Дім у Бейтінг Голлов

Соло дрозда

З весни, відколи Сюзен опинилася в госпіталі, Кванеша навіть не виходила у внутрішній дворик будинку. Цілими днями вона поралася у кількох кімнатах і спальнях, а під вечір викликала таксі і їхала відвідати хвору. За два місяці, які Сюзен не було вдома, у садку розрослася малина, а барбарис розпустив своє віття вздовж цегляного мурівцю, півтораметрова стіна якого відділяла дім від сусідового. І лише трояндова галявина буяла, ще не випалена сонцем.

З безсилим спротивом Кванеша, стоячи у вікні або вийшовши на веранду, дивилася, як рослини відвойовують своє право на життя. За літо сонце встигало пригасити навіть витривалі троянди, в яких дрозди ховалися від спеки під дрантливими тінями кущів.

З початком серпня, поламана і потовчена у автомобільному випадку Сюзен, звикла спочатку до інвалідського возика, потім до милиць, а коли крихка сила повернулася до її тіла - до палиці.

Кількамісячна відсутність була для Сюзен випробовуванням. Дім, у якому вона знала, здавалося, кожен куток і шпарину, в якому минали щасливі дні з Пітером, виростали її сини, - в одну мить став для неї чужий, заповнений спертим повітрям. Повернувшись, Сюзен сказала Кванеші повідчиняти вікна, щоби тепло, настояне на вигорілих травах і присохлих трояндах, увійшло в дім. їй вчувався рип розсохлих сходів, якими кілька разів на день виходила і сходила Кванеша. Просила пересунути рояль чи поправити на стіні картину, наче відчувала, що інтер’єр міг хтось без неї порушити. Заходила до бібліотеки. Вмикала все світло. І пробігала очима корінці фоліантів, запам’ятовуючи що де лежить. Книжок не торкалася руками - тільки сиділа у кімнаті, залитій світлом. Кванеша зиркала, але розуміла, що Сюзен насолоджується жирною бібліотечною тишею і мовчанням книжок.

Чоловіка Сюзен - Пітера, який був старший за неї на тридцять років, три роки тому, після кремації, сини розвіяли у внутрішньому дворику. Кванеша була переконана, що буйні кущі підживлює сам Пітер, точніше, його попіл, що перейшов у землю. Найбільше була здивована заповітом Пітера Кванеша, бо вважала, що йому як адвокатові належалося краще місце для вічного спокою, ніж садок у внутрішньому дворику. Сюзен усе виконала, згідно із заповітом, і сини підкорилися батьковій волі. Відтоді Сюзен пильнувала, щоби Кванеша навесні висаджувала квіти і підживлювала кущі, а восени підстригала віття малини і барбарису, вириваючи з корінням однорічні рослини. Коли Пітер остаточно став землею, Сюзен подумала, що смерть - це можливість переконатися в існуванні Творця. Від цієї думки їй стало легше за

Пітерове теперішнє, яке було засипане чорноземом із перегноєм, привезеним Кванешою з Гоум Діпот. А відсутність Пітера в ліжку, в домі та в її житті Сюзен замінила спогляданням з веранди за чорними із зеленим відливом дроздами.

Сьогодні, вересневого сонячного дня, з раннього ранку покоївка поралася у внутрішньому дворику. Виривала з корінням засохлі весняні квіти, обкопувала кущі троянд, обтинала малинове і барбарисове віття. Кванеша почула по радіо, що незабаром із Атлантики прийдуть затяжні дощі. Зміниться напрям вітру, від якого ще дужче баламкатиметься підвішений на металевий гак дерев’яний вітрячок, до тріскотіння якого звикли навіть дрозди. А Сюзен знала, що птахи зникнуть задовго до перших снігів. Тому вона годинами сиділа у плетеному кріслі. Дивилася на дроздів, відчуваючи своє поламане тіло і біль у кістках. З відхилених на веранді дверей їй чути, як Кванеша товчеться на другому поверсі, протираючи там підлогу або збираючи зі стін павутиння. Сюзен, накрита коцом із верблюжої шерсті, дрімає. А ближче до обіду Кванеша принесе їй склянку помаранчевого соку і сама сяде у таке ж плетене крісло. Вони питимуть сік і балакатимуть. Кванеша, з якою Сюзен зжилася від часу переїзду з Пітером до Парк Слоуп, майже тридцять років тому, мешкала у двох горішніх крихітних кімнатках з кухнею та власним входом.

