Розділ четвертий. Про це... і поговоримо


1

Деякий час свого ще тільки-но розпочатого життя я любив (і мав до цього неабиякий хист) пити горілку і бубоніти лише про свою геніальність. Насправді ж пив я горілку дуже погано та і щодо геніальності у мене вже тоді були чималі сумніви. Зазвичай, спочатку я пив горілку, а потім довго і ревно характеризував свої геніальні риси. Після цього я замовкав на деякий час, але лише задля того, щоб випити горілки, і решту часу мені доводилось знову ж таки обрамляти свою сутність квітами геніальності. Зрештою, це були довгі, цікаві досліди. Щодо себе, я маю на увазі. Хтось чекав від мене сексу, а я, руйнуючи їхні сподівання, пив і говорив...


— Ти інколи поводишся, шо тьолка, — сказала мені одного разу дівчина з общаги.

— Та ти взагалі шо тьолка, — додала вона з притаманним лише дівчинам з общаги цинізмом.

Я майже не ображався.

Пригадуючи одне питання, на яке відповів мій щирий незнайомий А.У. стосовно свого характеру, і мені хочеться зауважити, що мій характер — тьолка. Ні, це ніяким чином не стосується харизми чи пак якоїсь чоловічої наполегливості, скоріш тут ідеться про манірність поведінки, навіть характеру, превалювання фемінних рис. Немає тої пацанності, чоловіковості, маскулінності. Я ніколи не любив суто чоловічих компаній, бухання горілки на принципових засадах, не брав участі в обговореннях автомобілів, мобільних телефонів, жінок як суб’єктів (з подальшою оцінкою їхніх анатомічних властивостей — за винятками, звичайно), мене ніколи не цікавили проблеми на кшталт хто кому винен і кто нє прав, моїй тьолочній свідомості завше дошкуляли такі принципові й понятійні речі, як принципи та поняття. Я терпіти не можу деструктивну лайку, асфальтові та понтячі випади самців у присутності самок, грубу чоловічу силу, яка надихає мене лише на рясне потовиділення та відрижку, і це не тому, що я не маю такої сили, а тому, що вважаю силу розуму потужнішою (чи не у всіх аспектах) від сили фізичної. Це не означає, що всі гуртом заходилися запливати здором, просто всі ці мускули та інша біда не повинні бути еталоном справжньомужиківства, пріоритетом світу цього, ну ви розумієте, про що я...

Як казав мені мій друг Толік:

— Ти пацифіст. А пацифісти завжди невдахи.

І я не можу з ним не погодитись, але знову ж таки, який з мене пацифіст? Хіба що у прямому сенсі. Я нищу, хай їй грець, початкову, якщо хочте, пушкінську, пак франківську культуру, натомість викидаючи на-гора примітивні юнацькі опуси.

Свого часу, коли я пив та просторікував, я називав себе Джузеппе Гарибальді нового часу, який знищує заради створення нового, але не мені, руйнівнику, творити. Цим займатимуться мої нащадки через коліно, ба навіть через два (для симетрії).

Зараз же я вбачаю в тому самопроголошені тупу підліткову гіпертрофію з тінню маніакальності, і дай Боже, щоб через п’ять років, і слава Богу, якщо через рік я знайду свої теперішні тексти надто примітивними навіть для своїх двох десятків. Я вірю у це, і так буде!...


2

Я не знаю, з чого розпочати: історій, в принципі, багато, але з якої почати — навіть не знаю. Почну, мабуть, із сумної. Такої собі тупенької і сумної. Як і всі тупенькі й сумні історії, ця буде тупенькою і сумною...

І це навіть не історія, а трагічна поема, ба навіть поемічна трагедія. Це оповідь про безневинну сексуально стурбовану алкоголічку, про заплутану в собі дівчину, яка боїться жити, тому і намагається поламати своє життя. Ця дівчина є моєю подругою. Звичайною, ні до чого не вимушеною подругою...

Усе розпочалося з того, що я полюбив цю свою подругу. Ну, тоді вона ще не була мені подругою, а так, добра знайома мого друга, який, зрештою, тоді був мені ще не другом, а так, добрим знайомим, із яким я от нещодавно посварився через джаз, хіп-хоп та літературу...

Отже, звали цю дівчину, припустімо, Юля. Ну так, хай буде припустімо Юля, воно ж, в принципі, як і припустімо Свєтка, теж нічогенько звучить. Познайомився я з цією дівчиною, як завжди, на алкогольній літературній вечірці, які у нас відбувалися чи не щодня і вечірками зазвичай не вважалися, а так, напивалися до свинячого вереску, читали свої вірші, потім хтось із кимсь сперечався, філософував, валив кулаком в обличчя, поки не приносили наркотики, від яких у всіх їхав дах, а заразом і вся вечірка перетворювалась на суцільній Содом разом із Гемороєм.

Запросили якось до нас у гості — а жили ми тоді дружньою комуною в дружній однокімнатній квартирі одного нонконформіста — цю дівчину. Вона, як для дівчини, пила багато пива і без упину матюкалась. Спочатку я відреагував на неї досить прохолодно, навіть у дечому зневажливо: ну мало лі, подумав я, шо не хлопець, то підар, шо не баба, то мужик. Але потім ми з нею розговорилися і вона виявилась досить жіночною, навіть душевною і ніжною. Вона лаялась і розповідала мені про Кастанєду, якісь там сновидіння та іншу муру, у яку я не те що не вірив, а просто не звертав на неї увагу. А потім я в неї влюбився, не в муру, звичайно, а в дівчину. А ще потім із болем відчув, що кохаю. Іноді вона приїжджала до нас у комуну о першій ночі на таксі, трохи п’яна, лізла до мене цілуватися, вимагала негайного сексу, вимикала вічнограючого у нас MC Solar’а, ставила своїх кінчених «системов і трохи даунов», наголошувала на тому, шо ми гівно, і знову ж таки вимагала у мене сексу. Сексу вона, п’яна, не отримувала, від чого страшенно хвилювалась, я постійно ревнував, обоє ми закочували істерики, довго сиділи на кухні, вдавали з себе страждальців, я постійно палив, вона постійно крила всіх і вся матом, потім ми довго заспокоювали одне одного, цілувалися, плакали, точніше — я плакав, вона знову вимагала сексу.

Під ранок у мене не було сил, я ставив харківський гурт «Lюк» або поляків «Swietliki», голосно підспівував, або ж, де не було слів, пританцьовував, під завалами нонконформістських лахів намагався віднайти свій матрац, віднайшовши який, стелив постіль собі, їй, нам обом, докурював світанкову цигарку, і ми нарешті лягали спати, шепотілися ще з півгодини, намагаючись не розбудити моїх співмешканців... Так було чи не щодня.

