Дім у Бейтінг Голлов

Онуфрій і Титєна

На йорданські морози над Митницею зупинилися снігові хмари і від морозу тріскали стовбури спорохнявілих верб. Уздовж перемерзлої у кількох місцях Джуринки купчилися голодні синиці й, збившись у зграйки, скльовували шипшину. Деякі з них, обмерзлі, мертвими падали у річку. По засніженому гостинцеві горобці порпалися по кінських гімнюхах. Якщо сніги випадали зранку, то їх синюшний відблиск нагадував перемерзлу бараболю. По Йордані - морози відступали за Чигор і за Язлівці. І хоча митницькі пси нюхом чули, звідки прийде весняне тепло, та все ж перед Йорданом ховалися від морозу і дихавишного Якимця, який лупив із них шкіру, а смальцем змащував пісну страву.

Перед Йорданом Онуфрієві Федоришину видали карабін і начальник стрибків сказав, що тепер на всі облави його, Онуфрія, теж, братимуть як бійця.

Онуфрієві на початку грудня виповнилося шістнадцять. Довгов’язий, з чорними циганськими очима на вузькому лиці, худими руками, він нагадував цибатого птаха. Ріс полохливий і не бавився з ровесниками. Частіше переховувався по кущах над Джуринкою, з якою розмовляв і переповідав їй свої дитячі образи. Шукали за ним, а коли знаходили - били. Але нічого не помагало - Онуфрій знову бігав до річки, підглядав за рибами і птахами, сторонився людей. Титєна гнала його до гурту хлопців, які літніми вечорами гуділи на горбі, але Онуфрій віднєкувався. Коли хтось зі старших людей розповідав про давні часи, в яких русалки ходили селом, то хлопець вбирав у себе кожне слово, чіпляючись за нього, наче водорості за плавники карасів. Старий Якимець, від якого смерділо собачим тлущем, розповідав, що один ґазда взимі повертався з Буряківки додому. Було вже поночі, близько дванадцятої години. їхав саньми, і перед мостом з’явилася йому царівна. Якимець божився, що чув цю історію від своєї баби. І завела вона того ґазду під міст, до царських палат. Пили і їли вони цілу ніч. А коли над ранок ґазда прокинувся, то побачив, що сидить під мостом на купі гною. Казав Якимець, що то була русалка, яка заманила чоловіка і так над ним посміялася. У дитинстві соромився Онуфрій своєї мами Титєни, яка була набагато молодша за свого чоловіка Митра, Онуфрієвого батька. Маму прозивали циганкою, злодійським поріддям і курвою францоватою. Могла слухати цілий вечір патефон, куплений Митром в Америці, а приспавши чоловіка, серед ночі зникнути з теплого ліжка, щоби під ранок прийти додому. Тоді від неї пахло Джуринкою і чоловічим потом. І Онуфріїв батько бив її, що аж кров сикала по стінах. А було, що взувала мешти чеської фірми «Бата», шалінову спідницю і ходила з Митром до читальні на забаву. Поки Митро радив щось із хлопами - зникала. І Митро знову чув запах Джуринки, що переслідував його. Любила їздити до Чорткова чи Тлустого в базарні дні. Купували за американські доляри нове вбране, а Онуфрієві - велику білу булку. Намовила перед війною Митра заставити поле і взяти позику для оренди каменоломні. Прогоріли. Але Польщі не стало. Не треба було повертати позику, а поле все-одно забрали до колгоспу.

Онуфрій у фіолеті зимової пітьми стояв над річкою і дивився на Джуринку, що застигла серед річкових верб. Під ногами рипів сніг. Надходив зимний Йордан. Онуфрій уявляв собі, як старенький священик Мицович прочитає Євангелію, і мир посуне на Ставище. Онуфрій знає, що процесія на чолі зі священиком і хоругвами вийде з церкви вдосвіта і поверне біля млина. Там виберуть місце для вирубаного з леду хреста. Він теж хотів іти з процесією. «Не знати, - думав він, - чи відпустить начальник?» Хлопець почув, як рипнула верба і з дірявого стовбура випурхнули синиці, а позаглядавши за птахами, пішов попри старий млин додому. Йорданський мороз перемацав кожну нитку Онуфрієвої одежі й добрався до австрійських черевиків, що дісталися Онуфрієві від батька. Митро колись привіз їх із Товстого. «Видите, мамо, якби не татові черевики, то в чім бим зараз ходив?» - казав Онуфрій.