- Залишилося кілька кущів - завтра, думаю, закінчу, - сказала Кванеша до Сюзен.

- Посидь, - попросила Сюзен.

За якусь мить Сюзен сказала, що їй хочеться до ліжка, бо тут занадто вітряно. Кванеша допомогла їй встати з крісла і притримуючи двері, провела з веранди у будинок.

Після автомобільного випадку, коли Сюзен, яка поверталася від приятельки з Філадельфії, витягли зі сплющеного «Інфініті» і гелікоптером перевезли до госпіталю, молодший син Йоахим намовляв продати будинок.

- Якщо тобі таке важливе це місце, на якому розсипано батьків попіл, то візьми з собою у вазон жменю цієї землі.

- У моєму житті занадто багато втрат.

- Цей будинок стає заважкий для тебе, мамо.

- Він тримає мене при житті. А що робити з Кванешею? Куди піде вона?

- Не знаю.

Будинок ще не продано. Йоахим, син Сюзен, переконав її, щоби завчасно підготуватися до переїзду. В неділю він приїжджав зі своєю дружиною. І вони енергійно пакували книжки, обгортали папером підсвічники, знімали зі стін картини. Було видно, що це приносить їм неабияке задоволення. І Сюзен розуміла чому. У пачках посеред вітальні було вже спаковано всі книжки. Син із невісткою оголили книжкові шафи в бібліотечній кімнаті, а Сюзен домовилася, що по них приїдуть із німецької бібліотеки. Рояль «Стейнвей» заповіла церкві. А частину меблів, які вона з Пітером купувала у Франції, а дещо підкуповувала в антикварних крамницях Нью-Йорка, син продавав через крейґліст. Велике дерев’яне крісло, декороване рослинним орнаментом і виноградними китицями, Сюзен за будь-яких обставин залишала собі, хоча сидіти на ньому було незручно. Колись продавець крамнички запевняв Пітера, що це дев’ятнадцяте століття. Картини у дорогих рамах, що їх Пітер скуповував по французьких провінційних галерейках, іще обіцяв подивитися експерт. Сюзен залишала собі велику картину, морський пейзаж Василя Кричевського, привезену з Венесуели. Картина була власністю її батька. І ще віолончель.

Виростала Сюзен у родині скрипкового майстра. Навіть якби вона виростала в родині бруклінського бакалійника, все одно дитинство залишається теплим спогадом на все життя. Батько винаймав майстерню на дванадцятому поверсі Карнеґі-Гол. А її мама, Ґертруда, німкеня з рудим волоссям і рясним ластовинням на лиці й руках, вела справи свого чоловіка. З дитинства у Сюзен сиділи у голові, наче птахи у гніздах, німецькі й українські слова, які вона плутала, розмовляючи то з мамою, то з батьком. Англійські прийшли до її свідомості пізніше, коли Ґертруда найняла домашню вчительку англійської - студентку Колумбійського університету, але швидко її позбулася.

Ще за життя Пітера Сюзен замовила у Нью-Йоркському суді справу своєї матері, датовану тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятим роком. У кількох паперових папках, що їх Сюзен принесла додому з архіву суду, були копії слухань автомобільної аварії, що сталася з її матір’ю у Квінсі. Розвізник молока по квінсівських крамницях запізно загальмував і вдарив материне авто в багажник. А наступне авто, що їхало за пікапом, не очікуючи такого розвитку подій, вдарило пікап із молоком. Отже, за твердженням адвоката Ґертруди, вона отримала подвійний удар і стрес. Від двох ударів Ґертрудине авто посунулося на пішохідний перехід. На щастя, там нікого не було. Суд тривав два роки і до всіх паперів було долучено кільканадцять рентґенівських світлин, які Ґертруда, як наполягав адвокат, робила кожних півроку, щоби довести, що від таких ударів у неї змістилися хребці. Сюзен було ясно, що мамина німецька настирливість була продиктована бажанням отримати грошову компенсацію. Справи вона не виграла, бо суддя не виявив на світлинах зміщення хребців. Не підтвердили цього також і незалежні медичні експерти. «їй потрібні були гроші. І, можливо, це був її шанс покинути батька», - думала Сюзен, перегортаючи світлини хребта своєї матері. І почала пригадувати їхній перший дім у Квінсі, десь біля Сьомої лінії сабвею. Дім був цегляний, на два поверхи. Сюзен тоді здавалося, що руде Ґертрудине волосся освітлювало кімнати. Вона пам’ятала, як ходила з мамою до крамниці, як гуркотів потяг над головою, як у батькових кишенях завжди було повно тирси.

