Дев’ять кроків назустріч вітру

Шостий крок назустріч вітру: «Встигати за життям»

— Вже прокинувся? — говорила Анна з трубки Бенедиктового телефону.

— Прокинувся, — відповів хлопець.

— Боїшся?

— І боюсь, і радію, — признався хлопець. — Ще досі не вірю, що серед ста п’ятдесяти претендентів вони обрали мене.

— Вони обрали твої вірші, — мовила Анна. — Бо вони хороші, прості і щирі. Це прекрасна поезія. Не бійся нічого, чуєш?

— Добре… зустрінемось після цього?

— Обов’язково.

Хлопець відклав телефон і продовжив дивитись на розкидані по столі зошити. Він обирав, який із них візьме з собою на перші уроки в школу поезії. Кожен з них для нього був однаково важливим, бо кожний рядочок, кожне слово записане в ньому, Бенедикт колись проживав.

Поклавши потріпаний записник з першими своїми віршами в рюкзак, хлопець вийшов з кімнати, відчуваючи, що за дверима на нього чекає прекрасний день.

У коридорі, як завжди, стояв Ярон, та сьогодні Бенедикт не мав ні часу, ні бажання з ним спілкуватися. Хлопець привітався і просто його оминув, та відразу почув:

— Сьогодні.

— Перепрошую?

— Сьогодні вона прийде, — повторив Ярон.

Хлопець тільки знизав плечима.

— Гарно вам поспілкуватися… Я зараз поспішаю, але надіюсь, коли повернусь у пансіонат, вона ще тут буде і я теж зможу з нею поспілкуватись.

Сидячи у невеликій аудиторії разом з іншими учасниками Літньої школи і чекаючи наставника, який буде їх вчити, Бенедикт прозрівав. Усі ці підлітки були такі, як і він. Дивні, з глибокими поглядами, з якоюсь жалістю в очах. Усі вони були яскраві особистості: хто з дредами, хто в різнокольорових кедах, хто в дивному кашкеті. Бенедикт, зі своїм синім волоссям, серед них не вирізнявся.

Усі вони мали такі ж таланти, як Бенедикт, — напевно через це були чимсь схожі. Хлопця найбільше дивувало те, що вперше за своє життя він перебував серед таких, як він.

Він усе життя вважав себе білою вороною, а зараз розумів, як дивовижно помилявся.

— Двадцять людей зі ста п’ятдесяти! І ми одні з них! Ти можеш у це повірити? — тішилась якась дівчина своїй подрузі — сиділи перед Бенедиктом.

Він не міг повірити. Він шалено пишався тим, що зараз тут. Його гріла думка, що хтось, хто вирішував, хто попаде в цю школу, прочитав його вірші та вирішив, що він теж гідний бути серед двадцяти найкращих. Ця думка шалено підбадьорювала Бенедикта. Окриляла.

Десь у глибинах душі це було ще однією причиною втекти з дому. Жити моментами і творити хороші вірші. А він отримав навіть більше — його вірші тепер можуть бути почутими. Ця школа йому допоможе — він у цьому не сумнівався, — бо вже допомогла всім серцем вірити у свій талант.

Шепіт учнів припинився, коли в клас, тримаючи в руці якісь нотатки, зайшла жінка років тридцяти. Вона мала світле волосся, зв’язане в хвіст, і якесь до болю знайоме обличчя.

— Доброго дня, студенти, — промовила вона виразним говором. — Мене звати Рута Кулакова, і я буду вашим керівником на наступні кілька тижнів.

Аудиторією рознісся здивований шепіт. Всі знали, хто це, та не розуміли, чому саме її обрали наставником молодих письменників і поетів, бо жінка славилася тільки своїм голосом.

— Знаю, дехто з вас не розуміє, чому ця панянка прийшла сюди, а не кудись у школу молодих співаків, — ніби прочитавши думки присутніх, промовила Рута. По правді, вона й сама не до кінця розуміла. Було помітно, що вона ніколи не мала досвіду вчителя. Очі її бігали, а голос трішечки тремтів. — Але хочу вас переконати у тому, що в мене величезний досвід — всі пісні, які ви коли-небудь чули в моєму виконанні, були написані тільки мною. Кожне слово, словосполучення, рядок чи літера — їх усі написала я, виносивши їх у своєму серці, так само як це робите ви. Отож кому, як не мені, розуміти, що таке бути молодим творчим підлітком? Коли ти соромишся показати свою творчість близьким; коли ти сам сумніваєшся у красі написаного; коли ти боїшся, що суспільство не зрозуміє тебе. Я надіюсь, що ми з вами зможемо подолати ці страхи разом. Я навчу вас того, що допомагало мені. Як добирати слова, як експериментувати зі стилем писання, як римувати те, що, здається, не римується. До того ж я філолог, який допоможе вашим віршам і текстам бути не тільки гарними, а й граматично правильними.

Усі в аудиторії уважно слухали жінку. Дехто їй вірив, дехто не вірив. Бенедикт вірив. Вона говорила те, що він хотів почути. Він зрозумів, що своєю першою промовою ця вчителька зуміла втертись у його довіру.

— Отже, є запитання? — закінчила вона.

У залі була тиша, тож жінка підійшла до дошки і написала там одне речення.

«Насиченість речень».

А далі відбувався найцікавіший для Бенедикта урок, бо всі говорили про творчість. Рута Кулакова кожне сказане правило доповнювала якимсь випадком зі свого життя. Це навіювало довіру. Вона розказувала про випадки, коли речення, чи в випадку поезії — рядки, потрібно насичувати різними деталями, а коли вистачить лише двох слів, щоб вразити читача.

Вона зачитувала свої вірші, питала, що б вони змінили, питала, чому б вони це зробили. Говорила, що зараз банальне, а що оригінальне. Також казала, що на це більшою мірою зважати не потрібно, бо інколи найбанальніша річ стає найпрекраснішою.

— Головне в нашій справі — це відчуття! Емоції, вкладені в слова! Інколи ви можете писати про слонів, але написати це так емоційно, що воно торкнеться людського серця ще більше, ніж історія про «Титанік»[14] чи Хатіко[15].

Усі були відкритими. Навіть Бенедикт. Він і не здогадувався, що може таким бути. Що може бути веселим серед інших людей. Що може додати кілька смішних слів до жарту вчительки чи може не погодитися з думкою іншого учня. Тепер він щоразу переконувався у тому, що тим, ким він вважав себе ціле життя, він насправді не був. Він був веселим, розумним і сміливим.

Інколи вчителька жартувала, і сміхом заходився весь клас. Інколи суворішала, і весь клас напружувався разом з нею. Було помітно, що Рута віддається справі всім серцем. Було зрозуміло, що важливе з того, що вона розказує, а що не важливе, хоч і вважається важливим.

