Диво

РІК 1014. ОСІНЬ. КОНСТАНТИНОПОЛЬ

Це місто любило легенди, жило ними півтори тисячі літ, народилося теж, власне, з легенди, яку привіз у вітрилах свого вутлого суденця зухвалий молодий грек із Мегари в 658 році до нашої ери. Грека звали Візант, це було просте, нічим не прославлене на ті часи ім’я, але молодий мегарець великодушно пожертвував ним для історії. Він міг би сидіти собі в рідному місті, ловити рибу або збирати оливки, виходити в море й знов повертатися до рідного берега, але він одважився податись назустріч майбутньому, що так манливо висвічувало йому в пурпурових хвилях Егейського моря. Візант підмовив ще кількох мегарців, щоб не дратувати богів, вони вирішили зачерпнути їхньої ради, побували в Дельфах, і ось тепер пливли уперто на північ, шукаючи незаселених берегів, мали тільки молодість, вітер у парусах та ще напуття дельфійського оракула, досить дивне й несподіване: «Закладеш місто навпроти людей сліпих». В молодості охоче піддаються голосу долі, тому Візант без вагань вирушив на пошуки місця, де б міг закласти місто, але водночас знав також, що належить пильнувати, щоб не пропустити дарунка богів, тож коли побачив бугристий виступ землі, який жадібно занурювався в теплі води, мовби велетенський зморений пес висунув язика й хлебнув з моря, коли побачив роздольну протоку до північного моря, побачив довгу, схожу на ріг достатку затоку, в якій, здавалося, вмістилися б усі кораблі світу, а на протилежному березі — фінікійський город Халкедон, Візант зрозумів значення слів оракула: тільки сліпі могли не помітити цього благословенного шматка землі, неначе кинутого богами поміж Пропонтидою, Босфором і Золотим Рогом!

Так було закладено місто на високому глиняному мисі. Перенесено з грецького судна триножник, над яким горів вогонь, вивезений, за звичаєм предків, з Мегари, закинуто в море сіті, впіймано першу рибину, згодом у бухті, названій Золотим Рогом, пристав перший корабель, ще згодом, мабуть, прискочив з невідомості перший дикий фракієць і послав у намет, під яким горів священний мегарський вогонь, першу стрілу. Все те було, але все забулося досить швидко, город виростав з легенди, ловив рибу, торгував, захищався од нападників, город ставав славний, у світі, а ім’я успадкував од свого засновника і звався — Візантій.

Місце, вибране молодим мегарцем, виявилося вигідним, але й клопітливим. Усі війни чомусь ішли саме через цю найвужчу частину Босфору; персидський цар Дарій ставив тут свій міст з кораблів, ідучи на греків; через Візантій поверталися додому десять тисяч грецьких найманців Кіра, прославлених Ксенофонтом; Спарта, щоб дошкулити Афінам, будь-що прагнула поруйнувати Візантій; Афіни ж, у свою чергу, щоб допекти Спарті, морили Візантій голодом. Така доля всіх, хто опиняється на перехрестях: до них спливаються найбільші багатства, але слідом за ними йдуть ті, хто б хотів багатства прибрати до рук. І якщо хочеш протривати, то будь або ж могутнім, щоб дати відсіч, або ж хитрим. Візантійці ще не могли здобутися на могуття, тому вибрали хитрощі. Кілька століть балансували вони між слабшими й дужчими, щоразу приймаючи сторону дужчого, і це давало їм змогу не тільки протривати, але й квітнути, город розростався, багатів, і вогонь Мегари, привезений Візантом під дірявим парусом, тепер палахкотів над золотим триножником у біломармуровій святині.

Але одного разу візантійці прорахувалися. У війні двох римських цезарів Септимія Севера й Песценія Нігра вибрали останнього, а дужчим виявився Септимій, у якого в жилах текла дика кров дакійців. Хоч як запекло боронилися візантійці (з жіночого волосся робили тетиви для луків, від голоду їли вбитих), однаково Септимій узяв місто, перебив решту вцілілих мешканців, поруйнував усі будівлі, звелів збурити мури. Здавалося, мегарський вогонь згас назавжди. Однак той самий Септимій Север згодом відбудував Візантій, бо не можна було знехтувати таким важливим місцем; але по-справжньому піднявся город лиш за часів імператора Костянтина, який вирішив перенести сюди столицю Римської імперії і назвав місто Новим Римом. Костянтин не належав до анголів,— він був справжній римський імператор, про що можна судити хоча б з того, як стратив він за намовою другої своєї дружини Фавсти рідного сина Кріспа і дванадцятилітнього сина своєї сестри, а потім, довідавшись, що то був наклеп, звелів і саму Фавсту втопити в ванні з окропом. Візантій бачив жорстокість і перед тим, але то була чужа жорстокість,— тепер мали свого власного імператора, а чого не витерпиш, аби лиш мати в себе володаря! Бо становище столиці має безліч привілеїв, найперший же — це неодмінне й незаперечне право на розквіт. Костянтин вибудував палаци, храми, лазні, акведуки, форуми, Августей, іподром, з Олімпії, Дельф, з Корінфа й Афін брали статуї, колони, мозаїки, все, що тільки надавалося до перевезення, споруджували особливого розміру кораблі, щоб переправити ці скарби до нової столиці, пограбували дощенту стародавні храми Артеміди, Афродіти й Гекати. Тримаючи в руках спис, Костянтин окреслив ним у повітрі півдугу між Пропонтидою й Золотим Рогом, показуючи, де має пройти нова стіна, що захищала б місто од усіх небезпек; прокладено було головну вулицю Меса з великими форумами, прикрашеними колонами й статуями, на першому від палацу форумі, що згодом дістав назву форуму Костянтина, встановлено вивезену з Греції багряну колону з бронзовою статуєю Аполлона, поверненого обличчям на схід. У правій руці Аполлон тримав скіпетр, у лівій — бронзову кулю, мовби знак володарювання над цілою землею. А внизу на колоні висічено напис: «Господи Ісусе Христе, оберігай наше місто».

Хто б там після всього пам’ятав, скількох звелів убити Костянтин, скількох кинуто на з’їдення левам імператорського звіринця, скільком відрубано голови, скількох набито на палі, а скільком залито до нутра розтопленої міді чи свинцю!

Вдячні сучасники мерщій прозвали Костянтина Великим, а столицю найменували Константинополем, на знак чого було випущено медаль з відповідним написом. На медалі, так само як і на царських монетах, чеканено постать, що символізувала благополуччя Константинополя: молода невіста на троні, голова в неї вкрита серпанком, а поверх серпанку — діадема з оборонних веж, в руках невіста тримала ріг достатку, а ногами спиралася на борт корабля.

Так і плив одтоді Константинополь далі й далі, змінювалися в палацах імператори, в короткім часі місто вже не вміщалося в тісному обширі, окресленому стіною Костянтина, і новий імператор Феодосій (щоправда, вже не Великий, а Малий, названий, видно, так через те, що багато літ був попихачем своєї жони Євдоксії) звелів провести нові мури, які було названо Довгими, або ж (на його честь) мурами Феодосія. Імператор Юстініан після розгрому, який вчинили Константинополю учасники повстання Ніка, вирішив зробити столицю ще кращою, ніж за часів Костянтина, і серед інших чудес спорудив найбільше чудо тодішнього світу — храм святої Софії.

Одні будували, другі — руйнували. Як сказав поет: «Той мурує, той руйнує…» У восьмому столітті імператор Лев Ісавр досить дбайливо винищував ікони, а що слово «ікона» означає будь-яке зображення, будь-який малюнок, то можна уявити, скільки шедеврів навіки втрачено для людства у тій «ідеологічній боротьбі». Окрім того, Ісавру не сподобалася константинопольська книгозбірня, заснована ще Костянтином і розширена іншими імператорами, особливо Юліаном. Там налічувалося до тридцяти шести тисяч рукописів, серед яких були й найдавніші, вивезені з Риму, Греції і Єгипту, зберігалася там легендарна драконова шкіра в сто двадцять футів завдовжки з записом творів Гомера. Лев Ісавр звелів спалити книгозбірню разом з ученими, які там були!

Щоправда, Феодосій, який, щоб заробити прізвисько Великого, чимало сил віддав жорстокому переслідуванню і нищенню поганства і християнських єресей, вважаючи, видно, що цього ще не досить, щоб міцно засісти на сторінках історії, звелів зруйнувати славетну Александрійську бібліотеку. Вона була заснована при храмі Серапіса Птоломеєм Фісконом і поповнена Марком Антонієм перевезеною для Клеопатри бібліотекою Пергама, що складалася з 200 тисяч книг і звитків. Там була зібрана мудрість усього дотихчасового світу. (До речі, пергамська книгозбірня виникла свого часу як свідчення культурного суперництва між Александрією і Пергамом. Коли Птоломей Філадельф заснував у Брухіоні — аристократичній частині Александрії — першу велику бібліотеку, цар Пергама Євмен взявся за це й у своїй столиці. Лякаючись суперництва, Птоломей Єпіфан заборонив вивіз папірусу, на якому тоді писано. Тоді Євмен, шукаючи матеріалу для письма, винайшов те, що відоме тепер під іменням «пергамен», тобто ягнячу або телячу відповідним чином виготовлену шкіру). Феодосій видав указ про знищення цього осередку поганських знань.

Про імператорів можна розповідати довго. Повелівали, ходили в золоті й шовках, розпоряджалися багатствами імперії, вважали вкрай образливим для себе, якщо їх не визнавали мудрецями, богонатхненними керівниками, безгрішними суддями діл божих і людських. А судили жорстоко, безжально, навіть одні одних. Скажімо, був такий імператор Маврикій, досить дурний, обмежений, скупий, але чадолюбивий. Мав багато дітей і дуже їх любив. Коли імператорський трон захопив Фока, названий Кентавром, він не просто розправився з попередником, а звелів убити у нього перед очима всіх дітей, а вже потім стратити самого. Незабаром історія повторилася. Царський трон захопив Іраклій. Фоку за бороду витягли з імператорського палацу і під наглядом нового володаря відрубали йому голову.

