Диво

РІК 1015. СЕРЕДЛІТТЯ. НОВГОРОД

Високі свічі в срібному трисвічнику горіли в княжій ложниці до глибокої ночі.

Ярослав читав привезену йому за великі гроші з Болгарії книгу святого отця церкви Іоанна Дамаскина. «Нема нічого вищого за розум, бо розум — світло душі, а нерозум’я — тьма. Як позбавлення світла творить тьму, так і позбавлення розуму потемнює смисл. Безсмисленість властива тварям, людина ж без розуму — немислима. Але розум не розвивається сам собою, а потребує наставника. Приступимо ж до єдиного навчителя істини — Христа, в якому заключаються всі тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудрості, не вдовольнимося цим, але, з надією на успіх, будемо штовхатися в них».

Князь відсунув книгу, довго дивився в світлий свічний вогонь. Ждав, що, викликані книжною премудрістю, прийдуть власні думки, але в голові стояла якась важка, гойдлива стіна, серце князеві билося пришвидшено, мов по довгому бігу, насилу стримався від того, щоб не схопитися і справді не бігти кудись. Куди ж? Жив останні місяці в душевному сум’ятті, відчував розтерзаність в серці. Закусив губу, знов підсунув книгу.

«Хоча істина не потребує барвистих прикрас, але вони необхідні для заперечення проти тих, хто спирається на ложний розум. Істину треба досліджувати не марнослав’ям, а смиренням».

Якби ж то хто-небудь міг йому заперечити в будь-чому? Довкола був тільки послух і догідливість — повсюдні й почасні супутники княжої влади. Хіба що Забава? Але геть, геть! Йдеться про справи набагато вищі. Йому потрібна тільки мудрість, тільки просвітленість розуму, а все, що скаламучує, затемнює, спантеличує, — геть!

«Що є філософія? Філософія є страх божий, добродітельне життя, уникнення гріха, удаління від миру, пізнання божественних і людських речей, вона вчить, як чоловік ділами своїми повинен наближатися до бога».

Сімдесят глав мала в собі книга велемудрого інока з Єрусалимського монастиря святого Сави, довго бився князь над тяжкими словесами, пересилюючи в собі нуртування крові, аж поки заснув сном тяжким і уривчастим після пізнього читання.

Вже вдарили перші морози, налагодилися шляхи до Новгорода, князь ждав вістей, але вістей не було ні з Києва, ні з варяг, зате, мовби в передчутті возвишення Ярославового, посунули до нього прочани, мандровані іноки, святі люди, які бували в далеких заморських землях, а тепер розносили по всій Руській землі чудеса, бачити які вони сподобилися. Бачили ж вони в Єрусалимі на місці розп’яття Ісуса Христа розщілину, крізь яку пролилася його кров на голову Адамову. Бачили стовп Давидів, де він склав псалтир. Бачили колодязь Якова, коло Сихема, де Ісус бесідував з самарянкою. Найбільшим же чудом була в Єрусалимі світлість, яка низходить з неба в час вечірній у велику суботу і запалює кадила. Світлість та схожа на кіновар, багряна вона, як кров, а кадила загоряються від неї тільки православні. Підносили свічку, запалену од того небесного світіння, до бороди, але борода не горіла.

Прочан кликано на учти княжі, місця їм відводилися коло Ярослава, подавано багато грибних потрав, м’ясо, смажене на жару, дичину, ставлено кубки й ковші з пивом, медами, фрязьким вином; але святі люди вдовольнялися самим хлібом та водою, клали смиренно на дубовий стіл свої ніколи не миті руки, покорчені від ломоти в кістках, з порепаною, подібною до волової, шкірою, ворочали повільно велетенськими, як ведмежа шуба, бородами, відрощуваними навмисне, щоб протиставити справжню чоловіцьку красу бісівському жіночому безборідству. Не живи для себе, а для бога, дбаючи за життя вічне. Ум, віддаляючись од усього зовнішнього і скупчуючись у внутрішньому, повертається до себе, тобто з’єднується зі своїм словом, що перебуває в думці по єстеству, через слово з’єднується з молитвою і молитвою восходить в розум божий з усією силою любові й усердям. А молитися треба повсякчас. Як святий Павло, що совершав щодень по триста молитов і, щоб не збитися з ліку, клав за пазуху триста камінців, викидаючи по одному після прочитання молитви! А щоб з’єднатися з богом у думах своїх, уникати треба ринків, городів і людського шуму, бо нема на світі більшої пагуби, ніж людський гомін, грища, сміх і кощунства. Втікай звідти. Возлюби мовчання, живи в печерах, як святі отці-печерники, або в дуплах дерев, як іноки-дендрити, хто й на стовпі стояв, як Симеон-стовпник, і ніякі зваби землі не змусили його спуститися звідти, а інші ходять нагі, ще інші лежать на землі й не підводяться, бо підвестися можеш тільки для гріха, а ті носять залізні вериги з мідними хрестами на голому тілі, і не було мук, яких не витерпіли задля очищення від гріховності. Святого Макарія, коли той займався рукоділлям, укусив комар. Макарій задавив комара, а потім, розкаявшись у своїй нетерпимості, осудив себе на шість місяців сидіти голим коло болота. Комарі покусали його так, що впізнали Макарія тільки по голосу, думали — прокажений.