Фронт від Митниці посунувся так далеко, що гарматні канонади притихли у весняній пам’яті селян. У квітні з високого східного берега кілька днів і ночей били гармати по німецьких позиціях у Язлівцях. Люди переховувалися. Декого німці навіть забрали з собою. А коли фронт перейшов, митницькі поверталися в’язкими болотистими дорогами з Пожежі та Язловець. Поки селяни засівали свої поля, військова комендатура Білобожницького району оголосила мобілізацію всіх чоловіків віком від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. Списки новобранців готували у сільській раді й передавали до Білобожниці. Зі списками виникали непорозуміння: декотрі, кого записали до Червоної армії, ще з 1939 року перебували у таборах військовополонених як вояки Війська польського. Дехто переховувався від мобілізації по лісах і господарських пивницях.

Старі митницькі вояки, які служили в австрійському війську і дожили до 1944 року, згадували Першу світову, плямкаючи беззубими ротами про смерть, яку більшість із їхніх ровесників зустріла в італійських Альпах.

Перший лист надійшов із Каттакургана Самаркандської області від Николи Короля, який описав свою подорож із призовного пункту до Каттакургана кількома словами, почавши: «Слава Ісусу Христу! Дорогі мамо і тату, пише ваш син Никола, я живий і здоровий». Никола сповіщав свою родину, що всі односельці доїхали до місця служби, що годують добре, а військові вправи не важкі, лише спека їм докучає, але, припускав Никола, звикнуть. Николина мама, стара Королиха, ходила селом і читала по хатах той лист. Насправді сиділи вони за колючим дротом і помирали від дизентерії. Живі рили неглибокі рови, в яких ховали померлих, засипаючи жовтою узбецькою глиною. Николу послали були разом з іншими солдатами принести бідон масла на кухню, де годували призовників. Ішли вони містом до хлібозаводу. Каттакурган перетворився на скупчення військових частин, в яких формувалися полки перед відправленням на фронти. Назад несли бідон, у якому бовталася жовта рідина, бо масло розтопилося від спеки. Никола сказав напарникові поставити бідон і відкрив накривку. Масло пахло. Никола запхав у бідон руку і облизав жирний палець. У шлунку заворкотало і голод, наче командир, наказав Николі черпати долонею масляну рідину. Як донесли до своєї частини бідон, Николин шлунок почало викручувати, і смерть прийшла по нього на третій день. Устиг Никола Король написати отого єдиного листа, а вслід за листом через півроку прийшло повідомлення, що Никола Король помер у Каттакургані від дизентерії.

Про Титєну казали, що вона прийшла до Митниці з Пожежа. У дитинстві начебто випала з циганського воза. Ніхто не міг це підтвердити, але ніхто не міг і заперечити. Злі язики казали, що коли її хрестили, то спалахнув у священика фелон. А малою, розповідали про францовату Титєну, вона обікрала Пожежа. А скільки там дворів? Не більше двадцяти. І родина, що взяла її до себе та виховала, радо позбулася Титєни, щойно базарський удівець Митро Федоришин посватався. Митрові з жінками не щастило. Перша, Анна Сорочинська, пішла, коли він у пенсильванському Шенандоа добував вугілля. Заробивши на кілька моргів, віз для неї грамофон і десять чорних платівок із записами вальсів, фокстротів і танґо, бо любила Анна музику. Але поки їхав, вона повіялася до Чорткова -люди кажуть, буцімто сплуталася з поляком. З ним потім і виїхала. Друга - Юлька Марущак, за якою дістав до своїх шести моргів іще два, померла при пологах. За два дні померло і немовля, якому кушарка своїм оком призначила смерть. «Митре, - сказала тоді кушарка, - приберуть дитє ангели». Після Юльчиної смерті ніхто не хотів іти за Митра Федоришина. Казали, що на нім - вроки. Титєну нагалили Митрові його вуйки, які в когось на Пожежі празникували.