Дві години були насичені творчістю, цікавими думками і неординарними ідеями. Хлопець, коли вчителька розповідала про те, що творити можна в будь-якому місці, якось відволікся, бо й сам це знав. Він поглянув у вікно, за яким хиталось зелене листя дерев, і зрозумів, що запам’ятає цей момент на все життя. Ще місяць тому він і не мріяв, що сидітиме серед таких цікавих людей і ділитиметься своїми думками.

— На наступний урок ви підготуєте мені якусь роботу: чи то прозу, чи вірш. І я хочу, щоб ви виходили на середину аудиторії і читали свої доробки, — закінчувала урок Рута. — А всі інші слухатимуть і потім висловлюватимуть свою думку. Ви маєте навчитись читати свої вірші так, як пише їх ваша рука. На нас чекає незабутня Літня школа. Домовились?

— Домовились, — відповіли учні.

— І як усе пройшло? — зателефонувала Таня до Рути після закінчення уроку.

Рута сиділа в прозрінні. Їй хотілось плакати від щастя. Вона дивилась на розписану своїми замітками дошку і не вірила у все, що відбувалось останні дві години. У класі нікого вже не було. Тільки вона і її здивування.

— Я маю їх, — прошепотіла Рута. — Крила… Я справді їх маю…

— Звісно, ти їх маєш… Я дуже рада за тебе, — мовила Таня. — Я вірила в тебе.

— Ці діти неймовірні… Вони щасливі від того, що роблять… І їм більше нічого не потрібно.

— Ти теж такою була. І я хочу, щоб ти знову такою стала.

— Я стаю… Я це відчуваю… Мене переповнює щастя… Я й не усвідомлювала, як це неймовірно — просто спілкуватися з дітьми і передавати їм свій досвід. Дякую тобі, Таню.

— Приїжджай, розкажеш усе детальніше.

— Скоро буду, — усміхнулась Рута і піднялась витирати дошку.

Телефонна розмова закінчилась. Таня, яка сиділа у себе в кухні, відклала телефон. Вона розмовляла з Рутою на гучномовці, так, щоб людина, яка сиділа навпроти за столом, теж чула радісні слова подруги.

— Все зрозумів? — гостро спитала Таня.

Навпроти сидів Гектор. Він приїхав, щоб помиритися з Рутою і забрати її додому; сказати, що помилявся і що тепер більше часу проводитиме з нею. Він дійсно цього хотів усім серцем, та зараз гірко розумів, що його маленька Рута без нього розцвіла, як квіти, які він тримав у руках.

— Якщо ти справді її кохаєш, то повинен дати їй відпочити, — продовжила Таня. — Вона гниє у вашому будинку, наодинці зі стінами. А зараз вона має прекрасне заняття, яке, ти чув, вона любить.

— Ти маєш рацію, — визнав Гектор, піднявся, поклав на стіл квіти і додав: — Вибач, що забрав час… — Він рушив геть.

— Гекторе, — зупинила Таня, бо їй стало жаль чоловіка. — Вона тебе любить, так само як і ти її. Просто зараз вам треба пожити окремо.

— Я розумію, — відповів чоловік. — Дякую тобі, що про неї піклуєшся.

За годину в цю кухню зайшла Рута. Вона хотіла взяти вино з холодильника і піднятись нагору до Тані, щоб усе в деталях розказати про урок у Літній школі. Та раптом побачила квіти, яких Таня навіть не торкалась. Вона одразу зрозуміла, що тут був Гектор. Тільки він їй дарував лілії. Її це розчулило, бо вона дуже за ним сумувала. Та так само, як і він, вона розуміла, що поки їм треба відпочити одне від одного.

Вона вдихнула прекрасний аромат і з журбою поставила квіти у вазу. Потім, як і планувала, взяла вино і піднялась нагору. А про Гектора вона в розмові навіть не згадувала. В принципі, так само як і Таня.

— У тебе блищать очі! — перше, що сказала Анна, коли зустрілася з Бенедиктом. — Невже все настільки класно?

Він стояв у тіні якоїсь яблуні недалеко від академії і чекав на свою дівчину. Тяжко описати його тодішні думки — було таке враження, що вони між собою сперечаються за увагу Бенедикта, настільки швидко вони мінялись. Він був дуже вдячний Анні, що та організувала йому такі цікаві походи в Літню школу, бо побувавши там лише один раз — він нетерпеливився сісти за писання нового вірша. Урок справді надихав на творчість і філософію.

— Дякую тобі, — обійняв він її. — Якщо б не ти… Я б і не здогадувався, що таких людей, як я, чимало.

— Я рада, що тобі сподобалось, — усміхнулась Анна.

— Ідемо?

— Пішки?

— Хіба такі дні не створені, щоб гуляти пішки з коханими людьми? — запитав хлопець, на що дівчина лише усміхнулась, розуміючи, який той юнак дивовижний.

Анна зловила його за руку, і вони, ось так гуляючи під серпневим сонцем, попрямували до пансіонату Бенедикта. По дорозі хлопець у подробицях і з захватом у погляді розказував про все, що відбувалось у школі. А вона уважно його слухала, радіючи, що зуміла подарувати хлопцеві ще один приємний момент.

Заходячи в пансіонат, вони перетнулись з паном Любомиром, який виходив. Він, побачивши Бенедикта, ніби зрадів.

— О, Бенедикте, — мовив чолов’яга і потягнувся до портфелю. Витягнув звідти чотири конверти.

На секунду Бенедикту здалося, що чоловік чомусь знову хоче дати платню, як він давав за знайдені книги — в конверті (хоча Бенедикт одну так і не знайшов). Хлопець засоромився, бо не міг зрозуміти, за яке таке завдання чоловік знову хоче платити; хлопець не хотів доплати за знайдені книги — першого гонорару йому вистачало. Та це були не гроші. Це було, власне, друге завдання.

— Поїдеш завтра в сьоме відділення пошти і надішлеш ці листи, добре? — простягаючи конверти, мовив Любомир. — Але не хитруй і відправ з сьомого, добре?

— Добре, буде зроблено, — відповів Бенедикт.

День ставав дедалі кращим: цікавий урок, вечір з коханою, а тепер іще й чергова змога підзаробити грошенят.

— Ну, тоді це все. Милого вечору, — усміхнувся старий і вийшов.

На рецепції, як завжди, сиділа пані Ярина, яка, щойно Любомир зник, їдко пирхнула. Стара навіть не зважала на Анну, бо її часті візити в пансіонат вже ставали нормою.

— Що таке? — не зрозумів пирхання старої Бенедикт.

— Дивний чолов’яга, — відповіла Ярина, натякаючи на Любомира. — Він навмисно відправляє тебе в інший куток міста, щоб його не знайшов син.

— Що?

— Ну Любомир… Його ж синок вигнав з дому, і той приїхав у наше місто, — розказувала стара. — А тепер Любомир ображений і відсилає листи внукам з далеких відділень почти, щоб його часом не знайшли… Пф-ф! Дивний чолов’яга!

— А ви б не ображались? — втрутилась Анна. — Добре, що хоча б він пише своїм внукам.