Іноки виносили стільки скорботи й печалі, що людськими устами навіть і висловити незмога.

Людина — образ божества, тому повинна прагнути краси первообразної, а вона дається тільки знищенням плоті. Був святий чоловік, що носив не скидаючи кам’яну шапку. А другий обкував себе ланцюгом дев’ятисаженним. Один не спав зовсім, не лягав і не сідав, а для більшої бадьорості тримав у руках камінь, щоб той своїм падінням будив його, не давав заснути. Їжу приймали тільки найпростішу і то якнайменше. Один або два рази на тиждень. Якщо ж одоліють хворощі, то й зовсім не вживай їжі, а харчуйся водою та соком. А був святий чоловік, що їв тільки сиру землю. Бо їжа, слава, багатство, краса, як весняний цвіт, приходять і щезають. А чоловік сотворений для небесних благ, тож повинен відчувати відразу до всього земного.

А в князя перед очима стояло тільки земне, хоч що там розповідали монахи. Не чув смороду від немитих странників, бо пахло йому свіжою стружкою звідти, де новгородські теслі стругали дошки для човнів і насадів, і Ярослав сам щодень перелічував нові судна, знав-бо гаразд: іти па Київ, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як зуміє все своє військо посадити на кораблеці, то вийде навстріч великому князеві неждано й негадано. Дзвеніли йому молоти в задимлених кузнях, а крізь те дзвеніння пролунювалася гарна та бадьора пісенька:

А мечі кувалися для простих воїв за день, а для воєвод — і по сім днів. Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на точилі. Коваль другої руки вирівнював і вигладжував меча, гартував його, наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечів, поряд з яблуком і перехрестям, чеканив ще звірів а чи птахів.

А потім згадувався зненацька Ярославові чудський божок Тур — мідний ідол у образі чоловіка, що має коняче соромне тіло, бісівські грища довкола Тура посеред снігів, у причаєних пущах. І яке їм було діло у їхніх солодких утіхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають коло себе жодної жінки, відкидають плотську любов і живуть серед пальм!

З дитинства ненавидячи своє недосконале тіло, прикутий до ліжка, Ярослав крізь віконце вдивлявся в довколишній світ, бачив його буйність, його нестримність у розвагах, його жадобу до втіх і радощів. Може, тоді, в заздрощах, зненавидів усе те і возрадувався, прочитавши у старій книзі про древніх есеїв: «Хоч у це й важко повірити, протягом тисяч поколінь існує вічний рід, в якому ніхто не народжується, бо відраза до життя серед інших людей сприяє збільшенню їхньої кількості».

Але потім став на ноги, сам спізнав принади життя, для нього стало відкритим і доступним усе суще, відчув себе людиною, бажання пересилювали в ньому чисті розмірковування, бажання намножувалися щодень, князівська влада несла безліч турбот, але дарувала вона й безліч поваб, від яких несила було відмовитися. І ось демони протиріччя розривають йому душу. Привчений до солодкої отрути книжної, тягнеться й далі до святих людей, які несуть з собою божу мудрість. А водночас, спраглий принад життя в найпростішому їхньому виявленні, підштовхуваний кров’ю, рвався до них дико й непогамовно, аж самому ставало страшно, і то тоді намагався замолити гріхи свої. Так і крутився в диявольському колі безвиході. Сказано ж бо в самого бога: «Не буде мій дух переважувати в людині, бо вона — тіло».

Після тої дощової ночі, проведеної в Пеньковій хижі, князь кілька днів постився і молився гаряче й ревно, а потім, коли надворі була ще більша хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зірвався посеред ночі просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони, без супроводу й соглядатаїв, помчав за Неревський кінець, до Звіринця, за річку Гзень. В темній хижі ледь жевріли залишки вогнища, Забава спала під глухою стіною, Пенька не було, звично віявся десь по лісах або ж пробував свіжозвареного пива на Загородському кінці. Ярослав мовчки вхопив Забаву, став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зі сну неголосно скрикнула, сміялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижі, князь зняв з шиї важку золоту гривню заморської роботи, поклав на видноті, щоб Пеньок догадався, куди зникла дочка, поніс Забаву на руках до коня, посадовив її поперед себе в сідло, сказав хрипко: «Тримайся за мене міцно».

