Дім у Бейтінг Голлов

Бруклін, 42 вулиця

Бруклінська Сорок друга вулиця у Боро-парку - неприваблива й одноманітна, як і решта навколишніх вулиць. Взимку - чистіша, ніж улітку. Восени - тепліша, ніж навесні. Промислові зони від узбережжя Нью-Йоркської затоки - Сансет-парк і цвинтар Зеленого лісу - причепилися до неї, мов п’яні дружки, щоб, не дай Боже, вона від них не злиняла. Її перестрівають, точніше - перетинають, мексиканська П’ята Авеню, китайська Восьма і хасидська Тринадцята, а в одному місці над нею висить металева споруда сабвею, що накриває собою весь Нью Утрехт. А все решта, як і повсюди, - пральні, крамнички, пекарні, перукарні, школи, костели, синагоги, будинки, самотні авто, що, здавалося, ніколи не зрушуються з місця, і мешканці, які, здавалося, ніколи не помирають.

Із пагорба Сансет-парку відкривається панорама бухти, видніється шпиль католицької церкви і долинає гамір П’ятої Авеню. П’яту заселяють латиноси: там продають сомбреро, ковбойські чоботи, а на тесаних паличках - жовте, обчищене манґо у формі розквітлої квітки. На пагорбах парку мексиканці з ранньої весни і до пізньої осені грають у футбол, на який дивляться їхні багатодітні родини, попиваючи холодні напої і заїдаючи час вареною кукурудзою. Мексиканці мають багато часу, може, тому вони постійно їдять і грають у футбол. У футбол вони грають навіть мовою, кидаючи круглі слова один одному в обличчя, з широкими усмішками кукурудзяних зубів. Ресторанчики на П’ятій Авеню пахнуть соусом чилі, обцаси блищать мідними підковами, плачуть діти і лементують жінки, обмотуючи довгими чорними косами свої плечі та витираючи ними заслинені писки своїх дітей. На релігійні свята вони влаштовують процесії - з солодким співом, що лоскоче вухо, та з іконою ґваделупської Діви Марії на чолі. Процесія розтягується на кілька кварталів і святково вдягнені вірні розкидають перед образом, який на дерев’яних ношах несуть четверо чоловіків, червоні квіти, що їх відразу ж розтоптують тисячами своїх ніг. Шлях процесії встеляється пережованою квітковою масою, точно позначаючи її початок і кінець, тобто життя і смерть.

Далі, покинувши співучих мексиканців та їхню музичну й солодкаво-кислу, як достигле манґо, П’яту авеню, йдучи під гору, проминувши нічим не примітну Сьому, опинитеся у Китаї. Якщо це кінець січня, то китайський Новий Рік вийде вам назустріч, але якщо ви не встигли, то червоні пасма реклам із золотими гієроґліфами рекламуватимуть щойно засмажених пекінських качок, вивішених на гаках у широких вікнах ресторанів, або дешеві китайські товари у притиснутих один до одного магазинчиках.

Сухі, як листки тютюну, китайці, майже не розмовляючи англійською, зазиватимуть до своїх крамниць. Тут так само веремія. Так само заслинені зі сну діти на зів’ялих руках своїх матерів. Китайці у футбол не грають, зате багато курять; їхні цигарки дешеві та смердючі. Вони курять і ріжуться в карти, вони голосно викрикують, вони пахнуть жиром тлустих качок і лаком для меблів. У китайських овочевих крамницях продають різні приправи і зелень, аромати прянощів забивають перехожим носи і мало не збивають із ніг. Запах риби довгим хвостом плентається за вами, б’ючи навідмаш, як щойно спійманий короп - слизький, із закривавленими зябрами. Восьма авеню ніколи не спить, не вимикає світла, не припиняє роботи, не втомлюється кохатися і народжувати дітей, не перестає бути китайською, навіть тут, у Брукліні, - бо так навчив їх Конфуцій.

Коли перед Рош ха-Шана запікають яблука у меду і коли по всіх синагогах трублять у шофер, - євреї приходять понад ріки помолитися, бо у ті дні вирішується на небесах, кому жити, а кому померти, тому найповноводніша ріка хасидів на Брукліні, яка плине у повітрі й пливе через їхні серця та шлунки, і до якої вони приходять найчастіше, - Тринадцята авеню. Тринадцята - місце життя і хаосу, крамниць із діамантами й золотом, кошерних ресторанчиків, кравецьких майстерень і дзигарень. Хутряними шапками і шовковими халатами встелені шляхи до синагог, а слово, яке вичитують у Талмуді, носять, наче куряче яйце, обережно, бо воно тепле і біле. І хилитаються бороди та пейси над сторінками Талмуду, і вичитуються золоті слова, і щосуботи чоловіки вдягають випрасувані й накрохмалені білі сорочки, а жінки на обстрижені голови - нові перуки, запалюються по хасидських помешканнях свічки у срібних канделябрах. І наливається вино, і сміються діти, і колихається Тринадцята авеню від співу до співу, від білої хали до білої хали, від запеченої курки до фаршированої риби. І рабини, і талмудисти благословляють це життя, чекаючи на Месію вже п’ять тисяч років.

Цегляний будинок із кованими чорними дверми і важким замком стояв у суцільному ряду схожих будівель ближче до Дев’ятої авеню. Наступний будинок, яким завершувався відтинок Сорок другої вулиці, між Восьмою та Дев’ятою авеню, - закинутий: вікна і вхідні двері забито грубою фанерою, а у діри, що утворилися від спеки та дощів, пролазили єноти й атлантичні вітри. До цього будинку зі шпоновими очницями часом навідувалися його власники з інспектором, перевіряючи на міцність фанеру і чи хтось, бува, не проліз досередини та чи не звив собі там кубло. В околицях вешталися наркомани й бомжі, які вишукували такі будинки, поселяючись у них, аж поки поліція примусово не забирала зайд до найближчої нічліжки. На розі Сорок другої вулиці і Дев’ятої авеню, з фанерною катарактою і неприємним запахом зсередини, будинок чекав своїх мешканців і свого часу.

