щоб зігріти. Усередині мене тривожно спала Лінь Дайю, вона смикалась і билась об мої ребра. І ніяк не могла припинити бачити в тіні сивого чоловіка. Ніяк не могла забути.

Я хотіла придушити спогад про руку сивого в мені. Він забрав те, що йому не належало. А потім мене сповнила лють. «Я більше не можу бути Дайю, — вирішила я тоді. — Допоки не впевнюся, що більше не вразлива для цих лихих чоловіків. Допоки не повернуся додому».

Як це — бути чоловіком? Бути хлопцем доволі нескладно. Хоч безпритульним на рибному ринку, хоч Феном, який навчався каліграфії, — я могла просто назватися хлопцем і стати ним. Але щоб бути чоловіком, цього замало. Щоб на обман купилися, перетворення має відбутися під шкірою, у кожному моєму закутку, яких я ще й сама в собі не пізнала.

То як же стати чоловіком? Мені підказав досвід: треба вірити, що ти сильний і непереможний, і що всі перед тобою в боргу.

До кінця моєї мандрівки я, Дайю, буду змушена ховатися. А замість мене з’явиться Джейкоб Лі.

Наступного дня я поїхала з Бойсе в пошуках містечок з китайськими храмами, схожими на той, що був прибудований до нашого готелю. Я мала карту Айдахо, яку мені дав власник готелю, а от плану — ні. Проте мені здавалося, що в містах, де є китайські храми, я принаймні не надто виділятимусь. Тому вешталася шахтарськими поселеннями й невеликими містечками, як-от Меридіан, Міддлтон та Емметт. Якщо в містечку таки був храм, я ніколи не заходила всередину, бо добре пам’ятала сивого та його люті пальці з кігтями. «Якщо рухатимусь, — подумала я, — то зможу пережити й побороти це насилля». Тож я рухалася, а коли з’являлося нестерпне відчуття незахищеності, порочності, наготи, я мчала щоразу далі, аж доки настала зима і я опинилась у місті з назвою Айдахо-Сіті з кучугурами снігу по коліна, по яких рухатися далі більше не могла.

В Айдахо-Сіті я дозволила Джейкобу Лі повністю взяти над собою гору. Ось що я зрозуміла: в Америці бути хлопцем легко, а чоловіком — життєво необхідно. Як чоловік я могла дивитися на інших чоловіків і не боятися, що мене помітять. А також помічати сама. Я бачила, як вони дивилися на жінок, коли думали, що їх ніхто не бачить, як їхні очі намагалися зазирнути їм під шкіру. А ще в цих чоловіках я бачила Джаспера, сивого, Семюела, кожного клієнта борделю та двох братів. Навіть мадам Лі. Лихі чоловіки були всюди. Єдиний спосіб утекти від них — самою стати їхньою найправдоподібнішою версією.

Я спостерігала за чоловіками навколо мене, відстежувала їхні рухи й манери. В основі всього завжди було тіло. Ступні — два корені, міцно встромлені в землю. Ноги — дужі та спраглі до дії, створені, щоб ходити, битися, бігти, широко крокувати, йти геть коли завгодно і прямувати куди захочеться, не зупиняючись. Зона трохи нижче пупка — місце, де зосереджено всю силу. Місце, про яке я не хочу говорити. Черево створено для гучного сміху, пухке від усвідомлення того, що для чоловіків смерть не така страшна. Знаючи це, їхній живіт міг вільно розширятись і стискатися, як йому заманеться. Груди радше схожі на щит з броні, ніж на шкіру з кістками. Руки — щоби брати, розмахувати, красти, постановляти. Долоні водночас розгорнуті та стиснуті в кулаки. Шия завжди невразлива. Голова впевнена.

Я повторювала те, що бачила, — погойдувалася при ходьбі, зводила разом брови, широко розправляла груди і плечі, щоб видавалися могутніми. Рухатися в такий спосіб було нелегко; так міг робити лише той, хто мав абсолютну свободу. Я ж її не мала, тож рухалася як нікчемний чоловік. Зате рухалася. Я навчилася приховувати свої природні реакції, власну схильність сміятися з дрібничок, які викликали в мене захват. Замість ніжності я почала до всього виявляти лаконічність і виваженість.

Тієї зими я працювала в м’ясній крамниці, де мені не дозволяли навіть одним оком глянути на м’ясо. Лінь Дайю й далі спала всередині мене, а невгамовний вітер Айдахо доводив її до заціпеніння. Тоді мої щоки вже вкрилися борознами, а зуби стали бридкими. Удень я була мов натягнутий нерв: одним оком завжди дивилася попереду, іншим — позаду, а кожен рух, жест і слово супроводжувала запитанням: викрила я себе чи ні? Уночі я спала в колись покинутих рублених хижках, переобладнаних під житло, разом з іншими китайськими робітниками, більшість з яких були шахтарями, що вишукували золото в місцях, де до них уже все перерили білі люди. Інші й далі працювали в пральнях, бризкаючи з рота водою, щоб випрасувати одяг. Я майже не спала, бо пам’ятала, як востаннє дозволила собі заснути й прокинулася з чоловічим кулаком усередині. Натомість лежала й прислухалася до кожного звуку. Тіло напружене, кожне волокно кожного м’яза натягнуте. Іноді в напівсні мені ввижалося, що Джаспер або тон вривалися у двері й тягли мене в пітьму. У такі ночі я щипала себе за долоню, щоб не заснути.

Зима забрала, але й дала. Вона змусила мене осісти на деякий час в одному місці. Я вперше зупинила свій рух, відколи покинула Семюела в Бойсе. Ця зупинка породила план: треба було знайти спосіб повернутись у Китай. Я знала, що далеко від океану, а грошей на дорогу мало. Назад у Каліфорнію не можна — я боялася тону та його нишпорок, та понад усе — Джаспера. Мав бути якийсь інший шлях.

У великому приміщенні суду в центрі Айдахо-Сіті я дала якомусь молодому прислужнику п’ять доларів в обмін на карту Айдахо та околиць. З цієї карти я дізналася, що є й інші шляхи до океану, є порти з кораблями в місцевості, яка зветься Територія Вашингтон. Можна було поїхати на північ, а звідти зрештою попрямувати на захід, аж доки не побачу перед собою тільки океан і небо. Там знайти корабель, який пливтиме назад у Китай. У Китаї знайти бабусю. Разом з бабусею відшукати батьків. Колись згодом — і майстра Вана. А потім одного дня відкрити власну школу каліграфії. Ціль була складною, проте досяжною. Як виявилось, усе, що потрібно, — це зупинитися та підзаробити достатньо грошей для мандрівки на захід і повернення в Китай.

Але з приходом весни м’ясник сказав, що в нього більше немає для мене роботи, хоча в крамниці було людно, як ніколи. Я виявилася така не одна — робітники, з якими жила, теж опинилися без роботи, бо їхні колишні працедавці раптом почали чудово обходитися без додаткової допомоги. Мені довелося знову переїздити та витрачати ті невеликі гроші, які заробила, на дорогу до наступного міста, а потім — знову до наступного. Братися за будь-яку роботу, що траплялася. Я заробляла лише п’ятдесят центів за день. Речей майже не мала.

Працювала чистильницею взуття, прачкою та навіть перекладачкою для білої родини. Продавала квіти — носила їх у двох кошиках, якими балансувала за допомогою жердини на плечі. Але роботу було важко знайти і ще важче втримати — ніби кожне місто висихало від мого дотику. Я згадала, як можна наїстися з майже нічого, приберігаючи ті мізерні харчі, які могла собі дозволити, до кінця дня, щоби потім з’їсти все за раз як одну повноцінну трапезу. Принаймні тоді я могла відчути, що сита, хоча б на мить.

Увесь цей час Лінь Дайю і далі спала.

Коли в Елк-Сіті я втратила останню роботу — знову в пральні, — то видерлася на вагон, який прямував на північний захід. До того ж не сама — завжди була купка таких, як я, хто їздив з місця на місце з надією вижити. Більшість із них були з Ґванджов, тож ми не могли поговорити, але всі розуміли мову мовчання. Один за одним чоловіки зістрибували, коли вагон зупинявся. Хтось із них шукав власний клаптик землі. Хтось утікав. А дехто, як і я, прагнув знайти шлях додому.

Коли вагон зупинився востаннє, на ньому залишилася тільки я. Опинившись перед крамницею, побачила двох схожих на мене чоловіків, які підфарбовували на вивісці назву «Пірс біґ стор».

На відміну від майстра Вана, Нам і Лум не просили мене довести, що я їм підходжу. Вони найняли мене відразу — запропонували їжу, житло й невелику плату за мою роботу. Тож я змінила план: якщо вдасться заощадити двісті доларів, я зможу нарешті вирушити на захід, на Територію Вашингтон, і повернутись у Китай. Ці гроші підуть на оплату дороги, житла, їжі та квитка на корабель. Та найголовніше — вони дадуть мені захист. Я пообіцяла собі перечекати тут зиму та пропрацювати весну, заощадити скільки вдасться й поїхати наприкінці літа. Пірс мав би стати для мене останнім пристанищем в Айдахо.

Тоді мені вже було легко називатися Джейкобом Лі. Я носила коротку зачіску до вух, бо побоювалася, що довга коса підкреслить надто м’які риси мого обличчя. Але було й дещо інше, чого я не врахувала. Якось Нам привселюдно здивувався, що моє горло досі таке плоске в моєму віці. Відтоді я носила навколо шиї хустинку, щоб приховати її гладкість.

Були й складніші речі. Два невеличкі горбочки на грудях належали жінці — тій, яку жадали чоловіки. Я не була такою й не хотіла, щоб мене жадали. Тож обмотувала груди смужками кремової тканини і з кожним обертом відчувала, як випрямляюся, утримуючи в грудях свою силу, та стаю менш вразливою, коли затягую себе дедалі тугіше.

Одного ранку, невдовзі після прибуття в Пірс, я прокинулась і відчула холодний, клейкий слиз між ногами. Навіть не глянувши, я зрозуміла, що це настало. Коли таке відбувалось у борделі, мадам Лі змушувала дівчат запихати глибоко в себе вату й обслуговувати наступного клієнта. Та попри це дівчата влаштовували таємні святкування, коли в когось із нас уперше йшла кров. «Це ознака того, що ти нарешті стала жінкою», — казали вони. Того ранку, коли я прала в холодній воді свою заіржавлену нижню білизну, тручи тканину саму об себе, то дозволила собі пустити сльозу. Колись я з нетерпінням чекала, що виросту і стану жінкою. А тепер, коли це нарешті сталося, все істотно ускладнилось.

Кровотеча тривала чотири дні. Мій живіт був як корабель під час шторму на морі, який кренився та бився сам об себе. Я порізала всі запасні ганчірки, які знайшла в крамниці, запихала їх у штани і щогодини бігала міняти. Прокидалася рано, щоб усе випрати, а потім повторювала процес. Коли на четвертий день кровотеча нарешті припинилась, я полегшено видихнула.

Жити як Джейкоб Лі виявилося самотньо.

Як останній акт своєї трансформації я змусила себе полишити писати ієрогліфи, коли була Джейкобом Лі. Джейкоб Лі не знав каліграфії. Його руки були невмілими, грубими та дещо незграбними. Вони не вміли тримати пензель. Іноді, коли в крамниці не було людно, я вдивлялась у підлогу, намагалася згадати запах океану в моєму волоссі й ловила себе на тому, що виводжу пальцем на стегні ієрогліф. Тоді Джейкоб Лі стискав руки в кулак, щоб придушити це бажання.

Тільки вночі, коли ніхто не бачить, я можу відпочити й дати рукам волю. Я торкаюся своїх стегон, щоб відчути, що вони досі на місці, цілі й неушкоджені. Мну груди, які сверблять від пов’язки, і відчуваю, як вони наливаються або зменшуються з дня на день. Та найбільше я дозволяю своїм рукам вправлятись у каліграфії, скільки вони забажають, пишучи й переписуючи ієрогліфи, які весь цей час залишалися поруч зі мною, були моїми друзями й учителями в тяжку хвилину. Від єдиного лише відчуття того, як мій палець вимальовує штрихи, крапки та лінії, на очі навертаються сльози. Це нагадування, що я ще не втратила себе, що досі жива.

Перш ніж заснути, я повторюю свій план, і так щовечора. Поїхати з Пірса наприкінці літа. Вирушити на захід на Територію Вашингтон. Знайти шлях до океану.

4

Коли сніг застиг суцільною білою шкаралупою й кожен крок звучить як скрегіт кісток, заходить він. День сьогодні спокійний, тож Нам просить мене наглянути за крамницею, доки сам робитиме облік товару в підсобці. Лум пішов у справах.

Заходить він. Високий, як Лум, спина пряма як дошка. Темне волосся, густі чорні брови, гола шия. Шкіра на ній кольору осені.

Він запитує власника крамниці. Голос плавний і грудний. Звук огортає мене, спонукає волосся на руках, ногах і навіть за вухами зосереджено настовбурчитися.

— Нам у підсобці, — кажу. — Покликати його?

— Це не терміново. Я почекаю.

Я намагаюся чимось себе зайняти, але очі й далі зиркають угору. Він молодий китаєць, один з наймолодших, яких я бачила в Пірсі. І щось у ньому, в його гладенькій засмаглій шкірі кольору персика пробуджує в мені таку сильну тугу за домом, якої я вже давно не відчувала.

Нам почув, як відчинилися двері, та вийшов з підсобки.

— Чому ти не сказав, що в нас покупець? — каже він мені. І кидається вітати юнака, злегка зачепивши руками його штани.

— Добридень, — каже юнак. — Чи є у вас каніфоль?

Нам відповідає, що ні, але він може замовити й товар поставлять, якщо юнакові потрібно. Ніхто з нас не розуміє такого запиту, але надія отримати нового клієнта тішить Нама. Юнак приєднується до Нама за прилавком і перераховує торговельні марки каніфолі, яку він шукає.

— Джейкобе, — гукає Нам до мене, — допоможи мені в підсобці. Щойно прийшла нова партія рису, тож слід усе перевірити.

Юнак повертається, щоб глянути на мене й зіставити ім’я з образом того, хто стоїть перед ним. Його обличчя спокійне, очі задумливі. Для нього я просто хлопець.

Решту дня я думаю про нього.

Минає три тижні. Сніг береться брудною кіркою на дорогах. Відтіснений, він дає шлях для відродження життя після хуртовини. На вулицях сльота, виборознена земля піниться на гребенях бурих хвиль. Замість хуртовини приходить вітер, він січе голі дерева та хльоскає по обличчях. Я дивлюся, як дерев’яна вивіска «Фостерз ґудз» гойдається туди-сюди. Люди проходять повз, крокуючи якнайшвидше, — ніхто не наважується затримуватися на вулиці надто довго.

Зате в крамниці тепло. Піч у кутку радісно палахкотить, і коли немає покупців, я стою перед нею та знову й знову кручу руками, аж доки вони стають жовтогарячими. Ще один спокійний день. Лум зустрічається з постачальником десь у місті. Нам просить мене залишитись у торговельній залі й обслуговувати покупців.

Я чую, як позаду мене відчиняються двері та завиває вітер.

— Вітаю, — промовляє він.

Сьогодні юнак одягнений у чорне пальто. Зверху картуз, який робить його схожим на хлопчака й роззброює на тлі широкої впевненої щелепи.

— Радий знову вас бачити, — каже він. — Мені повідомили, що прийшло моє замовлення.

Він без вагань крокує до мене. Ноги рухаються, а решта — ні, ніби його торс підвісили за мотузку. Я випинаю щелепу й випрямляюся, сподіваючись відтворити його поставу.

— Так, — чую сама себе. Я повертаюся за стійку. Він іде слідом і несе з собою запах чаю та старезної деревини. У голові лунає легкий гул, ніби вітер тепер поселився в мені.

Каніфоль лежить у шухляді під прилавком, акуратно запакована в коричневий папір і обмотана конопляною ниткою. Я дістаю її й кладу на прилавок.

— Скільки я вам винен? — питає юнак і дістає гаманець.

— П’ятдесят центів, — кажу йому, а голос не хоче виходити. Він киває й одну за одною викладає монети на прилавок.

Я мала б рахувати гроші, та натомість дивлюся на його руки. Красиві. Пальці довгі, кісточки посаджені глибоко, міцні та впевнені. Нігті широкі й плоскі, великий палець мускулистий, долоні гладкі. Ці руки більше схожі на віяла, ніж на руки. Вони ніби здатні розгорнутися й охопити весь світ.

— З вами все гаразд? — чую, як він питає мене.

— Даруйте, — кажу я, відводячи погляд. Згрібаю монети в долоню й кладу їх у касу. — Дякую. Приходьте ще.

— Чи можна зробити це замовлення щомісячним? — питає вже у дверях. Я бачу, як він стоїть, узявшись однією рукою за дверну ручку, і думаю, ці двері — єдине, що відділяє його від тепла крамниці й несамовитого вітру. Як мені хотілося б, щоб він залишився тут погрітися. Він повертає ручку. Я здригаюся, очікуючи, що вітер звіє його геть. «Не йди», — хочу сказати йому, та натомість лише киваю.

Він відчиняє двері. Вітер стогне, злегка задуваючи назад його пальто.

— Не мерзніть, — каже він мені, занепокоєно звівши брови.

Я бачу, як він віддаляється, — чорна пляма на тлі сірого дня. Опустив голову, ховаючись від вітру, одна рука на картузі, інша — глибоко в кишені тримає каніфоль. Я дивлюся йому вслід, аж доки він зовсім зникає, та воджу пальцями по місцю, де лежали його монети.

Сказавши Наму про каніфоль, я йду назад гріти руки біля печі. Роблю ними зо п’ять обертів і розумію, що гріти їх немає потреби. Ні обличчя, ні будь-яку кінцівку. Моє тіло вже горить.

Коли він пішов, я наказую собі триматися якнайдалі. Бо вже знаю це відчуття небезпеки: шкіра червоніє, ноги наливаються кров’ю. У шлунку відчувається голод, навіть якщо його щойно наповнила. Не знаю, чому цей юнак змушує мене так почуватися, але певна, що моє тіло намагається сказати мені: «Він — загроза». Цього разу обіцяю прислухатись. Я більше не попадуся. Більше не буде ні Джасперів, ні мадам Лі, ні Семюелів, ні сивих. Буду тільки я.

«Знову й знову, — казав майстер Ван, — відпрацьовуй штрихи знову й знову, аж доки не заплющиш очей — й ієрогліф зрине в повітрі. Доки не знатимеш щось так добре, що тілу залишиться лише слідувати твоїй волі».

Я готуюся до цієї миті, знову й знову піддаю себе небезпеці та чекаю на той день, коли зможу її розпізнати. Бути собою від самого початку вело мене тільки в пітьму. Натомість я тренуюся стирати, перевертати та відтворювати себе, аж доки мені залишиться просто зникнути.

Упродовж наступних тижнів я знаходжу спосіб зникнути, якщо юнак заявиться у крамницю. Я легко заскакую в підсобку й залишаюся там, аж доки почую, як двері знову відчиняються та зачиняються. Лум не розпитує мене, а лише дає вказівки, схилившись над своєю книгою. Нам, здається, завжди помічає, що я пішла, коли мене вже немає. А мені й байдуже. Для них я лише дивакуватий малий Джейкоб Лі.

Але принаймні я жива. В усякому разі мені вистачить повітря, щоб протягти ще одну ніч. Я наказую собі забути його, хай хто він такий. Вигадую ім’я почуттю, яке оселяється в мені, коли чую, як його голос лине крамницею. І переконую себе, що коли палаєш заживо, нічого доброго з того не буде.

5

У березні сніг досі йде: то сипле порошею, то ковдрою опускається на голови, доки все не покриє — кути, виступи, долини, вершини — геть усе навколо. Мені подобається дивитись, як світ змінюється від сніжного дотику — гілки вдвічі товщають під білим покровом, гострі скелі стають округлими й пухкими. Я тішуся, що все-таки існує велична сила, яка робить рівними людей і звірів та запрошує нас уклонитися перед тим, що нам непідвладне. У дні, коли в крамниці мало роботи, я гуляю містом та уявляю, який вигляд мають дерева влітку та чи є на них квіти. Вони можуть бути лавандовими, кораловими, білими. А після них можуть з’явитись ягоди.

Але справи у крамниці нарешті йдуть угору. Нам і Лум щасливі. А власник «Фостерз ґудз» — ні. Ми бачимо, як він мовчки й непорушно зависає біля нашої крамниці. Холод йому не страшний. Він важкоатлет, боєць. Гордість Пірса, за словами Лума, який знайшов замітку про Фостера в газеті «Пірс сіті майнер». У молодості Фостер був чемпіоном з боротьби, про що й досі нагадують його широкі, бичачі плечі та покалічені вуха. Від його виду мені ніяково — це інший вид загрози, ніж ті, з якими я стикалася раніше. Може, тому, що йому нічого не треба робити. Він знає, що його присутність сама по собі викликає тривогу.

Коли Фостер учетверте за тиждень затримується перед нашою крамницею, я запитую Нама й Лума, чи варто мені попросити його піти.

— Не розмовляй з ним, — гаркає Лум. Він підозріло ставиться до Фостера, як і до всіх інших, тож останніми днями тримає бухгалтерську книгу поближче до грудей, ніби це зробить крамницю непроникною.

Нам заламує руки, але в таких питаннях він покладається на Лума.

— Я не сумніваюся, що у Фостера добрі наміри, — каже він після того, як Лум пішов. — Він просто хвилюється за свою справу, як і ми.

А все тому, що в нас стає дедалі більше білих покупців. На моїх очах вони зливаються в одну велику білу істоту.

— Вітаю! Як ваші справи? Допомогти щось підібрати? — запитую їх. Я маю бути їхнім консьєржем, як каже Нам. Тим, хто може дати саме те, що зараз потрібно. Це ще один наш спосіб здобути перевагу над «Фостерз ґудз».

— Ви добре розмовляєте англійською, — каже мені жінка зі світлим крижаним волоссям, так ніби обдаровує мене дорогоцінним компліментом.

Я дякую їй, хоч і не знаю, у чому тут комплімент. А в душі хочу розповісти цій жінці, як саме я опанувала її мову. Розповісти про кімнату з маленьким віконцем, розміщеним так високо, що до нього не дістатися навіть добротною драбиною. Про стару з ціпком. Про те, як я горбилася над книжками й видавлювала з рота чужорідні звуки. Я хочу розповісти їй, як у бочці з вугіллям перепливала океан — і все задля того, щоб опинитися тут перед жінкою, яка хвалить мою англійську, вважаючи, що робить приємність.

Натомість я киваю та згинаю своє тіло в серп, щоб вона побачила, яка я вдячна.