— Я б не ображалась, — відповіла Ярина. — В нашому з ним віці ми вже не маємо права витрачати час на образи.

— Ви помиляєтеся, пані Ярино, — відказала Анна.

Бенедикт зашарівся і штурхнув дівчину, щоб та не вступала в дискусію. Та на його подив, пані Ярина дивно усміхнулась і з цікавістю зиркнула на дівчину:

— Цікаво — чому?

— У вашому віці ви маєте право на все.

Ярина кілька секунд пильно дивилась на дівчину. Бенедикт буквально відчував тиск і злість старої. Та йому, мабуть, усе це здалось, бо раптом:

— Хех, можливо, ти маєш рацію, молода дівчино, — відказала Ярина.

Бенедикт аж роззявив рота з подиву, що все так легко обійшлося.

Бенедикт мав таємницю. І з кожним днем, який він проводив з Анною, вона ставала важчою. Йому дедалі тяжче ставало її приховувати. Ця таємниця була пов’язана з його втечею з дому. Хлопець не тільки від усіх її приховував, він ховав її сам від себе; переконував, що втік від проблеми і тепер вона його не наздожене, — та це було неправдою. Він просто не хотів про це думати.

Але кожний проведений з Анною вечір змушував його задумуватися над нею. І кожного разу все сильніше і сильніше. Хлопцю було важко дивитись у прекрасні Аннині очі і мовчати. Але він, вісімнадцятирічний парубок, не знав, як правильно вчинити. І насправді, навіть сорокарічний чоловік теж би не знав, чи сказати правду, чи мовчати і не причиняти болю важливій для тебе людині. Ця дилема, по правді, не мала правильного рішення.

Та цього вечора сталося щось таке, що мало не підштовхнуло юнака в усьому признатись.

Вони лежали на ліжку: вона головою на його грудях, читаючи «Злочин і кару», а він тримаючи блокнот з ручкою. Він писав вірш, а вона літала у книжковому світі.

— Я такий щасливий, — промовив хлопець, відволікаючись від блокнота. — Я хочу, щоб ти це знала.

— Я знаю це, — відклала вона книжку і поглянула в його хоч і маленькі, та бездонні очі. — Я теж щаслива… Ти перевернув мій світ.

Він її ніжно поцілував.

— Я не можу в це повірити, — промовив він після поцілунку. — Це мов якесь диво. Ти, твої вуста, твої очі… Не можу повірити, що ми зустрілися… Що ми тепер разом… Я закохався, як безнадійний утопленик.

— А я розчинилася, мов крапелька дощу в океані, — натомість сказала Анна.

Ці підлітки навіть не підозрювали, наскільки чесна у них любов… Наскільки рідкісна. Наскільки жива. Вони навіть не підозрювали, які вони щасливчики. Вони просто насолоджувалися своєю казкою.

Та раптом, мов грім серед ясного неба, їхні ніжності порушив чийсь крик. Хтось шалено кричав у коридорі. Якась жінка… якась дівчина. Бенедикт і Анна миттю зірвались на ноги і чкурнули у коридор. А там, біля прочинених дверей у Яронову кімнату, стояла Єва, а під її ногами валялися шматочки горнятка, яке вона, мабуть, впустила з переляку. Бенедикт і Анна одразу зрозуміли, що в Яроновій кімнаті щось страшне, бо на Євиному обличчі кипів жах.

Підійшовши до дверей, Бенедикт і Анна побачили те, чого ще ніколи в житті не бачили, — мертву людину. На вузенькому ліжечку, покоячись вічним сном, лежало бліде Яронове тіло. Воно було одягнене у чорний костюм і лежало просто на спині, мов у домовині.

— Господи! — промовила Анна.

— Що таке? Що за крик? — придріботіла на гамір пані Ярина. Її очі розширилися, коли вона побачила мерця. — Матір Божа! Він що, помер?

Жінка не чекала відповіді, бо й так її б не дочекалась — усі завмерли. Вона переступила поріг Яронової кімнати і підійшла до ліжка. Їй теж було страшно, та вона повинна була впевнитись, що чоловік і справді помер.

— Він мертвий, — прохрипіла вона, торкнувшись холодного Яронового зап’ястка. — Зателефонуйте хтось у «швидку».

— О, Боже… Я просто йшла з кухні і побачила відчинені двері…. Я хотіла їх зачинити і побачила його… — нервово говорила Єва. — Мене заклинило!

— Дзвоніть у «швидку»! — крикнула пані Ярина.

На секунду Бенедиктові здалося, що жінку взагалі не хвилює смерть у її пансіонаті, що її більше дратує той факт, що сюди приїдуть лікарі і, напевно, міліціонери.

Анна витягнула з кишені телефон і набрала номер «швидкої допомоги». А Бенедикт заціпеніло стояв і дивився на кам’яний вираз Яронового обличчя.

Приїхали медики. Приїхали міліціонери. Всіх розпитали про все, що відбулось. Тіло загрузили в карету «швидкої». Міліціонери кримінального в цьому нічого не бачили, а медики сказали, що в покійника просто зупинилось серце. Хоча грізні міліціонери, здається, вперше бачили таку картину, що мрець, ніби готуючись до кінця, заздалегідь влігся на ліжко.

Пані Ярину допитували найдовше, в неї розпитували про родичів померлого, а вона спочатку навіть не могла ніяких пригадати, проте одна з квартиранток, сестра-близнючка, все-таки згадала, що в Ярона були родичі у Львові. На цьому допити й закінчились.

Усе це сталося дуже швидко, і після того, як міліціонери і «швидка» поїхали разом з мертвим Яроном, у пансіонаті затаїлася страшенна тиша. Була містична атмосфера, яка ніби змушувала присутніх забути про все, що сталося. Ніби нічого й не було.

Та ніхто забути не міг, бо щойно люди на власні очі бачили смерть. А таке не забувається.

— Ех, треба розміщувати оголошення про вільну кімнату, — говорила пані Ярина.

Бенедикту було важко таке слухати. Щойно закінчилось існування однієї людини, а жінка думала про заздалегідь звільнену кімнату. Невже їй настільки байдуже?

Бенедикт був у шоці. Він згадував вранішню розмову з Яроном і вражався щоразу, коли прокручував в думках той діалог. У Бенедиктовій голові вирували якась містика і розуміння того, що наш світ не такий простий, яким здається… все не так просто — в ньому багато таємниць, яких ніхто ніколи не розгадає. Не зможе. Ми, люди, поки ще занадто юні, щоб розуміти той світ.

— Невже він знав? — запитав Бенедикт.

Він, Анна і Єва сиділи на кухні пансіонату. Вони сиділи разом, бо їм було потрібно це обговорити. Вони не були готові розійтись по своїх кімнатах і забути про це, як Ярина чи ті самі міліціонери.

— Ти про що? — сьорбнула чаю Єва. На душі в неї була якась порожнеча — епічне розуміння того, чим закінчується людське життя. У всіх присутніх було таке розуміння, і воно, безперечно, пригнічувало.