Розбалакалися, і пожежівські розповіли про сироту, яка випала з циганського воза. Але чи циганка вона, чи то її цигани вкрали - не знали. До Митниці Титєна їхала на Митровій фірі. Везла з собою невелику скриню: кілька спідниць, кабат, камізельку, сорочки й простирадло з пошевками. І везла важку, мов її скриня, тугу на серці та витирала гіркі зелені сльози під очима. Не лежало її серце до Митра. Повінчав їх священик Мицович. Під час вінчання висіли у повітрі над головами молодих золоті корони, що їх тримали дружба з дружкою, яким в’янули руки. І першої ночі тремтіла шістнадцятирічна Титєна перед тим, як лягти з чоловіком на білі перини і подушки. Відіб’є їй охоту Митровий кашель і хрип легенів. А коли носитимуть її до берегів Джуринки інші хлопи і накидатимуться на її тютюнове тіло, то Митро скреготатиме зубами. Битиме її циганське поріддя, але не виб’є ніколи з неї нелюбові до себе. Так вони жили, аж поки Митро не став червоноармійцем.

Відколи Онуфрій записався до стрибків, Титєна кожної ночі слухала, як по вишці ходять миші. Вони перебігали з одного кута в інший, або нипали, тереблячи перетрухлу солому, якою було покрито хату. У хліві ялівка била одним рогом об жолоб, бо другий -загубила ще вліті. Ялівку Титєна випросила у німців: відступаючи, німаки вже виводили її з обори. Титєна тоді впала на коліна в березневе болото і по-німецькому просила офіцера залишити їй худібку, бо, казала, що має малу дитину, яка не вижиє без молока. Титєнина дівчинка невдовзі померла, а ялівка залишилася на господарстві.

Титєні було за тридцять. Чи то циганська, чи турецька кров у її жилах приманювала чоловіків, та казали їй хлопи: «Ви, Титєно, як паперівка в серпни».

Онуфрій був від Митра, а у 1943 році народилася дівчинка, про яку ціле село казало, що то від Николи Короля. Але дівчинка померла, а Николу теж, як Митра, забрали до армії. Титєна залишилася з Онуфрієм і врятованою від німців ялівкою. За німців, коли на фільварок скликали від кожної хати працівника, мнєцкаласє Титєна з рудим німцем на панських перинах, бо взяв її німець за кухарку. Відпускав лише кілька разів на тиждень, бо мусіла доглянути Онуфрія, який ночував по сусідах або пропадав на Джуринці. Рудого німця відкликали до Чорткова, і Титєна повернулася з фільварку додому. В жнива пішла була вночі на Джуринку прати. Підіткнула спідницю, а перучи, нагиналася до води так, що білі литки відбивалися у течії, як дві смуги срібла. Того вечора з поля повертав фірою Никола Король. Побачивши те срібло, зіскочив з фіри і біг до Титєни, скаламутивши воду, біг по білій білизні, викрученій і поскладеній на гладких плитках. Мусіла і на другий день йти прати на те саме місце.

У грудні приїхав до Митниці гарнізон.

Розквартирувався на горбі, в мурованій читальні з великою залою для забав і кількома кімнатами, в яких поміщалося двадцятеро або тридцятеро солдатів. Із району, з Білобожниці, внадився оперуповноважений капітан Семьон Каплунов, і до сільради почали викликати всіх, кого не забрали до Червоної армії за станом здоров’я чи віком. Голова сільської ради Іван Тимиляк посилав десятників, щоби ті викликали за списками чоловіків і хлопців, бо формувалися трудові загони на Донбас. Люди йшли до сільради неохоче. Покликали навіть Митришиного сусіда одноокого Панька, якому казали «Штурк Панька в око». Каплунов подивився на Панька і записав його десятником.

Коли Титєна знайшла коло порога записку, в якій повстанці закликали стрибків не служити московській владі, а на брамі прочитала виписане білою фарбою - «Смерть московсько-жидівській комуні», то записку спалила у кухні, а напис затерла сусідовим тиблем.

Після цього вона сказала Онуфрієві: «Може, краще було записатися на Донбас?» «Та ви ж, мамо, сами не хтіли пустити, - відповів Онуфрій. - А нащо я вам тут?»

