Дев’ять кроків назустріч вітру

П’ятий крок назустріч вітру: «Мати мету»

Анна сиділа в м’якому клітчатому кріслі і з захватом вчитувалась в рядки книги, яку чомусь так раптово для самої себе вона дуже захотіла прочитати. Все це через Бенедикта. Він її надихнув щось прочитати. Він говорив про книги, як про щось святе і живе. І їй захотілося це перевірити. А раптом вони їй теж настільки сподобаються?

Вона акуратно тримала книгу в руках, ніби це було якесь ніжне кошеня і вона боялась його налякати. Зелена палітурка приємно торкалася долонь дівчини, а слова написаної історії торкались її душі.

На дивані, у тій самій вітальні, сидів Бенедикт і теж читав якусь книгу, час від часу поглядаючи на Анну. Йому було приємно бачити радість і захват в очах дівчини. Йому було приємно виконати її маленьку мрію.

Вони сиділи у вітальні пансіонату абсолютно мовчки, кожен читаючи свою історію. Кожен з головою поринав у світ своєї книги і на навколишній світ навіть не звертав уваги… Все ніби зникало — залишались тільки вони і книжкові світи.

Їм обом надзвичайно сподобалось таке заняття — удвох читати книги. Це виявилось дуже затишним, романтичним і навіть з якогось боку трохи інтимним заняттям. Бенедикт зловив себе на думці, що коли люди мають з ким отак сісти і почитати, ці люди точно не самотні.

Анну цей пансіонат ніби заново зачарував. Чи, точніше, нарешті зачарував. Вона по-іншому відчула це місце, вона навіть по-іншому сюди йшла. Тепер це приміщення було не «місцем її нудної роботи», тепер це місце було «Бенедиктовим домом», через що вона з радістю йшла до нього в гості. І коли прийшла, навіть почала бачити у такому звичному для неї пансіонаті якусь своєрідну красу. Таку ж, яку бачив Бенедикт, коли сюди заселявся. Те приміщення нагадувало їй храм, стіни якого багато чого бачили і всмоктали. Дівчина навіть трохи заздрила Бенедикту, що тут живе він, а не вона.

— Ти не хочеш щось поїсти? — перервав багатогодинну тишу Бенедикт, проте дівчина була настільки заглиблена в свій світ, що спочатку навіть не почула запитання. — Ти тут? Не хочеш їсти, питаю?

— Га? Їсти?.. Ого, поглянь! За вікном уже потемніло! — прокинулась із гіпнотичного стану Анна.

За вікном вже справді сутеніло. Дівчина з хлопцем кілька секунд дивились у вікно і не вірили, що стільки часу промайнуло так швидко.

— То як? — усміхнувся хлопець. — Я, правда, не надто хороший кухар, але, думаю, разом ми щось придумаємо.

Дівчина потерла живіт і, посміхаючись, промовила:

— Я вмираю з голоду.

Вони пішли на кухню, залишаючи книги на полиці чекати наступного сеансу читання. По дорозі дівчина ділилась своїми емоціями стосовно книжки, а Бенедикт натомість розказував про свою. Пані Ярина, яка вже повернулася з прогулянки і проходила повз відчинені двері кухні, почувши цю розмову, посміхнулась, бо зрозуміла — вони одне одного не чують.

Спільними зусиллями їм вдалось наробити млинців, знайти в кутку нижньої тумбочки якесь малинове варення і заварити два горнятка запашного чаю. Небагато, але вони, чесно кажучи, навіть і на таке не розраховували. Насправді обом здавались ці млинці неперевершеними через те, що вони спільно готувались. Це виявилось веселим процесом.

Їсти все це вирушили в Бенедиктову кімнату, яка за час його проживання встигла трохи змінитись. На стінах з’явились приклеєні різні вирізки з журналів — цю ідею він запозичив з перукарні, в якій вони з Анною фарбували волосся. Щоправда, його вирізки були не з зачісками, а з якимись статтями, які Бенедикт вважав цікавими: чи то інтерв’ю письменників, чи відомих музикантів. Також там були й світлини тих, шановних для хлопця, людей, а серед них приклеєний був буклет, який подарував йому з Анною перші незабутні спогади.

Всі зошити з віршами Бенедикт заздалегідь заховав у шухляду, оскільки очікував, що Анна зайде в його кімнату, — поки він не хотів розкривати їй цю сторону своєї особистості. На столі лежало тільки кілька книг і ноутбук.

— Вау, ти зміг цю кімнату зробити затишною, — підмітила Анна, роздивляючись. — Браво!

— Дякую, — відповів Бенедикт. — Сідай туди.

Він сів у крісло, а Анна на ліжко, млинці й горнятка чаю вони поставили на стіл і одразу ж почали пригощатись.

— О, це твої батьки? — наминаючи, спитала Анна, бо побачила прикріплену до стіни над ліжком фотографію, на якій були зображені Бенедикт, котрий грав на старому фортепіано, і його горді батьки поруч. — А це ти? Ти граєш?

— Так, це вони, — теж пережовуючи, відповів хлопець. — Граю, хоча давно вже не торкався клавіш.

— Це круто! — вразилась Анна так, що з її рота випав шматочок млинця. Бенедикт засміявся. — Чому ти не сказав?

— Та не знаю, ми якось не говорили про це.

— Та ми весь час говоримо про музику! — сказала Анна. — Тепер ти просто повинен мені зіграти!

— Були б тут клавіші, я б це зробив зараз, — признався Бенедикт. — Я й сам скучив за ними.

Хлопець сьорбнув чаю і зрозумів, що вони забули його посолодити. Скривився.

