Чотири скарби неба

1

Коли Нельсон відчиняє двері, єдине, що він здатен вимовити, це:

— О...

— Привіт, — кажу я.

Час уранішній, сонце щойно увінчало горизонт. Позіх нависає над нами, щоб прорватися назовні.

— Ти досі тут, — констатує він, але у фразі криється запитання.

— Можна зайти?

Після нашої останньої розмови йому варто було б зачинити перед моїм носом двері та лишити мене вічно чекати в коридорі. Проте він цього не робить, бо він — Нельсон, а Нельсон — хороший. Тому відчиняє двері ширше, і я прослизаю всередину, підмітивши про себе мізерну відстань між його грудьми та моїм плечем. Усюди акуратними кипами лежать газети, посібники з юриспруденції, завширшки з моє стегно, та аркуші з Нельсоновими каракулями. Він таки не полишив свого наміру подати до суду на Рок-Спрінгс.

— Я думав, ти вже поїхав, — каже він.

Я уявляю собі, як Вільям їде в потягу до Сан-Франциско, а поруч із ним — порожнє місце.

— Я вирішив залишитися.

— А Вільям знає?

— Написав йому сьогодні вранці. Та він і сам зрозуміє, коли я не з’явлюся на зустріч у Бойсе.

Язики полум’я в каміні миготять і похльоскують, як тигрячі хвости. Очі Нельсона червоні. Мені спадає на думку, що він, мабуть, не спав уже кілька днів. Я хочу проникнути в нього всередину і запалити все, що згасло, прагну знову вдихнути тепло в його тіло. Лише полум’я з каміна тут недостатньо.

— Ти мав слушність, — хриплю я.

— Щодо чого?

— Я був егоїстом.

— Мені не слід було цього казати, — він відводить погляд.

— Ні, слід, — кажу я. — Ти просто сказав правду. Я був егоїстом.

— А як же твій дім?

— Дім почекає, — відповідаю йому. — Я хочу допомогти боротися. Сам ти не впораєшся.

І тут він повертається до мене. Я з подивом бачу співчуття на його обличчі. Але не до нього самого й не до шахтарів із Рок-Спрінгс. А до мене й до жертви, на яку, як він знає, мені довелося піти, щоб зараз бути тут. Мені несила зустрітися з ним поглядом, але завдяки його відвертості я ще більше утверджуюсь у своєму рішенні залишитися.

— Нам потрібен адвокат, — каже Нельсон за хвилину. — Я написав усім, кого зміг відшукати тут і у Вайомінгу. Ніхто не візьметься за нашу справу. Тож вона може померти ще до початку.

— А як щодо «Шести компаній»? Можна написати їм і попросити про допомогу. Ми зробимо це китайською, змусимо їх по-справжньому слухати.

Нельсон присоромлено опускає очі.

— Я не знаю як, — промовляє він.

— Зате я знаю, — кажу не замислюючись. Ще одну правду, яку приховувала роками, розкрито за лічені секунди. Однак я вже не боюся відвертості. — У мене чудовий почерк. Навчався в майстра каліграфії.

Почувши це, він сміється.

— Що? — я стаю в оборону. — Ти не віриш мені?

— Хіба я можу? Джейкобе, ти що, забув? Коли я ще тебе навіть не знав, то сказав, що в тебе руки митця.

Ми негайно беремося за справу, прямо тут, у Нельсоновій кімнаті. Нельсон стоїть, а я сиджу за столом, звільненим від книжок і паперів. У моїй руці перова ручка. Не така важка, як пензлик. Це зовсім інше відчуття, ніж коли сидиш на колінах перед безкраїм простором сувою, та все ж я відчуваю піднесення, яке може прийти тільки разом зі зціленням тіла.

— Місто обіцяє захищати своїх жителів, а це означає всіх без винятку, а не лише деяких, — цитує Нельсон. Доки ми були нарізно, він перерив газети й державні архіви в пошуках записів про шахтарські містечка в Айдахо, Орегоні та Вайомінгу з численними китайськими громадами. Він виявив випадки насилля проти китайців за попередні двадцять років, деякі з яких завершилися судовими позовами проти кривдників.

Дія з необережності... насильницька етнічна чистка... знищення, пошкодження або втрата майна... жорстокі масові заворушення... прецедент, прецедент, прецедент...

Я пишу. Вода. Кінь. Гора. Зуб. Ієрогліфи, які було відсунуто вбік, запхано на полиці далеко за межі досяжності, тепер повертаються до мене. Ліс. Око. Трава. Птах. Ієрогліфи юрмляться під кінчиком пера та нетерпляче чекають, коли їх напишуть. Я не знаю, як написати деякі слова китайською, тож для передачі простих із них пробую поєднувати ієрогліфи, довірившись своєму серцю, як навчав мене майстер Ван. А інші Нельсон по літерах диктує мені англійською. Рука рухається швидко, м’язова пам’ять спрацьовує без вагань. Я уявляю собі богиню Нюву з роману про Лінь Дайю. Кожен зроблений мною штрих — це залатування самої себе, як небозводу.

Розум може забути все, що захоче, але тіло пам’ятає. Тож отак я й згадую весь день у Нельсона. Мені здається, це найінтимніше, що я будь-коли робила з іншою людиною.

— Твій почерк справді гарний, — згодом промовляє Нельсон і простягає готового листа. Три аркуші списано з обох боків. Коли він підносить його до вікна, крізь папір пробивається світло і я бачу відразу всі чорні ієрогліфи, ніби маленькі кістки в паперовій плоті. Сильно.

— Дякую, — відповідаю йому.

Я ніколи не вправлялась у каліграфії в чиїйсь присутності, крім майстра Вана, тож це нове для мене відчуття. На якусь мить я сподіваюся почути, як мій давній учитель вкаже на всі недоліки та невідповідності письма. «Тут ти тримав пензля надто міцно, — міг би сказати він. — А тут не до кінця дослухався до свого серця». Проте Нельсона це не хвилює. Він замовкає й милується ієрогліфами, яких не може прочитати.

— Ти маєш цим пишатися, — нарешті промовляє він.

— Так і є.

2

Тиждень по тому, напередодні Свята середини осені, Нам і Лум зачиняють крамницю раніше, щоб відсвяткувати. Ми опускаємо жалюзі, замикаємо двері, вішаємо червоні ліхтарі й запалюємо пахощі в дар божествам, щоби привабити удачу.

Нам пече місячні пряники з начинкою з насіння лотоса. Вони нагадують мені ті, які готувала бабуся з сиропу та лужної води з м’якою і блискучою скоринкою. Тоді ми з батьками збиралися за кухонним столом і чекали, доки вона розріже місячний пряник на чотири частини й роздасть кожному по одній. Проте Нам не надто дотримується традицій і церемоній, тож натомість викладає пряники й закликає нас мерщій пригощатися. Я кусаю свій, і насіння лотоса прилипає до моїх ясен. Смак солодкий, з присмаком рідного дому.

На вулиці біля крамниці ми викладаємо апельсини, груші, дині, вино. Дари для Чан’е, богині місяця. Легенда така: Чан’е була дружиною лучника Хов’ї. Одного разу на небі зійшли десять сонць і випалили землю своїм теплом. Завдяки великій майстерності Хов’ї збив дев’ятьох з них. Вражена його роботою, Цариця небес послала йому зілля безсмертя. Той, хто його вип’є, стане божеством і піднесеться на небо. Хов’ї не хотів полишати свою кохану Чан’е, тож віддав їй зілля на зберігання.

Проте біда їх не оминула. Авжеж, не оминула. Далі історія розвивалася так. Учень Хов’ї на ім’я Пенмен їх підслухав. Якось після обіду, коли Хов’ї був на полюванні, увірвався Пенмен і силував Чан’е віддати йому зілля. Жінка відмовилася. Натомість вона сама випила його та здійнялася на місяць, найближче до землі місце на небі. Вона хотіла бути поруч з чоловіком. На повний місяць Хов’ї виставив на вулиці улюблені фрукти й тістечка Чан’е, сподіваючись, що вона буде здорова та сита і що навіть з місяця побачить, як сильно він її кохає та сумує.

Коли я була маленькою, ми теж розкладали дари, щоб повний місяць осяював наші фрукти й тістечка. Я уявляла собі Чан’е, самотню богиню, яка сидить на місяці, а її живіт лопається від усіх тих викладених наїдків. У глибині душі я розуміла, що вона ніколи не насититься без однієї людини, яку кохає понад усе.

Усередині крамниці — дому, який ми самі для себе створили, — нас поглинає аромат їжі. Лум стушкував цілу рибину з часником і зеленою цибулею. Тут є рис, солодка ковбаса, курка на пару з імбиром, а ще Намів лаоховтан[61], який варився годинами. Коли зійде місяць, ми поклонятимемося йому й відганятимемо зло, запалюючи на вулиці феєрверки. Нам і Лум у гарному настрої, сп’янілі від сливового вина та розпашілі.

Нельсон теж тут.

Нам відкорковує ще одну пляшку сливового вина й наповнює наші келихи.

— Не знаю, як ми з Лумом жили б без вас двох, — його обличчя так розчервонілося, що здається гарячим на дотик. — Ми раді, що ви тут.

— Так, — Лум промовисто піднімає свій келих. Вино зробило його жвавим і приязним. Це вже зовсім не той суворий чоловік, який постійно ходить, уткнувши носа в облікову книгу. — Ще на тисячу років! Процвітання та достатку в Айдахо!

Ми з Нельсоном сміємося й також підіймаємо келихи. Я ловлю себе на думці, що це дуже схоже на родинне коло. На мить промайнула ідея розбудити Лінь Дайю й показати їй, якою може бути сім’я. Вона хотіла б знати.

Та перш ніж я встигаю це зробити, Нам відсуває свій стілець від столу і встає.

— Погляньте! — вигукує він, вказуючи на вікно. — Місяць зійшов.

Підхоплені хвилею сливового вина, ми виплескуємося з крамниці й вивалюємося на притихлу вулицю. Уже майже північ. Чорні вікна «Фостерз ґудз» дивляться на нас вовком. Нам підпалює перший феєрверк і кладе його на землю.

— П’ять, чотири, — рахує Лум.

Ми повертаємось у крамницю й гучно перешіптуємося, немов діти, які сподіваються, що їх спіймають.

— Три, — каже Лум.

Нельсон щипає мене за руку, я жартома відважую йому стусана у відповідь.

— Два, — всім тілом промовляє Лум. Нам підстрибує та сплескує руками прямо під підборіддям.

— Один.

Вибух, а за ним — оплеск. Феєрверки палахкотять і потріскують, а потім вибухають оглушливим хлопанням. Кожен з них — це крихітна зірка, яка розпукується і злітає ввись, щоб приєднатися до Чан’е на місяці. Нам ойкає й кидається запалити ще один феєрверк, а потім — ще один, аж поки вся вулиця, весь світ наповнюється їхнім бахканням. А якщо ми когось розбудимо? Начхати.

Я дивлюся на Нельсона. Він усміхається так, ніби його ніхто не бачить; усмішка розкута й невагома. Повіки розслаблені, обважнілі від вина.

— Розслабся, Джейкобе, — промовляє він, помітивши мій погляд, і я усвідомлюю, що навіть у мить найвищого щастя, навіть знаючи, що Джаспер мертвий, я й досі напружена, бо звикла бути такою, відколи мене на гарбі відправили у Джифу. Але Нельсону нічого з того не відомо. Він знає лише хлопця, якого бачить перед собою. Тож покидає мене й біжить до феєрверків, стрибає навколо них і радіє, шалено розмахуючи руками, ніби може спіймати вітер і полетіти. Лум, якого так рідко захоплює гра на публіку, приєднується до нього, підійнявши обличчя до неба. Нам і далі підпалює та кидає феєрверки. Я спостерігаю за ними трьома з крамниці, а потім усміхаюся так само, як це робив Нельсон.

— Ходи сюди, Джейкобе, — кричить Лум. Проти спалахів феєрверків здається, що його вмочили в оранжеву фарбу. Я виходжу на вулицю, щоб приєднатися до них. Нельсон хапає мене за руку і трясе її. Я дозволяю йому й усміхаюся. Наш лист невдовзі надійде до «Шести компаній», тож сьогодні ввечері ми дозволяємо собі почуватися непереможними. Він задирає голову до неба й завиває. Те саме роблю і я, заплющивши очі й посилаючи голос кудись подалі від себе, бажаючи випустити на волю все, що всередині. Кожну мить, коли я була наляканою, нікчемною чи побитою. Можливо, навіть випустити саму Лінь Дайю. Я відпускаю це все та вірю, що натомість прийде щось інше.

Коли ми тієї ночі лягаємо спати — Нельсону, який випив зайвого й не може дійти додому, Нам приносить килимок, — наші шлунки набиті, як ніколи за попередні місяці. Нам і Лум спотикаються та плентаються у свою кімнату, не спроможні спершу навіть ноги помити. Нельсон умощується біля сушеної хурми, а я спостерігаю з коридору. Навіть у темряві він відчуває на собі мій погляд.

— Я радий, що ти приїхав сюди, Джейкобе, — промовляє він. — І радий, що ти досі тут.

Я стільки всього хочу йому сказати, але мовчу. Лише чекаю, доки він умоститься під ковдрою, перш ніж самій повернутись у ліжко. Феєрверки не перестають витанцьовувати, навіть коли я заплющую очі.

3

Спершу я чую стукіт.

На мить мені здається, що я проспала. Крамниця, певно, вже відчинена. Та потім я чую, що Нам і Лум метушливо розмовляють у своїй кімнаті, й розумію, що вони самі щойно прокинулися.

Я натягую штани, насилу залізаю в сорочку. Перевіряю, що мої груди досі обмотані й пласкі. Коли виходжу в коридор, Нам і Лум уже біжать попереду мене.

Стукіт триває, тепер уже гучніший.

Нам запитує Нельсона, що це таке. У відповідь Нельсон спросоння щось мляво бурмоче йому з підлоги. Потім я чую, як відчиняються вхідні двері. Інший, глибший голос приєднується до ґвалту. Я вже чула його раніше. Нам і Лум замовкають, а потім одразу починають кричати. Я намагаюся вловити голос Нельсона, але марно. Тож виходжу з коридору на ранкове світло.

