Цього ви не знайдете в Яндексі

Розділ шостий. Мої університети

Коли ти почуваєш себе скотиною і відчуваєш, що скотина у тобі перемагає людину, саме час влаштуватися на роботу або піти кудись навчатись. Суспільство побудовано таким чином, що яку б нішу ти не займав, ти у будь-якому випадку займатимеш одне з найнезначніших і найбрудніших місць у цьому соціальному місиві, тобто навіть якщо ти напівбог чи пак письменник, ти поет чи ти просто маєш багато грошей, або твої батьки мають багато грошей, ти пишеш трохи кращі картини, ніж писав Тулуз-Лотрек, ти граєш у преферанс краще, ніж хтось із твого кабаку, ти пиздиш гопників і при цьому займаєшся здоровим сексом без усіляких там пігулок, ти президент цієї країни, ти лабаєш кращий в області гівнопанк — у тебе обов’язково життя складатиметься якнайгірше.

Тому, якби я був президентом цієї країни, я б відмовився від президентства, тому що я розумію, як же це, зрештою, жахливо бути президентом країни, яка тебе завжди буде ненавидіти. І тій ненависті будуть сприяти всі продажні структури від історичних факультетів до газет і параходів, в залежності, звичайно, від влади майбутнього і влади в країні зокрема. Тому бути президентом — не для мене, і краще я піду працювати сторожем, а ще краще — піду навчатися.

Моє навчання в першу чергу було зумовлене примхами моєї турботливої мами зробити з мене як мінімум дипломата міжнародного класу. Коли я був маленький, всі так і казали, що, йобана рот, ти будеш дипломатом, ти ж вундеркінд, ти ж такий-пересякий. Мене віддали навчатися у кращу школу нашого невеличкого міста. Давай, казали вони, вчись, будеш дипломатом. Йобана рот, додавали вони.

І я вчився. Погано вчився, тому після шостого класу мене одразу викинули з цієї школи і сказали, що не буде з мене дипломата. Тепер усі мої родичі казали однозначно: йобана рот, казали вони. Нічого, сказала моя турботлива мама, все буде якнайліпше. Тоді я, наче остання прошмандовка, тягався по різних театральних гуртках, музичних школах, репетиторах англійської мови, бо ж я все одно мав стати дипломатом міжнародного класу. Я перейшов до іншої школи. Як мені пояснили, теж з англійським ухилом, але не було там ніякого англійського ухилу, тому що, потрапивши до ліцейного класу, — а тоді, здається, у кожній школі був такий, — я з учителькою англійської майже нарівних спілкувався тою самою англійською. Наступного року мене вигнали з того ліцейного класу, де пріоритетним предметом була англійська, і перевели до іншого класу, де пріоритетним предметом було трудове навчання. Труди у нас були п’ять разів на тиждень, учитель нас молотив — причому в прямому сенсі — киянкою, а однокласники молотили один одного, теж, ясна річ, киянкою і не тільки, адже були вони всі з радгоспного району і гуртожитків, де панувало царство антисанітарії...

Одного разу я привів свого батька до школи і заникав його в коптьорці, де у трудовика нашого бухали його колєгі. Батько поспостерігав за тим, що відбувається у нас на уроках, після чого киянкою дав по балді трудовику і забрав мене з тієї школи, віддавши у звичайну, теж гопівську, але розташовану найближче до нашого будинку школу. На ту пору я тільки-но перейшов у дев’ятий клас, а це свідчить про час статевого дозрівання у суміші з іншою бідою, такою як алкоголь, цигарки, мацання дівок і навіть травка.

Коли мені було п’ятнадцять років, весь мій час складався виключно з вільного часу, я нехтував саморозвитком і взагалі нехтував усім, до чого мене спонукали мої нещасні батьки, та мені, зрештою, було пофіг, бо ж я був найрозумнішим і сам міг вирішувати, що мені потрібно, а це, як не крути, круто.

За десятий клас я прочитав усього, здається, п’ять книжок, захопився хіп-хопом і закінчив навчальний рік з однією четвіркою та двома трійками. Решта були двійки.

Але, незважаючи на те, в атестаті у мене не було жодної трійки, а самі лише п’ятірки та четвірки. Далі я поступив до одного київського вищого навчального закладу, де постійно висів на волосині, але мені було настільки по барабану, що, з’являючись на одній із десяти пар, я вмудрявся складати свої грьобані сесії...

Я не знаю, навіщо знову пустився у відвертості щодо мого життя, згадую ті нікчемні рефлексії, бо ж то все не є моїми університетами, а є нічим іншим, як піт на яйцях бабуїна, як лайно зіпсутого носорога (десь я це вже чув), бо ж з усього, чого мене вчили, я можу згадати тільки те, що не можна крутити ручки та важелі верстатів. Фактичними моїми університетами було читання і життєві помилки, на яких зазвичай вчиться молодь, а ще моїми університетами були конфузи, відверто негативні вчинки, спілкування з п’яними роботягами, поїздки на дачу та на море, а так і потяги разом із провідницями-істеричками, дуже рідкі настанови батька, ще рідші сльози матері, бойфренд моєї бабці Філіп, який пройшов Афганістан, Нікарагуа, Чехословаччину та інші точки. Моїми університетами були роботи, на яких я працював, потопельники, яких я бачив, похорони, на яких я стояв із кам’яним обличчям, музика, яку слухав, синці, які загоювались, ранки, вечори, доміно, бійки, наше малолітнє злодійство, зрештою, дійсність, яка триває...

Одного разу полив дощ, я засмутився, відчув, що життя поволі скочується донизу, пролітають найкращі миті моєї молодості, мною оволодіває хандра, туга та жагучий біль за безцільно прожиті роки. Було у мене ну надто багато вільного часу. Я читав і писав, я слухав музику і дивився з комп’ютеру художні фільми, я почав збирати фільми, я почав створювати власну колекцію дійсно хорошого кіна, я навіть намагався дивитися телевізор. Зрештою, все це мене підхарило — я бажав людського спілкування, волів щось робити, бодай якось утамувати амбіційні потреби свого чоловічого «я».

І тоді я знайшов обмокле від дощів оголошення, яке висіло на сірому, одинокому, як і я, стовпі. Мене, а заразом і всіх інших запрошували на роботу до однієї україно-білоруської фірми, яка займається виготовленням усіляких харчових добавок і спецій. Я, звісно, подзвонив туди, і мене запросили на співбесіду. Розмовляв зі мною досить чемний і привітний чоловік років сорока-сорока п’яти, сказав, що, попри зовнішній вигляд, я йому підходжу і з двадцять третього числа, тобто через три дні, можу приступати до своєї роботи, тільки є одне прохання, принести на завтра трудову книжку, паспорт і ідентифікаційний код.

— Добре, — відповів я.

Робота моя полягала в охороні об’єкту, а саме складу, на якому ці всі добавки разом зі спеціями зберігались. Я мав працювати добу через три.

— Нема питань, — відповів я.

І робота, і гроші якісь зароблятиму, і вільного часу повно.

— Заїбісь, — сказав я сам собі вже вдома.

Мене оформили охоронцем складських приміщень, видали мені форму, познайомили з працівниками складу, симпатичними дівчатами з бухгалтерії та наказали вночі в ніякому разі не спати.