— Ти ж пам’ятаєш, про що він говорив кожного разу, як виглядав у вікно?

— Казав, що чекає її, — відповіла Єва.

— Саме так, — промовив Бенедикт. — А зранку він мені сказав, що сьогодні вона прийде.

— Боже… — вразилась Анна. — Невже ти думаєш, що вона — це Смерть?

Євине лице теж скривилося в переляку.

— Ви ж бачили, що він лежав там, ніби чекав її, — продовжував хлопець. — Ніби знав, що помре.

— Господи… — прошепотіла Єва. — Божевілля якесь!

Той містичний настрій тримався весь довгий вечір. А може, навіть і кілька наступних днів.

Бенедикт з Анною пішли у свою кімнату близько десятої вечора. Дівчина бачила, що хлопця страшний випадок вразив якось інакше, аніж її. Якось глибше. Хлопець був відсутній. Про що він думав? Невже його так засмутила смерть того самотнього чоловіка?

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Про смерть, — відверто сказав він. — Людина живе собі, живе, а тут раптом приходить вона, і все закінчується… Це так пригнічує.

— Я згодна, — мовила Анна. — Але без неї ми б не цінували життя, Бенедикте.

— Ти думаєш, Ярон дійсно знав, що помре саме сьогодні?

— Я не знаю. В нашому світі багато таємниць — ось що я знаю… Нам, молодим здоровим людям, не варто про таке думати.

— У його випадку все так швидко закінчилось, — навіть не чув дівчини Бенедикт. — І він був готовий до цього… я бачив… Він був. Хіба це не найпрекрасніша смерть, якої може бажати людина? Смерть, до якої ти готовий?

— Чому ти про це думаєш? — дратувалась Анна. Вона торкнулась його лиця рукою і поглянула в очі, шукаючи в них відповідь. — Найпрекрасніша смерть приходить тільки тоді, коли людина проживає найпрекрасніше життя. А в тебе воно буде, Бенедикте. В тебе буде найцікавіше життя, ось побачиш, бо ти найцікавіша людина, яку я знаю. Ти напишеш тисячі віршів, проживеш сотні прекрасних митей. А потім… у далекій, далекій старості… ти зрозумієш, що ось він — момент, коли ти переконаний, що пізнав усі скарби цього світу… Ось тоді ти будеш готовий до смерті… Не раніше.

— А що, коли не буду готовий? — спитав хлопець.

— А про такі «коли» у твоєму віці не потрібно думати, — усміхнулась вона. — Тобі треба думати про життя, а не про смерть.

— Так, — раптом ніби прокинувся Бенедикт. Він піднявся з ліжка. — Ти маєш рацію. Я повинен думати про хороші моменти і про свої вірші… Про тебе… Але аж ніяк не про смерть. Нехай Ярон з миром спочиває, а ми будемо жити…. Ходімо…

— Що? — не зрозуміла Анна. — Куди?

— Ходімо звідси. Ходімо в парк чи на річку. Погуляємо. Подивимося на зірки. Життям треба насолоджуватися щосекунди… І не гаяти його.

Анна засміялася і погодилася на пропозицію. Вона була шалено щаслива, що може насолоджуватися життям разом з цим прекрасним глибоким юнаком.

А він… Він шалено боявся смерті. Він хотів жити вічно. Пізнавати цей світ. Знайомитися з людьми. Він знав, що це неможливо, і того вечора вкотре собі заприсягся, що покладе своє життя на те, щоб дійсно бути готовим до смерті. Щоб, коли вона прийде, не ховатися від неї, а обійняти і піти в інший світ, як нарівні… З великим запасом спогадів про прекрасне життя.

Володимир Кравчишин відклав усі справи, щоб присвятити день своїй доньці. Відтоді як вона розказала про свої ніжні стосунки з хлопцем на імя Бенедикт, він розумів, що життя Анни дуже цікаве. Трохи наївне, безтурботне, насичене і, безсумнівно, цікаве. Він хотів бути частиною того життя, тих моментів, які проживає його Анна. Володимир хотів бути другом для своєї доньки.

Спустившись того дня зранку на кухню, Анна дуже здивувалась, що батько вдома, сидить у піжамі та, не поспішаючи, п’є каву. Вона давно не бачила такої картини, бо він весь час спішив на роботу, а вихідні мав лише раз на рік.

— О, в тебе вихідний? — мовила вона до батька. Взялась і собі робити вранішнє какао.

— Так, — усміхнувся батько, відкладаючи газету. — Вчора відпросився з роботи… А ти чому так пізно прийшла додому? — додав він, бо вчора не засинав доти, доки не почув, як відчиняються-зачиняються її двері. А це було близько першої години ночі. І таке вже було не раз.

— Та так, — знизала вона плечима. — Була зі своїми друзями наркоманами.

— Не жартуй так, — спохмурнів Володимир.

— Та ти ж знаєш, що нічого кримінального я не робила, — відповіла вона. — Гуляла містом. Дивилась на зірки. Проводила час з цікавими людьми. Розмовляла і навіть забула про час… Вибач.

— Я довіряю тобі, Анно, але й переживаю також, — додав чоловік уже лагідніше. — Ти розумна в мене… Але в світі багато й нерозумних людей.

— Не переймайся… В мене хороші друзі…

— А вчора ти з ким була? З Лізою, Пилипом і Максом?

— Ні… Тільки я і Бенедикт… — відповіла вона.

— Ти довіряєш йому?

— Звісно, довіряю, тату. Він найдобріша людина, яку я знаю… Тобі не варто про це непокоїтись.

— Просто ти його не так і довго знаєш…

— Повір, я знаю його, — відповіла дівчина. — І він знає мене… Нам більше нічого не потрібно.

Тато усміхнувся з якимсь здивуванням у погляді, мовляв: «Он як?» Він бачив, з якою іскрою в погляді вона говорить про цього юнака. Вона була схожа на свою маму. Але він знав, які довірливі бувають дівчата.

— Ань, — після паузи промовив Володимир, — ходімо сьогодні на рибалку. На річку… Як колись, у дитинстві… можеш запросити також Бенедикта.

Дівчина мало не виплюнула какао, яке щойно сьорбнула. Вона кинула на тата вражений погляд.

— Ти серйозно?

— Так, — усміхнувся чоловік. — Буду радий познайомитися з тим твоїм найдобрішим у світі хлопцем.

— Добре! — сказала вона. — Звичайно!

Більше вона не знала, що сказати. Вона раділа, що нарешті Бенедикт познайомиться з її татом і зможе показати йому, яка він людина. Вона не сумнівалася, що хлопець сподобається батькові, бо була переконана, що Бенедикт — така людина, яка подобається всім.

Вона підійшла до тата й обійняла.

— Дякую тобі.

Весь той ранок вони проговорили про Бенедикта. Дівчина розказувала про їхні пригоди, про їхні зустрічі, про посиденьки в бібліотеках. Про вчорашній випадок з мерцем вона, щоб не насторожувати тата, промовчала. Її вже покинув той вчорашній містичний настрій.