Не знала Титєна, що у німецькому полоні, за кілька кілометрів від голландського кордону, на шахтах Фрідріх Цехе від виснаження та голоду помер її чоловік Митро. Упокоївся у формі червоноармійця. У бараці для військовополонених. Лютував тиф, що викосив шкіру і кості. У списках померлих Митро значився під номером загальної могили, яку викопали за протестантським німецьким цвинтарем. Списки передали до архіву військовополонених до Берліна. Титєна думала, що Митро загинув на фронті, але з райвійськкомату прийшла відповідь «Пропав безвісти». Не було тепер біля неї Митра, не було й Николи Короля. Залишилися шмаркачі - ровесники її Онуфрія. Плуталася з будь-ким із гарнізону.

А коли прийшли по її Онуфрія, щоби відправити на Донбас, пішла Титєна до чоловікового вуйка Данила на розмову. Данило не підлягав мобілізації, бо ще з австрійської служби втратив ногу.

«Єсли хочеш, шоби був перед вочима, то не пускай на Донбас», - сказав тоді вуйко Данило.

«А шо буде тут? - запиталася Титєна, додавши: -Вчора вбили Стефанишин Марію, десятницю з сільської ради».

«Чувім, що знайшли записку, причеплену шпильков до футерка. Написали, шо сексотка».

«Та, може, й була. В сороковому році записалася до комсомолу. Але нашо вбивати?»

«Казали, що донесла».

Каплунов помив зимною водою лице, витерся і застебнув швейцарський годинник «Doxa». Скільки разів прикладав Каплунов до вуха годинник, а ніколи не чув, як працює його механізм. То був годинник якогось чеха. Полк Каплунова стояв тоді у Чехії. Війна закінчилася, і їм наказали перевіряти пасажирські потяги. З чеських Судетів цивільні перебиралися до Баварії. Серед охочих покинути Судети були німці, чехи, українці, мадяри, яких совіти немилосердно грабували. Каплунов, що перевіряв потяг, в одному з вагонів запримітив добре вбраного чоловіка, на руці в якого був золотий годинник. Чеський жандарм пояснив Каплунову, що це торговий аґент із біжутерії, якого він знає. «А чого він втікає?» - поцікавився Каплунов і вивів перестрашеного чеха з вагона. Жандарм запротестував, але Каплунов відштовхнув його. Поки Каплунов вів чеха до радянської комендатури, потяг шарпнувся і поволі рушав. Чех благально дивився на Каплунова. А той, завівши свою жертву за станційні будівлі, вистрілив нещасному в серце. І покликавши своїх підлеглих солдат прибрати труп, сказав: «Хотєл убєжать, сволочь». У нагрудній кишені офіцерського кітеля Каплунова годинник торговця біжутерією лічив тепер час смерті його колишнього власника.

Потім капітана Каплунова прилишили у Львові, а звідти він приїхав до Чорткова боротися з бандитським підпіллям. Мешкав у Чорткові, де було більше війська, але воював у Білобожницькому районі.

Сходячи з горба стежкою, помітив, що у Тетяни Федоришиної у вікнах пробивалося світло.

«То ти, Паньку?» - запиталася Митриха, думаючи, що то «Штурк Панька в око» чогось навідався до неї.

«Каплунов, уполномочєнний», - відповів Семьон.

Титєна з каганцем у руках зустрілася з Каплуновим у сінях.

«Уполномочєнний», - ще раз нащось повторив Каплунов.

«А я контингент здала, а більше не маю».

«Німа і нє надо», - відповів Каплунов.

Він сів на бамбетель, а Титєна стала біля грубки, схрестивши на крижах руки.

«Муж гдє?» -запитав Каплунов

«На фронті», - відповідала Титєна.

«А может, в лєсу?»

«Не знаю, воєнкомат сказав, шо «пропав безвісти».

«А син в стрібках?», - поцікавився Каплунов.

«Самі знаєте».

«Знаю».

«Ти, - зробив паузу Каплунов, - як тєбя звать?»

«Титєна».

«Татьяна, то єсть?»

«У нас кличут Титєна».

«Знаєш, что убілі Стєфанішин?», - несподівано запитав капітан.

«Чула».

«А синок твой должен бил єхать на Донбас?»

«Та він же в стрибках».

«Та толку от нєго... А ти врємя зря-то нє тєряла прі фашистах, - зирнув на Тетяну Каплунов. - Вот, говорят, что с нємцами ти воділась в войну».

«Був тут один», - засміялася Титєна.

«Не отріцаєшь, то єсть».