— Добре, — відповів я. — Не спати! Чому б і ні! — тримаю марку такого собі позитивного штемпа. — Все буде гаразд, — показую американський жест, що символізує всьо оукей.

Виділили мені коптьорку. В принципі, не погана така коптьорка. Телевізор, шафка, канапа, на якій не можна спати, дві тумбочки, столик, якісь гідранти на випадок пожежі, проводи, електричний чайник, мікрохвильова пічка і два вазони з кактусами. Квіти нам не довіряли.

Все було чинно і благородно.

Я заступив, у формі почував себе якимось еФБееРівцем чи спецназівцем, загалом все було чьотко. Відкривав велику зелену браму, через яку проїздили вантажівки, привозячи й увозячи товар, намагався спілкуватися з працівниками складу та з дівчатами, що працюють у бухгалтерії. Однак дівчата виявились тупими й не здатними вести цікаві розмови. Сприймаючи мене не більше ніж охоронця, вони були глибоко вражені моєю інтелігентністю, високою культурою та освіченістю. Я намагався розмовляти про якісь новинки європейського кіно, а вони сказали, що нещодавно дивилися «Дзвінок-2», я намагався торкнутися літературної теми, а одна з них почала співати дифірамби Дену Брауну, інша сказала, що їй подобається Франсуаза Саган, а ще інша мене приголомшила тим, що вона полюбляє класику.

— Справді? — зрадів я. — А що саме?

— У дитинстві я читала «Спартака».

Живопис та прикладне мистецтво їх взагалі не цікавили, лише шанувальниця класики була якось на виставці зі своєю свекрухою.

Віднайшовши розчарування, я поплентався до складських приміщень.

— Здоров, малий! — звернулись до мене працівники. — Що, перше чергування?

— Да, — відповів я.

— Нічо’, — сказали вони, — у нас нормально, всі привітні, робота, малий, у тебе — шара.

— Нормально, — кажу, — нормально.

— Да, — відповіли вони.

— Ясно, — кажу, — а взагалі як, нормально?

— Да, малий, — відповіли вони, — класно.

Так шо сидів я у своїй коптьорці, книжечку читав, відчиняв ворота, впускав, випускав. Нормально загалом...

А потім до моєї сраної комори завітав один із працівників. Було йому років тридцять п’ять, мав він значне пивне пузо, червону монголоїдну пику, невеличкий шрам над верхньою губою, який, хочу зазначити, навіть прикрашав його. Ще б пак, він же мужчина.

— Новенький, — констатуючи протягнув він.

— Да, — звів я плечима, знічуючись.

— Нормально, — каже він, сідаючи на канапу. — Мене, до речі, Миколайовичем звуть. Олександр я.

— Да, — кажу, замріяно вдивляючись крізь вікно вдалечінь шкільної площадки.

— Шо да? — ображається Миколайович Олександр. — Шо да? Я тебе шо, питаю? Я кажу, що називати мене не інакше, як Олександр Миколайович.

— Добре, — відказую я, вмикаючи електричний чайник. — Каву п’єте?

— П’ю, але не зараз, і взагалі, — каже, — я до тебе не для цього прийшов. Я до тебе ось чого прийшов. Ти, малий, ще малий, а я маю тебе вчити. Розумієш, — каже він, — життя повне незрозумілих речей.

— Да, — кажу, — розумію.

— Так от, — продовжує він, — життя як воно є, в принципі, нормальна штука. От погодься зі мною, я брехати не буду, я правду кажу. Моя мати читає газету «Жизнь».

— Моя бабушка, — кажу, — теж читає газету «Жизнь».

— От бачиш, — говорить він, заварюючи собі каву, — я тобі, у принципі, міг би бути батьком.

— Дякую.

— Ні, не дякуй. Тут справа в іншому. Ця газета — ніяке не життя. Життя — тут, — і він пристрасно почав калатати себе у груди, — так синку, тут. Життя... Любов, ненависть, робота, яку ти робиш, повітря, яке ти вдихаєш, це і є життя...

Ну, подумав я тоді, який же він словоблуд, шо він чеше, подумав я тоді. Чого він намагається домогтися цією водою, цими тупими фразами типу «життя — це життя, тому що це життя». Ким він хоче мені здатися? Філософом? Знавцем душ людських? Ким?

— Ти, малий, зараз певно думаєш, ким же цей дядько хоче здатися. Філософом, знавцем душ людських? Ні, синку, тут зовсім в іншому справа, зрозумій, що життя складна штука, тут варто бути обачним, у цьому ділі головне — труд. Що зробило з мавпи людину?

— Нічого, — кажу, — не зробило з мавпи людину.

— Тобто... — не розуміє Олександр Миколайович.

— Мавпа, — кажу, — це мавпа, а людина — людина. Ніхто ж не говорить, що з горобця вийшла ворона.

— Дурак, — каже він мені, — праця зробила з макаки людину, праця! Ти слухай старого...

Нічого собі старий!

— ... він тобі діло розкаже. Поки ще я живий... Розповім тобі одну історійку. Жизнєнну. Поїхали ми якось у Москву, а морда у мене азіатська, так шо набили мені оту морду оті бритоголові... Тьху, це не та історія. О! Ось це — ця! Коротше, була у мене дівчина. Жили ми з нею нормально, я її частенько натягував, та я і зараз можу кого завгодно натягти, та це і не важливо, так от, поїхав я до Москви якраз тоді, коли мені оті голомозі морду натовкли, на заробітки, ще позаминулого року... Слухай мене, чо’ відволікаєшся? Це буде тобі доброю наукою, вчися, поки я живий... приїхав я з Москви і учув неладне, що дівчина мене любити перестала. Ну, думаю, не любить вона мене. А у неї там якісь проблеми з зовнішністю, та я, в принципі, теж не принц, та і характер у неї дурнуватий, та й ім’я у неї тупориле, ну, думаю, все, з таким переліком вона мене і розлюбила. Ну не дура? Вирішив я перевірити, чи любить вона мене. Лежимо, значить, ми в ліжку, а я кажу їй, щоб лізла вона під ковдру. Лізь, кажу, під ковдру. А вона лізе і починає мені того, ну, ти зрозумів. Я її разок упиздив... так, іноді бив я її для профілактики... кажу їй, що вона дура. Просто лізь під ковдру. І сиди. Я перднув. Нормально так бздонув, сиди, кажу, під ковдрою. Якщо любиш — сиди, а вона як вистрибне з-під ковдри, і з балкона, з четвертого поверху, як чкурне, а наостанок прокричала мені, що в труні вона те кохання бачила, якщо воно перевіряється таким чином. І все, ногу собі поламала, і більше я її не бачив.

— А її, — питаюсь, — часом, не Феодорою звуть?

— Ні, — каже, — Ахінацеєю, та яка, в пизду, різниця.

— І я так думаю...

— Вона з Тернополя. Так що я хотів тобі показати цим прикладом, що тримайся свого кохання, не знущайся зі своєї коханої, не їзди в Москву, бо там голомозі, і, взагалі, ти нормальний малий, нам такі потрібні.

Олександр Миколайович підвівся, зробив останній ковток кави і пішов на склад.