Вісімсот дев’яносто п’ятий, натомість, був завантажений по горло. І якщо у ньому й пустувало зо дві квартири, то на них швидко знаходилися нові постояльці.

Над чорними дверима при фасаді виднівся напис «Leonard Court». Усередині ж, у довгому коридорі, встеленому білою мозаїкою з двома рядами брунатних пасочків, що окантовували коридорну доріжку, було двоє сходів. Одні - ліворуч, майже при вході, вели до північного крила, а інші - в кінці - до південного. Разом із сусіднім будинком вісімсот дев’яносто п’ятий утворював внутрішній дворик, двері до якого - наглухо замкнено. Дворик можна було бачити, піднімаючись до квартир обох будинкових крил -північного і південного. З північного крила краще проглядався порожній квадрат внутрішнього дворика, що не мав іншого призначення, ніж місце, куди мешканці викидали зужите кухонне начиння, поламані стільці, паперові торбинки, а над його ямою чіпляли шворки для білизни, прив’язуючи їх на прибиті до стіни металеві гаки. А коли речі висихали, за допомогою коліщат, що пронизливо скрипіли, притягували їх до вікон своїх кухонь.

У північному стояку на кожному поверсі було по чотири квартири, а у південному - по три.

Будинок приймав усіх. На першому поверсі мешкали дві родини - пуерториканки бабця Ґабріела, мама Аманда та внучка Ніколь, а також євреї з Латвії - двоє старих із білим песиком і возиком, на якому привозили собі продукти з супермаркету: Бася Моїсеєвна та Григорій Маркович. З пуерториканської квартири весь час лунала весела музика, а бабця, сорокап’ятирічна жінка, підклавши під лікті подушку, вічно стирчала у вікні, що виходило на Сорок другу вулицю. Будинок навпроти був заселений її земляками, у його вікнах теж стирчали жінки з подушками: слухали музику і, вивалюючи назовні свої жіночі принади, пританцьовували. Пуерториканки ділилися новинами та кулінарними рецептами, не відвідуючи одна одну роками. У пуерториканському будинку, що навпроти вісімсот дев’яносто п’ятого, їхній супер, сидів на сходах і пив каву: він теж слухав розмови цих жінок і музику, двічі на тиждень виносив чорні поліетиленові мішки зі сміттям, а потім знову сідав на сходи пити каву.

Дві родини із Банґладешу займали другий поверх південного крила. Коли хтось проходив повз цей поверх, специфічний запах кухні, що доносився разом із голосами мешканців квартир, перевертав усе всередині, дехто навіть прикривав рукою рот, щоби не виблюватися. Поверхом вище, над банґладешцями, багато років тому, а відколи саме, не пам’ятав ніхто, оселилися дві американські родини: літнє подружжя Джонсонів із дочкою Ненсі - кінченою наркоманкою, до якої згодом пристав молодий наркоман Майкл. Ненсі жила з Майклом, маючи на руках четверо дітей: шістнадцятирічну Марґо, тринадцятирічну Сафаєр та ще двох, приблизно шести і трьох років, Мері та Джонатана. Поруч із родиною Джонсонів, про що свідчила прибита на дверях квартири металева табличка, мешкала метиска Лусія з чоловіком Джеком та їхнім з сином, який віднедавна почав колотися, розкидаючи на поверсі одноразові шприци. Лусія їх підмітала і викидала через вікно у яму внутрішнього дворика. Ненсі з Майклом часто курили марихуану у відчинене вікно між поверхами, струшуючи попіл на Лусіїного сина, який лежав у відключці, й кричали на своїх дітей, щоби ті не висовувалися з дверей квартири. Старий Джонсон утримував усю свою родину, працюючи водієм у якомусь медичному закладі. Він паркував свій білий шевроле, вивалювався з кабіни з торбинками, набитими продуктами, потім згрібав їх під пахву, однією рукою відчиняв загальні двері і зникав у темному коридорі. Внуки, наче голодні вовченята, завжди чекали на діда, бо їхня мама з вітчимом могли цілий день простояти біля будинку у сомнамбулічному стані.

На четвертому поверсі північного крила однокімнатну квартиру винаймала Надія з Івано-Франківщини: близько сороківки, приземиста, з сильними руками, бо перемила половину хасидського Боро-парку.

- Та коза з Чьорчь казала, що має якусь польку на Ґринпойнті...

- І шо?

- Ну казала, що за п’ять штук полька зробить фіктивний шлюб...

- П’ять штук... Ого!

- Диви, китайози знову дивляться бойовик.

- Брус Лі?

- А я їх не розрізняю.

- Краще би порно хоч раз принесли.

- Яке порно, баран? У них діти.

Таку розмову можна було підслухати в будинку із замальованим вензелем у квартирі, яку винаймали двоє чоловіків - Ґеник і Зеник - на останньому, четвертому поверсі. Вони поселилися тут кілька місяців тому, давши суперові кілька сотень наперед, щоби той притримав це помешкання, поки вони звалять зі свого напівпідвального. І протягом кількох годин перенесли свої речі у торбах та рюкзаках.

