Цього ви не знайдете в Яндексі

Розділ другий. Зигзаг

Це жінки і діти, це діти, які вже були жінками, і жінки, які ще були дітьми, це дяді і юнаки, хлопчики і дідусі — це всі, кого можна пошкодити фізично...

Звичайні люди, звичайні миряни, яких я зустрічаю чи не щодня. Не щодня, а саме «чи», бо ж якби без «чи», то було б просто щодня, оскільки іноді я, кричачи «залиште мене у спокої і дайте спокійно померти», залишаюсь вдома на цілий день, чекаю смерті, віднаходжу той потрібний мені спокій і, зрештою, займаюся такою невдячною справою, як самопізнання та самоусвідомлення, то не маю змоги бачити цих звичайних людей щодня.

Отже, хто там у нас? Жінки, діти? Нє, певно, почну з чогось зверхабо ж знизтривіального, але це дивлячись з якого боку глянути...

Ми з ним навчались в одній групі у вищому навчальному закладі, який, чесно кажучи, мав не найліпшу репутацію серед освітян різного рівня. Ми з ним навчалась. В одній групі. Звали його, здається, Руслан. Був він досить простим. Як двері. Або, як кажуть у нас, аби не образити, дурачок. Можливо, не такий вже дурачок, а як би правильно висловитись, щоб саме підійшло без всяких там тлумачних екзистенціальних фішок... Коротше, він народився у селі, і прозвати його можна «такий, як усі». Досить мовчазний, в міру бездумний, без усіляких випадів у істеричні пароксизми та без власного внутрішнього ґрунту, будованого на ще у дитинстві закладених палях... Ним ніхто не займався, і тому він бухав. Тримався дещо відстороненим від усієї групи, як, власне, і я. Тільки нас різнило те, що мені група була не цікава, а він, навпаки, був нецікавий групі. Іноді ми на перервах разом сиділи в сосновій альтанці й курили. Ми, до речі, єдині, хто вживав тютюн у нашій групі, а він був єдиний, хто бухав водяру. Руслану завжди не було що запитати в мене, він і не знав, що питати, він і гадки не мав, що я хочу, щоб він щось запитав. Одного разу я прийшов не у кедах, а у черевиках, синіх мартенсах.

— О, — каже він, — ти сьогодні у брикетах?

Це було перше його змістовне питання, якщо не зважати на такі питання, як чи є у мене конспект (звідки?) або папіроска.

— Ага, — відповів я.

Був я, звичайно, трохи здивований таким визначенням мартенсів. Ми постояли, покурили і розійшлись. На наступній парі у Руслана був піднесений настрій, невідомо чим викликаний, можливо, навіть тим, що він знайшов зі мною спільну мову. Ну так, справді (а чи справді?), у мене «брикети», і він, можливо, був упевнений на якусь там кількість відсотків, що я ті мартенси саме так і називаю... Коротше, на парі він мені підморгнув, що мало означати наш із ним негласний союз, який мусив мати продовження. Цю лекцію переробили в якийсь незбагненний цирк. Коротше, молода просунута викладачка, що вела пари на європейський лад, проводила з нами, застосовуючи практику Морено, рольові ігри та всяку іншу мішуру. Кожен мав приготувати свою історію, яку ми всі мали обіграти, розтлумачити, зробити певні висновки й повсиратися... Я далеко не ходив: узяв одне з оповідань Набокова. «Бритва».

— Отже, — продовжую я, — я б того чекіста взяв та тою бритвою по горлу «чік» — і все...

— Ну не можна ж так, — каже викладач, — це ж, вибачте, злочин, тобі треба правильно обіграти цю ситуацію, щоб усі залишились щасливі.

— Це, — кажу, — тільки у голлівудських фільмах усі залишаються щасливі, а у мене буде «чік» по горлу бритвою — і в колодязь...

— Правильно! — раптом закричав Руслан, чим усіх поставив у незручне становище. — Я б спочатку з друзями підкараулив, вломив би йому конкретно, а вже потім «чік», ге?

Він почав мені підморгувати все частіше — його невеличкі порожні оченятка відкривали мені усі неосяжні простори пампасів, — відчуваючи, певно, неабиякий пієтет до мене, очікуючи до себе того ж почуття і від моєї персони. Він випромінював усю свою доброту, яка була за двадцятилітній період накопичена й невикористана, усі свої енергетичні промені зичливості й тепла він посилав до мене і, мабуть же ж, таки відчував те саме...

Після того я не знав, куди дітися від нього. Він називав мене не просто Чех, як зазвичай називають мене усі, а називав мене Чех-Чередник, дзвонив мені й питав, коли ж ми нарешті побухаємо з ним та його друзями, купував мені каву й пригощав цигарками, називав мої мартенси вже не тільки «брикетами», але і «бразілами», «бухарками», «штирганами» і кожного разу посміхався, випромінюючи усю свою любов і приналежність до іншої, більш поважної і сановитої касти, диференціацію яких він сам собі вигадав. Тепер він один із них, із тих, які тримають за бороду цей світ, він тепер такий же, як і я, один із нас (із мене), у нього тепер все має вийти якнайкраще, він досягне у цьому житті усього... і все завдяки приналежності до тієї (моєї) касти. І всі бачитимуть у ньому одного з мене, усі відчуватимуть божий доторк на його чолі... Тому що він не просто Руслан із села Лукаші, де, за народною приказкою, можна надертись від душі, він тепер супер, мега, гіпер...

Я й не заперечував... нехай собі...

Це не якесь там божевільне алкоголічне кружляння навколо новорічної ялинки, це не криза середнього віку, — то є реальна проблема особистості без самоусвідомлення, без самоконтролю, а з купою комплексів і рефлексій до піднесеного самовідчуття... Руслан, звичайно, може цілком перерости у категорію людей, які мене мало цікавлять і не викликають у мене емоцій...

Так само замало емоцій викликають і ригористи. Такі собі моральні, оздоблені чималими порціями снобізму та передсудів люди, формалісти з заячими (чому саме?) губами й витріщеними очима. Так от вони не викликають у мене емоцій... Як, власне, і філателісти, які також не викликають у мене емоцій. Нумізмати, філуменісти, філофоністи й агресивні ліві. Я ніяк не ставлюсь до боксерів та гітаристів-аматорів, до тих, хто поступається місцем пенсіонерам, мені повністю паралельні всі ліфтери без винятків, — і це не через те, що ліфтами я не користуюсь принципово, це тому, що... я навіть не знаю чому. Просто ліфтери і гардеробники, кондуктори і листоноші, будівники фортець із сірників і продавці мобільних телефонів мені настільки по барабану, що, побачивши у себе у дворі здихаючого ліфтера чи листоношу, я палець об палець не вдарю, щоб зробити бодай щось, аби врятувати його примітивне життя. Мені, припустімо, лікаряпедіатра буде шкода, якщо він потрапить під автомобіль, а боксера чи гітариста-аматора — ні...