Сюзен, дивлячись на дроздів, подумала про батька. Аж сахнулася такої думки про людину, яку викреслила зі своєї пам’яті ще у підлітковому віці. Дрізд, що підлетів до веранди, приніс спогад, якого вона не хотіла.

Кванеша кликала до обіднього столу, але Сюзен не хотілося їй відповідати. Вона пригадала собі лютневий дощовий день, що змінив її життя.

Багато років по тому, коли полковник Д. учинить самогубство, про що сповістить дочку адміністрація в’язниці, де його утримувано, а прах його стрясуть у землю Бронксу, Сюзен вирішить прочитати що-небудь про країну, де народився батько. У «Стренді» вона купить книжку про Російську імперію, громадянську війну і білу еміграцію і зануриться у читання. Ночами, коли Пітер незадоволено бурмотів, пробуджуючись від світла нічної лампи, Сюзен вивчала мапу південних кордонів Російської імперії. Всі документи, що належали її батькові, - кілька паспортів, американська натуралізація, військові відзнаки, скринька столярних інструментів, валізка з десятками книжок Анатолія Лемана про скрипку, було передано Сюзен. Коли вона забирала все, що зберігалося у в’язничній камері схову і підписувалася у журналі видачі речей, Сюзен сказали, що був іще пістолет чеського виробництва С238, який вони, ясна річ, видати не можуть. Із цього пістолета, перевезеного у столярській валізці до Америки у сорок дев’ятому році, коли з Європи везли трофейну зброю недавні вояки, шукачі пригод й усілякий підозрілий елемент, полковник Д. убив свою дружину Ґертруду.

Одного разу, коли Сюзен було десять років, вона прийшла до майстерні і побачила, що батько сидить у кріслі з якимось паном. Сюзен дещо розуміла з їхньої української розмови. Чоловік, який сидів до Сюзен спиною, розмовляв із батьком, наче з давнім знайомим, хоча Сюзен ніколи досі його не бачила. Вони говорили про скрипки, про гастролі та музику. Коли батько зловив зацікавлений погляд Сюзен, він сказав:

- Натане, а це моя дочка Сюзен.

Чоловік розвернувся і, всміхаючись, назвався:

- Натан Мільштейн.

- Сюзен, - і зробила реверанс - так, як її навчила Ґертруда.

- Мила дівчинка, - прихвалив пан Мільштейн і повернувся до батька, щоби продовжити з ним розмову.

Сюзен пам’ятала, як одного разу батько покинув їхній дім. І більше до них не повертався.

Мері, викладач віолончелі у Джуліард Скул, знайшла оголошення, в якому хтось продавав віолончель музичного майстра Д. за тридцять тисяч доларів. Віолончель була потрібна її дочці. Оголошення виставили на сайті музичних новин позавчора і ціна здавалася Мері пристойною. Продавець повідомляв, що віолончель скрипкового майстра Д. виготовлено у 1956 році. Мері проґуґлила майстрове ім’я і з’ясувала, що тисяча дев’ятсот сімдесят першого року він помер у віці сімдесяти семи років і похований на Бронксівському цвинтарі. Вона ще раз передивилася фотографії віолончелі, покритої коричневим лаком, із вичовганим від струн грифом. Продавець також сповіщав, що інструмент використовувався лише фахівцями, тому стан його добрий. Мері написала продавцеві свій телефон і почала чекати дзвінка.

