Дев’ять кроків назустріч вітру

Сьомий крок назустріч вітру: «Не зважати ні на що»

Неможливо сказати, що Бенедикт Крех усвідомлював те, що з ним буде відбуватись наступні місяці. Бо це було не так — він навіть і не підозрював. Якби він справді це розумів, він би не був такий спокійний того дня, коли прокинувся в ліжку якоїсь сірої лікарняної палати. Останнє, що він пам’ятав, це було — як він просив Бога відкласти те, що Він для нього приготував, і як впав посеред ванної кімнати в пансіонаті.

Хоча його така спокійна поведінка доводила те, що він не лише добра людина, хороший поет, люблячий хлопець… Така поведінка також доводила, що він сильна людина. Що він гідно все сприйме.

Він давно знав про свою хворобу. Знав, що це станеться, і, хоч це сталося занадто швидко, хлопець старався не боятися. Він старався не думати, що на нього чекає, — і був впевнений, що це найкраще рішення в такій ситуації.

Його гнітила думка про те, що його час спливає, та перше, що він зробив, розплющивши очі в тій палаті, — пообіцяв сам собі, що тепер хапатиметься за моменти ще відчайдушніше, ніж хапався до цього.

У вікно стукались дощові крапельки серпневого дощу. А чорноволоса лікарка Наталя Чернушич, зі сталевим і серйозним обличчям, повідомляла хлопцеві страшну новину. Їй було далеко не начхати на цього хлопчину, їй було його страшенно жаль, але ніхто б ніколи, поглянувши тоді на її суворе обличчя, про це не здогадався б.

За тридцятирічний досвід роботи в лікарні жінка вперше сповіщала про такий діагноз. І навіть те, що пацієнт і так прекрасно про нього знав, не зменшувало складності того, що вона мала сказати.

— Зараз хвороба на такому етапі, що вам буде складно ходити, — говорила лікарка. — Згодом ви взагалі втратите цю змогу. Ще за деякий час у вас почнуть німіти руки… Потім ви зрозумієте, що все ваше тіло тепер не ваше. Воно втратить будь-яку функціональність. Після того хвороба перекинеться на вашу здатність говорити… Потім на дихальну функцію…

Лікарка дивилась на обличчя хлопця і розуміла, що той абсолютно не сприймає її слів. Він дивився кудись у стелю абсолютно кам’яним поглядом. Вона всім серцем хотіла, щоб цей юнак не переживав того, що на нього чекає. А чекало на нього багато жахіть.

— Скільки? — промовив Бенедикт. — Мій лікар казав, що в мене є рік. Це правда? Скільки мені залишилось, поки я не перетворюсь на рослину?

Наталя кілька секунд не відповідала.

— П’ять… Максимум вісім місяців…

— Дякую. Це все, що мені потрібно знати.

— Нам також потрібно знати контакти ваших близьких, — промовила лікарка, дивлячись у карту хворого. — У вас є батьки?

— Для чого це?

— Бенедикте, я буду з вами відверта. Ваша хвороба прогресує дуже швидко. Ви будете наглядатись у нашій лікарні… Я б хотіла вам збрехати, та не буду… Тепер ви буватимете тут частіше, якщо хочете поборотися з хворобою…

— Хочу. Добре.

А потім Бенедикт сказав дані Анни Кравчишин, своєї коханої дівчини, єдиної людини, якій він справді довіряв.

— Коли я зможу покинути лікарню? Коли я зможу повернутись до нормального життя?

— Коли забажаєте… Поки хвороба вам дозволяє самому про себе піклуватися, але потім вам обов’язково буде потрібний нагляд… А поки що ви можете покинути лікарню будь-коли, — відповіла Наталя. — Медсестри пояснять, що ви маєте робити… Які ліки приймати… І куди в разі чого телефонувати і звертатися. Будьте мужнім, Бенедикте.

Наталя Чернушич кинула на хлопця проникливий погляд і вийшла в коридор, де на неї чекали троє друзів її пацієнта. Досвід Наталі вже не раз доводив, що часом повідомляти близьких про хворобу куди важче, ніж самого хворого.

Анна, Ліза і Пилип не розуміли, що з Бенедиктом не так. Чому всі медсестри, які заходять у його палату, мають стривожений вигляд? Їхній друг просто послизнувся на слизькій підлозі ванної кімнати і впав, ударившись головою. Невже він так сильно вдарився? Невже все так серйозно? Чому всі такі пригнічені?

