Дім у Бейтінг Голлов

Коли на шию надівають вінок із сухих чорнобривців

Наврікат з’явилася у Нью-Йорку несподівано і невчасно. Я щойно повернувся з Нового Орлеану, куди літав на кілька днів. Літав послухати джаз. І як це буває, без будь-яких причин. Квиток замовив, коли обідав у Інтернет-кафе на Мангеттені. І наступного дня з двадцятого поверху готелю «Маріотт» дивився на Французький квартал. Слухав, як гудуть кораблі, пропливаючи Міссісіпі, а туристичні - курсували річкою, минаючи заякорені танкери і баржі.

Джаз грали у клубі, до якого я доїхав трамвайчиком, колією вздовж Міссісіпі. Перед вильотом зайшов до кондитерської крамнички «Лаурас Кенді» на вулиці Чарлз, і купив пачку чорного шоколаду, який їв цілу дорогу до самого летовища Кеннеді. «Джаз і шоколад, джаз і шоколад», - повторював я. «Якщо мене запитуватимуть про Новий Орлеан, я відповідатиму - джаз і шоколад».

Я вилетів нічним рейсом.

У Нью-Йорку було прохолодно і накрапав дощ. Із летовища дістався на таксі додому о п’ятій ранку. Завалився спати. Близько десятої хтось телефонував. Мобільний я відключив, але настирливо дзвонили на домашній. Це була Наврікат. Я сів на підвіконня, притулившись спиною до вікна. Наврікат сказала, що вона у Нью-Йорку, прилетіла до Америки на стипендію. Буде чотири місяці у Каліфорнії. Дзвонить мені з готелю «Челсі». Запитала чи я знаю такий. Я знав цей готель на Двадцять третій вулиці, про який збирався написати короткий есей для одного журналу. Наврікат запитувала в мене про сьогоднішні плани. Я сказав, що вночі прилетів із Нового Орлеана. І нині планував поспати. Наврікат відповіла, що ми можемо зустрітися завтра. Я погодився на завтра і знову приліг. Дзвонив скайп, бо я не вимкнув комп’ютер. Наступного дня, прокинувшись близько сьомої ранку і поголившись, я снідав вівсяною кашею. Коли вийшов із дому, то ще не був упевнений, що поїду сабвеем. Хоча думка про паркування на Мангеттені відбила всіляку охоту їхати авто. Ми зустрілися у фойє готелю «Челсі». Не знаю, хто порадив Наврікат зупинитися саме там, але я зробив би те саме.

Наврікат прилетіла з Лондона, хоча останні роки мешкала в Делі. Батько її - англієць, а мати - з південного штату Керала. Певний час Наврікат жила в Мумбаї. Там ми перетнулися, коли я летів, щоби написати про сезон дощів у Кералі. Хтось із моїх нью-йоркських знайомих, дізнавшись, що я лечу до Індії і зупинятимусь у Мумбаї, дав мені телефон Наврікат. Так, про всяк випадок. У літаку, перебираючи папери, я знайшов той папірець і таки зателефонував до неї.

Ми йшли від «Челсі» Бродвеєм до Іст Віллиджу. Наврікат була в джинсах і болоньєвій куртці, але сорочка з індійським візерунком теліпалася, сягаючи їй до колін. Ще у фойє вона подарувала мені свою книжку віршів, видану в Делі.

«Так, нічого особливого, кілька нових і кілька старих віршів».

«Вітаю, хороший початок для Нью-Йорка».

«Ти про що?»

«Можеш здивувати Нью-Йорк віршами».

«А-а-а,» - засміялася вона.

Ми вийшли на Юніон Сквер, і я повів Наврікат до пам’ятника Магатмі Ґанді. Думав, їй буде приємно побачити в Нью-Йорку земляка. Мармуровий фонтанчик, з якого влітку голуби п’ють воду, в листопаді вже відключили. Біля нього сиділи шахісти. Продавці картин і біжутерії самотньо ниділи і, чекаючи дощу, перевіряли прогноз погоди на своїх айфонах. Ми обійшли пам’ятник Ґанді, на бронзову шию якого хтось накинув сплетений із чорнобривців вінок.