Іраклій увійшов до історії, ясна річ, не за те, що витягав з палацу свого попередника за бороду й кидав його під солдатські мечі, — йому належить новела про введення в Візантійській імперії на місце мови латинської грецької мови. Зробити це було тим легше, що в самому Константинополі й більшості фем грецька мова вже давно увійшла до побуту, а латинська існувала тільки як державна умовність. Але заслуга є заслугою. Так само, як безперечною заслугою імператора Костянтина Багрянородного стала його «Книга церемоній», що принаймні позбавила клопоту всіх наступних імператорів ламати голову над тим, коли в що зодягатися, з ким трапезувати, як влаштовувати прийоми й урочистості, бо ж панувало переконання, що Візантійська імперія вмить розвалиться, як тільки в складному й одвіку усталеному ритуалі двірських і столичних пишнот щось буде пропущено або зроблено не так.

Особливо пишався своїм ділом царствующий разом з Василієм Другим його молодший на два роки брат, імператор Костянтин. У довгому списку візантійських імператорів значився як Костянтин Восьмий. Це свідчило, як часто повторювалося серед імператорів ім’я Костянтин, а ще свідчило про те, що народ візантійський, певно ж, любив літеру К. Костянтин ще замолоду дійшов до цього висновку, а раз так, то не належало дбати ні про що, окрім дотримання хоч на перший погляд і обтяжливого, але, зрештою, приємного імператорського способу буття, тобто влаштовувати урочисті церемонії, пишні лови в околицях Константинополя, ігрища па іподромі, ганяти м’яч на циканістрії,*63 грати в кості, їсти, пити, розважатися, любити жінок. Щоправда, імператор ще мав, очевидячки, дбати й за інше. Стежити, щоб провінції справно виплачували належну данину, щоб у столиці завжди вдосталь було хліба, м’яса, вина, щось там робити для пожвавлення торгівлі й ходити в походи проти ворогів, які вічно обсівали імперію звідусюди, гострячи зуби на її багатства. Але ж є на небі бог, і все земне в помислах і волі його. Вищі сили розпорядилися так, що Василій успадкував од своєї матері Феофано залізну руку і смак до завойовування й володарювання, а Костянтинові дісталася од матері тільки зовнішність, натурою ж подібен був до діда свого Костянтина Багрянородного, який теж колись віддав усе управління державою в руки всемогутніх придворних євнухів, а сам поринув у книжну мудрість. І от поки один імператор в своєму чорному залізному вбранні роками пропадав у військових походах, навіть не з’являючись в столиці, його брат виконував усе інше, що належалося імператорам для підтримання зовнішнього, показного блиску царствування, для вдоволення Константинопольських натовпів і засліплення іноземних гостей.

Тож як зрадів Костянтин, коли прибули від царственого брата гінці з хрисовулом, у якому повідомлялося про перемогу в Клідіонській клісурі, а потім прискакали нові гінці з вістю про тисячу болгарських бранців, дарованих Василієм для тріумфу в столиці.

Він вирішив доповнити свого діда! З’єднати візантійську церемонію імператорського виходу з тріумфом римських цезарів, Препозитам велено розробити послідовність всіх дій торжества. Сам імператор власноручним підписом червоним чорнилом скріпив послання до народу Константинополя. Почалися великі готування, що набули найбільшого поспіху в останню ніч перед тріумфом. Сам єпарх*64 Константинополя Роман Аргір стежив за тим, щоб Меса і всі форуми, по яких пройде тріумфальна процесія, були прикрашені лавром і плющем, ергасгерії*65 завішані шовковими тканинами й коштовними виробами з золота й срібла, будинки — перськими килимами. Начищали до блиску свої сокири екскувітори, протостратори*66 готували убір для царського коня, на Амастріанському форумі теж ішли приготування, але то вже належало до справ похмурих і таємних, про які завчасно ніхто не мав ні відати, ні говорити.

Імператор спав ту ніч пречудово. Він уже перебрався з Перлової палати в Карисійський зал, де була зимова опочивальня, захищена від різких вітрів Пропонтиди, бо хоч ще й стояла в Константинополі тепла осінь, але Костянтин, як і брат його Василій, любив спати голим, тому й перейшов до зимової опочивальні, а в літню спеку ліпше почувався в Перловій палаті — золоте склепіння, підтримуване чотирма мармуровими колонами, і довкола мозаїки з сценами імператорських ловів, а з обох боків спальні — галереї, що виводять у сад, сповнений благоухань і пташиного щебету. Годилося б перед такою важливою державною подією спочивати в головній спальні Великого палацу — мозаїчна підлога з зображенням царської птиці, павича з блискучим пір’ям, по кутках у рамках зеленого мармуру — чотири орли, готові до польоту імператорські птахи, на стіні — імператорська родина засновника Македонської династії Василія. Руки у всіх простягнуті до хреста — символа вибавлення. Але зжіночений імператор вимушений був надавати перевагу теплу перед пишнотою, отож ніч перед тріумфом провів у зимовій спальні, здобленій карисійським мармуром.

А болгар, голодних і спраглих, тримали на ногах цілу ніч по той бік міської стіни, а рано-вранці, мабуть, саме тоді, як китоніт надягав імператорові шиті червоними орлами й царськими знаками тувії,*67 воїни погнали через Харисійські ворота в місто, і вони пішли по довгій Месі, обірвані, брудні, зарослі до самих очей, вони смерділи від бруду, і ще йшов од них мертвий дух, який завжди йде од людей приречених, вижитих, до решти упосліджених, і багаті візантійці затикали носи й відверталися, бурмочучи: «Смердючі кожоїди!» А болгари важко човгали по білих мармурових плитах найрозкішнішої на землі вулиці, йшли побіля високих будинків, прикрашених портиками, йшли повз ергастерії, сховані під глибокими аркадами, що захищали перехожих од негоди й сонця, вони виповнили цю вулицю, що славилася як дзеркало візантійського багатства й розкошів, і якби не похмурі Коміскортові охоронці, то створилося б враження, що болгари зненацька запанували в самому серці Константинополя, але воїни йшли з боків густо й сторожко, а болгари були такі нужденні, в такі міцні колодки були всі пов’язані, що навіть у найодважніших і найбадьоріших із бранців опускалися плечі й одверталися погляди від усіх отих шовків і килимів, од золота й срібла, од плюща й лаврів. Але чим ближче до центру міста просувалися вони, тим тісніше обступала їх пишнота, від якої паморочилося в голові і не хотілося дихати, а хотілось просто впасти отут і вмерти, не очікуючи, що буде далі, якої наруги доведеться зазнати від безжальних ромеїв ще, бо важко їм було уявити більші страждання й наругу, аніж зазнали, допоки гнано їх до Константинополя.

— Гей, брате, чи довго ще? — питали в Сивоока його товариші, бо вже знали всі, що Сивоокові за час служби в купця доводилося бувати й тут, у ромейській столиці.

— На конячий торг,— сміявся через силу Сивоок, пробував задирати голову, щоб показати ромеям зневагу й погорду до них, та з того бадьоріння не виходило нічого, хіба що звертав на себе увагу, але й без того вирізнявся з-поміж усіх бранців світлим волоссям, пшенично-золотою, в цупких завитках бородою.— Є тут такий затишний з біса форум, на якому ромеї проводять кінські ярмарки. Бувають там аж он які коні! З Арголіди й Аттіки коні, що їх об’їжджували сини амазонок, копі з Каппадокії, з Віфінії, з Фрігії, коні з Сіцілії, про яких мовлено, що їх годували квітками, такі вони були пещені; руді, мов лиси, лівійські коні й сиві угорські жеребці, що їх ми приводили сюди з моїм купцем Какорою, були там також коні арабські, турецькі, перські або ж мідійські, до яких саме й куповано таких, як ми. Зумієш приборкати дикого скакуна — одержиш волю. Не зумієш — загинеш.

— Чорта б об’їздив, аби тільки на волю! — сказав хтось позаду. З нього засміялися, бо хилився од вітру, такий був слабий, як і всі.

— Отож,— продовжував розповідь Сивоок,— там бували коні, натерті оливою, вишкребені срібними шкребницями, з гривами, розчесаними золотими й агатовими гребенями. Коні — мов жінки! А які ноги мали! — Він з жалем поглянув на свої босі, закривавлені, побиті об камінь ноги, на вкриті засохлою кров’ю й струпами ноги своїх товаришів.— Чисті й досконалі ноги, винесені з мандрів і галопування по найсоковитіших травах світу. Бо нема ліпшого, як побігати по свіжій зеленій траві, братове! Коні знають у цьому смак. А ще чим гарний той Амастріанський форум, то це застилкою. Ромеї не знають ні трави, ні соломи на підстилку. За перським звичаєм, стосують до того добре висушений кінський же гній. Пухко, тепло, запахущо! Оце б нам поспати на такому ложі!

— А поспати б! — зітхали, хто ще слухав Сивоока, відганяючи з душі похмуру стривоженість, яка густіше й густіше обсідала бранців, що більше заглиблювалися вони в кам’яні нутровища ромейської столиці.

— А ще нема в світі більшої розваги, як менджувати кіньми,— правив своєї Сивоок.— Купуєш якусь здохляку, а там — одвернувся, перекинув їй гриву на другий бік, та розпушив хвоста, та підчистив копита — і вже продаєш як доброго скакуна.

— От же бреше,— сказав хтось ліниво, аби лиш сказати, але Сивоок навіть зрадів тому запереченню, бо вже була зачіпка, обізвався хтось живий з-поміж цих вмерлих од безконечних мук людей, він аж рвонувся до того чоловіка, але колодка, в яку був забитий разом ще з двома болгарами, не пустила його, та й ромейський воїн, що важко ступав поряд, замірився списовищем.

— Гей, не брешу, брате,— покрутив головою Сивоок,— просто мого духу коні не зносять. Телесуються на самий мій вид. Вибивають гопки, як тільки я підходжу.