Коли з Бенедиктової палати вийшла лікарка, всі рвучко піднялись з крісел і кинулись до неї з запитаннями.

— Йому буде потрібна ваша підтримка, — почала Наталя.

— Про що ви? Що з ним? — не розуміла серйозності лікарки Анна.

Ех… Як же багато Наталя Чернушич бачила у своєму житті сліз, переляканих облич і жаху в очах… І той випадок не став винятком. Коли вона розказала Бенедиктовим близьким, що в нього рідкісна, та що там, найстрашніша форма хвороби бічного аміотрофічного склерозу[16], вона бачила відвертий страх. Вона розказала, що поступово рухливість Бенедиктового тіла зменшуватиметься, а потім взагалі зникне — він стане абсолютно паралізованою людиною. В’язнем у власному тілі.

Жінка була досвідченим лікарем і з легкістю по реакції близьких могла зрозуміти, ким вони є для пацієнта.

Дівчинка Анна була Бенедиктовою коханою — бо вона страшенно зблідла, її очі наповнилися слізьми… Вона заперечувала, кричала, а врешті не витримала і побігла геть. Це був крах, відчуття, коли ламається душа, — Наталя часто таке бачила.

Інші теж не могли повірити. Вони, скоріш за все, були хорошими друзями пацієнта. Хлопець Максим не витримав і сів — йому підкосилися ноги. Пилип схопився за голову, а Ліза шоковано, та дуже уважно слухала лікарку.

Наталя Чернушич була досвідченим лікарем, а також вона була хорошою людиною. Жаль, що вона з’являлась у життях людей тільки тоді, коли в них ставалась біда. Вона б рада була знайомитись з людьми не тут, у лікарні, а десь у свіжому міському парку, під час прогулянки з собакою, і говорити з ними про хорошу погоду та кулінарію.

Вона прекрасно зрозуміла, що тепер буде присутня в житті кожного з цих молодих людей, бо її досвід також дозволяв одразу бачити наміри. І зараз вона бачила, що ці розбиті бідою діти не здадуться і будуть з Бенедиктом до кінця.

— Ви маєте бути сильнішими, ніж він, — закінчила пані Наталя.

— Нам можна до нього зайти? — спитала Ліза.

— Так, звичайно.

Вперше Бенедикт побачив до себе співчуття у поглядах батьків, коли йому вперше розказали про захворювання. Тоді він заприсягся собі, що зробить все, щоб більше не бачити його в очах людей, які дивляться на нього. Та цього дня, коли в палату зайшли нажахані Ліза, Пилип і Макс, хлопець побачив це вдруге і зрозумів, що тепер бачитиме його на обличчі кожної людини.

— Привіт, — тихо промовила Ліза. — Як ти?

— Все добре, — мовив Бенедикт.

Кілька секунд всі мовчки дивились на Бенедикта, знову ж таки, зі співчуттям у поглядах.

— Ей, чого ви? — усміхнувся він. — Кажу ж, все добре.

— Ось чому ти втік з дому, — промовив Макс. — Ось чому так хотів жити моментами… А я, придурок, ще чіплявся до тебе зі своєю «метою».

— Ти правильно все казав, — заперечив Бенедикт. — І я її знайшов… Вірші… школа поезії… я, чорт забирай, таки закінчу її.

Всі нервово засміялися.

— Бенедикте, — делікатно почала Ліза, — ти не думаєш зв’язатися з батьками? Сказати, що хвороба прогресує?

— Ще не час… Я від них і пішов, щоб мати свободу… Поки що я можу про себе піклуватися сам… Ще не час…

— Добре, — кивнула Ліза. — Це вирішувати тільки тобі.

— Що ти думаєш тепер робити? — спитав Пилип.

— А хіба щось змінилося? — запитанням на запитання відповів Бенедикт. — Ну буду я тепер ходити з милицею, то й буду… Нічого не змінилося. Я буду ходити на уроки, буду з вами гуляти, буду проживати кожен момент свого життя.

— Ми будемо з тобою, — додав Пилип і усміхнувся доброю усмішкою. — І старатимемося, щоб цей час був дивовижний.

— А Анна? Де вона?

— Вона злякалась, — відповів Макс. — Це вона тебе знайшла зранку у ванній… Вона зовсім не очікувала таке почути від лікарки.

Бенедикт промовчав, але помітно засмутився. Згодом, якомога сміливіше, сказав:

— Піднесіть мені милицю. Я хочу додому, в пансіонат.