Нельсон, Нам і Лум скупчилися біля дверей. Глибокий голос належить шерифу Бейтсу, якого я не бачила від часу його першого візиту в крамницю після протестів. Він має такий вигляд, наче вже кілька годин на ногах.

Я намагаюся підійти ближче, але спотикаюсь і спираюся на полицю. Шум лякає шерифа Бейтса, його рука різко рухається до тіла. Він дістає чорний блискучий предмет, у якому я впізнаю пістолет. Я чую, як щось клацає, і Нельсон робить різкий вдих.

— На підлогу! — кричить шериф і направляє пістолет на мене.

Нам і Лум замовкають і підіймають руки до стелі. Нельсон першим опускається вниз, притулившись грудьми до підлоги. Нам і Лум повторюють те саме. Я залишаюся стояти, бо не розумію, що відбувається й чому шериф Бейтс тримає мене під прицілом.

— Я сказав, на кляту підлогу!

— Джейкобе, — промовляє Нельсон.

Немає часу з’ясовувати. Я роблю так, як інші, й опускаюся вниз. Дерев’яна підлога холодна. Минулої ночі, сп’янілі та втомлені, ми забули попоратися біля пічки.

Скриплять двері, а потім шериф Бейтс гукає до когось на вулиці. Мені страшно підвести голову, щоб поглянути. Я знову чую, як відчиняються двері, а вслід за цим — тупіт безлічі важких чобіт, що заходять до крамниці. Щось цокає. Нам і Лум стогнуть. Нельсон мовчить. Потім я чую чоботи біля свого вуха.

— Сіпнешся — і я вистрелю, — гарчить хтось.

Я згадала про коричневий згорток, який Вільям дав мені того дня в Бойсе, — маленький пістолет, який я сховала в мішку з пшоном подалі в підсобці. Як же він зараз далеко. Відчуваю, як мої руки загинають назад, а потім два кайдани клацають біля зап’ясть і вдаряються об кістку. Хтось зводить мене на ноги.

— Вас заарештовано за вбивство Деніела М. Фостера, — звідкілясь гарчить на нас шериф Бейтс. — Вас доставлять до в’язниці округу Пірс, де ви чекатимете на суд.

Холод пробігає по моєму тілу. Той чоловік з ворожим поглядом, який так зловісно стовбичив під нашою вітриною, мертвий? Примара, як називав його Лум.

Нам реагує першим, повторюючи мої думки.

— Убитий?! — викрикує він. — Фостер?!

— Як? — вимагає пояснень Лум, лежачи на підлозі. — Коли? Чому?

Останнім озивається Нельсон, різко випаливши від паніки:

— А його родина знає?

— Не огризайся, хлопче, — каже шериф Бейтс. — А тепер слухняно та спокійно ходіть з нами. І без метушні.

Один за одним ми виходимо на вулицю до брички, що чекає перед крамницею. Вулиця вже переповнена натовпом, який збирається навколо «Фостерз ґудз». Деякі жінки плачуть, інші лише затуляють рота руками. У чоловіків похмурі обличчя.

— Нельсоне, — шепочу я, коли ми сідаємо в бричку. — Що коїться? Що вони кажуть?

Нельсон мовчить. Можливо, не чує мене.

У бричці ми не самі — тут уже хтось є. «Схожий на нас», — думаю я. Коли ми залазимо, юнак не звертає на нас уваги. Одне його око вже почало ставати фіолетовим.

Бричка рушає. Наші тіла креняться докупи. Мої скручені за спиною руки німіють. Я намагаюся написати щось вказівним пальцем — будь-що, — але ієрогліфи не спадають на думку.

4

Запах гнилі переслідує нас по всій в’язниці, але шлях до нашої камери недовгий. В’язниця округу Пірс — це простий сірий двоповерховий блок з десятьма камерами без вікон. Дім для дрібних злодюжок і зловмисників, а тепер і для нас. Повітря всередині будівлі холодне й затхле. Тут ми наче в печері, захованій у найтемнішому куточку землі. Місце для того, що віддали забуттю.

Один охоронець веде нас попереду, інший — позаду. Ми йдемо рядочком: спочатку Нам, потім Лум, Нельсон, я і той п’ятий, досі мовчазний. Переді мною — Нельсонова голова, пряма й зосереджена перед собою, шия досі така ж сильна. Коли я на нього дивлюся, то відчуваю, що твердо стою на землі.

— Не спотикайся, хлопче, — попереджає охоронець позаду, його слова чіпляються за наші п’яти.

Мені кортить поговорити з Нельсоном, розпитати охоронців і вимагати відповідей, але приглушене відлуння наших кроків підказує, що зараз не час давати волю словам. Нам, Лум і Нельсон теж мовчать. Ми всі й без сторонніх порад розуміємо, що мовчання — наш найкращий захист.

— Нарешті спіймали тих вузькооких виродків, — гарчить якийсь голос із камери. Ще хтось плює нам під ноги, коли ми проходимо повз. З іншої камери — жалюгідне виття. Мені несила змусити себе глянути, хто видає цей звук. Охоронцям начхати. Цікаво, вони вже звикли до цього ґвалту? Чи для них ті, хто в камері, більше не люди, а лише плоть у чотирьох стінах?

Порожня камера в кінці коридору на другому поверсі — наша. Малесенька — якби ми всі вклалися один біля одного, то ледве вмістилися б. Ще одна темна кімната, з якої не вибратися. Ще одна клітка.

Ми заходимо всередину — і нас накриває непереборний сморід сечі з відра, яке вже не один день стоїть у кутку. Охоронець, який ішов попереду, тріумфально зачиняє двері.

— Нарешті ви отримаєте своє, китайози, — торжествує він. Охоронець вставляє ключ у навісний замок і повертає його. Будівлею лунає спустошливе клацання. Потім вони разом з другим ідуть геть.

— Певно, це якась помилка, — кажу я Нельсону. — Як вони можуть думати, що це ми вбили того чоловіка?

— Не вірю, що він справді мертвий, — бурчить Лум. — Я хочу побачити тіло. Де докази?

— Він не може померти, — боязко промовляє Нам. — Хто ж захоче вбивати таку людину?

— А ти що скажеш? — питає Нельсон. Минає якась мить, перш ніж ми збагнули, що він звертається не до когось із нас, а до того п’ятого.

Світло погане, але ми повертаємося до незнайомця. Його волосся скуйовджене, губи потріскані й білі. Я усвідомлюю, що його обличчя вкрите синцями, які ще не встигли проявитися. Невже ті, хто пов’язали нас, були на таке здатними?

Нам першим підходить ближче до чоловіка.

— Справді, — промовляє він добрим і підбадьорливим голосом. — Хто ти такий?

Чоловік не звик до такої уваги. А може, просто не хоче. Він відступає назад, широко розплющує очі й хитає головою.

— Ти можеш поговорити з нами, — лагідно каже Нельсон. — Хто ти? Чому тебе сюди привезли?

Чоловік знову жестикулює та показує на свій рот. Я дивлюся, як його пальці кружляють знову й знову, і тоді усвідомлюю, чому він не говорить.

— Він німий, — кажу їм, а далі звертаюся до чоловіка. — Ти не можеш говорити, навіть якби хотів, так?

Чоловік жалібно дивиться на нас, а потім відкриває рота. Замість язика звивається хробак з рябою плоттю. Без голови. Нам відступає назад і хапається за Лума. Я втикаюсь у своє плече, щоб не знудило.

Тільки Нельсонові, здається, нічого. Він кладе руку чоловікові на плече.

— Це вони з тобою зробили?

Чоловік заперечно хитає головою й заламує руки. Він показує на свій рот, а потім знову хитає головою. Далі вказує на око, яке вкривається багрянцем, і на те місце, де стояли охоронці.

— Певно, це був хтось інший, — кажу я та ковтаю жовч. — Але синці. Вони свіжі.

Чоловік ствердно киває. Він підіймає палець і починає щось виводити ним у повітрі.

— Він хоче щось написати, — припускає Нам.

— Не можу розібрати, — каже Лум.

Я підходжу до чоловіка й беру його за руку. Він дивиться на мене так, ніби я штрикнула його.

— Ось, — простягаю йому долоню. — Пиши тут.

Він вагається, але потім розправляє пальця. Ніготь загострений на кінці. На моїй долоні він малює ієрогліф, зрозуміти який мені не потрібно багато часу.

— Друзі, це Джов, — промовляю я, а сама намагаюся придушити жаль до ієрогліфа його імені, 周, який містить у собі широко розкритий рот.

Хоч і маленька, зате важлива перемога. Ми по черзі тиснемо йому руки, а коли Нам знову набирається сміливості, то навіть зазирає Джову в рота та називає трави з нашої крамниці, ніби щось здатне відростити відрізаний язик. Однак радість відкриття швидко минає. Невдовзі ми всі розходимося по камері, щоб знайти власний куточок, де можна постояти, посидіти, притиснути ноги до грудей і поплакати, уткнувшись у коліна.

5

Коли я дізналася про долю батьків, то не могла припинити думати про останні дні їхнього життя. Уявляла темряву їхньої в’язниці, намагалася відчути страх у їхніх животах. «Якби ж я могла потрапити до них туди, — думала, — це було б максимально схоже на наше возз’єднання. Там хоча б в останні хвилини їхнього життя я теж була б разом з ними».

А тепер мені не потрібно гадати. Їхня темрява — це моя темрява, їхній страх так міцно сидить у моїх грудях, що зрештою я можу назвати його своїм. Ось воно, возз’єднання, якого я прагнула весь цей час, однак воно зовсім не солодке. «Що не так, Дайю? — запитую я себе. — Ти побувала в стількох халепах. Тоді ти не була такою наляканою, як зараз».

«Але тепер усе інакше, — сперечаюся. — Ти надто багато витерпіла, щоб зазнати такого кінця. Зараз як ніколи важливо вижити».

Я не боюся смерті. Я боюся втратити життя.

Мій голос безцільно лине крізь темряву.

— Нам потрібен план, — каже він.

Ми дізналися від охоронців, що слухання відбудеться завтра вранці.

— Що буде на цьому слуханні? — питаю я Нельсона. — Чи зможемо ми відстояти свою справу, захиститися? Чи зможуть наші постійні покупці підтвердити нашу хорошу репутацію? Слухання означає, що нас хтось слухатиме. Хто? Цей хтось вирішить нашу долю?

— Добре було б підготуватися, — відповідає Нельсон. — Однак я не покладав би великих надій. Пам’ятаєш, що розповідав Вільям? У Каліфорнії китайцям не дали змоги навіть свідчити на власних судових засіданнях.

— Але слухання — це ще не суд, — протестую я. І нагадую йому добре відому мені істину: — Ми повинні тренуватись і готуватися, попри будь-що. Коли у світі більше нічого не залишається, є хоча б це.

Разом ми прокручуємо той день. Нам і Лум раніше зачинили крамницю з нагоди Свята середини осені. Чи помітили ми того дня щось незвичне у «Фостерз ґудз»? У магазин, де був нині вже померлий за таємничих обставин власник, приходили його звичайні покупці. Жоден з них не викликав підозри.

— Ми весь день були в крамниці, — зауважує Лум. — Як ми могли його вбити? Для такого звинувачення мають бути свідки.

— Окрім мене, — каже Нельсон. — Я прийшов увечері, після уроків.

— Але в тебе хороша репутація, — каже Нам. — Ніхто не посміє тебе звинуватити!

Ми вчотирьох дивимося на Джова, чоловіка без язика. Усіх нас цікавить одне й те саме запитання.

Я простягаю йому долоню:

— На. Розкажи, де був ти.

Його палець грубий, шкіра суха й мозолява. Я заплющую очі й закликаю своє відчуття втілитися переді мною. Від нервів на долоні воно біжить крізь моє тіло на невидимий гобелен, що витає в повітрі. Штрихи чоловіка повільні. Він хоче впевнитися, що я розтлумачу їх правильно.

— Він приїхав у Пірс минулої ночі з Елк-Сіті, — кажу я іншим. — Випив у салуні, а потім пішов до свого винайнятого помешкання в халупах біля берега. Каже, що тамтешній господар може це підтвердити.

— Що ж, тоді ми всі невинні, — мовить Нам.

Однак Лум не задоволений.

— Вони все перекрутять, — каже він. — Усі знають, що «Пірс біґ стор» — прямий конкурент «Фостерз ґудз». Це дає нам мотив.

— Але в нас справи йшли краще, ніж у його магазині, — протестує Нам. — Це він стовбичив під нашою крамницею всі дні. Це в нього був мотив нас убити.

Це правда. Ще задовго до протестів першою погрозою стала мовчазна Фостерова варта під крамницею. Я згадую його зловісне обличчя, а потім уявляю, як воно гниє від смерті. Ця думка змушує мене здригнутися.

— Хто міг би таке зробити? — питаю я. — І навіщо в цьому звинувачувати всіх нас?

— Усе очевидно, — відповідає Лум. — Це найкращий спосіб вигнати нас усіх з Пірса. Наші справи йдуть надто добре. Від самого початку ми завжди були тут небажаними, тому якщо нас звинуватять у його вбивстві, то зможуть назавжди позбутися.

Здається, Нам ось-ось розплачеться. Думка про те, щоб покинути свою крамницю та життя, яке ми тут налагодили, для нього болюча.

— Нельсоне, ти ж не маєш до цього жодного стосунку, — каже він. — Навіщо їм утягувати в це ще й тебе?

— Самому цікаво… — Нельсон не завершує свого речення.

Нам і Лум далі розмовляють удвох, перейшовши на свою мову. Джов сідає спиною до стіни й заплющує очі, глибоко зітхнувши. Розмова виснажила його. Мене також, проте я дивлюся на Нельсона та шукаю втіхи. Є щось, що він хоче сказати. Якась правда, яку він тримає недосяжною для нас. Я хочу запитати його, але камера надто маленька. Тому лише сідаю, притиснувшись спиною до стіни, і заплющую очі, як Джов. Я відчуваю, як у моєму животі дихає Лінь Дайю. Її хропіння розливається по моїй крові, але навіть ця нова загроза не змушує її прокинутися. Певно, наша остання зустріч ослабила її. «Якоїсь миті, — думаю я, — тіло перестане боротися і просто змириться, й тоді те, що має статися, — станеться». Згодом мені стає соромно за цю думку. «Та як ти можеш здаватися», — картаю я себе. Знову дивлюся на Нельсона. Він втупився поглядом у підлогу, обличчя й очі порожні. Такий його вигляд мене лякає.