Їй, дев’ятнадцятирічній дівчині, постійно кортіло кудись трафити: на дахи будівель, у калюжі, у бійки, суперечки, у різні халепи. Вона прагнула напитися, втопитися, порізати собі вени, відтяти собі голову, потрахатись із п’яним й жирним барменом, поїхати перекладачем з англійської на семінар феміністок, посваритися з надто релігійною мамою, викладачкою української мови в університеті Хмельницького, і на зло їй не піти на причастя до церкви. Вона вганяла собі в руки коркотяги та цвяхи, постійно обливалась кавою та пивом, постійно щось ненавмисно розбивала, сварилась із продавщицями у ларьках, боляче кусалася під час поцілунків, пиздилась із гопніками, навчалась на романо-германській філології, голосно верещала, зустрівшися з однією зі своїх подружок, пила горілку, статуру мала досить велику, як для дівчини, що за усіма показниками робило з неї щось надто незрозуміле, фактично приречене на безглузду смерть. Але, менше з тим, я її любив. Страждав, коли вона приходила п’яна чи коли бачив її з якимось зі своїх друзів: я ж усе думав, що це тимчасово, що це лише у неї такий період дурнуватий, що все швиденько минеться, як літня злива, але то був лондонський дощ до болю, до крику. А потім, прогулюючись парком, годуючи горішками білочок та ведмедиків, я зустрів одну з її подруг, здається, її звали Женя. Типове кацапське ім’я з відлунням вульгарності.

— Привіт, — сказала мені Женя. Вона навчалася з припустімо Юлею в одній групі. — Привіт.

— Привіт, — кажу я Жені.

— Де Юлька? — питається у мене Женя, яка до того ще й має тата, якогось там письменника, який кудись там наче кандидат, здається, до спілки письменників України чи Росії.

— Не знаю, — кажу, — десь вени ріже або матом єрепенить.

— Зрозуміло, — каже Женя, — сумувати будеш?

— Не зрозумів, — кажу, — за ким?

— Ти шо, — каже Женя, яка до того ж ще зустрічалась із якимсь там Мішей, якого ні ви, ні я не знаємо, тож краще ми не будемо про нього згадувати, про того Мішу. Пішов той Міша в сраку. — Ти шо, — повторює вона, — дурак?

— Ні, — кажу відверто і трохи знічуюсь.

— Вона ж у Данію їде.

— ?

— Не знав? То вона, певно, тобі просто ще не сказала. Так скаже ще.

— Ага, — кажу, підгодовуючи ялинковими гілочками якогось ведмедика.

— Ну все, па.

— Досвіданья, — уїдливо промовив уже в спину кацапчанці Жені і впав на землю з миттєвим приступом абазії.


Ми з припустімо Юлею довго з’ясовували стосунки, хто правий, а хто ні, хто забагато палить, а хто бухає. Потім домовились, що вона, припустімо Юля, все ж таки їде, але на мене не забиває і мене не забуває.

— Домовились, — сказала припустімо Юля.

От бляха, подумав я, от бляха.

Через півтора тижня вона зрулила. О восьмій ранку я провів її до автовокзалу, звідкіля від’їжджають автобуси до Німеччини. Щось там собі плакав, вийшов до Дніпра, милувався казковим, майже міфічним плесом, яким стелилась густа поволока, небо було затягнуте; попередній день був найхолоднішим того літа, а що я з учорашнього дня не був вдома, то блукав у майже зимовій курточці. Спостерігаючи за поодинокими рибалками, я сидів під графіті, що на набережній, і палив цигарки. У плеєр запхнув диск якогось українського слюнтяя, з яким мені було тепліше, безпечніше і сильніше щемило в серці та в сраці.

— Я тебе більше ніколи не побачу, — шепотів я сам до себе, — все, бувай. Пиши, дзвони, готуй тамтешнім дітям канапки, стелися під усяких рудих панків, слухай Сафрі Дуо, а я знайду собі іншу, хоч і пообіцяв чекати. У мене ж характер...

Який же у мене, блядь, характер, подумав я тоді, коли я з бабами стаю якимсь безхребетним і навіть одноклітинним.

Поблукавши Подолом, піднявшись Узвозом до Володимирської, я поплентався додому. Настрій розпогоджувався, я купив собі кефіру, печива і поїхав до старого друга, веб-дизайнера, дзен-буддиста, філантропа й бариги, що торгував комп’ютерними дивайсами... У нього я випив гарячого шоколаду, з’їв досить смачне домашнє печиво, після чого на згадку про дзен-буддиське гаяння часу сфотографувався його кінченим цифровим фотоапаратом...

Тим не менш життя продовжувалося. Перші два місяці я працював лише на дзвінки у Данію, тому що дзвонив їй не менше двох разів на день. Потім взагалі перестав дзвонити, мене підхарило чекати, я почав шукати собі інше кохання, іншу дуру, яка б крила усіх матом і бухала б нарівні з чоловіками. Та знайшов цілковиту протилежність припустімо Юлі. А Юля мені писала листи на електронну адресу, я писав їй. Усе було добре: вона слухала Сафрі Дуо, готувала датським дітям канапки і стелилася під товстих рудих панків. Ходила там на всякі фестивалі, закохалася в Оззі Озборна.

— Оззі — янгол! — кричала вона мені у слухавку.

— Оззі — сатана, — пригнічено відповідав я.

А через рік вона приїхала. Справді, у мене була інша, та й у неї не все гаразд було. Вона бухала, постійно шукала пригод на свою сраку, до того ж срака у неї стала на пару розмірів більшою. На європейських харчах наїла собі і сраку, і черевце, обличчя стало пропитим, а шрами від колишніх порізів та проколів стали помітні ще більше. Нормально, подумав я.

— Що з тобою сталося? — питаю я.

— Усе нормально, — сказала вона.

Справді, вона змінилась тільки зовні, а щодо чуттєвих якихось особливостей, поведінки, манер — якою була, такою і залишилась, ну, хіба що стала більш сексуально стурбованою, почала вимагати більше сексу, але не в мене, я вже був учорашнім днем, я вже давно перестав бути для неї чимось особливим, я маю на увазі, як чоловік я її не цікавив.

— Як чоловік, — казала вона, — ти мене не цікавиш.