Як можна не звертати уваги на те, що в тебе нога майже не рухається? Бенедикт легко міг би пояснити, бо в нього це прекрасно виходило. Він навіть не зважав на кляту металеву милицю, яка ніби пишалася тим, що він не зможе без неї нормально пересуватись… Точніше, він старався не зважати… Бо, як було вище сказано, він, як виявилося, був сильною людиною. Поки що в нього був час. Він не хотів його витрачати ні на думки про милицю, ні на жалість до себе.

Бенедикт завжди любив читати книжки, а після того, як дізнався, що має невиліковне захворювання, прочитав кілька на таку тему. В кожній із таких книжок він знаходив прекрасного головного героя чи героїню, а поряд з ними їхнє кохання. І кожного разу те кохання мало доводити хворому, що заслуговує на те, щоб бути поряд. Хворі у книгах завжди відштовхували свої другі половинки. Для чого? Бенедикт цього не розумів.

Він не хотів відштовхувати Анну; не хотів, щоб вона його покидала; бо знав, що без неї він завчасно здасться.

Він з друзями їхав додому на автобусі. Ця подорож була тиха, мовчазна, хоча Бенедикт кілька разів пробував усіх розвеселити. Він бачив, як погляди друзів ненароком падають на його милицю, та ігнорував це, як і саму милицю.

— Коли в тебе екзамен з танців? — спитав він у Макса.

— У неділю, — відповів друг.

— Можна я прийду і подивлюсь?

— Звичайно, ти прийдеш, — втрутився Пилип. — Ми всі йдемо.

Хлопець усміхнувся.

— О, моя зупинка, — побачив знайомі вулиці Бенедикт. — Тоді до зустрічі.

— Бережи себе, — мовила Ліза. — Ой!

Бенедикт піднімався з сидіння, і милиця таки випала йому з рук — звернула на себе увагу, проклята тупа палиця. Ліза одразу потягнулась її піднімати.

— Я сам, — зупинив Бенедикт.

Він швидко дотягнувся до милиці, підняв і вдав, що нічого не сталося. Ліза та інші зрозуміли, що хлопець не хоче про це говорити. Не хоче звертати увагу. Всі беззвучно домовились робити те, що й він.

— Подзвониш до мене, якщо Анна в тебе, — мовила наостанок Ліза.

— І ти, якщо вона в тебе. — Бенедикт поспішив до дверей, бо автобус зупинився на потрібній зупинці. Останнє, що він сказав перед виходом, це було прохання до друзів: — Усміхніться.

Вони усміхнулись.

Сірі хмари в той день плакали теплим дощем. А Бенедикт, попри всі негаразди, попри випробовування, яке йому поклав на плечі Господь, сміявся. Від зупинки до пансіонату він йшов повільно через ускладнення в ходьбі, і через це вже звична дорога зайняла більше часу, ніж зазвичай. Хлопець зрозумів, що так тепер буде завжди. Та він не припиняв усміхатись. Він, врешті-решт, іще живий… ще відчуває кожну краплину теплого дощу, який падає з неба.

Як це прекрасно — йти під дощем… Як від такого не усміхнутись?

На рецепції нікого не було. Було таке враження, що пансіонат порожній, що тут тільки змоклий Бенедикт. Та він знову не плакав, бо надіявся, що там нагорі, у кімнаті, сидить Анна і чекає його. Тож він мав зберігати свій позитив, щоб показати їй, що не боїться. Мав переконати її. Бо вона — це не всі, хто сьогодні з ним був. Якщо вони повірили в його сміливість, то вона одразу все зрозуміє.

Він з усмішкою піднявся по скрипучих сходах на свій поверх. Дивно, але хлопець ніколи не звертав уваги на те, як багато сходинок він переступає кожного дня і які вони всі, до біса, скрипучі.

Та коли він прочинив двері і побачив, що його кімната порожня, — хлопець здався. Він заплакав. Йому на маленьку страшну секунду здалося, що Анна його покинула, залишила самого і вже не повернеться. Її тут не було. Він безнадійно зсунувся по дверях і заридав. Бив кулаком об підлогу. Він тут сам — йому нема чого приховувати; ніхто не побачить, що він, насправді, такий слабкий і переляканий.

Він плакав.

Та раптом замовк, бо почув стукіт у двері. Миттю витер сльози, взяв милицю і підвівся. Відчиняючи двері, він надіявся, що за ними стоїть Анна. Та це була пані Ярина. Вигляд вона мала стурбований.