Зателефонували наступного дня, і Мері почула приємний чоловічий баритон. Чоловік, якому, за припущенням Мері, було не більше сорока років, сказав, що віолончель продає його мати, яка мешкає в Брукліні, поруч із Публічною бібліотекою, у районі Парк Слоуп. Мері домовилася про зустріч у суботу. Вона сказала, що зможе під’їхати автівкою. Чоловік м’яким баритоном відповів, що мусить обговорити все з мамою і ще раз ближче суботи відпише на електронну пошту.

Мері приїхала до Парк Слоуп. Помилившись, об’їхала коло Ґренд Армі Плаза двічі, і лише потім виїхала на Другу вулицю. На щастя, перед нею виїжджало старе вольво, і вона припаркувалася без жодних проблем.

Вдалині вулиці виднівся Проспект парк.

Перед нею сиділа шістдесятирічна жінка, яка спритно маскувала свій вік французькою косметикою і, мабуть, зимовим проживанням на Флориді. Будинок був великий. У вітальні стояв розкішний рояль. Але вони сиділи на кухні, бо так захотіла господиня дому, за вузьким столом. За спиною Сюзен - шафа для вин, а на столі - керамічні горнятка, привезені з Японії, з яких вони питимуть чай із печивом. Печиво Сюзен купує на розі, у єврейській пекарні. Про це Сюзен встигла сказати, поки вони йшли від парадних дверей через довгу вітальню до кухні. Від великої кількості паперових пачок Мері зрозуміла, що планується переїзд. Усе непотрібне розпродується.

Мері подякувала за чай і печиво.

А Сюзен, не поспішаючи, почала розливати запарений чай.

- Я люблю «Англійський чорний брекфест». А ви?

- Байдуже, головне, щоб не міцний.

- «Англійський брекфест» не може бути не міцним, він тоді втрачає свій аромат. Я тут мешкаю сама, відколи Пітер помер. Тут усе, як було за його життя, але... - вона покосилася на пачки і додала:

- Майже, як за його життя.

- Пітер був вашим чоловіком?

- Так, він був адвокат.

- А з ким я розмовляла про віолончель? - спробувала нагадати про мету свого візиту Мері.

- А, так, вибачте, ви домовлялися з моїм молодшим сином Йоахимом. Він мешкає з родиною у Байт Плейнсі.

- Просто у мене не так багато часу і я би хотіла побачити інструмент.

Пропозиція Мері дещо засмутила Сюзен, бо воліла продовжити розмову, але вона встала з-за столу і оперлася на палицю. Мері лише тепер помітила, що Сюзен пересувається кульгаючи.

- Якщо вам тяжко, то може, іншим разом?

- Ну що ви? Ви ж приїхали подивитися на віолончель. Вона у вітальні.

Мері, скинувши з колін велику лляну серветку, вийшла з-за столу і попрямувала за Сюзен. Господиня, налягаючи на ногу, пройшла до м’якого крісла і сіла. Мері залишилася стояти. Віолончель лежала біля роялю, наче її щойно внесли. Але футляр укривав тижневий шар пилу.

- Моя покоївка прихворіла і тиждень тут ніхто не прибирав, - пояснила Сюзен.

- Можна відкрити футляр? - запиталася Мері.

- О так, звісно, прошу.

Мері, присівши, розстебнула металеві застібки футляра і відкрила його. Віолончель була точно така, яку вона бачила на фото в Інтернеті.

- Усе, що ви бачите тут, - продано. Я продаю цей будинок і переїжджаю до Мангеттену на Сімдесят дев’яту вулицю. Син саме купує квартиру. «Стейнвей» Пітер замовив, коли ми повернулися з Франції. Він там працював адвокатом у фірмі «Дюпон» і ми п’ять років жили в Європі. - Сюзен витягнула з кишені вовняного светра балончик і впорснула собі в рот. - Вибачте, після аварії на мене звалилися всі хвороби.

Мері відзначила приємні манери Сюзен, яку вона лише півгодини тому побачила вперше. Впіймала себе на думці, що сидячи у цьому великому будинку, в цих зашторених кімнатах, готова слухати Сюзен.