— Блін, забули додати цукор… Чекай, я піду на кухню… Не факт, що його там знайду, але пошукаю, — підморгнув він і вийшов з кімнати, залишивши все ще вражену прихованим талантом свого хлопця Анну.

Зайшовши на кухню, хлопець помітив там Єву, яка щойно повернулася з роботи і була одягнена в уніформу офіціанта. На подив хлопця, дівчина ні з ким не розмовляла.

— Привіт, смачного.

— Привіт, дякую, — відповіла вона.

Бенедикт підійшов до полиць, щоб знайти цукор, та ніде не міг його запримітити. Єва сиділа за столом і сьорбала якийсь суп.

— З тобою Анна розцвіла, — промовила Єва. — Ви круті. Я бачила, як ви заходили в твою кімнату. Ви пасуєте одне одному. І очі в обох блищать.

— Дякую, — зашарівся Бенедикт.

— Ти дивись не поранься. Люди — жорстокі створіння.

— Вона не така, проте дякую, — відповів Бенедикт і відчув, як сама думка про погані стосунки з Анною його дратує.

— Ну раз не така, то вмикайте хоча б музику гучніше, — засміялась Єва. — Бо жив уже тут один юнак, який щотижня водив таких «не таких», — скаламбурила дівчина.

— Облиш, ми поки про це не думаємо, — відповів хлопець.

Він помітив цукор, взяв посудину і вирушив у кімнату з запитанням у голові: «Чи, може, думаємо?» Та коли він прочинив двері, то побачив щось таке, від чого впустив цукерницю на підлогу. Вона, на щастя, не розбилась, чого не скажеш про Бенедиктову довіру до Анни.

Дівчина сиділа за столом і читала один з Бенедиктових записничків. Здається, вона навіть не помітила, що хлопець повернувся.

— Що ти робиш? — крикнув Бенедикт. — Це особисте! Я нікому цього не показую!

Хлопець підбіг до дівчини і вирвав із її рук свій зошит.

— Як ти могла? Я ж не дозволяв тобі ритись у моїх шухлядах! Це гидко!

— Бенедикте, вибач, я просто думала, що знайду там якісь хустинки, бо пролила чай на стіл… Вибач, я не думала, що це щось важливе…

— Хустинки? Ти не бачиш різницю між хустинками і зошитом? І, знаєш, він не образиться, якщо ти раптом його не розгорнеш!

— Вибач… Я просто… — розгубилась дівчина. Та вона не могла знайти потрібного виправдання, бо його не було. Її очі дивились на Бенедикта якимсь таким глибоким поглядом, якого він не розумів. Це страх? Це розчарування? А може, співчуття?

— Ти маєш піти, — відрізав хлопець, вказуючи на прочинені двері.

— Що? Бенедикте, будь ласка… — злякалась Анна.

Хлопець стояв непорушним та розлюченим, вказуючи на двері. А дівчина розгубилась, бо справді почувалася винною. Повільно підвелась і приречено рушила до дверей. Ішла повільно і з провиною на лиці.

— Знаєш, — раптом повернулась вона. Дівчина вирішила, що коли він уже й так ображається, то повинен знати все, що вона думає. — Вони прекрасні. Це найкраще, що я коли-небудь читала… і я абсолютно відверто це говорю.

— Що? — прохрипів хлопець. — Вони справді тобі сподобались?

— Сподобались! — сказала, ніби викрикнула, Анна. На її очах забриніли сльозинки.

Хлопець їй повірив і відчув неймовірне полегшення.

Бенедикт дивився на неї, і його відчуття переживали якусь метаморфозу. В нього такого ніколи ще не було. Вся ця короткочасна злість на Анну ніби кудись випарувалась, ніби її й ніколи не було, натомість з’явилось відчуття вдячності. І повернулось розуміння того, як йому ця дівчина подобається. Вона не знала, про що в ці секунди думає хлопець, але добре розуміла, що його відчуття неймовірно потужні. Це було помітно по його очах. А він зрозумів, що це пристрасть.

Хлопець рвонув до дівчини і поцілував її. Вона відповіла йому. А потім це повторилося знову… і знову. Це були найпристрасніші поцілунки в їхньому житті, і їм обом хотілося, щоб вони ніколи не закінчувалися. Обоє відчували таку насолоду, яку не відчували ні разу в житті. Боротися з тією спрагою було абсолютно неможливо. Її хотілось тільки продовжувати і продовжувати, хотілось напитись, хоча б трішечки… Ніби якщо раптом вона припиниться, то вони відчують нестерпний біль або просто не виживуть. Це все, про що вони могли думати в той момент.

— Не зупиняйся, — прошепотіла Анна.

Невпевненими рухами Бенедикт розстібав блузку коханої, а вона стягувала з нього футболку. Обоє не планували, що це станеться сьогодні, та зараз, коли вони мінялись поцілунками і ніжними поглядами, вони знали, що не пробачать собі, якщо цього не станеться.

Тоді вони вперше побачили оголені тіла одне одного. Обоє були неймовірно худі і з блідою-блідою шкірою — та для них ці тіла були ідеалом краси і ніжності; були шматочками чогось вабливого, чого хотілось торкатись… чого неможливо було не торкатись… І серед всієї цієї краси тіл на них дивилися кохані очі.

Бенедикт цілував Аннині груди, а вона пестила його шию. Обоє не вірили своєму щастю. Вони не думали про себе — вони думали про свого партнера. Обом хотілось подарувати якомога більше любові тому, хто зараз поруч; не собі. Ніби якщо він відчуватиме більше ніжності, то власна насолода від цього стане ще більшою.