Оглянувши нову порожню квартиру, побачили, що попередній її пожилець залишив для них свій напівспортивний велосипед, білий комод із набитими електронікою шухлядами та кілька бляшанок пива у холодильнику. «Поспішав, пацан», - зробив висновок Ґеник, стоячи посеред великої кімнати, що пахла попереднім мешканцем і тарганами. Потім Ґеників здогад підтвердив і супер, шістдесятидворічний ленінградець Коля, який зайшов до нових квартирантів перевірити, як вони облаштувались, і віддати ключі. Зі слів Колі - той пацан не платив протягом півроку, але ж узимку його не викинеш, тому чекали до весни, а пацан не дурень: змився. Зеник, Ґеників руммейт, щоби відвести від них будь-яку підозру і як запоруку того, що вони тут не тимчасово, запропонував суперові випити пива. Діставши з холодильника «Бадвайзер», він випалив свій улюблений тост - за хєр з нами і хрєн з ними - і перший відхилив металевий язичок бляшанки. Супер, нахвалюючи саме цю квартиру, як перевагу вказав на кухонне вікно:

- Поки не маєте телевізора, можна буде дивитися у китайців.

- А звук? - поцікавився Зеник.

- Німе кіно, пацани. Едік, який тут жив до вас, завжди дивився китайські фільми на халяву.

Прощаючись, уже на порозі, Коля, показуючи на сусідню квартиру, попередив, що сусідський син -наркоша і спить на сходах. Батьки його додому не впускають, тому потрібно переступити і не боятися.

Відколи Ґеник із Зеником переселилися, минуло спекотливе бруклінське літо і прийшла осінь. Щоранку вони вставали і кудись ішли. Ґеник поспішав на Тринадцяту до овочевої крамниці: він працював у хасида Дейвіда. В принципі, робота була неважка - Ґеник цілий день розкладав овочі, вибирав гнилі, а коли хасид відлучався на обід, до гнилих докидав якісні -й у вечері забирав додому. З Ґеником працювали касир Педро і поляк Лєшек. Поляк був на тому ж становищі, що й Ґеник, але він працював у хасида давно. Хасид сидів цілий день на високому дерев’яному стільці й спостерігав за покупцями та своїми робітниками. Інколи, після телефонної розмови, він давав вказівку, кому повезти делівері. Ґеник брав тоді хендтрок, бо Лєшеку це було в падло, навантажував його паперовими пачками і розвозив замовлення за адресами. Отримував чайові й повертався до крамниці. Педро і Лєшек щотижня після завершення шабасу відчиняли крамницю о десятій вечора і цілу ніч були самі. Зранку, в понеділок, приходив власник-хасид, перераховував нічну виручку, розпитував про покупців, а потім ішов у невеличку каптьорку і передивлявся відео. Ґеник з’являвся у понеділок зранку, коли Дейвід уже сидів на своєму стільці у білій сорочці, з-під якої висіли френзлі талесу, і читав молитовні книжки. Дейвід із Ґеником взагалі не розмовляв, бо Ґеник не петрав по-англійському, всі розпорядження для Ґеника він передавав через Лєшека.

А Зеник кожного ранку йшов будувати Нью-Йорк. Дорогою він купував каву і прямував до Нью Утрехту. Там, біля дитячого майданчика, приблизно о сьомій годині його підбирав розмальований мінівен.

Ґеник із Зеником пройшли платформою сабвею до кінця перону і стали чекати потяга. Це була звичайна бруклінська станція - Дев’ята авеню - з облущеною фарбою на стінах і поіржавілими трубами комунікацій. Було вітряно. І як завжди у жовтні, дощило. Бруклінське небо продірявленим решетом випускало дощ, як простуджений міхур сечу. При кінці платформи молодий щур уперто вовтузився з паперовою торбинкою біля металевої бочки для сміття, що не встигли вивезти за ніч, але на гризуна ніхто не звертав уваги. Поодинокі пасажири, чекаючи на потяг, дивилися, як мокнуть навпроти цементний завод і кілька дерев із табличками, які вказували на те, що це парк.

Станція була розташована на поверхні й відгороджена металевою сіткою.

- Завжди мусиш вибрати це довбане місце, - незадоволено сказав Ґеник.

Вони чекали на потяг у напрямку до Мангеттену.

Минуло півгодини відколи Ґеник із Зеником вийшли з будинку, але їх затримали поліційні авто, що перегородили Сорок другу вулицю. За поліцією примчалися кілька пожежних та швидких із госпіталю Маймонідес. У сусідньому будинку помер двадцятирічний наркоман, якого знайшли на сходах між поверхами. Люди повиходили і, незважаючи на дощ, мовчки спостерігали, як пожежники несуть на ношах покійника у целофановому мішку і закладають у швидку. Поки натовп іще не розсмоктався, біля того під’їзду з’явилася свічка і скромний букетик квітів. Такі ж двадцятилітні, як і той, що віддав кінці, табуном прийшли з околиць Боро-парку, запалили свічку і, вмостившись на припаркованих авто, поминали дружка, покурюючи марихуану.

Чайка, скрикнувши над колією, відлетіла в бік океану, а під колесами спалахнули іскри і пронизливо заскреготів потяг, що повертав у цьому місці.

- Ти думаєш, вона допоможе?

- Поможе - не поможе. Але спробувати можна.

Ґеник із Зеником увійшли до вагона, в якому від

людського тепла зсередини запітніли вікна. Здавалося, дощ заливав увесь світ. Китайці, як завжди, зайняли всі місця, тому Ґеник у рваних джинсах сперся об двері вагона.

- Китайози, - так він називав китайців, - завалилися, певно, на двадцятій Авеню. Ну, блін, всюди їх повно.

Він повернув своє масивне обличчя, всіяне гірчичним ластовинням, і забинтованою рукою протер рудий заріст. Зеник, вирівнявши лопатки, наче йому бракувало повітря, підтакнув, і в цю мить потяг прошмигнув у тунель, а за якийсь час в’їхав на станцію «Тридцять шоста вулиця».

Ця розмова відбулася, коли Лєшек із Ґеником у неділю, після шабасу, відчинили магазин. Власник Дейвід приходив лише у понеділок зранку, але протягом ночі хтось повинен був торгувати. Зазвичай Дейвід доручав цю відповідальну справу Лєшекові з Педром, але Педро прихворів, тому господар у п’ятницю через Лєшека переказав, щоби Ґеник о десятій вечора в неділю був у магазині.