Через кілька годин двері нашої камери відчиняються й усередину падає якийсь незнайомець. Приміщення заповнює кислий сморід. Двері зачиняються.

Чоловік підповзає до стіни, звалюється під нею й відразу ж засинає. Його довге чорне волосся розділене на дві коси, які лежать на його оголених грудях. На ньому ногавиці з оленячої шкіри та невеликий шматок тканини, що прикриває місце, де сходяться ноги. Майже все його обличчя розмальоване в колір дерева.

Нельсон розповідав мені, що перші китайські шахтарі в Айдахо загинули б, якби не індіанці, які продавали їм харчі та вказували на багаті розсипні родовища золота в південній частині штату. Неочікувано я проймаюся співчуттям до чоловіка перед нами.

— Певно, він добряче напився, — каже Нам і штурхає чоловіка пальцем.

— Нам варто його розбудити? — питаю.

— Нехай поспить, — відповідає Лум. — Краще бути вві сні, ніж тут.

Решту дня ми майже не говоримо, випадкові уривки розмов швидко затухають. Увечері п’яного чоловіка забирають, а замість нього нам залишають черствий хліб. Чоловік прокидається і, спотикаючись, виходить з камери. З його рота капає слина. Ми заздрісно дивимося, як він іде геть.

«Як правильно вчинити в такій ситуації?» — хочу я запитати майстра Вана. Перебираю в голові настанови, які він мені дав, ієрогліфи, які можна було б застосувати. Немає правил, як поводитися з несправедливістю, зі справжньою небезпекою. Немає правил для невизначеності буття. Усе, чого він навчав мене, стосувалося мистецтва, і я застосовувала це до всього свого життя. Але для місця, де я зараз опинилися, настанов не було.

«Яка з того користь, — питаю я його, — якщо завжди буде такий фінал? Навіщо носити з собою всі ці ієрогліфи, якщо я нічого не можу з ними зробити?».

6

Уранці охоронці запихають нас у бричку, що чекає внизу. Ми виходимо, як і зайшли, — одне за одним зі зв’язаними руками й зажурені. Сьогодні вранішнє сонце не привітне, а надокучливе. Я заплющую проти нього очі та чекаю, доки дзвін скла стихне в моїй голові. На бричці наші тіла зіштовхуються одне з одним. Ніхто з нас давно вже не їв гарячого. Тож наші щоки однаково позападали.

Під будівлею суду вже зібрався натовп. Одне обличчя я впізнаю відразу: білого чоловіка, який очолював натовп під крамницею; того самого, що вишкіряв зуби. Він щось кричить, але не лише він — кричать усі. Нельсон ніжно й багатозначно штовхає мене, і я відвертаюся до юнака. Його очі говорять мені дивитися на нього, а не на натовп.

А натовп лютий. Лютіший, ніж я коли-небудь бачила. Охоронцям доводиться кричати, щоб він розступився, і навіть тоді він кипить — розлючений звір, ладен от-от усіх нас зжерти. Я хочу вирватися з-під варти й утекти — крізь натовп, у гори, аж до Сан-Франциско й прямісінько на корабель, що перевезе мене через океан назад до бабусі. Проте цього не стається.

Охоронці беруть нас у просторе коло, і ми, підхоплені чи то ними, чи вітром, як єдине ціле, несемося до будівлі суду. Я дозволяю своєму охоронцю підійняти мене так, що ноги відриваються від землі. Я така легка, що йому це не важко. Ми рухаємося все далі й далі вперед, аж доки я не помічаю відчинені двері, крізь які охоронці заводять Нама, Лума, Нельсона і Джова. Я озираюся. Погляд чоловіка з вишкіреними зубами прикутий до мене — обіцянка, що він знайде мене, хай куди я піду. Слідом за своїми друзями я заходжу через двері в будівлю. Потім бачу, як вони зачиняються. Це єдине, що відділяє нас від натовпу, але мені здається, що й цього буде замало.

Не встигаємо ми оговтатися, як відчиняються інші двері, — ті, що ведуть у залу засідань. Невидима сила одне за одним засмоктує нас усередину. Я відчуваю, як мій охоронець знову підіймає мене й несе вперед. Я роблю вдих, щоби заповнити порожню паніку в грудях. І тоді дозволяю засмоктати й себе.

7

Судді Гаскіна я ніколи не бачила, але чула про нього. Це чоловік, чия честь і праведність прославили його на кілька округів. Він посадив п’яницю, який з необережності вбив власну дочку, присоромив грабіжників, які брали силою невдачливих дружин, виніс вирок перехожому, який заночував у готелі й намагався піти не заплативши. Місцеві називають його чесним і справедливим. Однак коли він з’являється у залі засідань і підходить до свого місця — масивного крісла з високою дерев’яною спинкою, схожого на трон, — єдине, що спадає мені на думку, це імператор, такий же блідий і розлючений, як той оскаженілий натовп на вулиці.

У залі засідань уже людно, ряди скрипучих лав заповнили жителі Пірса. Коли ми заходимо, вони повертають до нас свої обличчя й демонструють те, чого я боялася: непохитну віру в нашу провину. Доказів не треба.

Ті, у кому я впізнаю відвідувачів нашої крамниці, уникають мого погляду. Інших я бачила, коли вони проходили повз вітрину. Дехто був серед протестувальників. Усі вони готові побачити, як нас не стане.

— Вузькоокі виродки, — гарчить хтось, коли ми проходимо повз.

— Нехристи, — вслід за ним вигукує інший.

— Чорнороті!

Вони називають нас язичниками й сатаністами. Називають істотами.

— Тихо! — кричить суддя Гаскін. — Я вимагаю порядку!

Натовп вщухає. Нас підводять до п’яти стільців навпроти судді. Вони на вигляд такі хирляві, що здається, дерево розчахнеться лише від хибної думки.

— Ви п’ятеро тут, — оголошує суддя Гаскін, коли ми сідаємо, — через підозру в убивстві Деніела М. Фостера, власника магазину «Фостерз ґудз». Будь ласка, представтеся суду.

Ми по черзі називаємо свої імена: Лі Кі Нам. Леслі Лум. Нельсон Вон. Джейкоб Лі. Знайомі склади звучать непрохано в цій холодній залі, заповненій незнайомцями.

— А це Джов, — кажу я. — Він не розмовляє.

Хтось із присутніх глузливо гигикнув. Суддя плескає в долоні, закликаючи до тиші.

— Це слухання не має на меті вирішити вашу долю, — промовляє суддя. — Воно покликане з’ясувати, чи є достатньо доказів, щоб дати хід вашій справі в суді. Якщо так, вас перевезуть до сусіднього округу Мюррей, де ви чекатимете на судовий розгляд.

Спалах надії. Є процес, тобто шанс, що нашу справу можуть закрити. «Будь ласка, — повторюю подумки, — нехай доказів не знайдуть. Як їх узагалі можуть знайти, якщо вони відсутні від самого початку?».

— Я хотів би викликати першого свідка для надання показань, — гаркає суддя. — Міс Гармоні Браун.

Позаду того місця, де сидить суддя, відчиняються двері, і в залу засідання заходить жінка, якої я раніше ніколи не бачила. Вона підходить до невеличкої трибуни поруч із суддею. Судячи з рук, якими вона притискає до ребер свій капелюх, розумію, що вона тремтить.

— Міс Браун, — викрикує суддя, — це ви виявили тіло бідолашного містера Фостера?

— Так, — відповідає жінка. Здається, вона ось-ось заплаче.

— Чи можете ви описати, що саме побачили? Не поспішайте. Я розумію, видовище було гнітючим.

Очі жінки розширюються — здається, вона воліла б зробити що завгодно, крім цього. Жінка дивиться в натовп і шукає підтримки. Позаду мене хтось підбадьорливо кашляє.

— Я пішла у «Фостерз ґудз» дещо купити, — нарешті промовляє вона. — Однак коли прийшла туди, то побачила, що двері в магазин зламано.

Суддя скеровує її:

— Що сталося потім?

Міс Гармоні Браун жалібно схлипує й веде далі.

— Коли я зайшла всередину, — каже вона, — то відчула неприємний запах. Сморід, від якого в животі все перевернулося.

— Ви можете його описати?

Вона здригається.

— Запах м’яса, яке дуже довго пролежало на спеці. Надто довго.

— Що далі? — запитує суддя.

— Я злякалася, — каже Гармоні Браун. — Була вже майже готовою негайно піти звідти. Та перш ніж зробити це, побачила кисть, саму по собі, відірвану від руки. На пальцях уже кишіли черви. Я пройшла трохи далі й побачила…

Вона похитнулася й підняла руку, щоб приховати схлипування.

— Побачили що? — заохочує суддя.

— Там був він, — тіло жінки здригається від спогаду. — Містер Фостер лежав на підлозі, розрубаний на шматки.

— Міс Браун, у магазині був ще хтось? Щось здавалося незвичним?

— Ні, — відповідає вона. — Окрім містера Фостера на підлозі. Я одним оком глянула на нього й вибігла з магазину прямісінько до шерифа Бейтса.

Свідчення завершено, її тіло зминається. Підбігає охоронець, щоб спіймати її, перш ніж вона впаде. Публіка скрикує від співчуття. Суддя Гаскін плескає в долоні.

— Міс Браун, — промовляє він, — ви проявили велику сміливість. Ми вдячні вам за ваші сьогоднішні свідчення.

Охоронець допомагає їй вийти із зали.

Я повертаюся до Нельсона, який сидить праворуч мене. Міс Гармоні Браун насправді не бачила, що саме сталося. Якщо це було доказом, то я почала відчувати надію. Однак Нельсон не відповідає на мій погляд. Його очі дивляться вперед, брови напружені.

У залу повертається голос судді Гаскіна, і шепотіння вщухає.

— Я хотів би викликати наступного свідка для надання показань, — промовляє він. — Містера Лона Сірса.

Двері позаду судді відчиняються. Я впізнаю цього Лона Сірса, п’яного в’язня, якого посеред ночі кинули в нашу камеру. Тільки цього разу він цілком бадьорий, наче ніколи в житті не пив ані краплі алкоголю. Його довге чорне волосся акуратно зібране ззаду, а фарба зникла з обличчя. Рожево-кремова шкіра сяє при денному світлі. Я відчуваю, як поруч зі мною випрямився Нельсон.

— Сер, ви могли б представитися суду? — просить суддя.

— Сірс, — відповідає чоловік. — Лон Сірс.

Краєм ока я бачу, як Нам і Лум роззираються по судовій залі, немов злякані пташки. Краще б вони припинили вертітися — відблиски світла легко чіпляються за чорне волосся та привертають увагу до їхнього занепокоєння. Цікаво, чи бачать це інші в залі засідань? Чи розцінять вони це як ознаку провини?

— Можете розповісти нам усе, що ви знаєте, містере Сірс?

Чоловік зиркає на нас і вишкіряється, ніби ми маємо бути в курсі, в чому тут жарт. Але я й досі не розумію.

— Днями я отримав телеграму від шерифа Бейтса, — каже чоловік. — Він спитав, чи можу я приїхати в Пірс задля участі в невеличкому проєкті. Сказав, що в нього є п’ятеро підозрюваних у вбивстві і що йому потрібно, щоб я допоміг з перекладом. Бачите, Ваша честь, я вивчив китайську мову в шахтарських поселеннях Воррена. Довелося, коли навколо крякали всі ці кулі. Шериф Бейтс наказав мені перевдягтися п’яним індіанцем. План полягав у тому, щоб я сидів там і слухав, як вони зізнаються.

Я швидко прокручую хронологію подій. Цей Лон Сірс був з нами кілька годин. Про що ми говорили? Важко згадати. Час, проведений у камері, розпливчастий і зжужмлений. Жоден із нас нічого не сказав би, бо жодному не було в чому зізнаватися. Я пильно дивлюся на Лона Сірса, якого тепер ненавиджу, і жадаю, щоб він нічого не вигадав.

— Тож ви так і зробили, — каже суддя Гаскін, ніби хвалить чоловіка. — І що почули?

— Було трохи важко розібрати, — відповідає Сірс, — але вони говорили про запуск феєрверків.

— Феєрверків?

— Так, — підтверджує Сірс. — І це змусило мене замислитися. Може, китайці запускали феєрверки, щоб приглушити звуки вбивства? Може, це було звичайне відвертання уваги, щоб ніхто не дізнався, що коїлося насправді?

— Цікаво, — каже суддя.

Я стискаю кулаки. Мені хочеться вигукнути: «Такого не було! Ми всі були там. Танцювали навколо феєрверків до самісінького ранку! Ти брешеш!».

Однак зараз невдалий час щось говорити. Хай що я скажу, це не матиме жодного значення. Тепер я починаю це усвідомлювати.

— Ще щось, містере Сірс? — запитує суддя.

— Тільки одне, — відповідає Сірс. — Знаю лише, що вони планують вигадати якесь спростування. Чув, як вони якось усі разом це обговорювали. Не дозволяйте цим підступним виродкам себе ошукати. Вони зробили це і зроблять знову або з вами, або з кимось із ваших знайомих. Я працював у шахтах і бачив, як вони займають місця роботяг, які заслуговують на цю роботу.

Тепер він повертається до натовпу, широко розкинувши руки.

— Коли вони вперше прийшли сюди, ми впустили їх, бо думали, що вони тут ненадовго. Вони повідкривали магазини й витіснили хороших, працьовитих чоловіків і жінок. А тепер подивіться, що сталося. Одного з нас убили. І хто? Хто, по-вашому? Це зробили ці китайози. Винні, винні! Більшість із них!

Пристрасна промова Сірса розлютила публіку. «Зрештою, на слуханні не треба жодних свідків, — усвідомлюю я. — Достатньо лише звернутися до страху в людських серцях».

— Тихо! — кричить суддя. — Я вимагаю порядку в суді!

Зала жарка й розпашіла від гніву. Не думаю, що зможу ще довго тут протриматися. Швидше б це все скінчилося.

Коли Сірс іде, суддя оголошує, що є ще одне свідчення.

