Дев’ять з половиною тижнів

7

«Ну ж бо, ну ж бо, прокидайся та вставай!» — кричить він мені з дверного отвору. Він тримає в руках бувалу в бувальцях металеву тацю, на якій тарілка з яйцями-скрембл, три підсмажені англійські мафіни, чайник із чаєм, одне горнятко. Очищений, поділений на дольки апельсин лежить у маленькій дерев’яній салатниці. Над тацею я бачу його блискучу усмішку. «Навіщо, заради Господа Бога, до чого такий поспіх? — кажу я. — Ще лише пів на десяту, будь ласка…» Я підкладаю під спину обидві подушки й спираюся на стіну, сідаю та розгладжую ліжник по ногах. «І сьогодні субота!» Він ставить тацю й просочує кілька крапель чаю, що розлився, паперовими рушниками, які приніс із собою, тримаючи під лівою пахвою. «Сьогодні субота, — повторюю я. — Сподіваюся, ти теж не хочеш нікуди йти, бо я не маю бажання бачити жодної душі. Я хочу залишатися тут і спати до обіду, а решту дня не хочу робити нічого складнішого за дзвінок сестрі та читання чергового номера «ТіВі Ґайд».

«Звучить захопливо, — каже він. — Можеш зайнятися цим, коли повернемося. Мені треба з’їздити в “Блумінгдейлс”». «Краще б ти повернувся до своїх котів у залі, — кажу я. — Ти точно перегрівся на сонці. Жодні скарби світу не змусять мене поїхати в “Блумінгдейлс” у суботу». — «Це забере не більш ніж півгодини, присягаюся. Годину і ще тридцять хвилин на все. Півгодини туди, півгодини там, півгодини назад. Чим швидше ти перестанеш базікати й почнеш снідати, тим швидше ми впораємося. Ти будеш у ліжку о пів на дванадцяту».

Ми проходимо половину кварталу, коли я кажу: «Ти ж не ведеш мене до метро, чи не так?» Він рішуче киває головою. «У жодному разі, — кажу я. — Мені доводиться користуватися цією штукою двічі на день упродовж усього тижня, тому ноги моєї не буде там у вихідний». Ми ловимо таксі на розі. «Блумінгдейлс» схожий на муравлисько. «Я завжди думала, що о цій порі року всі ці люди мають бути десь у Гемптонсі, — голосно кажу я. — Чи вони повертаються щосуботи, аби скупитися про запас?» «Півгодини, обіцяю тобі», — відповідає він. «Гаразд, — кажу я. — Це ж ти не любиш крамниць, а я ставлюся до них нормально, а ще я трохи знаю, коли краще ходити по них». «Послухай, люба, — каже він. — Чи не могла б ти стулити пельку, я тебе по-доброму прошу. Я поки що дуже терплячий, під гримом незначного цинізму, але зовсім скоро прив’яжу тебе до вітрини з косметикою для чоловіків, і тоді ти купиш купу флакончиків автозасмаги «Браґґі» й тобі буде непереливки, доки я не повернуся». Уявивши це, я хіхікаю. «То що ти шукаєш?» — питаю я. Ми на п’ятому поверсі. «Ліжко», — відповідає він. «Ліжко! — наголошую я. — У тебе ідеальне, бездоганне ліжко». «Прекрасне ліжко», — каже він. «То що?» — «Це прекрасне ліжко для однієї особи».

Він веде мене повз пишні гарнітури для їдалень. Одна вітрина особливо привертає увагу: маленькі яскраві прожектори підсвічують вироблену з чорного скла кришку стола над хромованими ніжками; чорні серветки заправлені в чорні кришталеві кільця, чорні склянки стоять біля чорних мисок. «Це для того, щоб подавати ікру на підсмажених стейках», — театрально шепоче мені він, і тут ми мало не спотикаємося при вигляді величної споруди з численних частин дивана, який займає більшу, ніж уся моя квартира, площу. «Білосніжний оксамит, — видихаю я. — Милостивий Боже! Одна крихточка цигаркового попелу, одна котяча шерстинка — і йому кінець, смітник уже привітно розкриває обійми». «Покупці “Блумінгдейлс” — чистюхи, — відповідає він серйозно. — Тобі це, напевно, важко зрозуміти, але це дуже просто. Ми тримаємо своїх домашніх тварин у вбиральні, а куримо лише в туалетах…» «…Чула, з понеділка ти йдеш у відпустку», — чую я жіночий голос позаду нас. «Угу», — відповідає чоловічий. «Куди прямуєш?» Я кидаю погляд через плече. Руда жінка, елегантно вдягнена, тримає в руках пачку чеків і розмовляє з чоловіком із такою ж пачкою в руках, у костюмі від Кардена. «Нью-Йорк, Нью-Йорк», — відповідає він, і обоє сміються з його глузливо-гордої інтонації. «Прекрасний вибір, — щебече вона, віддаляючись від нас. — Найкраще місце у…»