Лєшек, який тепер сидів при касі на Дейвідовому стільці, сказав, що за тиждень поїде до Канади порибалити. Хоч сам він і не рибалка, але відірватися на канадських озерах нікому не завадить. Із Лєшекових слів виходило, що він майже тричі на рік перетинає канадський кордон і тиждень балдіє на озерах. Кілька його дружбанів із Торонто мають усе для хорошого відпочинку - авто, намети, вудки і навіть мисливські рушниці. «Якщо хочеш, можеш поїхати зі мною», - запропонував Лєшек.

У Ґеника не було ніяких паперів. Він так і сказав Лєшекові, що не може, бо ніхто його через кордон не пропустить.

- Лажа така... Я з того Торонто і приїхав до Нью-Йорка. Сам знаєш, до 11 вересня через той кордон можна було перегнати стадо буйволів - ніхто б і не помітив, - додав Ґеник.

Лєшекові було не видно Ґеника, бо той, пригнувшись, перебирав апельсини і викладав у дерев’яні контейнери.

- А ти не пробував легалізуватися? - позіхнув Лєшек.

Було уже після опівночі, і вони мусили про щось розмовляти, щоби не заснути. Бо хоч тут на Тринадцятій спокійно, але всяке може статися. Дейвід для таких випадків залишав Лєшекові сто баксів.

- Ніяк не вдасться - долинав з-за ящиків Ґеників голос, - у паспорті нема печатки про перетин американського кордону. Ніхто з адвокатів за це не береться.

- А знаєш, яка риба на тих озерах? - і Лєшек показав дволітрову пляшку кока-коли.

Близько третьої ночі вони вирішили перекусити, але не встигли. Навпроти магазину зупинилася пожежна з увімкненим світлом і пожежники відкрутили гідрант. Ґеник вибіг назовні, щоби позаносити вже викладені овочі, а вода, мов петарда, підсвічена вогнями пожежної машини, заливала вулицю і збиралася біля каналізаційної решітки, зносячи вуличне сміття. Один із пожежників зайшов до магазину і щось пояснив Лєшекові, і Лєшек переказав, що у пожежного відділку Боро-парку нічна перевірка гідрантів.

- На Ґрині є одна польська аґенція, - і Лєшек витягнув із кишені свій телефон, записав на папірці адресу і передав Ґеникові.

До Ґринпойнту доїхали з пригодами, вийшовши на станції Лорімер. Пересадка була на станції Метрополітен, але Зеник, не додивившись, помилково пішов до станції, з якої потяги прямували у протилежний бік. Зрештою, вони втратили майже годину, коли, знайшовши триповерховий будинок на вулиці Нассау, подзвонили у двері. У них навіть ніхто нічого не запитав: хто вони і звідки? Дверний замок задзижчав волохато, мов джміль, і Ґеник із Зеником увійшли у вузький коридор. Від другого поверху до третього -сходи різко потяглися догори. На порозі їх зустріла молода дівчина. Вона запитала, чи вони до пані Мар’ї? Помешкання, тобто аґенція, складалася з двох кімнат: кухні, у якій саме Ґеник із Зеником тепер стояли, і кімнати, з якої на возику виїхала пані Мар’я. Дівчина підкотила возик до кухонного столу, а Зеник відійшов до вікна, даючи зрозуміти, що його ця візита до пані не стосується.

- То в якій ви справі, панове? - запитала пані Мар’я, тримаючи в руках горнятко чаю.

- Ну, я від Лєшека, з Боро-парку...

- Лєшек, Лешек... який то?

- З Боро-парку, - повторив Ґеник.

- Ну добре, не важливо.

- Лєшек казав, що ваша аґенція може зробити фіктивний шлюб...

- А чому пан не вдасться до адвокатів?

- Та я нелегально перейшов американський кордон...

- Звідки?

- З Канади... Тому не маю у паспорті жодної відмітки, а без цього адвокати за справу не беруться.

- А де пан працює?

- У Дейвіда, на Тринадцятій. Разом із Лєшеком.

Пані Мар’я розвернула возик і поїхала до своєї кімнати, зачинивши за собою двері.

Повернулася вона хвилин за двадцять і, під’їхавши до столу, взяла до рук горнятко з чаєм, і почала пити. Ґеник подумав, що стару випустили з божевільні. На ній була червона спідниця, грубий вовняний светр і білі кросівки із заламаними задниками, тапочки чи що. «Як вона вилазить на цей третій поверх, тут коляскою не з’їдеш. Хтось її мусить зносити і виносити. Не ця ж дівчина, з якою перешіптувався Зеник?»

- Наразі вільна тільки Ґоська.

- А скільки їй років?

- Прошу пана, але пан одружується лише заради паперів. Чи пан також хоче піти з нею одразу до ліжка?

- Так, так, заради паперів.

- Ну, то справа виглядає так: Ґоська має сорок п’ять років, громадянка Штатів. Якщо домовимося про ціну, то пан мусить із нею хоча би перші місці бувати на різних імпрезах і робити знимки. Ті знимки потрібно що два місці надсилати до департаменту, щоби доказувати, що ви справді разом мешкаєте. Ну, домовитесь, як то буде. Все коштує п’ятнадцять тисяч. Перша частина гонорару - перед розписом у міському відділі реєстрацій, друга - перед отриманням зеленої карти. Все може тривати два-три роки. Але, прошу пана зауважити, що це дуже зручно - після оплати першої частини гонорару, другу можна призбирати за ці три роки.

Ґеник уважніше подивився на пані Мар’ю і побачив, що зелений листочок чаю приліпився до кутиків її зморщених губ. «П’ятнадцять штук... ні хріна собі», -провистіло у Ґениковій голові.