— Не бзди, малий, — сказав він мені наостанку, і ці слова видалися мені найрозумнішим, що він сказав за ті півгодини, скільки сидів у мене в коптьорці. Нормальні слова, подумав я, треба запам’ятати.

Все і було б нормально, якби мене не вигнали з роботи. Сталося це дуже швидко. Під час того самого першого чергування, коли усі розійшлися, я закрив ворота, шлагбаум, увімкнув зовнішнє світло. Цілий день я стояв у кедах, ноги мої добряче зопріли і тепер, вночі, коли похолодало, почали мерзнути. От біда, подумав я тоді, треба щось робити. Поставив кеди на батарею, а сам ліг на канапу, засунув ноги під ковдру, ну, щоб зігріти їх більш-менш. Під ритмічні поскрипування брами, шелест целофану на вулиці, під брехання собак із сусідських територій я заснув.

Розбудив мене окрик, як виявилося, директора цього складу, який ще не пішов додому, а залишився працювати. Як на директора складу він виглядав дуже молодо і більш-менш інтелігентно.

— Дружочєк, — сказав він мені, — нє спі.

— А я не сплю, — промовив я крізь сон, — я кімарю.

— Докімарілся уже, — холоднокровно промовив він і наказав мені відкрити браму та шлагбаум (щоб мати змогу виїхати), що я і зробив.

Ранком прийшов добродушний начальник охорони і благополучно звільнив мене. У трудовій було вписано час прийняття на роботу і час звільнення. Прийняли мене двадцять третього, а звільнили двадцять четвертого. Круто, подумав я тоді, я б’ю всі рекорди. Тоді я навіть забув настанови Олександра Миколайовича, забув оте незрівнянне його «не бзди». Тоді я і намагався не бздіти. Мені виплатили дев’яносто гривень за мою відпрацьовану добу і відпустили на всі чотири сторони. Мене це цілком влаштовувало: ноги мої більше не сиріли, очі не злипалися, все було чинно і благородно, немовби я тільки-но народився, побачив перші промінчики сонця, мої перші ковтки повітря, мої перші досліди.

Насправді ж мене не звільнили, але було б прикольно ось так полетіти з роботи. Мабуть, прикольно. Але я далі працював, мене зневажала одна бухгалтер, яка вважала мою роботу лакейською і навіть не удостоювала мене елементарним вітанням, вона, здавалось, мене не помічала навіть тоді, коли брала пломбовані металічні тубуси з ключами, вона щось питала, я відповідав, але все одно мене не існувало. Зате я добре затоваришував із її подружкою, досить гарненькою, молодою. Вона працювала у них дизайнером, з чого саме, я і не знав, не знав навіть, як її звуть, але ми іноді розмовляли, вона не була такою тупою, як усі інші, чи, можливо, вона була просто наймолодшою. Я потайки мріяв, що вона мене покохає і залишатиметься на ніч у моїй коптьорці, де ми б кохалися, пестили один одного, мріяли про спільне майбутнє, але замість цього вона порадила мені піти працювати в Макдональдс.

— А чого, — запитала вона у мене, — ти не йдеш у Макдональдс? Я у твої роки працювала у Макдональдсі.

— Це примітивна робота, яка забиратиме у мене чимало вільного й не тільки вільного часу. Тим більше, тут я працюю виключно з ідейних міркувань.

— Яких же це міркувань, хлопчику?

— Ідейних.

Маю зізнатися, що мені лестило те, як вона мене називала. Вона мене віч-на-віч і позаочі називала хлопчиком.

— Розумієш, — ми були на ти, — я людина, яка має мислити, але робота здебільшого заважає мислити. А тут нічого не робиш, тобі платять бабки, а ти ще й мислиш. Тим більше, ця робота — данина суспільству, мовляв, погляньте, я не сиджу на шиї в держави, хоча у неї особливо і не посидиш, я працюю, я заробляю гроші, я маю соціальний статус. Статус охоронця складських приміщень. Тріпочіть, Гегель і Кант! Зрозуміло?

— Ага, — каже вона, — зрозуміло. Ти, мабуть, щось вигадуєш. Ну, оповідання там усілякі пишеш чи вірші, мемуари якісь...

— Щось типу того, — кажу...

— Віршики? — чомусь перепитала вона...

— Так, — відповідаю, — віршики...

Зрештою, майже усі, хто працював не руками, мене зневажав, але я скорився: чого мені має не вистачати уваги чи поваги якихось менеджерів та бухгалтерів. Зате робітники, а особливо робітники складу, мене любили. Олександр Миколайович, потім два брати-близнюки — один худий, а інший гладкий, — Антоніна Федорівна, водії, електрики та інша необхідна мішура. Вони постійно заходили до мене у коптьорку, віталися, пропонували випити або питались якоїсь поради щодо заповнення документації, накладних. Одного разу мене змінював мій змінник, Сергій. І побачивши, що я щось дочитую, подивився, що ж я читаю. У моїх руках з образою для себе він побачив томик повістей Чехова. Спочатку його це трошки спантеличило, потім здивувало, його брови якось дивно насупились, обличчя стало схожим на страуса ему.

— Шо за гівно, — сказав він. — Там, у шухляді, порнушка лежить. Краще б її почитав, ге? — і він почав мені якось неоднозначно підморгувати, мовляв, ми ж пацани шо нада, а ти тут соплі розводиш...

Мене це трішки засмутило, але все ж таки це був чи не найбільш прикрий випадок із колєгами. А так все було чинно, благородно. Але згодом на мене забили й інші бухгалтери, вони вважали мене розумником і честолюбцем, вони вважали, що я дивлюсь на них зверхньо, а тому у помсту також дивились на мене зверхньо.

А одного разу начальство, генеральний директор та його заступник, довідалися про мою літературну діяльність і вирішили, що я був би непоганим копірайтером для їхньої фірми. Мені давали на зміні роботу, яку я виконував за ніч, заробляючи на цьому рази в три більше, ніж охоронцем. Я був уже не останньою фігурою у фірмі, але, здається, я забрехався. Я так само пив із робітниками, і мене так само, ба навіть більше, зневажали бухгалтери. Однак я довго не протримався, пригостив Миколайовича Олександра пивом з копченими крильцями, здав зміну, дописав рекламний проспект і з радістю звільнився...

Яке ж було кайфове відчуття, відчуття, немов ти щойно зазнав катарсису, він тебе очистив, він тебе заново народив, і тепер ти маєш можливість весело крокувати зеленою набережною повз роздягальні і тапчани, повз сонних бомжів та закриті діжки з квасом. Тобі підграє весела, трохи пафосна музика, ти зважаєш лише на неї, тобі добре, і майже ніщо не може зламати твого чудового настрою, ніщо не може змусити пожовтіти цю свіжу зелену траву, що розстеляється під ногами, ніщо не вплине на плин часу, ніхто не вкраде твоє щастя, бо ж твоє щастя у тобі самому, і один вираз тебе супроводжує, лише один: не бзди.

Як же насправді чудово, думаєш ти, і тихцем, помалу підбздьовуєш. Помалу, щоб оточуючі не відчули неприємного, прогірклого, спертого запаху тих газів. І все ж таки, щоб там не було, підбздьовуєш... І думаєш, що це і є життя, коли сам до себе кажеш не бздіти, а насправді бздиш і сам же собі не зізнаєшся. Ось воно, життя...