«Та годі, — кажу я. Масивні дивани були несподіваною удачею, зараз ми знов оточені гарнітурами для їдалень. — Я не така велика, і якби ти хоч раз натякнув, я б залишалася на своїй половині». «Річ не в розмірі», — каже він. «А тоді в чому?» — напосідаю я. Він зупиняється перед кімнатою, що наче взялася з казки. Рогом до нас стоїть чорний лакований стіл. На його бездоганній блискучій поверхні стоїть одна лампа на величезній ніжці, шість керамічних глечиків різного розміру, вузька ваза з вісьмома прекрасними тюльпанами, купа об’ємних альбомів сучасної фотографії, колекція вишукано оформлених закордонних журналів та записник у шовковій палітурці з чарівним візерунком. «Ось що мені подобається, — задумливо каже він. — Справжній стіл для роботи. Ти можеш засукати рукави, відчути себе вільною на всіх двох квадратних дюймах і взятися до роботи». «Припини глузувати, — кажу я. — Ніхто не змушував тебе сюди їхати, а від того записника в мене слина котиться. Саме на це й розраховують, і воно працює». Він усміхається й обіймає мене за талію.

Спальні розташовані далі. У першій — полірована темна підлога, у другій — світлий паркет, третя вкрита червоною плиткою; ми бачимо ліжко з передньою спинкою, що більше схожа на ворота комори та підтримує атласний балдахін, який важкими хвилями спускається до підлоги з обох боків од ліжка. Велика рослина в декоративному та ще більшому горщику невідомо чому стоїть на ліжнику, трохи вбік від середини. Наступне ліжко оточене чотирма товстими стовпами спіральної форми. Шість маленьких подушок із різними принтами, які, утім, пасують один до одного, стоять у голові над великими подушками, що сховані під ошатним ліжником. «Ось що тобі треба», — кажу я. «Мені треба купу маленьких лялькових подушок?» — «Десь чотири прекрасні великі подушки. Ті твої дві жалюгідні — справжнє пекло для спини, на них неможливо обпертися зручно». «Навіщо там спиратися, у ліжку?», — міркує він. «Коли ти приніс мені сніданок сьогодні вранці, наприклад. Коли завгодно. Дуже зручно дивитися телевізор у ліжку або читати». «Чесно кажучи, я не роблю цього», — повільно відповідає він, і через це я сміюся. Ми проходимо повз сталево-мідне ліжко — сірі прути, великі жовті кулі по кутах. Наступне ліжко повністю виготовлене з міді. Масивне й водночас прикрашене неймовірно чудернацьким візерунком, найдивніше оформлене ліжко з усіх, що я будь-коли бачила. Я зупиняюся коло нього. Пухкий стьобаний ліжник із рожево-білим зоряним візерунком каскадом спадає на підлогу. Круглий стіл накритий, як і ліжко, його скатертиною є ті самі чотири легкі кулі воланів; під прямим кутом до нас стоїть велична канапа, її біла дерев’яна рамка обрамлена позолотою.

«Тобі подобається це?» — питає він. «Схоже на театральні декорації, — відповідаю я, — зроблені на замовлення для шістнадцятирічної Джуді Ґарленд[6], якій щойно розбили серце». «Я маю на увазі це ліжко». Я уважно розглядаю політ чиєїсь нестримної фантазії, що виблискує просто переді мною. «Доволі симпатичне, попри всю цю кричущість, — кажу я. — Передня й задня спинки немов частини воріт до якихось дивовижних казкових країн. Варто хіба додати ще кілька пташок із міді, трохи завитків і пару голів чудовиськ».