Це я до чого? Певна річ, ні до чого. Майже. Потік свідомості, графоманська еякуляція, просто закортіло щось втюхнути про нелюбов до листонош і ліфтерів. Хоча... справа торкалася Антоніо. От нехай його це і торкається. Антоніо — каскадер. Каскадер — це щось середнє між філателістом і боксером. До речі, він і займається боксом, і збирає там щось, здається, акваріумних рибок, і поступається місцем пенсіонерам, і називаю я його не інакше, як жидівська морда або носатий грек. Це через те, що він, маючи досконалі чистокровні слов’янські корені, має, між тим, досить конкретного носа.

Він, певна річ, ображається, обіцяє висмоктати мені очі, перегризти мені хребет, споїти мене своїм гівняним білим нефільтрованим, але, що не кажи, він залишається носатим греком або жидівською мордою... Антоніо формаліст і доктринер. Слухає російський рок разом з гуртом «Сепалче», який деякі «англомани» називають «Сеплтура». Познайомився я з Антоніо на сейшені гурту ЯіДМВ, який російською звучить як ЯіДМГ. Як він виправдався, потрапив туди випадково, тому що вважав, що ЯіДМВ не що інше, як російський культовий рок, під який можна бухати, а не пити мінеральну водичку. Зблизила нас одна річ, яка іноді зближує людей. Я назвав нашу дружбу назвою однієї статті чи пак публікації невизначеного жанру режисера-сценариста Анатолія Семенова «Нас познакомил Довлатов». Дійсно, нас познайомив Сергій Довлатов. Замість того, щоб ковбасити патлами, я тихцем сидів і читав «Компроміс», коли до мене підійшов Антоніо і сказав:

— Довлатов — це добре... — він зам’явся, почав щось шепотіти, потім розправив плечі, виставив мізинця та вказівного пальця, демонструючи «козу».

Далі ми розмовляли про російських письменників другої половини ХХ сторіччя. Що цікаво, Антоніо спілкується майже одними цитатами цих письменників. Якщо трапляється щось дуже вагоме, грандіозне, майже епохальне, він, висовуючи праву руку вперед, долонями догори, тремтячи нею, урочисто з надривом цитує Бродського:

— И хлеб в тарелочке скрипел!

Якщо справа доходила до чогось гріховного або просто мракобісного, він цитував Юрія Мамлєєва:

— Я оттяпал, а Ванютка прижег…

Якщо хтось чогось не знав або хтось щось забув, він промовляв слова з діалогу між Волковим та Бродським:

— Очко? Что такое очко? Я удивляюсь, где вы жили, Соломон!

Якщо вже справа торкалась чогось комічного, курйозного чи гастрономічного, у хід ішла одна з найулюбленіших цитат Антоніо. Цитата Довлатова:

— Оставь болтунчик Зоеньке на холодец.

І так далі, і тому подібне.

З Антоніо я пив. Переважно багато і переважно у «трубі». Я ніколи не був рокером, тим паче я ніколи не любив російський рок, я терпіти не можу масне алкогольне волосся дедетешників та цоїстів, а тим більше знаходитись у «трубі», але якщо випити скількись-там десь на Прорізній чи на Льва Толстого, потім стає ну просто пофіг. Так от. З Антоніо, як то було викладено вище, я пив. Просто з моїх знайомих більше не було кому зі мною випити, і справа не у тому, що вони майже не п’ють. Вони просто нецікаві. Здебільшого то або просунуті кодери, більш зрозуміло — програмісти, або вебдезайнери, які подалися хто куди: хто в екстазі та клуби, хто в дзен-буддизм разом із Білим Лотосом. Зрештою, і пив я не так уже часто. Раз на місяць, а то і на два місяця, але пив жорстоко. В Антоніо був панкреатит, і він — я маю на увазі Антоніо, а не панкреатит — майже не вживав, та за компанію ходив зі мною «трубою» і вишукував скінхедів, кричачи:

— Скіни! Суки! Я єврей! Гляньте на мого носа!

Але скіни нас не чіпали. Скоріш за все, боялися...

Але про це, здається, я вже розповідав.

Антоніо звичайний, врівноважений, нічим не примітний (незважаючи на фізіологічної чесноти), досить жорстокий з ворогами, антикомуніст і антиштатівець. Станіславського принципово називав Костянтином Костянтиновичем, а Ейзенштейна — Сергієм Сергійовичем.

Антоніо в міру розумний, але надто чесний і порядний, щоб стати видатним, тим більше каскадери завжди вичікували своєї смерті у тіні чиєїсь слави, ніколи не поступалися ризиком заради простих акторів, а у титрах їхні імена, обрамлені рамочкою, так чи інакше змушують замислитися над усілякими сенсами усяких буть...

І якби там не було, індиферентне ставлення до митців завжди супроводжується глухим брязканням інструментів і шльопанням об паркет домашніми капцями. Антоніо на даному етапі свого життя працює у театрі російської драми ім. Лесі Українки. Він працює там майстром. Шкода, каже він, що Маргариту ще не підібрали. А робота майстра полягає у ремонтуванні замків, плінтусів, кулісних тросів, фотелів у фойє, гачків у гардеробі еtс. І навіть Бог збайдужілий. Він, мабуть, бачить, що нас уже забагато і що приділяти кожному увагу, витрачати його власний Божий час — надто несприятлива і нерентабельна справа для нього, Бога, і тому Він для великої кількості талановитих чи пак просто здібних людей створює усі умови, які б не давали змоги реалізувати себе, а на нереалізованих людей не так совісно забивати свого Божого болта. Це, до речі, цікава штука, я маю на увазі Бога. А якщо серйозно, то особливо не Бог цікава штука, а слуги Його...

Одного разу, трапилось це майже нещодавно, потрапив я до дивної квартири з дивними людьми. Один мій добрий знайомий знімав квартиру в одної віруючої. Та, у свою чергу, підселила до нього ще двох своїх подружок.

— Не бійся, — запевнила віруюча, — вони нормальні дівчата.

— Я і не боюсь, — сказав мій знайомий.

Вирішив той знайомий запросити мене до себе у гості.