Життя, як казав один мій знайомий, — це життя, тому що це життя. І хоч він і був без перебільшення дурнуватим, усе ж частка правди в цьому виразі існує. А життя — це наполеглива праця і результат, який ми очікуємо від тої самої наполегливої праці. Окрім служби в охороні, я мав ще кілька робіт, причому майже всі вони не відповідали моєму покликанню та фаху. Одного разу, коли ми переїжджали з однієї квартири на іншу і коли працювали вантажники, я, маючи не досить хлипку структуру тіла, принципово відмовився їм допомагати і навіть наостанку на шпалерах хімічним олівцем вивів фразу, яка не сподобалась мені самому: «Працювати має бидло, я — інтелігент». Одразу, написавши це, я відчув легке поколювання нижче пупка: те поколювання було нічим іншим, як соромом. Через півроку мені довелося працювати вантажником на приватному соєвому заводі чи не соєвому, а якомусь напівфабрикатному. Одним словом, моя основна задача полягала у розвантаженні мішків із соєвим борошном, із якого далі виготовляли соєве м’ясо, всякі там домішки до яловичої тушківки, битки соєві та іншу туфту. Спочатку я працював два дні на тиждень. Більше я просто фізично не мав змоги. Після першого трудового дня додому мене ніс мій друг Антоніо, потім я вже ходив сам, але через силу. Через місяць я адаптувався і не гірше за інших чоловіків розвантажував мішки з соєвим борошном. Коли розвантажуєш протягом чотирьох годин, то ще наче і не ненавидиш свою роботу, а далі — єдине бажання: стати отим самим мішком із борошном і більше ні про що не думати. Нехай інші за тебе думають і вирішують твою соєву долю.

— Та ти нормальний малий, — казали мені мужики на роботі.

— Да, — відповідав я.

Іноді можна було попрацювати на навантажувачі. Тобто така махина, чимось схожа на трансформера або Вольтрона. Живиться вона від акумуляторів, що знаходяться ззаду, має два сталевих роги, якими ти підчіплюєш піддон із нагромадженими мішками на ньому і везеш на склад. І коли ти працюєш на цій-от штукенції, то час плине набагато швидше, ніж коли ти розвантажуєш, і тому не встигаєш сісти, як тобі кажуть, що давай вали мішки тягати, чи ти взагалі обурєл. Звичайно, ти не обурєл, тому покірно йдеш розвантажувати, а фурам немає кінця і краю. І ти вйобуєш, інакше не скажеш, саме вйобуєш, як останній папа Карло на цій недолугій планеті, і тобі здаються дивними пророцтва наукових фантастів початку двадцятого століття, які передрікали повну заміну людської фізичної праці на працю машин. Але конвеєр — це ще не повна заміна. І єдине, що мене тримало на цій роботі, що за годину роботи ти отримуєш більше, ніж отримує середній менеджер на тому самому заводі, де ти пашеш. Завод був приватний, і власник досить шанобливо ставився до своїх працівників, навіть до вантажників та охорони... І от тоді, коли ти працюєш, для тебе не існує нічого того, що існує для решти мешканців цієї планети. Не існує глобалізації, війн, революцій, не існує польових командирів та агресивно настроєних хасидів, тут діти не підриваються на мінах, а є лише ти, мішок із соєвим борошном і фірма, яка годує польових командирів та агресивних хасидів замінником свинини — соєвим м’ясом, тим самим напівфабрикатом із генетично модифікованої сої, який є нічим іншим, як щирою відрижкою глобалізації...

Одного разу я зібрався звільнятись із цієї роботи.

— Вибач, — кажу бригадирові, — не хочу померти молодим, та і на такий-сякий лептоп я вже заробив, навіть більше. Давай, — кажу, — звільняй мене.

— Через тиждень, — каже мені бригадир, — необхідно знайти тобі заміну.

— Добре, — кажу.

У цей час якраз були травневі свята, і робітники заводу разом із вантажниками добре відзначили ці самі свята. Вони жерлу горілку так, наче ніколи її не жерли. Вони тамували свою алкогольну спрагу на десять років уперед — я не потрапив на їхній банкет з відомих причин, адже горілку я майже не п’ю, а тим більше в такій кількості.

— Ні, — кажу, — хлопці, ви мене пробачте, але я — пас.

— То і пасуй на хуй, — пожартували вони, і я навіть не образився.

Наступного ранку приїжджає власник і починає вишиковувати всіх працівників заводу. — Падли! — кричав власник, худорлявий інтелігентний хлопчик рочків двадцяти п’яти.

— Падли! — кричав він.

Усі винувато хитали головами, мовляв, так, падли, ніхто ж не заперечує.

Виявилось, що учора хтось забув вимкнути на пожежному щитку якийсь запобіжник, який треба вимикати обов’язково, а також хтось забув вимкнути навантажувач, акумулятори якого в цей час заряджались від якогось там фільтру, що примикав до цього самого пожежного щитка. Одним словом, задимілись акумулятори, спрацювала пожежна сигналізація, на склад приперлись пожежники, побачили дим і почали гасити. Виламали двері, піною та водою зіпсували п’ятнадцять мішків із борошном і якусь-там особливу халабуду, де зберігався харч для собаки Бруно, яка мешкала на території заводу. Оскільки власник мав досить ліберальні погляди на життя і шанобливо ставився до працівників, то:

— Падли, — почав він, — я хочу знати, хто не вимкнув запобіжник і хто не вимкнув зарядку для цієї штуки, — він тицьнув пальцем у бік ображеного навантажника. — Я нікого бити по голові не буду, але і гладить теж не збираюся. Той, хто це зробив, відповість доганою від колективу і звільненням.

Знаючи, як хлопцям потрібна ця робота, знаючи, що їм потрібно годувати дітей, дружин, купувати горілку, мати стаж, адже до пенсії залишились якихось п’ять-сім років, я зробив крок уперед і, наслідуючи Тома Сойєра, який звільнив від покарання Бекі Тетчер, голосно, але з невеличкою хрипотою промовив:

— Ето сдєлал я! Тільки я не падла, — сказав я, після чого навіщось додав, — перепрошую.

— Вважай, синок, що в тебе немає роботи, — сказав він надірваним істеричним голосом.

— Нема за що, папа, — сказав я і пішов збирати речі.

Увечорі хлопці зробили мені прощальну вечерю із портвейном і пивом, як я люблю.

— Ми, — сказали вони, — у тебе в боргу. Дякуємо, малий.

— Да, — кажу.

— Ми вирішили тобі піднести невеличкий подарунок від колективу, який ти врятував. Ось, тримай.

І вони презентували мені два мішки соєвого борошна.

Ідучи додому, я викинув ті мішки через паркан, на територію сусідського молокозаводу. Нахуя мені те борошно?

