Дев’ять з половиною тижнів

16

«Я мушу йти на зустріч, — каже він. — Це підсумковий етап тієї угоди з Гандльмаєром, проста формальність, не займе багато часу». Він знову одягається, уже помивши посуд після вечері: інший костюм, хоча за фасоном ідентичний тому, який він зняв на дві години раніше, але тепер темно-сірий замість темно-синього. Свіжа блакитна сорочка, точнісінька близнючка тієї, що зараз на мені. Темно-сіра краватка з маленькими, кольору червоного вина цяточками у формі ромбів. Він каже: «Я хочу, аби ти зробила дещо, перш ніж я піду».

Він веде мене до спальні й каже: «Лягай». Він прив’язує мої щиколотки до спинки ліжка, а ліве зап’ястя — до узголів’я. Він сідає на край ліжка біля мене. Він проводить правою долонею по моєму правому стегну, гладить вигин тазової кістки, злегка торкається шкіри на моєму животі тією частиною долоні, якою завдають ударів бійці карате в телевізійних шоу. Він на якусь мить затримує великий палець на моєму пупку, ніжно тисне на нього, а тоді розстібає два ґудзики моєї сорочки й обома руками повільно прибирає тканину обабіч мене. Рукави його піджака лоскочуть мої соски.

Ледве він наказав мені лягти, моє дихання стало переривчастим; щоразу, коли він торкається мене, я затамовую подих, а тоді дихаю швидко й неглибоко — до його наступного дотику. Я не можу втримати голову на подушці. Він бере мою праву руку. Тримаючи мене за долоню, дивлячись мені просто в очі, він облизує кожен мій палець, доки вони не потопають у слині. Він кладе мою руку між моїх ніг і каже: «Я хочу подивитися, як ти доведеш себе до оргазму».

Він сидить ліниво, зручно, одна нога закинута на другу. На чистому, щойно з хімчистки костюмі гострими порізами зібралися складки. Я не роблю спроб навіть поворушити рукою. Він чекає. «Ти не розумієш, — мій голос тремтить. — Я ніколи… — Він мовчить. — Я ніколи не робила це перед кимось. Мені соромно».

Він бере зі столика біля ліжка пачку «Вінстона», кладе в рот цигарку, прикурює її, невправно затягується, примружуючи очі, і підносить до моїх губ. Через кілька секунд мені доводиться поворушити рукою, аби взяти цигарку. «Їй соромно, — повторює він. Його інтонація рівна, спокійна, у ній немає жодного натяку на глузування, і так само нема жодного шлейфу гніву в тому, що він каже далі: — Ти неабияка дурепа, чи не так? Ти досі не зрозуміла, що ми тут робимо».

Не чіпаючи цигарки, він знімає годинника з мого вільного зап’ястя. «Я буду за пару годин, не пізніше». Він вимикає лампу біля ліжка, потім лампу в кутку кімнати й тихо зачиняє двері спальні.

Я налякана й водночас понад усе на світі стурбована тим, чи вдасться мені прикурити ще одну цигарку після цієї. На столику біля ліжка стоїть блюдце, яке слугує мені попільничкою, та пачка «Вінстона», але він поклав запальничку, яку придбав для себе — аби прикурювати мої цигарки — назад у кишеню. Сірників поруч ніде не видно. Я перекладаю половину цигарки до кута рота, дістаю пачку; витрушую одну цигарку, кладу пачку собі на живіт, підсовую блюдце ближче до правого стегна. Потім дивні оберти, потягування й витягування, зрештою мені вдається впоратися, хоча пачку зім’ято, коли я обертаюся. Я перекладаю половину цигарки до руки, що прив’язана до узголів’я, беру нову, вільною рукою притуляю її до вже запаленої, чекаю, кладу її собі в рот. На третій раз вона прикурюється. Я не питаю в себе, чому мої думки настільки сплутані, що я не можу просто вкласти неприкурену цигарку собі в рот і потримати прикурену біля неї; також я не питаю, чому не роблю спроб розв’язати себе — я могла б зробити це значно легше й, без сумніву, швидше за ту незграбну пітну метушню, через яку мені щойно довелося пройти…