«Я шо тут брехати, хлоп як хлоп».

«За ето ми тєбя арєстуєм».

«За що? Шо потки му дала?»

«Что? - не зрозумів Каплунов. - Что дала?»

«Зеленого вінка».

Каплунов устав, даючи зрозуміти Титєні, що розмову закінчено.

«Тєпєрь будєшь работать на нас, - сказав він. - Єжелі нє подпішєшь - арєстуєм тєбя і синка твоєго как врагов совєтской власті».

І витягнув із кишені приготовлений папірець.

«Яких ворогів? Та побійся Бога, Каплунов!» - крикнула Титєна.

«Тєбя - как фашистскую блядь», - холодним голосом сказав уповноважений. - «А синка - как уклонившегося от трудового отряда на Донбасе».

Титєна присвічувала собі каганцем і вголос почала читати розписку: «Я, Федоришин Тетяна Миколаївна, добровільно поступаю на роботу секретного сотрудніка під кличкою «Миколаївна» і буду добросовісно роботать, чтоб унічтожить бандитов».

«На місце Стефанишиної мене пхаєш?» - запитала, закінчивши читати.

«Всьо получішь от нас і синка твоєго прідєржим».

«Онуфрія не чіпайте, він іще дитина, тішиться карабіном. - І змінившись на лиці, додала. - Каплунов, не посилай його на облави».

«Учтьом, Татьяна».

Титєна, підписавши папірець, видихнула з грудей повітря, аж вогник у скельці каганця згас, і запитала:

«Горівки вип’єш?»

«Випью», - відповів Каплунов, сховавши розписку нової сексотки у кишеню галіфе.

Дістала з підшафка чвертку в пляшечці з етикеткою «Panstowy Monopol Spirytusowy», яку ще за Польщі Митро привіз із Чорткова.

«А смерть не мине нікого, Семьон», - сказала Каплунову Титєна.

На другий день Титєна встала вдосвіта і запалила в кухні. З брайтури витягнула теплу фасолю з капустою, якою Онуфрій, якби повернувся, то повечеряв, але сина вдома не було. На столі стояла порожня чвертка. Каплунов вийшов від неї вдосвіта. Гарнізон часто виїжджав на облави разом зі стрибками. «Видко, шо ше не вернулися», - подумала Титєна і, взявши путню, пішла по ранішню воду. Сніг за ніч припорошив стежку, якою вона ходила до керниці. Крутячи корбу, дивилася на пагорб із будинком Читальні й бачила, що військової вантажівки нема, стояло лише кілька саней, які москалі забрали у виселених родин. Солдати, які не поїхали на облаву, курили, а один стояв біля входу на варті. Пустився сніг. Титєна, набравши путню води, пішла до хати. Раптом на горбі з’явилася вантажівка і троє саней вперемішку з солдатами і стрибками. Солдати позіскакували через борти. Старший лейтенант Лимаренко, підбігши до одних саней, почав розмахувати руками. Гудів мотор, а солдати зі стрибками, збуджено перекрикуючи одне одного, щось вивантажували з перших саней. Серед тих, хто оточив перші сани, був її Онуфрій. «Дєкувати Богу, живий», - подумала Титєна, і зійшовши з стежки, бо в долині не було видно того, що відбувається біля читальні, чула лише крики та лайку. Може, за півгодини до неї зайшов Панько. «Штурк Панька в око - Панько каже, шо глибоко», - прозивалися дітлахи вслід одноокому Панькові.

«Штурк Панька в око» видихнув: «Титєно, на горбі поскидали побитих».

«Кого?»

«Привезли закривавлених, не можна пізнати».

Накинула хустину і вийшла з Паньком.

На горбі збиралися люди.

На снігу лежало троє побитих.

«Звідки вони?»

«З криївки».

«Хтось видав».

Люди стояли і мовчали.

«Йой, на самі сьвєта».

«Такий молоденький цьвіт».

Лимаренко перебігся до читальні, а за якийсь час вийшов із Каплуновим, який постояв перед убитими, щось шепнув Лимаренкові, а той крикнув до солдатів, щоби чули всі:

«Тєла нє убірать!»

Титєна впізнала Марічку Поренчукову, котрої в селі давно не було видно.

Люди почали шептатися, коли Лимаренко також пішов до читальні.