— Можна?

— Так, проходьте, — відповів хлопець, помічаючи в руках старої якісь конверти.

Бенедикт сів на ліжку, а жінка стала біля нього.

— Мені дуже жаль, — промовила вона.

— Жаль? Ви про що?

— Про твою хворобу, — прямо відповіла жінка. — Мені справді жаль.

Бенедикт був шокований.

— Але звідки ви знаєте?

— Анна… Вона була тут… Заходила по якісь речі чи що… Вся в сльозах. От і розказала цю страшну новину.

Бенедикт нічого не відповідав.

— Ти не думай, що я черства, — продовжила жінка. — Нема черствих людей. Я навіть не можу уявити, як тобі зараз, але знай, що мені дуже шкода. Життя черстве, не я. Одним словом, це тобі. — Ярина простягнула хлопцеві три конверти.

— Що це?

— Це твої гроші, за кімнату… Не думай, я тебе не виганяю, можеш тут жити скільки заманеться. Просто я розумію, що зараз тобі гроші набагато потрібніші.

На хлопцеві очі знову підступали сльози.

— Боже… Дякую вам, — прийняв хлопець дарунок. Йому справді були потрібні гроші. Ліки, обстеження і всяке інше, що його чекало, коштували далеко не мало. — Але тут три конверти.

— У двох інших конвертах записка від Любомира і платня за виконане завдання, — відповіла Ярина.

— Що? Але чому він сам мені їх не віддав?

— Прочитай записку.

Бенедикт взяв конверт і витягнув звідти маленьку записку, написану почерком професора.

«Дякую тобі, Бенедикте, за відкриті очі і за те, що не побоявся спробувати їх відкрити двом дорослим чоловікам. Всього тобі найкращого».

— Я не розумію… Він помирився з сином?

— Помирився, — кивнула Ярина. — Син зранку, після того як по тебе приїхала «швидка», приїхав сюди і попросив у тата пробачення, а потім забрав додому.

Прозріння… насправді, дивне таке відчуття… воно може прийти в будь-який момент життя людини. От на Бенедикта воно опустилось саме в той момент. Він зрозумів (згадав) як це — допомагати людям. Як робити їм приємне. Як це — існувати недаремно на цій землі. Вся душевна слабкість відступила, він знову відчув себе сильним. Він зрозумів, що варто боротися лише заради таких моментів, як оцей, — коли розумієш, що допоміг.

Але йому насправді бракувало слів, щоб сказати щось Ярині. Він був здивований, що вона, Залізна Леді пансіонату, зараз така добра до нього.

— Ви надзвичайно добра людина, — нарешті дібрав слова Бенедикт. — Я ніколи не вважав вас черствою. По ваших очах одразу помітно, що ви добра.

Жінка дивилась на Бенедикта дивовижним поглядом, зі сльозинками на очах. Невже їй ніхто такого не говорив?

— Не здавайся, Бенедикте, — промовила вона. — Бо я, навіть не будучи хворою, вже давно здалась. У моєму житті вже давно все стало сіре, як хмари сьогоднішнього неба. Не здавайся — будь таким, який ти є. Не втрачай того до кінця.

— Добре, — усміхнувся Бенедикт.

— І не відпускай її… Борись… Переконай, що твоя хвороба не страшна для вашої любові. Покажи їй, що нічого не змінилося.

— Але, думаєте, я маю право її про таке просити?

— Ти маєш право на все, — відповіла жінка.

Запала мовчанка. Хлопець усвідомлював, що жінка має рацію. Що він не буде, як ті головні герої книжок про хвороби, відштовхувати свою любов. Ба більше, він поламає всі стереотипи і сам побореться за неї, якщо це потрібно.

— Дякую вам. — Хлопець повільно підвівся й обійняв жінку.

Вона, мабуть уперше за довгий час, не пручалась і теж щиро когось обіймала. Той хлопець їй чимось подобався. Він був безмежно добрий. Він не заслуговував на те, що йому приготовано долею.

— Не відпускай її, — повторила жінка і вийшла з кімнати.

Бенедикт уже не плакав.

У повітрі пахло дощем. Свіжим таким, літнім. Та самого дощу вже не було. Хмари на небі розсіювалися, а розпечене сонце ховалося за обрій. Був вечір. Захід сонця.