Вона притулилася до нього, він відчув пал її молодого тіла навіть крізь змокрілу одіж, кров у ньому гуділа й клекотала темно й відчаєно, він боявся вже не так за дівчину, як за себе, попросив знову: «Обійми мене за шию!» Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще дужче, а йому й того було мало, попросив ще: «Обійми обома руками». Забава засміялася ще тихіше, сказала крізь той бісівський сміх: «А не маю ж обох». Ярослав не зрозумів спершу. «Як то не маєш?» — «А так. Однорука я. Ліву руку тільки маю. Ведмідь ще малою покалічив». Він не повірив. «Як то? Ти ж була з двома…» Забава сміялася заливчасто й знущально. «Сліпий був, княже. Засліплений і здурілий».

Він аж одсахнувся од неї. Справді бісівське зілля. Обманює чи, може, так задурила йому голову, що й не помітив тоді? Але ж обіймав її! Билося в нього на грудях її потужне, молоде, як весняне листя на березах, тіло! І її серце простукувалося просто до його серця. «Ну, обійми мене міцніше хоч однією рукою»,— попросив він. Забава послухалась. «З одною рукою ти теж мені люба. Назву тебе Однорукою». Вона сміялася й далі. Кінь обережно ступав поміж темними деревами. «Назву тебе Шуйця,— сказав князь,— ні в кого не буде такого ймення!» — «А мені однаково»,— засміялася вона. «Будеш завжди коло мене»,— пообіцяв Ярослав. «Чому б мала коло тебе бути?» — «Бо вподобав тебе».— «Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?» — «А куди б ти хотіла?» Ліпше б не питав. Не знав, що викличе в ній тими словами пекельний вибух, який струсне її тілом, наллє його твердою холодністю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, сміх їй урвався вмить. «Що? — крикнула вона гнівно.— Нікуди! Нікуди, чуєш, князю!» — «Ну, що ти,— спробував він її вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею сталося,— якщо не хочеш на княжий двір у Новгород, поїдемо в Ракому, там тихо, ніхто не відатиме, будеш там…» — «А не буду ж, нігде не буду твоєю підложницею! — крикнула вона майже відчаєно, майже крізь сльози, які теж незбагненними лишилися для князя.— Буду завжди собою, вільною, не хочу нічого від тебе!» Вона вислизнула з корзна, в’юнко зсунулася з сідла, втонула в пітьмі, мов у чорній прірві.

— Шуйцю! — злякано якось гукнув Ярослав.— Забаво! Куди?

Вона зникла від нього, мовби й не було її зовсім на світі.

— Візьми хоч корзно, застудишся! — ще гукнув у безнадію пітьми.

Ні слуху, ні мови.

Тоді він, озвірілий, поскакав на Неревський кінець до садиби посадника, люто гримів у високі дерев’яні ворота, підняв усіх, викликав під дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами переніженого Коснятина, сказав з понурою твердістю:

— Звели вибудувати для мене дворище в гарному місці за Звіринцем в далеких пущах, і то швидко і гарно. А ще: ніхто щоб не відав, окрім тебе та мене.

Не було на світі таких теслів, як новгородські! В короткім часі став у лісовому задаллі, мовби вичаруваний, просторий двір, оточений дубовим гостроколом, з приворітною і наріжними башточками, в дерев’яних візерунках, а в тому дворі — дім багатий з колод світлих і дзвінких, з просторими підклітями, і комори, стайні, варниці, й погреби, і дванадцять беріз білих як сніг на дворищі, — старалися теслі, а ще більше старався Коснятин, щоб догодити князеві, але не догодив, бо як привіз Ярослава, той нічого не мовив, тільки спитав невдоволено:

— А церква?

— Думав, не ти тут житимеш, князю,— довірливо сказав Коснятин.

— Роби, що велять.

Церкву ставили стрілчасту, високу, вищу за берези, але непростору — аби помолитися одному або двом, і хоч ніхто й не знав, навіщо вибудовується таємнича садиба, та однаково хитрі теслі, помахуючи лискучими сокирами аж під самою бородою в бога, виспівували сороміцьких пісеньок, але й на те не зважав князь і знов зірвався з молитви і притрушеною сніжком ніччю летів самотою до убогої хижі, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночі й не спала, відразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далі батька, і вони стали на морозі, коло згаряченого навальним бігом коня, знов Ярославові одібрало мову й розум, гула йому в голові темна, важка кров, а Шуйця сміялася зривисто, звабливо, він згорнув її в свої ведмедячі обійми, аж усе в ній затріщало, але дівчина не скрикнула, не випручалася, тоді він підсадив її на сідло; все повторювалося так само, як і в дощову осінню ніч, тільки що тепер стояла над землею морозяна прозорість, а внизу біліли сніги, і дерева чорно й зелено значили їм путь, вели, кликали далі й далі; може, через те Шуйця й не питала, куди він везе її, сиділа мовчки, горнулася до Ярослава, обіймала його за шию своєю шуйцею, іноді визміювалося її молоде тіло в сміхові, князь дурів більше й більше від її чар, аж раптом знову, наче вселився в неї нечистий, відсахнулася вона від Ярослава, гукнула з ненавистю:

— Знов везеш мене кудись!