«Майже як в Україні».

«Що в Україні?»

«Ці чорнобривці на шиї Магатми».

«Намасте», - мовила Нарікат і торкнулася вузькою долонею мого чола.

Постоявши біля Ґанді, ми пішли у напрямку Шостої вулиці.

Я називав цю вулицю індійською. На ній, по обидва боки, тяглися ресторанчики. Вечорами там грали на ситарах, а у вихідні на вечерю можна було і не втрапити. З Керали я привіз нелюбов до індійської кухні: протягом тижня там просто страждав - півдня вештався калікатським центром у пошуках «Мак Дональдз». Хтось порадив мені закамарок, у якому начебто мав бути арабський ресторанчик, але я нічого не знайшов. Зараз, коли Наврікат була в Нью-Йорку, я вирішив пообідати з нею керальськими сардинами, смак яких уже американізувався. Дощ таки наздогнав нас, коли ми вже йшли Другою авеню. До ресторану залишалося кількадесят метрів. Ми забігли до магазинчика перечекати. Дорогу на Другій авеню розрили і частково перекрили. Міські служби міняли каналізаційні труби. Автобуси і авто повзли, збиваючись в одну лінію. У мене була парасоля, тож ми, сховавшись під нею, вискочили в дощ і щодуху побігли до Шостої вулиці.

Зайшли у вузький неосвітлений напівпідвал ресторану «8і§ігі». Відвідувачів не було. До нас підійшов менеджер і запропонував обрати собі місце за смаком та й пішов геть. Потім з’явився офіціант, приніс меню і теж зник.

«Я замовляю керальські сардини - Kerala Fish Curry».

Наврікат покрутила паперовим меню зі світлинами страв і вирішила замовити Red Fish Curry. З’явився офіціант. Я попрохав принести пива. Нам принесли темне, як мед, індійське пиво King Fisher.

«Коли мама розлучилася з батьком, ми повернулися до Індії і жили в домі маминого брата в Калікаті. Я пішла до приватної школи. А коли наставав сезон дощів і з моря прибивалися чорні хмари, я ховалася у будинку в найдальші закутки. Я боялася там жити. Потім звикла».

«А коли ти повернулася до Лондона?»

«Батько вирішив заплатити за мій коледж, тому я переїхала до Англії. Мешкала у дешевому районі й вечорами підробляла офіціанткою. З батьком зустрічалася раз на місяць в пабі, пили пиво і обідали. Потім почала писати і перекладати малаямською англійських поетів. Мабуть, від самотності».

«Кого перекладала?»

«Спочатку Філіпа Ларкіна».

«Мабуть, почала з «This Be The Verse»?»

«Так, тема була близька».

«Взагалі англійська поезія завжди здавалася мені суха, наче виписана з графства Йоркшир гувернантка».

«Багато метафізики, але багато добрих речей».

«Про Ділана Томаса промовчімо».

«Знаєш, у Ларкіна теж є своєрідна метафізика, просто вона предметна. Справжня, вихоплена з потоку живої мови, тобто - з деталі, провінції».

«Ларкін і так начебто мешканець провінції».

«Коли я закінчила коледж і треба було щось вирішувати, виникла ідея повернутися до Індії. Мого бойфренда, того, що ти бачив у Мумбаї, компанія направляла до Індії. Ти пам’ятаєш, що він працював у телефонній компанії. В Індії тоді розпочався бум суцільної телефонізації. Я теж переїхала і почала викладати англійську літературу в університеті. А влітку працювала на курсах англійської мови. До Керали ми літали нечасто, але інколи відвідували маму і родину її брата, який на той час уже помер».

«Угу, так-так, я пам’ятаю твого бойфренда, ми познайомилися, коли їхали в таксі з летовища. Як його звати?»

«Александр».

«Так, Александр. Ви розлучилися?»

«Давно, ми прожили разом п’ять років. П’яти років достатньо, щоби зненавидіти одне одного».

«Коли пообідаємо, я поведу тебе до церкви святого Марка».

«Сакральне місце для нью-йоркської поезії».

«Погоджуюся».