І таких робіт у мене було безліч. За чотири роки я був і кур’єром, і рекламним агентом, і касиром, і продавцемконсультантом у книгарні, і продавцем порнухи на Петрівці, і вантажником, і охоронцем, і прибиральником, і автомеханіком, різноробом, і кореспондентом у столичній газеті, і помічником режисера на одному з найпопулярніших телеканалів України, і розклеювачем афіш, я був безробітним і поетом, вважаючи і це роботою, яка, на жаль, не приносить грошей. Але найяскравішою роботою в моєму житті була робота актором драматичного театру. Усе почалося, коли мені було трохи більше шести років. Тоді я почав ходити до театральної студії, у якій акторську майстерність нам викладав Віктор Олексійович Коломієць, артист нашого міського театру імені ТеГе. І він — я маю на увазі не ТеГе, а артист театру — мене повів на, як би зараз сказали, кастинг, де мене оглядав смішний дядько, у якого ім’я теж було нівроку. Алім Іванович. Директор і головний режисер театру. До мене він ставився досить добре, і я не міг збагнути, чому всі його називають гандоном. Вже потім для себе я зробив деякі висновки.

Мені одразу надали головну роль, де я мав грати сина Василя Симоненка. У кінці вистави я повинен вибігти на сцену буквально на п’ять хвилин, вислухати прощальну промову поета про те, що наді мною тополі й верби затріпочуть якимось листям, після чого Симоненко повільною ходою крокує до небуття, а я залишаюсь на радість мамі та державі. На прем’єру запросили всіх. І мера, і самого сина Василя Симоненка, і ще там когось, Бенюка, здається, чи Богдана Сильвестровича — хто там пам’ятає той страшний дев’яносто другий рік? Але факт...

Сам син поета, на відміну від мене, був бидлуватим, але йому все одно якісь там громади вручили ордер на трикімнатну квартиру. Мер мене одразу полюбив, став моїм заступником і меценатом моїх дитячих поривів. Він для мене був Омельченком, а я для нього — Кличком.

Після цього були ще вистави, роль хлопчика-дебільчика у п’єсі Карпенка-Карого «Суєта», головна роль у п’єсі Горіна «Браво, Маестрику», де я був Маестриком, роль двоюрідного племінника Ромео у виставі того ж Горіна «Чума обом домівкам вашим» та інше. Я пам’ятаю своє зоряне минуле, як мене впізнавали в транспорті люди, як запрошували на телебачення, радіо, як мене годував шоколадом завше пропрезидентський мер Олійник...

Добрий був час. І не дарма я зробив акцент саме на цих двох моїх роботах, власне, не зробив акцент, а просто так трапилося, що вантажник і актор — неоднозначна паралель і досить цікаві професії, а головне, популярні. І в будь-якому випадку, що б тебе не гризло, хто б тебе не кусав, як би важко не жилося, ким би ми не були — поетом чи каменюкою, — варто залишатися людиною... І хоч я маю ну дуже вже шкідливий та збитошний характер, теж здатен на деякі вчинки, гідні людини з честю, яку я втратив ще у школі... і це саме тому, що найбільш гріховні люди — це діти, і Мрожек це довів...

У школі я мав образ замріяного хлопчика. Я був бунтарем і диваком. Мене любили дівчата і недолюблювали хлопці. Не всі, звичайно, але недолюблювали. Я не був у класі найсильнішим, не був забіякою, й оцінки мої бажали бути кращими. І, незважаючи на погані оцінки, був я одним із найрозумніших у школі, мене постійно запрошували на всілякі вікторини, такі собі інтелектуальні конкурси, де завжди був один і той самий приз — збірка віршів Ліни Костенко. У мене було сім таких збірок.

У третьому класі я вхитрявся ховати зошити з поганими відмітками під сусідський килимок. Я це робив тому, що за двійки отримував паском по дупі, але моя дитяча наївність не передбачала такого повороту подій, як те, що сусіди іноді цей килимок витрушують, а значить, знаходять ті зошити. Вони повертали ті зошити моїй турботливій мамі, а вона, у свою чергу, ховала їх до мого ранця, чого я не помічав. Одного разу в мами увірвався терпець, і вона мене добряче відлупцювала. Нормально, подумав я тоді, нормально. Коли був я у восьмому класі, моя мама переїхала до Києва, залишивши мене на виховання вулиці. Я став покидьком. Це було пов’язано з великими грошима, які мій батько пречудово умудрився заборгувати якимсь рекетирам. Це був дев’яносто сьомий рік, коли рекет і дрібнобуржуазний бандитизм ще мали значний вплив на суспільство та деякі його прояви. Батько сказав, що йому впадло заробляти ті гроші — нехай приходять і вбивають. Мама ж не хотіла залишатися вдовою, тому вона поїхали до Києва шукати ліпшої долі. Віддавши батьків борг, вона з ним розлучилася і сказала, що розлученою почувається краще. На канікулах я приїздив до своєї мами і волів залишитися жити у Києві. Ні, сказала мама, я тебе поки що не потягну. От закінчиш школу — аж тоді. Тому я чекав закінчення школи, щоб переїхати жити в Київ, розпочати нове життя, розпрощатися з усіма минулими друзяками, проблемами, залишити після себе купку лайна, а з собою взяти лише все необхідне. І я дочекався...

Тоді мені потрібен був мегаполіс, шум автомобілів, сирени швидких, ринки та площі, інфраструктура з усіма її перукарнями, молочними магазинами, аргоцентрами, мережами ресторанів та авітамінозом. Мені як повітря були необхідні метрополітен і трамваї, тролейбуси та маршрутки дальнього спрямування, річковий вокзал, скло, метал, каміння, банки та біржі, бляді та фунікулери, філії американських церков, де збираються побиті цвяхами та сережками діти урбану, мені потрібен був важкий рок металевих та гіпсокартонних вулиць, колоністські замашки власників торгових кварталів, підземні переходи, сталінський ампір, автомати з кавою та банкомати, збіговиська представників різних молодіжних і не тільки субкультур, книжкові крамниці, полиці, ринки, музичні крамниці, скульптура, архітектура, цигарки та розбиті слоїки з молоком, з іржею, з кров’ю, з клеєм, з цукром, сиропом та з олією, на якій мав би послизнутися бодай один порядний Берліоз. Я прагнув ніжності, жорстокості, вбивств, народжень трійні, магнітів і сталактитів, вирізаних апендиксів та випадкових перехожих, радіоактивного повітря, повітря з важкими металами та розбитих мрій... Усе це міг мені дати Київ.

Усе необхідне і складало всі мої речі. У двох звичайних, навіть не дорожніх сумках я перевіз свої пожитки. Це була пара брюк, дві теніски, дві сорочки, з півтори сотні касет із музичними записами і десяток зошитів. Усі інші речі були настільки стаціонарними, що взяти їх з собою означало би просто порушити їхню гармонію з місцем, де вони лежали чи до чого були прикручені. На цих речах навіть пил не витирався — настільки вони були стаціонарними й органічно приживленими до свого місця. Через деякий час я забрав настільну лампу й однокасетний магнітофон.