— Сама там будеш,— сказав він, мало не жебруюче,— клянусь тобі всіма святими. Сама й вільна. Хочеш — боляринею зроблю тебе, хочеш — як хочеш…

— Ніким не хочу — тільки собою.

— Собою будеш…

— А куди?

— І сам не знаю.

— То вже ліпше.

— А я вже сам не свій.

— Ще ліпше.

— Не князь, і не Юрій, і не Ярослав.

— Оце…

Вона не зістрибнула з коня, знов пригорнулася до Ярослава, потім ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темні очі.

— Та не пробуй обдурити. Як тільки помічу — втечу одразу!

— Не втікай,— попросив він,— не обману. Повір мені.

— Якщо не князь те мовить — повірю.

— Не князь. Чоловік.

Шуйця обняла його за шию. Так і їхали далі. Вже світало, коли добралися до нової садиби. Сонні теслі, в робочому своєму поспіху, ладналися підніматися під небо, лоскотати богові бороду сокирами, а ще більше — сороміцькими приспівками. Білі берези височіли за дубовим гостроколом, білі берези підступали звідусіль і тут, на вільній волі. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке,— тепер вже знала це точно,— зроблено лиш для неї, ще не звідане почуття власності мало її турбувало, спитала тільки:

— Там хтось є? Слуги?

— Теслі. Добудовують церкву.

— Нащо вона?

— Для бога.

— Обійшовся б твій бог і без церкви.

— Гріх.

— А я?

— І ти гріх.

— Тоді загорни мене в ведмедно, щоб ніхто не вгадав, що везеш.

— І так знатимуть.

— А я не хочу.

— Рота людям не затулиш.

— А ти ж князь — затули. Скажи: одірвеш язика кожному…

— Звелю.

— То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах своїх!

Він поцілував її в губи, вперше наважився, поцілунок був — ніби впав у терпке море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потім згріб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сідла, мов щось неживе, і так в’їхав у ворота, догідливо відчинені сторожем; йому хотіли помогти зняти ношу з сідла й занести до терема, але Ярослав суворо звелів:

— Одійдіть, сам. І не пускати до мене нікого.

Невже це було насправді? Невже з ним?..

Нічого не міг пригадати. Окрім тихого світіння її тіла та ще — як у знемозі відкидала вона голову, і шия їй видовжувалась ніжно-ніжно, і на устах жив лукавий посміх, і тіло світилося так, що він з стогоном затуляв долонями очі, але й крізь пальці било йому світіння її тіла, знов і знов, без кінця, світіння співаюче, баламутне, приголомшливе.

Одірвавшись од неї, він побіг до недобудованої церкви, ревно молився під глумливі виспіви теслів згори, там його й знайшов Коснятин, який привіз звістку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолі, але князь, видно, й не слухав і не чув нічого, не заводячи посадника до приміщення, просто на морозі передав йому свої повеління:

— Лишуся ще тут. Прибери всіх звідси, і то без погайки.

— Не викінчили ще церкву.

— Хай так стоїть. І всіх прибери чоловіків. Постав жінок. Самих жінок. І служебок, і до робіт, і до сторожі.

— Такого дива й не бачено,— Коснятин не ховав усміху на соковитих своїх губах.

— Роби, що велять.

— А варяги?

— Які варяги?

— Прибула дружина. Еймунд-воєвода.

— Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся — рядитись буч демо.

— На Поромониному дворі їх розташував.

— То й гаразд. Жди мене.

— Довго тут будеш, князю?

— Не знаю. Бог знає всевидячий і всезнаючий.

А повернувся ж не до бога, а до неї, до Шуйці, застав її в сльозах; може, відчула вона в самотині весь страх содіяного з цим чужим, зовсім не знаним їй чоловіком, лякалася будущини, а може, то були сльози злості на саму себе й на нього, Ярославові стало шкода дівчини, він кутав її в білячу ковдру, витирав їй сльози міцною своєю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч і писало.

— Одружився б на тобі, — сказав, зітхнувши,— але князівство вимагає від чоловіка більше, ніж йому хочеться.

— А й не треба мені твого князівства,— відмовила вона крізь схлипування.