— Але це особливий випадок, — зауважує він. — Своїм виступом тут цей свідок виявляє велику сміливість, оскільки її свідчення дуже загрожують її репутації та благополуччю.

Він називає ім’я свідка. Двері позаду нього відчиняються, і цього разу дивуємося не тільки ми п’ятеро. Уся зала суду затихає й витріщається на те, як останній свідок виходить до трибуни.

Суддя Гаскін промовляє ніжнішим голосом, ніж він звертався до інших.

— Можете представитися суду?

— Керолайн, — каже свідок. — Керолайн Фостер.

Дівчина з галявини. Я силуюся зібрати все докупи. Дівчина, яка була на галявині, мала стосунок до Фостера? Тієї самої миті я мало не хапаю Нельсона, ніби кажучи: «Глянь, це ж вона!». Але він і так знає. Завжди знав. Поруч зі мною його тіло напружується, а заспокійливий ритм дихання раптово зникає.

— Міс Фостер, ви можете розповісти все, що вам відомо? — запитує суддя Гаскін таким же ніжним голосом.

Керолайн заплющує очі й киває. Її золотаве волосся сьогодні заколоте назад, обличчя непричепурене та пригнічене. Неважко помітити, що вона плакала.

— Я мала стосунки з одним із обвинувачених, — промовляє вона. Її голос глибший, ніж я очікувала. — Он він сидить.

Вона розплющує очі й показує на Нельсона. Цієї миті публіка зривається.

— Скверна, скверна, скверна, — скандують присутні.

— Огидний звір! — вигукує якась жінка.

Мені хочеться встати й захистити Нельсона від образ, але я здатна лише сидіти. Нам і Лум вражено витріщаються на Нельсона. Навіть Джова ця новина налякала.

Цього разу суддя Гаскін не закликає негайно до порядку. Він дозволяє публіці робити свою справу й дивиться на Нельсона з потворним виразом обличчя. Коли ґвалт нарешті стихає, він нахиляється вперед, щоб знову звернутися до Керолайн.

— Чи могли б ви розповісти нам, як ці… стосунки… зародилися?

Її історія не дуже відрізняється від тієї, яку мені розповів Нельсон. Молодший брат Керолайн на початку літа почав брати в Нельсона уроки. Вона завжди цікавилася музикою, хоча сама таланту не мала, але радо спостерігала та вчилася в Нельсона.

Решту доповнює суддя Гаскін.

— Він спокусив вас? У що таке зловісніше могли перерости невинні стосунки?

Зі сльозами на очах Керолайн хитає головою.

— Нічого такого не було, — відповідає вона. — Я справді закохалась у нього, сер. Але я була юною. Наївною. Насправді я просто була закохана в музику. Тепер це розумію.

— Так і є, — співчутливо промовляє суддя Гаскін. — Міс Фостер, чи можете розповісти нам, що ви знаєте про плани Нельсона Вóна щодо відплати?

Цієї мить я кидаю погляд на Нельсона, який зосереджено дивиться на Керолайн. Усе, що раніше сказали свідки, створило нам образ владних і підступних. Якби ж вони тільки знали, якби ж тільки могли зрозуміти, що все, що ми зробили, було заради того, щоб вижити.

— Батько ніколи не любив китайців, — каже Керолайн і тепер уже дивиться прямо на Нама й Лума. — Він вважав, що вони шпигують за ним і переманюють його покупців.

— Містер Вон знав про це?

— Я обмовилася раз чи двічі. Знала, що він водить дружбу з власниками крамниці, але в мене й на думці не було нічого такого.

— Містер Вон розмовляв з вами про батька?

— Побіжно. Я бажала зберегти наш роман у таємниці, проте він хотів піти разом до батька й розкрити наші стосунки. Мене це налякало. Я не могла примиритися з такою ідеєю, тож сказала йому, що ми більше не можемо зустрічатися.

— Розумничка, — каже суддя Гаскін. Натовп схвально бурмоче.

— Після цього він приходив кілька разів, коли батька не було вдома, — веде далі Керолайн. — Сказав, що працює над чимось великим. Чимось, що може все змінити. Можливо, навіть дозволить нам колись бути разом. Однак потім раптом перестав навідуватись. А через кілька днів батька...

Її тіло, яке досі було виструнченим, обм’якає, плечі гойдаються від кожного схлипу. Публіка повністю підтримує цю гарну та цнотливу дівчину, яка просто потрапила на гачок китайського збоченця.

— Гадаю, я можу висловити свій здогад щодо решти, — каже суддя Гаскін, звертаючись до зали. — Міс Фостер, я не помилюся, коли скажу, що ви вважаєте Нельсона Вона й цих чотирьох інших причетними до вбивства вашого батька? Він знав, що батько стане між вами, тому якнайжорстокіше з ним розправився.

Поміж схлипуванням нам не розчути відповіді Керолайн, але для публіки та судді Гаскіна цього достатньо. Мені лячно дивитися кудись іще, крім як поперед себе, — і на Нельсона, й на скажених тварин позаду нас. «Це кінець, — думаю я. — Після такого не буває вороття».

Керолайн виводять. Вона вткнулася обличчям у долоні. Коли перед нею відчиняються двері, я бачу решту її родини — матір з невблаганним обличчям і молодшого брата, який більше ніколи не візьме до рук скрипки. А потім двері зачиняються. І тоді ми вп’ятьох залишаємося самі проти судді Гаскіна й розлюченого натовпу, який вимагає крові та кари.

Голос судді Гаскіна пересилює галас.

— Я заслухав сьогодні всіх трьох свідків, — оголошує він, — і в мене не лишається іншого вибору, крім як винести рішення передати цю справу для подальшого розгляду в окрузі Мюррей. Свідки надали незаперечні докази, що тієї жахливої ночі, а може, і задовго до неї щось замишлялося.

Ці слова — неправда, цілковита неправда. Мені хочеться протестувати так, щоб від мого голосу потріскалися шибки. Нельсон ніби читає мої думки й застережливо штовхає мене ногою.

— Суд відбудеться через два дні, — веде далі суддя. — Уранці ви вирушите в Мюррей. Нехай Бог помилує ваші душі.

Слухання завершено. Я дивлюся, як суддя полишає своє місце й дає охоронцям знак вивести нас. Публіка починає торжествувати.

8

Коли ми повертаємося в камеру, Нам не перестає терти долонями лоба — нервова звичка, якої він набув після початку протестів під крамницею.

— Це правда? — питає він Нельсона.

Усі переводять погляд на Нельсона — мого друга, який, як я тепер розумію, має не менше таємниць, ніж я. Його спина згинається в незвичній сутулості, руки звисають по боках. Він не в змозі дивитися нікому з нас у вічі.

— Правда, — зрештою відповідає хлопець.

Нам опускається на землю. Проте Лум робить крок уперед, його загострене обличчя лютує.

— Про що ти думав? — шипить він. — Ти вб’єш нас усіх!

Минув той час, коли Нам і Лум вихваляли Нельсона як добропорядного юнака, який урятував Намові життя. Народжується нова реальність: Нельсон просто хлопчак.

— Я не хотів, щоб так сталося, — каже він. — Вона була лише закоханим дівчиськом, я знав це. Але подумав... Я подумав, якщо ми розкажемо Фостеру про наші стосунки, якщо він побачить, як сильно його власна плоть і кров кохає такого чоловіка, як я, то його думка зміниться. Він був просто одним із. Мені хотілося вірити, що я зможу змінити погляди хоч однієї людини.

Тепер я починаю розуміти Вільямові слова про Нельсона, єхидні й чванливі: «Ти постійно шукаєш у людях добро. І завжди шукав».

Нельсон дивиться на свої руки. Без скрипки та смичка вони видаються розгубленими.

— Я не сказав, бо не хотів вас турбувати, — каже він Наму та Луму. — Я справді думав, що зможу зробити щось значуще, якусь маленьку зміну. Я помилявся.

— Нельсоне, — хитає головою Нам. — Ох, мій хлопчику.

— А відплата? — вимагає пояснень Лум. — Грандіозні плани, над якими ти працював, за словами дівчини?

Тепер моя черга взяти слово. Я розповідаю їм про лист до «Шести китайських компаній» і про наші плани подати до суду на Рок-Спрінгс.

— Це аж ніяк не стосувалося Фостера, — запевняю їх. — Ми просто прагнули відстоювати справедливість.

— Тепер це не має значення, — каже Нельсон. — Біда вже сталася. Усі вважають, що я мав причину вбити Фостера, а ви допомогли мені в цьому.

На цьому в камері западає тиша. Джов, який спостерігав за всією цією суперечкою, підводиться й потискає Нельсонові руки, ніби каже, що все гаразд. Проте коли він повертається на своє місце на підлозі, я бачу, що його обличчя впадає в новий вид відчаю — усвідомлення того, що всі двері почали зачинятися.

Наступні кілька годин тягнуться повільно. Наше життя застопорилося навколо вбивства Фостера, і тепер залишається тільки чекати. Нам склав руки на грудях і сперся зверху на них підборіддям. Лум залишається біля стіни, його спина вперта у своїй прямоті. Це мене в ньому захоплює. Джов то засинає, то просинається. Час від часу в нього сіпається нога чи проривається стогін. Я розмірковую, через які жахіття він пройшов. Цікаво, а які чекають на нас?

Переводжу погляд на Нельсона й бачу, що він дивиться на мене.

— Про що думаєш? — питає.

— Вони навіть слова не дали нам сказати, — відповідаю я. — На нашому ж слуханні. Точнісінько, як у Каліфорнії.

Нельсон глибоко вдихає.

— Нещодавно, — промовляє він, — один суддя в Каліфорнії постановив, що всі азіати мігрували в Америку через Берингову протоку. Він сказав, що індіанці пішли від нас. А оскільки індіанці не мають майже жодних прав у цій країні, то й китайцям також не слід. Те, що сталося сьогодні, мене не дивує.

— Вільям, — кажу я. Не віриться, що це рішення йшло до мене так довго. — Ми напишемо йому. Він уже має бути в «Шести компаніях». Він знатиме, що робити. Нельсоне, попросися написати листа, перш ніж ми поїдемо. Вони повинні дозволити нам таку розкіш.

Нельсон опускає очі й зітхає.

— Джейкобе, не думаю, що він зможе допомогти в нашій ситуації.

Не таку відповідь я хочу почути. Це не той Нельсон, якого я знаю.

— Що сталося з твоєю надією? — кричу я. Від переляку прокидається Лум, але не каже ні слова, лише спостерігає в обережному мовчанні. — Ми ще не мертві й навіть не засуджені! А ти поводишся так, ніби вже.

Нельсон схрещує руки на грудях, а потім розгинає їх. На мене не дивиться.

— Тож чекаймо, — кажу я. — Чекаймо та приймаймо все, що відбувається. З таким самим успіхом нам могли б і язики відрізати.

— Поглянь на нього, — огризається Нельсон і вказує на Джова. — Ти справді думаєш, що ми чимось відрізняємося від нього? У нас можуть бути язики, але в очах суду, в очах цих людей ми всі однаковісінькі. Наш виступ нічого не змінює. І хоча ми вимовляємо англійські слова, суд усе одно бачить перед собою вуста, з яких вони злітають. Для них ми завжди будемо чужинцями.

— Має бути якийсь вихід, — наполягаю я. Мої слова безглузді й дурні, але я хочу вірити. Нельсон відвертається від мене.

Лум уперше озивається.

— Мабуть, зараз краще відпочити, Джейкобе, — промовляє він.

Джов єдиний, хто чує її мовчазний прихід, відчуває аромат її парфумів крізь гниль. Вона не просить охоронців розбудити нас і не стукає у двері. Вона стоїть з убивчим спокоєм, аж доки Джов починає по черзі нас будити. Я розплющую очі й бачу знайому постать — завидну постать, — яка чекає зовні.

— Керолайн?

Поруч зі мною підводиться Нельсон і за три короткі кроки підходить до дверей камери. Дівчина відступає назад.

— Що ти тут робиш? — шепоче він. Нам і Лум уже теж прокинулися й помітили цю дівчину, яка все змінила.

Керолайн підіймає голову. Першими в поле зору потрапляють її вуста. Потім ніс, схожий на бутон троянди, і нарешті — очі, ясні й вологі. «Увесь цей час вона не переставала плакати», — усвідомлюю я. Але в її очах є ще дещо — буря, як ось-ось здійметься.

— Я прийшла впевнитися на власні очі, — відповідає вона.

— Керолайн, — промовляє Нельсон, зберігаючи самовладання, — ти ж не віриш, що я міг зашкодити твоєму батькові. Будь ласка, дозволь мені пояснити.

— Батько мертвий. Кажуть, це ти його вбив.

Нельсон робить крок назад.

— Не вір тому, що кажуть інші. Згадай, який я. Згадай нас.

Тут могла би бути пауза, сумнів у її очах, бажання йому повірити. Могли б бути спогади про щасливі дні в батьківському домі: молодший брат вистрибує, Нельсон сміється, а вона дощенту п’яніє від вродливого юнака, який стільки всього знає. Але натомість вона усвідомлює сцену перед собою: п’ятеро брудних китайців у камері, двері, що розділяють нас від неї, і Нельсон тепер уже без скрипки, тому йому більше нічого розповісти їй про музику. Дівчина змінюється на лиці, невпевненість зникає. І я розумію, що вона вже все й назавжди вирішила.

— Який же ти дурний, — каже вона. — Навіть закон не дозволяє нам бути разом.

— Закони можна змінити, — відповідає Нельсон.

— Це саме ти сказав батькові перед тим, як убити його? — наїжачується вона. — Повірити не можу, що дозволила тобі торкнутися до себе, брудний ки…

Її зупиняє інший голос, твердий і незнайомий.

— Гадаю, тобі краще піти, — промовляє він.

Мені потрібна якась мить, щоб збагнути, що цей голос — мій.

Вона вперше глянула не мене. Мене вражає її краса, страшна у своїй люті, її пиха, що спалахує на обличчі, коли вона помічає мій маленький зріст і зажурені очі. Я не відводжу від неї погляду, як і того дня від торговки рибою на ринку. Керолайн дивиться на мене, але не бачить.

— Хай вас повісять, — промовляє вона.

— Іди, — повторюю я, а мій голос тільки гучнішає та більшає, аж доки здається, що він може вирватися крізь двері. — Геть!