В інших немає в запасі таких компліментів для мене. Один літній чоловік каже мені не витріщатися на нього й називає жовтим нехристом. Маленька дівчинка тицяє на мене пальцем і питає батька, чому я маю такий вигляд. Хлопець, не набагато молодший за мене, шкіриться й показує пальцями якийсь жест. Ще одна жінка відступає й гукає свого чоловіка. Той кидається й погрожує запроторити мене за ґрати за розмову з його дружиною. Це нагадує мені, як чоловіки дивилися на нас у мадам Лі, — ніби ми були чимось абсолютно іншим, а тому — страхітливим. У борделі вони вкладали цей страх на лопатки, коли тягнули нас у ліжка. Не знаю, як боротимуться з цим страхом тут, але починаю розуміти, що в місцевості Айдахо, яку ще називають Заходом, бути китайцем може стати рівносильно хворобі. Ледве не через день заходить хтось із людей шерифа й просить показати наші документи. Я протягую пожовклий папірець, який забрала в Семюела, — найдорожче, що тепер маю. Як і власник готелю у Сан-Франциско в ніч моєї втечі, люди шерифа не помічають різниці між мною та хлопцем, чия фотографія в моїх документах. Вони бачать лише китайця.

Більше, ніж будь-коли, я усвідомлюю, ким є. Простір між моїми очима й носом, між носом і губами, губами й підборіддям може бути чимось, що відрізняє мене від інших, навіть робить неповноцінною. Якби батьки бачили мене, то розсміялися б. «З чого це ти взяла, що інакша?» — запитали б вони. Але тут я справді інакша. Такою мене роблять білі люди. Бо чому вони тоді відступають убік, коли я проходжу повз, або уникають моїх очей чи шепочуть щось собі під носа так, щоб я не чула? Моє тіло вкрите складами іншої мови, як сувій царства, яке існувало задовго до них і ще довго існуватиме, коли їх не стане. Я — те, чого вони не можуть збагнути. Те, чого вони бояться. Як і всіх нас.

Але попри нашу «китайську» хворобу, кількість покупців зростає. Ціни надто привабливі для них, щоб від такого відмовлятися. Вони насторожено ходять крамницею, пурхають над полицями й одним оком розглядають товар, а іншим визирають когось, хто міг би впізнати їх і спитати, чому вони купують мило тут, у крамниці кулі, якщо далі по вулиці є чудовий американський магазин. Розплачуються вони мовчки — вивалюють монети на прилавок і вибігають на вулицю з опущеними головами.

Наприкінці березня, коли температура підіймається, а сонце кидає промінці в наші вікна, я бачу, як під крамницею збирається гурт людей. Було рано, і ми ще не відчинилися, тож я махаю до людей і показую на табличку «Зачинено» на дверях.

Мої жести залишаються без реакції.

Натомість народ гуртується біля входу. Декого я впізнаю: білий чоловік, який щодня проходить повз, але ніколи не заходить у крамницю, заглядає всередину, ніби може розпалити вогонь лише поглядом; біла жінка, яку я іноді бачу в гастрономі; світловолосий чоловік, який зайшов одного разу, щоб заявити, що ніколи нічого в нас не купить. Є ще багато інших, яких я не впізнаю, але їхні очі говорять, що мені достатньо знати когось одного, щоби скласти уявлення про них усіх.

У їхніх руках плакати з великими чорними літерами. «МЕРЗЕННА РАСА», — читаю на одному з них. «НЕДОРОСТКИ», — на іншому. «НЕХРИСТИ». «КУЛІ». «КИТАЙОЗИ».

Я ще намагаюся збагнути, що означають усі ці плакáти, коли натовп починає кричати. Спершу одним голосом, роздратованим і неприязним. Потім приєднується інший, цього разу різкий і гугнявий.

Далі ще один, розкотистий і лютий. Потім іще й іще, доки всі окремі голоси не зливаються воєдино. На моїх очах з людей вони перетворюються на постаті з шиями, руками, ногами й одним на всіх голосом — грізним, схожим на гудок потяга, коли той зупиняється.

— Китайці — геть! — скандує голос. — Геть, геть! Китайці — геть!

Один з білих чоловіків попереду натовпу виступає вперед і притискається обличчям до вікна, вишкіривши зуби. Я бачу два ікла кольору свинячих кишок. Його губи розтягуються по склу, а в щілинах між зубами блищить слина. Повіки розсуваються й оголюють тонкі малинові візерунки на білках очей. Коли він помічає, що я на нього дивлюся, то відступає та плює мені в лице. Плювок ударяється об скло та стікає вниз, але я все одно здригаюся. Натовп радіє.

Тепер усе стає на свої місця. Ці написи про нас. Вигуки про нас. Натовп тут зібрався через нас.

Нам вибігає з підсобки, почувши вигуки, які розбиваються об наші великі скляні вікна.

— Ми зачинені, — каже він спершу до мене. Потім його очі ковзають до натовпу, що зібрався на вулиці, до написів на їхніх плакатах — і його голос зникає.

— Вони щойно прийшли, — кажу йому, хоча розумію, що насправді кричу.

Однак Нам не рухається. Не знаю, через що йому випало пройти, що довелося пережити, але розумію, що з таким він, напевно, ще ніколи не стикався. Щось грюкає об скло, і ми обоє відскакуємо — хтось жбурнув гниле яблуко.

Я вирішую діяти; перш ніж наступний об’єкт полетить у вікно, я тягнуся рукою, щоб опустити жалюзі. Вони грюкають униз — і розлючені обличчя за мить зникають. Але їхні голоси й досі гримлять. «Якщо гнилі яблука й не розіб’ють вітрини, — думаю я, — то це зроблять їхні крики».

— Що нам робити? — питаю я Нама й відходжу від вікна ближче до нього. — Не можна відчиняти крамницю, коли на вулиці таке.

Нам потирає скроні, міцно заплющивши очі, і щось бурмоче.

— Наме, — голосно кажу я й цього разу трясу його за руки. — Що нам робити?

— Дай подумати, — відповідає Нам кволим голосом. Він уперше схожий на старого.

— Ми знаємо, що ви там! — горлає натовп. — Боягузи! Підступні виродки! Виходьте! Виходьте, чорнороті!

Навіть з опущеними жалюзі ми надто вразливі, надто відкриті. Те, що ми не бачимо їхніх облич, дало їм ще більше сили рости, мутувати у щось гігантське й смертоносне. Вони вже не люди, а звірі.

— Вони нас навіть не знають, — ображено каже Нам. — Я мушу з ними поговорити. Це все непорозуміння. Так. Вони мене послухають.

Я пригадую чоловіка з вишкіреними зубами, його розплющене по склу обличчя.

— Сумніваюся, що вони послухають, — кажу Наму.

Але вже пізно. Нам рухається навдивовижу прудко, як на свій вік, а тому прошмигує повз мене до дверей, перш ніж я встигаю його зупинити. Я простягаю руку й відкриваю рота, щоб викрикнути: «Ні!», але гул натовпу вже розростається. Нам зникає, і за ним клацають двері.

Знову це вже не раз пережите відчуття страху — ніби всередині щось швидко, миттєво обривається. Я підбігаю до вікна та просовую палець між жалюзі.

Нам на вулиці, його округле тіло твердо стоїть на землі. Побачивши його, натовп відступається, відсахується як єдине ціле. Він щось їм говорить, його голос спокійний і гучний. Натовп затихає. Здається, слухає.

Але що довше Нам говорить, то більше наростає якась активність. Натовп знову обурюється: спершу стиха гуде, потім дедалі гучніше, аж доки тіла людей не починають стогнати під вагою гніву.

Я більше не чую голосу Нама. Думаю, він сам теж. Чоловік, який вишкіряв зуби, знову стоїть попереду, витріщається на Нама та кричить. Його вуха червоні, як сливи.

І тоді це стається — так швидко, що мої очі ледь устигають помітити. Повз вуха чоловіка пролітає якийсь предмет і приземляється біля правої ноги Нама. Нам нахиляється, щоб глянути на нього. Судячи з його мовчання, можу сказати, що він спершу розгубився, а потім злякався. Пальцями я притискаю вниз жалюзі, щоб краще розгледіти, і бачу біля нього камінь.

Перш ніж ми з Намом устигаємо зреагувати, у повітрі свистить ще один камінь — цього разу вдаряється у вікно прямо над моєю головою. Я різко вдихаю й відриваю руки від жалюзі.

Тоді я ще цього навіть не бачу, але розумію, що зовні світ обвалився. Голоси більше не голоси, а дике гарчання. Коли я знову зазираю через жалюзі, то бачу, як натовп ринув, але не по домівках, — ні, вони рвуться вперед. Нама вже не видно — люди обступили його, штрикаючи своїми табличками в небо, і дедалі більше каміння летить у вікна, градом обсипаючи скло.

«Треба забрати Нама всередину, — думаю. — Вони його вб’ють».

Двері переді мною. Я бачу їх. Я відчиняла й зачиняла їх сотні разів. Треба зробити лише кілька кроків, переступити поріг і вийти на вулицю.

Але те, що досі тримало мене живою, так само втримує мене на місці. Цей надійний інстинкт — захиститися, втекти — повертається, і моє тіло надто швидко йому радіє. Воно добре пам’ятає.

— Ворушися! — кричу я. Проте стою на місці, силуючись вирватися з себе, а голоси назовні сягають до чогось близького до вбивства. Я кричу на свої долоні, руки, ноги — але більше не впізнаю їх, так само, як і серце, що б’ється в мені.

Знову вона мене почула. Знову прийшла врятувати. Я відчуваю, як відкривається мій рот, як щось довге, вигнуте і слизьке випадає звідти на підлогу. З мене виповзає Лінь Дайю. Тепер вона врятує мене. Урятує нас.

Я бачу, як вона кидається до дверей, але насправді це роблю я. Бачу, як її рука хапається за дверну ручку. Бачу, як вона повертає її. Я чую голоси надворі, вони підхоплюють і несуть мене вперед. Їхня лють ошелешує, як холодна вода по тілу. Лінь Дайю просить мене прикрити руками обличчя — я слухаюся. Вона каже, що шукатиме Нама, а мені наказує стерегтися каміння.

Он він, лежить на землі, згорнувшись у клубок. Натовп танцює навколо нього, лупцює ногами та плюється.

— Припиніть! — плачу я й ненавиджу себе за це, бо сумніваюся, що чоловікам властиво плакати. Лінь Дайю підштовхує мене до Нама.

— Я вб’ю кожного, хто завдасть тобі болю, — обіцяє вона.

Нам не рухається. Я падаю перед ним на коліна й не можу спинити сліз.

— Будь ласка, — звертаюся я до людей. Вони кричать так гучно, а їхні зуби такі гострі. — Він не зробив нічого поганого. Відчепіться від нас.

Хтось розмахує плакатом з написом «МЕРЗЕННА РАСА» перед моїм обличчям. Я підіймаю очі й бачу білого чоловіка, який вишкірявся до мене. Зблизька видно, що його лице вкрите шрамами від віспи. Він задоволений, ніби знайшов на землі шматок золота. Підняту руку стискає в кулак. Якщо ці люди дізнаються, що я дівчина, що завадить їм вчинити наді мною наругу, як це зробив сивий? Я кидаюся прикрити Нама своїм тілом і молюся, щоб Лінь Дайю виконала свою обіцянку.

Але мої сподівання не справджуються. Натомість я відчуваю, як хтось підіймає мене за чаншань і витягує з натовпу.

— Ні! — вигукую я, бо думаю про Нама, який досі лежить на землі.

— Не пручайся! — кричить голос, що мене тягне. — Годі! Треба повертатися всередину.

Останнє, що я бачу, перш ніж зачиняються двері, — це білий чоловік із вишкіреними зубами. Натовп і далі штовхається навколо нього, але він стоїть непорушно. Чоловік підіймає руку та вказує на мене, скрививши рот у гротескній посмішці. Потім він повертається до натовпу й відмахує його геть, як мух. Голоси стихають. Одне за одним вони знову стають чоловіками й жінками. І так само одне за одним плюють на двері «Пірс біґ стор», перш ніж розвернутися й піти.

6

— Усе скінчилося, — каже голос звідкись здалеку. — Тепер ти в безпеці.

— Але ж Нам… — я плачу, уткнувшись у руку. Єдине, що бачу перед собою, це його тіло, схоже на мішок із землею, і тварюк, які лупцювали його ногами знову й знову.

— Він тут, — відповідає голос. Тепер уже ближче, ніж раніше. — Загроза минула. Глянь.

Я чекаю, що Лінь Дайю скаже мені протилежне. Але нічого не чую, тож підіймаю голову.

Нам лежить горілиць на підлозі, ноги зігнуті у формі четвірки, руки розслаблено складені на животі. Він стогне. Живий. Я підсуваюся до нього.

— Я не постраждав, — каже він, коли бачить мене. — А ти, Джейкобе?

Я хитаю головою:

— Ні, я цілий.

Він помічає мої сльози й злегка сміється:

— Плачеш за мною? Ти ж мій хороший.

Позаду нас хтось ворухнувся. Я згадую, що ми не самі. Хтось урятував нас обох, вийшов із натовпу та відтягнув у безпечне місце. Я обертаюся, щоб подякувати нашому рятівникові, але мій голос запинається.

Він. Юнак, який приходить по каніфоль. Я доклала стільки зусиль, щоб його уникнути, а він усе-таки до мене дістався.

— Ти в порядку? — питає юнак. — Підведешся?

Він простягає мені руку в рукавичці.

Я не беруся за неї. Джаспер був моїм рятівником, однак він урятував мене від однієї загрози, щоб кинути у ще гіршу. Семюел теж. Слово «рятівник» нічого не важить.

— Ти! — кажу я йому. — Що ти тут робиш?

Нам штурхає мене в руку:

— Що з тобою? Цей юнак урятував нам життя.

Але Нам старий і довірливий. Я ж навчена. Спершу натовп був невеликим, але він розростався. Через нього важко було б пробратися, особливо китайцю. Це означало єдине — юнак був у натовпі від самого початку.

— Ти — один із них! — кричу я й гарячково озираюсь у пошуку Лінь Дайю. Пора вже їй виконати свою обіцянку. Але побачене збентежує мене: вона сидить на прилавку та розчісує пальцями волосся. Вона ігнорує мене.

— Ні, присягаюся, — каже юнак.

— Брехун! — Я зриваюся на ноги й намагаюсь відтягти Нама від юнака. Він пручається та відбивається від моїх рук. — Ти вийшов із натовпу й тепер тут, із нами. Чого тобі треба? Навіщо вони тебе послали? Бо ти схожий на нас? Думали, ми тобі довірятимемо?

— Джейкобе, — бурмоче Нам. По його підборідді тонкою ниткою стікає кров.

Від вигляду його крові й того, що щойно сталося, мене охоплює жах. Я відпускаю Нама — він з тихим грюком падає на підлогу — і кидаюся геть, бо жовч виривається з мого рота.

— Дозволь... — каже юнак. Моє тіло знову здригається в конвульсіях, перш ніж він встигає договорити. Блювотиння рідке, як вода. У моїй затуманеній голові крутяться обличчя натовпу, їхні роти розтуляються та стуляються, такі ж червоні, як те, що тече по підборіддю Нама. Я вірю, що коли все виблюю, то стане так, ніби нічого й не було. Не відбудеться жодного протесту, юнак не стоятиме зараз перед нами, ми з Намом не лежатимемо на підлозі. Я знову буду просто Джейкобом Лі, мовчазним і надійним.

Але коли я виблювала все до краплі, а потім викашляла порожні звуки на підлогу, то зрозуміла, що залишилася спустошеною.

Тильною стороною долоні я витираю рот і намагаюся підвестись.

— Йому потрібна допомога, — каже юнак і жестом вказує на Нама. — Можливо, він зламав ребро чи два. Та й тобі недобре. Дозволь мені допомогти. Хоча б дочекатися лікаря. Я послав за ним, коли побачив натовп.

Він дуже люб’язний, але я не вірю жодному слову. Я повертаюся, щоб сказати щось Наму, але він уже ствердно киває та гукає юнака рукою. Той не вагається. Підходить до Нама й нахиляється, а тоді просуває одну руку йому під голову, а іншою підтримує спину. Потім вони обоє дивляться на мене.

— Джейкобе, — звертається Нам. — Допоможи.

— Звичайний синець, — заспокоює лікар. — Просто забив ребро.

— Наму не можна перенапружуватися. Не носити важкого, не підіймати руки вище від грудей і не стояти надто довго, — він перелічує всі ці рекомендації Луму, який щойно повернувся з чотириденної поїздки до сусіднього округу Мюррей, а потім каже нам: — Ви легко відбулися.

Лікар іде. Коли він виходить із крамниці, на вулиці вже тихо й безлюдно. Лум проводжає його поглядом. Розлючений, він не розуміє, як таке могло статися. Ми з Намом намагаємося пояснити, але й самі не здатні повністю це осягнути.

— Що можна з цим удіяти? — зрештою запитує Лум, однак ми знаємо, що він не сподівається почути від нас відповідь.

Юнак, який досі чекав у тіні, повертається із заварником гарячого чаю.

— А ви... ви врятували їх, — каже Лум.

— Нельсон, — відповідає юнак. — Мене звати Нельсон Вон.

— Я — Лі Кі Нам. А це Леслі Лум і Джейкоб Лі.

Нельсон злегка вклоняється перед кожним з нас, перш ніж налити чаю. Він робить це просто, без жодної пишності чи жестів, властивих чоловікам, які пили чай з моїми батьками. Теплий бурштиновий напій. Я мрію про єдине — обвитися навколо нього, але внутрішній голос мене зупиняє.

— Отрута, — застерігає він.

Пізно — чашки з чаєм розібрано в передчутті полегшення, яке він принесе. Швидше, ніж я встигаю щось зробити, Лум першим робить спраглий ковток. Я очікую, що чашка випаде з його рук і розіб’ється об підлогу. Що його очі вилізуть з орбіт, а руки схопляться за шию, коли він почне задихатися. Моя дерев’яна табуретка перекидається назад. Я готова вихлюпнути гарячий чай Нельсону в обличчя.

Лум робить ковток, вдих, потім знову ковток. Він відставляє чашку з чаєм і потирає руки. У його вигляді нічого не змінилося.

— Що з тобою? — каже Лум, помітивши мене. — Пий чай. Гарячий.

Я підіймаю табуретку й сідаю. Мої щоки палають, а погляд уникає Нельсона.

— Як ти дізнався про те, що відбувається? — запитує Лум у Нельсона.

— Я йшов містом і побачив, що всі кудись біжать, — розповідає Нельсон. — Я теж почав бігти, не знаю чому. Просто відчув, що щось не так. Коли опинився на місці, де зібрався натовп, то збагнув, що саме відбувається. І побачив вас двох.

Поки він говорить, я тягнуся до своєї чашки, щоб чимось зайняти руки. Пече, але я обхоплюю пальцями посудину, жадаючи, щоб рідина пропалила кераміку та змила весь біль, який я тримаю в тілі.

Раптом Нельсон повертається до мене. Наші очі зустрічаються вперше від того ранку. Я стискаю чашку міцніше.

— Не варто було тобі виходити з крамниці, — каже він. — Це було дуже небезпечно. Вас обох могли вбити.

Мій страх перед ним зникає, його заміняє лють. Хто він такий, щоб повчати мене що добре, а що погано?

— По-твоєму, мені було краще залишатись усередині? Нама могли вбити.

Я чекаю, що Нельсон випалить щось у відповідь, але він цього не робить. Натомість дивиться мені у вічі. Моя репліка зависає в повітрі, усіх огортає гнів.

— Вибач, — каже він. — Ти хотів урятувати друга.

«Він що, знущається з мене?» — думаю собі.

— На моєму місці так учинив би кожен, — відповідаю. — І годі про це.

— Це все Фостер, — каже Лум. — Ми бачили, як він стовбичить під крамницею, наче примара. Злиться, що ми переманили його покупців.

— Фостера там не було, — промовляє Нам, здивувавши всіх нас. Він довгий час сидів мовчки, прикутий поглядом до вхідних дверей, але тепер допитливо дивиться на Нельсона. — Хто вони? Ти їх знаєш?

Нельсон відкидається назад і зітхає. Я помічаю рубець під його щелепою.

— Знаю, — каже він. — І їх стало більше. Сьогоднішній натовп протестував не просто проти вас чи вашої крамниці. Протест був проти всіх китайців.

Це змусило нас трьох замислитися. Протест проти всіх китайців. Мені згадалися маленькі шахтарські містечка, які я об’їздила торік. Як раптово й без жодних пояснень там не ставало роботи. Тепер я починаю розуміти.

Лум першим порушує тишу:

— Це через підписаний президентом закон?

— Закон? — перепитую я. — Який закон?

— Той, що забороняє китайцям в’їжджати в Америку, — пояснює Лум, і його очі зблискують під окулярами. — Тож можна вважати, що нам пощастило, що ми вже тут, ха!

Але ніхто більше не сміється, особливо Нельсон.

— Це правда, — каже він. — Після ухвалення закону люди в місті дедалі гучніше заявляють, що не хочуть, щоб ми тут жили. І не тільки тут. Усюди. Мій друг у Бойсе каже, що в них протести відбуваються ледь не щотижня, і народу щоразу більшає.

Знову тиша, але тепер разом із зажурою. Я дивлюся на свої руки, досі такі маленькі й дівчачі. Вони ніяк не змогли б захистити мене від тих нелюдів з вулиці.

— Нам потрібен план, — каже Лум. — На випадок, якщо вони повернуться.

— Ні, — відповідає Нам. — Просто не вплутуймося, і, може, вони самі підуть геть.

Лум хитає головою, його обличчя червоніє.

— Ти ж чув, що сказав цей юнак. У Бойсе протести щотижня. І їх буде ще більше. Якщо тут стане так само, як нам тоді вижити? Хто захоче в нас скуповуватися?

— Ми не можемо з ними боротися, — каже Нам, згорбившись, ніби його тіло десь протікає. — Якщо не зважатимемо, можливо, вони відчепляться. Побачать, що ми добрі й чесні люди. Що не хочемо неприємностей.

Лум фиркає:

— Гадаєш, вони відчепляться? Не відчепляться. Ось побачиш. Завтра, післязавтра чи через день вони повернуться. І Фостер разом з ними.

Нам грюкає своєю важкою рукою по столу. Я ще ніколи не бачила його таким: це не той веселун, поруч із яким я жила останні кілька місяців. Схоже, після ранкових подій у ньому щось змінилося. Уперше він здається більшим за Лума.

— Не тобі мене повчати, — обурюється він. — Це не на тебе напали. На мене! І я кажу, що ми не зважатимемо.

Лум опускає очі. Я бачу, що він не згоден, але сваритися теж не бажає. Не зараз.

— Добре, — каже зрештою й відвертається. — Та якщо вони повернуться і приставлять до твоєї голови пістолет, не клич мене на поміч. Просто згадай свої слова: не зважай. Побачимо, чи це тобі допоможе.

— Я не міг не помітити твоїх рук, — трохи згодом каже мені Нельсон.

Уже вечоріє, і повільний відхід сонця наводить на мене сумне відчуття, що все закінчується раніше, ніж хтось до цього готовий. Коли чай охолонув і Нам обм’як на своєму стільці, я відвела його в ліжко, якомога ніжніше вклала та приклала гарячий рушник до живота. Нельсон запропонував залишитися й допомогти Луму з вечерею.

Я стою біля вітрини й відтворюю в пам’яті ранкову сцену, коли чую позаду його голос. «Це кінець, — думаю. — Він бачив мої руки і знає, що я не той, за кого себе видаю. Його підіслав не натовп, а тон і Джаспер, щоб знайти мене. Може, він зараз накине мені на голову мішок і відтягне в ніч?». Я розвертаюся до нього обличчям.