— Багато чого стоїть поміж людьми, перебореш — тоді радість, але не завжди є змога усунути те, що розділяє. Може, я теж не радий князівству, та ждуть мене діла ще більші.

— Нудний ти й нецікавий, коли князь,— сказала вона злісно.

— А вподобала ж у мені кого? Не князя хіба? — спитав він, трохи ображений.

— Мужа вподобала. Одуріння твоє найшло й на мене.

— Будеш завжди зі мною. В походах і в городах.

— Лишуся тут. Гарно вигадав оце обійстя. Далеко від усіх. Не люблю, коли вештається навколо люд. Тишу люблю. А з тобою — теж не хочу.

— Аби ж то могла стати моєю жоною…

— Не стала б ніколи. Не хочу роззувати нікого. Волю волію…

Тоді він сказав їй про своє веління. Щоб жила тут з самим жіноцтвом.

— Щоб їх тільки небагато. І ненабридливих,— сказала вона.

— Господинею над ними будеш.

— Не знаю, що то.

— Коли взнаєш, сподобається.

— Хто ж то зна…

— А не знудьгуєшся тут?

— Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там мені й любо. Там найбільша воля. Серед дерев та звірів.

— Як приїздитиму — ждатимеш мене?

— Приїдеш — тоді й побачу. А тепер ще не відаю.

Вона відганяла його від себе своєю непокірливістю, насправді ще більше притягуючи й приваблюючи. Він знов махнув на всі справи в Новгороді, і знов було те саме каламутне сп’яніння й знетямлення, аж поки, зціпивши зуби, нагнав собі в серце гнівливості на самого себе й спромігся відірватись од Шуйці. Залишив недокінчену церкву (чи й буде коли докінчена!) і недолюблену Шуйцю (чи ж можна долюбити до кінця жінку, милу твоєму серцю!).

В Новгороді стрів його з почтом Коснятин, князь велів їхати одразу до варягів, на Поромонин двір, що в Славенському кінці. Мав слабість до варягів чи не таку, як до мандрівних іноків, знав-бо, що в подорожах людина збагачується умом, вбирає в себе світ, як і святі люди, тільки що одні помічали самі лиш чудеса божі, а ці вічні вої не знали нічого, опріч срібла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жіноцтва, бо й навіщо ж тоді живе на світі воїн і за що йому класти живіт свій, якщо не спробувати принад земних, не зачерпнути їх повними пригорщами!

Поромоня був собі простий тесля, як і батько, й дід його, як увесь рід споконвіку. Не знав він нічого, окрім добре вигостреної сокири, тесав уміло стовпи й обаполи, ставив кліті, збивав насади, але стрельнула йому до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримітив у князя своїм хитро прискаленим оком, спорудити небачену в Новгороді палату з кількома печами й високими цегляними димницями над покрівлею; і ось у Поромоні стали зупинятися спершу купці, застукані в Новгороді зимовими хурделигами, а потім наймано його двір для дружини, триманої Ярославом, бо ліпшого приміщення годі було шукати, Поромоня ж ще вгадав і те, що варяги люблять бути купно, не діляться на воєвод і рядових воїв, не вірять чужим. Мав хитрий тесляр добрий зиск з своєї будівлі, а князеві було вільно прикликувати варягів об кожній порі.

Гадав Ярослав, що цього разу варяги розділяться, бо мали ж прибути з дружиною мужі вельми славні, бувалі й відомі, але Коснятин сказав, що всі стали в Поромоні і що Еймунд привів ще не всю дружину, а тільки її голову, щоб порядитися з князем, а вже повесні прикликати й решту. Цим порушувався звичай, але князь збагнув, що обережність Еймундова викликана не зовсім звичним ділом, на яке їх вербовано (син мав іти проти рідного батька), хоч коли згадати до ладу, то не було на світі такої чорної справи, в яку не встряли б варяги, аби лиш їм заплачено так, як вони хотіли.

Довге низьке приміщення, стеля з дубових товстих сволоків, товсті дубові підпори-стовпи, крізь затягнені риб’ячими міхурами віконця-визирки сочиться тьмяне світло зимового дня. Коло розпалених печей бородаті, всі, як один, русяві й світлоокі варяги сушать одяг, важка задуха стоїть під низькою стелею, залягає по всіх кутках, і, мовби прагнучи розігнати ту задуху, сидять за довжезним столом кільканадцять плечистих, так само русявих і яснооких, сидять, повідкладавши набік мечі, порозстібавши сорочки, наливають з барил вино, цідять у кубки мед, черпають ковшами з кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомін б’ється понад столом, кожен з тих, що п’ють, розповідає мовби сам до себе, бо його ніхто не слухає, кожен говорить, не дбаючи за слухачів; ті, що сушать свій одяг, хоч і мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатні; далі, в другій половині приміщення, на поставлених в два поверхи одні над одними дерев’яних полатях спить кілька чи то п’яних, чи то просто втомлених від швендяння по Новгороду, але до сонних мова відома: пролітає над ними неторкано.

Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому місце, але жоден не підводиться, бо, по-перше, ліньки, а по-друге, надмірна шаноба зараз ще ні до чого, треба набивати собі ціну. Але набиває собі ціну кожен. Князь теж знає ряди, він і не думає всідатися поруч з цими питухами, він стоїть, мов у молодої на оглядинах, спокійно позирає туди й сюди, він не гнівається за неповагу, бо тут його гнів пропаде марно, для цих людей він не князь, для них і сам господь бог не бог, а чорт — не диявол, вони йдуть за своїми мечами, а кличе їх тільки блиск золота.

— То що? — не витримує врешті князь, бо варяги потрібніші йому, ніж він варягам, для них по світах чимало знайдеться і князів, і королів, і василевсів, для нього ж вибору нема, та й звик він мати справу з цими суворими північними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони пообіцяють, бо нема в них східної підступності й віроломства.

— Ось той — Еймунд,— показує Коснятин на розмаханого, бистрого в погляді бороданя в простій сорочці з простого полотна. Коло бороданя з одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечі густо затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий і міцний, що не прорубаєш крізь нього й мечем, а з другого — круглобородий здоровань з нашитим на каптані нагрудним кружалом з щирого золота, посередині ж того золотого круга — емаллю зроблені, мов живі, два ока, тільки не голубі, як у варяга, а горіхові, з поблиском, ніби в ромея. У Еймунда ж — ніяких прикрас, тільки на лівій руці на пальці — золота каблучка, з якої звисає величезна, просто неймовірного розміру, як голубине яйце, біло-рожева перлина.

— То що,— повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда,— даси правицю, чи як?

Еймунд підвівся. Був трохи вищий за Ярослава і старіший, мабуть, також вбився вже в ті мужські літа, коли вагання відкинуто поза себе, коли простуєш тільки вперед, покладаючись лише на власні сили й на свій набутий у житті сприт, і якщо були в тобі зародки хитрощів, то розростуться вони на цю пору до краю, а коли підступністю відзначався вже замолоду, то закостеніє вона в тобі тепер, хижість же стане безжальною, хоч би чим прикривалася.

У варяга все приховувалося за розмаханістю в рухах і шмигливістю очей. Браво підхопив він княжу долоню, став потискувати Ярославові пальці, дужче й дужче, водночас якось дивно перекочував очі, позирав на князя то з одного боку, то з другого, то ніби знизу, то ніби згори, і все те — не схиляючи голови, зовсім непорушно тримаючи голову, а орудуючи самими тільки очима. Князь витримав перші потиски Еймундові, давонув і сам; той відповів новим стиском, Ярослав наддав і собі, розбігані очі закружляли ще невловиміше, ще дивніше, але Ярослав знав, що не зіб’ють вони його з пантелику: він-бо зазнав не таких очей, стояли й досі перед його поглядом дикі очі непокірної Шуйці, світилися так само загадково й дивно, як усе її тіло,— то що вже тут хитрі заморські очиська.

— Не тужся, воєводо,— сказав спокійно князь,— не пересидиш мене в руках, в іншому чомусь — то може, але не в руках.

— А коли випущу на тебе Гарду-Катіллу? — вкрадливо поспитав його Еймунд, несподіваним для його тіла тонким голосом і кивнув на того, що з очима на золотому колі.

— Кого хоч випускай, маю руки міцні, як залізо,— не випускаючи його долоні, сказав Ярослав.— То що? Рядитись будемо?

— Встигнемо,— здався Еймунд,— не втече від нас ряд, а ти, князю, сідай з нами та випий, як воно водиться… А ось мої люди. Гарда-Катілла, який служив у самого імператора ромеїв і має відзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото — Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битві, де лягло більш як шість тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш, князю: після такої битви стають нові королі й імператори, Хакону ж досить було й золотої луди, бо й так про неї складено пісні. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобі, князю, а там далі сидять Рагнар і Аскелл, а ще Б’єрк…

Ярослав сів між Еймундом і Хаконом в золотій луді. Вмостився й Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й поїсти.

Князь вільно говорив по-варязькому, і це воїнам, які вже багато начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душі. Безладний гамір за столом сам по собі стих, запанувала тиша, зімкнулися в коло кубки, поставці й ковші, підійшли ті, що вовтузилися коло печей, кілька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потім Еймунд сказав:

— Маєш, князю, воїнів найдосвідченіших у цілій Європі. От Гарда-Катілла. Служив ромейським імператорам, а то — нелегка служба. Треба завжди знати, куди пристати, на чий бік, бо там…

— У ромеїв нині твердо сидять василевси Василій і Костянтин,— перебив його не зовсім гречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у Києві досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир.