— Тепер твій дух не той,— сказав йому один з товаришів по колодці.

— А чом би й не той? — підсмикнув Сивоок свою ясну бороду.— Дух у людині завжди лишається той самий. То лиш тіло маліє або більшає. Але від тіла користь яка? А дух возносить тебе і на зелені гори, і на саме небо… І на кінський ярмарок он вознесе незабаром…

Він добре знав, що на Амастріанській площі відбуваються прилюдні страти, може, й ще хтось із полонених відав про це, але ніхто не обмовився бодай словом, та й сам Сивоок розпатякував про кінський торг на Амастріанськім форумі, сподіваючись у глибині серця, що ведуть їх кудись в інше місце, може, щоб просто показати столичним жителям як військову здобич, бо в столиці завжди повно нероб і дармоїдів, яким потрібні видовиська, а якого ж ще видовища треба, коли перед твоїми очима пересуваються, мов безсилі видива, колишні могутні воїни, які стрясали цілою імперією, воїни, що пройшли зі своїм царем Самуїлом по планинах і ріках, вміли прорубуватися мечами крізь найщільніші ряди візантійських катафрактів,*68 самою тільки мужністю брали чужі твердині, а свої боронили з такою затятістю, що взяти їх можна було лиш підступом і зрадою.

Але хто й сподівався, що женуть їх по головній вулиці Константинополя, щоб справити приємність столичним натовпам, то помилявся навіть той, бо це ще було не все, найстрашніше ждало попереду, поки що ж мали знову вертатися по тій самій Месі, але цього разу вже в лавах тріумфу.

Тріумф розпочали чини синкліту. Вони йшли пішки, надаючи всьому шеству тої повільності, що завжди ототожнюється з торжеством. Попереду виступав проедр синкліту*69 в рожевому хітоні з золотими галунами, перепоясаний пурпурним, з самоцвітами лором, в білій хламиді, облямованій золотими галунами, з двома тавліями золотої парчі з листочками плюща. Синклітики й сіленціарії*70 теж усі в білих хламидах з золотими тавліями.

За синклітом ішов загін сурмачів, добраних один в один, одягнених в сукняні скараники,*71 прошиті золотими нитками з зображенням імператорів спереду на високих тронах, а позаду — на ще вищих конях. Срібні сурми вигравали тріумфальні марші не так для надання ладу походові, як для того, щоб привернути увагу натовпів, прикликати ще тих, хто запізнився на видовище, розбудити сплячих, розбуркати байдужих.

За сурмачами терплячі мули тягли важкі повози, наладовані військовою здобиччю, присланою з Болгарії імператором Василієм. Кінні екскувіти, вбрані в царські барви, охороняли цінний обоз; а охороняти мали що, бо лежали на возах цілі стоси золотих і срібних монет і зливків, дорога зброя, коштовні оздоби й одяг, клейноти царські й болярські, золотий і срібний посуд дивної чеканки болгарських умільців, ожерелля з перлів, бурштину, агату, сердоліків, кінська збруя з золотими і срібними украсами, з бірюзою і рубінами, штиби свинцю й олова, різьблені з рідкісних сортів дерева предмети, яких у Константинополі й не бачено ніколи, рибальські сіті й весла, хутра й вовна, високі сосуди з вином.

Слідом котилися штудерно поцяцьковані колісниці з виліпленими на них зображеннями найбільших твердинь Болгарії: Струмиці, Водена, Средця, Відина, ще інші колісниці мовби зображали окремі болгарські провінції, як їх називано у Візантії: Преспа, Пелагонія, Соск, Моліс. Потік повозів і колісниць переривався походом болгарських воєвод і священиків, які перекинулися на бік ромейського імператора. Воєводи й бояри в одязі мишачого кольору несли поперед себе подушечки з покладеними на них золотими вінцями, а священики тримали в руках хрести й книги, і ще безліч коштовно оправлених книг везено позад них на довгому возі з чотирикінним запрягом.

Далі йшов загін флейтистів-пайгністів. У голубих хламидах. Флейтисти вигравали щось жваво дурнувате, надто ж коли взяти до уваги, що за ними сунуло стадо зі ста білих биків, а потім котилася низькими білими валами тисяча болгарських овець. Погоничами биків і овець були воїни з загону Сірійця, так само запорошені й оброслі, так само пропітнявілі й захриплі, як у довгому переході перед тим, їхня темна, аж ніяк не парадна, зношена військова одіж, весь їхній обладунок, увесь вигляд чорно-похмурий ще більше підкреслювали білість тварин, які завтра мали стати здобиччю константинопольських різників, отих самих, які гордо виступали позад овечої отари з ножаками й важкими сокирами в руках, з засуканими рукавами, в чорних шкіряних передниках, з чорними бородами, з нещадимими очима.

Далі атлети вели на ланцюгах кількох ведмедів, упійманих у болгарських шумах, звірі погрозливо ревли, трясли головами, ланцюги дзвеніли, злякано скрикували з боків Меси ромейки,— але атлети міцно тримали ведмедів, мовби показуючи тим, що найбільше страховисько нічого не варте, коли воно закуте в залізо.

І то таки була правда, бо відразу за приборканими ведмедями чалапкало тисячу бранців, ще недавно грізних воїнів, а тепер безсилих і відданих на милість звитяжців. Звитяжці йшли по боках такі самі, як і ті, що супроводжували гнаних на заріз биків і овець, велемудрі євнухи-препозити імператорського двору продумали все аж геть як уміло; будь-який дурень із константинопольських роззяв міг без зусиль провести в своїй пустій голові зіставлення отих безсловесних тварин з оцими бранцями, що хоч і мали людську подобу і, може, наділені були даром слова, але заслуговували на ту саму шану, що й звірина. Бо й що там мова, коли лунає всемогутній дзвін зброї! А ромейська зброя — найславніша в світі!

Замикали похід бранців таємничо-загрозливі люди. Всі, як один, безбороді, всі з дивними дворогими вилами на плечах, всі зодягнені в однакові голубі з золотим шиттям безрукавки, підперезані широкими червоними хустками, поверх безрукавок мали блідо-голубі грецькі плащі-епілорики, на головах — башлики з тої самої тканини, що й безрукавки, йшли збайдужілі, з пустими, мовби білими очима; ромеї впізнали їх одразу, щось гукали до цих аж надто голубих євнухів, які марно намагалися приховати свою похмурість за небесним вбранням так само, як не могли втаїти свою безбородість перед тисяччю чорних закудланих велетенських болгарських борід,— неважко було здогадатися, хто такі оті євнухи. Сивоок, власне, відразу й здогадався, але мовчав, бо й що мав казати товаришам?

Тяжкий сморід хмарою повз над колоною бранців, тому в тріумфальному шестві зроблено невеличку перерву, по Месі пройшли храмові служки з кадильницями, в яких згоряли миро; ладан і східні пахощі, а вже тільки потому з’явився в тріумфі сам царствений Костянтин, усміхнений до натовпів, в правій руці тримаючи лаврову гілку, а в лівій — берло з слонової кістки, саджене смарагдами й діамантами, з велетенським рубіном зверху. Два препозити вели імператорського коня, а від тих двох розпочиналися дві шеренги препозитів в світло-зеленім одязі, гаптованім левами у великих колах. Препозити ступали в маєстатичному непоспіху, і в такт їхній ході причаєно просувалися вперед леви на одязі, мовби вершили дозор навколо священної особи імператора, і від того Костянтин був ще усміхненіший, ще вдоволеніший, плив над зеленими левами, неначе небожитель, всеблагий і сяйливий. Що ж, деспотизм часто буває усміхнений.

За імператором на конях, покритих дорогоцінними чепраками, їхали магістри, патрикії, з ними, теж верхами, спафарії-євнухи з мечами і спафарії бородаті з спафовакліями, тобто алебардами, йшли за царем також гетерії варязькі, цакони з фігурами левів на панцирах, турки-вардаріоти в червоних плащах і високих ковпаках лимонного кольору, а палицями-манклавіями на поясі й жезлами в руках.

Згідно з «Книгою церемоній» Костянтина Багрннородного, належалося ще в час імператорського походу вести попереду на відстані двох польотів стріли коней царських числом сто або й двісті з пурпуровими чепраками й воркадіями. Але цього припису не дотримано через надмірну видовженість тріумфального походу, зате не роблено відступів од правила, за яким імператор повинен був зупинятися, починаючи од воріт Халки й Августея, коло Мілія, коло церкви Івана Богослова, коло портика палацу Лавса, коло Преторія і на антифорумі, а потім і на самому форумі Костянтина. Скрізь вислухував імператор акламації й актології, тобто славослов’я, від дімів, що виконували роль так званого народу; величання супроводжувалися танцями й музикою, виступали тут міми або ряджені скурри, скамрахи або масхари, атлети, блазні, потішники.

Після форуму Костянтина, де була найдовша зупинка коло порфірної колони, імператор ще мав слухати привітання у Великому Емфолосі, для чого довелося тріумфальний похід провести трохи вбік, а потім вертатися назад, щоб пройти Артополію з її хлібними рядами, де у вмираючих від виснаги болгарських бранців пахощі свіжого хліба викликали спазми, а Костянтина величали з особливою старанністю і найбільше кричали хвалу дармоїди, які тільки й знають, аби жерти, та пити, та втішатися.

Після цього тріумф вилився на форум Тавра — найбільшу площу Константинополя з височенною витою колоною імператора Феодосія посередині. Імператор Костянтин, дбаючи за розваги для натовпів, часто велів кидати з тої колони приречених на смерть. Збиралася сила-силенна роззяв, видовище було непередаване.

На форумі Тавра тріумфальна процесія роздвоїлася. Поки імператора приймали коло Модія, а потім коло церкви Діви Діакониси, де він потім разом із патріархом трапезував, з колони тріумфу вилучено болгарських бранців і спрямовано їх до Філадельфію, а основний похід тривав далі вниз по вулиці, що вела до форуму Бика.