Вони торкались тіл одне одного, з їхніх вуст зринали інтимні подихи. Анні подобались руки хлопця і сильні плечі, а йому здавався дивовижним вигин її тендітної талії. Їхні тіла і серця бились жагою в тому затишному ліжку, в тому старенькому пансіонаті, ніби доводячи світу, що таке справжнє кохання. А коли їхні погляди перетинались — Боже, це їх зводило з розуму.

Під кінець того безкінечного моменту з їхніх вуст прозвучали два признання:

— Я кохаю тебе.

— І я тебе.

Анна дрімала у ліжку, синє волосся прикривало її оголені плечі. Бенедикт сидів у кріслі і спостерігав за, як йому здавалось, чимсь незрівнянно прекрасним. Була спокійна тиша. Йому було затишно дивитись на кохану, настільки ж, наскільки їй було затишно спати. В неї були чудесні сни.

За вікном була міцна ніч. Хлопець тримав в руках один із зошитів, дивився на дівчину і писав вірш.

Бенедикт був щасливим і по вуха закоханим. Він неймовірно радів, що вирішив піти з дому. Бо це поки було найправильнішим рішенням у його короткому житті. Якби він не втік, то не зустрів би її, а життя без неї — сіре. Вона для нього здавалась незвичайною. Магією. Він дякував вищим силам, що сталося все так, як сталося.

Хлопець вирішив уже не заховувати зошит з віршами в шухляду, а покласти на стіл, та коли він простяг руку, записник вислизнув з його долоні і впав на підлогу. Тишу порушив глухий звук. Хлопець поглянув на дівчину і побачив, що вона усміхається з заплющеними очима.

— Ти не спиш?

— Ти такий смішний… — відповіла дівчина, розплющуючи очі.

— Смішний?

— Твоя незграбність така чарівна і кумедна.

— Такий уже я є… Ти ідеш додому? — здивувався він, бо дівчина піднялася з ліжка, поцілувала його і почала одягатись. Його це здивувало, бо надворі було, напевно, о пів на першу.

— Йду, бо батько непокоїтиметься, — промовила Анна. — Проведеш мене до автобусної зупинки?

— Так, залюбки.

— І ще дещо: можна мені взяти хоча б один зошит додому? — скромно запитала Анна, дивлячись на купку зошитів на столі.

На Бенедиктовому обличчі розпливлась усмішка, і він мовчки простягнув дівчині один із зошитів. Він був радий, що хтось зацікавився його віршами. Він цінував це.

— Дякую, — відповіла Анна.

— Скажи, я перша, хто почитав твої вірші?

— Перша.

Бенедикт і Анна йшли по тротуару нічної вулиці. Це був доволі небезпечний район — Бенедикт це вже розумів, та сьогодні на вулицях нікого не було, тож можна було насолоджуватись нічною прогулянкою з коханою людиною.

Ніч. Зорі на небі. Вона. І ледь відчутний холод.

Бенедикт йшов з натягнутим на голову капюшоном і тримав руки в кишенях, а за передпліччя лівої його тримала Анна. Його це гріло. Він відчував, що вже не самотній.

За стільки років він справді розумів, що не самотній.

— Але чому, Бенедикте? Невже ти думаєш, що вони погані?

— Можливо, й думаю… Проте лише частково… Найбільшою причиною було те, що всім було начхати на них. Люди бачили, що я пишу, та ніхто ніколи не питав, що це. Ти перша, хто ось так насмілився прочитати їх без моєї згоди.

— Бенедикте, вони прекрасні.

— Ти справді так думаєш?

— Звичайно. Коли я їх читала, Бенедикте… Я торкалася зірок! — знайшла потрібні слова Анна, і підлітки перевели погляд на всіяне іскорками небо. — Їх неможливо не помітити. Це дивно, що ніхто їх не бачив. Їх же так багато. І кожен з них прекрасний.

— Дякую тобі.

— І знаєш… Хіба це не мета?

— Тобто?

— Тобто ти пишеш прекрасну поезію… Невже тобі не хочеться, щоб це побачили інші? Невже не хочеш якось себе реалізувати? — почала дівчина. — Повір, ці рядки можуть допомогти багатьом людям зрозуміти себе. Допоможуть описати їм те, що вони відчувають і не можуть знайти потрібних слів. Ти захоплювався танцем Макса, але твій талант не менш прекрасний, і, повір, люди ним теж захоплюватимуться.

— Не знаю, — признався Бенедикт. — Я про це ніколи не думав. Звісно, писати я буду завжди. Це для мене, як дихати. Але щоб ці вірші читали інші… Не знаю… Ти сама бачила, як я зреагував, коли ти їх прочитала! Я був не готовий!

— Люди ніколи ні до чого не готові, — промовила дівчина. — І ще: ти просто не був у них впевнений… Але тепер ти знаєш моє ставлення до них… Невже ти досі не віриш в їхню красу?

— Вірю… Якщо ти кажеш, що вони хороші, то я вірю тобі, звичайно… — мовив Бенедикт. — Вибач, що накричав. Тепер я вірю, що вони заслуговують на увагу… Але що я можу зробити, щоб їх побачили інші?

Анна усміхнулась і поцілувала хлопця в щоку.

— Головне те, що ти визнав, що твої вірші заслуговують стати твоєю метою. Перший крок зроблений. Головне, що ти готовий ділитися ними з людьми. Це поки найголовніше.

— Я кохаю тебе, — промовив Бенедикт.

— І я тебе.