— Приходь, — каже він, — до мене в гості.

— Немає питань, — кажу, — прийду.

І я прийшов. Мого знайомого вдома не було.

— Я на роботі, — зателефонував мені знайомий. — Почекай.

Коли я зайшов, мене привітали дві здивовані дівчини. Одна з них була гладкою білявкою, а інша — не менш гладкою, але брюнеткою... Вони одразу запропонували напитися води, скуштувати смаженої картоплі й помолитися...

— Ні, — жартую, — Господь мені не дозволяє їсти смажену картоплю.

— Дивно, — кажуть вони. — А нам Господь дозволяє.

— То у вас такий, — кажу, — Господь.

— Неправда, — каже одна з них, — Господь у нас один...

Я вирішив не сперечатися й сів коло батареї центрального опалення. Ті дві здивовані товстухи одразу принесли мені подушку під дупу.

— Дякую, — сказав я.

— Секс до шлюбу, — перелякано шепнула, хукаючи мені в вухо, одна з гладких, — гріх.

— Де, — питаюсь, — ви бачите секс?

Дивна якась квартира. Що мені відомо, так це те, що оті дві віруючі товстухи мешкають у цій квартирі, а усі інші якимсь дивом потрапили сюди і невідомо чого хочуть. Я сидів тихцем і намагався нікому не заважати. Хтось примірював якісь сукні, хтось слухав Ірину Білик, хтось їв смажену картоплю й молився. По всій квартирі були розклеєні оті дивні баптистські рибки, в одному з кутків вітальні була нагромаджена купа гуманітарки, — і жодного образу, а лише слова, точніше, написи, про те, що Ісус мене любить...

— Бєзатвєтная любовь, — прокоментував я.

А потім прийшли хлопці. Вони були бойфрендами отих товстух. Бойфрендам було по шістнадцять років, це у той час, коли товстухам було по двадцять п’ять. Мене вони попрохали перебратися на кухню, а самі зі своїми бойфрендами розташувались у вітальні. Позапалювали свічки, розвісили гірлянди й заходилися співати релігійних пісень. Потім, певно, релігійні пісні їм набридли, і вони почали співати про «...нє-сматрі-ти-па-старанам...». Усі від того шалено раділи, а згодом запросили приєднатися до них. Точніше, прийшов один із бойфрендів, якого, як я довідався пізніше, звуть Славік. Він зайшов на кухню, коли я їв щось надто говєнне й пролепетав:

— Приєднуйтесь до нас! Ми незабаром будемо грати у маскарад!

Йоп ти, думаю, це ж що, з бабехами по двадцять п’ять років?

Та справа не у бабехах, звичайно, і не у хлопцях, у яких лобки тільки-но обросли ріденьким пір’ячком, справа у конфлікті, який наростав з нашою відмовою, з нашим безбожним і гріховним баченням світу, з нашим баченням проблем людства й планом розвитку засобів для вирішення тих проблем... У їхніх очах я виглядав неприкаяною людиною, що втратила сама себе, молоддю без мети у житті й Бога у серці. Вони ж для мене були релігійними фанатиками, які здатні з’їсти власних матерів, аби догодити Господу їхньому Ісусу Христу. Я знав, що святі отці їхньої церкви ведуть війну з іншими святими отцями інших церков і сект, вони заробляють гроші на гуманітарній допомозі з Канади, З’єднаних Стейтів Америки та Аргентини та на продажу Біблій від Тері Лова. Я ніколи не вірив жодному з фанатиків. Їм не можна довіряти так само, як не можна довіряти наркоманам, які обіцяють повернути твій наручний годинник о 17-й годині біля отого продуктового магазина, головне прийти. Вони, фанатики, надто чемні, вони проникливо зазирають тобі в очі й пропонують свою нікчемну допомогу, кажучи, що Господь їх благословив на добро, але якщо копнути трохи глибше, проникнути у їхні фанатичні душі, то неодмінно натрапиш на страшне кубло ненависті до всіх невірних. Вони ненавидять ще більше, ніж можу собі дозволити ненавидіти я, пересічний грішник, вони ненавидять молодь, яка щось уміє, але завдячує за це не Богу, вони ненавидять православних і католиків, кальвіністів та протестантів, митців і вчених, шахтарів і вчителів, майстрів і підмайстрів, законослухняних домогосподарок і сліпих музик, Інтернет, метрополітен, пуантилістів та експресіоністів, проституток та поважних матрон, інкасаторів та інкубаторів, позитивістів та фройдо-юнгістів. Вони ненавидять чорних, і це незважаючи на те, що у їхніх журналах одні лише чорні й монголоїди. Вони ненавидять тебе за право вибору й за розум. Вони ненавидять Конта, Спенсера й Дюркгейма, тому що ти намагаєшся поставити приклади на їхніх працях. У розмові з ними є один хворобливий момент. Ти приводиш якісь факти, аргументи, намагаєшся мислити логічно й спонукаєш їх мислити так само, але у кінці розмови ти чуєш від них, що Бог пробачить, Бог милосердний. Їхні єзуїтські посмішки й двовимірне нутро тебе вбиває, але ти нічого не можеш вдіяти. Викладачі в університетах та академіях ставлять незадовільно тому, що ти не приділяєш належної уваги Богові.

І все мало закінчитися миром, та все, зрештою, і закінчилось миром, але баптисти змусили мене, несміливого віровідступника, дивитися вульгарну чорну комедію про негритянського еФБееРівця, який переодягався у товсту жінку, вони дивилися цю комедію разом зі мною. Вони сміялися з найтупіших моментів, вони возвеличували пердіння до божого шепоту. Невже Бог дозволяє їм таке дивитися? Невже такі мувії виховують у людей волю до віри, хто народив цих гладких баптисток, яка мати дозволяє маленьким шістнадцятилітнім хлопчикам знаходитись у такому невиліковно хворому товаристві? Куди дивиться влада? Де каральні підрозділи? Де шибениці?

Мій знайомий у той вечір так і не прийшов. У нього на роботі проводили ревізію...