- Мою маму було звати Ґертрудою. Так-так, я наполовину німкеня, хоча німецькою пам’ятаю лише кілька слів. А мій батько українець, білогвардійський офіцер, який утік спочатку до Варшави, а потім опинився в Німеччині, у містечку Маркноєкірген. Ви бували в Німеччині?

- Кілька разів у Франкфурті, на летовищі.

- Ми з Пітером, коли жили у Франції, об’їздили майже всю Європу. Я була у Маркноєкірген. Ви знаєте, там скрипкова шизофренія. Пітер узагалі був глухий до музики. Ми ходили з ним на концерти класичної музики і кілька разів до опери. Знаєте, що він там робив? Спав.

- А я засинаю в кінотеатрах, - зізналася Мері.

- Ви знаєте, - Сюзен підтримала бесіду, даючи зрозуміти Мері, що готова розповісти якусь незвичну історію віолончелі, - у нас удома пахло свіжою деревиною. Не лише у майстерні на П’ятдесят сьомій вулиці, куди згодом батько перебрався зі своїми скрипками та віолончелями, а навіть удома. Коли він діставав замовлене дерево, то годинами міг гладити його. Я кілька разів, ще дитиною, спостерігала за ним. Це було щось неймовірне. Батько часто повторював: треба розуміти душу дерева, щоби вона перетворилася на душу скрипки. Знаєте, якесь язичництво, що його у нас тут нема. Але, можливо, віра у такі речі допомагала йому в роботі.

Сутінки забризкали Бруклін і на вулицях загорілися ліхтарі. Мері, пішовши до лазнички, зателефонувала мобільним додому попередити чоловіка, що затримається. Чоловіків телефон мовчав, а на домашньому увімкнувся автовідповідач. Мері почула звук віолончелі, який записала її дочка. А потім свій голос, яким просила залишити повідомлення і номер телефону. Коли вона повернулася, Сюзен сиділа за кухонним столом, запаливши дві свічечки у металевих накривках. На столі стояла пляшка червоного вина.

- Відкоркуйте, будьте ласкаві, - попросила вона.

Мері протерла серветкою пляшку і вправно витягла корок. Запах запалених жасминових свічок перебивав аромат вина. Піала з грецькими горіхами і рисові крекери були сьогоднішньою вечерею для Мері і Сюзен.

- Це остання віолончель мого батька, яку він закінчив у тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році. Я була ще малою і не розуміла, що відбувається у нашому домі. Справи батькової фірми, тобто всі деталі продажу й замовлень вів адвокат, який був майже маминим ровесником. Мама була в батька другою дружиною. Свою першу він покинув чи то в Польщі, чи то в Німеччині. Не важливо. Різниця у віці між батьками була значна. Тридцять років! У мами почався роман із адвокатом. Як кажуть, шила в мішку не сховаєш: усе викрилося.

Полковник Д. приплив до Нью-Йорка з молодою дружиною, німкенею Ґертрудою, яку він зустрів у Маркноєкірген. Він тримав дерев’яну скриньку з начинням для виготовлення музичних інструментів. У скриньці, в подвійному дні, приховав два пістолети - один польський, який виміняв у Варшаві, та чеський, що його роздобув десь у Баварії. Навіщо йому були ці пістолети? Для чого він наражав себе на неприємності перед американськими митниками? Може, тому, що він був військовий і зброя додавала упевненості? А може, тому, що Д. був переконаний, начебто в Америці озброєні всі, як у фільмах про дикий захід? Ґертрудина долоня лежала у широкій долоні Д., наче шовкова хустинка, м’яка і волога. Перший її чоловік загинув на Східному фронті. У містечко зайшли американці. Ґертруда шукала, як вийти із ситуації. Вихід знайшовся. Український біженець Д., який перебув війну в скрипковій майстерні, мав намір податися до Америки. У магістраті Маркноєкіргена вони зареєстрували свій шлюб. За скрипку Д., яка висушувалася на ґанку майстерні, вдалося оформити виклик до Америки і купити квитки.