На зупинці вони стояли, тепло обіймаючи одне одного. Анна тулилась вухом до Бенедиктових грудей і слухала його серцебиття. Вона була ладна проводити з ним кожну секунду свого життя — і цього було б їй мало. А коли приїхав автобус, вони поцілувались і попрощались.

— Це незабутній вечір, — мовив Бенедикт.

— Для мене теж, — відповіла Анна. — З днем народження тебе.

Хлопець лише усміхнувся.

Вона сіла в порожній автобус, а хлопець стояв на зупинці, аж поки той не зник за поворотом. А коли він ішов додому, то подзвонив до Анни і говорив з нею доти, поки вона не переступила поріг свого дому.

Він піклувався про неї і був радий, що має ким піклуватись і що піклування приймається.

Потім відклав телефон, підняв з підлоги записника і перечитав вірш, який написав, коли милувався, як вона дрімає.

Після того він заснув, а вона майже до світанку читала його прекрасні вірші. Іноді сміялась, іноді плакала, та завжди розуміла одне — Бенедикт незвичайна людина. Вона відчувала гордість, що закохалася саме в нього.

Його вірші, як казала Анна, були мов зірки в зоряну ніч. Ними треба милуватися. Вони також дають відчуття чогось містичного, нескінченного і таємничого. Його поезія впевнює людей у їхній особливості і грандіозності їхнього буття. Ну, Анну, принаймні, вона в ту ніч впевнила. Вона лягала спати, відчуваючи щось магічне. Відчуваючи, що люди — це прекрасні створіння.

Їхні емоції, переживання та й навіть тіла. Все це просто і геніально. Людство прекрасне.

Анна була завойована поезією Бенедикта.

Це була найпростіша в світі любов. Без брехні, сварок і непорозумінь. Вони обоє в ній купались.

Прийшов той час, коли Бенедикт зрозумів, що в нього абсолютно немає грошей, за які жити. Це сталося доволі просто: хлопець відчинив шухляду, в якій зберігав заощадження, і помітив там лише кілька самотніх копійок. Спочатку він відчув страх, а потім вирішив, що потрібно не панікувати, а якось вирішувати цю проблему. Він знав, що таке станеться.

Хлопець взяв із шухляди всі копійки, які там лежали; витрусив рюкзак, і серед сміття знайшлося ще кілька монет; але найбільшу «рибку» він виловив у кишені джинсів — там знайшлася ціла десятигривнева купюра. Взявши ці гроші, він пішов у найближчий до пансіонату кіоск і купив найсвіжішу газету з оголошеннями.

Коли він повертався з газетою до пансіонату, до нього зателефонувала Анна і, як завжди, запропонувала погуляти. Він дуже хотів провести з нею час, та розумів, що затягувати з пошуками праці далі нікуди.

— Вибач, але сьогодні не можу, — винувато промовив Бенедикт. — Мені потрібно владнати деякі справи. Я потім усе тобі розкажу.

Він поки не хотів розказувати дівчині про свої фінансові справи, оскільки знав, що вона кинеться йому допомагати, а це він хотів зробити сам. За нього завжди вирішували все батьки, йому хотілось хоча б раз зробити все самому.

— Дуже прикро, — мовила Анна. — Думала, підемо в той парк, у який ходили на твій день народження… Але нічого страшного, знайду інше заняття…

— Завтра побачимось.

— Обов’язково.

Анна була не дуже засмучена такою новиною. В неї теж була справа, яку вона відкладала вже кілька днів, тож зрозуміла занятість Бенедикта за знак, що пора цю справу виконати саме сьогодні. Вона надзвонила Пилипа і Лізу та запропонувала їм сходити з нею в одне місце. Вони не відмовились.

— Що це за приміщення?

Пилип не розумів, куди їх привела Анна. Вона, він і Ліза стояли перед красивим будинком молочного кольору з високими круглими колонами та прекрасними білими вікнами.

— Це Академія гуманітарних наук, — відповіла Анна.

— І чому ж ми сюди прийшли?

— Зараз усе дізнаєшся, — промовила дівчина і рушила до вхідних дверей.

Друзі покірно, з нерозумінням на лицях, рушили за нею.

Двадцять хвилин підлітки блукали по широких коридорах академії. Ліза з Пилипом просто йшли за Анною, яка, здається, сама не знала, куди має податись.

— Що ми тут робимо? — спитала Ліза. Її це вже починало дратувати. — Може, поясниш?

— Чекай, не зараз, — заклопотано відповіла Анна, пильно вдивляючись у таблички кожних дверей, повз які вони проходили. Коли вона помітила двері з написом «Деканат», її очі засяяли і вона впевнено рушила до них: — Знайшла, ходімо!

Пилип з Лізою перезирнулись, але все ж зайшли за подругою в деканат. А там, в принципі, нікого не було. Лише за одним з дев’яти столів сиділа темноволоса жіночка років сорока. Вона навіть не поглянула на підлітків, які ввійшли в залу і трохи розгубились. Пилипа, натомість, не збентежив той факт, що в деканаті сидить лише одна жінка-секретарка. Було літо — академія не працювала, тож він взагалі розраховував, що двері, до яких прямувала Анна, не відчиняться.

Анна набрала в груди повітря і підійшла до стола єдиної секретарки. Та й надалі не реагувала на присутніх, просто тупилась у монітор комп’ютера і, мов робот, час від часу клацала по клавіатурі.

— Доброго дня, — невпевнено почала Анна. — Я хочу дізнатись, чи не закінчився набір у Літню школу прози і поезії?

— Не закінчився, — механічним голосом відповіла жінка. — Проте заявки прийматимуться ще тільки два дні.