Та на відміну від неї Бенедикта такий настрій не покинув. Він сидів на лавочці біля прохолодних фонтанів і дивився на їхні енергійні танці. Шуміла їхня вода, та він її не чув. У вухах у нього були два навушники, з яких звучала колискова, яку своїм хрипким голосом наспівував «НікелбекNickelback — канадський рок-гурт, що грає в стилях пост-ґранж, альтернатива та хеві-метал.]».

Вчорашній випадок з Яроном показав хлопцю, наскільки швидко може все закінчитись. Він не хотів гаяти часу, а ще більше не хотів бути причетним до того, щоб хтось його гаяв.

Годину тому він стояв на автобусній зупинці і чекав на маршрутку, яка відвезе його в інший куточок міста. Там він мав знайти потрібне відділення почти і відіслати чотири конверти, які дав Любомир, на адресу його сина. Та він не зміг, а коли потрібна маршрутка приїхала, просто заціпеніло стояв і дивився, як вона від’їжджає.

Тепер він сидів на лавочці біля фонтанів, слухав хорошу рок-музику і тримав у руці блокнот і ручку, а чотири конверти лежали збоку. Він не писав вірш. Він писав лист… п’ятий лист, який він мав намір відправити на адресу Любомирового сина. І він адресувався саме йому, синові.

В ньому він, вісімнадцятирічний хлопчак, пробував пояснити дорослому чоловікові, наскільки безглузда ситуація у них з батьком. Так, хлопець знав, що це не його справа і він не має ніякого права втручатися, але, на його думку, чоловіки просто гаяли час, і він не міг хоча б не спробувати відкрити їм очі. В Бенедиктовій голові весь час крутилися слова пані Ярини: «У нашому з ним віці ми вже не маємо права витрачати свій час на образи». Бенедикт був з ними абсолютно згідний. Ба більше, він думав, що в ніякому віці люди не мають права витрачати час на образи. Це безглузда трата життя.

Він писав листа абсолютно простими словами. Пробував переконати сина забути всі незгоди. Пробував, щоб усі його слова здавалися простими, такими, після яких чоловік справді зрозуміє абсурдність ситуації. Він писав, що його батько — абсолютно хороша людина, яка заслуговує на ще один шанс… Яка заслуговує на те, щоб спілкуватися з внуками…

У цьому листі Бенедикт також пробував виправдати Любомира, навіть не знаючи сенсу їхніх з сином негараздів. Він писав, що чоловік хоч і прикидається ображеним, та коли побачить щирий крок до спілкування, теж ступить назустріч.

Закінчував Бенедикт листа адресою пансіонату. А коли поставив крапку, якось випадково задумався над своїми стосунками з батьками. Він же так само, як і Любомир, пішов і не сказав куди. Хіба вони заслуговують на це? Звісно, ні. Але Бенедикт був упевнений, що вони зрозуміли його вчинок. Вони розуміли, що хлопець захотів свободи, якої разом з ними, через їхню ж турботу, він би не мав.

Потім Бенедикт піднявся, взяв у руки вже п’ять конвертів і пішов у найближче відділення почти. Він відчував якусь двоякість — ніби робив усе абсолютно зухвало і неправильно, а в той самий час розумів, що його вчинок хоч і ризикований, та шляхетний.

Коли Бенедикт втік з дому, він поклявся не думати про наслідки своїх вчинків. І це, хай йому грець, вдавалося прекрасно. Він відправив листи Любомировому сину, й аж тоді з його душі зник тягар, містичний і сумний настрій. І він навіть на секунду не задумався про наслідки свого вчинку.

Яна Крех довго сумнівалась, чи варто їй це робити. Та все-таки, стиснувши сміливість у кулаку, вона зайшла у храм. Він був порожній, лише збоку на лавочці сидів безпритульний, який, здається, вже просто дрімав.

Вона несміливо підійшла і поставила свічку за свого сина.

Бог… Тільки Бог міг попіклуватись про нього. Тепер вона це розуміла. Вона дивилась у розп’яття і мало не плакала. Жінка почувалася негідною щось просити у Бога, бо ніколи в своєму житті не приділяла йому уваги, як належить справжньому християнину.

Вона зі сльозами на очах перехрестилась і проговорила найщирішу у своєму житті молитву. Вона всім серцем молила у Господа турботи до свого сина.

— Знаю, я не найкраща християнка, — зізнавалась вона. — Але допоможи моєму сину. Він ні в чому не винен. Він просто бажає жити… І поки може — робить це. Зараз я не можу про нього піклуватись… та це можеш Ти… Господи, благаю Тебе, попіклуйся про нього… — вже плакала вона. — Він добра людина… Він надзвичайно світла людина… Господи, я ж ніколи Тобі не дякувала за нього… він найкраще, що є в моєму житті… Дякую.

Вона затулила рот рукою, щоб ридання не розносилось по цілій церкві. Вона була абсолютно щира. Потім вона проговорила молитву знову. І, хоч як дивно, відчула себе набагато краще. Усміхнулась. Їй стало спокійно на душі. Їй було потрібно таке полегшення.

— З ним усе буде добре, — мовила вона.

Вона не знала, скільки часу там пробула, та коли йшла до виходу, розуміла, що їй не хочеться покидати цього храму. Тут усі її переживання ніби зникали. Бо тут вона вірила. Бо тут з нею був Господь. Вона вірила, що Він допоможе її сину. Що Він завжди йому допомагав, навіть якщо вона нехтувала походами до церкви.

Коли вона йшла до дверей, їй в очі знову впав безпритульний. І, сама того не розуміючи, вона витягнула гаманець, дістала з нього всі гроші, які мала, пішла до нього і віддала йому.

— Візьміть, — усміхнулась вона зі сльозами на очах.

— Дякую вам… — затрусились руки безпритульного. — Нехай вас Господь береже… І всю вашу родину!

З Яниних очей, крізь усмішку, потекли сльози. Це були найкращі слова, які вона хотіла зараз чути. Вона обійняла безпритульного.

— Дякую вам… І вас нехай теж береже…

Її сльози були від якогось необґрунтованого щастя, яке вона відчувала. Вона всім серцем бажала, щоб її хлопчику теж хтось допоміг, коли він опиниться в біді.

Ні Володимир Кравчишин, ні Бенедикт, ні Анна навіть і не підозрювали, чим закінчиться сьогоднішнє знайомство. Володимир нервував, Бенедикт нервував іще дужче, але найсильніше нервувала Анна. Дівчина всім серцем бажала, щоб Бенедикт сподобався її татові. Щоб батько побачив і зрозумів, чим той юнак сподобався їй.

Вони приїхали на річку, щоб порибалити. Зупинились біля дерев’яного столика на зеленому березі річки. Бенедикт, одягнений в акуратно випрасувану сорочку, їх уже там чекав.

— Це він? — припарковуючи машину біля столика, спитав Володимир, зиркаючи на лавочку, на котрій сидів Бенедикт.