Моє обличчя знову спалахує від однієї думки про те, що він — та хто завгодно — може дивитися на мене в цей момент. Я думаю: «Я вперше сказала “ні”». А тоді: «Це нонсенс, маячня, мелодрама». Я пояснила йому дещо, от і все, дещо, що йому невідомо про мене. «Він знає, що я здатна на все», — промовляю я вголос, проте нерішуче, звертаючись до ледве чутного шуму кондиціонера, до тіней на стелі, до його кремезного комода. Я вражена тим, що це мені належать слова, що невпинно лунають тепер у моїй голові. Я роблю спробу перерахувати, на що б я не пішла. Одного разу в мене був анальний секс із приятелем, і мені стало дуже боляче, тому ми припинили — але я неодмінно спробувала б іще раз, із ним, варто йому лише захотіти. Я читала, що люди мочаться одне на одного, випорожнюються. Я ніколи не робила цього, і одна лише думка про це викликає в мене нудоту — звісно, він теж ніколи не схоче таке робити. Але якої думки я була про те, аби бути зв’язаною та побитою, ще кілька тижнів тому? І чому має бути різниця між різноманітними способами, якими він доводить мене до оргазму, і мастурбацією в нього на очах, якщо це принесе йому задоволення? І все ж від сорому я міцно заплющую очі, відчуваю, як холонуть ноги, стукотять зуби.

Майже десять років тому моя добра приятелька розповідала мені, як вона мастурбувала разом зі своїм коханцем і як сильно їй це сподобалося. «Не хвилюйся, — сказала вона мені, коли я вибухнула — тієї миті без відчуття огиди, але з неочікуваним жахом, що я б ніколи не зробила цього, не зроблю ні за що. — Це лише особисто твій “пунктик”. У кожного з нас є свій. Наприклад, я не можу стерпіти, коли чоловік засовує язика мені до вуха, у мене аж мурашки по шкірі». І тоді вона голосно засміялася.

Я голосно промовляю: «“Пунктик”. Мій “пунктик”». Раптом я відчуваю значущість цього слова. Це більше не мляве, безлике визначення, а похмурий, чіткий привид перед моїми очима: шибениці на ринковій площі, лінчування у всіх на очах… і тут я бачу його у дверях.

Він вмикає лампу біля ліжка, вдягає мого годинника мені на зап’ястя, обережно просовуючи тонкий ремінець через обидві петлі; мені бракує терпіння робити це щодня, тому я завжди зупиняюся на першій, а отже, друга петля й досі доволі тісна. Він каже: «Ти почала мастурбувати в дуже ранньому віці». Я сміюся. «Це підозра чи вже обвинувачення? — питаю я. — Як пройшла зустріч?» Він не відповідає. Я затримую погляд на мідних ручках шухлядок його комода, намагаючись чітко закарбувати їх у пам’яті. «Десь років із шести, точно не пам’ятаю». Він підказує: «І дуже часто відтоді, як подорослішала». Я починаю одне з речень, які репетирувала за його відсутності, виправдувальні речення, дорослі речення: свобода вибору, особистий смак кожного й делікатна рівновага між інтимними стосунками та… Я говорю невпевнено, переводжу погляд із мідних ручок на вікно, відчуваючи непереборну потребу відвернутися від нього. Він бере моє обличчя двома руками й повільно повертає мою голову на той бік ліжка, де сидить сам. Він неквапливо промовляє: «Я хочу, аби ти була зі мною, але не примушуватиму тебе залишатися». Кондиціонер перемикає режим і починає муркотіти. Я відкриваю рота, і він ніжно кладе палець на мої губи. «Справа от у чому, послухай. Доки ти зі мною, ти робитимеш те, що я скажу. Доки ти зі мною, — він просто повторює, не змінюючи інтонації, — ти робитимеш те, що я скажу». І за мить уже роздратовано: «Заради бога, у чому проблема?» І, зрештою, мимохіть: «Можеш спробувати ще раз. Може, хочеш, аби я приніс тобі трохи крему? Я можу приглушити світло». «Це єдина річ, — кажу я, і мої очі дивляться у вікно. — Попроси мене, я зроблю що завгодно, але не це».

Він бере слухавку телефона, що стоїть поруч із ліжком, набирає номер з пам’яті, називає своє ім’я, свою адресу, а потім мою й каже: «П’ятнадцять хвилин». Він бере найбільшу зі своїх валіз із горішньої полиці своєї шафи, розкриває її й кладе на підлогу спальні. Я приносила свої речі, які тепер розкидані по його хаті, у різних пакунках: якось у великому солом’яному кошику, іншого вечора — у лляному мішку, а деякі речі іноді пхала в прості пакети з крамниць. Він бере мої речі (усі вони висять у лівій частині шафи), знімає з вішалки, складає їх навпіл, не знімаючи з дерев’яних плічок, і вони акуратно лягають на дно валізи. До них приєднуються хустка, за нею ще одна, потім ручка, яку він купив мені, щоб я перестала користуватися його персональною, кілька книжок із вітальні, півдюжини грамплатівок, чотири пари взуття, білизна, що безладною купою зберігалася в другій шухлядці його бюро, запакований флакон парфумів «Міс Діор», що його він купив мені минулої суботи, і другий, майже порожній.