— Ти теж, — намагаюсь відплатити тою ж монетою, — як жінка мене зовсім не цікавиш, та і з жінки ти перетворилася на кінчену. І взагалі, я тебе люблю, а ти намагаєшся мене позбутися. Кінчена, — додав я.

— Сам ти кінчений! — почала волати вона. — І взагалі, ти так говориш, наче ти тарган, а я дихлофос.

Із того часу ми почали дружити, вона постійно нарікала на мої риси характеру, вчинки, які їй не подобались, а я, в свою чергу, намагався не ламати їй ребра. Жінок я не б’ю принципово.

А через три тижні вона знову повернулася в Данію. Тепер вже на довше. Але, отримуючи від неї листи, я кожного разу відчуваю якусь важкість, щось тисне у грудях, щось турбує мене — вона мене турбує, її життя. Вона писала мені, що приїде рудий і вони будуть їбаццо. Так і писала — їбаццо. Це, мабуть, італійською, а потім вона писала, що їй нема де жити, що вона лазить Копенгагеном у пошуках помешкання та роботи, що вона частенько ночує в якомусь притулку для дітей Господніх або у якійсь мовній школі, де вона займається вивченням датської мови і малюванням настільних ігор чи щось таке, що, зрештою, не важливо. Вона не працює, живе з якимось чи то Мартіном, чи то Оскаром, чи то Грінкилєм, чи ще з якоюсь бідою, каже, що хоче тепла та ласки, а отримує хіба що великі датські члени, каже, що у неї немає нічого і нікого, що вона бухає з українцями та білорусами, які теж тусують у Данії, що вона хоче одного шістнадцятирічного датського хлопчика, який схиблений на сексі. Клуби, екстазі, суцільні п’янки, Копенгаген, перманентний похуїзм у своєму практичному застосуванні...


3

Було у мене багато чого, були різні випадки, смішні, трагічні, були навіть стосунки з проститутками. Ні, Таня з бульвару Шевченка цілком нормальна, у мене навіть язик не повернеться назвати її проституткою — ну яка ж вона проститутка, коли вона така вся одухотворена, вся така непроституточна...

А от із справжніми хвойдами доводилося зустрічатися й навіть мати якісь справи... Але це був дебілізм, причому сповнений довершеності, я б оце сказав, винятковий дебілізм. Як відомо, він, дебілізм, обдарований рідкісною формою довголіття — вічністю. Перша людина на землі — чи це за Дарвіном, чи з теологічної, ба навіть теософської точки зору — була дебілом. Якщо брати до уваги біблійні писання, то Авель був молодшим, а Каїн — дебілом і т. д. Дебілізм мав місце (а часу він не належить, бо ж він, дебілізм, вічний — час належить йому) і до людства, навіть до планети Земля і Чумацького Шляху, до якого належить наша дебільна галактика, до якої належить Сонячна система. Чорна дірка, пак Ніщо є архаїчною, я б додав, доархаїчною формою дебілізму. Не маю права замінити дебілізм мудаківством, бо пан Ю.І. вже це зробив у своєму приреченому на вічність трактаті, але ці два терміни є досить дотичними...

До Чорної дірки була лише Чорна дірка, отже, цей доархаїчний дебілізм був вічним... і кінця йому не буде, як не буде кінця мудаківству, вселюдському похміллю, антисемітизму й північно-імперському шовінізму. Хоча... хтозна, хтозна...


І це має бути дуже дебільна історія, тому що майже всі дійові особи у ній — дебіли. Ця історія про Сашу, Артура й Антоніо, так-так, саме про того Антоніо, який є носатим греком і жидівською мордою.

Отже, все розпочалось із того, що зустрілися ми всі вчотирьох. Саша був режисером-аматором, який знімав якесь там документальне кіно, Антоніо був сценаристомаматором та оператором-аматором, який написав до того кіна ну дуже вже аматорський сценарій і мав відеокамеру, а Артур був актором-аматором, якого знімали, і він мав художньо вигравати своє життя. Хлопці тільки-но зі зйомок вирішили відзначити закінчення чергового зйомочного дня і запросили мене. Спочатку було пиво, потім ще — коньяк, вони пили горілку, Антоніо навіть покурив травички.

Ми ходили містом у пошуках цікавої локації, де можна було б зняти кілька кадрів для заставки чи ще якоїсь неврівноваженої біди. Саша тихенько, наче кримінальний авторитет, щось розповідав, Антоніо намагався долучитися до товариства кавказців, цитував Лермонтова і якогось кавказького поета, Артур вигукнув «звєрьйо-майо», після чого мені довелось урегульовувати конфлікт. Розійшлись на пляшці дорогого вина, яке Артур придбав для князів гір. Після того, як дискурсивні питання щодо подальшого місця нашої дислокації не підлягли вирішенню, ми несвідомо поплентались до Майдану, звідкіля піднялись Михайлівською на однойменну площу. В Антоніо почалися його панкреатичні приступи, він почав блювати, Артур тримав його за плечі, Саша перепрофілювався в оператора-аматора, мабуть вбачаючи у цих кадрах всесвітнє визнання. Я вдихав весінню прохолоду. Повітря пахло вечором і неприємностями...

Уже не пам’ятаю хто, але хтось-таки угледів розйобану «Волгу» і запропонував покататися.

— Саша, — спитав Антоніо, — вмієш заводити без ключів?

— Навчусь, — сказав Саша, дістав із кишені потріпаної джинсівки ключі від своєї квартири і почав відкривати вікно старенької розйобаної «Волги». Скло не піддавалось Сашиним маніпуляціям, тому до цієї справи долучився Артур і я. Після того, як скло нарешті перейшло на наш бік, Саша з неприхованим болем промовив:

— От курва, — промовив він, — ключі від хати погнув.

— До сраки, — сказав я, — у нас ще одні є.

У замку запалювання стирчали ключі.

— Ні, — каже Антоніо, — це погана ідея.

— У нас поганих ідей не буває, — відповів на це Саша, і ми, відчинивши дверцята, залізли у автомобіль.

— За такі витівки, — спокійно сказав Саша, — штраф якихось триста гривень.

— А їздити ти вмієш? — запитав Артур.

— Умію. Правда, коли я кермую, в усіх починається неприхована істерія, але нам пофіг, ми ж пацани серйозні.

Завівши «Волгу», ми рушили, від недосвідчених перемикань передач нас трясло, заодно трясло і автомобіль. Антоніо стало знову погано.

Виїхавши на Володимирську, ми вирішили збавити ходу, адже їхали ми десь під дев’яносто, і зарулити в якийсь провулок. У провулку ми, як годиться справжнім інтелігентам, «подзвонили мамі до Нью-Йорку» і рушили далі у бік Лук’янівки.