- Завтра до десятої ранку прошу пана дати мені знати, що пан буде робити. Пан має мій телефон?

- Маю, - відказав Ґеник і, кивнувши Зеникові, мовляв, припиняй, розпрощався з пані Мар’єю.

Ненсі з Майклом стояли на розі Сорок другої вулиці й Дев’ятої авеню, коли Ґеник із Зеником повернулися з Ґринпойнту. Ґеник навіть зрадів: побачивши їх, йому полегшало. Відчуття дому чи що? Дорогою вони з Зеником купили паперову упаковку пива, дві пляшки з якої, порівнявшись із сусідами, Ґеник вручив Ненсі, яка випалила cool, а потім їх наздогнала Ненсина фраза, я завжди тобі казала, сучий сину, що ці, з Європи, класні чуваки. Майкл щось пробурмотів, схоже погодився.

Зеник готував вечерю, а Ґеник, стоячи біля вікна, тримав у руках дві тарілки та дві виделки і підглядав, як китайці вкладаються спати. Китайці повечеряли: двоє старих, молода пара та їхні діти. Стара китаянка мила посуд, а молода протирала стіл. Старий із молодим курили у відчинене вікно, ззовні якого з одного боку почепили попільницю, а з іншого - якусь бляшанку для годівлі птахів.

- Ну що, женіх? - присідаючи до столу, ляпнув Зеник.

- Буду шукати гроші.

- Правильно, а шо, нелегалом помирати, бля?

- Дві з половиною штуки маю, решту - позичу.

Ґоську, яка повертала на Діленсі до Вільямсбурзького мосту, наздогнав телефонний дзвінок. Вона пригальмувала і правою рукою намацала телефон у внутрішній кишені куртки. Її седан отримав навздогін пронизливі сигнали призупиненого руху автівок, що виміталися з Мангеттену до Брукліну. Ґоська відповіла: «Слухаю» - і натиснула на газ.

У Ґоськи було все, але не було минулого. Починаючи з Франції, куди вона виїхала навчатися. Батько з мачухою лише перехрестилися, коли Ґоська дала їм спокій, а шестирічний зведений брат забув її, щойно за сестрою зачинилися двері квартири провінційного польського містечка. В університеті Любліна вона знайшла француза, який допоміг їй переїхати до Парижа і на державний кошт простудіювати один семестр у Десятому університеті, вивчаючи одночасно французьку мову й мистецтво. Потім гроші у французького уряду закінчились і Ґоська стала офіціанткою в барі на rue Trousseau між станціями метро Ledru-Rollin і Faidherbe - Chaligny, майже в центрі Парижа.

У Штати Ґоська приперлася з однією сумкою, що її вдалося відвоювати у Паскаля, власника бару, який часто зачинявся з нею під ранок на кухні. Коли у Ґоськи визрів план змитися у Штати, вона скористалася надзвичайним станом 1980 року і, дякуючи м’якій політиці Держдепартаменту, отримала піврічну візу. Востаннє Ґоська прийшла до бару за кілька годин до свого відльоту. Сказала Паскалю, що мусить поїхати відвідати тітку. Виявляється, у неї знайшлася французька тітка, ну, точніше, не тітка, а батькова родичка по лінії стрийка, який виїхав до Франції ще у 1920-их роках працювати на вугільних копальнях. Ґоська попросила у борг грошей, пообіцявши за тиждень повернути. Вилітаючи з Шарль де Ґоль, вона востаннє плюнула на паризький асфальт, викурила дешеву сиґарету і, сміючись до нервових кольок, уявляла, як цей бовдур із бару чекатиме повернення боргу, як шукатиме її по найманих квартирах, як видзвонюватиме її друзів. А вона, Ґоська, тоді вже буде кіптявити своїми сиґаретами нью-йоркське небо.

Дзвонила Мар’я. Стара манда, як її називала Ґоська, що тримала свою аґенцію для сумнівних справ, а точніше, шукала різні способи заробити на прибульцях, яких жахала Америка і перед якою вони певний час були безпорадні. Ґоська давно все це перейшла. Коли помер її чоловік, старий американець, за яким вона відсудила якісь акції компанії 8Ье11, а також півбудинку в Нью-Джерсі. Решту спадку отримала його дочка і кілька організацій, до яких той старий ідіот належав. Половина нью-джерсійського будинку не приносила Ґосьці ніяких прибутків, тим паче, що друга частина належала дочці її старичка, яка вважала Ґоську підлою сучкою, що скористалася становищем її батька - теж сучого сина, який дав себе намовити на шлюб і переписати заповіт у адвокатській конторі за місяць до смерті. Тому Ґоська мешкала у Мангеттені, в однокімнатній квартирі на Бродвеї, на купівлю якої пішли всі прибутки від акцій, а будинок у північному Нью-Джерсі ще не продавався. Гроші їй були потрібні як повітря. Отже, Мар’я подзвонила вчасно.

- Українець? - молотила у слухавку Ґоська. - Курва, який українець, Мар’я? Що ти там вигадуєш? Завтра задзвонить? І що? Скільки мені? Скількиии? Мар’я, хіба я ідіотка, курва? Старий? Молодий? А що, там в Україні так зле? Але, Мар’я, не хочу більше нічого чути. Завтра задзвони. Ну, честь.

Марґарет Вествуд, колись Малґожата Шимковська, з’їхавши з гайвею, пустилася порожніми вулицями у напрямку Ґрину.

На першій заправці Ґоська вирішила заправити авто.

Сикх у чорній болоньєвій куртці запитав:

- Скільки?

- Повний, - відповіла Ґоська.