Коли помер Папа, мене це дуже сильно занепокоїло. І занепокоїло саме не те, що Іван Павло ІІ помер, можна сказати, трагічно загинув за мільйони вірян, людей, які вірять у Господа. Нічого такого. Ні в якому разі. Тут ось у чому причина. Тоді, у квітні, щось трапилось із католицьким світом, щось переломилось. Мільйони, мільйони людей ревіли так, начебто вони втратили власну дитину, наче помер їхній кузен Браян, якому було двадцять років і який міг зробити ще стільки для цього світу. Як каже мій приятель, атнюдь ні хуя! Вони плакали через смерть майже дев’яностолітнього мужика, що його якісь кардинали нарекли святим. Те, що Льолік не любив у дитинстві лаятися матом, не давав списувати однокласникам і був відмінником — не робить його святим, те, що Льолік знав багато мов, вдавав із себе Якубовіча, якому дарують національні одежі, фотографуються з ним, дарують йому домашні консервації й танкістські шоломи, — робить із нього не святого, а скоріш блазня. Один польський журналіст, особа, яка мені особисто неприємна, та і неприємна, мабуть, взагалі, Єжи Урбан, редактор видання «Нєт», зауважив досить влучно щодо образу Папи та цього ажіотажу навколо нього. Це тупий мазохізм, казав Урбан, люди створили собі ідола і поклоняються йому навіть після його смерті...

Саме у той час я був у Польщі, я бачив людей на вулиці, я бачив, як вони ходять із сумними обличчями, як одна стара пані у бакалійній крамниці казала, що смерть Папи для неї була настільки несподіваною, що вона не могла говорити вісім годин, і взагалі, додала пані, я розраховувала на безсмертя Папи. Вона розраховувала, подумав я тоді, які ж у неї розрахунки? Вона ж, врештірешт, мешкає не у З’єднаних Стейтах, де студенти коледжів вірять у Пітера Пена і в Матрицю. Це поважного віку жінка, яка все життя прожила у складних відносинах із цим світом... і вона розраховувала. Тоді мені й Достоєвський пригадався. Коли старець Зосима забздівся, то у людей виникли деякі сумніви щодо його святості. Я було намагався розмірно поговорити з одним поляком, комуністом. Це нормально, казав я, що людина у такому віці помирає, навіщо, кажу, це перетворювати на фарс. Людина помирає, починає смердіти, її бальзамують, закопують чи спалюють, і це нормально. І навіть комуніст зреагував неадекватно. Пся крев, лютував той, донерветер, кричав комуніст, це ж Папа!

І тоді я зрозумів, що люди вірять не у Господа їхнього Бога, а у свого Якубовіча, якого можна побачити по телевізору п’ятничними вечорами, а якщо пощастить, то і заспівати йому частівку та одягнути його у водолазний костюм. І Бог, здається мені, любив Папу не менше всіх католиків, тому за ті мої думки він розгнівався на мене, і мене депортували з Польщі.

Узагалі, у цьому світі є три речі, з якими у мене особливі, можна сказати, складні, але складні у діалектичному розумінні, відносини. Перша річ — Бог, потім — дівчата і під кінець — професор кафедри соціології Леонід Григорович Ніколаєнко. Але то, зрештою, як і все інше, не так і важливо, тому що не нам вирішувати, що є важливо, а що ні. І навіть соціальний статус, матеріальне становище, якийсь там чин або наукове звання не дає людині права визначати потрібні і непотрібні речі. Кожному своє. Саме так і йшлося в написі на в’їзді до одного з концтаборів, але то вже залежність від хворобливих, а подекуди і вбивчих речей, таких, як параноя, нацизм, алкоголізм та запущений онанізм.

І все. Ну не те, щоб так вже і все, але майже все. Мене все ж таки це все накриває важкою пеленою, мене зчавило, понівечило і викинуло на смітник. От тільки що то було, я не знаю, знаю лише, що було не надто приємно. Зрештою, всі ми переживаємо якісь складні й незрозумілі хвилини у своєму житті. Одного разу, наприклад, сидячи у «Бабуїні» з одним корешом-репером і за сумісництвом літератором (хіба не нудно?), глушили пиво. Сиділи, значить, ми за барною стійкою, воскрешаючи померлих поетів та реперів, обговорюючи молочний понос дівчини, яка співала начебто джаз, і те, що флейтист Олег рятує весь той їхній акустик-бенд. Сиділи собі назирці, палили цигарки, аж раптом угледів я під стійкою, за невеличкою плетеною перебіркою бабки. Давай, кажу корешу, беремо гроші. Ні хуя, каже кореш. Чого, питаюсь, очко клаца? Ні, каже він, незручно, просто тут усі офіціантки палять на нас, адміністратор, блядь, бармени, а ми інтелігентні люди, ми, врешті-решт, майбутнє нашої держави, майже еліта. Хуїта, кажу я, нагинаєшся, береш, і ми далі бухаєм. Це ж гроші не закладу, а якийсь такий же п’яний, як і ми, зронив, тим більше невідомо, коли він їх зронив, невідомо, чого ти туди нагинаєшся, і взагалі, ми ж пацани серйозні...

І в ту хвилину я розумію, що у мене самого очко клаца, що я сам, в принципі нормальний, майже сміливий чувак, засцяв нагнутися й ризикнути підібрати ті гроші. Нє, це вже зараз я розумію, що це все фігня, а тоді, вирішуючи з годину брати ті гроші чи нє, ми настільки себе накрутили, що вже потім, коли я таки осмілів і нагнувся за грошима, від переляку і несподіванки сам ледь не обмочився. Так шо і таке буває... І ця справа підбирання банкнот сильніша за усіх гопів світу, за усі наркотики світу, за усі видрочені оргазми. Зрівнятися могла хіба ота дівчинка, про яку я і не хочу нікому доповідати, і взагалі, нехай то все залишиться в моїх комплексах, у моїй зрадженій мною свідомості, у минулому житті, чи, ще краще, в моїх старечих трупних язвах, які неодмінно мене вичекають, але... але... зрештою, чом би й ні? Чому мене має бентежити усе моє життя якась (?) трирічна дитина, чому мене має переслідувати її примара, завдаючи мені тяжких душевних поранень. І все через те, що я не маю сміливості розповісти досить-таки і невибагливу історійку про неї, Лєру... Звичайно, не обійдеться без шмарклів, але така моя доля, безмежно закоханого в усі крайнощі...

Так от, почну з того, що грати з трирічною дитиною у шахи — справа сильнодіюча й наркотична... Любити трирічну дитину — собі на сміх, Богу до гріха... Любити її, як свою власну... але ж не власна. Як буває шкода, коли щось-таки та і не твоє, коли ти непевно намагаєшся приховати свої назрілі почуття, кажеш матусі тієї дитини: «Яка у вас чудова дитина», а сам до себе промовляєш болючі й пекучі слова заздрості, от бляха, яка ж у неї чудова дитина...