— Нормально! — верещав Артур.

— Ага, — весело додавали ми.

— А ти точно впевнений, що обійдеться лише штрафом?

— Нєбаісь! Я контролюю ситуацію.

— Зазвичай ситуацію контролює мій друг Толя, — сказав я, — але його я поки що тут не бачу.

— Нічого, — кричав Саша, — зараз розженемося і ти побачиш.

— Він ще не помер, — кажу.

— Хто не помер?

— Друг мій, Толя.

Якимось дивом виїхавши на Львівську площу, ми зупинилися, тому що все це нам здалося трохи дивним.

— Це якось трохи дивно, — сказали ми.

— Да, — сказав Саша.

— Хлопці, — почав Антоніо, — а поїхали до блядєй?

— Яких блядєй? — не зрозумів Артур.

— Да нікакіх!

У Антоніо виявилися номера телефонів тайських масажисток та київських студенток. Ми з принциповою наполегливістю телефонували до тайських масажисток, але на тому кінці ніхто не вірив, що ми нормальна молодь, яка хоче розважитись. Зі студентками нам пощастило більше. Нас запросили в якийсь спеціальний салон на Куренівці.

— Я, — кажу, — ще ніколи не бігав по шльондрах.

— Я теж, — каже Артур.

Саша й Антоніо недвозначно переглянулись, з чого я зробив висновки, що вони у масажисток та студенток постійні клієнти.

— У нашу страшну й прагматичну добу стаціонарну дівчину заводити не можна.

— Чому не можна, — запитав я.

— Тому що на цей відповідальний крок необхідно затрачати максимум зусиль, а от дасть вона тобі чи ні — питання.

— А любов? А що, як вона любить? — закотив я очі, імітуючи любов.

— А любов, чувак, це розкіш, яку можуть собі дозволити одиниці.

Коротше, грошей у нас майже не виявилось, тому ми вирішили виміняти проститутку на «Волгу».

Салоном виявилась звичайна трикімнатна квартира. Двері нам відчинив типовий порнокороль, тільки з прибалтійським акцентом. Схожий той король був на Омара Шаріфа, видатного голлівудського актора.

— У нас година коштує тридцять п’ять доларів, якщо хочте поки члени не повсихаються — це коштує стольник.

— А «Волга» підійде? — несміливо питаюсь я.

— Якщо з усіма пристанями й пароплавами, — виявив свою нікчемну дотепність мужик, — то да!

— Ні, — кажу, — звичайна «Волга».

— Хлопці, — нервує порнокороль, — якщо немає грошей, уйобуйте звідси.

— Ні-ні, — каже Артур, — гроші є. Просто нам бартером зручніше.

— Ні, — відгавкується Омар Шаріф, зав’язуючи смугастий халат, — тільки гроші.

— Ти чо’, мужик, — почав нервувати вже Антоніо, — «Волга». По своїх каналах сплавиш її баксів за триста. Нормальна «Волга».

— Та на ній, — кажу, — самого Макса возили.

— Якого ще Макса, — не зрозумів король.

— Лавітє тачку, Максу всаділі нож в живот... — процитував я Касту, — це ж класика.

— Блядь, — здався мужик, — показуйте «Волгу».

Ми спустились униз. Унизу нас чекала розйобана «Волга». Мужик у самому халаті, з під якого стирчало волосся, обдивився тачку, розмірковуючи, чухав собі зад, потім недовірливо глянув на нас.

— Де спиздили?

— На Майдані.

— Де?! — порнокороль був уражений. — Добре, хлопці, тільки з поваги до вашого героїзму...

Ми піднялися нагору, нам запропонували трьох чи чотирьох студенток на вибір. Асортимент був не найкращий. Студенткам було років по двадцять п’ять, а то навіть тридцять.

— Ця, — Саша тицьнув пальцем на більш нормальну.

— Тільки не вбийте її, — процідив нам мужик.

— Я з ними не поїду! — залементувала подорва.

— Дура, — крикнув на неї Омар, — хто тебе питає.


— И хлеб в тарелочке скрипел! — переможно вигукнув Антоніо.

Цинічно відчинивши «Волгу», ми поїхали на ній до Саші. Потрапити до його помешкання нам не вдалося, а все через ключі, які Саша погнув, відчиняючи «Волгу». Тепер уже нервувати почала студентка.

— Спокійно, маленька, все буде тіп-топ, — заспокоював її Артур. — Поїхали до мене. Щоправда, у мене дідусь довгий час жив, але зараз він у лікарні, однак у хаті безлад. Якщо не гребуєте...

— А чого він у лікарні, — спитав я.

— У нього фекалотоксикоз.

— А це що?

— Як би тобі пояснити. Розумієш, у мого діда склероз. Він от-от помре, а окрім склерозу він має надто потужний сфінктер. Дід мій здатен подовгу утримувати гівно у своєму кишечнику. І ось одного разу він забув геть усе. І навіть те, що йому треба інколи випорожнятися. Сидів він чотири дні перед телевізором і не срав. А потім щось там прорвало, і все гівно потрапило до всяких там залоз, шлунку. Розумієш?

— Розумію, — хитаю я головою.

— І що цікаво, — додав він, — що ні грама назовні.

Оце, я розумію, витримка.

— Я не поїду до нього, — сказала студентка.

— Тобі шо папка сказав? — поставив риторичне запитання Саша.

— А шо?

— А те, що ти дура і тебе ніхто не питає.

З Дарниці ми поїхали на Воскресенку, а точніше — на Кибальчича. Біля кінотеатру «Аврора» у нас закінчився бензин, тому довелось пиляти пішки.

Десь о третій годині ночі ми дійшли до помешкання Артура.

Заварили собі кави, напоїли кавою шлюху, і Антоніо попрохав ту роздягтися.

— Роздягнись, — каже Антоніо.

— Я сісняюсь, — заплакала студентка.

— Не пойняв, — не зрозумів Саша.

Я, обперши батарею, тихцем покурював, і мені було боляче дивитися на цю студентку.

Ось так сидячи, я і заснув. Коли прокинувся, то зрозумів, що вже давно ранок і що я весь зіпрів. Страшенно боліла голова. Я обійшов квартиру, нікого не угледів, лише студентка дивилася телевізор.

— А де, — питаюсь, — усі?

— Гуляти пішли.