«Хтось видав криївку і вони пострілялися».

На скроні в Марічки - примерзлий згусток крові. Кров була з глиною, видко, коли витягували з криївки, то тягли до саней по снігу.

Вийшов Каплунов:

«Вот ви відітє врагов совєтской власті, коториє мєшают нам строіть мірную жизнь. Спрашиваю вас -кто ето?»

Люди мовчали. Титєна стояла позаду двадцятьох чоловіків і жінок, яких зігнали на горб, щоби ті упізнали побитих. І щоби далеко не ходити - зігнали всю Панську вулицю.

Каплунов підходив до кожного і питав:

«Знаєшь?»

«Нєа».

«Знаєшь?»

«Нє, не з нашого села».

«Узнайошь? - запитав він Поренчучку, Маріччину маму. Стояла у чорному футерку за кілька кроків від побитих.

«Перший раз виджу», - відповіла Поренчукова.

Усі заніміли. Почали кашляти і опустили голови.

«Всьо равно узнаєм», - сказав Каплунов. І наказав всім розходитися.

Біля убитих виставив охорону з двох солдат.

«Пусть полєжат. Завтра отправім в район».

Поренчукова, припорошена снігом, сходила з горба сама.

І ті, хто зустрічався з нею поглядом, ховали очі.

Титєна сказала Каплунову, кого привезли з криївки на горб.

«Двох, бігме, не знаю, а дівчина - то Марічка Поренчукова з Панської вулиці. Файна така була. Хлопи за нев вмирали».

«Ти нє ошиблась?» - перевіряв її Каплунов.

«Нєа».

На третій день вивозили родину Поренчуків.

Коли Поренчуки сіли на сани, то москалі підпалили хату, а Титєна пила з Каплуновим горілку і цілу ніч переверталася з ним на дерев’яному ліжку.

На хутір Семінче, за яким тяглися ліси аж до Дністра, прийшов курінь, щоби відпочити і підлікуватися. Січневі сніги впали, закуривши всі шляхи, а мороз тримався такий, що було чути, як Потріскують, похитуючись од вітру, дерева. Заради безпеки курінь розмістився у селі, а на хутір пішло п’ятеро стрільців. Польова дорога вела до Криволуки, звідки можна було очікувати небезпеки. З Криволуки до Павшівки дорога виводила на гостинець, яким їздили гарнізон, війська МҐБ, уповноважені, що відповідали за заготівлю континґету, агітатори. На бічні дороги пускалися лише з облавою, бо на відкритому просторі з будь-якого пагорба чи лісу можна було потрапити під шквальний вогонь. Командир куреня «Бистрий» отримав кілька ґрипсів, що із Білобожниці гарнізон нікуди не виїжджав. «Перечікують», - подумав «Бистрий». Наближався Йордан, і бійці, які вийшли з оточення з прикарпатських лісів, відігрівалися по селянських хатах. «Бистрий», вивчивши всі небезпеки розташування куреня, вирішив вислати п’ятьох своїх вояків на хутір, з якого відкривалися дороги до криволуцьких полів.

Два стрільці «Дніпро» і «Нечай», озброєні кулеметом і автоматом, стояли на стійці поблизу потічка, коли побачили здалека двох озброєних чоловіків. «Дніпро», приставивши до вуст палець, шепнув «Нечаєві»: «Стріляти тільки після команди». Повстанці очікували, що за цими двома можуть з’явитися сани з червонопогонниками. Інакше сюди в йорданські морози не доїдеш. Ті двоє, за якими бійці «Бистрого» стежили кілька хвилин, ішли помалу. «Дніпро» побачив у бінокль, що один із них, вищий, шкутильгає. «Може, поранений?» - припустив. Від місця засідки і до тих двох було, мабуть, зо двісті метрів. Кущі, де замаскувалися вартові, загороджували пагорб, з якого відкривалася дорога на Криволуку і широкі поля, встелені снігом. За пагорбом - потічок, з якого вони щойно набрали у фляги воду, пробивши ножем лід.

«Якщо їх більше, друже «Нечай», я прийму бій, а ти побіжиш на хутір», - пошерхлими, потрісканими на морозі губами поволі мовив «Дніпро». На хуторі було ще троє бійців, перша заслона для імовірних нападників. На оборі одного господаря стояли сани із запряженим конем, на якому в разі небезпеки стрілець «Богдан» повинен був домчатися до села і попередити курінь про напад.