— Так, це він, — відповіла Анна. Вона теж помітила хлопця, який помітно нервував. Спробувала йому усміхнутись, щоб той розслабився.

Початок був вдалий. Володимир і Бенедикт познайомились і потиснули один одному руки. На мить Анна була переконана, що все пройде добре і їх чекає весела рибалка. Та все змінилось, коли вони витягли з багажника машини закуски і сіли обідати за стіл. Все настільки змінилось, що вудочки, які вони теж витягнули з машини, сьогодні так і не використовувались.

— І як ви познайомилися? — спитав Володимир.

— На вулиці, — відповів Бенедикт. — Ваша донька допомогла мені знайти дорогу до одного місця, яке я не знав, де розташоване.

— То ти приїжджий, так?

— Так… Зовсім недавно приїхав у це місто… Анна люб’язно мене знайомить з ним…

— А ти приїхав сюди на навчання? Чи на роботу?

— Ні те, ні інше, — відповів Бенедикт. — Я просто вирішив щось змінити в своєму житті і приїхав сюди.

— А батьки? Як вони ставляться до цього?

— Нормально… Вони мене підтримують… — промовив хлопець. Він цього, звісно, не знав, та дуже хотів, щоб це було правдою.

— Ну, зрозуміло, — продовжив Володимир. — Я-то думав, чого твої результати про вступ на ці курси поезії прийшли до нас додому. Вся справа в тому, що ти просто приїжджий і не маєш постійної адреси, так?

— Та чому, я винаймаю кімнату. Скромно, але мені подобається.

— Он як?

— Уся справа в мені, — втрутилась Анна. — Бенедикт не знав про Літню школу. Я його туди записала без його відома і вписала свою адресу.

Її тато якось дивно засміявся і жваво почав їсти піцу, яку вони з Анною привезли. Виникла якась нервова пауза. Анна зиркнула на Бенедикта, сказавши поглядом, щоб той теж пригощався.

— Смачного, — мовив Бенедикт, беручи шматок.

— Дякую… — пережовуючи, буркнув Володимир.

Це було дивне видовище. Всі мовчали і їли. Бо ніхто нічого не говорив. Бо ніхто не мав що говорити.

— А далі що думаєш робити? — нарешті заговорив Володимир. Після цього він схопив обурений погляд доньки.

— Далі? — не зрозумів Бенедикт.

— Ну ти думав над якоюсь освітою? — продовжив чоловік. — У житті треба ж чимось займатись. Мати хорошу роботу, щоб забезпечувати родину.

— Е-е… — розгубився хлопець. — Ні… Я ще не думав про це.

Володимир тримався скільки міг, але після такої відповіді зухвало пирхнув, мовляв, усе зрозуміло.

— Що не так? — зреагувала Анна.

— Все прекрасно, — роздратовано мовив Володимир.

— Все добре, чого ти? — теж промовив Бенедикт.

— Ні, Бенедикте, не прекрасно, — відрізала дівчина. — Тату, ти ж не такий… Що з тобою? Ти поводишся, як зверхній мужлан!

Бенедиктові очі розширилися.

— Нічого я не зверхній. Просто я не розумію. Зустрілись на вулиці, хлопець втік з дому, без роботи, без освіти, без бажання її здобути… Я просто не розумію… Мабуть, ми поспішили зі знайомством, — промовив він уже скоріше до Бенедикта, ніж до доньки.

— Що? Ти ж сам запропонував! Для чого?

— Значить, я помилився… Я хотів побачити, що це за хлопець… Тепер побачив, і мене не вразило…

— Та ти й п’ять хвилин з ним не поспілкувався!

— Але дізнався те, що мене цікавить. Вибач, але крім ваших хороших вечорів має також бути якась впевненість у завтрашньому дні.

— Та хто це сказав?! — уже майже кричала дівчина. — Чому так «має» бути? Що це за таке дивне правило?

— Це ви маєте знати самі, — відповів Володимир. Він на крик доньки відповідав абсолютно спокійним голосом.

— Я не вірю своїм вухам!

— А я не вірю своїм очам, — продовжив чоловік. — Кохання коханням, але треба думати за майбутнє. Хіба є щось погане у тому, що я хочу для своєї доньки добра, Бенедикте?

— Ні, пане, — відповів хлопець.

— А хіба є щось погане у тому, що донька живе і насолоджується життям? — по Анниних щоках уже стікали сльози. — Є щось погане у тому, щоб підтримати доньку? Я не чекала від тебе такого!

Дівчина ще секунду стояла і дивилась на батька, а потім побігла геть… Вона не хотіла його бачити. Вона відчувала до нього огиду. Бенедикт посидів, здається, ще дві хвилини і теж піднявся, щоб йти і наздоганяти Анну.

— Ви мені теж не подобаєтеся, — промовив хлопець.

— Ще б пак.

— Ні, зовсім не через те, що вважаєте мене невдахою, можливо, так і є, — продовжив він. — Ви мені не подобаєтеся, бо от ви ніби доросла людина, а не розумієте, що за люди не думають про майбутнє.

— І що ж це за люди?

— Щасливі, — відповів Бенедикт. — Усього найкращого.

— Вибач, Бенедикте, я навіть не думала, що все так повернеться. — Дівчина плакала і цілувала хлопця, який її наздогнав. Просила в нього пробачення. Вони стояли серед дерев і чули, як заводиться, а потім від’їжджає машина її батька.

— Ти ні в чому не винна, — промовив Бенедикт. — І батько твій не винен. Ти не маєш на нього злитись.

— Я просто не можу в це повірити, — ділилась Анна. — Він ніколи таким не був. Я думала, він щиро хоче з тобою познайомитися. А він… він просто…

Дівчина зайшлася плачем. Хлопець її обійняв і поплескав по плечі.

— Він просто хоче тобі добра, в такому сенсі, в якому він це розуміє.

— Хіба він не може зрозуміти, що в його сенсі щастя мені не потрібно?

— Очевидно, не може, — промовив хлопець.

Того і наступного дня Анна додому не поверталась. Вона не могла дивитись батьку в очі. Вона розчарувалась у ньому. Інколи (частіше) вона залишалась у Бенедикта, а інколи (рідше) в Лізи. Коли вона ночувала в пансіонаті — це були найкращі і найприємніші ночі в її та Бенедиктовому житті, — хлопець чув, як вона кілька разів розмовляє з батьком по телефону і свариться. Вона не хотіла його слухати. А він не хотів, щоб дівчина проводила час з таким ненадійним хлопцем.

Анна розчарувалась, бо її тато виявився прикутою до кайданів стереотипів людиною. Та жодного разу, при такому батьківському тиску, закохана дівчина не засумнівалась у хлопцеві. Це був її вибір. Це було справжнє кохання, і вона була впевнена, що воно здолає все.