Ми розговорились. Ця ніч для неї, як вона мені пояснила, була найбільш дебільною: ніхто її не трахнув, Саша, Артур і Антоніо напились коньяку і пішли гуляти районом, вишукуючи гопників. Студентка виявилась дійсно студенткою, навчалась вона на четвертому курсі, сім’я її мешкає у Каневі, а хлопець у Чернігові. Усе це мені здалось надто сюрреалістичним, дебільним, і я, одягнувши піджак, вийшов на прохолодну квітневу вулицю. Більше по проститутках я не ходив. А двоюрідний брат Антоніо, як потім виявилось, сидів у тюрмі за викрадення автомобіля. Коли це трапилось, йому було вісімнадцять років, він був п’яний і розчарований у житті...


4

Спекотним літнім ранком, одразу після нічного заспокійливого дощу, я бігав в одному тільки шотландському кілті й смугастій футболці брудними калюжами і несамовито верещав. Мої гетри сповзли до щиколоток, я весь промок, але мені було байдуже, адже я був ніким іншим, як ахуєнним шатландскім воіном. Принаймні мене так називали гопники. Зрештою, вони поважали мій зухвалий британський однострій, не називали мене підаром, а навпаки, вважали це за чоловічу гідність, якийсь недосяжний для них привілей, яким мене нагородили сановиті друїди з бритонсько-кельтських печер...

Це було ще тоді, коли я мав хоробрість ночувати п’яним на лавках у центрі Києва, ображати тверезих гопників і растаманів, бити вітрини магазинів, ламати пальці об холодильники та падати з балконів на березовий гострокіл. Загалом, було це ще за царя Гороха.

Настрій мав триматися, тому що всі неприємності, пов’язані з іспитами та фестивалями, на яких мені доводилось корчити з себе повного дебіла, закінчились. Мені подзвонила вона. Ну як, у біса, її звали? Неважливо.

— Привіт, — сказала вона, — ми зустрінемось?

— Да, — кажу, — зустрінемось, якщо хочеш.

— Де? — запитала вона.

— Не знаю, — кажу, — давай у ботанічному саду.

За півгодини я був у ботанічному саду. Ми гуляли, курили драп, розмовляли про життя, про секс і про гроші. У неї було дохуя грошей, у неї було дійсно в необмеженій кількості тих сраних грошей.

— У мене їх дохуя, — казала вона про свої гроші. — Можеш про це не думати, — додала вона, — все, що хочеш, я тобі куплю. От що ти зараз хочеш?

— Я? — недовірливо перепитав я.

— Ти, — сказала вона.

— Щоб пішов сніг, — кажу...

Вона промовчала.

Окрім того, що у неї було дохуя грошей, вона була заміжня і їй було тридцять років.

— Скільки тобі років? — запитав я одного разу.

— Тридцять, — відповіла вона. — У мене є чоловік і дохуя грошей.

— Класно, — сказав я, і ми піднялися на якусь гору.

Я її знав не більше тижня, ми кожного дня обідали в ресторані, ходили до кінотеатру, до книжкових крамниць, де вона купувала мені книжки. А потім я поїхав від неї. Просто так, взяв і поїхав. Їй було тридцять, у неї був чоловік, дохуя грошей, ми навіть збирались на тиждень з’їздити в Пітер, а я взяв і втік від неї до прибацаної панкушки з іншого міста. Приїхав я за два тижні. Вона мені подзвонила і сказала, що любить, голос її дрижав, вона плакала. Не плач, сказав я їй. Як я можу не плакати, коли я тебе люблю. На вулиці світило сонце, мені було затишно, і я не хотів, щоб хтось плакав. Давай ти не будеш плакати. Давай, сказала вона, тільки нам треба зустрітися.

Ми зустрілися. Я йшов на зустріч до неї, на вулицю Прорізну, був одягнений у картату сорочку і широкі штані й думав. От бляха, думав я тоді, мені тільки-но вісімнадцять стукнуло, у мене нічого немає, я пишу гівняні вірші, а вона у мене закохалась. Чого вона мене любить?

— Що у мені такого? — запитав я.

— Ти особливий, — відповіла вона, і ми сховались від дощу в темному під’їзді. — Тут темно, — кажу я. — Да, — відповідає вона.

Ми довго сварились, вона не могла мене відпустити, хотіла, щоб я залишився, а я не міг залишитись, я просто не міг. Вона вимагала від мене сексу, хотіла мене поцілувати, але я не давався.

— Ти хороша, — сказав я їй, — у тебе є чоловік, дохуя грошей, і ти маєш тридцять років, але, — кажу, — вибач, я тебе не люблю, просто так, не люблю.


Я мав тоді прекрасне волосся. Воно закривало мені шию, ледь торкаючись плечей, ні, плечей воно не торкалось, а просто — закривало шию. І мене все це відверто задовбало — я взяв і побрився наголо.

— Твою мать, — сказав я, прокинувшись ранком. — Зовсім забув.

Я зробив це на зло всім, хай знають, суки, хай знають... І вона від мене відцуралась. Вона казала, я їду до Нідерландів, а потім до Італії, я буду ходити Європою, а ти не будеш. Мені, кажу, все одно. Вона вивчала мистецтво, і я, мабуть, був одним із її піддослідних. Вплив наркотичних речовин на творчій потенціал, взагалі знущання над тендітним юнаком, над його душею, загалом уся ця порнуха, яка викликає маніакальний інтерес у всяких там психологів, а інколи навіть у психіатрів. Мені, зрештою, було повністю по барабану. Вона рік не дзвонила, ігнорувала мої дзвінкі, а потім весною взяла і подзвонила. Я хочу тебе бачити, ти ж не проти? Ні, кажу, не проти. І ціле літо вона псувала мені нерви, а я псував їй. Одного разу навіть залишився у неї вдома ночувати. Чоловік був десь у відрядженні.

Чоловіка звали Віталіком. Так, я був у неї в квартирі, безпардонно смердів шкарпетками і їв її смачну їжу, пив пиво чоловіка і лазив у його комп’ютері. Потім я попрохав у неї знайти мені на дівіді «Бригаду», вона знайшла, і я всю ніч і ранок дивився «Бригаду», і мені більш за все сподобався той момент, коли Пчьола палив через водолазну трубку. Він палив, а потім їх усіх розстріляли, Сашу Бєлава поранили, потім папа Космоса їх усіх відмазав. Класна була серія.