Мене привели до якоїсь подоби дитячого садка і сказали: «Ми йдемо у справах, а ти, будь ласка, посидь із нашою дитиною, ми тобі віддячимо як годиться, ми ненадовго — дві-три годинки...» І ти сідаєш на зручний диванчик, дістаєш журнал і починаєш його гортати. Який цікавий журнал, думаєш ти...

Те ж саме трапилось і зі мною... Я сів на зручний диванчик, дістав журнал і подумав, який, бляха, цікавий цей журнал. Аж раптом мою увагу привернуло оте трирічне, ймовірно, розумне створіннячко. Чим би тебе оце розважити, дитино...

— Як тебе звуть, — питаюсь я, заздалегідь знаючи, як її звуть.

— Лєра, — невпевнено відмовляє створіннячко.

— А скільки тобі років, — питаюсь я.

— Я і сама не знаю, мама каже, що три, а насправді... я їй, чесно кажучи, не дуже довіряю...

— Ага, — кажу, — зрозуміло...

І вона сиділа до мене спиною за восьмикутним дитячим столиком для занять. Маленький столик, як і все, що було у цій кімнаті, у цій квартирі, пристосованій для занять маленьких дітей. І ця дивна організація простору, великі світлі вікна, висока біла стеля та маленькі предмети меблів. Це дещо зводило з розуму...

Цей типу дитячий садок заснувала моя мати, яка у силу свого професійного хисту і безпосередньо своєї педагогічної діяльності займалась тут із дітьми. Це була підготовча школа, куди заможні батьки приводили своїх чад на процедури розвитку, першого авдиторного пізнання світу, розвою моторики рук та логічного мислення... Ця квартира, обладнана під школу, слугувала для мене причалом, коли я, тверезий чи нетверезий, пізно ввечері, коли всі зняття закінчувались, приводив сюди дівчат на каву. Мама на це дала добро, тому що розуміла, що до нашого помешкання, яке ми наймали у гладкої неохайної єврейки, когось привести мені, вже майже дорослому, повному сексуальної енергії юнаку, елементарно незручно...

І ось я сидів на тому дивані, на якому я зазвичай знаходився в горизонтальному положенні, сидів і розмірковував чи то над цікавістю журналу, чи то над вибірковістю інтересів, які, чесно кажучи, я, за відсутністю життєвого часу, не мав змоги обирати... Я сидів і дивився на Лєру, роздивлявся її кумедні рожеві сандалі, її комбінезон та вправні скоординовані рухи. Вона сиділа до мене спиною і розмальовувала надто змоченою аквареллю книжку-розмальовку.

І знову журнал... таємниця цікавості журналу, зрештою, як і таємниці всього цікавого криються у нецікавості чогось іншого, так само, як на тлі цікавого журналу контрастує цей москвофільський і нецікавий. Чому я маю читати цей непотріб?

Інша справа — той, цікавий, ні з чим незрівнянний... від нього виникає відчуття заздрості, радості, тріумфу, відчуття життєвої патетики у горлі, слиновиділення й плач, зрошений пінтами сліз, а також слиз, неймовірні образи у голові та горизонти неосяжних просторів перед очима, виникає очманіння, очамріння, мурчання й розподіл численних, чисельних полиць думок на яруси...

Інша справа я. Та що я? Споглядаючи за маленькою щокатою надгарною дівчинкою, я розв’язував пелех чуттєвих рівнянь, у яких рішення заздалегідь непередбачені. Першим неочікуваним стусаном у потилицю було Лєрене звернення до мене російською.

— Артьом, — сказала вона, — я хачу к мамє.

Я думав, вона розмовляє українською.

— Я думав, ти розмовляєш українською.

— Це я з тобою так. Я все розумію.

Зрозуміло.

— Зрозуміло. Я теж, Лєрочка, хочу до мами.

Фак, ну а що я мав сказати? Що її мама скоро повернеться?

— Твоя мама скоро повернеться, — я все ж таки це сказав.

Здається, вона не повірила мені.

— Не скоро, а за три години.

Ні, вона не повірила мені. Та і не дивно. Я ж бо для неї здаюсь щонайменше нудним дядьком із цікавим та нецікавим журналами у торбі, хоча не виключено, що у тій торбі є ще якісь добреники, розважальні ігри, повчальні історії, бездоганні формули людського щастя, кольорові олівці, які їй, певно, і не потрібні, у неї ж акварель. Надто мокра, щоб нею користуватися, та хіба вона розуміє? У мене є цікавий літературний журнал з авангардними, трохи непристойними малюнками та нецікавий майже-російський журнал, де, окрім бездарного тексту, вліплені бездарні світлини та тупезні акварелі й туші травневого бузку й диких коней. Та їй, певно, обидва часописи здаються надто малоцікавими, та хіба вона розуміє?

Другим стусаном у потилицю був її шепіт. Вона підійшла до мене, що сидів на софі, й прошепотіла щось невиразне і, як мені здалося, наболіле.

— Що ти кажеш, Лєра?

Вона повторила, але я знову не розібрав, і, вже користуючись своїм підсвідомим здогадом, догнав, що ж вона від мене хоче.

— Ти хочеш пісять? — запитав я, але запитав надто голосно, так що Лєра не відповіла, а лише відкрила рот, що мало означати «да».

То був не стусан, а пєздюль, причому трубою, або добрячий копняк під зад добряче підкованим мартенсом.

— А сама не зможеш?

— Ні, — тихо проговорила вона, — мені треба світло увімкнути...

— Ага... — з полегшенням зітхнув я, бо ж ніколи не водив дітей, а тим більше дівчат, пісяти, хіба шо у друзки п’яних.

Я увімкнув світло у туалеті, по ніздрях забарабанив приємний ананасовий глейд. Лєра застигла на порозі й благально глянула на мене. Шо?

— Що?

Вона стояла і мовчала. Я не знав, що говорити, що робити, як себе вести у такій ситуації. Боже, заблагав я, чому вона не п’яна?

— Їй три роки, — відповів Господь, — рано ще...

Тут я розумію, що я повний ідіот, що не допатрав такої речі, що сам унітаз удвічі більший, а висотою такий самий, як Лєра.

— Тобі допомогти?

Замість відповіді вона почала швиденько розстібати комбінезон і знімати колготки з трусиками. Ні, тільки не це...

— Потримати?

Вона кивнула. Я схопив обома руками її під руки й підніс над унітазом, наче у картині «Олександр Нєвский» Сергія Ейзенштейна, де один горбоносий тевтонський ординець підіймав перволітків над жертовним вогнищем...