«Потім, коли ми з Александром розійшлися, півроку я жила в дядьковому домі з мамою і моїми кузинками, які повиходили заміж і народили купу дітей. Мамина родина була заможна, але вілла, в якій усі мешкали, нагадувала психіатричну клініку».

«Тебе там діставали?»

«Ні, зовсім, ні, але для моїх двоюрідних сестер і братів я була інакша. Ми не розуміли одне одного. До того ж я вже перестала боятися затяжних дощів і чорних бавовняних хмар, які приходили з моря».

До церкви святого Марка ми прийшли з Другої авеню. При вході, на огорожі з кованого чорного металу, висіли афіші. Увійшовши у церковний дворик, побачили, що на плитах поховань із XVI століття стоять туристи і про щось теревенять.

«Що тут тепер?» - запитала Наврікат.

«Читання, перформанси, виставки».

«Для мертвих?»

«І для них також».

У листопаді я прилетів до Мумбая. Летів через Лондон, де прочекав десять годин у Гітроу, а потім іще дев’ять годин летів у сповненому дитячим плачем літаку. До Мумбая прибув зранку. Рейсу до Керали мав чекати близько семи годин. У Кералі я мав написати щось про сезон дощів на замовлення одного нью-йоркського журналу. Видання шукало людину, яка погодилась би на два тижні полетіти в Індію і підготувати якісь матеріали. Коли розмовляв із редактором по телефону, з’ясувалося, що часопис оплачує переліт і дає на кишенькові витрати. Мене це влаштовувало. За переклад з української вони також заплатять перекладачеві. Я не хотів писати про Ґоа. Тому сказав, що напишу про Кералу.

«Тільки не пиши про слонів і мавп», - попросив редактор.

«А про дощі?»

«Які дощі?» - здивувався той.

«Я кажу, що можу написати про сезон дощів».

«Це хороша ідея», - втішився редактор.

«Там іще € комуністи, здається, маоістського спрямування».

«Можеш змішати все в одну купу - дощі з комуністами, - пожартував редактор. - Завтра надішлемо чек».

«Дякую».

Я знав одного іспаномовного письменника, Міґеля, який мав непогані зв’язки у цьому журналі. Він порадив мене для такого репортажу. Міґель показав три моїх есеї, перекладених і надрукованих у літературних журналах, і їх це переконало. За ті есеї кожен часопис заплатив мені по п’ятдесят баксів, залишивши, правда, за собою авторське право. Звісно, ті гроші я давно витратив, і вже не міг розпоряджатися своїми текстами. Та Міґель похвалив мого перекладача і сказав, що все буде кльово.

Третього дня після розмови, під обід, поштар вкинув у мою поштову скриньку конверт від редакції з чеком на три тисячі доларів. Коли я розмовляв із редактором, то натякнув, що краще було, якби вони захотіли що-небудь про Україну. Але той пробелькотів, що про Україну не модно, їм потрібна Індія. Коли за півтори тисячі я купив квиток і за сто баксів поставив індійську візу, у мене залишалося достатньо грошей як на двотижневе перебування у країні, де за десять центів рикша може перевезти тебе з одного кінця міста в інший.

«Наврікат, вітання! Я на летовищі у Бомбеї... - і виправився, - у Мумбаї». Телефонував із терміналу, де будівельники щось ремонтували. Місць для пасажирів було обмаль, а телефоном із чорного ебоніту можна було скористатися, заплативши кілька рупій молодому мумбайцеві. З нього я і дзвонив Наврікат. Я знав зі слів моїх нью-йоркських приятелів, що Наврікат пише вірші, друкуючись на студентських порталах і в електронних літературних журналах. І я зауважив її британську вимову.

«Скажи, в якому ти терміналі? Приїду хвилин за сорок». Я встиг сказати, перепитавши у телефоніста, який стояв переді мною, і зв’язок перервався. Вийшов назовні. Мене перепинив поліцейський з автоматом і попросив повернутися. Я не сперечався, хоча мене це здивувало: і його прохання, і його автомат. Але назовні тремтіло спекотне повітря, тому бажання виходити в мене й так зникло. Радо повернувся у прохолодну почекальню терміналу, в якій працювали кондиціонери, і чекав на Наврікат.