— Роби вже, — кажу йому. — Я втомився від цього всього.

— Що? — питає Нельсон. — Я лише мав на увазі… Я відзначив твої руки, бо вони схожі на руки митця.

Уже втретє за сьогодні Нельсон Вон мене дивує. Я переминаюся на місці, сказати нічого.

— Я граю на скрипці, — каже він і жестикулює. — Тож легко розпізнаю митця.

— На скрипці? — перепитую. Я не пригадую, що вчила це слово на заняттях англійської.

— Siu tai kam[41]?— каже він. — Xiao ti qin[42]? — Його китайська неточна й не рідна йому. Доводиться копирсатись у пам’яті. «Він не народився з нашою мовою в устах», — збагнула я.

Та все одно я впізнаю слово. А разом з ним приходить спогад — щось скорботне й гортанне пливе крізь відчинене вікно. Так звучала б утрата, якби її можна було втілити в музику. Мама заплющила очі й приклала руки до серця. «Ця мелодія нагадує мені про мою маму», — промовила вона.

— Вибач, якщо засмутив тебе, — каже Нельсон.

— Я ніколи не грав на скрипці, — відповідаю. Не знаю, чому я відкриваюся йому. — Але мама завжди захоплювалася музикантами, і я теж.

Коли він це чує, його обличчя спалахує, хоча вже й темно.

— Приходь якось послухати, як я граю.

Іще один сюрприз. Ідея безглузда. Це останнє, що я сподівалася почути. Невже він так вирішив заманити мене в пастку, яку замислив? Я чекаю, що моє тіло знову запалає, що в животі зрине пересторога. Натомість відчуваю лише настирливий глухий гул.

Це почуття нове для мене, проте цього разу я не можу сказати, чи віщує воно щось лихе. Не знаю, що це, тож воно мене лякає.

— Можливо, — кажу Нельсону.

7

Після протесту все на якийсь час затихло. Про той день нагадує лише маленька тріщина на вікні, яка не надто відрізнялася від брудної плями чи водяних розводів, і Намове забите ребро. Я підмітаю крамницю, витираю пил між кожною бляшанкою, банкою й мішечком, а також заповнюю полиці, аж доки вони не починають ломитися під новим товаром.

— У нашій крамниці широкий і багатий вибір, — каже Лум, коли бачить мою роботу. — Ну хто не захоче сюди прийти?

Нам і Лум без перестану торочать про Нельсона — мовляв, він, вочевидь, захисник, посланий нас охороняти. Знаю я таких захисників. Мені так і кортить відкрити цим двом очі, коли вони вихваляють його зріст і миловидне личко. А ще його спритність.

— Хороший юнак, — далі гне своє Лум. — Джейкобе, ти міг би дечого повчитись у нього, якщо хочеш вижити в цьому світі.

— Мати друзів не завадить, — каже Нам. — Ти ж не бажаєш зістарітися самотнім, як я, якому більше ні з ким зустрічати смерть, окрім як з Лумом. Ти хочеш мати сім’ю. Джейкобе, ти чуєш?

Зі мною щось коїться. Я мала б думати про те, як триматися подалі від Нельсона Вона, та натомість згадую його руки й нігті, широкі та плоскі, з білими півмісяцями внизу нігтьової пластини. Згадую мить, коли його пальці ковзнули по моїй спині — ми тоді несли Нама на ліжко перед приїздом лікаря — і як швидко він перепросив за це.

Уночі я пальцем по стегну пишу його ім’я. Нельсон. Китайською це Ні Ер Сень.

Я розбираю ієрогліфи на складові. Якщо зможу зрозуміти його ім’я, то збагну й наміри. Але воно так легко не піддається. Ні та Ер — просто звуки для відтворення їхніх англійських відповідників. А от останній, Сень 森, означає «ліс». Два дерева внизу й одне згори.

Три дерева, один ліс. Вочевидь, як і ліс, Нельсон таїть у собі безліч усього. Він певно має багато граней, але яких саме — я досі не збагнула.

— Час покаже, — обнадіює мене Лінь Дайю. Ні, не обдурить скрипаля рука. Знає вона, про що плаче ріка.

Рік сну їй був на користь. Відколи натовп розбудив її, Лінь Дайю з кожним днем стає сильнішою, і тепер їй уже не треба таїтися всередині мене. Навпаки, вона вилазить назовні, коли заманеться, і бродить навколо, не питаючи мого дозволу. Вона дедалі більше нагадує мені Лінь Дайю з роману — каверзує, складає вірші та співає про могилу квітів[43]. Її кашель слабшає, і зараз вона просто злегка прочищає горло.

— Не такий він уже й лихий, якщо грає на цінь[44], — каже вона мені. — Я теж граю, і я не лиха. Чи ти забула?

— Ні, — кажу їй, — не забула.

Лінь Дайю розпливається від задоволення, і я починаю замислюватись: а що, як вона має слушність щодо Нельсона?

Полум’я повертається, але цього разу ніжне, як проміння пообіднього сонця, яке розляглося на моїй шкірі. Коли я сплю, воно в мені, а коли прокидаюся — вистрибує назовні, рожево-фіолетове від сонної заграви. Я вишукую загрозу, якої колись боялася, але вона вислизає, витісняється цим новим почуттям, назви якого я досі не знаю.

— Ти можеш сказати, що це? — питаю я Лінь Дайю. Сьогодні вона сидить на прилавку в крамниці й набиває рот замерзлими квітами. Вони мертві, але досі красиві, вкриті крижаною кіркою. Від укусів квіти розламуються і тріщать на її зубах.

— Навряд чи я знаюся на чоловіках, — відповідає вона. З її рота біжить вода, розтікаючись мокрою плямою на підлозі.

— Я зараз не про те, що сталося з тобою, — кажу й підбігаю, щоб витерти калюжу рукавом сорочки.

— Тоді про що?

— Я хочу знати, чи Нельсон Вон лихий. Хочу знати, чи почуття всередині мене хороше, чи погане.

— Рожевим цвітом вкрився персик на весні. Прекрасна панна заспіває нам піснí.

— Припини. Я питаю серйозно.

— Звідки мені знати?! — обурюється вона. — Ще недавно ти не бажала мати зі мною нічого спільного. А тепер глянь на себе! Поради в мене питаєш. Невже ти справді так мені довіряєш?

Якби зараз сюди зайшов покупець або ж Нам і Лум, вони закинули б мене на воза й відвезли б у божевільню. Але я таки хочу дещо висловити дівчині, на честь якої мене назвали.

— Ображаєшся, що я ненавиділа тебе в дитинстві?

Лінь Дайю доїдає останні квіти й облизує кінчики пальців.

— Ти ранила мої почуття, — відказує вона. — Але тепер розумієш, що ненавидіти мене не варто. Тепер ти мене потребуєш. І завжди потребувала.

Я мовчу. Вона й так знає все, що я хочу сказати.

Лінь Дайю вдивляється в мене.

— Нельсон Вон не лихий, — зрештою промовляє вона. — Насправді він мені навіть подобається. Ти питала, хороше це почуття чи погане. Цього я не знаю. Можу тільки сказати, що воно таїть у собі й добро, і зло.

Вона замовкає, а потім сміється:

— Або ж ні те, ні інше?

Мені хочеться спихнути її з прилавка, на якому вона сидить.

— Від цих слів мені мало користі, — гаркаю їй. Я дурне дівчисько, яке розмовляє з привидами.

— Гаразд, — вона підводиться, щоб знайти ще квітів. — Але я сказала тобі те, що вважаю за правду. Не моя вина, що ти надто вперта, щоб мені повірити. Ти завжди була такою, я тобі це казала?

Лум мав слушність — натовп таки повертається. Через сім днів після інциденту ми знову чуємо ті самі голоси, які зливаються в один, відчуваємо той самий тупіт у напрямку наших дверей, коли їхні чоботи чвакають по багну, мокрому снігу та відмерлій траві.

— Небожителі[45]! Сарана єгипетська! Повертайтесь у своє Квіткове царство[46]!

Ми діємо за планом: зачиняємо двері, опускаємо жалюзі й мовчимо. Ні про що не думати, не висовувати носа. Цього разу натовп простоює годину, перш ніж розійтися. Я сиджу, підперши двері спиною, ніби мого тіла достатньо, щоб не дати їм проникнути всередину. Але поруч зі мною так само сидить Лум і каже розправити й виструнчити спину.

— Отак і стають чоловіком, Джейкобе, — промовляє він.

8

У Західному Айдахо трьох китайських шахтарів звинуватили в мародерстві. Їх відвели в ліс і прив’язати косами до дерев. А потім перерізали горлянки.

У Південному Айдахо китайця звісили з воріт на канаті.

У Східному Айдахо чотирнадцятирічного китайського хлопця виволокли з домівки його родини й повісили на мотузці для білизни.

У Північному Айдахо вночі кинули сокиру та розбили ліхтар. Згорів китайський храм, усередині якого палали тіла.

У Пірсі під наші двері щотижня приходить натовп.

У середині травня сніг перетворюється на воду та просочує землю. Мені подобається, як сонце гріє мою голову та огортає шкіру м’яким теплом.

Сьогодні лікар повідомив, що Намове ребро зажило. З нагоди одужання Нам і Лум дають мені вихідний.

— Сходи кудись, не сиди тут, — кажуть вони. — Ми й самі впораємося.

Відколи Нам постраждав, я не наважувалася вийти на вулицю. Після того випадку крамниця стала для мене єдиним місцем у світі, де я почувалася в безпеці. Принаймні тут, поруч зі своїми земляками, я була захищеною. Не відчувала жодної загрози, що мою справжню особистість буде розкрито. Але сьогодні натовпу немає, на вулиці нікого.

Небо таке блакитне, що аж очі болять. Зáклади навколо нас відчинили свої вітрини. Навіть «Фостерз ґудз» здається привітним.

Уже й не пригадую, коли в мене востаннє був вихідний. Можна було б сходити в пекарню, пройтися стежкою до церкви, глянути на будівлю суду. Прогулятися до засніжених гір, які межують з містечком, і йти далі, аж доки не закінчиться Пірс і не почнеться щось інше.

— Або ж, — шепоче Лінь Дайю, і її подих лоскоче мені шию, — ти можеш піти до нього.

Її тішить, що я ніяковію від згадки про Нельсона. Для неї це лише пустотлива забава.

— Годі! — кажу їй.

Я виходжу на вулицю та поправляю хустину на горлі.

— Він хоче, щоб ти прийшла, — продовжує вона. — Сам запрошував.

— Це було місяць тому, — відказую я. Відтоді юнак на ім’я Нельсон Вон приходив лише кілька разів: одного разу по каніфоль, а всі інші — щоб провідати Нама. Під час його візитів я ховалась у підсобці, притискаючи долоні до обличчя, щоб заспокоїти палаючий рум’янець.

— Він, мабуть, уже й забув про своє запрошення, — кажу я Лінь Дайю.

— Місяць — це ніщо, коли живеш стільки, як я, — заперечує вона.

Стежка, що веде в гори, ще надто мокра від снігу, будівля суду переповнена, а церква видається похмурою, як для такого ясного дня. Вітерець тріпоче мою хустину. Я знаю, куди він зрештою намагається мене відтягнути. Тому розвертаюся й вирушаю на північ, назад через центр містечка до готелю «Твінфлавер».

— Якщо постраждаю, — кажу Лінь Дайю, — це буде твоя провина.

Вона не промовляє ні слова, тільки сміється так, ніби в горлі застрягла пташка.

Нельсон Вон не забув про своє запрошення. Коли він відчиняє двері й бачить, що на порозі стою я, яка однією ногою вже відступила назад і приготувалась утікати, то відскакує вбік і жестом запрошує мене всередину.

Руки Лінь Дайю штовхають мене вперед.

Нельсон винаймає одну з більших кімнат у «Твінфлавер». На моє запитання, як він може дозволити собі такі апартаменти, відповідає, що має щедрого друга.

Перше, що впадає у вічі, — це музичний інструмент на приземкуватому столику перед каміном. Мабуть, його скрипка. Вона не схожа на струнні інструменти, які я бачила раніше, чиї тіла були схожими на рибу, з кісток якої начисто обдерли плоть. Натомість вона як жіноче тіло — вигнуте, фігуристе й пишне. У світлі вогню сяотіцінь[47] стає темно-абрикосовою.

Нельсон запитує, чи хочу я чогось випити, а потім зникає, щоб налити мені чаю. Я походжаю по кімнаті. У будинку мого дитинства в рибальському селі стіни прикрашали мамині гобелени.

У школі каліграфії майстра Вана перед нами були розгорнуті сувої з ієрогліфами. У борделі мадам Лі за кожним нашим рухом стежили блискучі золотаво-червоні шпалери.

Однак у кімнаті Нельсона стіни порожні. Єдине, що має зв’язок з чоловіком, який зараз сюди зайде, — це фотографія на полиці над каміном. На ній люди, схожі на тата й маму, а поруч з ними — маленька версія Нельсона. Ніс як жолудинка, овальні очі, звужені доверху повіки. Він дивиться прямо на мене, запхавши щось до рота. Його батьки всміхаються.

Мене огортає туга за своїми.

Нельсон запрошує мене сісти й перепрошує, що в кімнаті жарко.

— У теплí мої пальці рухаються вправніше, — пояснює він і перебирає пальцями вгору-вниз по невидимій шийці скрипки, щоб показати мені. Я відповідаю, що не проти теплá.

Може, це через задуху в кімнаті, але в ньому є якесь умиротворення, безсумнівна лагідність, якої я навчилася не очікувати від чоловіка. Він, як і голі стіни його кімнати, саме такий, яким видається. Такого чоловіка я ще не зустрічала.

— Радий, що ти завітав у гості, — промовляє він. — Я боявся, що чимось тебе образив. Наприклад, коли спитав про твої руки.

— Скажи, ти думала, що він намагався тебе вбити, — дражнить мене Лінь Дайю, щипаючи за руку.

Я її ігнорую.

— Намове ребро нарешті зажило, — кажу натомість.

— Це чудова новина, — відказує Нельсон.

Я розумію, що сиджу так, як сиділа б Дайю: ноги зімкнуті, коліна притиснуті одне до одного, руки складені зверху на них. Навпроти мене Нельсон розставив ноги так, що простір між ними утворює ромб. Його тіло розслабленіше, відкрите. Я переставляю ноги, намагаючись повторити за ним.

— Пече від полум’я? — питає він, побачивши мої рухи.

— Ні, — кажу я йому. — Хороша кімната, і готель теж хороший. Ти нічим мене не образив. Вибач, якщо змусив тебе так думати.

Почувши останнє, він усміхається.

— Просто я сподівався, що ми подружимося, — промовляє він. — У Пірсі нас лишилося небагато.

— Нам казав, що раніше тут було чимало китайців.

Нельсон киває й робить ковток чаю.

— Було. Особливо коли функціонували шахти. Там працювали тонни китайців. Мій тато був одним з них.

Ось вона — згадка про минуле, яке він мав, перш ніж стати тим, ким є зараз. Його слова схожі на світлячка, що кружляє в темряві. Я хапаю його обома руками і тримаю, знаючи, що світло от-от згасне.

— А де зараз твої батьки? — питаю я.

— Тато помер кілька років тому. Шахти доконали його легені. А після нього померла й мама. Гадаю, через розбите серце.

— Ох... Співчуваю.

— Ти дуже добрий, — каже Нельсон. — Іноді мені здається, що журба могла б поглинути мене. Але потім я нагадую собі, як мені пощастило. Хоч якийсь час я все-таки мав батьків. А скільки таких, хто осиротів значно раніше.

Його слова мужні, але очі розказують іншу історію — про самотність і, може, навіть страх. Він швидко відводить погляд, але я встигаю помітити — та сама історія живе й у мені.

Не стримуюся й випалюю:

— У мене теж немає батьків.

Слова злітають з моїх уст і линуть геть, нарешті виставлені світові напоказ. Поруч зі мною Лінь Дайю всмоктує повітря крізь зуби, її грайливість щезла.

— Навіщо ти йому сказала? — шипить вона. — Не слід нікому розповідати про ту, ким ти є насправді.

— Тобто, — затинаюся, — я не знаю, де вони. Вони зникли.

Погляд Нельсона зустрічається з моїм, і цього разу він не приховує болю в очах.

— О Джейкобе, тому ти завжди такий сумний?

Отже, він таки помітив. Хоч як я намагалася стерти своє справжнє «я» з власного образу, воно завжди знаходило спосіб вилізти назовні — та сама зажура, властива мені в дитинстві, перейшла зі мною й у доросле життя. Тепер, примножена справжньою трагедією, вона завжди буде помітною на моєму обличчі. «Так», — хочу сказати Нельсону. Хочу плакати. Після стількох років брехні та переховувань ніколи раніше я не була такою близькою до того, щоб сказати правду. Лінь Дайю хитає головою, та я не зважаю на неї.

— Я не хочу здаватися сумним, — видаю натомість ще одне зізнання.

— Це найперше, що я в тобі помітив, — промовляє Нельсон.

— Бабуся казала, що в мене завжди був такий вигляд, ніби я плачу, — третє зізнання тепер уже вислизає легко.

Він сміється. Я п’ю свій чай. Жасминовий. Щось більше, ніж чай, оселяється в мені — розкуте й пожадливе. У присутності Нельсона я відчуваю, ніби з мене спадає якийсь величезний тягар. Пригадую, як одного разу майстер Ван показав мені особливий вид паперу — давній, пофарбований у жовтогарячий колір, тому написи на ньому були схожими на тигрові смужки. Такого ефекту можна було досягти, лише якщо піддати папір ретельній обробці, що також зробило його щільним і жорстким, але водночас надало привабливості, бо його поверхня виблискувала, як сніг. Як нагадування про те, що загартоване може бути ще й красивим.

— Прийдеш іще? — запитує Нельсон, перш ніж я піду.

— Так, — відповідаю, хоч Лінь Дайю й намагається закрити мені рота.

— Добре, — каже він. — Ми станемо хорошими друзями.

9

Шериф Бейтс — чоловік широкоплечий. Його обличчя, тепер уже в цятках і віспинах, натякає на колишню красу, наліт якої поступово зішкрібає час. Усе, що лишилося, це жорсткі жовтуваті вуса та брови кольору яєчного білка. Коли він ступає, попереду нього йде солідне, пружне пузо.

Ідея належала Луму. Протести під крамницею нарешті вщухли, але на зміну їм прийшли нові жахіття. Плакатами, які колись приніс натовп, тепер обліплені наші вікна. Уже стало частиною моєї щоденної роботи виходити на вулицю з ганчіркою та відром теплої води й відтирати плакáти, які проголошують «ГЕТЬ КУЛІ», обзивають нас «КИТАЙСЬКИМИ ТВАРЮКАМИ» та «ЖОВТИМИ ДЖОНАМИ». Наступного ранку вони з’являються знову.

Але плакáти — це ще пів біди, як порівняти з іншим. На наш поріг приходять посилки, загорнуті в коричневий папір, з фекаліями, жовчю та органом якоїсь тварини. Після третього такого випадку я викидаю їх, не відкриваючи. Але вони все одно приходять.

Одного разу хтось зайшов у нашу крамницю й залишив після себе мертвих щурів, розкиданих по кутках, запханих між банками з помідорами та накинутих зверху на мішки з рисом. Пів дня довелося відмивати крамницю та позбуватися запаху. Однак навіть після цього вночі ми спали з відчиненими вікнами, натягнувши ковдри на носи.

Якось уранці ми прокидаємося й помічаємо, що хтось пробрався всередину й помочився на весь чай. Так чи сяк, це вже остання крапля.

— Ви маєте щось зробити, — каже Лум шерифові.

— Ми дотримуємося закону, — відповідає Нам і розводить руками. — У нас є ліцензія, є вся документація. Ми маємо повне право тут бути.

Проте шериф не заходить у крамницю.

— Ви не знаєте, хто це зробив?

— Тому ми й звернулися до вас, — каже Лум. — У нас є підозра, але ми не впевнені.

— Вибачте, джентльмени, — промовляє шериф Бейтс. — Як я можу когось заарештувати, якщо навіть не маю підозрюваного?

— Маєте, — голос Лума напружений. — Той натовп. Затримайте їх усіх і допитайте! Спитайте Фостера, чому він приходить і стовбичить під нашою крамницею, як привид!

Шериф вагається.

— Я міг би це зробити, — каже він. — Але це купа роботи й галасу. Та й на вашому місці я не став би звинувачувати в чомусь містера Фостера. Навряд чи ви бажаєте такої уваги до себе.

У дитинстві мені здавалося, що немає нікого правильнішого й чеснішого за охоронця закону. Схоже, у присутності цього старіючого шерифа переді мною відкривається справжнє обличчя тих, хто має владу.

— То ви нічого не зробите? — питає Нам. Ще одне запитання, на яке він і так знає відповідь.

— Знайдіть підозрюваного чи надійного свідка, — шериф розвертається, щоб піти. — Ну а поки що, джентльмени, вище носа. Вдалий час замислитися над тим, щоб покинути місто. Ви чули, що буквально нещодавно закрили китайську пральню? Народ пакує речі.

Лум обсипає прокльонами місце, де стояв шериф. Руки Нама досі витягнуті, але порожні, у них немає нічого.

— Треба подумати про переїзд, — зрештою каже Лум.

Нам видає здавлений звук, а потім іде в підсобку.

— Треба подумати про переїзд, — повторює Лум. Цього разу вже мені.

Літо наче тільки почалося, а вже от-от добіжить кінця. Якщо я таки планую вирушити до Території Вашингтон, то не можу знову переїздити й шукати роботу. Ця крамниця має працювати. Це містечко має працювати. І хоча я й не хочу в цьому зізнаватися, та роздумую ще й над іншою причиною бути тут.

— Свідок, — бурмоче Лум. — Де ж нам його знайти?

— Є один, — кажу я.

— Хочеш, щоб я свідчив?

Ми знову в кімнаті Нельсона, і цього разу випиваємо. Для мене це вперше. Мама завжди казала, що алкоголь відведено чоловікам і божествам. А я вдаю, що належу до одних із них. Від першого ковтка язик скручується, у кутиках рота збирається слина. Услід за питвом у мій живіт стікає вогонь. Я мимоволі кривлюся, що смішить Нельсона.

— Тільки так можна змусити шерифа Бейтса діяти.

— Я можу розказати йому тільки те, що бачив, — каже Нельсон. — Одне чи два обличчя. Я не пам’ятаю всіх, хто там був.

— Це вже хоч щось.

Нельсон торкається моєї руки. Усередині мене щось м’якне.

— Ти маєш знати, Джейкобе. Шериф Бейтс і такі, як він… упереджені.

— Тобто?

— Скажу тобі так. Не думаю, що шериф Бейтс надто старатиметься, щоб кинути за ґрати когось зі своїх.

Кого він має на увазі під своїми, юнак не уточнює.

— Але змінімо тему, — каже Нельсон. — Дай-но я тобі зіграю.

— Чудово, — з каміна з’являється Лінь Дайю з червоним носом. — Зараз я оціню його майстерність.