На даху покинутого будинку сиділа змокла до останньої ниточки Анна. Вона тут сиділа і під час дощу, тож не думала звідси йти й після нього. Це була її схованка. Вона тут думала про все, що почула в лікарні. Чи то сліз бракувало, чи то сил уже не було — але вона вже не плакала. Вона просто думала.

Хлопець, який підтримує її божевільні ідеї; який смішить її; який розповідає їй цікаві історії; який шукає їй рідкісні книги; який ніжно її цілує та обіймає… той чудесний хлопець потрапив у біду. Як вона може йому допомогти? Чи має вона право скаржитись на долю? Невже це не гаяння часу?

Вона думала про це, дивлячись на спокійні краєвиди безтурботних вулиць. І раптом…

— Не покидай мене, — промовив у неї за спиною Бенедикт.

Тільки він знав, де її шукати.

Вона піднялась і розвернулась до нього. По її тілу пробіглись мурашки. Чорт його забирай, який він був красивий. Навіть трошки зсутулений, навіть з милицею. Кілька секунд вони просто дивились одне одному в очі, а потім вона рушила до нього, як одного разу на цьому самому даху він рушив до неї. І так само, як і він тоді, вона його поцілувала.

— Ніколи… Я не покину тебе, чуєш?

Вони обоє плакали… та чи від горя?

— Нам буде важко, — промовив він. — Тобі буде важко.

— Але ти мене не відштовхуватимеш, добре? Ніколи, зрозумів? Навіть якщо мені буде важко… Навіть якщо мене жалітимеш… Ти не викаблучуватимешся і не відштовхуватимеш…

— Добре, — крізь усмішку промовив він. — Я кохаю тебе.

— Я теж кохаю тебе.

Чи знав він, на що її прирікає? Чи знала вона, на що погоджується? Ні. Вони просто кохали одне одного.

З тих підлітків вийшли б прекрасні вчителі. Вони б з легкістю могли навчити всіх не журитися в тяжкі моменти життя. Вони б з легкістю могли навчити кохати, ні про що не думаючи.

Кожна неділя для тих підлітків була прекрасним днем. Тим днем закінчувався тиждень, і ним же починався наступний. Це був наче той короткий момент на світанку, коли ніби ще ніч, а з секунди на секунду має вийти з-за обрію сонце і подарувати світу ранок.

Та неділя не була винятком. Вони сходили на прослуховування (екзамен) Макса. Коли він виступав, вони гучно його підтримували, і, коли всі абітурієнти протанцювали свої танці, друзі не здивувались, що екзаменатори поставили їхньому другові відмінно за танець. Тоді всі забули про все. Були тільки Макс і його маленька перемога.

Після того вони провели прекрасний вечір на березі річки неподалік Зміїного шляху. Пилип вмикав свою музику; всі сміялись, жартували, танцювали та раділи.

— Я студент того вишу, в який мріяв потрапити! — не вірив Макс. — Хіба це не щастя?

— Ти там покажеш усім, де раки зимують! — сміялася Ліза.

Вона, Макс і Пилип, уже трохи сп’янілі, танцювали біля вогнища, на якому вони нещодавно смажили сосиски. З Пилипової колонки грав Кузьма Скрябін і заряджав усіх неймовірним драйвом. Анна і Бенедикт, усміхаючись, за ними спостерігали. Закохані сиділи на якомусь дрюку, теж недалеко від багаття, — вона тихо поклала голову на плече хлопця і не чулась у щасті.

— Хіба це не класний вечір? — прошепотіла вона.

— Прекрасний, — відповів Бенедикт. — Але я хочу тебе дещо попросити.

— Про що?

— Я хочу, щоб ти помирилася з татом.

— Для чого? — здивувалась вона. — Він негідник… Ти ж бачив, як він зверхньо повчав тебе жити!

— Він просто не знав про мою хворобу, — сказав хлопець. — Якби він знав, то розумів би, чому все так. Чому в мене такі погляди і принципи.

— Що? — обурилась дівчина. — Не бреши собі, Бенедикте.

— Тобто?

— Навіть якби ти був здоровий, це б нічого не змінило, — пояснила дівчина. — Ти просто така людина… Ти прекрасна людина… Не хвороба тебе таким робить. Ти сміливий, бо живеш так, як ти хочеш. Бо я, наприклад, завжди була боягузкою, Бенедикте. І аж тепер у тебе вчусь. Колись я б ніколи не чинила тих вчинків, які роблю з тобою. І, відповідно, не відчувала б того кайфу, який приносять мені такі вчинки. Тож не кажи мені, що хвороба впливає на твої принципи… Найбільше, що вона робить, — це змушує тебе не відкладати прислухатись до тих принципів.