До другого уроку в Літній школі прози та поезії Бенедикт готувався дуже ретельно. Він довго думав над тим, який зі своїх віршів прочитати перед класом. Він хотів бути найкращим. Хотів вразити всіх найбільше. Чому? А тому, напевно, що слова Володимира все-таки засіли в його голові. Він прекрасно розумів, що чоловік має рацію, — він не має нічого, окрім свого таланту та глибоких думок, які в наш час до дідька нікому не потрібні.

Звісно, Бенедикту абсолютно подобався такий стиль життя, він взагалі його вважав найщирішим і найправильнішим для людей. Проте наш світ не приймає людей з такими пріоритетами — хлопець мав це визнати. Він на свої хороші моменти в житті хліба не купить.

Тож хлопець, можливо підсвідомо, можливо ні, хотів якось піднести свою самооцінку за допомогою цього уроку. Хотів почути від людей, що він не порожнє місце і що в його житті все складеться добре. Хотів, щоб його стиль життя визнали. Інколи ж так важливо просто почути щось подібне.

І його визнали.

Він розказував свій вірш третім серед своїх колег-учнів. Його попередники виходили на середину аудиторії з аркушем в руках і ретельно в нього вдивлялись, щоб правильно переповісти написане. Бенедикта це здивувало. Йому здавалося, що це їм заважає. Тексти були доволі непогані, але їх треба було розповідати вільно, не думаючи, що якесь одне слово ти скажеш по-іншому.

Практично кожен свій вірш Бенедикт знав напам’ять. Він не розумів, як усе може поміститись в його голові, але так було. Якийсь дар від Бога — запам’ятовувати все, що колись написав. Тож він вирішив іти без аркуша. Тільки він, його губи і слова, які він повинен сказати. За вікном був запашний літній день — чого йому боятися? Треба просто вийти і розказати. Щиро.

Пані Рута сиділа біля вчительського стола й уважно слухала кожного учня. Вона відверто захоплювалася кожним з ним; їй справді подобалося все, що вони говорили. Її це вражало, бо в їхньому віці вона навіть не мріяла, щоб творити такі шикарні тексти.

Тоді, коли вона слухала молодих письменників і поетів, жінці вперше стало спокійно за майбутнє українського мистецтва. Вона була горда, що діти, незважаючи на рівень розвитку нашої країни, можуть творити такі шедеври.

— Молодець! Прекрасно! — хвалила вона кожного, а потім викликала наступного учня. — А тепер Бенедикт Крех.

Хлопець залишив аркуш на парті і вийшов на середину. Видихнув.

— Ти будеш без аркуша? З голови? — спитала Рута.

— Так… Думаю, так буде краще…

— Ну, тоді слухаємо.

Бенедикт поглянув у клас. Побачив дев’ятнадцять підлітків. Побачив їхні очі. Вони побачили його. Вся увага була прикута до нього. І він, на свій подив, розумів, що зовсім не нервує.

— Дерево без листя — інвалід? Воно мертве? Холодне, мов лід? — заговорив хлопець. — А може, воно просто спить? Питаю… Та воно мовчить… Я торкаюсь його… Щоб відчути… І раптом бачу щось давно забуте. — Хлопець опустив погляд. — Я бачу написи на ньому. Залишені ніким… нікому.

В аудиторії звучав, серед абсолютної тиші, тільки голос юнака. Він говорив щиро, мов бачив те, про що розповідав, перед своїми очима. Він переводив погляд з однієї людини на іншу і бачив, що вони вірять йому. Вони вірили його тихому, м’якому голосу.

— Я бачу видряпані знаки. Ці рими… літери й вірші…Про біль, про радість, про відзнаки… Я бачу крики із душі… Я бачу те, чиєсь прощання… І розумію сенс послання… Воно написане для того, щоб той, хто жде по допомогу… Не ждав її… А йшов по неї! Бо він король долі своєї! А всі проблеми — у думках… А всі можливості — в руках… — говорив Бенедикт. Усі його уважно слухали. Усі його чули. — Я, прочитавши ці вірші… Щиро всміхнувся, десь в душі… Якщо на дереві листя вже нема — це не кінець, то лиш прийшла зима.

Бенедикт змовк. Тиша. І розуміння того, що його вірш усіх вразив. Розуміння того, що в нього вийшло все так, як він цього хотів. Це було видно по очах, по обличчях і, врешті-решт, по тиші. Вперше, і єдиний раз за весь той урок, вчителька нічого не говорила ще кілька хвилин після закінчення декларування.

А потім хтось плеснув у долоні і розтрощив цю задумливу мовчанку… А ще потім хтось підхопив… І ще хтось… Так утворились перші в Бенедиктовому житті оплески. Вони йому нагадали їхні оплески після танцю Макса. Він усміхнувся.

— Дякую, — сказав Бенедикт учням.

Вчителька пильно на нього дивилась. Ніби розгледіла у ньому щось таке, що ніколи не надіялась побачити. Той погляд нагадав Бенедикту погляд Анни, коли вона вперше взяла до рук «Злочин і кару».

— Ось воно! — прошепотіла Рута. — Ось так ви повинні розповідати свої твори! Щоб за душу брало! Молодець, Бенедикте! Це було прекрасно!

Хлопець покрокував до своєї парти. Він відчував разом з поглядом вчительки погляди й інших учнів. Відчував себе переможцем. Він сів, і на його обличчі застигла усмішка. Він вже не чув розповіді наступної дівчинки, він дивився кудись поперед себе і розумів, як це круто — розказувати свої вірші.

Можливо, він себе накрутив, можливо, ні, але до кінця цього уроку він кілька разів бачив пронизливі погляди вчительки. Рута з нього очей не зводила. Невже їй настільки сподобалось?

— Розказуй! Як все пройшло? — спитала Анна.

Уже більше години вона стояла в коридорі академії і чекала, поки з аудиторії вийде Бенедикт. А коли він вийшов, одразу взялась його розпитувати.

— Нема чого розказувати, — обійняв кохану Бенедикт. Він досі ніби літав десь серед натхненного неба.

— Чому? — нахнюпилась дівчина.

— Бо коли все прекрасно, то й сказати нема чого.

— Я знала! — зраділа Анна.

Вони поцілувались, обійнялись і, тримаючись за руки, пішли до виходу з академії.

Та на відміну від підлітків, Рута Кулакова не поспішала покидати академію. Вона теж літала в небесах, тільки її небеса були створені з задумливих і більшою мірою незрозумілих для неї самої хмар. За все прожите життя вона ніколи такого не відчувала. Це було щось дивне, схоже на якесь передчуття. Схоже на впевненість, що вона в жодному разі не повинна це залишати.

Сьогодні перед нею виступало двадцять молодих особистостей, та з її думок не виходив тільки один — Бенедикт Крех. Вона згадувала того худенького юнака, його вимову, його рухи, його вірш… його очі. Вона бачила в цьому хлопцеві великий талант, з яким навіть вона не може зрівнятись. То як вона може бути його вчителем?

Коли витерла дошку, жінка сіла в крісло і, можливо, півгодини думала. Вона знала — що це воно. В цьому хлопчаку щось є. Щось таке, що їй потрібно.