Анна помітно зраділа, а от Ліза і Пилип до кінця не розуміли, що відбувається. Бажання Анни стати учасником літературної школи видавалося для обох просто безглуздим, адже подруга ніколи не виявляла таких творчих нахилів.

— А де можна подати заявку? — після цього Анниного запитання у Пилипа остаточно відвисла щелепа.

— Ось, — мовила жінка, все ще дивлячись у монітор. Вона, ніби вже рефлекторно, поклала перед Анною якийсь бланк. — Ви маєте заповнити цю анкету і віднести її в сорок шостий кабінет разом зі зразками ваших робіт… — Врешті жінка відвела погляд від комп’ютера і глянула на годинник, який висів на стіні. — Якщо хочете подати заявку сьогодні, то варто поспішити — за півгодини кабінет закривається і відкриється лише завтра о дев’ятій.

— Зрозуміло, — беручи анкету, сказала Анна. — Дякую.

— Прошу, — повертаючись до справ, відповіла секретарка.

Анні жартома подумала, що вона так зосереджено грає в пасьянс-павук. Дівчина мерщій поспішила до дверей. Ліза і Пилип, шоковані, вийшли за нею.

— Ти що, хочеш стати учасником цієї школи?! — вражено запитала Ліза.

— Ні, — відповіла Анна. Вона підійшла до стола, який стояв у коридорі, і почала вивчати бланк. — Маєте хтось ручку?

— То для чого тобі ця анкета, якщо не хочеш вступати в цю школу?

Анна знала, що не варто гаяти часу, бо хотіла зробити цю справу саме сьогодні, проте повинна була все пояснити друзям, бо вони до кінця нічого не розуміли.

— Розумієте, — повела вона, — я хочу записати в цю школу Бенедикта. Нещодавно я дізналася, що він пише прекрасні вірші… Настільки прекрасні, що я вам їх нізащо не опишу… Не смійтеся, це справді так… Тож я допоможу йому зробити перші кроки… Він може навчитись більшого. Його в цій школі можуть багато чого навчити. Люди можуть помітити його талант.

— Що? — збентежилась Ліза. — А чому він нам не казав, що пише? Він хоча б готовий показувати ці вірші комусь?

— Готовий. Я переконала його у тому, що вірші заслуговують на увагу. А тепер я допоможу йому знайти цю увагу. Це має статись у цій школі.

Ліза і Пилип не змогли знайти слів, щоб описати все, що думають. Анна сприйняла це як розуміння і повернулась до заповнення бланку. На більшість запитань відповідей вона не знала. Їй були відомі лише дата народження хлопця і його ім’я.

— Блін… Ви знаєте його прізвище?

Пилип нервово реготнув, а Ліза підхопилась допомагати Анні і почала напружувати мозок, щоб згадати хоча б якусь інформацію про друга.

— Чекай… Я знала… Щось на К…

— Крех! — згадав Пилип. — Точно, Крех!

Анна вписала ім’я і прізвище хлопця, пропускаючи параграф «по батькові». Далі треба було написати назву міста, з якого він родом.

— Пиши Івано-Франківськ, — сказала Ліза й одразу зловила спантеличені погляди друзів. — Ну що? Він типовий франківчанин… Оця його мова така культурна…

— У цьому щось є, — визнала Анна і вписала це у бланк.

Ось такими зусиллями Анна, Ліза і Пилип заповнили всі поля в анкеті про вступ у Літню школу прози та поезії. Адресу, на котру повинен прийти лист з результатом (чи прийняли Бенедикта, чи ні), Анна вписала свою. Вона не сумнівалася, що його приймуть. Проте, якби раптом таке не сталося, вона вирішила, що не скаже хлопцю про цю спробу, оскільки його це може зупинити знову пробувати показати світу свій талант, — а вона була впевнена, що це його мета.

Кілька хвилин Ліза і Пилип стояли біля сорок шостого кабінету і чекали на Анну, яка пішла подавати заявку. Вона витягнула з сумки Бенедиктів зошит з віршами, зітхнула і зайшла в кабінет. Через деякий час вийшла і сказала друзям:

— Все. Заявку прийняли. Тепер варто чекати на результат.

Всю дорогу додому Анна розповідала друзям про Бенедиктові вірші. Вони все уважно слухали і ділилися здивуванням щодо прихованого таланту друга. В кінці розмови вони були впевнені, що хай би там як Бенедикт говорив, що не має ніякої мети в житті, окрім як жити моментами, він буде щасливий, що про його талант почують.

Тим часом вже кілька годин поспіль Бенедикт вбивав час за безнадійним, як йому здавалося, заняттям — він шукав підробіток. Спочатку він це робив у своїй кімнаті, та потім йому набридло весь час ходити на кухню по черговий запашний чай (якого він випив, напевно, сім горняток), тож він вирішив продовжити пошуки саме там, за кухонним столом.

Сторінки газети оголошень були розмальовані найбільш відповідними для хлопця варіантами праці. Він добре знав, що на щось пристойне його не візьмуть, тож відмічав тільки реальні вакансії, як «різноробочий на будівництві», «прибиральник», «працівник в автомийці» чи «промоутер листівок». Коли він помітив останню вакансію, то згадав того хлопця, який дав йому листівку про стрибки зі «Зміїного шляху». Бенедикту було цікаво, чи в нього теж була така безвихідна ситуація? А може, ще гірша? Бо Бенедикт хоча б мав впевненість, що на кілька наступних місяців в нього є дах над головою.