— Ти маєш рацію… Це нічого не змінює… Але він того не знає… Для людини з його поглядами це буде прекрасним поясненням моєї «несерйозності», — продовжив юнак. — І я не хочу, щоб ти з ним не спілкувалась. Бо це безглуздо — гаяти час на мовчання до тих, кого любиш. Професор Любомир і його син це зрозуміли. Я впевнений, що ти теж розумієш.

— Добре, — усміхнулась Анна. — Я з ним поговорю. Зроблю крок назустріч.

— Ну ж бо! Піднімайтеся! — підбіг до них змокрілий Макс і потягнув до танців.

Бенедикт зрозумів, що він не відчепиться, і потягнувся до милиці, щоб піднятись.

— Та на що вона тобі здалась? — заперечив друг. — Давай! На одній нозі, як коник! Ти, і коли симптомів ще не було, танцював, як коник! — згадав Макс.

Усі засміялися, в тому числі і Бенедикт. Але через різне. Вони — з жарту Макса, а він — через те, що його хвороба нарешті перейшла межу з «серйозної теми, про яку всі мовчать» до «теми, на яку можна вільно говорити». Його це радувало. Він не взяв милиці, а отак, з підскоком на одній нозі подався до танцю. Він танцював від душі серед приємних одне одному людей.

Серед друзів.

Анна і Бенедикт повертались до пансіонату близько дванадцятої ночі. На вулицях було багато підозрілих людей, підлітків. Вони, у своїх спортивних костюмчиках «Адідас», гуртувались біля під’їздів, сиділи з ногами на лавочках у парку і скоса споглядали всіх, хто проходив повз них, в тому числі й Анну з Бенедиктом. Мабуть, оцінювали, чи варто їх чіпати, чи ні… Та ніхто не чіпав. Дивно. Невже їм було шкода хлопчика з милицею?

Чи, може, вони не такі вже й безсовісні, як звикли про них говорити дорослі?

Коли пара була вже недалеко від пансіонату, між ними завелась розмова. Її почав Бенедикт:

— Я маю до тебе ще одне прохання.

— Яке?

— Ти не будеш завчасно зі мною прощатися.

Дівчина здивовано поглянула на юнака.

— Ти про що?

— Навіть коли я не зможу рухатись і говорити… Пообіцяй мені, що не прощатимешся, поки я живий… — промовив хлопець. — Поки я перший не почну з тобою прощатися.

— Не буду. Обіцяю.

І це було те, що хлопець хотів почути.

Бенедикт був реалістом. Він не надіявся на чудо, не надіявся на красиву, яку він вичитав у книжках про хворих підлітків, смерть. Він знав, що такого не буде, і просто обирав про це не думати. Також він більше не надіявся на приємні сюрпризи долі, бо їх і так було вдосталь — зустріч з Анною, зустріч з друзями, школа поезії… Він вже змирився, що тепер його доля буде без приємних поворотів, — тепер треба йти по ній прямо і насолоджуватись тим, що є. Він не засмучувався, бо те, що є, — його цілком влаштовувало. Він знав, що поворотів у його житті більше не буде.

Та він помилявся. Ще один поворот його долі відбувся в ту направду дивовижну ніч.

— Дивись, — мовив Бенедикт, коли вони наблизились до пансіонату. — У вікнах рецепції і вітальні світиться… дивно… Ярина ще не спить?

— Може, знову хтось помер?

— Не смішно.

Підлітки зайшли в пансіонат і помітили за своїм столом пані Ярину. Жінка, побачивши їх, помітно стривожилась.

— Доброго вечора, — почав Бенедикт. — Чому ви не спите?

— Просто… до тебе завітали гості…

— До мене? — не зрозумів хлопець.

— Так, вони у вітальні, ідіть до них, — прохрипіла стара, а перед тим, як підлітки зайшли у вітальню, вона поглянула на Бенедикта і з захватом запитала: — Звідки ти її знаєш?

Хлопець не розумів, про що говорить стара і чому вона така стурбована. А коли він відчинив двері, ще більше заплутався.

Там він побачив три речі, які його здивували: двоє людей та синтезатор. Клавіші стояли поряд з його вчителькою з Літньої школи — Рутою Кулаковою. А біля неї, збоку на дивані, сидів батько Анни.

— Тату? — не зрозуміла дівчина.