Вона обертається. Цього разу ми вже чуємо цокіт її підборів по каменю. Коли вона зникає, залишається тільки аромат її парфумів, які пахнуть магноліями.

9

Судячи з того, як уранці з нами вітаються охоронці, можна подумати, що вони збираються супроводити нас на якесь грандіозне свято.

Нельсон запитує, чи дозволять йому написати листа.

— Авжеж, пиши, — відповідають вони.

Йому дають ручку й папір. Нельсон щось нашкрябує нашвидкуруч, а потім передає записку охоронцю. Той одним оком дивиться на неї та зминає її в передню кишеню своєї куртки.

— Ви сьогодні відправите? — запитує Нельсон.

— Авжеж, сьогодні, — охоронець дивиться на своїх напарників і зловтішно посміхається.

Унизу шериф Бейтс чекає з іншою бричкою.

— Шерифе… — благає Нам, але той навіть не бажає на нього глянути, тож Нам замовкає. Він розуміє, що шериф більше ніколи не подивиться йому у вічі.

— Це сміховинно, — замість Нама продовжує Лум. Його теж ігнорують.

Нас по черзі садять у бричку. Пута на моїх ногах тісні, тож я спотикаюся об підніжок, залізаючи на бричку, і приземляюся Нельсонові під ноги.

— Ну ж бо, Джейкобе, — каже він і підіймає мене зв’язаними руками. — Сядь прямо.

Гадаю, останні кілька днів я була жалюгідною подобою чоловіка.

— Ти віриш, що вона передумає? — питаю я його, хоча знаю відповідь. Ми вперше розмовляємо після приходу Керолайн минулої ночі.

Нельсон похнюплює голову.

— Я хотів бачити в людях тільки хороше, — каже він. — Але помилявся.

Його голос ледь чути крізь сором.

Мені згадалося, що я сказала йому в його кімнаті, як скривилося його обличчя, коли я бовкнула, що Керолайн зрештою його зрадить. Такий, як Вільям, зараз би нагадав Нельсонові ці слова, тицьнув би ними в очі й тішився б зі своєї правоти. Але не я.

— З тобою все гаразд? — питаю натомість.

Нельсон розуміє, що я маю на увазі.

— Не чіпаймо поки що цієї теми, — відповідає юнак. Він підіймає голову, щоб поглянути на мене, і я бачу болісну усмішку. — Вибач, якщо я був різким. Мені лише розбили серце.

— Вона ніколи не була тебе вартою, — випалюю я. Розумію, із вуст Джейкоба Лі це звучить дивно й по-дитячому, та все ж не стримуюсь. Я хочу, щоб Нельсон знав, що він значно кращий.

До Мюррея аж півтора дня їзди. Ми їхатимемо цілу ніч. Вітри запекло б’ються об брезент, який закриває задню частину брички, правлячи недоладну панахиду. Та дещиця, яку я знаю про Мюррей, не віщує нічого доброго. Це шахтарське місто, а отже, його жителі вороже ставитимуться до будь-яких китайців, які, на їхню думку, вкрали в них роботу. Зрештою, суддя Гаскін не дав нам жодного шансу.

Я так поринаю у свої думки, що не помічаю, як бричка зупиняється.

Джов знову відчуває це першим. Він хапає Лума за рукав і смикає його обома руками. Лум розплющує очі, ненадовго завмирає, а потім тягнеться до Нама. Якусь мить Нам прислухається, а далі гукає до нас:

— Нельсоне, Джейкобе, щось коїться.

Голоси ззовні нові, не ті, що супроводжували нас із в’язниці. Ці голоси — несамовитіші. Один із них щось каже шерифові Бейтсу, а той спокійно відповідає. Через шум вітру важко розчути слова. Потім крізь тент брички прослизає рука й з’являється обличчя в білій полотняній масці.

— Робіть, як наказую, — промовляє воно. — Вилазьте негайно!

Нам з Лумом вистрибують, Джов услід за ними.

— У нас тут привал? — запитую я Нельсона. Він хитає головою, обома руками притримуючи мене за груди.

— Героєм себе намислив, хлопчиську? — питає незнайомець. На мить його рука зникає під тентом і повертається знову. Я впізнаю чорний металевий блиск рушниці. Незнайомець цілиться Нельсонові в голову. — Погляньмо, який ти тепер сміливець.

— Гаразд, — промовляє Нельсон і витягує руки перед собою. — Джейкобе, я піду першим.

Він вистрибує. Чоловік уважно спостерігає за ним, а потім махає мені рушницею. Я розумію, що треба йти. Тож слухаюся, повільно підбираючись дедалі ближче до обличчя в масці. Вітер стукотить по бортах брички, його гортанний рев сповнений застереження. «Якщо вийдеш звідси, — каже він, — то вже ніколи не повернешся».

Я вистрибую.

Коли випростуюся, то перше, що бачу, це не розгубленого шерифа та його посіпак, не моїх друзів із запалими обличчями, не нову ватагу людей у масках, які прибули ще озброєнішими, а білошкірого чоловіка з вишкіреними зубами, який очолював протест під нашою крамницею. Він таки виконав свою обіцянку: знайшов мене, хай би де я була.

Я забуваю, що я — чоловік. Що я — Джейкоб Лі. Підіймаю ногу, щоб заповзти назад у бричку, але забуваю ще й про пута навколо щиколоток. Тому падаю і б’юся носом об підніжок.

Тріск, потім — жар. Очі наповнюються сльозами.

Чоловік починає реготати. Я знаю, що це він.

— Підійміть його, — промовляє він. — Підійміть його разом з іншими.

Хтось хапає мене й відтягує від брички. Я не можу розплющити очі. Біль величезною колодою притискає мене вниз, я безпорадна під його вагою.

— Шерифе, будь ласка, — я чую, як благає Нам.

— Нічого не можу вдіяти, — відповідає шериф. — Тедді з хлопцями забрали нашу зброю. Так, Тедді?

— Шериф має слушність, — каже чоловік на ім’я Тедді. Він звучить радісно, як дитина, яка знайшла новий спосіб капостити й уникати покарання. — Тепер Бейтс не може вас урятувати. Ви п’ятеро належите нам. Шукачам справедливості, які вершать волю Господню!

Ми покажемо вам, що таке справжнє правосуддя за вчинені вами жахливі діяння. Ви надто довго труїли наше місто. Але тепер цьому настав кінець.

— Будь ласка, — чую голос Лума. — Ми просто власники крамниці, звичайної маленької крамниці. Продаємо джем і смачну їжу. Ми не хочемо мати з цим нічого спільного. Дозвольте нам поїхати на суд.

Тедді не звертає на нього уваги.

— Залиште в’язнів нам, шерифе, — каже він. — Беріть своїх людей і повертайтесь у місто. Якщо спитають, що сталося з китайцями, скажіть, що дорогою вони втекли.

— Шерифе, — вперше промовляє Нельсон.

— Тепер це не в моїх руках, — байдуже відповідає шериф.

Свист, потім шалена метушня. Я чую, як коні розвертаються в траві й колеса брички скрегочуть об каміння. Частина людей іде, інша лишається. Ми також залишаємося. Чому ми залишаємося?

— Ні! — кричу я. — Не кидайте нас!

Щось обрушується на мене прямісінько по центру обличчя. Я чую ще один тріск від того, як ламається мій ніс, тільки цього разу немає ні колоди, яка тиснула б на мене, ні величезного тягаря, який можна було б назвати болем. Є тільки біла пляма, і вона без назви.

— Тупий китайоза, — гарчить той, хто вдарив мене. — Ти навчишся мене слухатись.

Для мене це занадто. Я закриваю рота, намагаючись проковтнути жар. Здається, я ще й плачу. Теплі сльози впереміш із соплями та кров’ю повільно стікають по підборіддю.

Голос Тедді повертається:

— Гей, ви, всі решта! Ворушіться. Хутко!

10

Нас вишиковують у ряд: Нам із Лумом попереду, зв’язані докупи косами — колись пишними, а тепер млявими й потріпаними. Люди в масках обступають нас і спрямовують до наших скронь рушниці. Джов замикає колону. Чоловіки ззаду б’ють його ногами при кожному кроці та регочуть, коли він зрештою падає обличчям на землю. Вони підіймають його й знову збивають з ніг.

Ми йдемо мовчки, полишивши спроби когось умовити.

Я дивлюся на дерева й кущі, які ми минаємо, намагаючись знайти щось знайоме. Уже досить довго ми рухаємося в напрямку гір, і вітер посилюється з кожним кроком. Пірс залишився позаду на відстані в ціле життя, і я більше не вірю, що Мюррей досі є нашим пунктом призначення. Зламаний ніс пече, кров нарешті спинилася, перетворившись на червону кірку на губах. Мені згадалося, що в борделі мадам Лі мої губи не надто відрізнялися від теперішніх.

Ми йдемо далі й далі, на пагорб, якому, здається, немає кінця. Над головою пульсує сонце та видовжує тіні позаду нас. Ми водночас ті, хто крокує з прямою спиною, й ті, хто, похилившись, повзе по землі. Я дивлюся на свою тінь і жадаю, щоб вона вирвалася від мене та втекла в інший бік. Але вона залишається. Вірна.

Тедді першим дістається вершини. Він зістрибує з коня і стає на гребінь гори. Сонячне світло заливає його тіло, обрамляючи жаром.

— Пообідаємо тут, — гукає він до чоловіків, які ще плентаються пагорбом. Решта ватаги підтягується вперед, збадьорена обіцянкою їжі. Кілька чоловіків, які нас тримають, залишаються позаду.

— Зв’яжіть їх, — наказує їм Тедді.

З пагорба нас відтягують униз до групки сосен. Мене, Нельсона та Джова прив’язують кожного окремо до свого дерева. Нама з Лумом відводять недалеко від нас, смикаючи за чудернацьке путо з переплетених кіс, і прив’язують разом. Певно, їхні скальпи печуть. Однак ніхто не кричить, і за це я ними пишаюся.

Мотузка завтовшки з моє зап’ястя. Люди в масках обвивають і обвивають її навколо мене, прив’язують мої руки й тулуб до стовбура, аж доки я сама стаю деревом, а дерево — мною. Коли вони закінчують, я могла б нести на спині все дерево.

Досі важко дихати. Зламаний ніс пульсує.

Задоволені своєю роботою, чоловіки залишають нас і починають підійматися назад на пагорб, щоб приєднатися до решти ватаги. Вони не хвилюються. Попрацювали на славу. Ми не втечемо.

Нельсона прив’язали до дерева праворуч мене. Я повертаю голову — єдине, що можу повернути, — і озиваюся до нього:

— Що робитимемо?

— Ми нічого не вдіємо, — відповідає він. — Вони озброєні, Джейкобе.

— Ні, — протестую я.

Я вовтужуся, човгаючи тілом об мотузку. Якщо смикатимуся досить сильно, то зможу послабити пута й вислизнути. Згадую: я — маленька. Якраз для тісних місць. Одного разу хтось мені це сказав і не помилився. «Будь маленькою, — повторюю я як мантру, кидаючись на мотузку. — Меншою, ніж будь-коли була. Найменшою, якою тільки зможеш бути».

Працює. Мотузка починає здаватися. Я витягаю руки з-під пут — і повітря наповнює мене, обширне та принадне. Руками відштовхую мотузку від себе та потроху висовую вгору тіло, аж доки вивільняю торс і звалююся накарячки. Далі залишається тільки виборсатися ногами.

Я дивлюся на пагорб. Тедді разом зі своїми посіпаками зайняті обідом, вони рвуть зубами в’ялене м’ясо. Ліворуч мене Нам і Лум мовчазно святкують моє звільнення, хитаючи головами з боку в бік. Спершу я кидаюся до Нельсона. Він міг би допомогти мені звільнити інших.

Але зрада Керолайн пригнітила його.

— Ні, Джейкобе, — каже він. — Навіть якщо ми зараз утечемо, вони нас знайдуть. Завжди знаходять.

Тедді з посіпаками знову регочуть. Обід скоро завершиться, і тоді в нас більше не буде шансів. Таке відчуття, ніби я досі несу на спині дерево. У дерев довга пам’ять. Навіть коли нас не стане, вони ще довго залишатимуться свідками всіх тих подій, які з ними сталися.

— Нельсоне, — промовляю до нього. — Є щось, чого я ніколи тобі не казав. Я ділю своє ім’я, китайське ім’я, з персонажем із роману. Це ім’я я ненавидів ще з дитинства. Мене мучило питання, чи воно не прирекло мене на якусь долю — той самий трагічний фатум, який забрав життя цього персонажа. Я поклав усе своє життя на боротьбу з цим, але чомусь і досі потрапляю в халепи.

— Виходить, ти від самого початку був правий, — він здається ще більш зневіреним. — Можливо, це частина твоєї долі.

— Може, й так, — відповідаю я. — Але доки ми сиділи в камері, я дещо збагнув. Усе підряд могло привести мене до такої самої нещасної долі. Або взагалі ніщо. Або ж увесь цей час я просто був дурним, романтичним і підозрілим, а насправді єдине, що керує моїм життям, — це я сам.

— Не розумію, — Нельсон досі не дивиться на мене.

— Отож-бо, що не розумієш, — наполягаю я. — Але хочу сказати, що я мушу спробувати. Навіть якщо мені на роду написано трагічний фінал — байдуже. Я відмовляюся вірити, що це вже кінець. Це не так. Хочу сказати, що я мушу спробувати.

Він підводить на мене очі, й на мить здається, що мені вдалося. Та потім я збагнула причину: я забула зімітувати голос Джейкоба Лі й натомість назовні вислизнула плавна лірика Дайю. Нельсон помічає це, його очі розширюються, але я не відводжу погляду.

Я хочу розповісти йому. Хочу, щоб він знав. Однак перш ніж устигаю це зробити, ще один вибух реготу Тедді й посіпак громом розкочується вниз пагорбом, ошелешує мене й повертає до навислої загрози. «Зараз не час для сповіді, потім ще буде багато моментів», — обіцяю я і собі, і Нельсону.

— Мені прикро щодо ситуації з Керолайн, — у мій голос знову повертається хрипота. — Але ти не можеш допустити, щоб це був кінець. Щоб це був наш кінець.

Для Нельсона цього виявляється достатньо. Його очі знову зосереджуються, стають цілеспрямованими, з різким відтінком лакованого червоного дерева.