Мері обережно витягла з футляра віолончель. Прикрутила срібний шпиль. І сіла на дерев’яне інкрустоване крісло, обхопивши ногами інструмент, наче чоловіче тіло. Підборіддям оперлася на горішній опуклий вигин, вдихаючи ніздрями разом із пилом запах інструмента. Сюзен дивилася на Мері, спостерігаючи за кожним її рухом. Провівши смичком по струнах, Мері зрозуміла, що віолончель налаштована. Вона поглянула на Сюзен, а та, зрозумівши її запитальний погляд, ствердно кивнула головою. Концерт Гайдна для віолончелі урочисто зірвався під високі стелі Сюзенової вітальні. Мері мотала головою, тримаючи чорно-зелену пір’їну смичка, що наче опала з дроздового крила.

На початку лютого шістдесят п’ятого року полковник Д. і Ґертруда розлучилися. Сюзен пам’ятає, що мама була у піднесеному настрої. Спалене жито рудого волосся на її голові теліпалося з кожним різким рухом. Відчувалося, що Ґертруда зробила важливий крок у житті. Не сподіваючись, звісно, що він фатальний. Д. перебував у госпіталі. Суди підірвали його здоров’я і була підозра на задавнений туберкульоз, із яким до Америки по війни приїхав кожен другий емігрант. Повернувшись до майстерні, ще слабкий, підточений сирими лютневими дощами, Д. не відразу зрозумів, що італійська скрипка з Кремони і улюблена віолончель його роботи зникли з металевого сейфа. За його відсутності Ґертруда підробила ключі. Разом із адвокатом усе оформила так, наче це сам Д. продав ці коштовні інструменти. Вона знала, що незабаром усе викриється, але план у неї визрів такий: Д. змириться із пропажею інструментів, якщо Ґертруда дозволить йому зустрічатися з Сюзен. Тільки на третій день після повернення з госпіталю Д. вирішив зазирнути до сейфа. Всі ці три дні Ґертруда чекала на телефонний дзвінок. Вона не розуміла, знаючи характер Д., чому він досі не виявив пропажі. Коли Ґертруда почула у телефоні сухий голос Д., вона виклала йому свої умови.

Наступного тижня Мері привезла чек і забрала віолончель.

На весні Сюзен любила слухати дроздів. Приблизно з кінця березня, коли бруклінські вулиці наповнювалися теплом, дрозди починали паруватися. Гнізда вони зазвичай мостили у верхів’ях канадських кленів, висаджених століття тому на її вулиці. А у дворику Сюзен вони гралися, пурхаючи, з шаленою швидкістю, відчуваючи весняні гони, якими продовжували на цій землі своє дроздове життя. Птахи, наковтавшись своїх голосів, як зерна, перебувши дощову зиму, вивергали на весні фонтанами свої мелодії. «Як у цьому маленькому тілі дрозда, - думала Сюзен, - у його короткій шиї, у маленькому серці спресовано оперний голос? Як він там поміщається?»

Д. тримав у руках два пістолети.

Ґертруда вмовила свого коханця поїхати з нею на зустріч із Д. Сказала, що мусять залагодити формальності, щоб їхнє з ним життя вже ніщо більше не затьмарювало.

Сюзен вдягнули у сіре пальтечко і капелюшок.

Сіли у шевроле і поїхали на Мангеттен.

Д. обрав чеський пістолет С238.

Ґертруда ввійшла з Сюзен до приміщення Музею природознавства.

П’ять пострілів.

Копиця рудого волосся і плями рудої крові.

Крики і паніка випадкових свідків.

Захекані поліцейські.

Д. з пістолетом у руці.