А на ранок я поїхав бухати зі своєю панкушкою. Вона була кінчена, і від неї смерділо горілкою. Я згадував, як класно було під увімкнений кондиціонер дивитись на дівіді «Бригаду», а тепер у мене алкогольне отруєння й інша біда. Мені було шкода її, ту жінку, яка мала вже тридцять один рік, у неї було дохуя грошей, але я не хотів так жити, як живе вона, вона жила надто мляво, безтурботно, хоч і мала якісь там вищі освіти і займалась мистецтвом. А мені кортіло пригод й алкоголю, мої губи зволожувались під час диких урбаністичних прогулянок, під час вдихання вихлопних газів вантажівок. Проходячи повз будмайданчики, я з завмиранням серця прислуховувався до відбійних молотків і гуркоту падаючої цегли, мене принаджували до себе хвилі міських звалищ і контрасти столиці.

Я тільки-но переїхав у Київ, а вона у ньому жила вже тридцять років, мені не давали спокою нічні прогулянки потягів, які вистукували в кілометрі від нашого будинку, а їй бракувало повітря, я радів, що не видно неба, а їй зорі здавались надто тьмяними, я кінчав від одного погляду на київські новобудови, а вона сварила градоначальство за псування старих районів міста, ми в принципі не розуміли один одного, ми в принципі були різними людьми, нас об’єднувало лише те, що ми обоє ссавці, примати... та, зрештою, яка різниця, головне, що все одразу закінчилось, коли я її образив, зараз уже не пам’ятаю як, але вона мені помстилася, потім вона поїхала на Мальдиви, привезла мені звідти олівця з крабом на пружинці, який я подарував своїй колишній дівчині, і все... прийшов кінець моїм стражданням...


5

Після місяця листування в Інтернеті, я зрозумів, що так далі тривати не може, адже, затягнувши наш епістолярний роман, ми навряд чи зуміємо сприймати один одного поза світовою павутиною.

Це були травневі свята, усі її друзі роз’їхались хто куди. Хто поїхав до Варшави, хто у Будапешт, хто гайнув до Берліну. А вона хотіла до Львова. Я їй і запропонував поїхати зі мною до Львова. Тоді я заробляв небагато, а тому подумав, що до Львова, в принципі, поїхати можна, і це незначною мірою вплине на мій фінансовий стан. Уже потім виявилося, що я помилявся...


Її звали Кірою. Вона була відомою (майже відьмою) київською поеткою, знімала рекламні ролики для телебачення і взагалі була старшою від мене на скількись-там років. На початку для мене ці львівські канікули були не більше, ніж гра, яка дозволяла визначити для себе, чи зможу я бути з такою, як вона. Незалежною, розумною, вродливою.

Ми зустрілись біля залізничного вокзалу. До потягу залишалася година, і ми, вистоявши півгодини в черзі, так і не змогли взяти квитки. Довелося домовлятися з провідниками. Заплативши у два рази більше за реальну вартість квитка, таки поїхали. Дорогою познайомились з якимись хлопцями з Тернополя та Золочева. Досить милі, але я їхав із нею, тому мене, чесно кажучи, дещо нервувало її спілкування з тими хлопцями.

Ранком ми приїхали до Львова...

Десь за годину блукання Львовом, а саме у парку біля університету імені Франка, я помітив деяке потепління з її боку. Я почав у неї закохуватися. Вона це помічала, і я знав, що вона це помічає, однак усе одно її настрій всякчас змінювався, подекуди вона поводила себе агресивно, таким чином виставляючи навколо себе, наче навколо військово-стратегічного об’єкту, паркан із колючим дротом.

Тоді Львів нам видався зовсім маленьким і, коли ми вже втретє сиділи у «Дзидзі», щось луснуло. Але на мою користь... Нас певною мірою зблизили творчі маніпуляції, які кожен вибудовував по периметру своєї діяльності. Вона — як режисер, я — як письменник. Але ідея та зміст були одні й ті самі. Сценарій. Блукаючи Львовом, ми забрели до одної кав’ярні на Театральній, де дві жінки, що неабияк були схожі на сестер, можливо, вони ними і були, наче ті ворожки готували чарівну каву й відпускали кавові зерна. То був справжній кавовий театр, уміло розіграний двома паннами...

Вона хотіла зняти короткометражку, я — написати новелу. Ми, сидячи в мініатюрному дворику на Рибній, вигадували сюжет, і нам це, в біса, подобалось, нас несло до цікавих інтриг, що могли б розгорнутися навколо панн. І це тривало доти, доки ми не зійшлися у трохи неочікуваному для нас обох поцілунку. Поцілунок тривав недовго: ми обоє боялись, що він буде надто тривалим, тривалим настільки, наскільки буває у людей, що давно разом, які вивчили одне одного і знають одне про одного все. Ми ж були ледь знайомі, але і я, і вона почувалися рідними, майже по крові, майже брат і сестра, майже навіки і все таке... без сумніву, у нас були сумніви щодо спільного майбутнього, але вони розвіялися після ночі, проведеної в потязі, принаймні для мене. Ми сиділи одне навпроти одного, як Пономарьов із Лорак, і розмовляли всю ніч, доки їхали додому...

Потім були всякі там притирки, звикання один до одного. Вона щось говорила про хімію, про те, що ми можемо не підійти, але я не дуже звертав на це уваги...

Кіра жила сама, я приходив до неї додому, вона смачно готувала. Іноді ми займалися коханням, іноді — сексом, іноді — просто трахалися. Насправді, вона була моєю першою жінкою, і я волів би, аби була і єдиною...

За освітою вона була режисер, а тому понад усе любила кіно. Ми дивилися багато кіна. Стільки кіна я дивися лише під час депресій, але то була інша справа, тому що я дивився його разом із нею, тому що я любив її, я любив у ній все. Я любив її груди, яких вона чомусь соромилась, я любив її волосся і любив її уста, я любив її голос і те, як вона нервує, як часом закипає від люті — мене ж, навпаки, нічого не дратувало.

У мене було багато її світлин: були відверті, цікаві, стильні, але її знімали інші чоловіки, вона давала мені фотографії, які робили інші чоловіки, але мене це майже не зачіпало, а чого ж мене мало зачіпати, коли я в той момент був із нею, я насолоджувався її тілом, її душею, нею взагалі, а інші… вони були колись. Зараз — я.