Поперед бранців пущено лиш сурмачів, а позаду так само в похмурій байдужості сунули дивні євнухи з дворогими вилами на плечах. Сурми скрикували рвучко й різко, мов хижі птахи, воїни, вже не стримувані урочистістю загального походу, дали волю своїй злості, гнали полонених мало не бігцем, виштовхуючи наперед тих, що зберегли найбільше сил, ніхто не міг збагнути, навіщо ця перестановка, ніхто не знав, куди так кваплять їх охоронці, може, тільки Сивоок нарешті з усією жахною виразністю збагнув те, чого найбільше лякався: їх справді гнали до Амастріанського форуму, який сьогодні мав стати не місцем кінського ярмарку, як завжди, а місцем страт.

Перед входом у Філадельфій височіли встановлені на тетрапілоні у вигляді арки дві великі бронзові руки. Приречені мали пройти під тими руками; власне, ніхто з болгар і не помітив дивної арки, бо скільки вже пройшли вони арок, емволів, форумів, вулиць, зате Сивоок аж надто добре знав, що то за знак, він мимоволі відхитнувся назад, спробував пропустити поперед себе бодай кілька пар, але старий, як шкураток, ромейський воїн, який давно вже запримітив Сивоока й переслідував його чи не половину дороги до столиці, зауважив хитрощі «білого болгарина» (так прозвали його ромеї) і з поклятьбою виставив його в найперші ряди.

Востаннє озирнувся Сивоок на величезний форум Тавра, запруджений народом, воїнами, вельможним панством і придурками, що витанцьовували й погукували свої блазенські приказочки. В останню мить їхню колону теж розділено, відокремлено тільки передніх, відлічивши рівно сотню, а решту зупинено на форумі чи то в очікуванні черги, а чи й помилувано. Бо той, хто лишався по цей бік бронзових «Рук», прозваних візантійцями «Руками милосердя», міг уникнути кари, пройшовши ж попід руками, ти втрачав будь-яку надію на вибавлення. «Дати б звідси дьорки!» — востаннє здобувся на бадьоріння Сивоок, проходячи якраз поміж бронзових «Рук» і опиняючись, отже, на своїй, може, останній путі, з якої нема вороття.

Сурми кричали погрозливо й злісно. Сторожа гнала бранців униз по вулиці швидше й швидше. Тюпачили позаду байдужі євнухи в розцяцькованому вбранні. Лиховісно мовчали тлуми обабіч вулиці. Вже не чутно тут було величальних погуків, завмерли бучні співи, не викаблучувалися блазні й потішники. Тут панувала сувора скупченість, очікування страшного, невідворотного.

І полонені майже бігцем, з останніх сил, майже вмираючі впадають до тісного Амастріанського форуму, обставленого царською гвардією, позад якої вирують людські юрмовиська. Посеред форуму метушливі якісь люди, одягнені так само, як і євнухи позад бранців, тільки що без золотого шитва на вбранні, клопочуться коло переносних горнів, повних дочервона розпеченого вугілля, а на землі побіля горнів розкидано товстезні ланцюги, важучі такі, що самим тільки своїм тягарем здатні придушити чоловіка.

Тоді бранців зупинено. Не було куди йти далі. З-позаду неквапом вийшли євнухи в блідо-голубих епілориках, їм назустріч од горнів кинулися ті роздмухувальники пекельного вогню, і стало всім видно, що всі вони — бородаті на відміну від євнухів, але всі шанобливо схилялися перед безбородими, бо були, видно, лиш помічниками загадкових царських євнухів, і справді безбороді передали бородатим свої коротенькі дворогі вила, помічники повернулися до горнів і миттю всунули ті вила в жар, а Сивоок уже знав тепер добре, що ніякі то не вила, а звичайнісінькі жигала, якими ромейські кати випікають приреченим очі, і йому вперше в житті стало так страшно, що й сам не відав, що б зробив: чи то розридався, чи заревів дико, чи кинувся на своїх ворогів, якби мав змогу?

Він оббігав поглядом своїх дивно сивих очей тісний форум, різонуло його по самому серцю буйністю барв на святкових шатах, м’якою осінньою позолотою покривало довколишні будівлі сонце з дивно блакитного неба; ніколи, здається, не був ще світ таким лагідно-барвистим для Сивоока, як сьогодні, але ніколи не ставав він і таким безжальним до нього, бо ліпше б відразу його вбили, аніж мали позбавити найдорожчого — очей!

Горнів було десять, і полонених сторожа швидко розштовхала на десять десяток і виставила кожну навпроти «свого» ката, євнухи спокійно здіймали плащі, передаючи їх своїм помічникам, яких ставало більше й більше, опісля робили натовпам якісь лінивовітальні помахи руками, од чого юрмовища навколо площі відразу зламали мовчазність і заревли від нетерплячки, бажаючи якомога швидше побачити те, задля чого товпилися тут ще з самого рання, однак імператорські кати надто добре знали свою справу, щоб вважати на під’юджування юрби; вони так само спокійно і розважливо підходили до горнів, діставали звідти розпечені начервоно жигала, підіймали їх, повертали сяк і так, мовби видивляючись там якийсь ганж, потім знову засовували жигала в жар, заплющивши очі, складали на грудях руки: чи то молилися, чи то просто ждали відповідної хвилі, а хвилею тою мало бути появлення імператора і знак, одержаний від царственої десниці.

Імператор же, відтрапезувавши з патріархом (щоб не согрішити скоромним, святий отець пригощав царя приправленою з далекої Русі дивною рибою осетром, осетра вносили на золотих парчевих ношах, прикрашених корогвами, і Костянтин, який любив попоїсти, зустрів воістину царську рибу плесканням у долоні, жестом найвищого захвату), розпрощався з главою церкви, якому не годилося бути на каранні ворожих болгар, і переоблачився в багряний, тяжко шитий золотом і обнизаний перлами й самоцвітами коловій*72 (в багряному коловії завжди зображувано розп’ятого Ісуса Христа, страждання і царственість поєднувалися в цій накидці), замість вінця надяг тогу, або тіару, і в супроводі чинів кувуклія в багряних сагіях прибув на форум, щоб стати свідком вершини сьогоднішнього тріумфу.

Там він зійшов з коня й сів на золоту кафисму,*73 а по боках знов стали в два ряди препозити з левами на скарамаигіях, позаду ж вишикувалися спафарії з сокирами й мечами, мечі й сокири тримали однаково: мов дрюччя на плечах, щоб бути щомиті готовими посікти на локшину кожного, хто наважиться загрожувати священній особі імператора.

Знов усе було пишно й барвисто, як і з самого ранку, знов урочисто й піднесено виголошували дімархи венетів і прасинів належні повітання, повторювані, згідно з правилами церемонії, точно визначене число разів: «Хай милує тебе бог, імператоре» — 60 разів, «Завжди твої раби, імператоре!» — 50 разів «Імперія з тобою, василевсе!» — 40 разів, а всього двісті тридцять п’ять проголошень.

Костянтин слухав, заплющивши очі, він усміхався, він завжди вважався веселим імператором, над усе любив церемонії і царські пишноти, йому подобалося виконувати тільки ту половину царських обов’язків, яка несе насолоду й задоволення, що ж стосувалося трудів царських по втихомирюванню й звойовуванню ворогів, по збиранню податей, по наведенню ладу в торгівлі й ремеслах,— цим він з легкою душею поступався на користь свого царственого брата, слушно розмірковуючи, що ліпше хай Василій добуває золото, а він, Костянтин, роздаватиме його веселим натовпам обома руками. А ще: відвідував щодня бані, катався верхи, міняючи по кілька разів на день коней, їздив на лови в Каллікратію, знудьговано оглядав портики вздовж вулиць, визираючи гарненьке жіноче личко, був присутній на всіх ристалищах на іподромі (спорудженому ще Септимієм Севером, а по-справжньому розбудованим і прикрашеним Костянтином Першим, прозваним Великим, бо великим насправді був), любив жінок, любив попоїсти, сам навіть вигадував потрави, грав у кості, любив усі розваги і, як усі любителі розваг, був жорстоким чоловіком, хоч і ховав ту жорстокість за вдаваними веселощами.

Поки дімархи виспівували свої акламації, Костянтин, поплямкуючи губами від вдоволення, ще й досі живучи згадкою про пишного осетра, якого вони розділили з патріархом під біле холодне вино, прислане в здобичі з Пелагонії, оглядав спроквола форум, недбало ковзнув поглядом по болгарських бранцях, сподіваючись пильніше приглянутися до них в час екзекуції, озирнувся на свій почет, мовби впевнюючись у дотриманні всіх приписів. Так, все бездоганно, все прекрасно, все відбувається згідно з церемоніалом, виробленим за багато віків. Ось він, імператор усіх ромеїв, сидить у золотій кафисмі, на самій видноті перед військом, гетеріями і народом, перед приреченими на страту жалюгідними ворогами; по боках від кафисми стоять непорушно четверо безбородих, бо теж так ведеться здавна, що візантійський імператор повинен показувати свою царственість спершу перед безбородими, а вже потім перед бородатими, стемму ж василевс ніколи не може надягти перед бородатими, а лиш перед безбородими. У двох з цих безбородих на головах червоні скіадії,*74 у двох інших — білі ковпаки. Один євнух одягнений в широке рукавне платно блідо-зеленої парчі, гаптоване великими колами, всередині яких стоять леви. Це — препозит. Інші три в синіх стихарях*75 краплених білими крапками, в червоних мантіях, вишитих ліліями, і з двома золотими тавліями на грудях. Це чини суду й справедливості, перші виконавці волі василевса. Їхні парчеві мантії тісно облягають постать і наглухо застебнуті двома круглими фібулами коло самого коміра. Руки затиснені під цими мішковидними мантіями-тампаріями так, що євнухи навіть відстебнути фібули нездатні, а вже щоб добути меч та вдарити імператора — то й поготів.

Довіряй, але й остерігайся!

Костянтин усміхається, знов прикриває повіками очі, згадує патріаршого осетра і, мовби повторюючи жест на його повітання, ліниво ляскає в долоні: лясь-лясь.