— Чував я, що в хозарів звичай гарний є, — посміхнувся Еймунд,— за тим звичаєм каган їхній не може правити більше як сорок літ, бо розум його від такого тривалого володарювання слабне і розсудок потьмарюється…

— А коли каган не поступається владою? — поспитав хитро Коснятин.

— Тоді зв’язують його волосяним арканом і вивозять у степ та кидають там на вовчу поживу…

— Хозари від нас далеко,— поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла бесіда на справи київські. — А от чи був хто з вас у наших сусідів? Польський Болеслав виріс на потужного володаря…

— Хакон знає, — сказав Еймунд,— кажу ж тобі, князю, що бували ми скрізь, без нас ніде нічого…

— Болеслава не люблю.— Хакон мав голос розкапризованого, розбалуваного парубчака.

— А не любить Хакон польського владцю, бо той не наймає наших у свою службу,— засміявся Еймунд.

— Поки ми стояли в Йомсборзі, то начулися про Болеслава,— додав хтось із Хаконових товаришів,— а поляни*83 ж звуть його владцею з голубиною душею…

— Не люблю! — стукнув поставцем об стіл Хакон.— По мені — так владу треба звойовувати в чесному бою! Кулак — на кулак, меч — на меч, груди — на груди! — Він випнув свої широкі груди, повів плечима. Варяги схвально загули, їм подобався цей молодий ярл*84 своєю прямотою. Еймунд постріляв туди й сюди своїми меткими очима, сказав з погано прихованою насмішкою:

— Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за твої слова по плечу, але ж у тебе дуже шорстка луда.

— Я добув свою золоту луду в чесному бою! — гукнув Хакон.— Хай би так добув Болеслав своє королівство! Його батько Мішко, мабуть, знав, якого синочка виплодив, тому по смерті своїй заповідав державу синам від другої дружини, Оди, доньки маркграфа Дітріха,— Мішку, Святополку й Ламберту. Землю полян було розділено на три частини. І що? Трьох літ не минуло, як Болеслав, що не мав нічого, з лисячою хитрістю зумів з’єднати державу в своїх руках, вигнавши мачуху з її синами…

— Старший син успадковує владу. Такий звичай,— поважно докинув Коснятин.

— Звичай? — повернувся до нього Хакон.— А що скажеш, посаднику, коли додам ще, як відплатив Болеслав своїм найближчим помічникам у захопленні влади — Одилену й Прибивою? Може, нагородив їх щедро? Дав їм землі до володіння? Просто осліпив, та й геть!

— Не була то кара найсуворіша, як, скажімо, повішення або відсічення носа, язика й вух,— розгладив долонею вуса Коснятин.

— А потім запрагнув Болеслав приєднати до своїх земель ще й Чехію,— Хакон розпалювався більше й більше, мабуть, мав неабияку образу на Болеслава польського, який вибився з нічого до знатності й слави без варязької помочі, не витративши, отже, на чужоземних найманців ані шеляга.— Може, згадав, що його мати Добравка походила від чеських князів. Лестощами заманив володаря Чехії Болеслава Рудого до Кракова й там осліпив його. Щоправда, той Рудий теж було таке собі «пхи». Перед тим позбавив мужськості одного з своїх суперників, другого пробував задушити, потім зарубав мечем власного зятя, побив своїх воєвод. Та ще й у великий піст, не лякаючись гріха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже через місяць мав утікати з Праги, бо виявився ще кровожерливіший за їхнього власного Болеслава… А з германським імператором! Цей Болеслав скільки разів укладав угоди з германцями, а другого дня підступно бив їм у спину…

— Чув, що Болеслав ще шестилітньою дитиною був заложником од свого батька у Кведлінбурзі в германського імператора, тож мав свої обрахунки з германцями,— сказав Ярослав, йому стало неприємно вислухувати всі ці історії, в яких багато що перегукувалося з подіями в його рідній землі. Бо хіба ж найстарший син Святославів Ярополк не пробував свого часу розправитися з братами? Пішов на брата свого, який сидів у Деревлянській землі, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той узяв гору й відплатив Ярополкові його ж грошем. А він сам, Ярослав? Виявити непокору рідному батькові. Великого князя Володимира, якого знає й боїться цілий світ, перед яким запобігають навіть ромейські імператори, він зневажив і наміряється тепер з допомогою ось цих бравих забіяк зіпхнути з київського столу та засісти там самому. На все воля божа. Добре сказав Еймунд про хозарів і їхнього кагана. Бо й що нині великий князь у Києві? Походи його невдалі. Земель більше не призбирує. ГІогряз у розпусті, по всіх усюдах ідуть пересуди про його жон та підложниць, хоч хреста цілував і знає закон божий. Київський люд, розбещений і зледашений, юрмиться на княжому дворі коло повних столів, по всьому городу парокінні вози розвозять для дармоїдів хліб, мед, м’ясо й овоч, дружина пирує на сріблі й злоті. Не такий владця потрібен нині Русі. Як сказано в Святім письмі: «Тож дай слузі твойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добрим і лихим; бо хто зможе правити цим величезним народом?»