— Заради тебе, — каже він. — Заради тебе я спробую, — і його тіло теж починає рухатися.

Я не спускаю очей з Тедді та його посіпак. Їхні зуби виблискують, як ножі на сонці, розрізаючи перисту зелень пагорба. Досі ми залишалися непоміченими, та це ненадовго.

Нельсон налягає на мотузку, тисне на неї грудьми. Його шия червоніє від напруги. Я впираюся ногами в землю й тягну.

— Не здавайся, — закликаю його. Як на мене, мотузку можна розштовхати дужче. Але Нельсон не такий маленький, як я. Він зупиняється значно раніше за мене й захекано закидає голову назад, сперши її об дерево.

— Джейкобе, — промовляє він до мене, проте я не чую. Я тягну, вчепившись кігтями в мотузку.

— Джейкобе, — повторює він.

Я падаю назад у траву й не помічаю, коли встигла розплакатися.

— Іди, — вперше за весь час Нельсон знову щиро усміхається. — Ти маєш повернутися додому.

Але я його не слухаю. Дивлюся вгору на пагорб, де лише за кілька метрів від посіпак у траві лежать розкидані без нагляду рушниці. Згадую торговку на ринку з купою сріблястої риби. Тоді я не встигла втекти. Проте цього разу не вагатимусь.

— Що ти?.. — починає Нельсон, але я вже мчу від нього, Нама, Лума і Джова вгору на пагорб до Тедді та його посіпак. Замість колоди на спині тепер виросли крила завширшки з океан. Я чула оповідки про божеств, які спускаються з небес, про драконів, які обертаються на хранителів і водночас набувають людської подоби. Про тих, хто захищає таких, як я. Таких, як ми всі. Ось ким я хочу бути.

Скільки вдихів — сто, двісті? Ніхто з посіпак мене не бачить. Ніхто, аж доки я не беру в руки рушницю, полірована рукоятка якої виблискує у траві. Чекає саме на мене. Рушниця важка й довга, зовсім не схожа на маленький пістолет, який Вільям подарував мені того дня в Бойсе. Але я розмахую нею над травою, спонукана тією самою силою, що дала мені змогу злетіти аж на самісінький пагорб. Притискаю рушницю до ключиці, як це робили чоловіки в масках. Не надто відрізняється від того, як тримати скрипку під підборіддям.

Я знаходжу Тедді й направляю дуло на нього.

Ось тепер люди в масках мене бачать. Тепер вони кричать і відхиляються, заклавши руки за голову. В’ялі після обіду.

— Стояти, — наказую я їм. — Стояти або я його пристрелю.

Вони зиркають на мене, а потім на Тедді. Якусь мить він дивиться мені прямо в очі, його вуста розливаються у глузливій посмішці. Потім киває.

Посіпаки завмирають.

— Ніж, — волаю я. — У кого є ніж?

Усі мовчать. Я відводжу дуло рушниці праворуч від голови Тедді й натискаю на гачок, як учив мене Нельсон. Рушниця врізається мені в груди, лунає вибух, і я ледь не скочуюся вниз із пагорба. Люди в масках лаються та пригинаються до землі. Тедді залишається незворушним.

— Я вистрелю знову, — попереджаю.

— У мене є, — відповідає чоловік у масці поруч зі мною. — Ось тут.

— Кинь сюди. До моїх ніг. Повільно.

Він опускає руку в траву й виймає мисливський ніж, завбільшки з моє передпліччя. Я направляю рушницю Тедді в голову.

— Спробуєш щось утнути — я його вб’ю.

Ніж падає мені до ніг. Я наступаю ногою на ручку. У мене є ніж, і я досі маю рушницю. Проте навіть з цими двома речами відстань між мною та моїми друзями може виявитися безкінечною. Варто було б продумати це наперед.

«Цю битву програно», — сумно промовляє мій внутрішній голос.

Я придушую його. Бо мушу спробувати.

— Залишайтеся на місці, — кажу я людям у масках і нахиляюся, щоб підійняти ніж. — Якщо хтось хоча б подумає ворухнутися — стрілятиму.

Я роблю крок назад. Це моя перша помилка. Більше не скуті чарами зброї, люди в масках розслаблюються, щойно моя права нога торкається трави. Я вже бачу, як опускаються й підіймаються їхні груди. Зволікати не можна. Я підіймаю ліву ногу та ставлю її позаду. Сцена знову змінюється. Чоловіки вищають, міцнішають. Їхні очі бігають туди-сюди. Вони переглядаються та планують свій наступний крок.

Їх п’ятнадцятеро, а може, й двадцятеро. Мені доведеться випередити їх усіх і спуститися до моїх друзів, перш ніж посіпаки мене наздоженуть. Чи змогла б я вбити двох чи трьох, доки бігтиму? Чи змогла б узагалі когось убити? Рушниця раптом важчає в моїй руці й тягне мене до землі. Може, краще викинути її, щоб було легше бігти?

Унизу Нельсон вигукує моє ім’я, перериваючи ступор. Я знову роблю крок назад. Потім ще один, аж доки на повну задкую вниз із пагорба. З кожним моїм кроком чоловіки зменшуються, але водночас і ростуть, їхні груди роздуваються в передчутті погоні. Цікаво, хто першим почне бігти: вони чи я? Чекати на відповідь залишилося недовго.

Зрештою, таки вони. Перший чоловік заворушився, коли я вже майже дісталася підніжжя пагорба. Маленький порух, ледь помітний, але я бачу, як вітер огинає його, як полотно його сорочки б’ється об лікоть. Він ворушиться, і я розумію, що мені треба бігти. Бо інші теж рухаються. Вони роблять крок уперед, потім два. Хрустять пальцями. Шукають свою зброю. Позаду них, склавши руки в боки, самовдоволено стоїть Тедді.

Я підіймаю рушницю, руки німіють. Цілитися немає часу — тільки тицьнути на білу маску й натиснути на гачок. Однак вони надто далеко, та й стріляю я так собі. Постріл розчиняється в повітрі. Я стріляю ще раз, сподіваючись, що їх стримає звук.

На четвертому пострілі чоловіки починають бігти. Вони швидші, ніж я думала, — або ж такі швидкі, як я й боялася. Скільки куль у мене залишилося? Я знову підіймаю рушницю, але цього разу тремчу, тому навіть коли роблю останній постріл, розумію, що він летить у нікуди.

Нельсон знову вигукує моє ім’я. Досить. Я розвертаюся й біжу.

Задкувала я з пагорба недарма — мої друзі ближче, ніж я сподівалася. Проте навіть коли мчу до них, усе одно відчуваю величезну безнадію. Джову вдалося виплутатись, але Нам, Лум і Нельсон досі прив’язані. Часу на новий план немає. Позаду нас чоловіки кричать, рикають і мов спущені вовки мчать вниз із пагорба. Таким темпом вони скоро будуть тут.

Спершу я кидаюся до Нама й Лума, виставивши ножа.

— Усі разом, — я роблю різкий вдих і починаю пиляти, а вони щосили тиснуть на мотузку. Ми втрьох несамовито працюємо, аж доки мотузка розривається, всі ниточки тріщать, і Нам та Лум звалюються на траву й хапають ротом повітря.

Потім я підбігаю до Нельсона, ще раз озирнувшись. Один з чоловіків майже добіг до підніжжя пагорба. Невдовзі він добереться й до нас. На вітрі біла маска притискається до його обличчя. Я майже розрізняю риси людини, яка під нею. Яка була до маски. «Чий ти батько? — запитала б я його. — Чий брат?».

Мої руки слабкі. Тремтять, мов листя на краю зими. Мені не слід тримати ножа, не варто намагатися перерізати цю мотузку, не треба прикидатися спроможною, лютою й сильною. Я лише осиротіле дівча. Мені тут не місце.

Я чую, як Нельсон промовляє моє ім’я.

— Послухай мене. Ти чуєш? Ти маєш звільнити мене. Негайно.

Його голос вимогливий, але приглушений, захований за стіною. «А я могла б уже бути далеко звідси, — думаю собі. — Було так важко й далі бігти та боротися. Хай би вже вони просто піймали мене й більше не довелося б страждати».

— Ріж мотузку, Джейкобе, — каже Нам десь поруч зі мною.

— Що з ним таке? — це вже голос Лума.

«Здатися було б так легко, — розмірковую я. — Ніби нарешті покласти голову на подушку після довгого дня або присісти після бігу годинами, ночами, днями. Так, було би боляче. Та заодно настало б і полегшення. Навіть Лінь Дайю не хоче мені зараз допомогти. Знає, що зі сном приходить спокій».

— Нам кінець, — стогне Лум. — Джейкоб пропав.

Проте голос Нельсона хоча й тихий і далекий, проте досі чутний. І він кличе мене.

— Послухай, — промовляє він. — Ти маєш перерізати мотузку, щоб ми могли втекти. Якщо не зробиш цього, вони нас уб’ють.

— Хіба ми не заслуговуємо жити? — голосить до вітру Нам.

Нельсон знову промовляє моє ім’я. Це єдине, що він каже. Є там ще щось. Але я чую лише моє ім’я.

Моє ім’я.

Я розплющую очі.

Бачу ніж у руці. І Нельсона, досі прив’язаного до дерева.

Краєм ока помічаю, що Нам, Лум і Джов застигли в замішанні. Так, було б значно легше, якби моя мандрівка отут і завершилась. Але тоді їм теж настав би кінець.

Я підіймаю руку, важку та втомлену, і починаю різати.

— Так! — вигукує Лум. Він озирається на чоловіків, які зараз зібралися разом біля підніжжя пагорба. — Вони чомусь сповільнилися. У тебе ще є час. Ти зможеш.

— Біжіть якнайшвидше, — каже Нельсон до гурту. — Щосили до дерев. Повірте, ми всі прямуємо в одне й те саме місце, бо так воно і є. Не біжіть по прямій — так їм буде легше в нас поцілити.

Пів мотузки перерізано. Чоловіки перестали бігати, але їхній галас став гучнішим, аніж раніше, — глузування й викрики, які зливаються з кров’ю, що біжить по моєму тілу. Моєму тілу, моєму сповненому життя тілу. Нельсон знову починає навалюватися на мотузки. Нам, Лум і Джов кидаються на поміч і впиваються руками в мотузку. «Ще трохи», — думаю я.

Перша куля пролітає повз моє вухо і з різким тріском влучає в дерево. Я ледь не впускаю ножа, проте моя рука сильніша, ніж я собі пригадую. Ще одна куля влучає над головою Нельсона. Чоловіки верещать від захвату. «Вони не збираються нас убивати, — усвідомлюю я. — Вони полюють на нас, як на дичину».

Коли в повітрі пролітає третя куля, ніж робить останній зріз по мотузці. Нельсон вільний. Ми знаємо, що робити.

— Хай це буде не востаннє, коли ми бачимося, — благаю я решту.

А потім ми розбігаємося поміж дерев. Я думаю про дерево, до якого був прив’язаний Нельсон, і на якому тепер лишилися сліди від куль. Воно пам’ятатиме Нельсонове тіло та кровоточитиме від цих куль до кінця свого довгого життя.

Нельсон побіг назад. Нам і Лум звертають праворуч. Джов бере ліворуч, а я біжу десь посередині між ними. Поміж сосен, по лісовій підстилці, ми мчимо й ухиляємося від коріння, сухих гілок і заячих нір — п’ятеро нас, гнані відчаєм і, звісно, надією, які чіпляються ні за що й за все, тримаються одне за одного та жадають, щоб їм вдалося втекти всім разом.

— Біжи, хлопче! — кричать мої переслідувачі та знову розпочинають погоню.

«Вони чекали на цю мить, — усвідомлюю я. — Тому нізащо у світі не відпустили б нас».

Чоловіки роблять ще два постріли, жоден з яких у мене не влучає. Але звуку достатньо, щоб я відвернулася, спіткнулась і впала. Проте знову схоплююся на ноги й кидаюся навтьоки, свіжа кров заливає мою долоню. Позаду мене чоловіки в масках радіють.

Лунає ще один постріл, цього разу десь ліворуч від мене. І тут до ґвалту приєднується інший шум — виття, що шириться по верхів’ях дерев і полонить нас усіх у сіті свого болю.

Джов.

Я могла б і далі бігти. Бігти й бігти, аж доки підкосилися б ноги, аж доки я якось опинилася б на краю океану. Могла б. Але здавлені крики Джова стискають мої груди й тягнуть мене назад. Моє тіло хоче й далі рухатися вперед. Але серце не дозволяє.

Я розвертаюся й біжу назад до джерела шуму. Чоловіків у масках, що гналися за мною, ніде не видно — може, загубили мій слід, а може, намітили когось іншого. «Я можу добігти до Джова і винести його, — розмірковую. — Якщо він мовчатиме, нам вдасться вижити».

Коли я знаходжу його, він лежить розпластаний у траві та б’є кулаками об землю. З його лівої литки змією стікає кров.

— Джов, — промовляю я.

Він помічає мене і стогне. Його обличчя бліде.

Кров починає литися швидше, гаряча при появі назовні. Я розриваю рукав своєї сорочки й обмотую його рану — бачила, як колись мама так перев’язувала тата. Джов смикається. Сорочка багряніє.

— Ми повинні рухатися далі, — кажу йому. Я стаю на коліна та кладу його руку собі на шию. Він більший за мене, але легкий. «Я зможу понести нас двох, — думаю. — Мушу».

Він спирається на мене.

— Лише один крок, — прошу я його. — Один крок, і ми рушимо.

Моя голова забита його диханням, шепотінням поміж дерев і кров’ю, яка повсюди, плещеться об мої скроні. Моя голова забита всім, окрім того, до чого мені справді слід прислухатися, а коли я це чую, то вже пізно.

Клац.

Клац.

Клац.

Один за одним з-за дерев виходять люди в масках і спрямовують на нас свої рушниці. Двоє з них тягнуть за коси Нама й Лума. Їхні тіла волочаться по траві. Я озираюсь у пошуках Нельсона — його не видно. «Хоч хтось із нас утік», — думаю я.

Але помиляюся. Звісно, помиляюся. Бо останнім виходить Тедді, який тримає в руках щось схоже на Нельсона.

— Його шукаєш? — питає він.