Дощі, що, як і передбачала Кванеша, зарядили на весь тиждень. Спека змінилася прохолодою. На веранді сидіти зимно. Дощі сікли навскоси по вікнах, даху, скакали по цегляному підмурівку. За такої погоди городець внутрішнього дворика розкис. Земля, наповнившись вологою, розбухла, наче дріжджове тісто. А коли підсохло, Кванеша згребла листя з пожухлою травою. У домі, що готувався на продаж, половину картин і антикварних речей було спаковано, але з дечим Сюзен не знала, що робити. Два тренувальних велосипеди і бігову доріжку, які стояли в кутку великої пивниці, накриті брезентовими чохлами, викинули на вулицю. Книжки забрали до німецької бібліотеки, але роками передплачуваний журнал «Нью-Йоркер», стоси якого припадали пилюгою, потрібно було комусь передати. Кванеша обдзвонила букіністичні крамнички на Парк Слоуп, і лише в одній виявили бажання приїхати і подивися. Але чи заберуть? Ствердної відповіді Кванеша не почула. Йоахим перевіз до себе у Байт Плейнс цінніші картини. Рояль давно забрали в церкву, до якої Сюзен із Пітером належали, бо отець Краузе, етнічний німець, нащадок поселенців із Ґлендейлу, які засаджували картопляні поля на Квінсі й жили з цього, плекав у своїй парафії органну музику і церковний хор. Рояль поки що помістили посередині зали, в якій парафіяни після недільної служби пили каву і спілкувалися. Краузе запевнив Сюзен, що завдяки її подарунку церква планує наступного року відкрити сезон класичної музики.

Сюзен на Різдво, яке вони з Кванешою відсвяткували при свічках і несподіваному снігу, розмовляючи з Йоахимом, поскаржилася, що домом їй порядкувати важко. А Йоахим запитав про Кванешу. Сюзен сказала, що Кванеша шукає собі житло десь у Квінсі, розуміючи, що рано чи пізно будинок продаватиметься. Розмова була коротка, бо Йоахим із дружиною та дітьми вилітали до Колорадо на лижі.

Хтозна звідки з’явився і покупець. Він приїхав із агентом із нерухомості, якого Йоахим найняв опікуватися продажем. Із розмови з ймовірним покупцем Сюзен довідалася, що Боб працює у Дж. Пі. Морґан фінансовим аналітиком, що він закінчив Єльський університет і давно мріяв замешкати у Парк Слоуп. Кванеша водила Боба й аґента нерухомсті поверхами. Вони зазирнули до бібліотеки, зійшли до пивниці. Насамкінець Боб захотів вийти на веранду. Зазвичай узимку дверей, що виводили на веранду, не відчиняли, бо з широкого і високого вікна все одно відкривалася панорама внутрішнього дворика нині засипаного снігом. Але рожевощокий Боб, якого наче накрутили, мов дитячу іграшку, попросив відчинити їх і, не чекаючи дозволу чи заборони, сам це зробив. Він вийшов на веранду, за ним аґент з нерухомості, а слідом, із незадоволеною міною, Кванеша. Сюзен залишилася стояти посеред кухні. Двері за всіма зачинила Кванеша. І Сюзен не чула, про що вони розмовляють. Боб повертався то до аґента з нерухомості, то до Кванеші, енергійно махаючи руками. І вони щось відповідали Бобові. Коли ця трійця повернулася з веранди, Сюзен на кухні не було. Боб і аґент нерухомості попрощалися з Кванешею і вийшли парадними дверима.

Тепло у другій половині березня не забарилося. Весна була рання. Ще до перших теплих днів горобці, голуби і дрозди взялися будувати свої гнізда. Навіть чайки залітали, висячи над вулицями у потоках теплого повітря. У Парк Слоуп пташині ораторії, заглушувані сиренами швидкої допомоги і пожежних машин, притихали ближче ночі. І Сюзен уже сама, без допомоги Кванеші, виходила на веранду грітися. У садку, відколи зійшли сніги і де-не-де показалося тогорічне листя, що чомусь не згребла Кванеша, знову з’явилися дрозди. Вони шукали для гнізд обламане зимовими вітрами трояндове і барбарисове гілля. І дуріли, сповнені енергії щорічного оновлення природи.

Сюзен завчасно набрала у горщечки затвердлої весняної землі, бо Йоахим із дня на день обіцяв перевезти її на Мангеттен до купленої квартири на Сімдесят дев’ятій вулиці. Вона не хотіла залишати Пітера навіть дроздам, яких любила. Це були її останні дні у цьому домі. Вона була задоволена, що переїзд трохи затягнувся - Боб, який таки наважився купити її будинок, іще не отримав позики з банку.

У нічних сутінках із ледь відхилених дверей на веранду Сюзен почула голос дрозда, який пробував скопіювати віолончельну гру. Вдивляючись у щораз густішу пітьму, вона переконувала себе, що невидимий птах із трояндових кущів їй лише причувся.