Біля розписаної газети лежала його старенька «Нокія». Зарядка акумулятора була майже виснажена, бо хлопець зробив безліч дзвінків до потенційних роботодавців. Та це було без сенсу, бо всі йому відмовили. Дехто через те, що «вакансія більше не актуальна», а дехто просто питав про вік хлопця і казав, що він іще занадто молодий для такої праці.

У Бенедикта мали б бути страх та безнадія, та хлопець не переймався. Він знав, що рано чи пізно все налагодиться. Від відмов у нього лише розболілась голова, але надія залишалась.

Коли хлопець тер скроні, щоб розслабитись і з новими силами повернутись до пошуків, у кухню зайшов старенький професор Любомир. У руках він мав чашку, тож Бенедикт здогадався, що чоловік прийшов заварити й собі чаю чи кави.

— Доброго дня, — привітався старий. — Вчишся? — зиркнув він на папери перед Бенедиктом.

— Та ні, — буркнув хлопець.

— Допомога потрібна? — Чоловік поставив на плитку чайник і, поки вода закипала, всівся за стіл.

— Дякую, та ви і так не зможете допомогти… — сказав Бенедикт. — Просто настав той час, коли мені пора шукати роботу, щоб мати якісь гроші, а я наївно думав, що запросто її знайду. Нічого, мабуть, треба продовжити завтра, бо аж голова розболілась.

Хлопець підвівся і почав збирати всі сторінки газети, яку так довго вивчав. А після того пошкандибав до виходу з кухні.

— Почекай, — зупинив старий. — Думаю, я таки зможу допомогти.

— Перепрошую? — розвернувся хлопець, у його очах пробігла іскра, а головний біль миттю кудись щез.

— Думаю, ти мені підходиш, — пробурмотів Любомир, але скоріш сам до себе, ніж до Бенедикта.

— Тобто — «я вам підходжу»? У вас є робота для мене?

— Так… Розумієш, скоро почнеться навчальний рік, а я повинен багато чого підготувати і не встигаю… Старість, сам розумієш… Ех, повернути би молодість… — відлітав у свої мрії чоловік.

— Ви б мені шалено допомогли! — не вірив своїм вухам Бенедикт. — Я згоден!

— Ти ж навіть не знаєш, що це за робота, — усміхнувся Любомир.

Хлопцю було начхати. Він не вірив своїм вухам. Для нього це було подарунком з небес, на який він навіть і не надіявся.

— Мені підійде будь-яка робота!

— Ну, значить, ми підходимо одне одному, — мовив чоловік. — Я буду давати тобі завдання, типу знайти якісь рідкісні книги, які потрібні мені для навчальної програми; чи відправити листи на пошті; чи кудись піти; чи щось інше; а ти повинен виконувати. За кожне виконане завдання платитиму тобі — підходить?

— Звісно! Дякую вам! Ви мені дуже допоможете!

— Насправді так само, як і ти мені, — прохрипів чоловік. — І я зможу довіряти тобі важливі папери, оскільки знаю, де ти живеш, — підморгнув він.

Бенедикт усміхнувся, ще раз подякував і, неймовірно підбадьорений, чкурнув у свою кімнату. Там одразу подзвонив до Анни, і вони почали ділитись своїми продуктивними днями, щоправда дівчина не зізнавалась у головній причині, чому її день теж вдався.

Ввечері в Бенедиктові двері постукав Любомир і дав хлопцю перше завдання — знайти рідкісні книги, записані в списку. Професор порадив кілька бібліотек, у яких вони ще можуть бути, бо сказав, що багато вже об’їздив і книг там не знайшов. Також професор сказав, що буде дуже вдячний, якщо Бенедикт їх знайде.

— Мої учні просто повинні познайомитися з тими творами, тож постарайся. Це буде хороший початок нашої співпраці.

І додав, що чимшвидше хлопець їх знайде, тим швидше отримає перший гонорар.

Хлопець вирішив завтра ж вирушити на пошуки, бо йому самому подобалось і видалось цікавим це завдання і він, в принципі, не мав вибору — потрібні були гроші.

Руті Кулаковій насправді було набагато краще, ніж кілька тижнів тому, коли вона проводила сумні вечори в абсолютній самотності. Тепер у неї була Таня, якій можна було вилити душу в будь-який момент. З одного боку, вона раділа, що вирішила відпочити від Гектора (і йому дала змогу відпочити від неї), а з іншого — розуміла, що сумує за ним.

Вона не сумнівалась, що рано чи пізно вони помиряться і вона повернеться додому, та поки вона злилась на коханого і їй комфортно було залишатись у Тані.

Руту гріло якесь дивне відчуття; якась інтуїція, що скоро все зміниться; що скоро повинно відбутись щось грандіозне. Вона не могла пояснити свого передчуття, та тішила себе тим, що, можливо, це повертається її натхнення. Що це відчуття буде наростати і прийде такий момент, коли захочеться сісти і щось написати.

Того ранку Таня ввірвалась у кімнату, де гостювала Рута, з широкою усмішкою на обличчі. Було дуже рано, і Рута ще спала.

— Вставай! — весело крикнула Таня. — Зараз же!

— Що таке? — не хотіла й слухати Рута. — Ще трошечки…

— Ні, ти встанеш зараз!

Таня схопилася за краї ковдри й одним ривком зсунула її з подруги. Та зрозуміла, що боротись марно, сіла і потяглася.

— Слухаю тебе.

Таня у руках мала якийсь листок і мовчки простягнула його Руті. Та його мовчки вивчала десять хвилин. Звісно, вона зрозуміла все, що було там написано, але не могла усвідомити, до чого тут вона.

— І що це?