«Дніпро» чіткіше бачив цих двох. Той, вищий, спирався на молодшого. Молодший ніс на плечі два карабіни і допомагав пересуватися вищому. Видно, що вибилися з сил. «Нечай» пив холодну воду, від очікуваного бою йому пересохло у роті. Навкруги дзвеніло морозяне повітря і здавалося, «Дніпро» чув, як серце «Нечая» гатило у грудну клітку. «Нечай» пристав до куреня в одному із придністровських сіл. Після перевірки СБ його зарахували до чоти. У боях «Нечай» не бував, тому ним трясло. «Дніпро» штуркнув «Нечая» у плече, щоби той опанував себе. Від удару «Нечай» сповз до потічка і знову виліз на пагорб, прилігши біля «Дніпра».

Онуфрій ішов криволуцькими полями з поляком Сулковським.

З ночі Онуфрія покликав черговий, і Титєна, яка під ранок провалилася в сон, почула, що Онуфрій кудись збирається.

«Куди?»

«Та якась, мамо, тривога».

«Тебе на облаву не возьмут», - позіхнула.

«А ви звідки знаєте?»

І Титєна зловила тривожний Онуфріїв погляд.

Стрибків зібрали біля сільради. Стоячи на морозі, капітан Каплунов пояснював завдання.

«Видвигаемся в Павшовку, там на месте мой заместитель ст. лейтенант Лиференко поставит перед вами задачу».

«Та нині Йордан», - спробував нагадати Каплунову Онуфрій, але більшість поляків і навіть Сулковський засміялися.

«За неисполнение приказа - растреляю».

Ґрипс до надрайонової боївки СБ принесла вночі зв’язкова. Зайшла з боку північного присілку Білобожниці, й назвавши пароль, залишила папірець із шифром. Зранку, збираючись до школи, десятилітній син господині хати сховав ґрипс за пазуху і залишив на перерві у шкільному виходку в замаскованій шпарі, звідки її забрав кульгавий Йван, який розпалював у шкільних класах. Йван заніс ґрипс до іншої хати у центрі села. Хата була мурована і під бляхою. За Польщі там розташовувалася районова молочарня. У пивниці з кам’яним склепінням перебувала боївка СБ. На цілу пивницю пахло квашеною капустою з дерев’яних бочок і підгнилими, викладеними на соломі яблуками. У замаскованій частині пивниці, в глибині, стояв стіл, два крісла і ліжка. Кам’яні стіни були обшиті деревом. На столі - друкарська машинка і стос паперу. Усіх, кого СБ брало на допит, приводили сюди. Звідси допитуваних, зі зв’язаними руками і ногами, зі стиркою у роті, вивозили у найближчий гай, де їх ліквідовували.

Тридцятилітній слідчий СБ, який під протоколами допитів підписувався шифром 10/21, розгорнув скручену в тонку трубочку записку.

«Список сталінських вислужників.

Федоришин Тетяна, уроджена 1912 р. українка, освіта 4 кл. Заміжня, муж в Червоній армії з 1940 року. Уродженка села Пожежа, біднячка. Займається доносчяцькою роботою відносно нашого рев. руху, а саме: контактується з нач м.ґ.б. Ковтуновим, який приїздить до с.р та покликує Федоришин до с.р. на розмову з ним. А деколи заночовує в її хаті.

Федоришин Онуфрій, уроджений 1928 р., освіта 4 кл. нежонатий, працює на ріллі, бідняк, стрибок, батько в Червоній армії. Аби не їхати на Донбас, записався в стрибки. Ходить по селі з карабіном. Виїздить з гарнізоном на облави».

Титєну привели вночі.

Наскочили на її хату, з якої Каплунов устиг вибігти, вибивши вікно, й дістатися до окопу. Підкосила його автоматна черга, роздробивши ліве плече. Він зсунувся у сніг, наче у теплу перину, і там стік кров’ю. Зранку його знайдуть в офіцерських кальсонах на окопі Титєниного городу, а старший лейтенант Лимаренко, вивчивши сліди навколо хати, зрозуміє, що нападників було не більше трьох. У хаті лише незастелене дерев’яне ліжко свідчило, що цієї ночі Титєна ще тут спала. Лимаренко також зрозумів, що Титєну забрало СБ.