У суботу Ґеник їхав своїм Crown Victoria повз Сансет-парк до Другої авеню. У промисловій зоні над Іст Рівер тулилося сотні різноманітних складів і автомобільних майстерень. Він домовився про зустріч з одним механіком, який ремонтував його старе авто. З тим майстром, Гришею, який приїхав за паролем із Білорусі, Ґеник познайомився у перші свої нью-йоркські дні, коли на китайському рибному складі працював вантажником морепродуктів. З величезних холодильників виносили заморожену рибу, вантажили у невеликі рефрижератори і розвозили по бруклінських та мангеттенських рибних крамницях. Тоді Гриша казав Ґеникові, що мріє про власну автомобільну майстерню в Америці. Гриша був одружений, мав офіційні папери і невдовзі покинув рибний склад, бо начебто знайшов нову роботу. Купивши старий пікап, їздив за викликами ремонтувати шкільні автобуси, якими ортодоксальні євреї привозили своїх дітей до єшив. Ґеник зустрів Гришу півтора року тому на стоянці біля супермаркету в Нью-Джерсі. Розбалакалися. За час, що вони не бачилися, Гриша став співвласником майстерні, а Ґеник купив безліч разів перепродуваний седан Crown Victoria. Гриша, професійним оком оглянувши Ґеникове авто, запропонував свої послуги, якщо будуть потрібні, тобто, сказав тоді Гриша, для тебе - знижка. Вони обмінялися телефонами. Ґеник і справді кілька разів заїжджав до Гришиної майстерні.

Проминаючи Четверту авеню, Ґеник проскочив на червоне світло і подивився у дзеркало. На щастя, поліцейських не було. Він їхав до Гриші з надією позичити грошей на фіктивний шлюб із Ґоською. Гриша був перший у списку, який Ґеник склав. Потрібно було сім з половиною штук баксів, щоби пані Мар’я познайомила його з дівкою. Далі - усі формальності в нью-йоркському Сіті Гол. 1 за якихось максимум два роки у нього на руках буде зелена карта, з якою можна буде їздити з Лєшеком на рибу до Канади, відвідати Україну, не боятися поліції і не чекати депортації. «Тільки б Гриша позичив, тільки б не відмовив», -майже молився Ґеник.

Гришина майстерня була невелика, з двома автоматичними підйомниками. Ґеник увійшов до середини приміщення. Гриша роздивлявся днище форда, присвічуючи собі переносною лампою. Вони привіталися. Поруч - Гришин напарник, відкривши капот пошарпаного мінівена, колупався в моторі. У майстерні пахло різними маслами, по кутках стояли пластикові бочки для сміття. Гриша показав, що Ґеник мусить трохи зачекати, і далі поліз під авто, яке було на підйомнику. Ґеник не поспішав, вийшов із майстерні, сів на ліве крило Crown Victoria і закурив.

З Гришею Ґеник розмовляв хвилин двадцять. Витягував із себе слова і дивився, як чайки залітали з боку океану до промислової зони. А Гриша притуплено дивився в землю, зберігаючи на лиці веселу посмішку.

- Якщо складемо угоду про позику в адвоката - дві штуки у тебе в кишені.

- Дякую, мені потрібно за тиждень.

- Чудово, мій адвокат саме повертається з Карибів, я задзвоню.

Ґеник полегшено зітхнув і стиснув Гриші плече.

І Другою авеню їхав уже співаючи.

Ґоська сиділа у перукарні на Ґрині й читала польські журнали. У неї було достатньо часу, щоби повечеряти в ресторані й зустрітися з Вальдеком. Перукарка уже розчісувала підстрижену Ґосьчину голову і розповідала про черговий серіал, який показує Полсат. До ресторану йти було всього кілька блоків, але Госька вирішила купити у найближчій крамниці пачку сиґарет, а заодно й кілька відеофільмів.

З Вальдеком вони вечеряли два-три рази на місяць.

Після того, як помер Ті старий, Ґоська встигла закінчити два семестри Нью-скул. Тоді у неї ще було достатньо грошей і багато вільного часу, що вона не знала як з ним упоратися. З одним американцем Ґоська поперлася на Вірджинські острови, записалася до школи верхової їзди і грала на нью-йоркській біржі кількома десятками тисяч. Щоранку вмикала комп’ютер, знаходила свій рахунок на біржі, потім читала Wall Street Journal, що ЇЙ підкидали під двері, і робила ставки. У неї також був консультант, якому вона щомісяця платила кілька сотень доларів. Одного разу навіть переспала з ним, але після цього вирішила консультуватися з ним телефоном.

Ґоська прокидалася пізно, варила каву за віденським рецептом, додаючи трохи солі з цукром. Потім дзвонила до дормена і питала про газету. Навіть за своїм старим, якого вона зустріла на вечірці у консуляті, влаштованій для польського документаліста, що приїхав показувати свій фільм на Трайбека фестивалі, Ґоська тримала форму. Після Парижа і вдалого заміжжя, вона взялася за фізичні вправи - ходила до тренувальної зали за три квартали від свого будинку. Молодий тренер розминав Госьці м’язи, масажував литки й сідниці, навчав правильно качати прес. Афроамериканець запрошував до себе на Флетбуш, і Ґоська ледве його спекалася, скасувавши річний абонемент, за який довелося заплатити. Боялася, що старий міг би дізнатися про її роман із тренером. А коли старого шляк трафив, Ґоська узялася за суди і адвокатів, листувалася з його дочкою та її дітьми, які обзивали її останніми словами. Але за рішенням суду і згідно з заповітом на її рахунку було близько трьохсот тисяч баксів. З біржі теж щось капало і думати про завтрашній день Ґосьці зовсім не хотілося. Все сталося несподівано. Якось уранці зателефонував Ґосьчин фінансовий консультант і порадив спродати всі акції, бо очікувався обвал. Поки Ґоська варила свою вранішню чорну каву, досипаючи у кавоварку солі та цукру, акції обвалилися так, що, увімкнувши комп’ютер, зрозуміла: в неї лишилася одна десята частина від того, чим володіла ще вчора. Ґоська розплакалася. У неї була ще пристойна пенсія покійного старого, на яку можна було непогано жити, але з кіньми та круїзами треба було розпрощатися. І Ґоська відчула себе так, наче то вона щойно прилетіла до Нью-Йорка, коли важке нью-йоркське небо придавлює до самої землі. З розпачу вона подзвонила в Польщу до своєї колєжанки і говорила з нею кілька годин. Та розповіла Ґосьці, що помер її батько - мачуха про це не сповістила - і про кількох однокласниць, які залишилися нидіти у їхньому містечку.