Тоді й починається те, заради чого піднято сьогодні всіх чинів імператорського двору числом вісімнадцять — вищих сановників, шістдесят — головних чинів та ще п’ятсот чинів нижчих,— і всім видано з царського вестіарія парадні строї, такі ошатні й коштовні, що за них можна б купити цілу державу, якби вона десь продавалася. І все оте сяяння золота, парчі, весь отой багрянець, всі перли, самоцвіти, шовки-влатії, срібло й дорога зброя призначалися лиш для того, щоб ось тут, на Амастріанському форумі, підручні катів-євнухів вихопили з кожного десятка болгарських бранців по одному, з допомогою воїнів потягли їх до горнів, повалили на землю, пригнітили ланцюгами, а кати вправно видобули з горнів розпечені до білого жигала і серед лиховісної мовчанки, яка зависла над форумом, пішли до приречених. Тільки дзвеніли ланцюги на нещасних, які мовчки борсалися, напружуючи рештки сил, безпорадно рвалися з рук своїх мучителів, силкувалися бодай звести голову, щоб, може, востаннє глянути на білий світ, затоплений величчю й сяянням ромейських коштовностей, та не вдалося жодному з них навіть того, кати твердо підходили ближче й ближче до полонених, була страхітлива дружність у їхніх рухах, точно вивіреним жестом кожен з них опустив своє жигало, і над тісним форумом вдарило тисячоголосе ревіння вдоволених початком видовиська ромеїв, і потонули в ньому нелюдські скрики болю перших осліплених болгар.

Сивоок стояв третім у своїй десятці. Тепер не дивився довкола, мав очі, втуплені тільки вперед, тільки туди, де творилося найстрашніше, бачив, як позбавили зору перших, потім з-перед нього вхопили наступного, хрипіли в поспіху помічники катів, дзвеніли ланцюги, рознісся над форумом перший пах горілої людської шкіри, а Сивоок стояв заклякло, нерухомо, все, що діялося, мовби його не обходило, він теж ніби перетворився на глядача, як оті ромеї в пишному одязі, взятому з імператорських комір задля свята, так ніби в простому вбранні не можна дивитися, як випікають людям очі, не той буде смак, чи що.

Йому не вірилося. Як же так? Чому? Навіть забув, що не болгарин, що не підлягає покарі за болгарські гріхи, хоч і які там гріхи в людей, які не хотіли надягати на себе чуже ярмо. Думав тільки про те неминуче, що мало статися. Він востаннє побачить сонце, світло, вогонь, і той вогонь, що стільки разів приносив йому найбільшу радість, стане для нього прокляттям, навіки позбавить його зору, кине в чорноту. Як прийшов з темряви маленьким хлопчиком, що плакав посеред чужого шляху, так і піде в пітьму, а нащо жив, задля чого вбирав у свої очі найбарвистіші дива землі, — кому до того діло?

І в ті останні хвилі, що лишалися йому перед тим, як потягнуть і його до ланцюгів, Сивоок перейнявся ще вищою, ще дикішою зненавистю до всіх отих потопаючих у коштовностях блазнів, йому хотілося бодай чимось показати їм усю свою зневагу, тому, коли потягли його прислужники до ланцюгів і зависли на ньому, щоб звалити на землю, вів струснув їх з себе, зціпивши зуби, випростався, весь випружився назустріч катові, що вже ніс своє розпечене жигало, а тлуми заревли від насолоди й розкоші: «Відмовився!», «Відмовився від ланцюгів!», «Білий болгарин» відмовився!» Імператор милостиво махнув рукою, даючи знак прислужникам, щоб відійшли від Сивоока, василевсові теж було цікаво подивитися на цей нещоденний прояв мужності, він виставив наперед себе долоні, щоб заляскати в них, як тільки звершиться неминуче над білим болгарином, всі тепер стежили тільки за Сивооком і за катом, який наближався до приреченого. Кат відчув увесь надмір скупчення уваги на ньому, він намагався бути якомога байдужішим і спокійнішим у своїх рухах, ще ніколи не доводилося йому ставати бодай на мить найголовнішою дійовою особою в столичних ділах, а він давно мріяв про таку мить, у нього були свої обрахунки з цим світом, він тяжко ненавидів усе живуще, від найубогішого жебрака до самого василевса, ненавидів усе за те, що не був такий, як усі, за своє каліцтво, за свою неповноцінність. Колись давно, ще за іншого імператора, він не був катом, був юнаком з багатої родини, любив життя, людей, вподобав одну дівчину, а що вона не піддавалася на його вмовляння, то заманив її в дім до свого приятеля, і там удвох з приятелем згвалтували ту непокірну дурепу. Все обійшлося б гаразд, але виявилося, що в дурепи були вельми впливові й багаті родичі, про справу стало відомо імператорові, молодих винуватців кинуто до в’язниці, де вони довідалися про повеління василевса: їх обох мали спалити живцем на форумі Бика. Тоді він випросив у сторожі ножа, безжально відпанахав собі все сороміцьке причандалля врівень із черевом і передав імператорові з словами: «Хочу служити твоїй царственості головою, а не соромом, який я одрізав сам собі. Те, що грішило, те й покарано, за віщо ж хочеш позбавити життя мене, бідного?» Імператорові сподобалася мужність розпусного юнака, він звелів його вилікувати й зарахував до двірської служби на посаду ката. А того, другого, спалено живцем на форумі Бика, хоч провина його була набагато меншою.

Довгі роки прожив кат у цілковитій невідомості, загублений серед безлічі євнухів, якими аж кишів Великий палац, плекаючи, як усі євнухи, мрію відплатити світові за свою ганебну відмінність від усіх інших людей; йому ще пощастило в службі, він сам став караючою рукою, з насолодою виконував своє катівське ремесло, але незабаром переконався, що від тривалого заняття тим самим ділом злість з нього кудись зникає, не відчував тепер нічого, крім утоми й байдужості, далі тримався за своє ремесло, бо нездатен був більше ні до чого, боявся, щоб не відібрали в нього хоч цього, тому вважався одним з найретельніших катів.

Але сьогодні в ньому прокинулося давнє, сьогодні на ньому схрестилися всі погляди, сам імператор стежить за кожним його порухом, сьогодні він їм усім відплатить за свою неповноцінність, він покаже, як це робиться, вони ще ніколи не бачили і, мабуть, ніколи й не побачать такого вправного, такого точного й нещадимого ката, як він. Ось він їм покаже.

І кат ішов на Сивоока всіма своїми роками ганьби, приниження, ніс до нього всю свою нерозхлюпану злість, жигало стало мовби продовженням його рук, він посував його наперед себе, неначе свою відплату, а отой дивно «білий молодий болгарин», що кинув виклик долі, мав стати для нього втіленням виплеканої в катовім серці помсти.

Імператор заніс долоні для плескання мужньому болгаринові за його витримку. Бо не кожен здобудеться на такий вчинок: відмовитися від ланцюгів і стоячи зустріти найстрашнішу кару! Костянтин хотів належно поцінувати поводження «білого болгарина», імператорові долоні мали сплеснути в ту саму мить, коли червоне залізо випалить бранцеві очі; мить наближалася з кожним новим катовим кроком, кат ішов швидше й швидше, всім було видно затятість на його безбородім обличчі, всі бачили, як вправно націлюється він своїм жигалом у очі полоненому…

І тут сталося чудо.

Кат, мовби наштовхнувшись на щось невидиме або ж спіткнувшись на рівному, спрожогу зупинився і став присідати повільно й безпорадно. Жигало випало йому з рук, а він осідав нижче й нижче, потім незграбно перекинувся на лікоть правої руки, ще, видно, спробував затриматися бодай у такому положенні, але не спромігся й на це, впав навзнак і лежав так, ніби ждав, що прийде інший кат і випече очі тепер уже йому самому.

Ніхто нічого не міг збагнути, не розумів, що сталося, й сам Сивоок. Він уже бачив, як наближалося йому до очей страшне жигало, відчував його палання в себе на обличчі, зосередився на одному лиш намаганні — не заплющити очей, ще бодай раз глянути на світ, хоч уже не бачив нічого, окрім тої ядучої червоності, яка наближалася невідворотно.

І зненацька впав кат: Що з ним? Може, побачив він у глибині очей приреченого весь жах і всю незміряну злочинність зробленого ним за довгі роки вірного служіння василевсам? Та де там! Просто серце в ката від надмірного напруження розігрілося злістю так, що притягло до себе з усього тіла зайву речовину і шкідливі соки.

Ката облили водою, але це не допомогло. Йому спробували дати ліків з перцю, кинули кров з руки — він не подавав ознак життя. Тоді його відтягли набік, щоб не заважав, а на місце ката став один з його підручних, знову вклав жигало до горна, а звідти вихопив нове, і Сивоок все те відмічав, так ніби йшлося не про нього, а про когось стороннього, на нього найшло якесь здерев’яніння, він знов готовий був стояти й ждати, поки наблизиться новий кат. Бо, може, й цей не знесе погляду його сивих очей, теж прочитає в них те, що прочитав його попередник, і його теж відтягнуть, як здохляку.

Але тут раптом вибухнув натовп, якому вперше доводилося бути свідком такого чуда, і через те спершу запанувала розгублена мовчанка, сам імператор трохи розгубився від такого дивного збігу обставин, він не зміг подолати своєї розгубленості вчасно, не встиг випередити натовпу, а натовп ревів у одне горло: «Помилування! Милосердя!»

Новий кат уже йшов до Сивоока, він не прислухався до того, що там реве натовп, тоді імператор, щоб не було запізно і щоб не прогнівити милосердного бога, який поклав перст вибавлення на плече «білому болгарину», махнув рукою, щоб кат зупинився, і весь форум загойдався од привітальних криків на честь василевса Костянтина, найдобрішого і найсправедливішого серед царствених, кат відійшов назад, Сивоока відвели вбік, той, хто стояв за ним, став жертвою нового ката, а його, чудом порятованого, віддаля поставили навпроти імператора, який кинув на нього погляд цікавості і щось сказав своїм препозитам, чим було виявлено до білого болгарина вже найбільшу ласку як до обранця високого Провидіння, і довго потім в столиці розповідали про те чудо, про перст божий, що вказав на дивно білявого болгарина і послав йому порятунок.