Слідчого СБ, сина священика з сусіднього села, Титєна впізнала: бачила ще до війни.

Після допиту 10/21 підпише протокол, покладе п’ять видрукуваних на машинці сторінок до стосу решти протоколів і накаже виконати вирок.

Стрибків вивезли саньми на роздоріжжя і розділили. Онуфрій із поляками з колонії - Сулковським і Ясінським - сховалися перед Тою горою у засідці. Поки їхали до Павшівки, їхній командир ст. лейтенант сказав, що там знайшли криївку. Один із бандитів вийшов по харчі, його спіймали. Два дні слідчі МҐБ його допитували, і на третій день він привів їх до криївки. «Наше завдання, - сказав, - перекрити всі вулиці, якими бандити можуть вибратися з криївки».

Після бою в Павшівці Онуфрій із Сулковським, бо Ясінський упав біля кладки через Джуринку, втікали у напрямку Криволуки. Змучившись, серед білого як папір поля, зійшли у видолинок потічка і заховалися від вітру. Побачили, що горобці з синицями докльовують червоні, зморщені від морозу ягоди шипшини. Сулковський перший побіг до куща. Але посльогнувшись, з'їхав на сраці до річки, та невдало, бо підвернув на леді ногу. Онуфрій бачив, як Сулковський, знявши з рамена карабін, намагався встати. По леді доповз до берега і почав видряпуватись догори. Онуфрій, вкинувши в рот кислу ягоду, подав Сулковському руку. Задихані, вони сіли на сніг неподалік куща. Сулковський скинув чобіт -правий котик ноги посинів і спух. Тремтячими руками вигрібаючи сніг із жовтими стеблами трави, він почав терти спухле місце. Онуфрій прикладом карабіна пробив ополонку і у пригорщах приніс Сулковському води. Той, стоячи на колінах, як пес, двічі хлепнув.

Почав падати сніг і закрутило крижаним вітром.

Сулковський ніяк не міг взути чобіт. Розірвав половину своєї блюзи, намотав поверх онучки. Чобіт запхав у кишеню футерка, а карабін віддав Онуфрієві. У таку завірюху Онуфрій із Сулковським, збившись зі шляху, дійшли до хутора Семінче і натрапили на стійку «Дніпра» та «Нечая».

«Дніпро» промацав зіркими очима кожен кущик і стебелину на снігових полях, але бачив лише цих двох. Він почекав іще, і вирішив їх брати.

«Підпустимо ближче».

«Добре».

Коли Онуфрія з Сулковським положили на сніг, Сулковський шепнув:

«Скажеш моїм, де мене вбили. Тебе пожаліють, ти молодий і українець».

Онуфрій мовчав, лежачи на холодному снігу, який колов у щоку.

«Дніпро» з «Нечаєм» неподалік куща шипшини присипали Сулковського снігом, а Онуфрія повели до хутора.

Руки в Онуфрія були скручені. Зв’язали їх грубим шнурком, яким припинають худобу. Коли його привели до стайні, «Нечай» сильним ударом збив Онуфрія з ніг, аж той знепритомнів.

Розпухлим язиком Онуфрій спробував злизати з губи примерзлу кров, але губа запекла. Він перевернувся зі спини на живіт і ліг лицем в солому. Двері приставали нещільно. Були вигнуті. У цю щілину Онуфрій побачив трьох бійців і сани, на які вони настеляли солому і про щось тихо говорили. Про що саме? Онуфрій не чув. У безпам’ятстві він пролежав ніч. На дворі сіріло. Коли відчинили рипучі двері, Онуфрій подумав, що його беруть на розстріл. І він почав «Отче наш», але збився на другій лінійці молитви. Онуфрія кинули на сани і прикидали соломою. Він розплющив очі, коли сани рушили по шорсткому снігу. Крізь стебла соломи бачив лише снігове небо, таке фіолетове, як над Джуринкою. Знову заплющивши очі, уявив, як мир стояв на Ставищі, а вісімдесятилітній отець Мицович, що за час свого душпастирства охрестив половину села, а іншій половині запечатав гроби до другого пришестя, вже опустив три свічі у воду Джуринки.

І коли сани зупинилися - Онуфрій заплакав.