Коли вона пісяла, я дивився їй у її круглі, незбагненного кольору очі, її злякані витріщені очі. Цей погляд, мабуть, запам’ятається мені як ніякий інший, цей погляд буде супроводжувати мене до скону, до зсунення світів або ж до склерозу. Вона і так боялася мене, боялася мого звертання до неї, мого чоловічого бу-бубу, боялася мене, тому що у торбі не виявилось для неї жодного добреника, і ніякої розважальної гри, і ніякої повчальної історії, і, тим паче, не було там бездоганних формул людського щастя... Тільки ті два журнали, ті дві китайські грамоти.

На свої три роки вона вже вміла читати слова. Не по складах, а саме словами вона читала, причому доволі впевнено. І навіть англійською. Бо ж мати її була викладачкою англійської у школі «Ей-Бі-Сі».

Але журнали їй ні до чого, бо там чорно-білі незрозумілі картинки. Звичайно, їх можна розмалювати, але ж вони такі маленькі, навіть нецікаво, тому вона вирячила на мене свої круглі незбагненні очі і... пукнула...

Добре, що у малих дітей все в порядку з соромом, який стосується їхньої фізіології. Лєра пукнула і сказала «ой», щиро посміхнувшись, але її круглі очі так і залишились виряченими. Можливо, то побічний ефект процедури пісяння, оті очі, можливо, у всіх жінок так, бо ж я бачив лише п’яних жінок, а у них із виряченими очима проблем не було, бо я ті очі ледь бачив, бо їх залила блювота й слина, бо вони були п’яні в сраку, таких жінок я не люблю, але тягався, хоча, скоріш, вони зі мною тягалися, та хто нас, п’яних, зрештою, зрозуміє...

Переставши чути дзюрчання, я на мить розгубився. Чи, може, її треба трохи потрясти, аби збити якісь залишки, як то роблять чоловіки, чи, можливо, у жінок так не прийнято.

— Усе? — запитав я.

Вона знову кивнула, і я зняв її з унітазу, після чого відвернувся, чекаючи, поки Лєра заправиться. Благо, вона це робила сама, до того ж дуже вправно.

Після нашої гуртової кооперації Лєра якось посвітлішала, і я зрозумів, що покорив її серце. Далі ми грали у дарц, я показував їй, як правильно треба наносити акварель, щоб вона не змішувалась, читав їй примітивні вірші з нецікавого журналу. Ті вірші, як я зрозумів, вона цілком розуміла, тому що на деяких моментах зупиняла мене і коментувала почуте. Ще ми слухали по радіо Земфіру і складали пазли, пили чай з несмачним печивом, але їй то було пофіг, що печиво несмачне, бо ж їй головне сам факт печива. А потім я побачив шахову дошку.

— Ти граєш у шахи? — питаюсь я у неї, передбачаючи заперечну відповідь.

— Граю, — дивує вона мене, — дядя Вова мене навчив.

Ну, думаю, молодець цей дядя Вова, і хоч як не міфічно він для мене уявляється, все ж молодець, що навчив трирічну дитину грати у шахи.

— Розставляй фігури, — кажу я. — Умієш?

— Умію, — каже вона і починає розставляти фігури з помилкою на ферзю й королю.

— Ферзь, — кажу, — любить свій колір. Бачиш, у тебе чорний колір, значить, став ось цю фігуру на чорну клітинку.

Ладью вона називала турою, що викликало у мене деяке розчарування у дяді Вові. Я пояснив, що навіть українською ладья має залишатися ладьйою.

— А ще потрібна травка для слоників, — каже Лєра, дістаючи якісь прозорі камінчики. — Це — травка. Слоники і коні люблять травку.

То був останній стусан у потилицю. Я зрозумів неправильність своєї стратегії щодо виховання дітей. Їм неодмінно має бути цікаво, а я сухо розказую, що тура насправді ладья, а ферзі люблять свій колір. А їм он як: потрібна і травка, і зайчики-пострибайчики, і цуценяткаведмедики, і хто до нас прийшов у гості? Це лисичкасестричка...

Коли ми розставили фігури, Лєра почала ледь не істерично вимагати негайно нагодувати конячок та слоників. Коли вівці були цілі, а вовки, себто слоники, ситі, вона сказала:

— Давай ще раз.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Давай ще раз зіграємо.

— Лєра, — кажу, — так я ж ще навіть першого ходу не зробив.

Вона так і не збагнула, що я сказав, вона розкидала фігури й почала заново їх розставляти. Тоді вже я зрозумів, що гра у шахи полягає у розташуванні фігур по своїх місцях і годуванні слоників та конячок. Так ми з нею зіграли партій з десять. Звичайно я намагався її навчити пересуватися тими слониками дошкою, роз’яснював, що конячка ходить літерою «г», але вона, конячка, пересувалась у неї то літерою «г», то літерою «п»... загалом нічого путнього з цього не вийшло...

І ми почали займатися ліпленням з пластиліну. Я ліпив чоловічків і зірочки, а вона — м’яла пластилін...

І все мало бути бездоганно, ми захопилися одне одним, я намагався якомога більше її навчити, показати самому собі свої батьківські здібності, свій хист до виховання дітей, але прийшли її справжні батьки. Дивакувата мати, редактор якоїсь газети, та гладкий тато, який мав власну аудиторську компанію, яка все більше і більше влазила у борги і мала заплатити моєму другові сто баксів, але ніяк не могла заплатити, від чого і я, і мій друг страшенно злостилися.

Вони прийшли і забрали у мене мою Лєру, мою квітку, мою принадність, мою дитину...

Вони сунули мені якісь гроші та мандарини, ґречно обходились зі мною, коли я одягався, цілували свою ненаглядну Лєру, а я розгублено дивився у Лєрині круглі незбагненні очі, які наповнилися вологою й зрозумів, що мої очі так само намокли.

— Мама, — сказала Лєра, — а давай ты с папой опять куда-то уйдешь и оставишь меня с Артемом.

І це для мене було найбільшою нагородою: і ці сплюснуті у кишені мого пальта мандарини, і ті скількись-там гривень, які я навіть не порахував, і ці круглі незбагненні очі, і ті мої новенькі конверси, і гладкий до непристойності тато — все змішалося в одну цілу зім’яту паперову кулю, якій випала доля бути закинутою в мою душу, у моє колишнє щастя. І заздрість роз’їдала мене усього, тому що до цього я, певно, ще ні разу не заздрив так посправжньому, так по-дорослому, з гіркотою, з почуттям...

І я згадав слова Бога, який казав, що рано їй пити. І мені так боляче стисло у грудях, що вона, Лєра, питиме і палитиме цигарки, лаятиметься й займатиметься сексом, брехатиме й крастиме. Хоч раз, але все це спробує...