Сивоок не достояв до кінця на форумі, не бачив він, як осліплено першу сотню і дано їй одноокого поводиря, як введено з Філадельфію нову сотню, далі ще й ще, до самої ночі продовжувалося страшне діло на Амастріанському форумі. Константинополь вдовольняв свою жадобу крові й знущань над беззахисними болгарами, а цього, порятованого богом і василевсом, ведено через усе місто ще для одного тріумфу, цілі юрмища збігалися, щоб подивитися на нього, його похід через столицю тривав безконечно довго, хтось пробував по путі годувати його, хтось давав вина, хтось кидав квіти, а хтось плювався, зустрінуті на Месі блазні спробували увінчати голову Сивоокові баранячими кишками, але він розкидав блазнів з такою самою силою, як перед тим на форумі розжбурляв катівських підручних, нарешті, приведено його до імператорських конюшень, де супровідники передали «білого болгарина» до рук протостратора з імператорським повелінням вимити бранця в бані, переодягти в нове ромейське вбрання й узяти до служби на конюшні. Протостратор щось казав Сивоокові до того долинали — ромейські слова, більшість з яких він, здається, розумів, але хіба йому було тепер до того, хіба обходили його якісь слова, хіба потрібно йому було тепер будь-що? Він дивився знетямлено на протостратора і мовчки плакав, плакав не над собою, не над своєю долею, а над долею своїх товаришів, що гинули десь на тісному, обступленому з усіх боків розбещеними натовпами Амастріанському форумі, він плакав мовчки, а в душі в нього ридав на весь голос маленький хлопчик з далекої темної ночі посеред грузького невідомого шляху.

Протостратор, як і той кат з Амастріанського форуму, був євнух, так само ненавидів він усіх бородатих, бо ненависть у дрібних душею завжди зароджується до тих, які мають те, чого не мають вони, але цьому врятованому чудом він пробачав його бороду, і його молодість, і його дику силу, бо своїм плачем той принижував сам себе, а чого ще треба начальникові, коли його підлеглий добровільно виставляє себе на посміх своїми слізьми?

Так мав минути цей день для Сивоока: в ганьбі чужого тріумфу, в мучеництві товаришів на тісному, обставленому хижими натовпами форумі, в дивовижному порятунку, в сльозах, пролитих чи то над самим собою, чи, може, більше над тими, хто зазнав муки від рук безбородих катів,— а потім судилося Сивоокові розчинитися з анонімовості сотень імператорських прислужників, цих зодягнених у кумедно поцяцьковані шати, що повинні були засвідчувати чиюсь там могутність; йому відведено один цей лихий, трагічно-щасливий день, щоб опісля зітерти будь-яку згадку про нього як про людину. Принаймні так міркував той протостратор, до якого спрямовано Сивоока. Знав тільки одне: принизити цього варвара якомога дужче, а там — хай зникне серед таких упосліджених і затурканих, яких приставлено було до коней, догляданих для колісниць, і до коней верхових, до коней самого імператора і до коней кувуклію, хай собі надягне належний за приписами одяг: червоні чаги,*76 червоний скараник з дешевим шитвом, лимонний ковпак, перські хози*77 для верхової їзди, хоч навряд чи дозволено йому буде бодай раз сісти на коня з цих конюшень,— а вже коли на людину надягнено так чи інакше позначену одіж, то не лишається від людини нічого, а є тільки вдягачка, яка свідчить про місце її власника в складному, позірно заплутаному, а насправді точно розміреному світі царственого міста.

Але ніхто не спитав самого Сивоока щодо його бажань розпорядитися своєю долею, а він, виявилося, і в гадці не мав покладатися на когось там.

Блазенського, розцяцькованого одягу брати не схотів.

— Обійдуся,— сказав просто.— Коли вже хочете мене зодягти, то дайте сорочку, але з простої білі, а не з александрійського царського полотна, та міцні чоботи, та якусь просту вдягачку, найліпше б хутряну, але ж у вас того хутра чортма, тільки імператор має там сяке-таке…

Стратор, якому припало споряджати нового конюха, спробував крикнути чи тупнути на Сивоока, обізвати його сяким-таким болгарином, тоді Сивоок розсміявся йому просто в ніс:

— Не так злегка і не так прудко, панцю-дранцю! Скажи там кому маєш сказати, що вдягатися хочу так, як сам хочу, а ще скажи, що я, опріч усього, русич, а з руським князем у ваших імператорів мир, отож годилося б мені піднести скаргу проти того вашого Коміскорта, який ловив до своєї тисячі людей на всіх шляхах і кого він привів до столиці, того не знає й дух святий, не те що там хтось…

Євнухи сміялися. Сміялися з незграбної ромейської мови Сивоокової, сміялися з його сподівань на те, що хтось там стане слухати його оскарження і вимагатиме справедливості для такого відчайдушного брехуна, або ж просто бродника. Бо якщо ти й русич, то чого тиняєшся аж у Болгарії чи Македонії? Упійманий — бранець, а раз так, то й жди, що з тобою вчинять. Не викололи очей — молись богові, дякуй імператорові. Послано на конюшню — шануйся, щоб не накликати нової біди на свою дурну голову. Не хочеш надягати ошатного одягу, а надаєш переваги варварському вбранню? Темний і затурканий єси, отож таки справді місце тобі — серед коней, і то на роботі найбруднішій: вичищати гній, вишкрібати дошки в станках, жити тобі теж на конюшні, засинаючи на купі теплого гною, знову ж таки дякуючи богові, що послав під боки таку теплу і м’яку підстилку.

Вже на кінець того ж дня запроваджено Сивоока до конюшні, але відразу ж забрано звідти, бо сталася дивна річ: коні не зносили нового конюха.

Перелякано хропли, іржали, рвалися з прив’язі, били копитами в станки, в конюшні творилося таке, неначе вселилася туди нечиста сила.

Як тільки виведено звідти Сивоока, коні стихли. Щоб упевнитися, його знов послано — в конюшні зачалося ще несамовитіше.

— То як, панове ромеї? — реготав Сивоок.— Чують ваші конячки руський дух чи ні? Аби ви так чули, то було б вельми добре, а то що ж?

І чи то ця подія ще додала до слави Сивоокової, чи досить було й чудесного його зцілення, то другого дня посунула дивитися на нього маса всілякого столичного люду від найвищих верхів аж до звичайнісіньких пройдисвітів, і вже тут ні про яку роботу не могло бути й мови, Сивоок сидів собі на сонечку, зодягнений у довгу білу сорочку, з накинутим на плечі коловієм, насмішкувато мружився на прибуваючих, знічев’я викреслював пальцем босої ноги візерунки на піску, іноді вступав з ким-небудь у бесіду, дивуючи ромеїв знанням книжної премудрості, або ж трохи зневажливо, з підсміхом мовлячи про їхнього бога, якого шанувати ще не навчився, ненавидіти ж мав дедалі більше підстав, але про це, ясна річ, говорити вважав тут зайвим.

Прибували магістри й воєначальники, придворні дами і вельможне панство, хазяїни ергастеріїв і махлярі, що на час лишали навіть свої столики в портиках Меси, щоб поглянути на те диво, на ті чудом врятовані очі.

Ніхто з них не знав, що то очі художника. Бо хіба ж про це можна взагалі дізнатися? Хіба в художників не такі очі, як у всіх? Навіть сам Сивоок, хоч і відав про властивість своїх очей жадібно вбирати всі барви, якби сказав йому хтось, що він, може, й великий художник, засміявся б так само легковажно, як учора, коли йому обіцяно долю конюха.

Власне, хто там і придивлявся до його очей? Хотіли просто глянути на врятованого. Сивоок став на день чи на два для всієї столиці такою собі химерою, яку гріх було б не побачити; цього вимагали неписані закони знудьгованого, пересиченого до краю города, наповненого на добру третину, може, людьми, які задихалися від розкошів, отих, що ходили в шовкових, золототканих шатах, кроплених східними ароматами, жили в домах з позолоченими покрівлями, з дверима слонової кістки, мозаїчними підлогами, спали на ліжках з слонової кістки, їли з золотого й срібного посуду. Була казочка про філософа, який, потрапивши в гості до одного з таких константинопольських багачів, довго дивився, куди б сплюнути, але не найшов такого місця і вимушений був плюнути хазяїнові в бороду. Сивоок зиркав краєм ока на пиховите, мальовничо прикрашене панство, і йому теж кортіло вибрати таку бороду над унизаним перлами опліччям і наплювати в неї з усім смаком,— ото б було сміху, крику, обурення й погроз!

Подумки Сивоок став вибирати підходящу бороду, хоч ще й не був певен, що неодмінно наплює в неї, якщо вподобає якусь, але це вже була якась робота, незабаром «борода» справді підпливла до самих Сивоокових губ — бери та плюй! — то була прекрасно доглянена, кругла, розчесана, густо напахчена, чорна борода, яка розкішно вирізнювалася на тлі бузкового шовкового хітона, і Сивоок втримався від спокуси тільки тому, що не помітив на хітоні жодних прикрас. Тільки застібка-фібула з щирого золота, але й тут впадало в око не саме золото, а форма фібули.