Іноді ми пили шампанське і їли бутерброди з червоною ікрою, іноді ми їли якихось екзотичних черв’яків

і людські ембріони, ми пили багато пива і постійно нарікали на те, що товстіємо, я зливався з нею, мені було затишно з нею. Так затишно мені не було ще ніколи. Я намагався не чути її докорів. Іноді мене це ображало, я безжально палив у неї на балконі, але потім швидко відпускало, і я надалі продовжував насолоджуватися тим раєм, який наситив моє життя... Зрештою, тоді і мені не треба було хвилюватися, не треба було тому, що була у мене якась робота, якісь гроші. Так, я не платив за таксі, у кав’ярнях платив лише за себе і, чесно кажучи, почував себе цілком приємно. На початку я не дарував їй навіть квітів, тому що вважав, що це все проза у наших взаєминах, що все це не варте того, щоб на ньому загострювати свою розпещену й блаженну увагу...

На початку липня ми поїхали до її будиночку на Чернігівщині. Колись там жили її прадіди і тому подібні родичі. Для неї то було особливе місце, я б сказав, надособливе. Там проходив історичний простір її дитинства, її споминів та перших дослідів... Я був першим мужчиною, якого вона повезла у Мрин.

Ніколи не мав тяжіння до вуайєризму, підглядання, шпигунських пристрастей та отримання якоїсь інформації нелегальним шляхом. Але тоді, під натиском вітаміну Ц, екстрагованого зі смородини, під натиском ароматів природи, комашиного співу та банальної цікавості, я заліз до її мобільного і прочитав збережене повідомлення до її подруги, де йшлося про те, що я пройшов випробування Мрином і що вона мене кохає.

Її я кохав уже давно. І я їй тоді це сказав, позбавивши себе всіх козирів, дамок, ферзів, тузів у рукавах, усіх потаємних дверей, скриньок, ходів, усіх захованих мап, які мали б привести мене до численних скарбів нового та старого світів... Я відчув себе велетенським пароплавом посеред вузького фіорду.

Вона відповіла мені тим самим, і я, безкозирний, почував себе найщасливішим у цьому світі... Так, у принципі, і було.

А потім ми поїхали відпочивати в Крим. Такий собі досить пасивний відпочинок. Звичайно, ми збирались піти у гори, але я пробив собі камінцем п’ятку, потягнув ногу, та і вона перегоріла швидко, мовляв, скоро вже їдемо, і хоч гори — то прекрасно, але якщо іти, то не на один день, а на вічність, тому що гори — то вічність, а за день до від’їзду нехай негри в гори ідуть...

У Криму знову щось луснуло, але я зрозумів, що вже не на мою користь, та, загалом, і не на її...

Тоді, ще перед Кримом, я покинув роботу, на якій працював, аби проводити більше часу з нею, аби знайти більш пристойну роботу і переїхати жити до неї, завести власне квартирне господарство, мати змогу доглядати за тендітною нею, відчувати, врешті-решт, себе чоловіком, зробити якийсь ривок, оженитися на ній, завести дитинку, виховувати її, інколи, звичайно, сваритися, але так, не особливо вкладаючи у ту сварку сили та уваги... Повернувшись із Криму, я почав щось думати. Десь із тиждень я думав, наступного тижня сів на телефон. Мене чекало швидке розчарування...

У мене почалась депресія. Я знав, що будь-яка депресія закінчується або ж поліпшенням ситуації, або ж самогубством. Останнє мене ані трішки не турбувало.

— Я шукала собі чоловіка, який би вирішив мої проблеми, а знайшла хлопчика, який мені ці проблеми додає...

— Я не хлопчик... Я чоловік, — ображався я.

— Я цього не бачу, — казала вона, на цей раз дивлячись собі під ноги. Зазвичай вона дивилася вгору...

— Звичайно, ти ж дивишся під ноги.

— Не в цьому річ...


Вона ж вирішувала проблеми, була майже самодостатня і хворобливо незалежна, але її безжальні амбіції вперто топтали її природну сутність, її робота вимагала в неї надто принципових і важливих речей, і вона зі сльозами на очах віддавала ці речі. Цими речами було її здоров’я, її сім’я, її я. Розуміти Кіру я не хотів, але, на мою прикрість, розумів.


— ...я хочу сім’ю, дітей, мені потрібен сильний чоловік...


Ще три місяці тому я навіть не збирався ні у кого закохуватися, не кажучи вже про сім’ю, але тепер я її хочу, хочу дитину, хочу здорову їжу і масаж по четвергах...


Чомусь тоді я був уже впевнений на сто відсотків, що це наша остання розмова...

— Хіба ти мене вже не кохаєш? — приречено запитав я.

— До чого тут це? Я не вірю в слова, мені потрібні дії! А сказати «я тебе люблю» — це так, нічого, приємний бонус...

Я думав... У той час я взагалі багато чого думав, мої думки були геть пронизані болем, болем за те, що вона реально казала правду, а я не був спроможний адекватно сприймати цю правду. І ця правда іржавим серпом різала мені мої чудові очі... Тоді вона зняла якийсь свій фільм — мені ж здавалося, що я перейшов на другий план. Можливо, так воно і було, хто знає. Я марнував свій час на дрібниці... Я боявся, і мені, знову ж таки, було соромно.


Я відчував базальтову важкість декількох місяців волочіння розбитими, пожмаканими і протертими до дірок відносинами. І найболючіше було те, що я її таки любив. Любив більше всього, і вона мені була потрібна будьякою. Хворою, злою і жовчною, із кислим подихом із рота вранці і вечірньою свіжістю стегон, з ідіотськими примхами і неголеними ногами, і навіть, якщо так станеться, з обвислими грудьми і старечими зморшками.

І в мене почався розпач... Такий важкий, чавунний розпач...


І дякувати Богу, що не дійшло до того випадку, коли ти намагаєшся докричатись, але тебе вже не чують, коли ти репетуєш що є сили, але твої намагання марні, тому що саме це відчуття незворотності поглинає тебе, як тихоокеанський кит поглинає планктон. Коли кожного ранку ти піднімаєшся з ліжка з однією лише думкою, аби швидше лягти спати. Ти знаєш, що час лікує, а тому благаєш його плинути якомога швидше. Будь ласка, благаєш ти, швидше, швидше, немає сил терпіти ці муки, немає сил щоранку чекати вечора! Вона вислизає, і ти не спроможний нічого вдіяти, тому що рано чи пізно вона вислизне, вона піде і тобі буде здаватися, що вона живе якимось тихим безтурботним життям. Та пішло воно все, кричиш ти в розпачі, падаєш обличчям у паркетну підлогу і схлипуєш — я люблю тебе...

Але вже занадто пізно щось вирішувати — залишається чекати, поки сплине час, болючий час...