Я страшенно втомлювався, я ненавидів мегаполіс разом з його інфраструктурою, музичними та молочними магазинами, склом та камінням, трамваями та блядями — я ненавидів Київ. Зрештою, Київ так само ненавидів мене, щоразу підкладаючи мені свиню... І вже зараз я розумію, що ідеальне місце для мого проживання — це невеличке городішко з трьома кривими вулицями, де практично немає молоді й дискотек, це невеличкий будиночок з ізразцовой пєчкой, годинничок на стіні, який вистукує тихий плин часу, затишний парк, де стоїть гіпсовий пам’ятник загиблим воїнам, це шкільна спортивна площадка, де футбольні ворота збиті з соснових копилів, це березняк, ліщина, альтанки та рабатки, клумби, одноповерхові, заховані в соснових гаях лікарні, це луки й одинокі тополі, це тихе поскрипування велосипеда, це розплавлена смола на розбитих шляхах, це коні, що хвицають своїх пропитих господарів, це нетопирі, що ненароком залітають тобі в кватирку, це волосінь, що заплуталась на твоєму вудлищі, це спокійне невибагливе життя... Головне, звичайно, щоб був Інтернет...

Тільки тепер я розумію, що Київ — це столиця попси та несмаку, що вся культура зосереджена у, будемо її називати так, провінції, а Київ — це лише невеличка можливість те все реалізувати й донести до суспільства, але він, куплений і розбещений, вимагає не мистецтва, не культури як такої, а продажності, попсовості, несмаку та багато сил. Наразі я жалкую, що місцем свого проживання я обрав саме столицю, а не, припустімо, Франківськ, Львів, Харків, нехай навіть Ужгород або Чернівці. Але, звичайно, це краще, ніж місто, де я народився, тому що те місто — це київська Борщагівка в мініатюрі, це смердючий залізничний вокзал та не менш смердючий приміський автовокзал, де важко знайти затишну місцину, де культурним центром є супермаркет, який служителі капіталу переробили з «Дитячого світу». Моє місто — то є глупе, як ніч, місто, то є Середня Подніпрянщина, де живуть переважно воістину глупі, як ніч, люди. Іноді, приїжджаючи туди, я з острахом починаю спостерігати за тим, як глупі люди ламають свої долі, роблять такі вчинки, які робити не слід, і не тому, що це погані вчинки, а тому, що в принципі всі вчинки такі, все життя таке, і це життя не насправді, а здається, узагальнене виразом «поки що», і, власне, живучи там, принизливо для себе усвідомлюєш, що живеш не по-справжньому, а поки що. Поки що я так, а далі якось буде, і звичайно, що буде краще, всі вірять, що буде краще, але краще не стає, і люди продовжують жити всім цим очікуванням, створюючи тимчасові магазини, кафе, ресторани, у театрі ставлячи одноразові постановки, які граються десятиліттями для одних і тих самих тридцяти відвідувачів, у бібліотечних фондах містяться одноразові книги, які майже не читаються, на місцевому телебаченні немає архіву, тому що мало не все знімається наживо, і багато хто мислить таким чином, що ось зараз я ще трохи так проканаю, а потім придумаю щось краще, переїду, наприклад, у Київ... І це, бува, чи не найкращий варіант, переїхати у Київ, де діаспора нашого міста настільки насичена, що йдучи навіть малолюдними вуличками Києва, які, слава тобі, залишились, хочеш-не-хочеш, а стрінеш когось зі своїх земляків. Та життя у Києві в них складається з постійного пошуку помешкання і роботи, іноді ночівлі в знайомих, приведення свого життя у розчесане, ба навіть пристойне становище, але не усім це вдається, багато хто повертається обідраний і голодний додому, на рідні землі. Просто-на-просто: я вийшов із села, проте село із мене не вийшло. У цьому випадку я не говорю про себе особисто, тому що у мене трохи інша ситуація, я вже пустив корені. І незважаючи на це, я ніколи не був киянином і залишусь до кінця своїх днів провінціалом із середньої Подніпрянщини. І слава Богу.

А одного разу в мене почалася депресія. Отак. З нічого. Нє, ну не те що зовсім уже з нічого, вони у мене завжди виникають наприкінці весни. Приблизно у травні. Мене починають парити люди, я довго не можу кінчити, постійно мучить усвідомлення непотрібності та втрати себе. Муляє думка про майбутнє: що ж робити далі, де шукати порятунку? Може, звернутися до Бога, написати петицію президенту, нехай він виділить мені тисячу гривень на ліквідацію моїх примітивних потреб, нехай зробить мене популярним, влаштує одну із багатьох обділених доль нашої країни, йому ж, президенту, це ніфіга не коштує...

Звісно, що не коштує, йому взагалі на тебе насрати, як, зрештою, й усім іншим, тому що у тебе депресія, а наркомани, депресивні хлопчики, бродячі монахи у цьому суспільстві нікому не потрібні, так що зважай на це і роби щось сам. Я і робив. Лягав на канапу, їв канапки, блукав спекотними вечорами по засмаглих вулицях міста, принципово не поповнював рахунку на мобільному телефоні, скаржився на життя й намагався абстрагуватися пивом, книжками та кіно... Я передивлявся усе, що можна передивитися: від малобюджетних студентських та фестивальних робіт до малобюджетних бойовиків, знятих у Сан-Дієго. Я дивився два тижні поспіль, передивляючись за день по п’ять-шість фільмів. Я читав книжки. Обирав автора, йшов до бібліотеки або до комісійного магазину, брав усе, що написав той чи інший автор, знову ж таки лягав на канапу, запасався канапками й читав.

До мене іноді дзвонили друзі, пропонували поміч.

— Може, тобі чимось допомогти? — співчутливо питали мої друзі.

— Позичте гривень триста, — відповідав я.

Вони цинічно клали слухавку.

— На хуй, — так само цинічно промовляв я в порожнечу коротких гудків і, не звертаючи ні на що уваги, продовжував спустошувати себе та холодильник. Окрім усього цього, я мав купу проблем із навчанням, із дівчатами, із алкоголем і тютюновою залежністю, конфлікти з друзями, де призвідником конфліктів завжди був я.

Одного з таких депресивних вечорів я вискочив на вулицю, зловив попутку, доїхав до залізничного вокзалу, сів у потяг і вирушив до західного кордону. Через проблеми з військкоматом у мене не було закордонного паспорту, не було двохсот доларів, не було нічого, що допомогло б мені якось перетнути кордон...

Якусь там кількість годин я їхав у запльованому, просмерділому копченою ковбасою вагоні разом із гуцулами, які були схожі скоріш на персів чи пакистанців, аніж на слов’ян. Гуцули виявилися досить скнарими, тому вони їли мої харчі, куплені на одній станції під Києвом, а я не пив їхньої горілки. Я палив свої цигарки, а вони — мої. У дорозі ми багато розмовляли (цього вони не жадували), дивилися правді у вічі, розглядали дівчат, які їхали в Лодзь, розмовляли з дівчатами, які їхали в Лодзь. Були ті дівчата з Харкова, тому гуцули якось сторонилися їх, але, зрештою, така інтернаціональна та космополітична річ, як горілка, розв’язала їм язики, і вони решту шляху нешляхетно бубоніли про шляхетні речі...

У Львові мене зустріли мої подруги Інга та Дзвінка, яким я допомагав писати одну з їхніх інститутських робіт одразу після трагедії на Скнилівському летовищі. Інга мешкала у Львові, а Дзвінка в Рудно, тому ми всі поїхали до Інги. Вона порадила їхати через Волинську область до Хелму, тому що там більш ліберальні й поблажливі прикордонники, але я стояв на своєму й хотів до Пшемислю. Ранком ми пішли на ринок, придбали все необхідне, взяли в борг у хлопця Інги, такого собі відгодованого західноукраїнського бичка, триста доларів і вирушили на залізничний вокзал.