Короткий похід на кухню. Він повертається з великим целофановим пакетом для сміття, і я чую, як летять до цього пакета у ванній мої особисті речі; він заходить до спальні, і целофановий пакет займає більшу частину валізи. Моя сушарка для волосся, мій щоденник — і валіза зачиняється. Йому знадобилося менш ніж п’ять хвилин.

Він відв’язує мене й розтирає всі м’язи на ногах та моє ліве зап’ястя по довжині, хоча вони були пристебнуті доволі слабко — достатньо, аби не залишилося слідів. Він обережно знімає з мене свою блакитну сорочку. Він залишив для мене тільки літній светр, що лежить складений на кріслі. Я автоматично підводжу руки, і він вдягає мене у світлу шерсть і сіру лляну спідницю. Я так звикла, що він сам вдягає мене, що чекаю, доки він не опуститься переді мною на одне коліно, аби я ступила ногами в отвір для талії. Я думаю: «Я жодного разу не казала йому, що завжди вдягала спідниці через голову; для нього спідниці є еквівалентом штанів, тому цілком природно, що хтось лізе в них ногами, а тоді підтягує вверх». І ще: «Він забув про білизну, я аж ніяк не можу вийти на вулицю опівночі в спідниці та без трусиків». Я роблю крок у спідницю, спостерігаю, як він підводиться, поки він поправляє її на моїх стегнах; піднімає светр, аби застебнути блискавку зліва, та просовує ґудзик у петлю; а тоді я чую, як тонка вовна легко лягає на грубий льон.

Тепер він бере мої сандалі та жестом наказує мені сісти на ліжко. Я по черзі простягаю йому обидві ноги, витягую склепіння стопи, спостерігаю, як він взуває мене й фіксує ремінець. Він стає позаду мене й розчісує мені волосся. «Я спущуся з тобою вниз до таксі. Якщо знайду ще якісь речі, що тобі належать, то віддам».

Його гребінець у моєму волоссі — повільні спокусливі рухи, легке електричне потріскування. Я обертаюся й обіймаю його за стегна. Він непорушний. Я ридаю вголос, немов дитина. Обидві його руки в моєму волоссі, гребінець упав на килим.

«Таксі приїде з хвилини на хвилину», — каже він, і тієї ж миті лунає дзвінок консьєржа. Мій голос, підвищеним тоном: «Ти не можеш…» — і його, спокійний, у слухавку: «…люб’язні передати йому, що я спущуся через кілька хвилин, — і до мене: — Я думав, що ти прийняла рішення». А тоді я на колінах перед ним, не для того, аби задовольнити його губами та язиком, як досі робила це, а принижено, благаючи незв’язно, але виразно: «Що завгодно» та «Будь ласка». І знову його голос у слухавку м’яко: «Дайте йому п’ять доларів, Рею, та перекажіть, щоб почекав, красно вам дякую». І кілька його кроків по коридору, а потім у спальні — і ричання, немов я маю справу з шибеником: «Гаразд, тоді негайно роби це». Моє тіло розпростерте перед ним, і крайка спідниці дряпає мені шию. Він знімає каблучку свого батька з пальця на правій руці, кидає її на ліжко, хапає мене за горло лівою рукою, а правою дає мені ляпаса, долонею по лівій щоці, тильною стороною — по правій, а тоді знову долонею: «Що ж, гаразд, подивімося, як вона робить це». Моя власна рука опиняється в моєму роті. «Полегши це для неї, зроби гарною й вологою. — А потім м’якіше, ніби муркоче кіт: — Я допоможу тобі розпочати, люба, це буде дуже просто». Мої стегна розведені, жар спалахує під дотиками його язика, лише кілька легких рухів — і от він підводить голову й кладе мою руку туди, де розпочав те, з чим я дуже добре знайома, аби спробувати чи поборотися; мій вказівний та середній пальці пірнають усередину, і я кінчаю.

«Мені сподобалося, — каже він. — Обожнюю спостерігати за твоїм обличчям. У тебе такий надзвичайний вигляд, коли ти кінчаєш: ти перестаєш бути гарненькою, натомість перетворюєшся на хижу тварину з розкритим ротом. — А тоді в передпокої: — Дайте йому ще п’ятірку, Рею, і нехай їде додому».