Наврікат приїхала за півтори години. Я сидів у вільному кріслі, що нарешті звільнилося, бо група пасажирів пішла на реєстрацію компанії «Емірате ейр лайн». Підійшов поліцейський із автоматом і сказав, що надворі перед входом на мене хтось чекає. Це була Наврікат, яка вже підігнала таксі.

На задньому сидінні сидів хлопець, європеєць у бенгальській одежі, який усміхнувшись, мовив: «Привіт». Обернувшись, Наврікат повідомила, що це Александер. І ми поїхали до Мумбая.

«Наврікат казала, що ви поет?» - запитав Александер.

«Щось таке».

«Поезія тепер погано продається».

«Вона завжди кепсько продавалася».

«Я не люблю віршів».

«Я теж».

«Ви?»

«А чому це вас так дивує?»

«Ну... бо ви пишете вірші».

«Я не пишу їх уже два роки».

«Ви коли-небудь бували у Мумбаї?»

«Я тут уперше».

Наврікат пояснювала водієві, куди він повинен нас привезти.

Ми трохи походили містом, яке одразу мене втомило. Щось перекусили. Наврікат знову впіймала таксі і, розпрощавшись, я поїхав на летовище. У Мумбаї мені запам’ятався шлях із летовища і назад. А ще - халабудами. Коли літак сідав, їх можна було добре роздивитися. І кількома жінками, які несли на головах тазики з білизною. Мабуть, прямували до річки.

«В якому ти зупинишся готелі?» - шепнула вона на прощання у відхилену водієм шибу.

«Я не пригадую, напишу на електронну пошту».

«Домовилися», - сказала Наврікат і всміхнулася.

Я прилетів до Керали місцевою авіалінією. Сезон дощів, про який мав би написати, давно минув. Мій тризірковий готель був розташований у самому центрі й називався «Малабар Гейт Готел». Двері відчинив молодик у готельній уніформі з трохи задовгими рукавами - мабуть, від попередника не встигли перешити. Він білозубо всміхався, наче ми з ним були близькі родичі. Валізу підхопив інший готельний працівник і провів мене до кімнати, вікно якої виходило у двір.

Прості меблі. Увімкнений вентилятор колошматив солодко-кисле повітря, від якого мене знудило і я приліг на ліжко. Прокинувшись, поглянув на годинник -було пів на третю ранку. Я увійшов до ванної, але передумав вмикати кран. Вийшов і сів за стіл. Витягнув комп’ютер і воду в пластиковій пляшці. Написав до редакції, що я на місці, а Наврікат - назву готелю. Malabar Gate Hotel було написано на готельному буклеті, який я знайшов у шухляді стола.

Вирішив пройтися містом, коли розвидниться.

Минав тиждень мого перебування у Калікаті. Я знав, що приїхав запізно, бо сезон дощів давно минув, хоча зрідка ночами вшкварювали проливні зливи.

Наврікат сиділа в готельному шкіряному кріслі. Вона чекала на мене.

«Привіт, ти як тут опинилася?» - запитав я. І притулився до неї.

«Втекла».

«Ти сама? Без Александра?»

«Сама, він не зміг узяти вихідних».

«То ходімо до мене».

Ми виїхали ліфтом на п’ятий поверх. У кімнаті, яку я вже обжив, на столі лежав мій лептоп, хоча мене попереджали нічого не залишати, і десять пластикових пляшок із водою, які я привіз із Нью-Йорка. Щодо керальської води на одній нью-йоркській вечірці мене попередив інженер, який відвідував Індію одинадцять разів. Він будував тут дороги. Наврікат підійшла до вікна, з якого було видно пальмовий гай і низькі будинки, що на їхніх пласких дахах висіла на шворках білизна.

«Поглянь, - гукнула вона, - поглянь, там коза».

Я підійшов до вікна. Наврікат пахла всіма запахами своєї землі. Перед будинком із напнутим полотняним простирадлом замість дверей у пилюці сиділа коза. За тризірковим готелем, у центрі мільйонного міста. Козу водили пастися у пальмовий гай, біля якого стояв мінарет і невидимий мулла щоранку будив мене своїм лунким голосом.