- Але ж, курча бляде, тобі й так пофортунило, Ґосю, - співала з Польщі її колєжанка.

- Ну так, так, але ти не можеш собі уявити, яке тут життя...

- Не те шо мені - маю двох дітей, невелике помешкання, вікна якого виходять на залізничну колію, а мій лише, курча, - колійник. Усе життя наше помешкання трясе від тих куревских потягів. Навіть, коли ми кохаємося, мені здається, що нас розчавить потяг, Ґосю. Отакі, курча, справи.

Сьогодні, вечеряючи з Вальдеком, Ґоська думала, як йому сказати про майбутній фіктивний шлюб. Вальдек був її коханцем уже протягом кількох років. Мав будівельно-ремонтний бізнес. Компанія називалася Wladyslaw's Constructions. Разом із ним працювали ще троє поляків, які від Нью-Джерсі до

Коннектикуту приймали замовлення у приватників на різноманітні будівельні роботи - залити смолою дах, направити бетонне покриття, зробити яка-небудь прибудову чи веранду до хати, а також не цуралися внутрішніх ремонтів. Дружина Вальдека мешкала десь на сході Польщі, де точно - Ґоська ніколи не розпитувала. Вона щороку приїздила на три місяці до Нью-Йорка, і тоді Ґоська була вільна від Вальдека. З ним тут, у Штатах, жила старша дочка Моніка, але, зі слів Вальдека, у неї було своє життя і у батькові справи вона не пхалася.

Для Ґоськи, по суті, Вальдек був ніким.

- Вальдеку, слухай, - обережно почала Ґоська. -Я змушена буду виїхати на певний час із Нью-Йорка, може, десь на рік...

- Ти повертаєшся до Польщі? - запитав Вальдек, поливаючи італійським соусом салат.

- Не те, щоб поверталася, - вела далі Госька, - але якийсь час мусимо не зустрічатися.

- А чому? - Невдоволено перепитав він.

- Ну, знаєш, коханий, є справи, які мені потрібно негайно залагодити.

- Ґосю, що сталося? Чи тобі щось не подобається в наших взаєминах?

- Вальдеку, перестань. Ти ж знаєш, що ти для мене саме той чоловік, про якого я завжди мріяла, але є справи, вищі за наші бажання - так казав ксьондз, який вінчав моїх батьків.

Вони вийшли з ресторану і Ґоська, відчиняючи двері своєї автівки, помахала Вальдеку на прощання. Уже в машині, відкинувшись на спинку крісла, вголос промовила: «Єзус, який він тупий».

Наступним, до кого хотів навідатися Ґеник, щоби поговорити про позику грошей, був його знайомий Петро з Делятина. Петро винаймав квартиру на тій же Сорок другій вулиці, але нижче - між Дев’ятою та Десятою авеню. З Петром Ґеник бачився нечасто, але колись записав номер його мобільного. Сьогодні була субота і він сподівався, що вичислить Петра без проблем. Виглянувши у вікно, побачив затягнене сірими хмарами небо і відмовився від думки йти на Восьму Авеню до пральні. Знайшов у записнику Петрів телефон і набрав числа. Петро відповів.

- Хто то? - сухо запитав Петро.

- Петре, то ти?

- Я, а хто то?

- То я, Ґеник. Чуєш, чи можемо побачитися?

- Ниньки нє, - відповів Петро.

- Але... справа термінова.

- Не можу, нині святкуємо «День Делятина».

- Який день? - перепитав Ґеник.

- Делятина. Ниньки всі наші збираються в кафе.

- Ну лише на п’ять хвилин?

- Добре, приходи - на почиток, щоби я ще не впивсі.

Вони ще трохи побалакали і у вікно вдарили перші

краплі густого дощу. Та через хвилин двадцять хмари збилися над Іст Рівер і Боро-парк залило сонячне світло.

Вулиця, якою ішов Зеник, була знайома, нею він ходив до Дейвідової крамниці. Зрідка проїжджало якесь авто і підлітки, як завше, посеред вулиці грали баскетбольним м’ячем. Він минув Десяту авеню. Витяг папірець і ще раз переконався, що мусить своєю Сорок другою дійти до Тринадцятої. «І нікуди не звертай тільки просто і тільки Сорок другою», - згадав він

Петрову настанову. Проходячи вулицею, Ґеник бачив, як у дерев’яних кріслах, вбрані у святкові сукенки, сиділи молоді й старі єврейки. Молоді - вагітні, з великими животами, наче навмисно їх виставили гріти під вересневим сонцем, а старі - з молитовниками у руках, підсліпкувато мружилися від сонця і короткозорості. На Тринадцятій Ґеник вдихнув літнє солодке повітря з присмаком халви, наче воно залетіло сюди з дитинства.

День Делятина святкували веселою компанією у ресторанчику на Тринадцятій Авеню ближче Тридцять дев’ятої вулиці. Петро стояв біля входу і курив. Ґеник подумав, що йому пощастило: з Петром можна буде побалакати, бо всі, хто знав Петра, знали і про його суттєву ваду: коли він напивався - гриз склянки і кидав ними об стіни.

