Дев’ять з половиною тижнів

13

Наші вечори майже не різнилися. Він готував мені ванну, роздягав мене, застібав наручники на моїх зап’ястях. Я лежала у ванні, поки він перевдягався та починав вечерю. Коли я була готова вийти, я кликала його. Він підіймав мене, повільно намилював моє тіло, змивав і витирав мене. Розстібав наручники, вдягав на мене одну зі своїх сорочок — білу, або рожеву, або світло-блакитну з вовни, сорочку з тих, що мають бути вдягнені під діловий костюм, їхні рукави закривали навіть мої пальці, свіжа сорочка щоночі, навіть хрустка з китайської пральні — і знову застібав наручники. Я спостерігала, як він готує вечерю. Він був бездоганним, проте обмеженим кухарем: до його репертуару входило лише чотири або п’ять страв, які він готував ідеально, потім кілька вечорів робив омлет або стейки, а тоді все починалося спочатку. Він завжди пив вино, коли мив зелень для салату, і давав мені зробити ковток зі свого келиха. Він розказував, що сталося в нього на роботі, я розповідала йому про свій офіс. Коти по черзі терлися об мої голі ноги.

Коли вечеря була готова, він клав одну велику порцію на одну тарілку. Ми йшли до їдальні — місця ледве вистачало на те, аби обійти стіл та три стільці на старому вишнево-червоному килимі в перському стилі, — без перебільшення найбільш кольорової з трьох його кімнат. Там, де закінчувався килим, починався яскравий, різнобарвний і заплутаний малюнок із книжкових обкладинок, що тягнувся по двох стінах від підлоги до стелі, залишаючи місце тільки для вікна й дверей. На його столі завжди лежала та дорогоцінна скатертина у візерунках. Я сиділа біля його ніг, прив’язана до ніжки стола. Він куштував фетучіні[14], потім пригощав мене; брав виделкою трохи бостонського латуку, вкладав мені його до рота, витирав олію спершу з моїх губ, а тоді зі своїх. Ковток вина, потім келих нахилявся до мене, аби я теж випила. Іноді він нахиляв його надто різко, і тоді вино лилося по моїх губах, стікало по обличчю на шию та груди. У такому разі він опускався навколішки й злизував вино з моїх сосків.

Часто впродовж вечері він затискав мою голову між своїх стегон. Ми винайшли нову гру: він намагався якомога довше їсти, не втрачаючи контролю над собою; я ж мала намір змусити його якомога швидше упустити виделку й ніж та застогнати. Коли одного разу я сказала йому, що мені особливо подобається відчувати його на смак, після того як він поїсть овочеве каррі, він сміявся й сміявся, аж доки не сказав: «Господи Ісусе, та я завтра зроблю його стільки, що вистачить на весь тиждень».

Коли ми закінчували вечеряти, він ішов на кухню, аби вимити посуд та зварити каву, — бридку каву, яка щодня була однаково мерзенною, — яку приносив до вітальні на таці: один кавник, одне горнятко, одне блюдце, одну чарку для бренді. (Після того, як сплив місяць із моменту нашого знайомства, я, що страждала на жорстку кавову залежність, перейшла зрештою на чай.) Потім він читав мені або ми удвох читали різні книжки. Коли я підводила очі, це було сигналом для нього, аби перегорнув мені сторінку. А ще ми дивилися телевізор або працювали. І, звісно, крім того, ми бесідували буквально впродовж кількох годин поспіль. Я ні з ким так багато не розмовляла. Ніколи. Він знав мою життєву історію до найменшої деталі, до хвилини; так само я вивчила історію його життя. Я могла б із першого погляду впізнати його університетських друзів, по тому, як він сидів у кріслі, мов бос, я могла здогадатися, у якому він настрої. Я обожнювала його жарти й манеру їх розказувати — повільним, утомленим голосом, із неймовірно незворушним виглядом. Його улюбленими були історії про мого діда, я ж любила його оповіді про три роки, проведені в Індії…

Ми ніколи не ходили кудись увечері, а з друзями зустрічалися лише вдень. Кілька разів він відмовлявся від запрошень телефоном, артистично закочуючи очі під лоба, і серйозно пояснював, як він завалений роботою, а я тим часом не могла стримати сміху. Протягом більшості вечорів я була прив’язана до дивана або журнального столика на відстані руки від нього.