Орел пластаний, наче розп’ятий Ісус, роботи тонкої й вишуканої, розміру також добрано вельми вдало, найдивовижніше ж, орел не сприймався як царський знак, багатий поблиск золота на бузковому тлі хітона в цього чоловіка не мав нічого спільного ні з візантійською розкішшю напоказ, ні з сервілістинними позначками, звичними серед того напахченого й чванькуватого тлуму, який обсідав сьогодні Сивоока. Борода в ромея була гарна, а орел ще ліпший, аж закортіло Сивооковї глянути пильніше на цього чоловіка, та й у того, видно, цікавості до врятованого було більше, аніж у інших, бо приступив він майже впритул до Сивоока, чутно було його неквапливий густий віддих, сопіння, чи то погірдливе, чи то вдоволене; стояв на землі міцно, ледь розставивши могутні, короткуваті, щоправда, ноги, взуті в ремінні сандалії, ноги якось теж відразу опинилися в полі зору Сивооковім після бороди й хітона з орловидною фібулою, а вже потому охопив він поглядом усю постать прийшлого і переконався, що перед ним чоловік не зовсім звичайний, принаймні зовнішньо.

Мав могутню величезну голову з мальовничо покудланим чорним заростом, не покритим, як то водилося у ромеїв, ніякою шапкою, товсті, мов у арапа, губи, грубезного носяру і до всього цього великого, незграбного, грубого — довгасті, жіночої краси очі!

В цьому чоловікові було повно невідповідностей. Якщо вражали на циклопічному обличчі просвітлені майже неземною красою очі, то не менше здивування викликали і його руки: маленькі, білі, пещені, дочеплеиі до атлетичного торса, який виказувався навіть під широким хітоном, ноги ж, хоч дебелі й товсті, аж ніяк не пасували до важкого, задовгого, мабуть, тулуба, від чого було враження, ніби чоловіка знизу підпиляли, вкоротили, як на тому ложі Прокруста. Якщо борода в нього являла взірець дбайливості й догляду, то чуб на голові мовби належав до іншого власника — такий безлад панував у ньому. З цього могутнього, грубезного тіла ждався трубний голос, мов у день страшного суду, насправді ж чоловік заговорив до Сивоока так м’яко, неначе вистелив шовком.

Він недбало махнув своєю (а чи й своєю!) пещеною ручкою на Сивоокову босу ногу й поспитав:

— То що?

— Нога,— весело відповів Сивоок, згадуючи свій намір наплювати цьому чоловікові в його розкішну бороду.

— Дурню,— так само лагідно,— поплямкуючи губами, наче після солодкого, сказав чоловік,— питаю тебе, що то там на піску?

На піску було склубочення ліній. Покошланість чагарів у нічній пущі. Сивоок аж тепер придивився до того, що виробляла його права нога. Добре хоч не ліва.

— Ото? — поспитав він.— А нічого.

Він провів ногою — зітер усе вималюване, вигладив; знову чиста поверхня піскова, незаймано-спокійна, мов у перший день творіння. Сивоок підморгнув до ромея і провів пальцем на тій поверхні кілька ліній спокійних і водночас бентежних своїми вигинами.

Ромей розвів руками, потім обіперся в боки, похилив свою важезну голову правобіч, потім лівобіч, неквапливо, зі смаком поплямкав товстими губами, обличчя йому взялося плямами заздрощів і недовір’я, але він переміг у собі дух заздрощів, сказав розважливо:

— Тут щось є.

Тільки тоді виявилося, що він не сам, що його супроводжує, може, з півдесятка, а то й цілий десяток людей, але всі вони не годилися стати й тінню цього небуденного чоловіка, затерті, посполиті особистості, непоказні постаті, сірі в людському зоднаковінні обличчя.

Хтось там виткнувся з-під руки в чоловіка з орлячою фібулою, хтось щось сказав, здається, було мовлено про той начерк, що його, просто граючись, прокреслив Сивоок пальцем своєї босої ноги, може, потрактовано той начерк занадто серйозно, а раз так, то заявлено, що нічого він не вартий; за широкою спиною в чоловіка спалахнула ціла суперечка, в якій одні доводили, що така лінія не варта нічого, бо справжню цінність має тільки творене в природній потребі й невимушеності, наприклад, слід птаха на узбережжі а чи поповз гада в пустині, що ж до такого несвідомого варварського чину, як ото перед ними, то тут просто нема підстав серйозно говорити, а вже коли бути серйозними, то слід визнати, що цей молодий варвар — звичайнісінький ошуканець, якщо й не чарівник, беручи до уваги те, що сталося вчора з катом на Амастріанському форумі.

— Ні, тут-таки щось є, — так само ласкаво, але вперто повторив ромей, і Сивоок, щоб його втішити ще більше, знов зітер намальоване, показав усім отим мудрагелям незайману чистість піску, а потім, цього разу вже рукою, провів кілька таких візерунків, які вмів колись робити лише дід Родим, та ще, може, тітка Звенислава у городі його юності — Радогості.

— Маєте,— обернувся ромей до тих, що ховалися за ним, сказав це з таким вдоволенням, ніби малював не Сивоок, а він сам, царським жестом вказував на візерунки, закликав тих своїх супутників до нової суперечки, але тим заціпило, вони тільки переводили погляди з візерунків на босого, зодягненого в білу сорочку й якусь там стару накидку молодого варвара.

— Хочеш, я навчу тебе бачити справжню красу? — спитав урочисто ромей Сивоока.

— Я вмію робити це й без тебе,— посміхнувся той.

— А чи знаєш ти, о темний варваре, про таємниці гармонії барв?

— Те, що знаю, невідомо тобі.

Ромей трохи відступив од Сивоока, відтручуючи тих, що позаду, а посеред них знову вибухнула колотнеча, обурені голоси спліталися в нерозбірливе гудіння: «Агу-ага-агу-га-ага-агу…»

Часто чулося повторюване майже всіма ім’я Агапіт, в гнівливій скоромовці Сивоок не міг добрати більше нічого; зате передній ромей, видно, мав неабияку втіху од того дзижчання, він милостиво посміхався, даючи своїм супутникам волю й час вибалакатися, а коли вони трохи вгамувалися, знову звернувся до Сивоока:

— Мене зовуть Агапіт, я великий майстер. Хочеш до мене учнем а чи антропосом, тобто чоловіком попросту, бо всі в мене чоловіки і я для них теж чоловік, хоч і звуся Агапітом.

— Теж маю ім’я,— відбуркнув Сивоок,— звуся Сивооком.

— Хто ти єси? Болгарин?

— Русич.

— Неймовірно,— лагідно здивувався Агапіт і ще трохи відступив, шукаючи позад себе когось там. Поманив пальцем, випустив наперед себе високого, з розбіганими очицями, з ріденькою русявою борідкою.

— І в мене є русич. Міщило.

— Єдиноземець? — не підходячи ближче, баском спитав той.— Звідки ж?

— А не знаю,— знизав плечима Сивоок.

— Як то не знаєш? Скажімо, я з Києва. Кожна християнська душа має знати, звідки вона, де її рід.

— Не християнин я,— збрехав Сивоок, якому цей Міщило, хоч і справді, судячи з мови, був земляком, якось відразу набрид.

— Що ж, поганин?

— Може, й поганин.

— Як же втрапив до болгар? Чом з ними змішався?

— А не твоє то діло.

Міщило ображено замовк.

— Побесідували? — спитав Агапіт.— Це пречудово — така зустріч!

Він втішався своєю великодушністю, йому, видно, самому здавалося, що все на світі залежить від його доброї волі й побажань, що всі події відбуваються саме так, як того забажалося йому, великому майстрові Агапітові, і ось, наприклад, цього русобородого чоловіка врятував учора не хто інший, як він, Агапіт, і сьогодні відкрив у ньому великі здібності теж він, Агапіт, і болгарина, про якого вже другий день говорить цілий Константинополь, перетворив на русича знов же таки він, Агапіт; ну, а вже що дав Сивоокові ще й єдиноземця на втіху, то хто б же то заперечував, що зробив це тільки він, Агапіт. Якби на іншого, то склав би він цілу пісеньку з приспівом, у якому повторювалося б слово Агапіт,*78 але майстер був занадто повільний у своїх словах і в думаннях, щоб аж дійти до такої жвавості, як складання чи виспівування пісеньок, радість і вдоволення він умів виказати самим посміхом, який вимальовувався на його товстих губах з виразністю, яка рідко трапляється серед звичайних людей.

В цей час подивитися на Сивоока прийшло кілька незначних, як видно з їхнього одягу, світських і духовних візантійських чинів, і тут сталося зовсім несподіване: Агапіт, попри всю його дебелість, легко крутнувся до них, війнув своєю хламидою, вдав уклін, бо насправді вклонитися через свою зовнішню негнучкість не міг, зате надолужив це гнучкістю, сказати б, внутрішньою, розвів привітально руками, відступив набік, пропускаючи прийшлих до Сивоока, вів себе так, мовбито прийшли його найближчі друзі, хоч насправді, виявилося, він їх уперше бачив, так само як вони його. Чиновники трохи знітилися від присутності такого вельможного пана, мерщій прошмигнули повз Сивоока і розпрощалися з Агапітом, а він ще ніби аж кинувся їх супроводжувати, а вже тільки потому повернувся назад і поспитав Сивоока, зігнавши з обличчя улесливість, даровану перед тим чиновникам:

— То хочеш до мене?

— Ще не знаю, чого можу хотіти, а чого не можу,— сказав той, дивуючись Агапітовій поведінці. — Не знаю, хто я: раб чи чоловік, хоч рабом не почувався ніколи і не дійду до цього.

— В цьому щось є, — підніс пальця догори Агапіт,— це гарно сказано, а ще ліпше ти, чоловіче, вималював оті візерунки, на які я ще трохи подивлюся. Це прекрасно! Говорю я — Агапіт! І будеш ти серед моїх антропосів, як тебе?

Сивоок мовчав, ображений за таку зневажливу забудькуватість, але з-за спини у Агапіта вивернувся Міщило, нагадав своєму принципалу:

— Його звуть Сивоок.

— Сивоок,— повторив, поплямкуючи губами, Агапіт.— Ну що ж, це ім’я теж може бути славним, як і Агапіт! І що може бути прекраснішого, питаю я вас усіх?