І захотілося відібрати у, в принципі, порядних батьків мою трирічну дівчинку і тримати її на ланцюгу до скону, до зсунення світів або ж до склерозу...

Нічого страшного, все мине. Мене. Мене образив мій друг. Він був солістом реперського гурту «На Відміну Від». Одного разу. Смертельно. Причому сам не усвідомлював, що казав.

— У тебе немає культури, — сказав він, — немає.

Він слухав реп.

— Немає культури, — сказав він ще раз, і я, ображений, пішов слухати грьобане техно.

— Я письменник, — казав я.

— Ти гівно, — казав мені мій друг. — Тупак форева!

Пішов він, подумав я.

— Пішов ти, — сказав мені мій друг. Просто сказав.

З ніхуя.

— Ніхуя, — сказав я і пішов ображатися на нього. Мабуть, я буду ображатися на нього до кінця своїх днів.

Він виміняв мене на свій грьобаний, майже такий грьобаний, як і техно, хіп-хоп. Я хотів плакати, він мене ненавидів.

— За що? — спитав я його.

— За хіп-хоп.

За грьобаний хіп-хоп, подумав я. Я веду до того, брате, що талант не спіздити і не придбати.

Я поважаю хіп-хоп, розуміюсь у ньому, але то все фігня: для нього те все не має значення, він просто фанатик, який, зрештою, не відрізняється нічим від тих баптистів чи єговістів. Він відверто не розумів мене, вважаючи моє захоплення літературою якимсь надуманим, нездійсненним, необґрунтованим проектом, тупорилою ідеєю фікс мого тупорилого життя. Він, зациклений на власному соліпсизмі, на своєму егоцентризмі, на розділенні світу на дві нерівноправні частини — реп та суки. Спочатку я сперечався, доводив свою правоту, благав не обсирати літературу та джаз, не крити матом мій внутрішній світ, не псувати моє «я», яке, незважаючи ні на що, теж існує, але потім просто махнув на все рукою, образився і пішов слухати техно, яке насправді ненавиджу...

Але все це не так уже й суттєво, як несуттєво те, що моє начебто одкровення переростає у сповідь ображеного на весь білий, тому що він не здається таким білим, світ чотирнадцятирічного юнака, у сентиментальний трюїзм, в алкогольний фарс, якщо хочете, тому що все відбувалося на п’яну голову і ми тоді ледь не побилися. Але зараз я з ним не хочу мати нічого спільного, як майже нічого спільного не мають джаз, реп та література, хоч як би їх не поєднували зухвалі шанувальники еклектики. Нехай усе це залишиться для віджилих поколінь, тимчасових мусульман, накачаних фільтрованим пивом філателістів, нумізматів, філуменістів, філофоністів та агресивних лівих, які, як відомо, у мене не викликають жодних емоцій, але є у мене один знайомий, який має відношення до усіх перерахованих вище. Звуть цього одного знайомого Валєра. Валєра був маленьким збирачем усього, що можна було збирати, він був боржником усіх, кого тільки можна, а кого не можна — теж був. Боржником. Мама Валєри працювала на молокозаводі.

— Молочниця, — відповідав Валєра, коли його питали ким працює його мама.

— Це ж хвороба, — дивувалися всі.

— Ні, — казав Валєра, — це — мама.

Мама прибирала цехові приміщення й іноді крала морозиво для Валєри, але Валєра не їв морозива, тому що він його вимінював на те, що можна було збирати.

Було у нього троє друзів. Андрій, Іван і Рома. Андрій був найрозумнішим, і його пиздив Іван, який був найсильніший, але не найтупіший. Рома теж не був найтупішим, тому що найтупішим був сам Валєра. Рома був простим гопніком. Він розводив усіх і вся. Він заходив до комп’ютерної ігротеки, а виходив із клавіатурою та музичними колонками, потім примудрявся продати ті колонки попередньому власнику втридорога, причому так, що попередній власник так і не отримував товар. Рома і друзів своїх розводив. Усіх, крім Івана, тому що Іван (ідоли падуть!) був найсильнішим, і крім Андрія, тому що Андрій був найрозумнішим.

У Валєри, окрім колекціонування, була ще одна пристрасть — петарди. Він сірими провінційними вечорами прив’язував петарди до солдатиків, а потім підривав їх. Підпалював він їх одноразовою запальничкою, яку можна придбати в будь-якому кіоску за тридцять п’ять копійок. Але одного разу ця запальничка катастрофічно для нього зламалася.

— Відремонтуй мені, — каже Валєра Ромі, — запальничку, я заплачу. Мені ж бо треба солдатиків підривати.

— Гаразд, — каже Рома.

Рома запальничку відремонтував.

— З тебе гривня.

— Добре, — погоджується Валєра.

— Ти шо, дурак, — каже розумний Андрій, — сама запальничка коштує не більше п’ятдесяти копійок, а ти за ремонт даєш гривню.

— Спокійно, — діловито відказує Валєра, — це наші чоловічі справи.

— Ладно, — каже Андрій.

У Валєри гривні не було, і це не дуже подобалося Ромі, тому що Рома був гопніком, а Валєра був найтупішим.

— Віддавай мою гривню, — нервує Рома.

— Завтра, — каже Валєра.

— Завтра не віддаси — поставлю на счьотчік.

Валєра, звісно, завтра не віддав, тому що сім’я переживала не найкращий період, а якщо у мами немає грошей, то у діда Жори — тим паче, тому назавтра Валєра був винен уже гривню п’ятдесят. Гривню п’ятдесят віддати важче ніж гривню, а якщо у сім’ї криза, то рідко коли буває, що ця криза триває день-два. Тому через деякий час Рома вимагав двадцять гривень.

Він спокійно заходив у двір до Валєри і швидко вигрібав звідти весь алюміній, порожні пляшки, папір — загалом все, що можна продати. За це він трохи зменшував борг, але той все одно невпинно зростав. Коли Валєра вже був винен тридцять гривень, мама отримала зарплату, і її люблячий син безцеремонно спиздив у неї тридцять гривень для погашення боргу, але для Валєри тридцять гривень були надто великі гроші, з якими розлучатися не дуже й кортіло, одним словом, пацана задавила жаба. Він на ті гроші купив собі коли, фанти, снікерсів та марсів, жувальних гумок та якісь значки у хлопця з паралельного класу. На цей необачний крок зі сторони Валєри Рома відреагував доволі справедливо. Поставив пару синців. Мама Валєри теж відреагувала на це досить справедливо. Написала заяву дільничному. Рома Валєру вже не бив, але борг вимагати не перестав.