Він відставляє своє питво й підводиться, його тіло палає. Лівою рукою підносить скрипку туди, де сходяться плече, груди й шия, і притискає її підборіддям. Уявляю, як багато разів він робив це за все своє життя. Скрипка тисне на ключицю, і від цієї кістки музика вібрує далі по всьому його тілу, аж поки весь скелет не відлунює піснею.

Він торкається смичком струн — і все зникає. Я знаю скорботу ерху[48], яка оголює душу, глухий свист флейти, краплі дощу ґуцінь[49]. Але скрипки я ще не чула ніколи.

Перша нота — плач, але далі пальці Нельсона танцюють і скачуть, а смичок розрізає струни. І вже музика — це піхота, а потім — армія, яка от-от розростеться настільки, що ні ця кімната, ні містечко, ні навіть увесь світ не зміг би її втримати. Мелодія вигинається, і Нельсон вигинається разом із нею. Вона пірнає та злітає ввись — а за нею й він. Його тіло — вже не тіло, а частина інструмента. М’яз, яким пісня орудує для втілення своєї волі. Багате вібрато[50] вливається в мене. Його пальці тепер опустилися вниз шийкою скрипки, великий палець зігнуто гачком, інші чотири постукують і б’ють по найтоншій струні. З кожним помахом смичка здіймається хмарка каніфолі, ніби квітка випускає пилок. Піднесена, красива поява на світ.

Дивлюся на нього — і серце переповнене. Я й гадки не мала, що чоловіки можуть створювати щось таке.

— Я трохи сп’янів, — промовляє він, коли музика стихає. На шиї, там, де скрипка впивалась у плоть, розквітають червоні відтиски.

— Це було неймовірно, — кажу йому. Не знаю, чи так чоловіки роблять компліменти один одному, але від алкоголю я осміліла. — Ти граєш так, ніби сам є музикою. У тебе вона оживає.

— Досить непогано, — бурмоче Лінь Дайю й заповзає назад у камін.

— Мама якось сказала, що мені треба грати емоційніше, — каже Нельсон. — Цікаво, як тепер вона оцінила б мою гру.

Я уявляю, наче жінка з фотографії на полиці над каміном зараз разом з нами в цій кімнаті. Вона схиляється над маленьким Нельсоном і поправляє його пальці.

— Це вона тебе навчила?

Нельсон киває.

— Вона грала змалечку. Моя перша скрипка належала їй.

Між нами западає невимушена тиша. Мої очі втупились у підлогу, але пульс пришвидшується, ризикуючи вискочити з мене. У Нельсона не було жодних вагань, жодних запитань. Навіть дýмки. Він просто здійняв у повітря скрипку й дав музиці владу над собою. Мабуть, саме це мав на увазі майстер Ван, коли говорив про найвищу форму досконалості каліграфа. Я заздрю Нельсону.

10

Десь у Пірсі білий чоловік прокидається й бачить, що в його дверях винувато стоїть шериф. Чоловіка викликають на допит щодо вандалізму в китайській крамниці. Кажуть, один свідок згадав, що помітив його на акціях протесту, і що, можливо, інші очевидці бачили, як він крутився біля крамниці. Чоловік це заперечує, і шериф схильний йому вірити, проте, на жаль, треба вжити якихось дій. За ймовірні злочини чоловіка затримують на два дні.

Схоже, спрацювало. Після арешту справи в крамниці йдуть краще. Наші вікна більше не обліплені щоранку плакатами. Посилки припинилися. Більше немає мертвих щурів. Торгівля відновлюється у звичному режимі.

— Можливо, — каже Нам, — ми нарешті вийшли з-під тіні гори.

Проте хоча нас і перестали цькувати, схоже, іншим стає тільки гірше. Слідом за китайською пральнею зачиняється цирульня Чена.

— Тут стає надто небезпечно, — каже він Намові. — Я повертаюсь у Ґванджов.

Я прочитала в газеті — четверта сторінка, крихітна замітка в кутку, — що натовп грабує китайський квартал і лінчує тамтешніх жителів. Тіла проштрикують і знущаються над ними, каструють і обезголовлюють. Журналіст виправдовує це правом американців на революцію.

11

Іноді в перервах між своїми уроками Нельсон навідується у крамницю. Мені він каже, що приходить просто скоротати час, однак судячи з того, як юнак напружується, коли заходять білі покупці, він тут на випадок, якщо щось трапиться. Нельсон вищий за більшість китайців у Пірсі, і по його цілеспрямованій ході та солідному носі неважко помітити, що його нелегко буде похитнути.

Ми затримуємося між полицями. Ящик з консервованим чорносливом біля моїх ніг досі чекає, коли його впорядкують. Нельсон показує на абрикоси, сливи й персики та питає, як вони називаються на моєму діалекті китайської. Він вивчив лише кілька слів, коли був маленьким. Його батьки, вихідці з того самого регіону, що й Нам і Лум, хотіли, щоб він добре розмовляв англійською.

— Xing[51], — повільно промовляю я йому. — Li zi[52]. Tao[53].

— Tao, — він намагається відтворити, обхоплюючи губами звук. Його серйозний вираз обличчя смішить мене.

А Нам, який не любить бути таким суворим, як Лум, гукає до мене з-за прилавка й питає, чи я вже закінчила свою роботу. Ми з Нельсоном схиляємо голови, прикривши роти руками, ще дужче сміємося й переходимо до ліків і трав. Нельсон бере висушений жовтий корінь.

— Це хванці, — кажу йому.

— Гм, — він водить великим пальцем по кореню, щоб відчути його гладкість. — Навіть не знаю, як це буде англійською.

— Може, й не варто, — промовляю я. — Деякі речі краще залишити так, як їх було задумано.

Я змовчала про ранки, проведені на городі разом з бабусею, яка найбільше любила саме хванці.

— У нас із цим коренем спільне ім’я[54], — каже Нельсон. — Як думаєш, чи означає це, що я житиму вічно?

— Думаю, це означає, що ви обоє жовтуваті, — відповідаю я. — І це непогано.

Тепер Нельсонова черга сміятися. Нам ще раз м’яко запитує, чи доробила я свою роботу на сьогодні. У такі дні ми знову стаємо легковажними дітьми. І нас це тішить, адже найгірше, що з нами може статися, це прочуханка від Нама. «Реальний світ може трохи почекати», — думаю собі.

Іноді Нельсон приносить мені маленькі гостинці — хоча він ніколи їх так не називає, — наприклад, цукерку чи шматочок м’яса з гастронома.

— Я хвилююся, що ти не їси, — щиро каже він і пхає їжу мені в руки. — Ти надто худий, як для хлопця твого віку.

А часом подовгу дивиться на мене, перш ніж сказати:

— Хотів би я мати брата. Наприклад, такого, як ти.

— Ще не пізно, — відповідаю я. — Ми можемо стати братами.

Вигадати історію для Нама й Лума було легко. Їм досить було почути, що я сумлінно працюватиму. І байдуже, хто я, звідки і як тут опинилася.

Однак Нельсон — це не Нам і Лум. Він робить паузи, запитує, чекає, доки все проясниться й набуде завершеного вигляду. Він вдумливий і спостережливий. Зрештою, він музикант. Народився в Пірсі в сім’ї шахтаря та колишньої скрипальки мандрівної театральної трупи. Він навчає гри на скрипці десятьох учнів, які ніколи не стануть майстерними скрипалями.

— Мене це влаштовує, — пояснює він мені. — Ідеться не про те, щоб навчити їх грати якомога краще, а щоб допомогти їм створювати власну музику. Навіть якщо звучить неідеально, для мене вона красива, бо вони самі її грають.

Він відрізняється від майстра Вана, який вважав, що поширювати можна тільки правильне мистецтво, створене за відповідними правилами. А Нельсон хоче ділитися зі світом якомога більшим, бо для нього все є мистецтвом.

— У тебе надто задумливий вигляд, — каже мені юнак. — Не бійся виставляти груди вперед. — Він бере мене за плечі й розправляє їх назад. У його руках я вигинаюся, мов туго натягнутий лук.

— Будь обережною з ним, — застерігає Лінь Дайю.

— Не розумію, про що ти, — відповідаю їй.

Трохи згодом Нельсон починає розпитувати. Я вже наперед знаю його запитання й готова відповідати.

Перше: «Звідки ти?». Далі: «Хто ти?». І нарешті: «Які твої плани на майбутнє?». Я вже зрозуміла, що з Нельсоном не вдасться лишатися просто Джейкобом Лі. Джейкоб Лі має бути ще й сином, жителем, тим, хто чогось прагне. Тобто повноцінною людиною.

Те, що я розповідаю Нельсону, — це нашвидкуруч зліплена версія з купи брехні та напівправди: що я працювала в локшинній у Сан-Франциско та приїхала в Айдахо в пошуках кращої роботи та вищої зарплатні. Що хочу підзаробити грошей, щоб повернутись у Китай і відшукати своїх батьків.

Певно, завдяки його спокійній манері та пильному погляду мені так легко по дещиці розбовкувати йому правду. І хоча до кінця літа я вже звідси поїду, мене тішить думка, що я залишу по собі частинки себе справжньої. Принаймні для Нельсона вони дещо важать.

Лінь Дайю це більше не забавляє. Вона застерігає, що я стаю необережною й норовливою. Закликає мене спинитися.

— Знаю, ти хочеш захистити мене, — кажу їй, — та, схоже, перегинаєш палицю.

Це її дратує. А мені й байдуже — бо дедалі краще вдається казати їй «ні».

12

Одного ясного дня наприкінці травня Нельсон приходить у крамницю із сяючим обличчям. Сьогодні після похмурого тижня сонце визирнуло з-за хмар і все навколо здається привітнішим.

— Чим це ти займався? — питає він, побачивши мої рум’яні щоки.

— Підіймав важкі ящики в підсобці, — брешу я.

Насправді ж я рахувала гроші, які вдалося заощадити для повернення в Китай. Майже два роки в Айдахо — і можна похвалитися ста сорока доларами. До подорожі на захід залишається лише три місяці, і я майже досягла своєї мети — двохсот.

Двісті доларів, щоб дістатися Території Вашингтон і заплатити за переправу через океан. Чи вистачить? «Має», — кажу собі. Можна було б ще трохи затриматися. Так, можна. Але тоді довелося б перетинати океан узимку, а я не знаю, чи виживу.

— Можеш зробити перерву на годинку чи дві? — запитує Нельсон. Він аж бурлить якоюсь шаленою енергією, якої я раніше ніколи не бачила.

— Ні, не можеш, — сердиться Лінь Дайю.

— Думаю, Нам і Лум будуть не проти, — кажу я. — Усе одно ми скоро зачиняємося.

— Жаль було б марнувати такий день, — погоджується Нельсон.

Ми прямуємо на південь до школи. Лінь Дайю з нами не йде.

Нельсон крокує швидко, і мені доводиться підбігати, щоб не відставати від нього. Коли доходимо до школи, то огинаємо ліве крило будівлі. Нельсон озирається, щоб перевірити, чи ми самі.

— Нельсоне, куди ми йдемо?

Він не відповідає, а тільки жестом кличе мене за собою.

За школою стежка веде до дерев. Звичайному перехожому здалося б, що перед ним просто шмат поля, порослий травою, проте коли я підходжу ближче, то бачу, що траву погнуто навмисне, вона позначає щось віддалено схоже на стежину.

— Ходімо, — кличе Нельсон і пірнає поміж дерев.

Одразу видно, що мало хто ходив цією стежкою. Тсуги[55] виштовхують нас, чіпляються голками за мою сорочку. Ми проходимо повз невеличкий ставок з черепахами, купку повалених ялиць Дугласа, латкú дикорослих квітів. Мені здається, що саме це Нельсон і хоче мені показати, але він просувається далі з єдиною метою. Коли ми доходимо до заростей ожини, Нельсон нарешті зупиняється. «Прийшли», — думаю я. За цією масивною стіною із шипів і переплетеного гілля вже точно нічого немає, але Нельсон пригинається, щоб протиснутися крізь неї.

— Доведеться трохи зігнутися, — чую, як вигукує він.

Я маленька, тож маю пролізти. Прослизаю — і гілка тягнеться ззаду по шиї. Перевіряю, чи на місці моя хустина. А коли випростуюсь, то бачу перед собою стежку, якою Нельсон уже мчить уперед.

— Ось, — захекано промовляє він. — Це я й хотів тобі показати.

Він стоїть посеред галявини в оточенні тсуг, із розпростертими руками та широкою усмішкою. Над ним схиляються дерева, сплітаються в зелений полог. Сонце пробивається крізь крони та вкриває траву плямами тьмяного світла. Навіть крізь ретельно вибудуваний мур із Джейкоба Лі в моїй пам’яті проривається ієрогліф для слова «радість» — 樂. Без дерева його не існує.

Я підходжу до нього на середину галявини й здіймаю погляд угору.

— Я знайшов це місце кілька днів тому, — каже Нельсон. — Навряд чи хтось про нього знає.

— А що ти тут шукав? — питаю.

— Нехай колись потім розповім.

Нельсон приніс із собою кукурудзяний хліб, варені яйця та бляшанку холодного чаю. Я розумію, чому йому подобається це місце. Тут світ зупиняється. Або принаймні стає дуже маленьким — тільки ми, трава і тсуги під покровом сапфірового неба. Вітер сповільнюється, відгороджений парканом із дерев.

Я роблю часті вдихи. В Айдахо дихати важче, ніби мої легені не можуть повністю розширитися, щоб увібрати в себе вдосталь повітря. Іноді, згадуючи про час, проведений у бочці, я замислююся, чи не підірвала своє здоров’я, коли вдихала все те вугілля. Поруч зі мною в траві лежить Нельсон, на землі виблискують кілька латок снігу. Його очі заплющені, руки переплетені на животі.

Колись я хотіла рибу на рибному ринку. Хотіла так сильно, що не бачила нічого іншого перед очима й передчувала лише задоволення від того, як вона сповзатиме вниз моїм горлом. Я жадала не тільки насичення, а й тепла, яке прийде разом із їжею.

Проте тепер, коли дивлюся на Нельсона, то розумію, що хочу його так само, як ту рибу: страшенно, без тями. Тут, на цій галявині, він ідеальний. Ми ідеальні: один спить, інша жадає. Я хочу загорнутись у нього, носити його, як броню, — такого впевненого, з музикою, смичком і безкінечним світлом. Цікаво, як називається це почуття, коли жадаєш чогось так сильно, що прагнеш проковтнути?

— Про що думаєш? — питає він. Таки не спить.

— Про погоду, — відповідаю. — Як добре на сонці. А ти?

— Я думаю, як так вийшло, що ти стільки всього про мене знаєш, — каже він і розплющує очі, — а я про тебе майже нічого. Так, ти дещо розповів. Однак мені здається, що я маю знати більше.

З-за дерева з’являється Лінь Дайю. Між велетенськими дубами й соснами вона схожа на кукурудзяне лушпиння.

— Будь пильною, — ступає до нас, злегка підіймаючи сукню.

Цього разу інтуїція підказує мені не брехати. Я могла б і далі говорити Нельсону напівправду, як і раніше. Або ж розплутати цей клубок брехні, ці нитки, які визначають, хто така Дайю, а хто — Джейкоб Лі, доки знову сповна, до кінця стану собою. Тут, де все здається таким хорошим і справжнім, це було б так легко зробити.

Але потім я згадую Семюела, його бліде, знервоване обличчя й палку усмішку. Згадую, як тіло сивого товклося об мене, а його лагідність була зовсім не лагідною, а огидною та жорстокою. Знаю, Нельсон не такий, як Семюел чи сивий. Однак він — чоловік.

Тому я розкриваю йому правду настільки немислиму, що вона звучить як брехня. Я зізнаюся, що мене викрали в Китаї та відправили у Сан-Франциско в бочці з вугіллям.

Його брови насуплюються.

— Співчуваю, Джейкобе, — промовляє він. У його голосі відчувається біль, і я розумію, що цей біль за мене. Мені хочеться простягнути руку й торкнутися його, але я зупиняю себе.

— У кожного своя трагедія, — кажу я, сподіваючись, що звучу по-чоловічому.

— Це не означає, що хтось має страждати, — тихо каже він і підводиться. — Має бути спосіб позбутися цього болю. Я думав над цим. Може, нам почати з пошуку твоїх батьків?

Лінь Дайю заходиться реготом. На мить мені здається, що Нельсон жартує, і я мало не починаю сміятися разом із Лінь Дайю. Але тут Нельсон підводиться на ноги, його очі мов тліючі вуглинки, і я розумію, що він серйозно.

— Знаю, ти дуже за ними сумуєш, — веде він далі.

Цього я від нього не очікувала. Його слова розчиняють у мені браму, крізь яку хлинуть спогади. Мама обводить покупчиню — дружину генерала — навколо свого новозітканого гобелена, на якому фенікс видихує в небо білий дим. Тато п’є чай з генералом, а їхній сміх розкочується по всьому будинку, ніби хтось впустив усередину грім. І я з безкінечним тяжінням у серці до них, до нас, благаю всі чари, які є на світі, повернути мене й дозволити залишитися там назавжди. Нельсонові слова схиляють до чогось нового — мабуть, дозволяють оплакувати.

— Так, — промовляю я.

— Тоді дозволь мені допомогти, — каже Нельсон. — У мене є давній друг у Бойсе. Я познайомився з ним ще в дитинстві, коли мама відправила мене туди навчатися до скрипаля. У його родини дуже багато зв’язків у Китаї. Він може скористатися ними, щоб з’ясувати, що сталося з твоїми батьками.

Увесь цей план звучить небезпечно, вилами по воді писаний. Я вже починаю шкодувати, що розкрила Нельсонові те, що хоч трохи подібне на правду. Чи можна взагалі довіряти його другові? Якщо їм вдасться відшукати моїх батьків, вони неодмінно з’ясують, що я не Джейкоб Лі, а Дайю, зникла безвісти дочка. А що було б потім, я не знаю і знати не хочу.

— Нельсоне, — зрештою промовляю я, ретельно добираючи слова. — Я сказав тобі не всю правду. Насправді мої батьки не зникли. Вони померли.

— Що?

Джейкоб Лі бере гору й починає брехати так, як ніколи раніше.

— Я не збрехав, — кажу Нельсону. — У деякому сенсі вони справді зникли. Пробач, мені було надто боляче вимовити тобі це вголос першого разу.

— О, — Нельсон знову присів. З того, як він перемінився на лиці, я бачу, що він вирішив повірити Джейкобу Лі. — Я надіявся, що зможу допомогти тобі. Мій друг був би не проти. Він дуже добрий. Чудово було б дізнатися, що сталося з твоїм домом.

Моя внутрішня дитина, Дайю, не здасться без бою. Вона уявляє, як воно було б — знати, де саме її батьки, отримати папірець з їхньою адресою. З’явитись у їхньому домі, хоч би де він був, і сповістити, що після стількох років у них досі є дочка. Вони там чекають на неї.

— Можливо, дечим ви з другом зможете допомогти, — я розумію, що цією фразою відкриваю світ, назад із якого немає вороття. Тепер у небесному полотні діра, і вона розростатиметься далі, аж доки я не отримаю відповіді, доки не залатаю її так, як це зробила Нюва. Я дивлюся Нельсону в очі й відчуваю, як росте моя рішучість і впевненість, що вчиняю правильно.

— Мої батьки померли, але є двоє людей, яких я хотів би знайти. Вони дбали про мене після смерті рідних. Ростили в добрі. Я хотів би знати, що з ними. Можливо, навіть подякувати їм.

Звісно, я говорю про своїх справжніх батьків, але Нельсон про це не знає. Він думає, що вони померли і що мене виховували чужі люди. Так і має бути. Якщо видати батьків за інших, тоді Джейкоб Лі та Дайю залишаться нарізно.

Коли того дня ми з Нельсоном прощаємося, то вже маємо план: разом поїдемо в Бойсе, щоб зустрітися з його другом. Цього разу мені не доведеться ні про що думати. Ми смачно повечеряємо, а потім сходимо на концерт скрипаля, який йому подобається. Сидітимемо в театральному залі, слухатимемо красиву музику, наші плечі мимоволі доторкатимуться, а ми дивитимемося одне на одного й усміхатимемось.

Повернувшись у крамницю, я зустрічаю Лінь Дайю на моєму ліжку.

— Забула, чим скінчилася моя історія? — питає вона.

— Це інше, — кажу я їй. — Ми з тобою різні.

— Це ти так думаєш, — вона відкидає назад свою сяючу голову. — Але поглянь на нас. Без родини, самісінькі на чужині. Кохаємо тих, хто зрештою завдасть нам лише болю. От побачиш. Просто дочекайся кінця.

— Це інше, — повторюю я.

13

Його друг високий, як і Нельсон. Він приходить у брунатному чаншані та чорних штанях. Судячи з м’якого відблиску тканини, гроші в нього водяться. Дещо схожий на Нама й Лума, однак, на відміну від Нельсона, у нього є коса, що спадає аж за стегна. Волосся міцне, як туго скатане ковбаскою тісто. Година пообідня, і його чоло виблискує на сонці, наче свіжорозрізана диня.

Його звати Вільям. Китайською це звучало б «Вейлянь», вказуючи на силу та чесність. «Такому імені можна довіряти», — переконую себе.

Ми зустрічаємось у ресторані в центрі Бойсе з назвою «Ларч». Вільям іде попереду, за ним Нельсон, потім я. А слідом за всіма нами плентається Лінь Дайю — вона ледь торкається ногами дощатої підлоги. Усередині пахне пліснявою і корком, а зачинені вікна занурюють ресторан у вимушену темряву. Я бачу, як нас проводжають по залі білки очей інших гостей, біліші навіть за їхні обличчя. Однак Вільям, наш ватажок, їх ніби й не помічає. Його голова піднята, плечі випрямлені й відведені назад, скріплені разом невидимою шпилькою. Він ступає гордовито, впевнено, ніби зухвало підбурює тих, хто витріщається, зупинити його.

Я ховаю руки в кишені, щоб не тремтіли. Надто вже переповнений Бойсе спогадами про те, що сталося, коли я була тут востаннє. Маленький готель при китайському храмі. Довга тінь Семюеля на стіні. Нельсон озирається, щоб упевнитися, що я досі йду за ним, і я згадую, що треба випрямитися. Лінь Дайю позаду мене проводить рукою вгору-вниз по моїй спині.

Ми сідаємо за столик у дальньому кутку. Я вперше в ресторані як гість, і це нове відчуття перебувати аж так у всіх на виду змушує мене почуватися ніяково. Але Вільям і Нельсон, які не мають причин ховатися, сидять розкуто. Їхнім тілам комфортно в такій обстановці. Я наслідую Вільяма й розвалююся на стільці. Добре, що наші спини спираються об стіну.

Одні за одними очі гостей тьмяніють і миготять, повертаючись до своїх столиків. Я пригадую голодних лисиць біля школи каліграфії, які всіляко оминали нас поглядом. Думали, якщо ми не помітимо, що вони на нас дивляться, то не знатимемо, що вони там. Але ми їх завжди бачили. Бачили та знали, що ці голодні лисиці гралися з нами в забавки, вдаючи, наче розглядають стіни. А насправді чекали, коли ми втратимо пильність і по-справжньому відвернемося, щоб тоді все забрати.