Видно, він часто звертався з такими запитаннями, ні до кого, власне, не надаючись зокрема, і звик, що ніхто й не повинен відповідати, бо відразу по своєму вигукові випустив на свої товсті масні губи посмішку вдоволення самим собою і цілим світом, який видавався йому сповненим гармонійності, підняв край хітона, змахнув ним, війнув злегка на Сивоока пахощами східних ароматів і пішов, забираючи з собою всіх своїх антропосів.

До всіх Сивоокових пригод додалася ще одна, трохи незвична, щоправда. Та що з того?

Не міг відати Сивоок, що Агапіт з його неквапливістю був по-слонячому впертий у своїх забаганках. І вже коли він намірився мати в себе дивом врятованого русича, то йшов за своєю примхою, мов балувана мала дитина.

Ніхто, ясна річ, не хотів стати на поміч Агапітові, та він і сам гаразд знав, що годі шукати кінця будь-якої справи там, де його не може бути, серед цих людей, які мали пишні титули й не менш пишний одяг тільки завдяки тому, що ціле життя усувалися від вирішення будь-яких справ, не сказали ні разу «так» або «ні».

Міг його виручити тільки один чоловік, і то сам імператор.

Доступитися до імператора, якщо ти не належав до чинів кувуклія, вважалося справою малоймовірною, знайти ж людей, що відстоювали б перед василевсом твої інтереси, було ще важче. Та для Агапіта, здавалося, немає неможливого. Він мав золото, але золото мав багато хто. Зате ніхто не володів такою впертою улесливістю, як Агапіт. Він міг тижнями чи й місяцями топтатися серед чинів, кланятися їм, улещувати їх, поки добивався свого, він не знав, що таке приниження, завжди готовий був упокоритися будь-кому, аби тільки вихитрувати задумане для себе.

Його відраювали від наміру просити в імператора врятованого «білого болгарина», тобто русича, як той сам себе іменує. Навіщо? Хіба мало в Константинополі людей, щоб вибрати з них собі містія, учня, а то й просто раба? Ювеліри на Аргіропратії, мідники на Халкопратії, дуборізи в Цангарії — будь ласка! А так, хто б то йшов до імператора з такою нікчемною справою?

— Так, так,— згоджувався Агапіт,— але!..

Він вимовляв це «але», підносячи багатозначно палець догори, сам вдивлявся в той палець, поки й співрозмовник теж задирав голову, а тоді Агапіт спокійно опускав собі руку і з співчуттям до свого не дуже тямкуватого слухача мовив, так ніби й не було отої паузи з розгляданням наставленого в небо пальця:

— Але коли чоловікові чогось хочеться, то треба вдовольнити те бажання, бо інакше перестаєш бути чоловіком.

— Важко й трудно,— зітхав співрозмовник.

— Але не для такого чоловіка, як ви,— обдаровував його Агапіт такою посмішкою, що тому здавалося, ніби його обнімає красуня або ж обсипають золотими монетами.

В Константинополі почалися осінні врумалії,*79 імператора можна було бачити тепер або ж у Трикліні дев’ятнадцяти акувітів*80, де він возлежав за трапезою, де подавано тільки на золотих блюдах, де слуги ввозили заморські фрукти в вазах з чистого золота і таких важких, що підіймати їх на столи доводилося на обшитих позолоченою шкірою вірьовках, перекинутих через блоки, хитро сховані під стелею Трикліна, але до трапези в Трикліні дев’ятнадцяти акувітів запрошувано, згідно з ритуалом, тільки точно визначене коло людей, до яких Агапіт не належав, так само точно за приписами, які йшли ще від попередніх імператорів, добирано в супровід царствующій особі на загородні лови, на грища в циканістрії, на кінні прогулянки, на урочисті виходи до храмів і монастирів, навіть на іподром, де дивитися на імператора могли відразу сто тисяч чоловік, які сиділи на мармурових лавах, але перебувати в кафисмі разом з імператором мали право лише втаємничені, довірені, найближчі. Та, зрештою, якби навіть Агапіт і належав до того вузького кола імператорського оточення, то всіляко б уникав двірської метушняви, бо його велике тіло не виносило поспіху, а лінива душа художника прагнула передовсім спокою і волі для роздумів.

Міг ще дозволити собі стояти осторонь від метушняви кувуклія ще й завдяки тому, що завжди в достатку мав золота й коштовностей для цього збунтованого, божевільного світу, де все можна купити. Тож не дивно, що за кілька днів по тому, як запала йому в голову примха мати в себе Сивоока, Агапіт улестив і підкупив, кого там треба, і василевсові Костянтину, коли він був на іподромі, обережно сказано про бажання відомого будівничого Агапіта викупити «білого болгарина». Імператор страшенно розгнівався за невчасність і недоречність такої просьби.

— Яке мені діло до якогось там болгарина чи хто він є, — закричав він,— коли я повинен знати: зачепиться права колісниця за ліву на першому а чи на другому повороті!

Дві колісниці, одна запряжена четвіркою коней білих, друга з кіньми перськими у яблуках, мчали серед куряви, серед божевільного крику сотні тисяч горлянок, уздовж мармурових трибун, побіля статуй і скульптурних груп, встановлених по подовженій осі іподрому; візничі, розставивши ноги, заклякнувши в напруженні, чимдуж натягували віжки перед обеліском Феодосія, що значив місце повороту, вони знали, що треба будь-що притишити шалений розбіг коней, вміло завернути майже на місці, щоб потім знову мчати по прямій, але в зворотному напрямку, просто до центру іподрому, до імператорської кафисми, але буде ще один поворот — і знов шалена гонитва по прямій, і ще один заворот, і так двадцять три кола — сімдесят дві стадії, а тоді кінець, мета і або ж вінець переможця, або ж ганьба переможеного, і сто тисяч розпалених, одурілих від крику константинопольців теж знали те саме, а ще вважали, що під обеліском Феодосія чаклує нечиста сила, і галасували ще нестримніше, і від того ревіння коні шаліли ще дужче, звіріли, візничі вдіяти з ними нічого не могли, колісниці летіли, мов камінь з пращі, стримати їх уже не могло нічого, труби герольдів оголошували про кожне чергове коло, вони звучали, мов звук страшного суду, той поворотний стовп мав стати кінцем божевільних гонів, жахливою катастрофою, розбиттям, розтрощенням, смертю; колісниці мчали поряд, ні та, ні друга не могли вирватися наперед бодай на лікоть, катастрофа здавалася неминучою, іподром ревів од захвату й передчуття прекрасної загибелі візничих і їхніх коней, білих арабських і перських у яблуках; імператор теж піддався всезагальному шалові, обличчя йому взялося червоними випіками, урочисті шати розхристалися, вінець з’їхав набік, з роззявленого рота на бороду стікала нитка слини, ще мить, ще півмиті, ще невловимість — і тоді колісниця, запряжена четвіркою білих коней імператорської чистої-пречистої масті, якимсь незбагненним вистрибом опинилася трохи попереду тої четвірки, в яблуках, і першою обігнула страшний стовп, забираючи собі весь простір, який там був, а другій колісниці не лишилося й клаптя вільного місця, вона опинилася поміж першою колісницею і стовпом, перша колісниця вимальовувала розлоге, запаморочливе коло, немов падаюче небесне тіло в своєму останньому світінні, а друга ввергалася в мертву зону того кола, їй не лишилося простору, не було для неї місця, перські в яблуках коні сахнулися від коней білої імператорської масті, колісниця зачепилася колесом за стовп, перехнябилася, візничий ще тримався в тому неймовірному нахилові до земної поверхні, він прокреслив своїм тілом смертельну дугу, колесо серед ревища, тріску й реготу відірвалося, коні потягли колісницю на одному колесі, потягли її перевернутою, плазом, потягли візничого, який теж упав і вилетів з колісниці, але ще тримався за віжки, колісниця розламувалася на лету, з неї летіло залізо й дерево, візничого било об землю, било уламками, але він ще не випускав віжок, перські в яблуках коні, немов одержимі демонами, розтелесовано кидалися то в один бік, то в другий, вони вже й не бігли вперед, а заповзялися, здавалося, дотрощити рештки колісниці й позбутися впертого візничого, їм це зайняло небагато часу, вони звільнилися і тоді, враз заспокоївшись, потрюхикали собі слідом за кіньми білими, які вже долітали до мети під тріумфуюче стогнання іподрому.

Високопоставлений євнух багряним шовковим платом витер слину на імператоровій бороді, Костянтин підвівся в своїй ложі, простягнув наосліп руку за вінцем для звитяжця, йому вкладено в руку вінець, це була прекрасна мить, тим прекрасніша, що перемогли коні білої імператорської масті; на іподромі завжди панував забобон щодо кінських мастей: коней чорних, вороних, карих, гнідих сюди не допускано, бо ті масті вважано за кольори смерті, тут любили смерть веселу, яскраву, а ще більше любили світлу перемогу, кожен з присутніх заздалегідь загадував собі якесь бажання, пов’язане з перемогою коней світлішої масті, коли ж такими ставали коні чистої імператорської масті, то це вважалося якнайліпшою прикметою для всіх, найперше ж — для царствуючої особи.

У імператора в той день був прекрасний настрій, завдяки чому підкуплений Агапітом препозит знову нагадав Костянтинові про «білого болгарина».

— Але здається, ми приділили його до якоїсь служби? — недбало мовив імператор.

Препозит був приготований на будь-яку відповідь.

— Його поставлено до нагляду за кіньми,— сказав він шанобливо,— але спожитку там від нього немає жодного, він поперелякував усіх коней.

— Цього варвара лякаються навіть коні, — засміявся імператор.— Коли так, то віддайте його тому, хто виплатить за нього логофету казни кентинарій*81 золота.

Його не обходило, хто саме виссе таку суму, він не знав Агапіта, мабуть, ніколи й не чув його імені, а коли й чув випадково, то давно забув, бо чом би мав імператор усіх ромеїв тримати в голові чиєсь там ім’я?

А кентинарій за Сивоока, за якого ще вчора ніхто б не здогадався попросити бодай номисму, призначив імператор просто через те, що хтось там виявив зацікавленість «білим болгарином». А за цікавість треба платити.