Як було вже зазначено, закордонного паспорту в мене не було, проте у мене був наш, український паспорт, яким я неодноразово рятував собі якщо не життя, так нирки або свободу. Зазвичай мєнтів дуже ображає відсутність паспорту. Цей паспорт був як звичайнісінький паспорт, але замість печатки групи крові у мене була цікава печатка чогось іншого. Незбагненного жовтого, надто підозрілого кольору. Зазвичай я казав, що це міжнародна печатка недоторканності, тому що мій батько якийсь там дипломат та дипломант усіляких міжнародних премій і ним опікується сам Хав’єр Солана разом із чорномазим Кофі. Мєнти ніколи не вірили, а от усілякі охоронці й працівники пропускних служб цілком довіряли мені.

Із цим самим паспортом я намагався перетнути польський кордон. У мене нічого не вийшло, тому довелося дати всього-на-всього двісті п’ятдесят доларів і три пляшки горілки. Три пляшки, щоб провести ще сім.

У той час, коли я перетнув кордон, ця безглузда витівка видалася мені дійсно безглуздою. Я не мав ані мети, ані грошей, ані бодай якогось настрою блукати незнайомою мені країною, де живуть колишні поневолювачі українського народу, які розмовляють на майже не зрозумілій мові. Тобто мова більш-менш зрозуміла, але ж я польською ні бе ні ме, і взагалі, взагалі, шо за, шо за, шо за шиза, браза?!?! На руках у мене було трохи більше п’ятдесяти доларів. Це приблизно сто шістдесят злотих. Що я міг купити на ті гроші? Хіба що поїсти трошки. Так, сьогодні, завтра, ну максимум післязавтра. А житло, а інша біда. І взагалі, якого милого мене туди понесло, до цих ляхів, до цього сраного Євросоюзу?

Прикольно, подумав я тоді, прикольно...

Ніколи не отримував від різних асоціацій та закордонних культурних меценатів ані грантів, ані грошових дивідендів на літературну діяльність за кордоном. Ці гранти полюбляють отримувати різного роду письменники та поети, які за кордоном ніхуя не роблять, а чешуть лише язиками, як же ж у нас, за кордоном, файно, і як же ж у вас, в Україні, погано. Потім вони приїжджають на Батьківщину і починають або бухати, або випускати чергову книжку про те, що національна свідомість, дух українства ще не згасли, і ми маємо — але доля месії лягла на мої плечі, — тож я маю підняти тебе, о багатостраждальна нене, з колін. Потім вони деякий час бухають, знову їдуть за кордон і вмирають десь там у швейцарських або австрійських Альпах чи в Татрах.

І чим довше вони здихають, тим більш легшає багатостраждальній нені, яка для одних закінчується десь на кордоні між Тернопільською та Хмельницькою областями, а для інших простягається від Луганська до Кривого Рогу...

Нічим не відрізняючись від загальної маси поляків, я крокував вечірнім Краковом і збирався вирушити вверх Віслою до Освєнциму. Мав же я хоч раз побувати десь там, куди, в принципі, можна і про що знають усі. Так нечасто буває. Заплативши двадцять п’ять злотих, автобусом я доїхав до Освєнциму, де пробув три дні. Там мені теж удалося заробити. Полазивши горищами чесних ляхів і німців, я віднайшов із сотню старовинних монет, польське та австрійське срібло, монети фашистської Німеччини та деякі протестантські кулони й медальйони початку минулого сторіччя. Це все, як і краківські, тарнувські та жешувські здобутки, я зможу продати дяді Маріку, єврею-націоналісту, що мешкає у Катовіце, євро так за триста-чотириста. Цим я і жив там, у Польщі, десь до року, трохи менше. Я нишпорив горищами, сплавляв надбання нації за півціни знайомому єврею і непогано себе чухав, власне, не те що непогано, а в принципі досить пристойно. У мене було широке поле для літературної діяльності, я знімав недорогі кімнатки у пансіонатах, які найчастіше здавали гладкі німкені, точніше, польки з тевтонським корінням. Я блукав містами та містечками Польщі, лише Польщі, бо далі мені було нецікаво. Шенген мені не світив, а в Чехії ще у дитинстві я виблукав кожну стежину. І знаю в Чехії усіх: від пана Мілана до пані Мілани.

Я вивчив польську, я вивчив чеську, словацьку, я спілкувався з угорцями ламаною фінською, а з білорусами — англійською. Я був своїм у дошку. Я писав. Переважно вірші. Мене вітали в кожній компанії Польщі, у кожному магазині чи супермаркеті мене пропускали без черги, зі мною віталися всі Кваснєвські на світі, мене любили так, як любили мого дядю Серьожу.

І... було б класно, якби я зараз не брехав, а розповідав правду, що у Польщі я дійсно займався літературою, але переважно вивченням її, що я блукав містами та містечками, але мені було настільки самотньо, що співав українською російські пісні, чіплявся до перехожих, злодіював по магазинах і супермаркетах. Я знайшов двох відморожених панків, які погодилися привести мене до свого сквоту, де я прожив із місяць, поки нас не накрили поліціянти, які поводили себе так, наче ті панки зараз любитимуть їх у сраку. Мене відпустили, навіть не спитавши документів. А що б я їм показав? Український паспорт із тупорилим жовтим розмивом, який мав бути групою крові. Я і дотепер не знаю своєї групи крові, і якщо раптом Цой спитає мене, яка, чувак, у тебе група крові, то я не знатиму, що відповісти, не знаю, скажу я йому, а він скаже, що вона має бути на рукаві. І мені закортіло стати ізраїльським солдатом. Не знаю, чому саме ізраїльським, але закортіло страшенно.

Потім я поїхав до Варшави. Уперше за п’ять місяців. У Варшаві я поцупив із супермаркету кілограм картоплі, і мене затримали. У відділку мені пояснили, що якщо ти українець і на нелегальних умовах, то тобі краще не красти. Добре, відповів я, і мене відпустили, забравши п’ятдесят євро за клопоти.

Після Варшави я знайшов тих самих циган із в’єтнамськими телевізорами і запропонував себе в якості бариги травою.

— Це ж Європа, — сказав я. — Тут усе можна.

Вони покрутили вказівними пальцями біля скроні й російською пояснили мені, що займаються лише паленою технікою і що я дурак.

Мене тягало зі сторони в сторону, я оселявся у різних пансіонатах, які дійсно тримали гладкі німкені. І одного разу мені все остопиздило і я осів. Не пам’ятаю де, не пам’ятаю як, але мені було класно... І вже потім, коли повертався додому, проїжджаючи польсько-український кордон, я склав одну ліричну пісню. Щось там про не спи, моя рідна земля, прокинься моя Україно...

Ну добре, не я склав, а «Мандри», все одно я забив на всіх болт... Бо стомився...

Це місто виглядало надто пафосно і водночас безтурботно. Його мешканці постійно всміхаються і радіють усьому, наче божевільні. Ти намагаєшся їх наслідувати, але з цього виходить прикрий ідіотизм, ти розумієш, що так не звик, що у твоїй блудливій батьківщині так не роблять, що там усміхаються лише тоді, коли на це є вагомі причини. Але душа бажає бути одним із мешканців, щоб тебе прийняли за свого, казали тобі: «О, пся крев, ти один із нас». І ти справді один з них, хоч і тече в тобі східнослов’янська кров, але політично відчувати себе європейцем куди кайфовіше...