Це було на грані якогось божевілля. Вона не знала, чому так думає, чому так відчуває, чому розповідь хлопця так їй сподобалась… Вона навіть не пробувала собі це пояснити. На якомусь інтуїтивному рівні в неї зароджувались ідеї, в які вона вірила… Безмежно вірила… Як колись у свій талант…

Рута піднялась і вийшла з кабінету, а потім ноги, ніби самі собою, повели її в протилежний до виходу бік. Вона пішла в сорок шостий кабінет, бо знала, що там зберігаються анкети її учнів і зразки їхніх робіт. Вона не могла боротися з бажанням знову поринути в той стан, в який поринула, коли слухала, як Бенедикт розказує вірша.

Господи, вона втопала в натхненні.

Коли вона приїхала до Таниного дому, одразу пішла до своєї кімнати, щоб поринути в поетичний світ, який ховався в пошарпаному зошиті з емблемою Гугл на обкладинці. Їй не терпілося читати ці вірші, нашкрябані дрібним кривим почерком.

Усі ці рядки вражали її в саме серце. Усі ці слова говорили таке, про що вона знала, та ніколи не говорила. Усі ці літерки… Та нехай буде проклятий цей світ, якщо вона в них не тонула.

Жінка не вірила, що таке мистецтво може творити той скромний, не впевнений в собі хлопець. Вона не вірила, що таке мистецтво може творити людина. Вона читала ці вірші цілими годинами. Звісно, чула, як за дверима ходить то Таня, то її чоловік Ніл. Та їй було начхати на весь зовнішній світ. Вона була у світі мистецтва і натхнення.

Рядок за рядком, вірш за віршем, сторінка за сторінкою… Рута прозрівала. Вона надіялась, що кожна людина в цьому світі зможе колись пережити такі відчуття, які вона відчувала в той вечір.

— Ти що, вже вдома? Чому я не чула, коли ти прийшла? — здивувалась Таня, коли зайшла в кімнату Рути. Побачила подругу, яка лежала у ліжку. Світло настільної лампи, яка світилась на тумбочці, падало на старий, із загнутими кутиками, зошит.

— Чуєш, — хрипким голосом почала Рута. — Пам’ятаєш, якось раз я тобі подарувала клавіші? Вони в тебе ще є?

— Що? Для чого вони тобі?

— Принеси їх, — не відводячи погляд від зошита, промовила Рута. — Будь ласка.

О, прекрасна людина Таня — вона знову все зрозуміла без зайвих запитань. Мовчки пішла в свою спальню, дістала з кутка гардеробної запаковані клавіші і віднесла подрузі. Та кілька хвилин їх настроювала, а потім поставила пальці над клавішами.

— Ти будеш грати?

— Буду, — впевнено відповіла Рута. По правді, жінка вже давно чула в голові мелодію… Навіть мелодії… До кожного окремого вірша… Кожна окрема музична композиція.

Таня мовчки спостерігала за Рутою. Вона не вірила своїм очам — Рута знову сіла за клавіші… Але раптом у неї не вийде? Невже знову депресія? Вона ж обіцяла не думати про свої пісні.

Та коли під Рутиними пальцями зазвучали ноти, які виливались у прекрасну мелодію, всі сумніви розвіялися, наче дим. Таня із захватом слухала те прекрасне, яке творила Рута, не відводячи погляду від Бенедиктового зошита.

Жінка знову стала собою. Знову її очі загорілися, а серце затремтіло. Її пальці тиснули на клавіші, наче вона грала цю композицію не вперше. Рута була у своїй стихії. Вона дивилась на слова… Спочатку. А потім… почала їх співати.

І це було прекрасно. А коли прекрасно — сказати нічого.

Ця пісня не була схожою на її попередні роботи. В ній було більше душі, більше мистецтва, більше життя. Таня слухала той янгольський спів і мало не плакала. Вона була безмежно рада, що до подруги повернувся дар. Тільки тепер він був іще дивовижніший.

Пісня закінчилась. Була така тишина, як у класі після Бенедиктового прочитання вірша.

— Я повернулась, — промовила Рута. — Ось це… — показала вона Тані зошит. — Це мої пісні, Таню. Це вони… На них я чекала так довго…

— Це було неймовірно, Руто, — відчуваючи мурашки на тілі, призналася Таня. — Чиї вони?

— Це мов якась доля, — пронизливо сказала Рута. — Ніби все так і мало статись… Це вірші мого учня…

— Вони прекрасні.

— Вони надихають мене, — додала Рута. — Мені потрібно з ним поговорити. Про це… Про те, що я хочу співати його слова… Про те, що я мушу їх співати…

— Коли він почує це — цю пісню, цю мелодію, — він все зрозуміє, — сказала Таня.

Рута поглянула на зошит з віршами. Це був подарунок долі. Це була доля.

Своє життя Бенедикт міг описати як один довгий день. Його дитинство — це ранок; шкільні роки — довгий обід; а про сьогоднішній день він говоритиме, що він — початок прекрасного вечора.

Хлопець прокинувся близько дев’ятої ранку. І як кожного ранку, коли він прокидався разом з Анною, він був щасливий.

— Куди ти? — спитала Анна, почувши, що Бенедикт піднімається з ліжка.

— В душ, ти спи… — Хлопець поцілував її в щоку і пішов.

Ідучи до ванної кімнати, він уже розумів, що відбувається щось не те. Щось, що він бажав відтягнути. І через таке бажання він знову проігнорував розуміння, що з ним щось не те. Він проігнорував факт, що це вже далі не відтягнеш. Що воно починається. Хоче він цього чи ні.

Він мився в душі і плакав.

— Не зараз… Боже, благаю тебе… Тільки не зараз… Дай іще трішки часу… — говорив він. — Ще трішечки. Ще не час…

Там, під потоками гарячої води, він зненацька сів і почав терти ліву ногу вище коліна.

— Не зараз… Тільки не зараз… Ще не час… — говорив хлопець.

Він не міг повірити, що це відбувається саме зараз, на піку його щасливих днів… Це так невчасно, так підло. Хлопець злився. Він зрозумів, що всі приготування до цього дня виявилися марними, — він не готовий, і все зовсім не так, як він очікував. Усе набагато страшніше. Він не хоче цього.

Хлопець плакав і розумів, що не в змозі через свою ногу піднятися. Більша її частина не слухалась. Вона оніміла… Її не було. Його сльози губилися серед потоків води.

Бенедикт проплакав, можливо, двадцять хвилин, а потім помітив своє відображення в плитці на підлозі. Він був жалюгідним. Але хлопець не хотів таким бути.

Він сперся на краї ванни і спробував піднятись. Було тяжко… Незвично… Чужо… Його нога була не його ногою… Та все ж він ступив спочатку правою, а потім поставив і ліву на холодну підлогу.

— Зараз все пройде. Ще не час, — брехав він сам собі.

Він спробував ступити крок.

І впав.

Він вдарився головою об край ванни.