І ти не знаєш істинну причину, чому вона пішла від тебе? Можливо, через поганий секс, або дійсно ти надто довго не виходив з дитинства, або просто вона тебе банально розлюбила, як це буває дуже часто: тільки-но вона усвідомила, що кохає тебе, аж раптом проходить деякий час, можливо місяць, і в неї вже немає козирів, лишається лише один — піти, і вона йде. А до того часу, поки вона не сказала, що кохає тебе, у вас все складалося пречудово, вона тримала тебе своїм мовчанням, ти тримав її тим, що вона дійсно тебе кохає, але, зрештою, все минається, минає запал, пристрасть, ваші стосунки стають поволі дебільними, і, в принципі, винен у всьому ти, тому що тобі було замало уваги, ти почав викидати коники, намагаючись привернути таку важливу для тебе її увагу. І ось одного разу вона вирішила викинути власний коник, такий болючий для тебе, але це був її останній шанс зробити тобі боляче, і вона тим шансом скористалася... Тобі боляче, тобі не було так боляче від того разу, кола інша те саме зробила з тобою...

Пішла ти! — знову репетуєш, але це не допоможе, ти занурюєшся в розпач, тебе пресує, тебе каламутить, але ти продовжуєш чекати — і так, бляха, все життя...

І ти так і не вийшов зі свого дитинства і вже, забувши її, щоранку прокидаєшся в невиліковній депресії, іноді твої друзі розповідають щось про неї, що бачили її з одним крашеним виродком, але тобі пофіг, ти лише іноді дозволяєш собі поринути у спогади, коли ви були разом і коли ти своїм щастям, яке, зрештою, тривало недовго, поволі накопичував борг, який треба буде віддавати...

І ти несподівано усвідомлюєш, що в цьому житті немає нічого, крім твоєї душі, твоєї любові і того, блядь, боргу, який ти не зможеш ніколи повернути, принаймні у цьому житті... Про це і поговоримо...

І дякувати Богу, що до цього не дійшло...

Через деякий час наша криза таки минулася. Все стало на свої місця, а я став її сім’єю. Моє кохання перейшло до іншої категорії. Категорії назавжди. Цього зі мною ніколи не було, я ніколи не мав змоги відчути таке піднесення. І мені нестерпно хочеться постійно просити в неї пробачення. Просто так, за все, за все, що не так, і дякувати їй за все, що так. Кіра зрозуміла, що моя відповідь — любов. Після цього ми з нею побралися, я влаштувався на пристойну роботу, вона народила мені сина. Він був схожий на мене і вже в три роки вільно читав українською, російською та англійською мовами.

Борг мені був прощений. Я надто наполегливо вимолював його в Бога, і кінець кінцем Бог пробачив мені все моє щастя…


6

І ось що цікаво, мені майже всі дівчата говорили, що я і вони — зовсім різні люди. Ми такі різні, казали вони, ти такий, а я — така. І тоді мені хотілося просто стріляти в голову. Без попередження, брати і стріляти в голову цим дівчаткам, тим більше, що довгий час свого життя я був затятим жінконенависником. Це вже зараз я розумію, що я просто боявся їх, і ці страхи важкими чавунними пластами лягали на дно моєї підліткової свідомості, не даючи змоги вільно відчувати себе у чоловічих компаніях. У цьому можна угледіти деякий алогізм, але моя власна збочена психологія вбачає коріння проблеми саме у цьому. Я був не впевненим у собі, відчував жовчний дискомфорт, коли сидів у транспорті поруч із вродливою дівчиною — було гірше, коли вродлива дівчина до мене зверталась. Я переживав дивні емоції та відчуття. Мої ноги ставали ватяними, серце збивалося зі звичного ритму, а дихання прискорювалось. У мене пітніли долоні, і я не знав, куди себе подіти... При спілкуванні з дівчатами я завжди виглядав бовдуром. А найжахливіше те, що вони це помічали і сприймали мене не інакше, як бовдура...

І було мені погано від них, а їм від мене, і було мені погано просто так. І було мені погано, тому що у двадцять років, не маючи хронічних хвороб, я інколи посмоктував валідол, я мав нікчемний вигляд і важку печінку. Мені треба було зав’язувати з усім цим лайном, зайнятися якимсь видом спорту або, у гіршому випадку, мистецтва. Ну, не знаю, записатися в авангардисти, зображувати на своїх полотнах пеніси. Або малювати ілюстрації до пісень гурту «Канібал Корпс», або писати пісні для гурту «Канібал Корпс», або піти в народні лікарі і лікувати нещасних діточок, хворих на ДЦП, різними травами. Утім, я можу стати і музикантом, навіть композитором, домогосподаркою або ним, нічним прибиральником, я зможу писати романи й енциклопедичні словники, я братиму від життя лише здорову їжу. Можливо, усі мої негаразди саме через їжу. Я більше не можу харчуватися пельменями, зразами, соєвими битками та іншим напівфабрикатом. Смажена картопля вже не викликає в мене такої зацікавленості, а канапки з сиром перед «нє радісь ти пастаранам» вже не такі смачні... Відпусти мене, Господи, чуєш, відпусти мене туди, де зелена трава, де немає асфальту, де меблі розставлені по феншую, а в холодильнику чекає на мене здорова, гармонійно поєднана всілякими там мінералами та бетакаратинами їжа, я хочу бігати весняними ранками в парку, зимовими вечорами не вилазити зі спортзалу, хочу мати біцепси, трицепси, трапеції, пахнути хочу, немов занурений у спеції, чи як там було за Положинським? Я намагаюся дійти до цього, але нічого подібного не існує. Мені потрібно, але нікого це особливо не бентежить... Я задихаюсь у місті великому, у місті маленькому, в бібліотечних склепах та музичних крамницях... Мене ненавидить телевізор, і тому він показує дивовижно знайомі речі, усміхнені обличчя, нещастя, яке вирішується на користь хороших хлопців, телевізор показує мені хороших хлопців, цнотливих дівчат і повну наркозалежність. І, що цікаво, я нормально до нього ставлюся, я не ненавиджу його, я не вдаюся до популярних теорій щодо зомбування і телезалежності. Це все настільки набридло, що, як і політика, звучить надбанально і навіть вульгарно. Я просто вимагаю від життя поліпшення своєї долі, цікавості свого життя, а що отримую? Хворий організм і нецікаві фестивалі, які організовують європейські культурні центри. Весь свій вільний час я проживаю з літературою, у літературі, весь свій вільний час література проживає у мені. Ось де залежність, ось де зомбування, у мене навіть у комп’ютері на робочому столі сірий напис на білому тлі: «literature». Ось вона, хвороба, пся крев!

Загрузка...