Я мешкав у кімнаті, яку мені запропонував один мій товариш із амбасади. Таргани, дерев’яна підлога, іржаві труби, але все було досить чинно, благородно, навіть пафосно, як і місто, у якому я зупинився. У кімнаті поруч мешкала одна старенька жінка, таку у нас назвали б пупорізкою, але то інше місце, інший час, інше середовище, де старенька жінка — то лише старенька жінка і не більше... У неї було щось із головою, тому вона кожен день зі мною знайомилась.

— Привіт, — казала вона кожного дня, — мене звуть Матильда. А тебе?

— Артем, — відповідав я кожного разу.

— Ти українець? — питалась вона.

— Так, я українець, а ви, певно, полька.

— Саме так.

І потім вона довго і пристрасно розповідала мені, що у неї є донька й онук Юліус, який має от-от приїхати, але ані онук, ані донька не приїжджали і, скоріш за все, не приїдуть. Принаймні найближчі декілька століть. Це знали усі, але Матильда була впевнена, що якщо не в обід, то під вечір точно вже приїдуть.

І я подумав, як же, мабуть, їй класно отак щодня чекати своїх рідних і бути переконаною, що вони от-от мають приїхати, знати, що вони тебе не забули, люблять, приїдуть до найкращої у світі бабусі, і нехай її звуть Матильда, нехай у неї не все гаразд із пам’яттю, із головою, але ж приїдуть, тому що вони її люблять, так само, як і Матильда їх любить...

— Так, звичайно, — казав я їй, — скоро приїдуть.

А потім Матильда засинала в моїй кімнаті десь у фотелі або ж на канапе і спала до обіду або до вечора, а потім просиналась — якось виразно, начебто погоджувалася з моїм існуванням — і йшла до своєї кімнати або вниз, до бару, випити чаю або з’їсти якесь тістечко. Після того я бачив її лише чергового ранку...

— Привіт, — знову казала вона, — я Матильда...

Я нічого не мав проти того, що вона існувала майже в колі мого життя, що вона була чимось надто близьким до мене. Можливо, той добрий і ласкавий пан з України — то єдине, що її тішить наприкінці життя...

У той час, коли Матильда спала, я виходив у місто, блукав вуличками, збирав листя, мрійливо задивлявся на католицькі дзвіниці, щось собі міркував, виловлював пожовклі уривки фраз бакалійників, жахливий кантрі польською мовою, що лунав із проїжджаючих автомобілів, чекав чогось, іноді знайомився з мешканцями міста.

— Привіт, — відповідали вони мені і посміхались.

Дивно, що у цьому невеличкому місті живуть майже одні старики. Молоді я і не бачив, хіба що з десяток школярів, які курили траву за музеєм історії міста. Тут усього дві школи, як пояснили мені місцеві, причому одну збираються розформовувати. Усі валять до Варшави або до Лодзю... Але, що цікаво, курвів тут чимало, до того ж усі вже порядно підстаркуваті та якось досить статечні. Це, мабуть, компенсація за Лодзь та Познань, у яких курвів я майже не бачив.

Досить дивно я себе відчував, перебуваючи сьомий місяць у Польщі. Мені ще ніколи не було так спокійно, так легко і так затишно. І здавалось, я мав чимось віддячити цій країні, ну не знаю, написати, наприклад, оду Речі Посполитій, або поему про здобутки польського народу, або історію в гуморесках і назвати її приблизно так: «Історія в гуморесках: Ян Казимир — Олександр Кваснєвський». Можливо, я мав присвятити все своє життя Польщі, продати душу якомусь загадковому Кшиштофу або ще комусь... Але Польща від мене не вимагала нічогісінько. Навіть закордонного паспорту. Патрульні ще жодного разу не зупиняли мене, можливо, через мій надто європейський вигляд, а можливо, просто я ще не зустрічав справжніх жорстоких польських патрульних, які стріляють у голову тільки за те, що ти українець...

Якось увечері я прийшов до свого пансіонату й застав у себе в кімнаті Матильду. Вона ґречно привіталась, навіть запропонувала зварити мені кави.

— Ні, дякую, — відповів я, — вже вечір, я потім не засну.

— Артеме, — каже вона своєю застарілою польською (у неї виходить «хартьєм»), — до мене завтра приїде онук. Юліус.

— Справді? — кажу я з афектованим подивом.

— Я ж тобі розповідала сьогодні, — нервує Матильда. — Забув?

Мене це трохи збентежило. Тю, думаю...

— Так, — кажу, — звичайно...

— І донька. Каща. Давай це відзначимо. У мене збереглася ще пляшка недорогого, але досить приємного вина.

Чому б і ні, думаю, можна.

— Чому б і ні, — кажу, — можна.

— Я зараз, — заметушилась Матильда й зникла в коридорі.

Я сів у фотель, у якому так любила покуняти стара, й узяв у руки журнал, який, певно, до мого приходу читала Матильда. На стіні вистукував годинник у вигляді черниці. Звуки, які доносилися з інших кімнат зливались в один шумовий потік, і, здавалось, час начебто зупинився, зупинилось моє серце, рух життя разом із ним, я затамував подих, хотів якомога довше не дихати, але якийсь вишневий кисіль просочився в мої артерії, і я почав засинати. Не дивно, що в цьому кріслі Матильду завжди хилило на сон...

Мене пробудив невиразний крик, німецька лайка, метушня в коридорі. Одягши свого улюбленого светра з колючим горлом, я вийшов у коридор з’ясувати, що там трапилось. Кімната Матильди була відчинена, навколо бігали спантеличені люди, хазяйка пансіону, яка кинула мені не досить привітне «чєшчь» і зникла у одній із кімнат. Я зазирнув у кімнату Матильди і різко відвернувся. Під стелею висіли капронові колготи.

Подейкували, що до Матильди повернувся здоровий глузд і вона збагнула, що до неї ніхто не приїде. Можливо, це правда, а можливо, щось інше побудило стару так скінчити...

Мабуть, це нормально, я маю на увазі, такий кінець для такої жінки, мабуть, це звичайний кінець звичайної людської трагедії. Але чи варто заглиблюватись у трагедію кожної окремо взятої людини, чи варто копирсатись у чужих душах, шукати зачіпку для порятунку і чи не випре той порятунок ще більшою трагедією?

Я поквапився виїхати з цього міста в пошуках чогось нового, чогось сильнішого за мене, нового розуміння всього та порозуміння з усім чи що? Звичайно, страшенно не хотілося їхати, і навіть не тому, що затишна місцина приваблювала своїми анемічними вуличками, своїми невиразними капличками, своєю бездіяльністю — просто шукати щось нове не було сил і бажання, а жити все одно десь доведеться.

Я безжально долав кілометри, відстані, милі, я проїжджав вокзали, села, містечка, неодноразово, мабуть, проїжджав і це місто, але не зупинявся, не мав сил ніде зупинитись... Я просто їхав собі назустріч не місцю, а часу.............