— Ти мені ще винен, — сказав він.

— Я знаю, — сказав Валєра і побіг до хлопців із гуртожитку позичати п’ятдесят гривень. Хлопці з общаги погодились дати ті гроші за умови, що він поверне їх до понеділка, а якщо він не поверне, то будуть крапати відсотки, звичайно менші, ніж у Роми, але теж пристойні. Хлопці з гуртожитку, який славився антисанітарією та майже безкоштовними тьолками, були впевнені, що Валєра ті гроші не поверне, тому і позичили, щоб трохи підзаробити. Для Валєри ця сума виявилася ще більшою, ніж тридцять гривень, тому він вирішив половину віддати Ромі, а половину витратити. На двадцять п’ять гривень він купив собі зовсім непотрібних речей, таких як будильник, маленький замочок для саморобного сейфу, жувальних гумок і три години у комп’ютерній ігротеці. Інші двадцять п’ять гривень він віддав Івану, щоб той передав їх Ромі. Іван купив нову фару на передок і книжку з геометрії.

Паралельно з чоловічими справами, які велися з общагівцями й Ромою, у Валєри були ще не менш чоловічі справи в класі. Щоб завоювати шану серед однокласників, Валєра поступав таким чином. Він брав у всіх у борг, обіцяючи принести у два рази більше. Пацани охоче давали, тому що сто відсотків добових їм не пропонував жоден банк. Валєра пропонував. За це його ніхто не бив по голові.

Коли його борг однокласникам у сумі зріс до двохсот гривень, авторитет Валєри дещо впав, а хлопці вже хотіли його бити по голові. Тоді він, поки не було мами-молочниці вдома, запросив їх до себе додому, запропонувавши взяти все, що їм сподобається серед власних речей, попередньо заховавши всі свої колекції на горище. Коли хлопці прийшли до Валєри, вони знайшли там Рому, який забирав у діда Жори алюмінієвий ціпок.

— Привіт, пацани, — сказав Рома.

— Привіт, Рома, — сказали пацани, і кожен брався за свою справу.

У Валєри нічого цінного, крім колекції журналів «Футбол» та «Мир і спецслужби» не знайшлось, тому однокласники, вже жалкуючи, що погодились на таку угоду, розділили між собою журнали і поплентались пити пиво до пацанів із общаги, яким Валєра був винен трохи менше двохсот гривень.

Одного разу Валєру відвідав його вуйко, який подарував йому класну кєпку з написом «sex» і джинсовий костюм. Поїхав вуйко від Валєри і від своєї сестри-молочниці з колекцією монет, яку Валєра думав продати років так через десять і купити собі ламборджині д’ябло, про яке мріяв тоді чи не кожен юнак. Кєпка з написом «sex» і костюм дуже сподобались Ромі. Валєра відверто поговорив із мамою, яка дала згоду тільки на костюм. Рома у новому костюмі розгулював районом і бігав до майже безкоштовних тьолок з общаги, яка, окрім цього, славилась своєю антисанітарією, а Валєра був винен лише пацанам із общаги.

Одного весняного вечора Валєра, оминаючи страшні території гуртожитку, крокував до гастроному. Його наздогнав прищавий юнак, який назвався Павліком.

— Привіт, — сказав юнак, — я Павлік.

— Валєра, — простягнув руку Валєра.

Павлік довго розповідав, що він знає усіх пацанів із гуртожитку і що він найкрутіший у своєму районі на вулиці Ватутіна.

Той Павлік дійсно був гопніком і досить розумним, на відміну від Роми. Зрештою, на те він і Павлік, щоб бути розумнішим за Рому.

Павлік одразу втерся в довіру. Валєра одразу посвятив Павліка у свої друзі, показав, де знаходиться мамине золото, де лежить ключ від хати, і подарував йому свою кєпку з написом «sex», за що Павлік переговорив з пацанами з общаги, і сказав Валєрі:

— Борг можеш поки що не віддавати. Вони почекають, счьотчік вимкнуто.

— Дякую тобі, Павлік, — зрадів Валєра.

Павлік дійсно змахував на досить приємного, доброго хлопця. Але одного разу мама не знайшла свого золота, а натомість знайшла кєпку з написом «sex», яка належала Павліку, яку йому подарував Валєра. Кєпка з написом «sex» лежала на веранді.

Павліка бачили одягненим у все новеньке. Він курив «парламент».

Але Павлік виявився не таким розумним, тому що кєпку з написом «sex» він усе ж таки забув на веранді Валєриного будинку. Дільничний одразу зреагував на заяву мами-молочниці і взяв Рому під арешт, але, протримавши його дві доби у мавпятнику, випустив, тому що треба було брати не Рому, а Павліка. Через місяць Павліку дали два роки умовно і відібрали нові шмотки, рештки золота і «парламент». «Парламент» залишився у дільничного.

Валєру почали переслідувати всі, хто тільки міг. Приїздили з передмістя хлопці, казали, що він, Валєра, в принципі, не винен, але ж хтось має відповідати за свої вчинки, тим більше, мусорів у нас не сильно й люблять, тим більше, є боржок пацанам з общаги, яким уже вкрай набридло терпіти, і вони були б раді хоча б дати в морду.

Приходили пацани з общаги, давали Валєрі в морду, але їм того було мало, і вони хотіли забрати ще й боржок.

Від продажу колекції марок, сірникових наклейок, значків та медалей Валєра віддав борг, але для профілактики йому ще раз натовкли морду. Приходив Рома і питав, чи, бува, не збирається Валєра віддати йому боржок.

— Я тобі нічого не винен, — ображався Валєра, — відчепись.

— Тоді можеш дати просто так, — Рома вже не був його другом, а був звичайним гопніком.

Просто так Валєра не дав, так що отримав від Роми по макітрі, після чого мама-молочниця, яка вже встигла стати коханкою дільничного, прибігла до дільничного, у якого ще лежала заява на Рому. Дільничний узяв Павліка і протримав його в дільниці дві доби без води і цигарок. Потім виявилося, що треба було взяти Рому, але Рому вже хтось убив, здається Іван, який, як відомо, був найсильнішим...

Нещодавно я зустрів Валєру. Він висмалив цигарку за тридцять шість секунд, сказав, що навчається у бурсі і що пиздить гопників, тому що він панк. Я побив рекорд Валєри, викуривши цигарку за тридцять чотири секунди, через що мене забрала швидка...