— Пані Руто? — не зрозумів Бенедикт. — Що тут відбувається?

— Мабуть, варто почати мені, — промовив Володимир і піднявся. Він страшенно хвилювався. — Я хочу вибачитись. Власниця пансіонату нам розказала про твій діагноз, Бенедикте. Мені дуже жаль… Вибач, що я був таким бовдуром.

— Що? — продовжувала нічого не розуміти Анна. — Але як ти взнав, що Бенедикт тут живе? І для чого ти сюди приїхав? Невже вибачитись?

— Я подзвонив до Лізи… Сказав, що є важлива справа до Бенедикта… От вона й мені сказала, де ви… — промовив Володимир. — І я справді хотів вибачитись… — засмутився чоловік.

— Ви не повинні вибачатись, — мовив Бенедикт. — Ніколи не вибачайтесь за чесні думки. Я на вас ніколи не ображався.

— Я просто не розумів. Тепер розумію. Анно, і ти мене вибач.

— Я теж на тебе не ображалась.

Батько з донькою обмінялися усмішками, а згодом Анна підійшла й обійняла тата.

— Дякую, — сказала донька.

— Мені теж дуже жаль, Бенедикте, — озвалась нарешті Рута. — Я навіть не підозрювала, що з тобою щось таке, коли бачила тебе на уроках.

— У мене просто поки не було видимих симптомів… а тепер, як бачите, є, — засоромився хлопець. — Але я не розумію… Що ви тут робите? Для чого ці клавіші?

— Бенедикте, — почала Рута. Було таке враження, що вона не може наважитись сказати те, що хоче. — Ти знаєш, що колись я співала… Я писала і співала свою поезію… Творила до неї музику і насолоджувалася тим, що роблю.

— Знаю.

— А потім у мені ніби щось згасло. Я перестала писати. Перестала творити музику… Це був сірий період мого життя… Аж раптом я почула твої вірші. Там, на уроці, в нашій школі поезії… Я знову загорілась.

— Що? — не розумів хлопець.

— Послухай, — кивнула жінка. — Але дослухай до кінця, добре?

Жінка сіла за клавіші, не зважаючи на погляди нерозуміння. Вона почала грати неймовірну мелодію… А згодом співати… Слова.

Його слова, Бенедиктові.

Дійсно. Хлопець не надіявся на диво. Але він знову помилявся. Бо по-іншому не можна описати те відчуття, яке він проживав, слухаючи гру і спів вчительки Рути. На його вірші склали пісню; на те, що він колись витискав зі своєї душі… Невже це не диво?

Він аж сів. Усі сіли й уважно слухали жінку. До останнього проспіваного слова; останньої ноти.

— Я прочитала всі твої вірші, які ти вклав у документи про вступ до школи, — продовжила Рута. — Я відчула, що це моє — я мушу їх співати.

— Що? — вражено сказав хлопець.

— Я знайшла твою адресу в документах і поїхала, щоб тебе знайти; щоб запропонувати тобі співпрацю. Та виявила, що це адреса твоєї дівчини… На превелике щастя, Володимир все-таки взнав, де ти живеш, і допоміг знайти… І ось я тут, у пансіонаті… Дізнаюсь від власниці про твою хворобу. Чесно говорячи, я й не уявляла, що ти в такому становищі. Ти такий добрий і веселий на уроках… Знаєш, спочатку подумала розвертатись та йти… Подумала, що в тебе зараз і так багато проблем, для чого тобі та музика? А потім… я таки вирішила залишитися тут і дочекатися, бо всім серцем відчуваю, що не повинна здаватись. Я повинна співати твої вірші. Я всім серцем відчуваю, що це щось грандіозне.

Коли людині повідомляють про лихо, вона чує це, та не вірить. Так само і зі щастям. Бенедикт чув все, що говорить жінка, його вчителька. Та він не вірив. Для нього це було як сон.

— Ви хочете співати мої вірші?

— Я хочу! — повторила жінка. — Вони надихають мене на прекрасну музику. Коли їх читаю — чую мелодії, під які вони повинні співатись. Знаєш, ти можеш сприймати мене за божевільну, але я впевнена, що це доля. Ти був мені посланий з небес у сірі дні мого життя. Твої вірші неймовірні! Про них повинні дізнатися мільйони!

Хлопець, Анна і навіть її батько сиділи шоковані. Колись популярна на всю країну співачка зараз сиділа перед хворим хлопчиськом і зізнавалась у коханні до його віршів. Просила його співпрацювати. Говорила, що повинна це зробити.