- Здоров, Ґеник, - першим промовив Петро.

Вони потисли один одному руки, а потім обнялися.

З Петром Ґеник не бачився від зими, хоча мешкали на одній і тій же Сорок другій вулиці. З ресторану почали виходити розігріті алкоголем і танцями Делятинці. Спочатку чоловіки, яких Ґеник колись зустрічав то в магазині, то в пральні або навіть у церкві, а потім жінки - їх було так багато, що, здавалося, весь Делятин переїхав до Брукліну.

- Петре, тут у мене одна справа, якби це тобі коротше сказати.

- Потрібні гроші?

- Дві тисячі...

- Не можу, бігме.

- Ну, всього дві...

- Не можу. Кожного місєцє висилаю до Делятина і тут маю бабу, з якою живу. Нічого не відкладаю. В Делятині будую хату, ну і тут мушу за щось жити.

- Зрозуміло...

- Та ти не ображайся, просто не маю зайвої копійки.

Прощаючись із Петром, Ґеник примітив Надію зі свого будинку, яка теж вийшла покурити.

У переддень Ґеникового з Ґоською весілля Зеник прийшов із Нью-Утрехта і сказав, що згорів Сі Тавн, магазин, в якому вони купували продукти. І що китайці, казав Зеник, тягнули все, що могли, поки не приїхали пожежники і поліція. Після реєстрації шлюбу Ґеник хотів улаштувати невеличку п’янку, і тому Зеник бігав по крамницях, скуповуючи усе для весільного столу.

Коли Ґеник привіз Мар’ї першу половину оплати за фіктивний шлюб, сім із половиною штук баксів, то запитав у старої про Ґоську, з якою все-таки хотів познайомитися. Мар’я подзвонила при ньому, але Ґоська відповіла, що зустрічатися не має часу і що вони побачаться біля центрального входу до Сіті Гол. Мар’я сказала, що за свідка буде Марися.

Ґеник прокинувся о шостій ранку. Витягнув із кладовки свій костюм... Але, подумавши, вдягнув светр і джинси, а костюм кинув на ліжко.

Із вікна Ґеникові було видно, що китайці прокинулися і готували сніданок. А небо затягнули густі хмари. Для відзначення весілля Зеник купив кілька пляшок віскі, наладував холодильник різними закусками та дволітровими пляшками кока-коли. З вулиці приніс подовгастий стіл, який примістив біля стіни у великій кімнаті.

- Вона ж усе-таки полька. Все мусить бути по-панському, - казав Зеник.

- Та не знаю... чи потрібно це?

Бюро, в якому реєструвалися шлюби в Нью-Йорку, розмістилося на вулиці Ворс у долішньому Мангеттені поруч із мініатюрним парком.

Ґоська під’їхала сюди таксівкою, а Марися - спортивним ровером. І Ґеник, підперши сіру бетонну будівлю, безпомильно їх вичислив, цих двох польок -Ґоську і Марисю. Але підходити не поспішав. Ґоська була у розкішному кремовому плащі з темно-синім паризьким шаликом навколо шиї. Марися - в джинсах і куртці. Поправивши рукою скуйовджене волосся, Ґоська прицільним, наче у снайпера, поглядом вирахувала свою жертву.

- Ґоська, чи пан розмовляє польською?

- Розумію, - зронив Ґеник і далі роздивляючись свою фіктивну дружину.

- А це Марися, - продовжила Ґоська. - Пан, певно, бачив її у пані Мар’ї?

Марисею була та сама дівчина, яка приймала їх із Зеником у Мар’ї.

- То як, у пана є паспорт?

- Так, при мені.

- То ходімо все оформимо - у мене мало часу.

- А я хотів запитати, чи могла би ти... нині прийти до мене. Ну, там випити-посидіти. Я пацанів запросив...

- А-а-а навіщо? - здивувалася Ґоська.

- Ну щоби... ніби це наше весілля... - Ґеник добирав слів, -зазнимкувати, ну... для департаменту...

- На котру годину?

- Ну, можна на восьму вечора, поки те та се...

- Добре, може, встигну.

Усі троє пройшли ще метрів десять і Ґоська рвучко шарпнула масивні двері будинку, в якому повинно було відбутися таїнство укладання шлюбу. На кожну пару виділялося хвилин п'ятнадцять-двадцять. У великому холі їх перепинив охоронець і попросив показати паспорти, а також записатися у книзі відвідувачів. Ґосьчин і Марисьчин паспорти охоронець, подивившись, ґалантно повернув власницям, а Ґеників почав роздивлятися прискіпливіше. Ґоська нервувалася, що все затягується.

- What has happened, Sir? - запитала вона.

- His passport is invalid and he doesn’t have an American visa...

- Excuse me?

- Miss, I told you his passport doesn’t work.

- Sir, - звернувся до Ґеника охоронець. - Your stay in the US is illegal.

Ґоська переклала.

- Він каже, що з твоїм паспортом щось не в порядку.

Пізно увечері Ґеник приплентався до Боро-парку, наче побитий пес. У його глибокому сумному погляді за день звила собі гніздо така тоскність, що Зеник, який нудився за столом із двома пацанами і Надією - її він запросив просто так, - необережно пролив пляшку червоного вина на білу батистову скатертину.

- А де Ґоська? - запитав Зеник.

- Не змогла...

- Зрозуміло, ну, ми... чекали, чекали.

Надія, пожалівши, забрала Ґеника того вечора до себе, тому його ніч минула у проваллях Надіїного тіла, а на ранок він, блідий, пішов із її квартири, сказавши, що - по сиґарети. Вийшовши з будинку, зайшов у бруклінський дощ і зник у ньому. І лише Зеник, який тепер жив із Надією, знав, що Ґеник у бруклінській божевільні досі готується до свого весілля.