«Її водять пастися - он туди» - і я показав у напрямку каламутної зелені високих пальм.

«Які плани на сьогодні?», - запитала Наврікат.

«Зустрітися з одним журналістом...»

« ...і з однією індускою», - продовжила вона.

«Тобто?»

«Зараз я поїду до мами і своїх кузенів, а увечері підемо на виставку золотих прикрас. Арабські ювеліри влаштовують щорічну виставку-продаж».

Наврікат не запрошувала мене до своїх родичів. Мабуть, щоби не показувати, що знає бодай когось із чоловіків, крім Александра.

«До зустрічі», - сказала Наврікат і увімкнула вентилятор.

«До вечора», - відповів я.

Вона вийшла, і я повернув у замку ключ. У двері невдовзі постукали. Я подумав, що повернулася Наврікат, але на порозі стояла молода покоївка, яка щоранку прибирала у моїй готельній кімнатці. Замітала, протирала порох, торохтіла у лазничці моїм начинням для гоління. Я давав їй п’ятдесятирупієву паперову купюру, дякував і випроваджував.

«Щось сталося?»

«Ні, я принесла вам газету».

«Яку? Я не замовляв газет».

«Тут ваше інтерв’ю».

«Он як, дякую, це так мило».

Узяв від покоївки газету з малаямським шрифтом і розгорнув на сторінці, де вгорі праворуч була моя фотографія і текст розмови з місцевим журналістом, який дізнавшись, що я пишу про сезон дощів, порозпитував мене ще й про поезію, прочитавши попередньо у Вікіпедії мою біографію. Я намагався просто без будь-яких претензій розповісти керальському читачеві, що будь-хто, пишучи вірші, лише затуляє порожнечі, бо слова - з повітря, їхній зміст - у повітрі і їхня легкість теж повітряна. Але журналіста цікавила Америка, де я зараз живу, а ще більше - бітники, фестиваль Вудсток, сексуальна революція і протистояння Заходу зі Сходом. Я казав, що для мене самого Америка - це країна непорозумінь і навряд чи я зможу йому пояснити її серцевину, себто, нутро, яке можна відчути лише тоді, коли ти із землею від народження є одним порохом. Він цікавився моїм враженням про Індію, Кералу, про моє ставлення до Маркса і Мао Цзедуна. І я щось йому відповідав.

У моїй електронній пошті з’явився лист від Наврікат, яка повідомляла, що обідає в дядьковому домі -з мамою і всією великою родиною, і що вони читали моє інтерв’ю і обговорили місце, в якому йдеться про поезію. Всім, писала Наврікат, сподобалось, як я розказав про повітря поезії. Я відповів, що газета переді мною на столі. І що козу біля будинку навпроти моїх готельних вікон саме доять. Наврікат вибачилася, що мусить разом з усіма йти на веранду куштувати десерт, тому вимикає комп’ютер.

У двері хтось гримав. Я зрозумів, що мене розбудили і що гудіння вентилятора не завадило мені провалитися в сон. Інколи після обіду приходив до готелю поспати, бо задуха, яка завжди нависала перед дощем, немов перетискала мою сонну артерію, і я відключався. Відчинив двері й побачив змоклу Наврікат, яка розповідала мені, що від мотоцикла рикші до входу в готель було не більше десяти кроків, але злива обліпила її так, що на одязі не залишилося жодної сухої нитки. Я дістав свої запасні джинси та сорочку і Наврікат, переодягнувшись у лазничці, стала схожа на лондонське підбите вітром дівчисько.

«То що ти там написав про Кералу?»

«Так, якісь загальні фрази».

«Якщо ти хочеш зрозуміти, як ми живемо у сезон дощів, то не перегни палиці з екзотикою».

«Що ти маєш на думці?»