Вільям і Нельсон давно не бачилися, однак спілкуються невимушено. Коли я на них дивлюся, то згадую дівчат з борделю. Колись вони були моїми найближчими подругами. Цікаво, що вони сказали б, якби зустріли мене зараз: хлопця-коротуна зі ще коротшим волоссям. А ще мене хвилює, чи не голодують вони, чи здорові і як покинуть бордель. Знаю, що з власної волі вони ніколи звідти не виберуться, але так приємно хоча б на мить це уявити.

Вільям розпитує Нельсона про Пірс — «це нудне старе містечко», про його учнів — «цих невдячних цуценят», про те, коли Нельсон нарешті виконає свою обіцянку й вирушить мандрувати світом зі своїм другом — «я досі чекаю, Н. Досі чекаю!». Коли Вільям говорить, усе його тіло ворушиться. А коли сміється, то роздувається, мов м’яч, а потім обвалюється на все, що під рукою, — на Нельсона, край столу, спинку стільця. Не раз Нельсону доводиться притримувати склянки з водою, коли Вільяма накриває хвилею сміху.

— Отже, — зрештою каже Вільям, обертаючись до мене. — Славнозвісний Джейкоб Лі. Нельсон стільки про тебе розповідав.

— Справді? — питаю я грубшим, ніж зазвичай, голосом. На вигляд Вільям — Нельсонів ровесник, а отже, можливо, і мій. В оточенні хлопців свого віку я почуваюся ще вразливішою, ніби вони самі можуть зрозуміти, що я не така, як вони.

— Я переповів Вільяму твою історію, — лагідно промовляє Нельсон. — Про сімейну пару, яку ти шукаєш.

Пара. Мої батьки. Брехня, нерозривно пов’язана з моїм справжнім життям, потрапила до незнайомця.

— Сподіваюся, воно того варте, — бурмоче Лінь Дайю.

Вільям нахиляється до середини столу.

— У мене дуже хороші зв’язки в Китаї, — промовляє він до нас двох, але найбільше — до мене, тієї, якій це потрібно. — Я можу допомогти знайти майже будь-кого.

Я стискаю губи й думаю, що сказала б моя бабуся. Від самого початку вона приказувала мені тримати язик за зубами, ніколи не розповідати, хто я насправді. Вона хотіла б, щоб зараз я мовчала. Проте після моєї першої розмови з Нельсоном мене не покидала думка: хіба найгірше зі мною вже не сталося? Навіть коли я захищаю свою справжню особистість і прикриваюся чужими іменами, мене все одно викрали, відправили за океан, продали в бордель і зрештою зрадив чоловік, якого вважала другом.

Іще. Ще я хочу знати, де мої батьки. Дещо може бути розмитим, обставини можуть здаватися такими правдоподібними, що в них повірять. Головне — потренуватися. Тепер залишається тільки згадувати історію.

— Мої батьки померли, коли я народився, — розповідаю я за столом, добре відрепетирувані слова легко злітають із вуст. Відчуваю, як Нельсон нахиляється до мене, адже досі він ще ніколи не чув повної історії мого життя. Навіть Лінь Дайю завмерла, зацікавлено примруживши очі.

Подумки перед моїми очима постає істина — ніж ковзає під моїм справжнім життям і вирізає минуле — витончений маневр, до снаги лише найвправнішим рукам. Те, що лишається, ніби й схоже на моє минуле, але затуманене.

— Я ріс сиротою у своєму селі, але вижив завдяки добрій ласці односельчан. Сімейної пари. Вони піклувалися про мене, дбали, щоб я мав їжу, навіть коли в них самих її не було. Їх звали Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян.

Я так давно не вимовляла їхніх імен. Насправді не думаю, що взагалі колись це робила. Мені ніколи не доводилося називати їх якось інакше, ніж Дє[56] і Нян[57].

— Ця пара, — веду я далі, — прийняла мене як рідного. Хай що коїлось у їхньому житті, вони ставилися до мене як до свого сина.

Багато в чому розказувати цю брехню легше. Коли брешеш, це означає, що все відбувається з кимось іншим.

— Коли мені було десь років дванадцять, — мовлю далі, — вони зникли. Згодом я дізнався, що їх заарештували. Не знаю, що з ними сталося згодом, але більше від них не було жодної звістки. Невдовзі після цього мене викрали й відправили в Америку.

Вільям хитає головою й посвистує. Нельсон дивиться на мене так, наче ніколи раніше не бачив.

Настав час для заключного акту.

— Я хочу відшукати їх, — промовляю до зачарованих облич моїх співрозмовників. — Подякувати їм, щоб вони знали, що я живий і здоровий та що їхня тяжка праця не залишилася непоміченою чи невіддяченою.

Брехня довершена, історія бездоганна. «Майстер Ван пишався б мною, — думаю я. — Мої тренування справді стали власним видом мистецтва». Вільям відкидається назад, він вражений.

— Ця безкорислива пара заслуговує знати, що ти живий. Ви правильно зробили, що прийшли до мене!

Вільям обіцяє зробити те, що нам від нього потрібно. Його накрила хвиля сентиментальності.

— Відволічімося від усього, що ми щойно тут почули, — каже він і плескає рукою по столу. — Твоя історія правдива, але непоодинока. Чимало таких, як ти, опинялись у схожій ситуації.

Подають наш обід. Знадобилося четверо офіціантів, щоб усе принести: оладки, сосиски з фенхелю, смажену картоплю, варену шинку та овочі, пиріг з устрицями, котлети. Смажену баранину зі смородиновим желе та страву з назвою яловичина à la mode[58]. Коли Вільям бачить мої широко розплющені очі, то регоче й каже, що вже за все заплатив. На нас витріщається весь ресторан, ображений нашою зухвалістю, і тоді я починаю розуміти, чому Вільям обрав заклад для білих замість ресторану в китайському кварталі. Нельсон хитає головою, натякаючи, що Вільям має звичку так робити. Тепер я знаю, хто оплачує його номер у «Твінфлавер».

На сусідньому зі мною стільці стогне Лінь Дайю, втупивши очі в пиріг з устрицями.

— Їжте, скільки забажаєте, — каже Вільям і досі дивиться на мене.

Спершу я вагаюсь і кладу на тарілку лише кілька картоплин. Зовні ароматні, притрушені розмарином, а всередині гарячі, апетитні й трохи солодкуваті. Один укус переростає в десять, а далі я вже не можу зупинитися. Не пригадую, коли мене востаннє так частували, без якогось замислу чи необхідності зробити щось натомість. «То ось як воно, просто жити, — думаю я й застромлюю ножа в котлету. — І радіти, що не треба ні про що хвилюватися».

— Ти казав, — Нельсон звертається до Вільяма, — що Америка стала для тебе величезним розчаруванням.

Попри повний рот шинки Вільям усе одно відповідає:

— Будь чесним, Нельсоне. Відколи ухвалили цей жахливий закон, усе стало гірше. А тепер ти кажеш, що у твоєму місті протести? Невже тебе це справді дивує?

— Я був там, — радо долучаюся до розмови. — Працюю у крамниці, де все це відбувалося.

— Тоді, без сумніву, ти можеш розповісти більше, ніж наш ідеалістичний Нельсон, — каже Вільям і розмахує наштрикнутою на виделку бараниною. — Джейкобе, скажи, як на тебе вплинув новий закон?

— Ідеться про якийсь закон проти китайців? — питаю я, остерігаючись сказати щось не те.

— Так, Закон про виключення[59], — каже Вільям, уважно вивчаючи мене. Подумки я пишу ієрогліф «виключення» — 排: «рука» поруч зі словом «неправильно».

— Жахливо, — відповідаю я, бо знаю, що Вільям хоче це почути. — Я очікував на краще ставлення до нашого народу.

Вільям перестає жувати.

— Ти, мабуть, жартуєш, — каже він. — Краще ставлення до нашого народу? Ти що, забув? — обурений хлопець повертається до Нельсона. — Нельсоне, скажи, що він жартує.

Повертається давня паніка — що мене ось-ось викриють. Я відкриваю рота, щоб щось їм відповісти, якось виправдатися, але Нельсон встигає заговорити раніше.

— Можливо, ми надто самовпевнені, — лагідно промовляє юнак. — Ми забуваємо, що подорож Джейкоба до Америки була не найлегшою. Вочевидь, ти не знав, бо тобі не дозволяли знати.

Я мовчу, сподіваючись, що це стане підтвердженням його слів.

— Майже десять років тому, — пояснює Нельсон, — діяв так званий закон Пейджа, який забороняв в’їзд китайським жінкам.

— А тепер, — втручається Вільям, — цей новий Закон про виключення — просто останній штрих до їхньої величної картини того, якою має бути Америка. Мерзенно!

— Ясно, — кажу.

Я завжди ламала голову, чому того дня на рибному ринку вибрали саме мене? Чому мене зробили такою худою та брудною, чому підстригли волосся й засипали вугіллям? Чому я була змушена стати сиротою Феном, а не Дайю? Джаспер вибрав мене, бо я була дівчинкою, схожою на хлопчика. Моє похмуре обличчя та втомлені очі, які колись захищали мене, того разу виявилися моєю найбільшою слабкістю. Я легко зійшла б за хлопця, ще легше — за бочку з вугіллям. Того дня на рибному ринку Джаспер побачив у мені ту, яку можна було переписати.

Тепер говорить Нельсон. Я висмикую себе з тієї кімнати в Джифу й намагаюся зібрати докупи його слова.

— Відтоді, — каже він, — китайцям тут непереливки. Тобто раніше теж було нелегко, але цей закон дозволив людям випліскувати свою ненависть.

— Не розумію, — промовляю я. — Що такого ми їм зробили? Чому вони нас ненавидять?

Вільям сміється:

— Чому?

За сусіднім столиком на нас зиркають сповнені відрази очі. Вільям дивиться на них у відповідь і кривить губи.

— Нас ненавидять, бо вбачають загрозу. Думають, що ми відберемо їхню роботу. Бояться, що ми спокусимо їхніх жінок. Вони ненавидять нас, бо вважають, що ми кращі за них, навіть якщо вони й не вúзнають цього. І так не тільки тут — так відбувається всюди.

— Мій тато був шахтарем, — тихо нагадує нам Нельсон. — Йому велося найгірше, бо білі боялися, що китайці вкрадуть їхні робочі місця на шахтах.

— Особливо кепсько на Заході, — погоджується Вільям. — Тут люди називають нас нехристами, кулі, вузькоокими небожителями. Знаєш, що означають ці слова, Джейкобе? Ти знаєш, що наші очі є достатньою причиною, щоб нас зневажали?

«Твої очі точнісінько такі самі, як були в мене в дитинстві», — часто говорила мені мама.

Підігрітий їжею й алкоголем Вільям тепер лютує.

— Білі називають себе вищою расою, — каже він. — Раніше вони хоча б приховували свою ненависть. Палили, грабували й убивали, але принаймні не завжди так відкрито заявляли про це. А тепер, після ухвалення Закону про виключення, вони вважають, що мають Богом надане право вигнати нас.

— Без сумніву, — заспокоює Нельсон, — без сумніву, ті, хто писав закони, не мали таких намірів.

Вільям знову регоче, хоча цього разу його сміх більше схожий на гавкіт.

— Друже, тих, хто писав закони, я звинувачую найбільше! Може, вони й не палять китайських кварталів, однак виправдовують насильство через ухвалені закони. Я назвав би це мовчазною згодою. То що ми маємо думати? Що вони нас хочуть захистити?

— Вони не бажали насилля, — твердо каже Нельсон. — Можливо, не уявляли...

— Ти постійно шукаєш у людях добро, — каже Вільям. Я чую жалість у його голосі. — І завжди шукав. Іноді я замислююся, чи те, що ти вчиш тих своїх білих учнів і приходиш у їхні домівки, не зробило тебе м’якшим, ніж той Нельсон, якого я пам’ятаю? Ухвалити закон проти китайців. Не дозволяти нашим жінкам приїжджати сюди легально, щоб на сотню чоловіків була лиш одна представниця прекрасної статі. Ти знав, що в Каліфорнії китайцям заборонено свідчити на власних судових засіданнях? Засіданнях, на яких розглядають справи про те, що ми страждаємо від мародерства, що нам підпалюють будинки та відрізають коси! Кожним таким законодавчим актом вони заявляють, що ми не маємо жодних прав, не заслуговуємо на безпеку, любов чи комфорт. Ми не заслуговуємо на життя. Так уже вчинили з темношкірими й індіанцями. Вони заявляють, що ніхто з нас не заслуговує бути людиною.

Нельсон мовчить. Ми давно вже перестали їсти, наш колись розкішно накритий стіл захолонув. «Гнів Вільяма мене бентежить, — думаю я. — Він говорить так, ніби це кінець світу. Проте коли я бачу, як він фиркає, мов розлючений бик, мені здається, що нічого путнього з цього не буде».

— Але, як-то кажуть, — повторює Вільям, — кожна дія має рівносильну протидію. Відкрию вам двом одну таємницю. Я вже роздумував над таким ідеально рівносильним спротивом.

У протилежному кінці кімнати золотоволосий хлопчик б’є рукою об тарілку з горохом. Його рука з лютою впевненістю розсікає повітря. Мати намагається стримати його, поки батько прибирає безлад. Від того, що хлопцю завадили, його обличчя похнюплюється, а згодом надувається й червоніє. А за мить він уже реве й вовтузиться на стільці.

— У мене є друзі в Сан-Франциско, — каже Вільям, цього разу звертаючись переважно до Нельсона. — Вони розповіли мені про організацію «Шість китайських компаній»[60]. Ці общини існують уже десятиліттями, проте лише нещодавно об’єдналися в одну. Чи знали ви, що в Сан-Франциско зараз особливо кепська ситуація? «Шість компаній» роблять усе можливе, щоб протидіяти насильству проти нашого народу. Вони роблять хорошу справу — наприклад, повертають дівчат, яких викрали тони, з борделів назад у їхні домівки в Китаї. Інколи відвозять навіть трупи.

Лінь Дайю хапає мене за руку, проте це зайве. Я й так уважно слухаю.

Вільям помічає цю переміну.

— Вони сильні, — тепер він звертається вже до нас обох. — Але їм потрібно більше грошей і людей. Їм потрібні ресурси. Тож ось до чого я веду, Нельсоне. Я їду в Сан-Франциско, щоб приєднатися до них, приєднатися до боротьби. І я хочу, щоб ти поїхав зі мною.

На мить Нельсон бере паузу.

— Вільяме, я підтримую твою поїздку, проте сам ще не готовий покинути Пірс, — каже він. — Я маю подбати про деякі важливіші справи.

— Що, в біса, може бути важливішим за це? — запитує Вільям. Мене це також цікавить.

— Це вже моя справа, — без злоби промовляє Нельсон. Для нього цю розмову завершено.

Вільям хитає головою. Розчарований, але не здивований. Це не вперше, коли Нельсон йому відмовляє. Потім він повертається до мене:

— А ти, Джейкобе? Ми могли б вирушити у вересні.

Нельсон кладе руку мені на плече. Я відчуваю, як під нею моє тіло стає частиною його, і хочу, щоб так було й надалі — двоє нас повільно зливалися воєдино. Знаю, він торкається мене, щоб застерегти, проте помічаю лише тепло його долоні й те, як його пальці впираються в мою плоть.

— Облиш його, Вільяме, — каже він. — У Джейкоба вдосталь клопоту й без того, щоб ти віз його в Сан-Франциско. Найкраще, що ти можеш зробити для нас обох, це дізнатися, що сталося з тією парою. Як він тебе й просив.

Після цього Нельсон підводиться та забирає руку з мого плеча. Без неї моєму тілу холодно, ніби йому бракує чогось важливого.

— Я до вбиральні, — каже він. — Дай Джейкобу спокій.

Ми спостерігаємо, як він віддаляється. Упевнена хода легко несе його крізь скупчення столиків.

— Нельсон чудовий, — зітхає Вільям. — Але він може розчарувати.

— Я хочу поїхати з тобою, — кажу.

— О, — усміхається він. — Оце так сюрприз.

На його обличчі самовдоволений вираз, ніби він певною мірою переміг Нельсона. Я закриваю на це очі й натомість зосереджуюся на неквапливому відчутті щастя, що шириться в моїх грудях. Я так довго ламала голову над тим, як знайти шлях додому. Ідея була — зібрати достатньо грошей, вирушити до Території Вашингтон і пробратися на корабель, — але коли я серйозно роздумувала над цим, усе здавалося майже нереальним. Сама дорога до Території Вашингтон могла б мене вбити. З Вільямовою пропозицією мій план, колись такий крихкий, міцніє. Я поїду з ним — комфортно, судячи з якості його одягу. Його гроші захистять нас обох. А коли доберуся до Сан-Франциско, коли нарешті зустрінуся з величними «Шістьма компаніями», то розкрию їм свою історію. Вони допоможуть мені повернутися додому. Допоможуть знайти бабусю. Це те, чого я завжди хотіла. Відповідь така проста й легка, що аж не віриться, що вона реальна.

— Погоджуйся, — благає Лінь Дайю. — Погоджуйся й забери нас додому.

— Від’їжджаємо у вересні? — запитую я.

— Дванадцятого, — відповідає Вільям. — Приїдеш і зустрінемося тут. Потім вирушаємо на захід.

Я простягаю руку. Він тисне її, і самовдоволення знову повертається на його обличчя.

— Нельсону не плануєш сказати?

— Думаю, не варто, — відповідаю я. — Так легше буде поїхати. Сам розумієш.

— Авжеж, — каже Вільям. — Ти значно важливіший, аніж сам те усвідомлюєш, Джейкобе Лі.

Не знаю, що він має на увазі, але не кажу ні слова. Він вірить, що я збираюся служити своєму народові, що маю таке саме відчуття справедливості, як і він. Нехай вірить. Навіть судячи з нашого короткого знайомства, можу сказати, що він вважає себе праведником, сповненим якоїсь великої мудрості. Може, він і любить Нельсона, але водночас вважає себе вищим за нього. Вищим за всіх нас.

Коли повертається Нельсон, моє обличчя залишається незворушним.

Ми прощаємося на вулиці. Повз нас проносяться кілька білих людей, озираються та свердлять нас поглядами. Я дивлюся, як вони віддаляються, і згадую золотоволосого хлопчика з тарілкою.

— Приємно було познайомитися, — каже мені Вільям і знову потискає руку. Він передає мені згорток чудернацької форми, загорнутий у коричневий папір. Я беру й дивуюся його вазí.

— Я хочу, щоб ти залишив це у крамниці й скористався, якщо виникнуть неприємності, — промовляє він. — Нельсон розкаже як.

Я дякую йому. Не знаю, подобається він мені насправді чи ні.

Решта дня минає приємно. З новою надією повернутися в Китай і Нельсоном поряд спогади про мій перший візит у Бойсе починають світлішати. Ми йдемо центром міста, сміємося з усього, чого не можемо собі дозволити, і повертаємо на Айдахо-стріт, Нельсон веде. Я відчуваю, що щось змінилося. Тутешні будинки коричневі й непоказні, але в повітрі навколо бринить знайома енергія. І я раптом розумію, що всі перехожі схожі на нас.

Я вже знаю відповідь, але запитую Нельсона:

— Де ми?

— У китайському кварталі, — відповідає він.

Що таке територія китайців: квартал чи два десятки будівель? Ми проходимо повз універмаг, де продають усяку всячину, та магазинчик, де пропонують трави й ліки. Тут — кабінет лікаря китайської медицини. Там — гральний дім. Через дорогу вода з пральні стікає прямо на тротуар. Є тут і житлові будинки, всередині яких я уявляю собі голови з таким самим чорним волоссям, як у мене. Відчуваю тугу за своїм старим домом і сум через нинішній — китайський квартал закінчується, коли ми доходимо до Ейт-стріт. Цей простір такий маленький і сплюснутий, порівняно з країною, на честь якої він себе величає. Для багатьох тутешніх жителів, можливо, це єдиний шматочок Китаю, що в них залишився.

Нельсон спостерігає за мною.

— Нагадує тобі дім?

— Ти ніколи не бував у Китаї, так?

Я згадую пухнасті гори та хвилювання океану. Хочу показати Нельсону рибальське село, затягти його в річку, хлюпатись у воді та ловити руками рибу в закочених до колін штанях. Ми їли б цілими днями. Понабивали б пуза так, що потім тільки спали б. І, можливо, тоді я відкрила б йому Дайю.

— Колись я поїду з тобою, — обіцяє він. Знаю, він каже це щиро.

Згодом, дорогою до театру, нас зупиняє патрульний і вимагає показати документи. Він мружиться на моє фото, а потім на моє обличчя.

— Щось не схожий.

— Це він, — каже Нельсон і виступає поперед мене. — Якщо у вас є привід для занепокоєння, ми радо дочекаємося вашого начальства.

Уже пізно, а вдома на патрульного чекає вечеря. Він повертає мені документ і радить зробити кращу фотографію.

Я намагаюся запхати документ назад у нагрудну кишеню, але Нельсон зупиняє мене.

— Дай-но гляну, — документ уже в його руці.

Я відчуваю, як моє серце б’ється із шаленою швидкістю. Для ока білого чоловіка всі китайці на одне лице. Але Нельсон один із нас. Нельсон збагне.

Він мовчить, здається, цілу вічність. Потім повертає мені документ.

— Знаєш, а він правий. — Нельсон рушає. — Тобі таки треба зробити кращу фотографію.

Біля театру метушня, черговий протест. Я чую слова, які вже стали мені дуже знайомими: «косоокі нехристи», «вузькоокі виродки», «брудно-жовті тварюки», «чорнороті».

Коли підходимо ближче до входу, то розуміємо, що натовп зібрався тут не через театр, а через китайську пральню по той бік вулиці. Власник, невисокий чоловік міцної статури з роздутими ніздрями, стоїть перед дверима. Він кричить на них у відповідь і тримає прямо спину в непокорі. Нельсон каже мені натягнути вниз картуза і приховати обличчя під шарфом. Хапає мене за руку, я не опираюся. Ми ховаємося за білим чоловіком у пальто солом’яного кольору та його худорлявою дружиною, а потім звертаємо у провулок біля театру.

— Мені прикро, Нельсоне, — кажу я. Вечір зіпсовано.

Він хитає головою, ніби це якось приховає розчарування на його обличчі.

— Я хотів, щоб ти почув, як грає справжній скрипаль, — каже мені.

— Справжнього скрипаля я можу почути коли завгодно. Він стоїть переді мною.

Нельсон опускає очі, але я помічаю легку усмішку. Ми рушаємо провулком далі, і крики натовпу слабшають з кожним кроком. Він досі не відпустив моєї руки.

— Твій друг Вільям не збрехав щодо протестів.

— Він рідко бреше, — каже Нельсон.

— Тоді чому б не поїхати з ним до Каліфорнії?

Після зустрічі з натовпом я позухвалішала. Ніби хочу сказати: «Ми щойно мало не загинули, тож тепер ти скажеш мені правду».

— Ох, — зітхає Нельсон. Наші кроки повільні, кожен важкий від передчуття. — Я хотів би відповісти цікавіше. Однак правда в тому, що Пірс завжди був моєю домівкою. Там є те, чим я дорожу. Не знаю, чи готовий звідси поїхати.