Він був шокований.

— Знаю, це, мабуть, найменше, що ти зараз хочеш робити, — мовила Рута, зиркаючи на милицю. — Але, будь ласка, хоча б задумайся над цим. Подумай, що ми можемо обоє досягти. Яких вершин дістатись. Ти заслуговуєш на це… на те, щоб про твій талант чули.

— Ні, — почав Бенедикт. — Ні… Це не я вам був посланий з небес.

— Бенедикте…

— Це ви мені були послані, — усвідомлював хлопець.

— Що? — не розуміла Рута. — Ти згодний?

— Так… Я згодний. Це була прекрасна пісня… Мій вірш… Він саме так мав звучати, як ви його проспівали.

— Дякую! Бенедикте! Не уявляєш, яка я вдячна тобі! — схопилась Рута і міцно обійняла хлопця. — Вибач, що забираю і так дорогоцінний тобі час.

— Зовсім ні, — заперечив хлопець. — Насправді я про таке навіть не мріяв.

Той вечір змінив багато життів. До пізньої ночі чи навіть до світанку у вітальні старенького пансіонату пані Ярини спілкувалися двоє мрійників, дві захоплені ідеєю людини — Бенедикт і Рута.

Близько другої ночі, коли пані Ярина вже пішла спати, Анна провела батька до дверей.

— Дякую, що не відпустив Руту, а підказав, де знайти Бенедикта, — мовила донька.

— Я не для неї це зробив, — признався її тато. — Я хотів, щоб ти знала, що я тебе підтримую.

— Дякую.

— Він прекрасна людина.

— Я знаю.

— Ти готова до всього?

— Ні, — відверто сказала Анна. — Але мені байдуже.

— Ти моя велика молодчина, — похвалив її тато. Поцілував, обійняв і пішов у ніч.

Кілька хвилин Анна дивилася з відчинених дверей на татову машину. Він прийняв її вибір, він змирився. Від цього вона була неймовірно щаслива.

Зачинивши двері, вона рушила до Бенедиктової кімнати лягати спати, але зупинилась біля дверей вітальні. Поглянула туди і побачила, з яким завзяттям і з якою іскрою в очах Бенедикт обговорює щось із Рутою. Трішки поспостерігала. Для неї це було настільки прекрасно, ніби вона спостерігала за океаном. Її це приносило затишок та спокій.

Вона тихо заплакала. А потім пішла до кімнати, бо знала, що це не її розмова.

Тієї ночі Бенедикт з Рутою побудували багато спільних планів. Жінка пробувала пояснити хлопцеві, що його життя зміниться… Що його впізнаватимуть, дехто любитиме, дехто ненавидітиме. Вона хотіла переконатись, що він до цього готовий. Він стане автором її пісень.

Та йому було на таке начхати. Він це робив лише заради мистецтва. Десь на підсвідомому рівні він хотів щось після себе залишити — і це був його шанс. Рута пообіцяла хлопцеві, що буде до кожної мелодії під його вірш вкладати шматочок своєї душі, — а більшого він і не вимагав.

Десь під ранок розмова стала значно серйознішою. Бенедикту це сподобалося — що Рута не ігнорувала його хворобу.

— Я хочу тебе дещо запитати, вибач, якщо це нечемно, — тяжко почала вона. — А скільки часу тобі залишилося? Тобто це непростий діагноз… Тобі гіршатиме, наскільки я знаю… Прикує до ліжка…

— Протягну, можливо, ще вісім місяців, — відповів Бенедикт. — А що далі — знає лише Бог.

Рута сутужно скривилася, ніби стримувала сльози.

— Не варто плакати, — попросив Бенедикт.

— Просто ти так спокійно про це говориш…

— Бо я не боюся, — сказав Бенедикт. — І ви не бійтеся.

— Бенедикте, — мовила Рута. — Ми маємо встигнути. Мусимо, якщо хочемо показати світу все, що ми сьогодні задумали.

— Мусимо, — повторив Бенедикт. — Якщо нам вдасться — це буде найкраще закінчення життя.

Жінка таки зронила кілька сліз, а Бенедикт задивився за вікно, за яким був світанковий ранок… Прекрасний ранок його нового життя.

— Все, я більше не буду плакати, обіцяю, — заспокоювалась Рута.

— Дякую.

Потім Рута вирушила до Таниного дому, а Бенедикт піднявся в кімнату, ліг на ліжко й обійняв свою кохану.