У передчутті чоловік кривить губою, над якою сплуталося вологе світле волосся. Він штовхає перед собою Нельсона. Той спотикається та падає на коліна. Очі заплющені, ніби він не має сили дивитися.

Нас п’ятеро, таки всі разом.

11

Платою за нашу спробу втечі є Нам і Лум, яких вішають на старому дубі. Не щоб убити їх, а щоб показати нам, що вони можуть це зробити. Першим у небо підіймається Нам, з білого його обличчя стає червоним, потім фіолетовим, очі вирячені й опухлі. Він тягнеться руками до мотузки на шиї. З його тіла виривається жахливе хрипіння. А потім, коли здається, що він зараз зробить свій останній вдих, мотузку послаблюють і Нам падає на траву. Пролітає якась мить. Я боюся, що він міг убитися від самого падіння. Але Нам отямлюється, крекче й хапає ротом повітря.

Потім настає черга Лума. На відміну від Нама, він не зчиняє багато галасу. Стоїчний, знуджений, він злітає в небо та впивається очима в Тедді, який дивиться на нього з холодною посмішкою. Коли вони кидають Лума на землю до того, як його губи збліднуть, він приземляється навкарачки й випрямляється, наче зробив щось геть буденне — наприклад, дістав з полиці свою облікову книгу.

Знову хапають Нама й тягнуть до мотузки. Коли її обмотують навколо його шиї та підіймають угору, він починає плакати. «Ця гра ніколи не скінчиться, — усвідомлюю я. — Вони забавлятимуться з нами, аж доки щось — хтось — не зламається».

Тедді ніби читає мої думки, бо промовляє:

— Джентльмени, я можу це робити вічно. І єдине, чого хочу, — щоби хтось зізнався в убивстві того бідолахи Фостера. Чия це була ідея? Скажіть мені, і я все припиню.

Ми протестуємо, наші голоси рвуться на волю.

— Ми не робили цього! Ми невинні!

Тедді киває своїм посіпакам у масках, і ті знову підводять до мотузки Лума. Вони підіймають його вгору, відриваючи від землі, — гротескна оздоба, що гойдається над головами. Коли він падає, я помічаю фіолетові рубці на його шиї.

Навперемінно Нама й Лума підіймають у небо, і здається, що вони висять щоразу довше. Синці навколо їхніх ший перетворюються на чорні коміри, а лоби так червоніють від крові, що я боюся, що вони вибухнуть. Навперемінно наші очі стежать, як вони повисають у повітрі, призахідне сонце ховається за їхніми спинами — єдине, що утримує їх у небі.

Скільки разів? Скільки ще залишається вдихів? Скільки кісток треба зламати, щоб людина померла? Навіть Лум, непереможний і гордовитий Лум, схоже, більше не витримає.

Тедді знову киває, і люди в масках підводять Нама до його черги. Коли цього разу я дивлюся на нього, то розумію, що це повішення його вб’є. Нам, веселий власник крамниці, який уже став мені небайдужим, чоловік, що залишався незнищенним, доки був озброєний хорошим настроєм і приготованими на пару маньтов, який завжди був добрим і щедрим до світу.

Але Тедді байдуже. Він каже: «Вішайте», бо в його очах це просто ще один китаєць, якого треба поставити на місце.

Чоловіки в масках діють без вагань. Вони теж знають, що цього разу Нам помре, і жадають цього. Вони вже наїлися від пуза, проте тепер у них вирує інший голод. Один із них бере мотузку. Інший штовхає до неї Нама.

Але раптом між Намовою шиєю та петлею прослизає голос, тихий і впевнений.

— Ні, — промовляє він. — Це був я. Я вбив того чоловіка.

Найперше, чого я боюся, що цей голос належить Нельсону. Озираюся, щоб глянути йому в очі, але він і досі з похнюпленою головою.

— Ти? — перепитує Тедді. Він звертається до Лума.

— Я, — відповідає Лум.

— Ні!

Не знаю, хто це вигукнув, — Нельсон, я чи, може, навіть Джов. А можливо, й усі разом. Лумове зізнання повертає нас до тями, і тепер до всіх приходить убивче усвідомлення всієї тяжкості його вчинку.

Тедді сяє.

— Це було не так уже й важко. Правда, джентльмени? — він підходить до Лума та плює йому в обличчя. — Отже, це ти все спланував. А решта цих патлатих тобі допомагали?

— Ні, — каже Лум. — Я був сам. Вони не брали в цьому жодної участі.

— Ні!

Знову хор наших голосів. Але це вже не має значення. Лумове зізнання накреслило те, що станеться в заключному акті.

— Це не він, — хрипить Нам з-за мотузки. — Я. Я вбив того чоловіка.

Я знову дивлюся на Нельсона. Як нам це зупинити? Вони обоє брешуть. Обоє намагаються врятувати один одного. Поразка, яка читається в його ще й досі похнюпленій голові, говорить мені, що він теж не знає відповіді.

— Ти зробив це? — запитує Тедді. — Ви вдвох?

— Ні, — вже чіткіше промовляє Нам. — Я сам.

— Він бреше, — каже Лум. — Це зробив тільки я. Можете відпустити їх.

Тедді пильно дивиться на них двох. Потім повертається, щоб оцінити поглядом решту — мене з переляканими й витріщеними очима, Нельсона з опущеними плечима, Джов, який молиться до неба, — і в нього викривляється губа.

— Байдуже, — промовляє він. — Уранці ви всі відповісте за скоєне.

12

Хочеться кричати. Кричати якомога гучніше, аж доки моє нутро не вискочить назовні та я не втону у власній крові. Я хочу розірвати свої пута, повалити дерево, до якого прив’язана, зрівняти ліс із землею. Хочу виколоти очі всім, хто заподіяв мені біль. Приємно злитися, а ненавидіти ще краще. Я могла б загубитися тут, і жадаю цього страшенно. Сидіти в болі, аж доки поглину його в себе й він стане мною.

Мені пригадується запитання Сваллов, ще й досі таке ж делікатне та незакрите для мене, як і тієї ночі, коли я мала взяти свого першого клієнта в борделі: «Чи є якесь місце, де ти хотіла б бути?».

Таке місце залишилося тільки одне. Я дотримуюся поради Сваллов і знову починаю летіти в такому самому екстазі й маренні, як тоді, коли перетнула океан у бочці з вугіллям, аж доки не опиняюся на запилених сходах перед червоною будівлею з дахом арахісового кольору.

Але школа порожня. Натомість є лише майстер Ван, який чекає перед класною кімнатою, ніби це звичайний вечір і він щойно закінчив заняття. Коли я бачу його ласкаве обличчя, то падаю на коліна. Зморщок стало більше, ніж я пам’ятаю.

— Я постійно думав, коли ж ти повернешся додому, — промовляє він.

— Я старався, — відповідаю. — Дуже старався.

Майстер Ван бачить, як я никну. На його обличчі немає осуду. Одного разу він знаходить на своїх сходах безпритульного. З першого погляду розуміє, що ця дитина без матері, а може, навіть і без батька. У неї сумне обличчя та запалі щоки, а ще тіло, яке промовляє, що зробить усе, що йому під силу, аби бути захищеним, бажаним і ситим. Майстрові так легко сказати їй «так». Так легко віддати своє серце іншій людині.

— Ти сердишся на мене, — промовляє він. — І мабуть, завжди сердився.

— Так, — я вперше дозволяю собі сказати це відверто. Цей чоловік стільки всього мене вчив і водночас цікаво, чи навчив хоч чогось. Я хотіла б знову бути Феном — хлопчиком, народженим вітром. Здерти з себе цей світ і бути просто учнем з пензликом замість руки та чорнилом у жилах. Фен міг би жити спокійним життям. Щасливим життям.

— Чому ви не шукали мене? Ви хоч хвилювалися, що я зник?

— Авжеж, — каже він. — Ти був моїм найкращим учнем.

Мене жалять його слова. Ще одне нагадування про те, що я втратила.

— Тоді чому так легко відпустили?

— Гадаєш, це було легко? — каже майстер Ван. — Нелегко. Я ламав собі голову, чи чимось засмутив тебе, чи, може, справді мало годував. Або тебе знайшов якийсь родич, або ти просто передумав займатися каліграфією. Я замислювався, чи був поганим учителем. Лише через місяці до мене прийшов здогад, чи не забрали тебе проти власної волі. Та це не мало значення. Пам’ятаєш, чого я тебе навчав? У каліграфії, як і в житті, мазки не виправляють. Треба змиритися: що зроблено, те зроблено.

Я заперечливо хитаю головою й ненавиджу його за ту легкість, з якою він промовляє ці слова.

— Ви відпустили мене, — кажу я. — Принесли в жертву своїм переконанням про мистецтво.

Майстер Ван повертається до мене спиною і йде до кафедри. Така ж велична в моїх спогадах, як і сам майстер Ван, тепер вона нічим не примітна й тьмяна від непотрібності.

— Не було жодних жертв, — промовляє він. — Каліграф служить волі паперу. У цьому житті я — лише пензлик. А ти? Ти не пензлик. Ні, ти — чорнильний камінь, і завжди ним був.

— Говоріть по-людськи! — кричу я. — Верзете якісь нісенітниці! Я робив усе, як ви мене вчили. І погляньте, де я! Я й близько не цілісний. Я втомився намагатись.

— Виходить, ти не слухав, — спокійно каже майстер Ван. — Я навчив тебе ієрогліфів, техніки, мазків. Показав, яким має бути каліграф у цьому світі. Та доки не навчишся писати самостійно, без моєї руки, то ніколи не станеш цілісним.

У класі безпечно, проте я не можу залишатися тут вічно. Я востаннє окидаю поглядом усі гобелени на стінах навколо. Вірші, ієрогліфи та звитяжна мудрість — втілення таких самих каліграфів, як майстер Ван. Школа могла б обвалитися та зникнути, але ці ієрогліфи все одно здавалися б мені такими ж дивовижними, як і першого дня, коли я переступила її поріг.

«У тебе руки митця», — якось сказав мені Нельсон. Тоді я поставилася до нього недовірливо, бо вважала, що він уводив мене в оману, щоб заманити. Проте насправді я сама собі не довіряла. Руки говорили, що я — митець. А серце не було таким упевненим. Усі ці тренування й ієрогліфи. Зрештою, від мене залежить, що з того вийде.

Останній з чотирьох скарбів робочого кабінету — чорнильний камінь — найважливіший, оскільки з нього починається каліграфія: щоб суха туш стала чорнилом, спочатку її треба розтерти на чорнильному камені. Чорнильний камінь вважають скарбом, і ставитися до нього слід відповідно. Є така приказка: митець любить свій інструмент так само, як мати любить сина. Тішить, що це не просто камінь, а щось життєво важливе, навіть могутнє. Щоб створити, чорнильний камінь спершу має зруйнувати — спочатку треба знищити себе, розтерти в пасту, і лише тоді можна стати витвором мистецтва.

13

Нас будять рано-вранці, коли сонце вінчає верхівки дерев. Будь-якого іншого дня рожева смужка на небі здавалася б прекрасною. Однак сьогодні я бачу на обрії лише передвістя крові.

Нам спутують руки та зв’язують мотузкою в ряд. Нельсон позаду мене праворуч. Я озираюся, щоб глянути на нього, але він за межами мого поля зору, і я чую лише, як його ноги волочаться по траві.

У моєму шлунку ворушиться черв’як, звиваючись на рідесенькій юшці, якою нас нагодували перед настанням ночі. Якщо мене зараз знудить, що зі мною зроблять? Відріжуть язика? Ударять по обличчю та зламають мій і так зламаний ніс? Чоловік, який веде мене, смикає мотузку, щоб потягти вперед, але я більше не можу стриматися. Я відкриваю рота й чекаю, коли підступить жовч.

Проте жовч не виходить. Натомість з’являється Лінь Дайю.

Мушу сказати, що рада її бачити. Минуло стільки часу. За дні, проведені в моєму тілі, вона стала спокійною й навіть ще вродливішою, ніж я її пам’ятаю. Її шкіра та волосся сяють здоров’ям і добрим відпочинком. Очі заспані, але досі дорогі серцю. Вона теж радіє мені, та потім її погляд переміщається на чоловіка, який тримає мотузку.

— Що це? — питає вона мене. Лінь Дайю вперше здається наляканою. Тулиться до мене й водить своїми долонями вгору-вниз по моїх руках. — Що відбувається?

— Ти спала певний час, — спромагаюся сказати. — Я не хотіла тебе будити.

— А треба було. Ти навмисне це зробила.

— Ні, — клянуся їй, хоча сама вже не впевнена.

Вона полишає мене, щоб обійти всю ватагу. Пригинається й підводиться, щоб роздивитися Нама, Лума, Нельсона й навіть Джова, перш ніж повернутися до мене.

— У чому річ? — цікавиться вона. — Що сталося?

— Я розповім. Це не займе багато часу.

— Скажи їм, — каже вона. — Розкрий свою справжню особистість. Вони ніколи не повісять жінку.

— Невже? А як же моя мама?

— Це інше. Це було в Китаї. Америка інакша. От побачиш.

Не почувши від мене нічого у відповідь, вона замовкає та їде далі на моїй спині, знервована й насторожена. Її порада не полишає мене. Так, я могла б розкрити свою справжню особистість, однак що потім? Може, мене й відпустять, але не моїх друзів. Або ж пустять мене по колу, аж доки я перетворюся на посудину для огидних тварюк у них між ногами. Я знаю вдосталь про таких чоловіків.

Або. Або я мовчу. І йду туди, куди й усі.

— Не дай нашій історії так завершитися, — скиглить Лінь Дайю.

— Гадаю, наша історія вже давно завершилася, — відповідаю. Я не намагаюся бути злою. Просто кажу їй правду.

14

Галявина, на яку нас ведуть, не надто відрізняється від тієї, на якій ми з Нельсоном лежали того дня в Пірсі. Сонце вже піднялося високо, ранок теплий і чудовий. Мені пригадуються лíта мого дитинства, коли я ганяла за кроликами у високій траві, а потім кисла в океані. Після води руки й ноги завжди вкривалися сіллю. І хай як старанно мама терла, сумніваюся, що сіль колись повністю відтиралася. Може, у згинах ліктів і колін ще й досі щось залишилося. «Стережися мене, — кортить мені сказати чоловікові, що притяг мене в кінець шеренги, у якій Нам, Лум, Джов і Нельсон стоять навколішки. — Я несу в собі океан».