— Наприклад, учні, яких ти вчиш грати на скрипці? — питаю я. — Чи твої друзі?

— Так, — відповідає він. — Щось таке.

Я не наважуюся запитати, чи належу до цієї його когорти.

Потім він повертається до мене й ми обоє одночасно зупиняємося. Обід з Вільямом, пообідня прогулянка по Бойсе, навіть зустріч з натовпом — здається, усе це підводило нас до моменту, коли ми стоїмо так близько, що от-от пірнемо одне в одного. Його дихання зливається з моїм. Я більше не відчуваю власного тіла. Натомість є величне злиття, ніби я була єдиною краплею в океані й тепер нарешті піддалася, щоб він мене поглинув. Є щось прекрасне, навіть героїчне в тому, щоб дозволити іншій людині дивитися на тебе. На очах у Нельсона я ладна була б рятувати цілі життя.

— А ти? — голос Нельсона ніжний і відвертий. — Чому ти насправді не хочеш поїхати?

І тут я згадую: він не знає правди. Не знає, що я їду.

Хай яка магія тримала нас разом, вона розвіюється. «До вересня ще довго, — думаю собі. — Збрешу йому зараз і брехатиму далі аж до дня від’їзду».

Я роблю крок назад — і мені здається, що переступаю гори, долини та широченні рівнини й опиняюся на землі, куди йому не дістатися. Нельсон помічає переміну на моєму обличчі, і до нього знову повертається давня пильність. Він теж відступає й опускає руку.

Ми обоє відводимо погляди. Я видаю напружений смішок.

— Вільям — твій хороший друг, — промовляю я. — І я вдячний йому за допомогу. Але відплата, про яку він говорить, цей рівносильний спротив — усе це безглуздя.

— То, по-твоєму, краще взагалі нічого не робити?

— Я не це маю на увазі. Як на мене, Вільямові балачки — це лише вихваляння. Нас мало, а їх — багато. Ну справді, що ми можемо змінити?

Нельсон знову починає йти, але вже не дивиться на мене.

— Знаєш, Джейкобе, я думав про Нама, Лума й навіть про тебе. Натовп ледь не вбив вас із Намом і відтоді всіх тероризує. Вільям не помиляється, коли каже, що це відбувається по всій країні. Навіть якщо не поїдемо до Каліфорнії, це не означає, що ми не маємо щось робити. Ти не віриш, що воно того варте?

— Я прибув сюди проти своєї волі, Нельсоне. Це не моя батьківщина. Не мій народ. І не мій клопіт.

— Зрозуміло, — відповідає Нельсон. — Гадаю, звідси ми можемо дістатися назад до готелю.

Знаю, що розчарувала його, але я й сама обурена. Навіщо втягувати мене в те, до чого я ніколи не прагнула бути причетною?

Ми виходимо з провулку і звертаємо на порожню вулицю, яка здається мені знайомою, проте не відчувається привітною. Нельсон цього не помітив і тепер, коли ми вже далеко від театру, крокує легшою ходою. Я не женуся за ним. Щось із цією вулицею не те.

І раптом я розумію, що саме. На півдорозі вниз вулицею, сховавшись між аптекою та покинутою будівлею, стоїть храм-готель, у якому я провела свою першу ніч у Бойсе.

— Ходімо швидше, — я підбігаю, щоб наздогнати Нельсона. Хочу покинути цю місцину й більше ніколи сюди не повертатися. Коли ми проходимо повз, я опускаю очі, не дивлюся на затишне світло свічок на вікнах і бурмотіння китайців усередині. «У такому місці маєш почуватись як удома», — гірко думаю я.

На парадних сходах сидить жебрак і спостерігає, як ми проходимо повз. Він починає щось вигукувати китайською — вірш, судячи з ритму. Я розумію, що він п’яний. Слова зіштовхуються та накочуються одне на одне. Я намагаюся зрозуміти, що саме він декламує, — але знайомим мені видається не вірш. І тут я починаю розуміти ще дещо.

— Зажди, — кажу Нельсону й повертаюся до жебрака.

Я знаю цей голос. Ціле літо щовечора його слухала. Я дістаю з кишені сірник, запалюю його й підношу до обличчя жебрака.

— Ей! — вигукує він і відхиляється назад. Жебрак намагається відштовхнути мою руку. — Якого біса?

Його волосся довге та скуйовджене, на підборідді та щелепі помітно кілька темних плям. Навіть під сажею, брудом і блювотинням я впізнаю ці очі, безпорадні, як у теляти.

— Семюеле?

— Га? — він повертається, і мені в обличчя вдаряє різкий сморід затхлого алкоголю. Сірник миготить.

— Семюеле, що ти тут робиш?

Нельсон чекає позаду мене.

— Ти знаєш цього чоловіка? — питає він.

Я ігнорую його. Не можу розповісти Нельсону про Семюела, хлопця, який плакав у моїй кімнаті в далекому Сан-Франциско, коли так палко прагнув стати чоловіком.

— Гроші є?— нерозбірливо промовляє до нас Семюел. — Вони мене вигнали, — він простягає руки, склавши їх у жменю. Я дивлюся на них і ледь стримую нудоту.

Одна рука на місці, простягнута до нас долонею вгору. А замість другої — не рука, а просто плоть. Щось безформне, шкіра пурпурова та пошматована. З текстурою, як драглиста каша. І я розумію, що з його руки вирізали кістки. А потім відчуваю запах — гнилої плоті, засохлого гною та заіржавілої крові. Я прикриваю рот своєю вільною рукою.

— Господи, — вигукує Нельсон.

Семюел розчаровано опускає руки.

— Марна справа, — бурмоче він, згорбившись. І знову береться читати свого нерозбірливого вірша.

— Звідки ти його знаєш? — запитує Нельсон. Я знову пропускаю його запитання повз вуха.

— Твоя рука, — кажу я Семюелу. — Що з нею сталося?

— Га? — вигукує Семюел. — Оця? — Він знову підіймає те, що й рукою назвати важко, і тицяє мені в обличчя. — Це розплата за все, що я накоїв.

— А що ти накоїв? — питає його Нельсон, намагаючись бути люб’язним.

— Узяв те, чого брати не дозволено, — відповідає Семюел. — Хіба ж я знав?

— Про що ти? — питає Нельсон. — Що ти взяв?

— Ха-ха... її, — видихує Семюел. — Однак вона мала свою ціну. І він подбав, щоб я розплатився. Ще й як.

Я дивлюся на груду з його руки. Цю руку я добре пам’ятаю. Спостерігала, як вона лежала на його коліні всі ті рази, що ми сиділи на моєму ліжку в борделі.

І тут я починаю розуміти, про що йдеться.

— Це він? — мій голос дрижить, не в змозі вимовити його ім’я. — Це він зробив таке з твоєю рукою?

— Е-е-е, — Семюел пильно примружується на мене. — Він? Так, він! Усі вони! Він разом з моїми напіврідними братами знайшов мене. Але я ні слова не розказав їм про неї! Ну хоч на щось я ще здатний!

Нельсон штовхає мене у спину:

— Гадаю, нам краще піти. Ми нічим йому не допоможемо.

Переді мною Семюел, хлопець із мого минулого, а поруч — Нельсон, чоловік із теперішнього. Він має слушність. Зараз я нічого не вдію. Мушу рухатися далі.

Та коли я збираюся йти, Семюел хапає мене своєю здоровою рукою.

Його хватка напрочуд сильна. Тверді, мов пазурі, пальці стискають мою руку нижче від ліктя. Нельсон вискакує наперед, щоб відірвати від мене його руку, але це зайве — перш ніж Нельсон устигає дотягнутися, Семюел відпускає мене, плюхається назад і регоче.

— Я тебе знаю? — питає Семюел. — Я знаю когось схожого на тебе.

— Нам треба йти, Джейкобе, — повторює мені Нельсон. — Він п’яний, як чіп.

Цього разу я слухаюся. Ми полишаємо Семюела на сходах, проте його сміх переслідує нас, навіть коли ми повертаємося до готелю.

— Що з ним буде?

Нельсон опускає очі.

— Ти ж бачив його руку, — відповідає. — Без прихистку той хлопець довго не протягне. Чесно кажучи, не знаю, як він стільки протримався. Певно, алкоголь притупляє біль. Поки що.

Нагорі Нельсон каже мені помити руку там, де торкався Семюел. Ми домовляємося вранці повернутись у Пірс.

Лише коли я зачиняю двері у свою кімнату й переконуюсь, що ізольована від зовнішнього світу, то дозволяю собі схлипнути у стиснутий кулак.

Семюел, наївний дурник, нетерплячий хлопчисько, який стільки базікав про свої мрії поїхати в Бойсе та стати чоловіком. Вочевидь, він хоч раз обмовився про це своїм братам. Тож тому, хто справді шукав, було неважко відшукати тих двох, переконати їх поїхати вслід за Семюелом і покарати його за проступки. І цей хтось, водночас, міг використати Семюела, щоб знайти мене.

Я не маю жодних сумнів, хто такий він у Семюеловій історії. Джаспер тут. І коли я дозволяю матеріалізуватися його імені, переді мною починає з’являтися й він сам, аж доки я перетворююся просто на маленьку дитину посеред кімнати, а він стає більшим за небо.

— Тепер ти мене послухаєшся? — підганяє мене Лінь Дайю, смикаючи за руки. — Нам треба їхати звідси. Тут небезпечно.

Дайю, ув’язнена в бочці з вугіллям, послухалася б. Вона стрімголов утікала б якнайдалі. Але я нагадую собі, що вже не та. У нинішньої Дайю є хороші друзі, ліжко, для сну в якому не вистачає тільки її, і безпечна дорога додому. А ще ця Дайю знає те, чого досі не довідався Джаспер. Моє нове ім’я й нове обличчя.

— А як же сивий? — тисне Лінь Дайю. — Він знає, що ти не хлопець.

І я знову згадую ту ніч. Семюел плаче на підлозі, а сивий хтиво позирає на двері. Якби Джаспер натрапив на сивого, то дізнався б про Джейкоба Лі. Сивий не захистив би мене, як і Семюел.

— Ну то ходімо, — каже Лінь Дайю. — Тікаймо, як тікали раніше. Тікаймо, аж доки не опинимося вдома.

«Можна було б це зробити, — роздумую я. — Вирушити вночі й попрямувати на захід. І навіть записки Нельсону не залишити. Нельсон. — Думка про те, що він уранці стукає в мої двері, тільки цього разу безперестану, сповнює мене смутком. — І що сказали б Нам і Лум, якби я не повернулася?». Усе сталося так швидко. Я не була готовою вирушити в таку мандрівку.

— У нас замало грошей, щоб доїхати на захід, — кажу я Лінь Дайю, сподіваючись, що вона не помітить інших причин, які назрівають у моєму серці. — Без Вільяма нам не впоратися.

Вона хитає головою вперед-назад, її сріблясто-чорне волосся хльоскає на знак протесту:

— Я намагаюся тебе захистити.

— Не забувай, — кажу я Лінь Дайю, — мене від них розділяють два роки.

Я вірю в це. За два роки все може змінитися. Разом з кров’ю, що тепер тече з-поміж ніг, на моєму колись яйцеподібному обличчі проявляються нові риси. Загострені вилиці, ширший ніс. Досі той самий похмурий вираз обличчя, але тепер наділений метою.

Два роки — і я більше не дитина.

— Поглянь, — я відступаю, щоб продемонструвати Лінь Дайю своє тіло. — Тут я подовшала, там — поширшала. І погодься, я стала вищою.

— Згодна, — каже вона, оглядаючи мене.

Поруч з Нельсоном мене було б майже неможливо відрізнити від будь-якого іншого китайця. Я вже геть не та голодна дівчинка-хлопчик на рибному ринку в Джифу. Не та безпорадна дівчина-хлопець, яка плаче на ліжку в маленькому готелі.

Чого там мене навчав майстер Ван? Я маю бути виразною та впевненою, як чорна цятка на сторінці. Гарна лінія відображає внутрішню силу. Вона самодостатня, у ній немає місця для слабкості чи сум’яття духу.

«Виразною та впевненою, виразною та впевненою, — повторюю собі. — Вдихай виразність і видихай упевненість». Я розплющую очі — Лінь Дайю стоїть і повторює за мною, вдихає й видихає. Я дивлюся на неї й заспокоююсь.

Може, Джаспер і тут, але він не знає, ким я стала. Проте підбирається ближче і зрештою знайде мене, у цьому я певна. Музика нашого дня зникає, теплі почуття, які зринали від думки про обличчя Нельсона, тепер здаються сміховинними. Дайю, як ти могла так утратити пильність? А тим часом Джаспер просувався вперед, наближався. Глянь, як близько він зрештою дістався.

«Пам’ятай, це не твій дім, — кажу я собі тієї ночі. — Ти мусиш знайти шлях додому, перш ніж Джаспер знайде тебе».

Вересень здається таким далеким.

Перл плаче, а Свон не перестає верещати про свої потріпані подоли. Айріс хихикає та затуляє рота пальцями, які нагадують ґрати на наших вікнах. Джейд теж тут, з брудними й босими ногами. Ми вишиковуємось у ряд і чекаємо, коли, як завжди, зайде мадам Лі, пройдеться вздовж нашої шеренги й розкритикує нас.

Але заходить не мадам Лі, а жінка з ротом, більше схожим на дзьоб, — оранжево-червоним і ножеподібним. Вона розправляє руки, проте це не руки — те, що здавалося мені рукавами її шовкової сукні, насправді виявляється крилами. Вона стоїть перед нами й розкриває рота — усередині я бачу лише сірий язик, що ворушиться в темряві.

Коли прокидаюся, то пишу листа Вільямові з проханням з’ясувати для мене ще дещо. Невеличка послуга. Я була б вдячна, якби він нічого не казав про це Нельсону. «Особисте, сам розумієш». Я відношу листа на пошту ще до сходу сонця, бо побоююся, що денне світло зробить мене вразливішою, а потім біжу назад у готель, щоб зустрітися з Нельсоном. Образ твердого сірого язика Сваллов здавлює мій череп.

14

Настає червень, і земля стає барвистою смугою. Жовтець, оранжеві маки, біла конюшина, рослини з бруньками, схожими на краплі води, грінделія, шипшина, квіти у формі перевернутих ваз. Ще захопливіші сосни, які обрамлюють місто. Вони виструнчилися й розпишніли в приємному літньому бринінні. Нельсон каже, що на світі немає кращого місця для літа, ніж Айдахо, особливо коли починають розпускатися квіти, забарвлюючи стежки до пагорбів і далі аж до гір, мов бризки фарби з норовливого пензля. І я йому вірю.

Літо прекрасне, але я розгублена й підозрілива. Імовірно, Джаспер уже прибув у Бойсе, та щойно він зрозумів, що мене там більше немає, то перевернув би кожне місто в Айдахо, розпитуючи про дівчину, перевдягнену в хлопця, схожого на мене. Пірс — велике місто, та спершу він зупинився б у більших та жвавіших — Айдахо-Сіті, Воррен, Річмонд, долина річки Салмон. Я пам’ятаю голос, який чула того дня на причалі в Сан-Франциско, — хтось ледь чутно проспівав мені: «Прощавай». Він шукатиме, доки літо перекочуватиметься в осінь, їхатиме тими самими стежками, що й я, і зрештою добереться сюди. Гадаю, раніше вересня до Пірса він не дістанеться. А коли приїде, то мене вже тут не буде.

Тепер, коли знову тепло, Нам і Лум працюють ще старанніше, щоби привабити у крамницю більше покупців.

— Коли погода гарна, — заявляє Лум, — люди охочіше витрачають гроші.

Вони з Намом планують ще більше примножити прибутки впродовж літа. Ми не підемо шляхом китайської пральні чи цирульні Чена. Лум продумав це та вирішив, що такого погожого літа людям найбільше кортітиме джему. До середини червня у крамниці починають з’являтися перші партії. Смородиновий. З бойзенової ягоди. Яблучне повидло. З мускусної дині. Підсобку заполоняють набиті баночками ящики, викладені штабелями аж під стелю. Невдовзі вже стає ніде сісти. Ми з Лумом по черзі ходимо туди-сюди в підсобку по товар, і легкий аромат нектаринового та сливово-чорничного варення слідує за нами, хоч би куди ми йшли.

Нікого не дивує, коли Лумові прогнози справджуються. Для цього достатньо одного: щоб весела білошкіра жіночка, яка регулярно ходить до церкви, купила баночку лимонного повидла. Наступного ранку ще до відкриття перед крамницею вишиковується черга з п’яти людей. Ми не єдина крамниця в Пірсі, де продають джем, але тільки в нас він смачний і густий. Ніхто раніше не чув про цей бренд. Нам каже, що він особливий, з ферми на Території Вашингтон.

— До приїзду в Америку я не знав про джем, — весело розповідає він мені.

Сьогодні п’ятниця, а полиці порожні — і так уже третю п’ятницю поспіль. У такі дні, коли торгівля йде добре, Нам стає примноженою версією самого себе — великим, життєрадісний, з нестримною енергією.

— Ти повіриш, якщо я скажу, що найкращий джем готують китайці? — питає він мене. — А наші покупці повірять?

Власник «Фостерз ґудз» більше не стовбичить під крамницею. Лум вважає це тріумфом, ознакою того, що Фостер нарешті визнає власну поразку. Нам урочисто пропонує віднести Фостеру безплатний джем. Мировý, як він це називає. Він посилає мене з добіркою наших найкращих смаків. Я залишаю кошик біля Форстерових вхідних дверей, а коли наступного дня приходжу, то бачу розбите скло й варення, що виблискує, як кров на сонці. Намові я про це не розповідаю.

«Пірс біґ стор» — не єдиний у місті бізнес, що процвітає. Літо приносить Нельсону новий урожай тих, хто бажає навчитися гри на скрипці, тож він стає таким зайнятим, що ми можемо тижнями його не бачити й не чути. «То й добре, — кажу собі. — Так буде легше йому брехати — не кажучи взагалі нічого».

— Щось у тебе нездоровий колір обличчя, — каже мені Нам одного недільного ранку. — Ти забагато часу стовбичиш у приміщенні.

Цього разу Лум погоджується:

— Корисно бувати на сонці. Чудовий спосіб позбутися бактерій і хвороб. Джейкобе, тобі не завадить прогулятися. Так ти вбиваєш усе погане всередині.

У рюкзаку я несу хліб і баночку малинового варення. Салат з огірків і часнику, що залишився з учорашнього вечора. День чудовий, і я хочу зробити Нельсонові сюрприз, бо вже багато днів його не бачила. Хоч раз я забуваю про Джаспера. «Дайте мені лише один день, — прошу подумки. — День, коли не треба озиратися».

Проте коли я приходжу у «Твінфлавер» і стукаю у двері Нельсона, він не відчиняє. Я притискаюся щокою до темних дерев’яних дверей та уявляю, скільки разів він проходив крізь них. Мабуть, тут навіть повітря священне. По той бік у кімнаті тихо і спокійно. «По неділях у нього немає уроків, але він, певно, вийшов пообідати або побіг у справах», — розмірковую я.

Надворі важко не піддатися умиротворенню від пообіднього сонця. Я згадую слова Лума про те, що сонце знищує все погане в тілі, і думаю, що якщо постояти достатньо довго, чи зможе воно вбити демонів, які мене переслідують? Я заплющую очі й кружляю з розпростертими руками, ніби мені під силу спіймати проміння. Яка це розкіш — просто відчувати тепло.

— Брудний китайоза, — бубонить хтось позаду мене. — А щоб ти повісився.

Я чую це на секунду запізно; коли обертаюся, того, хто це сказав, уже немає. Бреду назад у крамницю, згадуючи тодішні Вільямові слова та обурення в голосі, з яким він розповідав про всі ті звірства проти таких, як ми, людей. На його місці я теж розгнівалася б.

— Добре, що ми скоро будемо вдома, — каже Лінь Дайю.

Я погоджуюся.

Сонце прихиляється до моєї спини й бадьоро, наполегливо підштовхує мене та робить водночас наповненою й невагомою. На півдорозі до крамниці я вирішую, що було б непогано побути на вулиці ще трохи. Харчі в рюкзаку стукають у поперек як ніжне нагадування. Згадався той день, коли ми з Нельсоном лежали на потаємній галявині за школою — спогад, залитий таким же безтурботним сяйвом, як і ті, що з дитинства. Дерева на галявині, певно, вже ожили всіма відтінками зéлені. Я розвертаюся й іду до школи. Нам і Лум можуть ще трохи почекати. Цей день буде моїм.

Біля школи звертаю на стежку, яку колись показав мені Нельсон. Тоді вона була ледь помітною, а тепер прим’ята і протоптана. Певно, він часто сюди приходить. Я усміхаюся, бо уявляю, як він вивертається туди-сюди, оминаючи гілки. Через хащі, попід черепаховим ставком. Чотири висохлі черепахи засмагають на впалій колоді. Їхні панцирі, вкриті коричневими цятками, ледве не димлять на сонці. Згадую бабусю. Цікаво, яка зараз погода в нашому селі? У літню пору спека зливалася з вологою з моря та робила село майже непридатним для життя. Зробиш крок на вулицю — і все тіло злипнеться. Зате рослини там процвітали — овочі, фрукти, трави. Їм подобався ґрунт і вологість, тож ми були вдячні, що вони не давали нам померти й дарували продовження життя.

Бабуся казала, що ми говоритимемо тільки під час дощу. В Айдахо постійно сухо, та я більше не журюся. Невдовзі ми зможемо поговорити наживо.

Попереду галявина. Вона видніється дедалі краще в міру того, як я наближаюся. Проте я тут не сама. Посеред галявини стоїть Нельсон, ніби перед публікою з довколишніх дерев. Він повернутий до мене спиною, прямою й широкою, а здорова чорнота волосся вражає на тлі навколишньої зелені та синяви. Усередині мене вирує неймовірне щастя. Мені не терпиться вигукнути його ім’я та побачити вираз обличчя, коли він озирнеться й побачить, що я тут.

Але Нельсон не сам. Тут іще хтось. Із заростів дерев виходить дівчина з алебастровою, недоторканною шкірою. Її волосся тонкою золотою ниткою спадає на плечі. Ніби з ткацького верстату моєї матері. Дівчина вишукана — усе, від її прекрасної сукні до капелюшка в блідій руці, говорить мені, що вона приваблива й жадана. Коли я дивлюся на неї, то розумію, що не вигукну Нельсонового імені і що мені слід лишатися там, де стою, — за заростями кущів глоду. Нельсон повертається до дівчини, жестом підзиваючи її ближче, і вона підкоряється, простягнувши руки йому назустріч. Видовжене лице, широка щелепа, але риси витончені — ніс мов бутон, вуста бантиком, погляд переливчастий і оповитий серпанком, ніби вона щойно пробудилася від сну. Нельсон повертається до неї — і її вуста розкриваються в усмішці на все обличчя, а очі тягнуться до нього. У сонячному світлі зуби виблискують, як опал.