— Це твоє заняття! — засяяла Таня, ніби це було очевидно. — Вони спочатку запропонували мені цим займатись, але я тут подумала і зрозуміла, що тобі це більш потрібно… І ти не менш досвідчений філолог, ніж я… Я вже подзвонила до них і сказала, що ти цим займатимешся, і, скажу чесно, мені здалося, що вони навіть зраділи такому поворотові подій.

— Я не розумію… Моє заняття?

— Саме так! Тобі треба розвіятись! Тобі треба зайнятись чимсь іншим! — переконувала Таня. — Тобі сподобається!

— Я не знаю, чи зможу… — сумнівалась Рута, поглядаючи на запрошення.

— Звісно, зможеш! Ти прекрасний знавець цієї справи! Ти зможеш багатьох навчити такому, що їм і не снилось… і до того ж — у тебе є досвід! Повір, це потрібно тобі!

— Думаєш?

— Звісно! Чи ти думаєш до кінця життя валятись у ліжку і плакатись мені в сорочку?! Не знаю, як Гектор, а я такого тобі не дозволю! Ти будеш щось робити!.. І це прекрасний варіант! — говорила Таня. — Не дивись на це як на роботу, дивись на це як на цікаву справу, що буде приноситиме тобі задоволення!

Рута знову вдивилась у запрошення. Вона розуміла, що подруга має рацію. Їй потрібно чимсь зайнятись. Тієї хвилини жінка зрозуміла, що теж цього бажає. Тієї хвилини жінка вирішила, що більше ніколи в житті не дозволить собі жаліти себе і марнувати дорогоцінний час. Їй стало соромно за те, як вона безцільно його гаяла.

— Добре, — сказала вона. — Я згодна.

— Молодець.

Рута підсунулась до Тані й обійняла. Вона була надзвичайно рада, що має таку подругу, яка може вчасно вправити її мозок і направити на потрібний шлях.

— Що б я без тебе робила?.. — прошепотіла Рута. — Ти мені так допомагаєш… Ніби янгол-хоронитель.

— Не думай про альтернативи, — відповіла Таня. — І не думай про свої пісні. Забудь про них, добре? Віддавайся цій справі сповна!

— Добре.

— Тоді одягайся. Зараз поїдемо кудись і будемо тебе готувати до майбутньої роботи. Я ж не хочу, щоб замість мене туди з’явилась неграмотна панянка, яка не знає своєї справи. Трошки освіжимо твої знання, щоб усе було професійно.

— Думаєш, у мене вийде? — спитала Рута.

— Я в цьому не сумніваюсь. Але добре, що ти цим переймаєшся, — це доводить, що тобі цікаво і не байдуже. Бо, признаюсь, я думала, ти і далі будеш прикидатися рослиною… Все, одягайся і спускайся снідати… Ніл наготував омлетів… М-м-м, смакота!

Таня засміялась і вийшла з кімнати, залишаючи на ліжку замріяну і щасливу Руту. Їй справді стало легше. Вона забула про пісні, про Гектора. Їй вже хотілося чимшвидше взятися до своїх обов’язків. Світ набирав барв і втрачав сірість, яку вона бачила скрізь ось уже майже цілий рік.

— Вибач, що ти мусиш сидіти в цій запилюженій бібліотеці, — заговорив Бенедикт. — Ти заслуговуєш на прекрасні побачення в дорогих ресторанах, а я змушую тебе сидіти тут.

Вони з Анною сиділи за столиком серед високих сірих полиць старої бібліотеки і шукали в списках книг назви тих оповідань, які повинен знайти Бенедикт для професора Любомира. Сонячне світло майже торкалось того місця, де сиділи вони, — від чого здавалося, що надворі пізній вечір.

Завдання виявилось не таким легким, як хлопцю здавалось.

— Ти жартуєш? — поглянула йому в очі Анна. — Це найцікавіше побачення в моєму житті… Невже я схожа на тих дівчат, які мліють від пафосних місць і гламурних страв?

— Авжеж, ні.

— Тоді не говори мені такого… Повір, тут, копаючись в архівних списках, відчуваючи запах старих книг, я почуваюся найщасливішою дівчиною, а ті канапки, які ми будемо їсти, видаватимуться мені найапетитнішою стравою в світі, з якою не зрівняється жоден ресторан.

Бенедикт засміявся, але одразу притих, бо повз їхній стіл проходила стареча жіночка-бібліотекар і грізно йому зашипіла. Вона й так не була рада, що сюди приперлось двоє синьоволосих тинейджерів, щоб порушувати її порядки, та ще й не могла дозволити їм порушити тишу. Та коли вона зникла десь за полицями, Бенедикт схилився через стіл і поцілував кохану.

Бенедикт і справді бачив, що Анна не сумує. Вона з шаленою цікавістю вивчала кожний рядок в довгих пожовтілих списках. А коли їй вдалося знайти потрібну книгу, вона не стримала своїх емоцій, піднялася і викрикнула.

— Є! Знайшла! Я знала!

— Що ви собі дозволяєте, панночко? — моментально, мов тільки й чекала, щоб дати зауваження, зреагувала бібліотекарка. — Це бібліотека. Тихіше!

— Вибачте, — винувато сіла Анна і прошепотіла до Бенедикта: — Я знайшла… поглянь!

Дівчина всунула хлопцю список, і він дійсно побачив, що під номером 166 — одна з тих книг, які вони шукають для Любомира. Бенедикт теж зрадів, що нарешті хоча б якийсь прогрес.

— Ти молодець, — похвалив він дівчину. Його гріла азартна іскра в її погляді. — Тепер потрібно знайти ще чотирнадцять книг, — сумно додав він.