Першим беруть Нама, бо з ним найлегше впоратися. Ослаблене дорогою та вчорашніми повішеннями, його тіло беззаперечно згинається, і коли його підводять на ноги, я бачу, яким вільним став одяг для його тіла. Між двома чорними соснами підвішують перекладину й перекидають через неї мотузку із зашморгом якраз для голови на кінці. Цього разу це вже не гра.

Намові на шию накидають зашморг. Його щелепа не влазить у петлю, тож їм доводиться тягнути її вниз по обличчю. Поки вони це роблять, Нам не замовкає, він благає кожного відпустити його.

— Ви впіймали не тих китайців, — торочить він. — Джентльмени, розумію, ми всі для вас на одне лице. Я розумію! Але це не ми. Навіщо нам вбивати Фостера? Між нами була просто дружня конкуренція.

І, як завжди, на нього ніхто не зважає. Натомість Тедді виходить уперед і промовляє:

— Тебе привели сюди, щоб ти поніс розплату за жахливий злочин, який учинив. Ти постав перед судом, тебе визнали винним. Сьогодні тебе повісять.

— Будь ласка, — перебиває Нам і озирається. Жоден з чоловіків у масках не ворухнеться.

— Скажеш щось наостанок? — викрикує Тедді.

Нам відкриває рота. Він проходиться поглядом по кожному з нас. Коли його очі зустрічаються з моїми, я усвідомлюю, що востаннє бачу їх розплющеними.

— Випиймо, коли зустрінемося знову, — промовляє він.

Щоб затягнути зашморг, потрібно троє чоловіків. Троє чоловіків, і мотузка починає ковзати по перекладині, на якій вона покоїлася. Троє чоловіків, і Намові ноги підіймаються над землею. Вони смикаються туди-сюди. Ніби танцюють. Я згадую ніч на Свято середини осені, коли він танцював навколо феєрверків і пропонував своє тіло в жертву небесам. Тепер під ним немає землі, на яку ці ноги могли б опертися.

Троє чоловіків, і Намове обличчя стає все червонішим. Троє чоловіків, і Намове обличчя набуває тьмяного фіолетового відтінку.

Останній вдих, потім тріск. Троє чоловіків, і Лум уткнувся обличчям у траву.

Нам падає.

— Сволота, — знову й знову кричить Лум. — Що ви накоїли?!

Він не встигає багато сказати. Бо він наступний. Вони легко хапають його, високого та стрункого Лума. Лума, хребет якого тепер схожий на шипи під сорочкою, штани якого зараз звисають з його стегон — тепер уже найширшої частини його тіла. Нас змушують дивитися, як з голови Нама знімають зашморг. Я не можу бачити його тіло, тож відвертаюся до Нельсона. Нельсон теж не дивиться.

— Нічого не скажеш? — запитує мене Лінь Дайю.

Вони без проблем просовують Лумову голову в петлю. Обличчя загострене, як у птаха, на шиї видно кожне сухожилля й кожен м’яз. Тедді повторює вирок. Лум лютує. Він не дозволить сказати Тедді ні слова без супроводу свого реву. Чоловіки в масках нервують і перебирають пальцями по рушницях. Я розумію, що Лум нічого не може вдіяти, проте мене тішить, що навіть зараз він змушує цих чоловіків хоч трохи боятися.

— Твоє останнє слово, — зрештою вигукує Тедді.

— Хай зійдуть на вас страждання, — реве Лум. — На кожного з вас.

А потім заплющує очі. Його ноги відриваються від землі. Він тримає спину прямо й дає мотузці змогу зробити свою справу.

— Наступний, — промовляє Тедді.

Це Джов. З ним вони завершують швидко. Тедді знову запитує:

— Є що сказати наостанок?

Чоловіки спостерігають за цим і регочуть, збуджені від того, що має відбутися. У судомах Джов відкриває рота, й обрубок язика вертиться від одного моляра до іншого.

— Нельсоне, — я звертаюся до чоловіка поруч зі мною. Думаю про мить, коли він урятував моє життя від натовпу під крамницею, про те, як потім не довіряла йому, хоча насправді єдине, чого завжди хотіла, це щоб він пізнав мене по-справжньому. Пізнав такою, якою я сама себе знала. Це все, що я тепер можу йому дати, і я волію цього страшенно. Тож промовляю:

— Я маю тобі дещо сказати.

— Усе добре, — каже він. — Усе добре.

Джов висить. Усе закінчується швидко.

— Це тому що хлопець без язика, — ні до кого промовляє чоловік, який мене охороняє. — Мотузці менше м’яса передавлювати.

Я повертаюся, щоб загарчати на нього, але він просто відштовхує мою голову тильною стороною долоні.

— Далі, — вигукує Тедді. — Той скрипалик.

— Нельсоне, — кажу я, коли його вже зводять на ноги.

— Нельсоне, — повторюю ще раз. Він не відриває від мене очей, карих і спокійних. Осторонь лежать тіла Нама, Лума і Джова, — три маленькі горбочки, які одного дня поглине земля.

— Нельсоне, — востаннє вигукую я. Його голова схиляється набік на знак вибачення.

— Ні, — кажу йому. — Ти був ідеальним.

Він гарний навіть з петлею на шиї. Виструнчився щосили, спина пряма, ноги разом. Руки, якими я так захоплювалась, акуратно складені перед собою. «Навіть зараз, — подумалось мені, — я кохаю його більше, ніж будь-коли».

— Тебе привели сюди, щоб ти зазнав розплати за жахливий злочин, який учинив, — промовляє Тедді. Слова знайомі, проте вже не страшні, а притуплені. — Не тільки за причетність до вбивства Деніела М. Фостера, а й за порушення найстрашнішого закону: спати з жінкою не своєї раси.

— Мерзенний китайоза, — плюється мій охоронець.

— Вузькоока шавка, — додає ще один.

— Б’юсь об заклад, вона випрошувала добротний білий член, — вигукує третій. Чоловіки в масках викрикують схвальні вигуки, аж доки вони заполоняють весь ліс довкола.

— Ти постав перед судом, — підсумовує Тедді, — і тебе визнали винним. Сьогодні тебе повісять.

Нельсон дивиться перед собою, а його погляд витає десь уже не тут. Він не здається наляканим.

— Хочеш, я піду до нього? — запитує мене Лінь Дайю. — Щоб йому не було так самотньо.

Вона не дожидається моєї відповіді. Бо добре мене знає. Коли Тедді запитує Нельсона, чи він має що сказати наостанок, Лінь Дайю без зусиль прослизає до Нельсона. Випрямляється точнісінько як він. Ніколи не помічала, що вона така висока.

— Я скажу єдине, — промовляє Нельсон. Його очі ковзають до моїх. — Коли ваші дружини, дочки й онучки запитають, хто справжні вбивці, сподіваюся, ви згадаєте, що ними були ви.

— Вішайте! — кричать чоловіки в масках.

— Нельсоне, — промовляю я.

— Я поруч, — каже Лінь Дайю.

Він повисає, а я ніяк не можу позбутися думки, який же він прекрасний. Не сіпається, не протестує. Його тіло гойдається в повітрі, майже як пензлик, перш ніж торкнутися паперу, коли він усе ще в руці у каліграфа, — священний і теплий, милий серцю інструмент; те, чому довіряєш, що цінуєш і тримаєш у руках. І я могла б присягнутися, навіть якщо це лише бажання в моїй голові, що він вигукує моє ім’я, перш ніж усе стихло.

— Розберімося з останнім, — каже Тедді.

Чоловік нависає наді мною та зводить мене на ноги. Я дивуюся, як швидко можу відновити рівновагу. Мабуть, усі ці роки прогулянок уздовж океану стали в пригоді. А потім — біг. Постійний біг. Якоїсь миті ноги навчилися нести на собі більше за мою вагу.

— Зроби щось, — благає Лінь Дайю. Вона знову поруч, її руки — мов вітрила перед моїм носом. — Або дозволь мені.

Я вагаюся перед вибором: не сказати нічого й бути повішеною або зізнатися, що я жінка, і зберегти життя, але таке жахливе. Жоден варіант не здається хорошим. Мої друзі мертві.

Усе своє життя я почуваюся гнаною обставинами. Я була в Джифу тільки тому, що мене відправила туди бабуся. Знайшла майстра Вана, бо про нього сказала власниця локшинної. Потрапила в Америку лише через Джаспера. А тут я опинилася через вбивство, яке вчинив хтось інший. І крізь усе це — болісне питання: моє життя взагалі моє? Чи я завжди була приреченою на страждання через своє ім’я?

Моє ім’я. Ієрогліфи, які переслідували й мучили мене від самого початку, знову з’являються переді мною, дорогі серцю своєю вагомістю та знайомістю. Те, що я приховала, що змінила й до чого додала. Те, чого прагнула весь цей час. Я — сузір’я з усіх імен усередині мене, кожного, під зіркою якого я колись ходила. І це правда, яку я усвідомлюю вперше: я змогла вижити лише завдяки своєму імені.

Я знову запитую себе: «Я буду тією, хто тримає пензлик, чи тією, яку цим пензлем пишуть?».

Відповідь проста. Я добре вмію писати. Візьми пензлик у руку, Дайю. Побач, по-справжньому побач чистий аркуш перед собою. Скільки простору. Умочи пензлик у чорнильницю світу, нехай серце співає через твою руку. Веди пензлем як забажаєш. Не так, як тобі сказали; не так, як вважають за краще грамотії. І навіть не так, як змусив тебе думати майстер Ван. Твори мистецтво, як цього хочеш ти. Зрештою, воно твоє. І більше нікому іншому не належить. Це і є краса. Це і є намір.

Це і є цілісністю.

Лінь Дайю розуміє, що це означає. Може, й завжди розуміла.

— Ти ж знаєш, що я люблю тебе, — промовляє вона.

— Я теж тебе люблю, — кажу їй. Ми були разом ще задовго до мого народження.

І це правда. Я таки люблю її. Тільки окремо, а не як частину мене.

Дівчина й привид — обидві Дайю. Досі не знаю, яку більше люблю.

Чоловік у масці накидає зашморг мені на шию. Я дивлюсь у небо. Хмари вгорі креняться праворуч і невдовзі будуть далеко звідси, в іншій країні. Вони пливуть над океаном, і хтозна, де опиняться й чи опиняться взагалі. Я ніколи не замислювалася про це раніше, та кожна хмара, яку я колись бачила, напевно, кудись прямувала. Ті, хто спостерігає за хмарами, бачать лише мить їхньої мандрівки. У такому разі я могла б назвати себе хмаринкою.

— Тебе привели сюди... — починає Тедді, але я більше не слухаю. Лінь Дайю смикає за зашморг на моїй шиї.

— Я хочу звільнити тебе, — востаннє благає вона, — але не можу. Не маю нічого гострого під рукою.

— Усе добре, — кажу їй. По її обличчю котяться сльози — засклянілі, набряклі краплі, яких вистачить, щоб затопити весь цей ліс. — Ти втомилася?

— Так, — майже винувато відповідає вона.

— Розумію. Може, тоді й не завадить відпочити.

Голос Тедді повертається. Він хоче знати, чи я маю що сказати наостанок. Я опускаю очі та впиваюся поглядом у білі маски переді мною. Здається, що дивлюся на поле привидів.

— Я знаю, хто ви, — промовляю я, мій голос чіткий і виразний, як найсміливіші мазки. — Але ви мене не знаєте. Я вам скажу. Мене звати Дайю.

Навіть коли слова злітають з моїх вуст, я захоплююся своїм іменем — іменем, яке дали мені мої батьки. Моє, повністю моє. Особливо тепер. Останнє, чого ніхто з них — ні Тедді, ні чоловіки в масках — не зможе в мене відібрати. Імена існують ще до своїх власників, це найдавніша частинка нас. Моє ім’я було задовго до мого народження, тож, як на мене, я прожила довге життя.

Їхні очі прикуті до мене, цього разу без зневаги. Цього разу там страх. Вони не знають, вірити мені чи ні, проте навіть намагаючись пропустити повз вуха мої слова, вони починають це бачити. Усе-таки чоловік перед ними не схожий на Джейкоба Лі. На їхніх очах цей чоловік перетворюється на щось інше — на жінку, мабуть. Її очі світяться сонцем, тіло палає теплом зовсім не від осіннього дня. Мотузка на її шиї — лише формальність. Вона могла б вирватися на волю, якби захотіла. Авжеж, могла б полетіти геть.

— Ви ніколи мене не забудете, — кажу їм усім.

Мотузка стискає шию. Ноги відриваються від землі, я підіймаюсь у небо. Політ, тільки інший. Унизу один з чоловіків у масці котить Нельсонове тіло до Нама, Лума і Джова. Лінь Дайю повертається до мене, але вже не плаче.

У каліграфії є складна техніка, яку називають «розділеним пензлем». Каліграф прокручує пензлик так, щоб ворсинки розділилися та перетворили один пензлик на безліч менших. Майстер Ван називав це подвигом володіння пензлем. Будь-кому, хто глянув би на готовий витвір, здалося б, що каліграф зробив багато мазків, але насправді це лише вправність рук. Мазок завжди був єдиним.

У дитинстві ніхто ніколи не питав, що означає моє ім’я, бо всі завжди вважали, що мене назвали на честь Лінь Дайю. За це я ненавиділа своє ім’я. Однак якби зараз мене попросили написати його, ім’я, з яким мене народжено, я зробила б це обережно, з великою турботою. Я написала б його з любов’ю. І якщо ви, як і чимало до вас, запитаєте, як воно — бути дівчиною, названою на честь іншої дівчини, жінкою, яка йде по стопах іншої жінки, живе життям, уже визначеним чужою долею, я скажу, що це нічого не вирішує. Або ж вирішує все. Моє життя було накреслено для мене від тієї миті, відколи мені дали ім’я. Або не було. У цьому і є справжня краса. У цьому і є намір. Ми можемо займатися чим завгодно, розповідати й переказувати ту саму історію, але історію, яка виходить з ваших вуст, з-під вашого пензля, здатні розказати тільки ви самі. Тож дозвольте їй бути. Нехай ваша історія буде вашою, а моя — моєю.