Я дивлюся, як вони обіймаються. Голова дівчини на тому самому місці, де Нельсон кладе свою скрипку. Навколо них танцюють дерева під повіванням денного вітерцю, їхнє листя майорить на небесному тлі. Для Нельсона з дівчиною тут усе ідеально: день погожий, сонце високе, а вітер — лагідний. Усе на своєму місці, крім мене.

І раптом мені стає соромно. Я не більше ніж дівчина, затиснута всередині хлопця; жінка, яка видає себе за чоловіка. Любов — 愛 — це відмова від себе заради іншого. Але для цього треба мати серце, вільне віддатися. Мені нічого дати Нельсону, бо все, що я маю, несправжнє.

Нельсон гладить дівчину по голові рукою — тією самою, яку я вважаю вправною і доброю. Не хочу більше на це дивитися. Я — пляма, яке псує їхнє піднесене в усіх інших виявах полотно. Тому якомога тихіше розвертаюсь і пробираюся назад крізь кущі й дерева. Тільки коли впевнююся, що вони мене не почують, починаю бігти та стиснутими в кулаки руками відбиваюся від спогаду про побачене. Не озираючись.

Я переживала чимало почуттів і вигадувала їм багато імен. Цього я називати не хочу. Ніби хтось прив’язав до мого серця великий камінь так міцно, що вени наповнилися й набухли, а потім жбурнув цей камінь у найглибше місце в океані.

Я хочу боротися, проте знаю, що це безглуздо. Я тону не через камінь, а тому, що сама — камінь.

— А на що ти сподівалася? — запитує мене згодом Лінь Дайю. — Що він покохає тебе? Та він тебе навіть не знає. Ха! Ти сама себе не знаєш.

— Замовкни! — вигукую я. — Цить, цить, цить!

— Ти — дівчина, яка вдає хлопця й усюди носить із собою привида. Він ніколи не покохає таку, як ти.

— Знаю, — я хочу втерти їй носа. — Я ніколи його й не просила про це.

— Тоді чому ти плачеш?

15

Літо пролітає, як пісня, що добігає кінця, повторює по колу свою репризу. Щоночі я рахую гроші, які заховала в торбинці під подушкою. Стільки робіт — і крихта заощаджень. «Я зробила все, що могла, — кажу собі. — Решта буде за Вільямом».

Я більше не шукаю зустрічей з Нельсоном, та й він тепер не приходить у крамницю. Певно, зайнятий своїми учнями й золотоволосою дівчиною. Важко повірити, що вона може існувати поза таким чарівним і незайманим місцем, як галявина, але, вочевидь, існує. Інакше чому тоді я так почувалася б?

Ні Ер Сень. Його ім’я — це ліс. Може, туди він і пішов? У ліс, такий густий, що мені не пробратися.

Якось уночі, коли вже всі поснули, я прокрадаюся до сміттєвого бака на задвірках. Шукаю баночку джему, який надійшов уже зіпсованим, тож його викинули. «Сором!» — вигукнув Нам. Він хвилювався, що одна погана банка може зруйнувати всю торгівлю. Ми сховали її на дні сміттєвого бака під брудними картонними коробками та затверділими рисовими гранулами. Знаходжу банку й відкручую кришку. Усередині джем укрито пухнастим і білим. Тут можуть бути цілі всесвіти. Потроху виймаю вміст банки й викидаю на землю, аж доки вона стає порожньою, точнісінько як і я всередині.

Я шепочу в банку Нельсонове ім’я. Шепочу слова про його бездоганні руки та беззаперечну ніжність, про скрипку, яка виблискує як нова копійка на тлі тріскотливого каміна. Усе це хороші спогади. І болючі. А ще я шепочу про золотоволосу богиню. Принаймні вони будуть разом. Навколо мене крізь ніч цвіркотять цикади, і я сприймаю це як знак їхнього схвалення. Закінчивши, я закручую кришку на банку й опускаю її назад на дно бака. «Наразі нехай так, — кажу собі. — Якщо зможу залишити все це тут, просто відпустити, тоді мені вдасться знайти спосіб бути щасливою».

— Ти казала, що вб’єш кожного, хто знову завдасть мені болю, — промовляю я до Лінь Дайю пізніше в ліжку. Це не звинувачення, а радше нагадування. Принаймні так я себе переконую.

Вона мовчить. Розуміє, що насправді я цього не хочу. Хай що кажу, вона знає, що мені несила бажати Нельсону зла.

Вільям двічі пише мені, проте в жодному листі немає звістки, на яку я чекаю. Натомість він розповідає про успіхи «Шести китайських компаній» і те, як його гроші та мій бойовий дух стануть їм у пригоді. Його слова.

План такий: спочатку я зустрічаюся з ним у Бойсе. Звідти ми вдвох їдемо потягом до Сан-Франциско. Після прибуття йдемо на зустріч з одним із засновників «Шести компаній» — другом Вільяма, який чекає на нас.

А це мій план: у потрібну мить я розкрию свою справжню особистість лідерам «Шести компаній». Вони знатимуть, що робити.

«Чи можна їм довіряти?» — питаю я Вільяма в листі.

«Про це можеш хвилюватися найменше, — пише він у відповідь. У нього товсті штрихи й важка рука, ніби це єдиний спосіб побачити та розібрати кожен його ієрогліф. — Це найстаріша, найпотужніша китайська організація в Америці. Якщо не можна довіряти їм, то кому тоді?».

Я згадую бочку з вугіллям, брудну кімнату, в якій тримали всіх дівчат з корабля, нічні крики в борделі. А потім уявляю собі представників «Шести компаній» — усі вони чомусь із татовим обличчям. Доброзичливі, великодушні й навіть героїчні. Зрештою, має ж бути у цьому світі хоч щось хороше. Хочеться в це вірити.

Є надія. А це вже щось.

У моєму серці небагато місця для суму, що доведеться покинути Нама й Лума, та все ж він є. Серед чоловіків, яких я зустрічала в Америці, вони були одними з небагатьох, хто не мав злих намірів, а просто радо прийняли мене й без осуду дозволили жити разом із ними. Коли я дивлюся, як Нам улещує покупців або як Лум насуплюється в окулярах, то думаю про кров, що тече в них. Ця сама кров тече й у мені, нагріта під тим самим боком сонця. Ми родом з однієї землі, говоримо мовами, які торкаються наших сердець. Гадаю, що за все це я могла б їх полюбити. Та все ж тримаю свій від’їзд у таємниці. Так само, як і в ситуації з Нельсоном, якщо розкажу правду, то покидáти їх стане важче.

— Навіть не думай про таке, — застерігає мене Лінь Дайю.

Однак я думаю. Думаю про банку на дні сміттєвого бака. Про те, що скло може тріснути від усього того, що всередині. Якось у хвилину слабкості й наївної печалі я шукаю цю банку, копирсаюся руками у гнилих фруктах і кипі вологих старих газет, хоча розумію, що її там уже давно немає.

— Це на краще, — втішає мене Лінь Дайю. — Тепер твоя рана повністю загоїться.

16

Зрештою мені не доводиться нічого вирішувати. Нельсон першим приходить до мене в останні вихідні серпня. Минули тижні, відколи ми бачилися востаннє. Я перефарбовую назву крамниці жирними літерами. Під літньою спекою фарба запікається до хрусткої скоринки.

— Привіт, — промовляє він. — Чому ти мене уникав?

— Я не уникав, — відповідаю. — Просто був зайнятим.

— У крамниці? Протестів більше не було, так?

— Хоч би й були, тобі що з того?

Пауза, різкий здивований вдих.

— Про що це ти? — питає Нельсон. — Ти ображений?

— Ні. А чому ти приховував це від мене?

— Приховував що?

— Сам знаєш.

Пензлик обм’як у моїй руці, жовта фарба стікає на землю.

— А, то це був ти.

Я мовчу.

— Керолайн клялася, що того дня щось чула, — веде він далі. — Постійно повторювала мені, що там, поміж дерев, щось було, а я їй не вірив. Тепер ясно, що це був ти. Так, Джейкобе? Це ти тоді був за деревами?

Я почуваюся ніяково, ніби пропустила щось, про що всі інші вже знали. Киваю йому й хочу, щоб він відвернувся.

— То ти засмучений, бо я приховав це від тебе? — Його голос м’який, навіть податливий. — Твоя правда. Ми ж друзі, а друзі так не роблять. Приймеш мої вибачення? Якщо хочеш, я все тобі розповім.

Він не сердиться й не звинувачує мене в шпигунстві. Я вперше повертаюся до нього обличчям. Від його погляду з мене злазить шкіра, оголюючи плоть.

— Ходімо, — каже він і простягає руку. Я беруся за неї.

Дівчину звати Керолайн. Вона старша сестра одного з Нельсонових учнів, яка сиділа разом з ними на кожному уроці та спостерігала, як Нельсон навчає сонат Баха й аранжування Вівальді. Він не надто надавав цьому значення — може, її просто цікавили братові успіхи. Аж ось одного разу, коли малий хлопчик не бачив, Керолайн засунула записку у футляр Нельсонової скрипки.

— Як мило, — промовляє Лінь Дайю та імітує блювотний позив.

Повернувшись у «Твінфлавер», сам на сам у його кімнаті Нельсон розповідає мені про неї.

— Світла, добра душа. — називає він її. — Керолайн усе своє життя прожила в Пірсі та мріє стати шкільною вчителькою. Вона дуже добре ладнає з дітьми.

— Її родина знає? — запитую я, на що Нельсон не відповідає. — Сподіваєшся одружитися з нею?

— Я ні на що не сподіваюся, — каже він. — Тим паче на одруження, принаймні доки нам це заборонено законом. Ні, я лише збираюся бути щасливим, допоки зможу.

Я уявляю собі, як Нельсон навчає в них удома молодшого брата, а Керолайн спостерігає за цим. Як вони потай переглядаються і прикрито всміхаються одне одному, бо знають, що пізніше, коли залишаться наодинці в Нельсоновій кімнаті або на галявині, ізольовані від зовнішнього світу, їхнє тепло зіллється воєдино. Руки Нельсона на її тонкій шиї, м’яке мерехтіння перетворюється на пісню.

«Яка ідеальна сцена», — думаю я собі. Не можу приховати ні гримаси на обличчі, ні глибинного бажання, що сіпається в животі.

«Не кривляйся, — сказала б мені мама. — Інакше обличчя заклякне й ти назавжди залишишся потворною». Але Нельсон не помічає. Він може тільки всміхатися. Проте це вже не та усмішка, яку він колись дарував Намові, Луму чи навіть мені. Вона легка й невимушена, як та, з якою він заснув напередодні вночі. Неначе Нельсонове обличчя теж заклякло, тільки ще й стало блаженним.

— А якщо вас упіймають? — питаю я. Пригадую, якось Лум знайшов у газеті одну історію про китайця, якого кинули у в’язницю на п’ятдесят днів за те, що він на вулиці обійняв білу жінку.

— Про нас ніхто не знає, — відповідає Нельсон. — Лише ти тепер.

Мені згадався бордель мадам Лі. Жодного з тих білих чоловіків, які переступали його поріг і кидалися на жінок, — точніше, на китайських дівчат, які вдавали з себе жінок, — ніколи не запроторювали за ґрати. Вони приходили й ішли відкрито. Хай хто були ці чоловіки, вони завжди пишалися тим, що є саме такими.

— Вважаєш мене дурним? — запитує Нельсон і дивиться на мене.

— Ні, — відповідаю я, — просто закоханим.

— Джейкобе, а ти колись закохувався?

Я згадую всіх людей у своєму житті, які могли підпасти під це слово, і відповідаю:

— Так, — і замовкаю.

На виході Нельсон кладе руку мені на плече, і цього разу її вага майже нещадна. Нам і Лум розпитуватимуть мене, як там Нельсон, чому він не зайшов до них. А ще чи внесла я в облікову книгу мішки з борошном, які лежать у підсобці. Дивно повертатися до життя, в якому я не знала цієї інформації, ніби воно більше мені не належить.

— Джейкобе, ти допоможеш мені зберегти це в таємниці?

Нельсон так мені довіряє. Я дивлюся на нього й кажу:

— Так, — а сама думаю, що ладна на все, щоб тільки він був щасливим.

17

З приходом вересня повітря помітно змінюється — ночі стають пурпуровими від нового холоду, який обіцяє сувору осінь і мстиву зиму. Коли я рано-вранці притискаю долоню до скляної вітрини крамниці, то відчуваю, як вона пульсує прохолодою, що шириться від руки вгору по шиї. Через п’ять днів я поїду в Бойсе зустрітися з Вільямом. Дім так близько, що можна прослизнути всередину й загорнутись у нього.

Але на безкраїх просторах на сході, увінчаних горами й оточених невгамовним вітром, стається жахлива річ.

Цю звістку нам приносить Нельсон.

— Погром, — так він це називає.

Ми з Намом і Лумом саме обідаємо, коли він вривається в крамницю. Це слово звучить радше як звук розбитої тарілки, ніж усе те, що я раніше чула англійською мовою.

Нам і Лум збентежені. Вони не знають, що воно означає. Та і я не впевнена.

— Тільки гляньте, хто нарешті прийшов провідати старих Нама й Лума, — промовляє Нам, вдаючи обурення. Лум підводиться, щоб принести ще один стілець, а я дивлюся на бліде обличчя Нельсона. Він неспроста каже це слово. Він хоче повідомити те, що все змінить. Лум повертається зі стільцем і ставить його біля столу. На обід в’ялена риба й рис на пару. Риб’ячі хребти вже об’їдено начисто, вони лежать на наших мисках. Нельсон підходить до стільця, але не сідає. Він дивиться крізь нас.

Нам сплескує руками перед Нельсоновим обличчям.

— Агов! Ти занедужав? Чаю хочеш? Джейкобе, принеси імбирного чаю.

— Стався погром, — промовляє Нельсон, перш ніж я встигаю зрушити з місця. — Двадцять восьмеро людей загинули, ще п’ятнадцятьох поранили. Усі були китайцями.

Цього разу всі слухають. Світло в кімнаті стає хворобливо сірим. Риб’ячі хребти розкладаються на наших очах. Про безтурботну трапезу забуто. Вона стає лише нагадуванням про кістки та смерть.

Нам першим порушує тишу:

— Не може бути. Де ти про це почув?

— Усе місто гуде, — відповідає Нельсон. — Вочевидь, невдовзі буде й у газеті. Рок-Спрінгс, штат Вайомінг. Білошкірі шахтарі припхалися зі зброєю в китайський квартал і почали стріляти. Кажуть, у будинках горіли тіла.

Мимоволі перед моїми очима спалахує ієрогліф слова «вогонь» — 火. Жовтогарячий, злий, він усе облизує своїми язиками. «Вогонь» неможливо написати без ієрогліфа для слова «людина» — 人. Вогонь — це людина, яка втрапила в пастку між двома язиками полум’я.

— Ні, — каже Нам. Однак усі розуміють, що його заперечення не має жодного сенсу, бо те, що каже Нельсон, вочевидь, є правдою. Ми озираємося, щоб глянути на вхід до крамниці, ніби можемо зараз побачити там натовп, тільки цього разу з гвинтівками та рушницями замість плакатів.

Нельсон падає на стілець. Я не знаю, що сказати. Ніхто з нас не знає. Перед нашими очима тільки одне — картина того, як волали й розбігалися китайці. Проте їхні крики були марними. Вони не чинили спротиву, а здіймали руки вгору та благали в дуло зброї. Усе було марно. Усе даремно, бо кров пролилася з їхніх тіл, бо вони згоріли. Я обертаю вгору долоні й дивлюся на темно-сині вени на зап’ясті. Та сама кров, нагріта під тим самим сонцем.

Отак ми й сидимо, аж доки чуємо, як відчиняються двері та дзеленчить дзвінок. Десь там покупцеві щось треба. Так ми згадуємо, що ще живі.

18

Минає два дні, перш ніж ми бачимо згадку про це в газеті. Я мала б займатися останніми приготуваннями до від’їзду, але новина про погром застрягає в мені та робить мої рухи млявими, а голову — порожньою. Вільям говорив про несправедливе ставлення до китайців, але такого я собі навіть не уявляла. Невже погрому теж передували протести? Я думаю про Нама й Лума та дріб, що градом сиплеться на крамницю.

Гроші лежать неторкані під подушкою. Я вже не витягую їх, щоб порахувати. Це дратує Лінь Дайю, яка не припиняє тараторити про поїздку.

— І що такого нового ти почула, чого не знала раніше? — постійно допитується вона мене. — Ми й так знаємо, яка Америка насправді. Саме тому треба їхати додому.

Крити нічим. Вона має слушність. Але мою душу рве від палаючих тіл. Мені сниться небо, з якого ллється кривавий дощ, а коли я прокидаюся, мої руки несамовито шукають під нічною сорочкою серце, щоб упевнитися, що воно досі б’ється, що моя кров ще в мені.

Замітка з’являється на другій шпальті «Пірс сіті майнер». Заголовок дрібними буквами, одразу під рекламою нового засобу для чищення взуття:

Перечитую останнє речення. Шукаю, що означає «далекий від ідеального». Смерть двадцяти восьми осіб — це далекий від ідеального результат? Що вони опинились у пастці у своєму ж кварталі — місці, яке створили для себе? Що їхні тіла валяються на вулицях, а кров упереміш із пилюкою червонить землю?

Я беру газету з собою у «Твінфлавер». Зустрічні білі обличчя невідривно витріщаються на мене, а перед очима мелькають нанесені фарбою мітки. Уперше я відчуваю до них величезну зневагу, ніби вони безпосередньо відповідальні за те, що сталося.

— Ти це бачив? — кидаю газету на столик перед каміном у Нельсоновій кімнаті.

Нельсон протирає свою скрипку шматочком жовтої тканини. Струни стогнуть і скриплять, коли він їх чистить.

— Так, уранці, — каже юнак стомленим голосом. — Я не здивований. А ти?

Його спокій, яким я завжди захоплювалася, тепер мене обурює — ще одне нове відчуття за сьогодні.

— Що це за пом’якшувальні обставини? — запитую. — Чому вони не називають це погромом? Убивством?

— Вони не єдині, — його очі повільно зустрічаються з моїми, ніби сам процес їх підняття забирає в нього останні сили. — Кілька газет у штаті Вайомінг висловили підтримку білошкірим шахтарям. Багато хто вважає їхні дії виправданими.

— Як вони можуть таке казати? Це було вбивство і всі це знають!

— Сядь, Джейкобе, — промовляє він. — Знаю, ти гніваєшся. Я теж був розлюченим.

Я сідаю.

— Я розмірковував над тим, що сказав Вільям, — веде далі Нельсон. — Я поспішно відхилив його пропозицію, проте не вважаю хибним його прагнення допомогти. Такі вбивства триватимуть, якщо ми сидітимемо склавши руки.

— То ти поїдеш разом з ним у Сан-Франциско?

— Ні. Але Вільям сказав мені, що в деяких місцях, як-от басейн річки Бойсе, Каліфорнія та Орегон, люди намагалися подати до суду на місто за звірства проти китайців. Гадаю, мені слід спрямувати свої зусилля на те, щоб робити щось схоже тут.

— Ти подаси в суд на Рок-Спрінгс?

— Я спробую. Але сподіваюся, що не сам.

Під його поглядом я знічуюся. Він вірить у людську доброчесність. На думку Нельсона, зло само себе виправить, бо світ стоїть на справедливості. І він сподівається, що я можу стати частиною цієї доброчесності та справедливості, але ні, це не про мене. Я — дитина світу, у якому й досі панує зло. «Як, по-твоєму, я опинилася тут, перед тобою?» — кортить мені запитати його.

— Ні, — відповідаю я. — Не можу.

— Що ж, це розчаровує.

— Це не моя батьківщина, — нагадую йому.

— Гадаєш, чиясь із нас? Ті, хто зараз живе в цих краях, були тут не завжди. Цю землю вкрали, і грабіж перетворився на змагання. Люди, які заволоділи цією територією, думають тільки про свою шкуру, про власне виживання.

— Вибач, — відповідаю. — Я вірю в твоє прагнення, проте не можу тобі допомогти.

— Бо тобі байдуже?

Цієї миті я відчуваю страшенну потребу, щоб Нельсон дивився на мене як завгодно, тільки не з таким виразом обличчя — сповненим жалості, розчарування та переосмислення образу доброї, сміливої людини, якою він мене вважав. І я чую, як з моїх вуст злітають слова:

— Бо я їду з Вільямом до Каліфорнії. Збираюся знайти «Шість китайських компаній» і попросити їх відправити мене додому.

Його обличчя не змінюється. Ми могли б пробути в цій кімнаті роками, але так і лишилися б не більш ніж знайомими. Те, що було між нами, помирало.

— І коли вирушаєш? — питає він байдужим голосом.

— Через три дні.

— Ясно.

— Вважаєш мене дурним? — тепер уже я його запитую.

— Ні, — відповідає він. — Вважаю тебе егоїстом.

Кумедно, що після всього пережитого саме це болить мені найбільше. Відчуваю, як перекошується моє обличчя в його присутності. Тепер я не більше, ніж бур’ян. Я — непотріб. Мені не варто цього казати. Знаю, що не варто. Але його слова, його поспішні висновки про мене щось у мені відібрали. І знову нове відчуття: потреба виправдатися.

— Та як ти можеш називати мене егоїстом? — питаю я, хоча й розумію, що мої слова заведуть наші відносини туди, звідки, може, ніколи не буде вороття. — Ти ж сам увесь цей час зустрічався з нею. Вона одна з них. Звідки ти знаєш, що вона не розділяє їхніх поглядів? Ти справді думаєш, що вона піде на дно разом з тобою, якщо вас викриють? Ні, вона скаже, що ти її силував. Назве тебе китайським нехристом, черговим кулі, який дав волю своїм звірячим бажанням і скористався ще однією невинною білою жінкою!

Я могла б потонути в тиші, що запала. Нельсон підводиться і йде до дверей.

— Будь ласка, йди, Джейкобе.

Я не рухаюся. Невже він не розуміє? Якщо світ так легко поділився на білих і небілих, це нікого не оминуло. Завжди були б ті, хто при владі, й ті, хто її не мав.

— Іди, — цього разу він уже кричить, і це останнє «нове» за сьогоднішній день: я вперше бачу його таким і усвідомлюю, що він теж здатний на гнів, розпач і насилля. Я підводжуся, намагаючись триматися стійко, але коли він впивається своїм жорстким поглядом у мої очі, то відчуваю, що ноги підкошуються.

Тепер уже немає вороття. Я переступаю поріг — і Нельсон грюкає дверима. Я чую, як по той бік клацає замок.

У крамницю я повертаюся вже затемна й не поспіваю на вечерю. Нам і Лум сплять, однак вони залишили для мене миски з рисом, тепер уже ледве теплим, і соліннями. Серце стискається, коли бачу цю їжу — знак того, що хтось піклується про мене, і нагадування, що я колись була дитиною й дочкою і що мене любили так, що завжди дбали, щоб я була ситою. Проте сьогодні ввечері їсти не хочеться. Тож я виставляю миски на вулицю, щоб на них натрапив якийсь везучий кіт.

Не варто було говорити так із Нельсоном. До того ж я могла помилятися щодо Керолайн. Однак також не могла дозволити собі покинути Пірс і знати, що не спробувала захистити юнака. Навіть якщо й віднині він мене ненавидить. А тепер можу спокійно відпустити все, що тут було. Тепер моє життя в Пірсі та дружба з Нельсоном не стануть марною тратою часу.