— Знайдемо! — бадьоро промовила Анна, на що одразу відреагувала бібліотекарка. — Вибачте… Це востаннє, чесне слово.

Цілий довгий день вони пробули в цій тихій бібліотеці. Канапки, які заздалегідь приготувала Анна, справді виявилися неабиякими смачними. Обідати вони вийшли на високі сходи бібліотеки, бо бібліотекарка не дозволила їм їсти серед книг, — але вони не пошкодували, що послухалися, бо це дозволило їм ніжитися на літньому сонечку і голосно сміятися.

А сміх був присутній у кожній їхній розмові. Навіть у кожному мовчанні. Так само як і закохані погляди.

Пообідавши, вони повернулись у темне приміщення і продовжили пошуки, відчуваючи себе безстрашними археологами в темній печері. Друга половина пошуків, на їхнє здивування, видалася набагато продуктивнішою за першу, бо їм вдалося знайти ще вісім книг з Любомирового списку.

Коли прийшов вечір, підлітки були абсолютно виснажені. Обом хотілось спати і забути про всі ці списки і книги, тож вони вирішили, що на тому кінець — вони повинні повернутись в якийсь інший день. Вони показали бібліотекарці список з відміченими книгами, і та за двадцять хвилин принесла їх зі сховища.

Бенедикт зареєстрував усі книги на професора Любомира, ледь помістив їх у рюкзак і пішов з Анною геть.

— Відчуваю себе в’язнем, який вийшов на волю після довгого ув’язнення, — сказала Анна, коли вони вийшли з бібліотеки на тепле вечірнє сонечко.

Бенедикт усміхнувся, бо слова дівчини описали і його стан. Загалом, Бенедикт був задоволений своїм, так би мовити, першим робочим днем. Звісно, він не думав, що буде так складно, але те, що він перебував серед книг, його гріло. Бо він любив книги. А хто ж їх не любить?

Володимир Кравчишин був дбайливим батьком. Та він цього не знав, а точніше — він у цьому сумнівався. Він винив себе в тому, що багато часу проводить на роботі; що рідко їздить з донькою на відпочинок; що мало приділяє їй уваги. Він шалено її любив і тільки надіявся, що донька це розуміє.

Анна все розуміла. Вона ні крапельки не злилась на тата, бо не менше його любила, ніж він її. І, в принципі, причин злитись вона теж не мала. Вона розуміла, що одяг, книги, їжа, розваги і всяке інше, що вона має, — це все тільки завдяки батькові. Дівчина всім серцем бажала, щоб батько розумів, що вона вдячна за це.

Після розлучення з дружиною він поклявся, що життя Анни буде безтурботне. Воно, по правді, таке й було. Чоловік шалено радів за доньку щоразу, коли вона одержувала перемоги: чи то зданий іспит, чи просто хорошу оцінку за реферат. Колись, коли вона була малою, а він працював на старій роботі і більше часу проводив удома, вони сідали ввечері перед телевізором і ділились прожитим за весь день. Це був прекрасний час.

А тепер він майже нічого не знав про життя доньки. Через це йому боліло в серці, адже він тільки для неї і жив. Недавно, коли донька прийшла з синіми пасмами волосся, він зловив себе на думці, що навіть не сміє її питати про неочікувану зміну іміджу. Він ніби не мав права про це її питати. Це не його справа.

Так само і сьогодні, коли він повернувся з роботи і знайшов у почтовому ящику лист із якоїсь Літньої школи прози та поезії, він шалено здивувався, бо навіть не здогадувався про такі таланти доньки. Він шалено зрадів за неї, та радість перервалася, щойно він зайшов у будинок, відкрив конверт і побачив, що результат прийшов на імя якогось Бенедикта Креха.

Йому знову заболіло через те, що він чужа для своєї доньки людина. Хто такий Бенедикт? Це її хлопець? Чому результати з його заявкою приходять до них додому? Чи сміє він розпитувати про це доньку?

Володимир закричав у будинок, чи донька вдома, та у відповідь почув лише тишу. Врешті він витягнув телефон і набрав її.

Анна, яка безтурботно йшла поряд із Бенедиктом до автобусної зупинки, побачивши, що телефонує тато, відійшла від хлопця на деяку відстань.

— Тату? — здивувалась вона, бо той не часто до неї телефонував.

— Ань, ти де?

— В місті, гуляю з другом… а що таке?

— А цього друга часом не Бенедиктом звуть?

— Так… Звідки ти?… — здивувалась вона, а потім второпала. — Прийшов лист з його результатом?

— Саме так, — відповів батько. — Але хто він такий? І чому результати прийшли до нас?

— І що там? — навіть і не почула батькових запитань Анна.

— Його прийняли… Чуєш? Алло… Анно? Ти чуєш мене? — сказав татів голос у трубці, від чого світ навколо дівчини мало не поїхав з-під ніг.

— Це чудово! Тату, я тобі вдома все розкажу! Скоро буду! Дякую! — радісно говорила Анна.

Того вечора відбулись дві прекрасні розмови. Одна: хлопця з дівчиною, яка зізнавалась у тому, що допомогла йому вступити в літню школу поезії. Друга: батька з донькою, яка чи не вперше за тривалий час ділилася пригодами свого життя.

І в кінці кожної відбулись теплі обійми: хлопця, який був вдячний своїй дівчині, що підштовхує його до мети, і тата, який ледь стримував сльози, коли його дівчинка щиро і сором’язливо зізнавалась йому, що зустріла першу любов. Він зрозумів, що йому не варто боятися — між ними прекрасні стосунки.