Він обертається до рудої жінки, що трохи раніше бажала блідому продавцеві щасливої відпустки. «Коли ви зможете доставити мені це ліжко?» Я здивовано відкриваю рота. Він міцно стискає мою долоню. «Конкретно це ліжко, сер? — Вона усміхається натренованою усмішкою спершу до нього, потім до мене. — Мені треба перевірити. Якщо ваша ласка, присядьте на хвилинку, мій робочий стіл зовсім поруч». «Ти з’їхав з глузду», — шепочу я. «Червоне обличчя та перевантажений мозок, і все це від того, що проводиш надто багато часу на сонці…» Він дивиться на мене; він не усміхається. «Ти можеш уявити собі, який вигляд матиме це барокове диво у твоїй чернецькій келії, що ти її називаєш спальнею?» Продавчиня кладе слухавку. «Не буде жодних проблем, сер, вони планують оновлювати вітрину. Якщо ви скажете мені, куди має бути доставлене ліжко і в якому районі доставки ви мешкаєте, я скажу вам, у які дні там працює наша служба».

«Мені треба дещо перевірити», — каже він, щойно вона записує його адресу. Продавчиня та я повертаємося за ним до набору, що стоїть на вітрині. Його огороджує ланцюжок із великих пластикових ланок. «Ми можемо зайти?» — запитує він, а тоді ми втрьох уже стоїмо в ногах ліжка. «Це одне з наших най…» Він перериває її: «Боюся, перед тим, як я ухвалю остаточне рішення, моїй подрузі треба лягти на це ліжко». Його голос немов просякнутий бездоганною чемністю. «Сподіваюся, ви не заперечуватимете». І до мене: «Мабуть, тобі слід скинути взуття». «Люди завжди випробовують матраци, лягаючи на них в усіх на очах у крамницях», — запевняю я себе, але щось змушує мою кров приливати до шиї та обличчя. Я знімаю свої сандалі, сідаю на край ліжка, підводжу ноги та лягаю спиною на ліжник у зірочку. «Лягай на середину», — каже він. Я веду очима уздовж блискучих завитків над моїми стопами й обережно пересуваюся далі, намагаючись тримати якомога більше ваги в руках і ногах, аби не зім’яти ліжник. «Витягни руки над головою та візьмися за передню спинку обома руками», — каже він. Я думаю: «Це ж субота у “Блумінгдейлс”, куди всі поділися? Це місце більше схоже на морг; я могла б зіскочити з ліжка, перемахнути через огорожу, побігти до ескалатора, піти в кіно…» «Ну ж бо, люба, — каже він спокійно. — Ми не можемо провести тут увесь день». Мідь видається крижаною на дотик. Я заплющую очі. «Розсунь ноги». «Служба доставки буде у вашому районі в четвер». «Розсунь ноги». «Рада повідомити, що ви зможете отримати це ліжко вже наступного четверга». «Розсунь ноги». «Наша служба доставки буває у вашому районі щочетверга та щоп’ятниці, але я особисто проконтролюю, аби вони доставили ваші покупки в четвер». Я роблю те, що він каже.

Я застібаю свої сандалії, уникаючи очима поглядів пари, що стоїть за пластиковою огорожею та тримається за руки. «У вас є матраци?» Вона прочищає горло й відповідає вже знайомим м’яким голосом: «Постільна білизна на четвертому поверсі, та я можу оформити для вас матрац і пружинну сітку з того поверху». «Ви будете ласкаві вибрати для нас жорсткий матрац та пружинну сітку, щоб їх доставили разом із ліжком?» «Але ж, сер, ви, напевно, захочете вибрати…» «Не захочу», — обриває він. «Тоді, може, ортопедичний…» «Чудово», — каже він. «А щодо типу тканини матраца…» «Я був би вельми задоволений, якби ви обрали той, який вам подобається найбільше», — каже він і всміхається до неї, високий чоловік у тенісних туфлях та старих штанях кольору хакі, білій тенісній футболці-поло, з обгорілим носом, шкіра на якому червоніша за шкіру на його руках, шиї та решті обличчя. «Так, звісно», — каже вона, усміхаючись йому у відповідь. «І чотири товсті подушки», — каже він. «На гусячому пір’ї чи з дакрону[7]? І вкажіть, будь ласка, бажані розміри…» «Просто подушки», — каже він. Дорогою додому жоден із нас не промовляє ані слова.

Коли кількома днями пізніше я повертаюся до власної квартири, то знаходжу там коробку з «Блумінгдейлс», у якій лежить записник у шовковій палітурці.