Я не прошу його любити мене. А лише хочу, щоб у нього все було добре. Якщо він має мене ненавидіти, щоб бути щасливим, то нехай.

— Пам’ятай, — промовляє Лінь Дайю, — це не твій дім. І не твій клопіт. Хай самі вирішують зі своєю брудною країною. Ти маєш повертатися в Китай.

«Ця печаль не вічна», — кажу собі.

Лінію можна назвати впевненою, тільки якщо вона має чітке переконання лишитися на папері. Упевнені лінії важливі, але як зробити таку м’яким пензлем? Відповідь: гнучкість.

Гнучкий пензлик — той, який після нанесення чорнила на папір може випрямитися назад, щоб приготуватися до наступного мазка. Але гнучкості не досягти сильнішим натисканням. Ні, каліграф має володіти мистецтвом відпускати пензлик, щоб дати йому простір і свободу знову віднайти себе.

Насправді гнучкість — це просто. Знай, коли натиснути, а коли — відпустити.

19

За дві ночі до мого від’їзду до Бойсе насувається буря.

Блискавка розколює небо на уламки. «Саме такий вигляд я маю всередині, — думаю. — Не цілісна, а роздроблена на безліч частинок чимось, що мені не підвладне».

Уранці Лум тицяє мені в руки листа.

— Зайшов на пошту, і мені дали це. Сказали, що прибув ще кілька днів тому, але загубився через бурю.

У верхньому лівому кутку пляма від води. Ім’я Вільяма — як чорна гусениця, розбухла від вологи. Конверт важчий, ніж зазвичай, і коли я беру його в руки, то мене наповнює відчуття надії. Саме на це я й чекала.

Лума розпирає цікавість. Він допитується, що це в мене за друг, а Нам підслуховує. Згодом вони обоє вже юрмляться під моїми дверима. Мовляв, помітили, що я отримувала листи. Ці двоє вирішують перетворити на гру свої спроби відгадати, ким мені доводиться Вільям. Я слухаю їхні жарти та сміюся, але сама не кажу ні слова. Лист увесь день пролежить у моїй нагрудній кишені, його вага — мов талісман. Коли настає час вечеряти, Нам із Лумом доходять висновку, що Вільям нерозділено в мене закоханий.

Згодом, коли їхнє хропіння вібрує по крамниці, я виймаю конверт з кишені й розкриваю його. Дихання пришвидшується. Сам лист не намок. Полегшено розгортаю сторінки, щоб побачити жирний почерк Вільяма, тільки цього разу літери перекошені — ймовірно, їх написано поспіхом. З першого погляду майстер Ван сказав би, що він заклопотаний.

Я запалюю сірник і підношу його до першої сторінки.

«Джейкобе, — починається лист.

Вибач, що так довго затягував з цією звісткою. Виявилося, що відшукати сімейну пару, про яку ти запитував, було складніше, ніж я думав. Але зрештою ми їх знайшли. Точніше, дізналися, що з ними сталось.

Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян були торговцями гобеленами в Джифу, вочевидь, ще до знайомства з тобою. Багато років тому вони переїхали в невелике село неподалік міста, де в них народилася дочка. Там вони й далі займалися своєю справою. Напевно, в цьому селі ти з ними й зустрівся.

Цього ти, мабуть, не знаєш: Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян також допомагали “Братству неба і землі” — таємному товариству, яке захищало нижчі верстви населення. Деталі їхньої діяльності оповито туманом, однак я можу припустити, що вони допомагали прибічникам династії Мін переховуватися від уряду Цін та, імовірно, видавали їх за буддійських монахів. Уряд мав підозри щодо їхньої причетності, але так нічого й не зміг довести; Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян були кмітливими: вони не надсилали листів, а вплітали всі послання у вигляді візерунків у свої гобелени. Для неозброєного ока фенікс завжди був лише феніксом, а лотос — лотосом. Але для тих, хто вмів ці гобелени читати, там ховалися дати, час, інструкції.

Судячи з того, що розповів мій інформатор, їх зрештою здав чиновник уряду Цін, який видавав себе за члена братства. Хай там як, що саме спонукало їх допомогти цьому самозванцю, ми вже ніколи не дізнаємося. Вважаймо, що це їхні добрі серця. Після викриття їх кинули у в’язницю та засудили до страти. Лу Їдзяня вбили першим, а Льов Юнь Сян змусили дивитися на це. Потім стратили і її.

У них лишилася дочка та мати Лу Їдзяня, проте я не зміг дізнатися, що з ними сталось.

Щодо другого твого прохання, це було з’ясувати трохи легше. Бордель, який тебе цікавить, належить тону Хіп Ї, а керує ним жінка на ім’я мадам Лі. Правильніше сказати, керувала, бо, схоже, тон посунув стару мадам з її місця. Нову очільницю звуть мадам Перл, і, за словами мого друга, у неї неабиякий діловий хист.

Дівчина, про яку ти питав, Сваллов, у борделі більше не працює. До того ж я не можу знайти про неї жодного запису. Той чоловік, який тебе цікавив, Джаспер Ен? Його вбив тон Хіп Ї після того, як утекла одна з дівчат, яку він їм продав.

Сподіваюся, цей лист надасть тобі те, що ти шукаєш. Переказуй Нельсонові мої вітання. Невдовзі побачимось у Бойсе. Сан-Франциско чекає на нас.

З любов’ю —

Вільям»

20

Багато років тому, коли я гралась у канаві біля нашого дому, то знайшла коника, товстого й зеленого, лапки якого були схожими на ніжки вигадливого стільця. Такого великого я ще не бачила. Я підняла його за задню лапку й понесла додому показати батькам. Ми могли б тримати його в себе як домашнього улюбленця та годувати, аж поки він виросте завбільшки з кошеня. Я ввірвалася в дім із витягнутою рукою.

Та коли батьки прийшли поглянути, я підняла руку вище, проте в ній нічого не було. Замість коника залишилася тільки задня лапка. Я так поспішала показати батькам коника, що бігла надто швидко й відірвала її від тіла. Чи то вітер винен, чи я махала руками під час бігу. Або, може, десь на півдорозі коник вирішив, що життя без однієї лапки краще за вготовану йому долю, а тому вивільнив своє тіло й залишив по собі лапку не товщу за вію, яка колись уміщувала всю силу світу. А тепер — анічогісінько.

Після цього мама висмикнула з моїх пальців лапку коника й поклала її на підвіконня, де та на сонці зморщилась і скрутилася. Я витріщалася на неї весь день і гадала, чи зможе вона ожити, якщо мій погляд буде достатньо пильним. Після нестерпної вечері тато запитав, чого мене навчив цей день. Я розплакалася.

— Я не вбивця й не погана людина, — наполягала. Я хотіла, щоб мені вірили. — Мені просто кортіло показати вам щось чудове.

Мама ласкаво промовила:

— Ти мала добрі наміри, та вчинки тебе підвели. Дайю, віднині ти мусиш засвоїти, що ці два аспекти ніколи не можна розділяти. Хай які твої наміри, слід замислюватися ще й над своїми вчинками і діяти, відштовхуючись від істини. Покладаючись на щось одне, хорошою людиною не будеш, розумієш?

— Як ти могла б урятувати того коника? — запитав тато. — Якщо справді вважаєш, що він був таким пречудовим, як ти сказала.

Я думала про це. І страшенно шкодувала.

— Можна було б нести його двома руками, — відповіла я і стисла долоні разом. — Бігти трохи повільніше чи просто йти. Можна було б повернутися додому й відвести вас до канави, щоб ви його побачили.

— Або, — мовила мама, — ти могла б і далі жити своїм життям та взагалі не чіпати його.

Її порада мене ошелешила. Як тоді хтось іще дізнався б про коника, якби я не мала доказу? Проте я не просила їх прояснити. Лапка на підвіконні до того часу вже побуріла й засохла, та й мені набридло говорити про цього коника, оплакуючи його кончину. Зрештою лапка зникла з підвіконня — її змели та викинули разом з рештою речей у нашому домі, які віджили своє.

Я дивлюся на лист Вільяма і, схоже, починаю усвідомлювати відповідь. Байдуже, що в мене не було б доказів існування коника. Якби мої наміри та вчинки завжди збігалися, мені ніколи не знадобилися б підтвердження. Батьки намагалися навчити мене, що в такому світі, як цей, є тільки я та моє слово.

Мене накриває непереборна туга за всім, що я втратила. Батьки ніколи не були мені лише батьками. Вони також були людьми, які працювали задля того, у що вірили. Вони вірили в мене, тож гарували, щоб дати мені хороше виховання. Вірили в родину, тому створили для нас усіх люблячий дім. А ще вони так вірили в людську порядність, що це коштувало їм життя. Їхні наміри та вчинки завжди були єдиним цілим. Це й робило їх хорошими людьми. І саме цього вони намагалися навчити мене.

— Вибирайся звідти, — голос Лінь Дайю лунає з місця, яке здається мені знайомим. — Не стій, ми повинні йти далі!

Її голос — мотузка, що обвиває мене за талію. Я дозволяю йому витягти мене назад, крізь час, землю й океан, аж доки знову опиняюсь у своєму ліжку, у комірчині, у крамниці.

Мої батьки мертві. Я більше ніколи в житті їх не побачу. Мої батьки мертві.

Вона зароджується в животі — глибока скорбота, яка шириться по всьому тілу. Це скеля, яку неможливо зрушити, сонце, яке заходить востаннє, вітер, що ніколи не вщухне. Я сумую за ними. Я люблю їх. Я не набулася з ними. Я намагаюся заплющити очі, забути картини останніх хвилин їхнього життя й натомість уявити їх поруч зі мною, відчути їхнє тепло та розмірене дихання. Я ладна на все, щоб тільки їх повернути. Знову почути, як мама вимовляє моє ім’я, і знати, що це за будь-яких обставин захистить мене від будь-чого.

У темряві я згортаюся калачиком і притискаю листа до грудей. І дозволяю собі заплакати. Лінь Дайю плаче разом зі мною, вона схлипує так, ніби задихається. Ми обоє знаємо це почуття. Нам обом однаково погано.

— Щось ти сьогодні якийсь блідий, — уранці каже мені Нам. — Захворів?

— Ні, — відповідаю я. — Просто погано спав.

Нам дозволяє мені взяти вихідний.

— З’їж трохи мускусної дині, щоб охолодити тіло, — радить він і притискає долоню до мого палаючого чола.

Далі я дивлюся, як він наводить лад на полиці з йодними настоянками за прилавком. Я відчуваю до нього глибоку прихильність. Ось вона, людина, яка просто намагається робити все, що може. Як і всі ми.

21

— А чому ти не вивчаєш карти? — запитує Лінь Дайю. — Чому не зібрала речі в поїздку? Ми ж вирушаємо завтра в Бойсе, так? Так?

Я не знаю, що відповісти.

— Ти обіцяла, — благає Лінь Дайю.

— Так, — кажу я, тільки б вона замовкла.

Колись, скрючена в бочці з вугіллям і просочена власною сечею, я уявляла, як візьму реванш над Джаспером. Тільки тоді я була юною й не знала цього слова. Але в перервах між нічними жахіттями та пробудженнями, коли моє чоло впиралось у стінку бочки і я була здатною заплющити очі, то уявляла майбутнє, в якому ми з Джаспером знову зустрінемося. Але я була б уже сильнішою, могутнішою і впевненішою в собі. Я стала б точним утіленням найбільш істинного та виразного каліграфічного витвору, який будь-коли існував. Навіть вітер не зміг би збити мене з ніг. А Джаспер був би маленьким і зморщеним. Я обрушила б на нього свою помсту. Нафарширувала б його тіло дохлою гнилою рибою. Запхала б у бочку і скотила б із пагорба в океан.

У цій фантазії я завжди виходила переможницею. Мабуть, тому й небезпечно жити у фантазіях. Адже весь цей час я не готувалася до правди: у дійсності ми з Джаспером більше ніколи не зустрінемося.

Він мертвий, а я ні. Він — мертвий, а я ні. Мертвий. А я — ні.

Має настати полегшення, свобода. Тріумфальне задоволення від усвідомлення, що Джаспера спіткала така сама кончина, на яку він відправив багато дівчат. Я чекаю, готова вдихнути величезний, безмежний ковток повітря, якого прагнула всі ці роки. Але нічого не стається. Натомість це перетворюється просто на звістку про ще одну смерть, про ще одне життя, яке згасло через мене. Я його не оплакую. А лише ту себе, яка мала б зіткнутися з ним.

Чого мені віднині боятися, коли загроза Джаспера зникла? Хто така Дайю без свого супостата? Ким я буду тепер, коли вільна бути ким завгодно?

Остання звістка у Вільямовому листі стала для мене ще однією несподіванкою: мадам Лі більше не завідує борделем. Її місце зайняла Перл.

Перл. Крихітне дівча, яке ридало в бричці того дня, коли нас обох забрали з барака. Здавалося, вона ніколи не припиняла рюмсати. І ця дівчина — жінка — тепер керує борделем?

А ще новина про те, що Сваллов вигнали. Весь цей час я думала, що вона, віддана дівчина мадам Лі, стане її наступницею. Я пам’ятаю її голос, слова, які вона сказала під час нашої останньої розмови: «Принаймні тут від мене як від мадам буде більше користі. Якщо я залишуся, то зможу зробити для цих дівчат більше, ніж якщо втечу». Я розлютилася на неї. Не розуміла її слів. Щонайменше не так, як розумію їх тепер, коли все це знаю. Як мадам вона могла зробити значно більше. Що ж вона планувала?

— Ти знаєш, — каже Лінь Дайю. — Завжди знала. Просто тобі було надто боляче це усвідомлювати. Я не звинувачую тебе, бо відчувала те саме.

Так, я знала. Сваллов, яка завжди намагалася захистити нас від найгірших чоловіків; яка впускала їхні тіла у своє, щоб цього не доводилося робити нам. Вона хотіла б лишитися й отримати владу мадам, щоб знищити бордель зсередини. Замість утікати від своєї долі, як я, вона вирішила зустрітися з нею.

— Але вона не стала мадам, — нагадує мені Лінь Дайю. — Чому?

Вона мала слушність. Щось змусило мадам Лі відвернутися від Сваллов. Що сталося?

— Пташка у дзьобі квітку тримає, — декламує рядок Лінь Дайю. — Більше вона не заспіває.

Вочевидь, за мою свободу Сваллов заплатила власною. Своєю втечею тієї ночі я заодно підтвердила її причетність — що вона справді знала про мої плани. Усі ті дні, що я довіряла їй свої секрети, коли ми працювали у пральні, усі ті легкі усмішки та теплі переглядування — хіба мадам Лі могла не помітити нашої дружби в місці, де дружбі не вижити? Сваллов, яка з іншими могла максимум перекинутися кількома словами. Вона довірилася мені, а я передала її прямісінько в руки мадам Лі. Між моїми намірами та вчинками була прірва. Я завжди буду тією дівчинкою, яка відриває коникам лапки.

Пригадую, як колись двічі писала ім’я Сваллов, гадаючи, наче щоразу робила це правильно. Але в обох випадках помилялася. Хай як я його писала, мені так і не вдалося її зрозуміти. Та ще важливіше те, що я не змогла побачити власних слабкостей.

Чи зможу я колись бути такою ж цілісною? Чи зможу колись назвати себе єдиною? Мені вже місяцями не вдавався жоден путящий ієрогліф. Мабуть, я цього не гідна.

До списку втраченого додаю ще й себе.

22

— Ти обіцяла, — знову нагадує мені Лінь Дайю. — А обіцянка є обіцянкою.

Справді, обіцянка є обіцянкою. Але чим вона відрізняється від тієї, яку дали мені батьки, коли обіцяли завжди бути поруч зі мною? Або від тієї, яку вони дали самі собі, коли заприсяглися робити все можливе, щоб допомогти безсилим? Вони обидві були обіцянками. Обидві важливі. Батьки були хорошими людьми. Вони любили мене. Але мали ще й вище покликання.

Майстер Ван навчав мене, що зовнішня краса має відповідати внутрішній. Що рука має просто підкорятися серцю, яке пізнало мистецтво. Каліграфія — це те саме, що й життя в добрі, красі та правді. Тепер я починаю це усвідомлювати. Я так довго хапалася за маленькі шматочки мудрості, які дав мені майстер Ван, щоб ті проливали світло в моє життя у хвилини пітьми. Проте я ніколи не знала, як ними користуватися, і просто відтворювала ієрогліфи на папері. Батьки, Сваллов, ба навіть Нельсон — усі вони міцно тримали пензлик і крізь нього пропускали у світ правду, пристрасть і цілісність. Ці люди слідували своєму серцю.

Це і є намір. Це і є ідея.

Колись я замислювалася, чи можу пробачити батькам, що вони полишили мене саму. Те саме зі Сваллов. А тепер розумію, що єдина, кого є за що пробачати, це я сама.

— Маю надію, ти теж мені простиш, — звертаюся до Лінь Дайю. Вона примружує очі та стискає мої руки своїми кістлявими пальцями.

— Навіть не думай, — промовляє вона. Я ще ніколи не бачила її такою сердитою. — Якщо ти це зробиш, назад вороття не буде.

— Ми можемо поїхати наступного літа. А зараз людям потрібна допомога. І я знаю, що можу бути корисною.

— Це ж навіть не твій дім, — гарчить вона й підводиться. Ноги босі, кулаки стиснуті. Вона розлючена, аж закипає. — Тут не твоє місто, не твоя країна й не твоя мова. Забула, хто ти? Твій дім — Китай. Родина твоя — Китай. Усе, що ти знаєш, — це Китай. Ти потрапила сюди проти волі. Чого це ти надумала залишитися з цими людьми?

— З нашими людьми, — уточнюю. — Китайці гинуть. Уже загинули. Ким я була б, якби не допомогла?

— Раніше ти цим не переймалася, — викрикує вона. Я не боюся, що її почують. Її ніхто ніколи не чує. — Чому саме зараз? Чому?! Через нього?

Це вона про Нельсона.

— Ні, не через Нельсона. Насправді він дуже мало стосується до цього рішення.

— А мені що робити? — благає вона й починає схлипувати, увіткнувши голову в коліна. Вона дуже хоче додому. Я дивлюся на неї й бачу просто маленьку дівчинку — осиротілу, розгублену, заблудлу посеред великого міста.

Попри всю свою трагічну красу та жалісливе минуле, Лінь Дайю, об’єкт поклоніння, не була ідеальною. Вона скористалася своїм гірким дитинством і жахливою смертю, щоб увійти в історію як дівчина без недоліків, без матері та без коханого. «Бідолашна Лінь Дайю, — повторювали люди й хитали головами. — Горе за горем. Хіба може дитина стільки витримати?».

Але насправді в романі Лінь Дайю не була ангелом. Вона могла бути дріб’язковою та жорстокою. Могла скиглити, верещати й плакати, а ще бути безжалісною та байдужою. Інші персонажі були засліплені її трагедією, так само як і в реальному житті.

Тепер я бачу наскрізь. Лінь Дайю не була головною героїнею; при всій своїй чуттєвості, хворобливості та непереборній пристрасті до юнака, який зрештою одружиться з іншою, вона радше була лиходійкою. Єдина причина її героїзації — надто рання смерть у романі. Цікаво, ким вона стала б, якби не захаркала кров’ю ліжко та не втонула в цій багряній калюжі? Однак це не має значення. На цьому її історія завершилась. Але не моя.

— Лізь назад, — упівголоса муркочу їй. — Повертайся назад у мене й сама зрозумієш.

Раніше мені ніколи не вдавалося торкнутись Лінь Дайю, проте я все одно простягаю свою руку та кладу її на щось схоже на її. Під пальцями не відчуваю плоті. Дивно думати, що колись я ненавиділа її й боялася. Бо тепер відчуваю щось інше. І вона теж. Лінь Дайю перестає плакати й підводить на мене свої оченята, мов маленькі півмісяці.

— Я так добре про тебе дбала, — промовляє вона до мене. Її кашель повертається, він розкочується тілом легкими хвилями. — Нам ніколи не можна розлучатися.

— Знаю. Лізь назад усередину й дозволь тепер мені про тебе подбати.

Так ми сидимо довго — Лінь Дайю і я, — і з кожним подихом я відчуваю ще більше впевненості у своєму рішенні й дедалі менше боюся. Коли сонце починає повільно випливати з-за горизонту і світло просочується крізь вікна й попід дверима, освітлюючи кутки моєї комірчини, Лінь Дайю зрушує з місця.

Я розкриваю для неї рота. Вона підіймає ногу й суне її мені в горло.

— Я дуже втомилася, — капризно каже вона, її голос хрипить від кашлю. А потім Лінь Дайю зникає в моєму горлі. Я відчуваю, як вона оселяється десь глибоко в мені. Закриваю рота та сподіваюся, що биття мого серця зможе її заколисати.

Лінь Дайю мала слушність: раніше мене це не хвилювало. Це не був мій дім. Серед усього світу речей єдине, чого я будь-коли хотіла, це повернутися додому до бабусі та знайти батьків.

Егоїстка. Так назвав мене Нельсон.

Що мені зараз сказали б мої батьки? Твої наміри та вчинки мають завжди збігатися, Дайю. Я волію бути виразною, впевненою та чіткою, мої лінії — чорні, як чорнило, мої кути — гострі й акуратні. Хочу бути тією, ким можу пишатися. Не коритися долі, а жити життям, яке є результатом власного вибору. Ось ким я хочу бути: ідеальною лінією.

Мені кортить кричати на весь світ: «Я — Дайю, дочка двох героїв!». Протягом останніх трьох років я, мов те пальто, вдягала на себе чужі особистості — Фен, Піоні, Джейкоб Лі, — й шукала ту, яка від самого початку була в мені; ту, ім’я якій дали мої батьки.

Сваллов знала. Від самого початку знала, хто вона, й уміла захищати інших. Я знову згадую її ім’я — ієрогліфи, які сидять зверху на вогні, — і втретє переосмислюю його значення. Вогонь, що палає яскравіше за все, що здатен тільки рости й рости — освітлювати шлях іншим, випалювати хвороби, перетворювати пітьму на золото. Ось якою була Сваллов.

Пальцем на стегні я починаю малювати два ієрогліфи. І тільки коли завершую, то розумію, що ніколи раніше не намагалася написати їх разом.

Дайю, 黛玉. «Дай» — «чорний», «ю» — «нефрит». Ієрогліф для слова «чорний» я вже малювала раніше, ув’язнена в тій кімнаті у Джифу. Тоді я ніколи не замислювалася, що цей ієрогліф також є й частиною мого імені. Ті самі «рот» і «земля» сидять зверху на «вогні». Тому самому «вогні», який можна знайти в імені Сваллов. Далі — «ю». «Імператор» з рискою всередині. Моє ім’я створено з вогню, землі та імператорів. Я — дорогоцінний шматок нефриту, темна смужка величі. Ієрогліфи мого імені впікаються тавром у моє стегно. Я запитую себе, чи можу бути гідною свого імені. Не імені Лінь Дайю, а власного.

Відповідь дуже проста.