«Від дощів наше життя не припиняється, а лише сповільнюється. Глина набухає від вологи так, наче ось-ось розчиниться у дощі й земля взагалі зникне. Вода розмиває дороги, затоплює будинки. Але діти ходять до школи - десятеро під однією парасолею. Жінки, накриті дощовиками, пливуть на човнах у гості. Чорний від пороху і дощу чоловік із голим торсом веслує проти течії, наче хоче зупинити її своїм веслом. Наче він узагалі здатен щось зупинити».

«Це вірш?»

«Ні-ні, це просто дитячі спогади».

Дощ не вщухав. Але ми вийшли з готелю, і Наврікат, підібгавши своє сарі, по котики у воді, йшла вулицею, намагаючись спіймати хоч якийсь транспорт, щоб ми могли дістатися на виставку арабського золота. Я йшов за нею; з парасолі стікала холодна дощівка і тонкою цівкою текла мені по спині. Навпроти кількох халабуд, де продавали сякий-такий харч, а замість світла блимали запалені свічки, - сяяв люстрами великий магазин, у якому поважно пересувалися сотні чоловіків і жінок, роздивляючись золоті вироби за заскленими вітринами. Свій одяг - сарі та сандалі - Наврікат доповнила безліччю прикрас. Ніздрі блищали золотими крапельками, яєчного кольору браслети дзеленчали на тонких зап’ястках, намиста на шиї та кульчики доповнювали ансамбль її оздоб. Я тільки зараз помітив, що Наврікат, як і решта жінок на цій виставці, аж сяяла від золотого дощу, який її огортав, а також від блиску виробів за скляними вітринами, на які було спрямовано світло люстр і спеціальних ламп. На другому поверсі стояли безголові манекени, від шиї до ніг обвішані золотими прикрасами так, що на них не було вільного місця. Араби, перекрикуючи натовп, прицінювалися до покупців.

Було видно, що Наврікат тут подобається. У Нью-Йорку я заходив придбати подарунок у магазин Тіффані на Сорок шостій вулиці, але це траплялося раз на рік. Там тихо, ввічливі продавці делікатно поцікавляться, що би ви хотіли побачити, а за певний час принесуть, відкриють темно-синій футляр із червоним оксамитом, на якому лежатиме перстень із білого золота чи філігранний браслет, досконалість форми якого можна порівняти лише з досконалістю жіночого тіла. А тут стояв гамір, немов на пташиному ринку чи вдосвіта в джунглях, які оточують місто, коли все навколо вщерть переповнюють пробуджені голоси птахів. Я шепнув Наврікат, що хочу вийти з цієї виставки і почекаю її надворі біля виходу. Вулицю освітлювало кілька ліхтарів на стовпах, але їхнє слабеньке світло розливалося нерівномірно, і темрява відступала лише від фар мотоциклетів рикш і автівок. Я роззирнувся і помітив, що неподалік, у густій як кропива темряві, час до часу освітлюваний фарами мотоциклетів, що саме повертали в цьому місці, сидів кералець, підібгавши своє мунда, і справляв, тужачись, нужду. Просто неба на вулиці.

Наврікат вийшла з виставки, шукаючи мене очима в натовпі. Я запитав, чи повертається вона до своїх родичів.

Ми повернулися до готелю.

Зранку задзеленчав мобільний Наврікат. Я встав і надибав його на столі. Телефон крутився, немов саламандра, яку впіймали за хвіст. Дзвонив Александер: на екрані висвітилося його ім’я. Я заліз під простирадло, яким ми з Наврікат накрилися, і шепнув їй про дзвінок. Вона щось пробурмотіла і відвернулася до стіни.

Поснідавши у готельному ресторані викладеним на широкому пальмовому листку рисом зі шматками курятини, ми зійшли у фойє. Я попросив викликати таксі. Наврікат вилітала до Мумбаю. Відійшовши вбік, увімкнула телефон і почала з кимось розмовляти. Зі звуків, що нагадували гуркіт каміння і тріск переламаних пальмових гілок, я зрозумів, що це була малаямська мова. Наврікат розмовляла з мамою. Інтонації свідчили, що вона вибачалася за відсутність цієї ночі.

Після обіду в Наврікат виникла ідея, що оскільки ми тут, в Іст Віллиджі, піти до Седар Таверн, де збиралися поети нью-йоркської школи. Наврікат перекладала їх малаямською мовою і вже навіть готувала книжку.

«Ти когось із них бачив?» - запиталася вона. «Бачив».

«Кого?»

«Ешбері».

«На читаннях?»

«Ні, був у нього вдома».

«Круто!»

«На Двадцять другій вулиці, неподалік готелю, де ти зупинилася».

«То зателефонуймо і ходімо в гості».

«Не вийде».

«Чому?»

«Про це потрібно домовлятися завчасно».

«З поетом - завчасно?»

«Він же людина. Може застудитися чи просто виїхати з Нью-Йорка».

«Може. Але як ми знатимемо, що його нема, якщо не зателефонуємо?»

«А знаєш, логічно».

«Я б йому показала його вірші малаямською. І навіть прочитала б».

«Мабуть, він усе життя мріяв їх почути».

Поки ми вирішували - дзвонити Ешбері чи ні, перетнули Бродвей і дійшли до Вашингтонського скверу з тріумфальною аркою.

«Седар Таверн десь тут?» - запитала Наврікат.

«Десь тут. Тоді, у п’ятдесятих, тут була така дупа», -відповів я.

«Не могли зберегти таку таверну».

«Довбаний Нью-Йорк, - сказав я. - Та, зрештою, кого це обходить?»

«Наприклад, нас із тобою», - вигукнула Наврікат, і перехожі почали на нас косо зиркати.

Я витягнув свій айфон і знайшов, що Седар Таверн розташована за адресою Юніверсіті плейс, двадцять четвертий номер, між Восьмою та Дев’ятою вулицями. Ми швидко знайшли Юніверсіті плейс, що простягнулася поміж високих цегляних будинків.

Підійшовши до будинку за вісімдесят другим номером, побачили якийсь магазин.

«Знаєш, Вікіпедія пише, що в 1950-тих Седар Таверн була у двадцять четвертому будинку, а потім її перенесли у вісімдесят другий».

«І чому ж зачинили?»

«Мабуть, продали. А новому власникові будинку поезія - по барабану».

«Сумно».

«Посидьмо у Старбаксі».

До відправки порому на Статей Айленд залишалося п’ять хвилин. Я бачив, що він пришвартувався, а за хвилину-дві пасажири, що пливли до Мангеттену, зійдуть. А потім дозволять зайти нам.

Проповідник уголос читав Євангеліє від Марка. «Біблію» було оправлено у витерту шкіру, а між сторінками жовтіли закладки.

Свідки Єгови мовчки стояли з журналами «Сторожова Вежа» і ангельськими очима проводжали пасажирів.

На поромі Наврікат захотіла перейти на правий бік, щоб краще роздивитися статую Свободи, але туристи, фотографуючись, обліпили кожен вільний закуток. Наврікат сказала, що Свобода не вартує таких зусиль - краще роздивиться її в Інтернеті. Я купив два пива - на поромі це дозволено - і ми з Наврікат притулилися на другому поверсі, де зазвичай мало людей. Сиділи, пили пиво і мовчали.

Останню ніч перед відльотом до Каліфорнії Наврікат була в мене.

Коли ми готували на кухні вечерю, я торкнувся до її плеча.

«Нічого не вийде - у мене місячні».

Зранку ми заїхали до «Челсі» - забрати її речі і розрахуватися.

Я сидів у авто і чекав, коли вона вийде з готелю.

Прощаючись на летовищі Кеннеді, ми почувалися незручно одне перед одним. Я це відчув ще на поромі, коли ми поверталися до Мангеттену. Мабуть, те саме відчувала і Наврікат, коли дивилася на затягнені пітьмою береги і яскравий захід сонця.

Пором упевнено наближався до острова.

«Знаєш, я вдячна, що ми зустрілися у Нью-Йорку. Я обрала Нью-Йорк як місце остаточного прощання», - сказала тоді Наврікат.

«Зручне місце для пам’яті».

«Для забуття», - виправила вона.

Уже на летовищі Наврікат витягнула з полотняної торби засушену квітку чорнобривця і поклала мені в долоню.

«Це на прощання».

І пішла реєструватися на свій рейс.