— Ще розпутством знаний Болеслав,— не вгамовувався варяг,— та й те казати: сплоджений не від чистого шлюбу, а від поспілкованих між собою княжими інтересами батька його Мішка і чеської княжої доньки Добравки. А Добравку Мішко взяв уже не цілу, та в тім ще не було біди, але от що прикметне: мала Добравка вже з тридцять літ, а від таких пізніх народин діти виростають на забіяк і розпусників. Сімнадцятилітнім узяв собі Болеслав за жону доньку маркграфа Рикдага. За рік — одіслав її назад. Відразу ж одружується з донькою паннонського князя Гейзи — і знов за рік одсилає її до родичів.

— Не пасувала йому, видно! — докинув хтось із варягів.

— Ну! — розпалювався Хакон, так наче йшлося про його власних дочок.— Тоді, за батьковим прикладом, пошлюбив Емнільду, доньку чеського князя Добромира, і вже ця народила йому багато дітей: синів, дочок. Але й того мало! Прочув він про твою сестру Предславу, князю, й запрагнув, старий бабій, покласти її собі в ложе!

— Багато чував я про Йомсборг,*85 — переводячи розмову на інше, сказав Ярослав,— дивний город, кажуть…

— Вільний город,— Хакон повів плечем, поправив свій золотий плащ,— все в ньому є. Зброя, хутра, дичина й риба, шляхетні соколи до полювання, коні всіх порід, сукна, єдваби, золотий і срібний посуд, оздоби жіночі й пахощі східні… А золота назбирується купцями там стільки, що й острів би міг од важкості затонути… Бо Йомсборг стоїть на острові, коло впадіння ріки в море, доступ звідусіль до нього відкритий…

Еймунд вирішив, що якраз з’явилася добра зачіпка до розмови з князем про платню для дружини, стрельнув оком на Ярослава.

— Та й Новгород незгірш за Йомсборг вміє призбирувати золото… Правда, князю? Чи то посадникові ліпше знати?

Ярослав підвівся.

— Тішуся вельми, що прийшли на мої запросини,— сказав до Еймунда, який теж підвівся, бо пусті балачки скінчилися, треба було виставляти свої умови.

— Послужимо тобі, князю.

— Вірю,— нахилив Ярослав голову,— але потрібна буде більша дружина.

— Маю шість сот воїв,— глянув очікувально на князя Еймунд,— досвідчені, але…

— Потрібні будуть усі шість сот,— твердо мовив Ярослав.

— Поки до діла,— швидко обстріляв очима усіх своїх Еймунд,— то умови наші такі: харч, одіж і весь припас і по пів-ере сріблом на чоловіка щодень. А вже за битви — лік окремішній.

— Ач загарував! — не стримався Коснятин, який теж поривався підвестися з-за столу, щоб пристати до ряду, але стримувався, бо звичай велів не встрявати в діла княжі.

Ярослав навіть не поглянув у бік посадника.

— Хто хоче вершити діла великі, не повинен бути дріб’язковим,— промовив, здавалося, радше до самого себе, аніж до інших, і простягнув руку Еймундові. Той потиснув князеву правицю, цього разу вже не випробовував його сили, потиск був короткий, Еймунд миттю відскочив до столу, вхопив свого ковша, високо підніс його.

— Славимо тебе, князю! — гукнув, і всі варяги скочили з місць і теж піднесли кубки, поставці й ковші, закричали щось по-своєму безладно й весело.

Чи то було добре, чи зле? Однаково не мав Ярослав вороття. Тепер повинен іти тільки вперед.

Цілу зиму падали великі сніги. Горіли ясно печі в княжих покоях, але не домував Ярослав, метався то по один бік Волхова, то по другий, сам наглядав за готуваннями до літнього походу, бо вже дійшли до нього вісті, що й князь Володимир заповідає виступати проти непокірливого сина, як тільки сонце висушить дороги і вода в ріках та озерах потепліє. В далеких борах ловлено дич, в’ялилося, коптилося й засолювалося м’ясних припасів, щоб стачило для війська хоч і на сорок тисяч; з Ладоги везли бочки засоленої риби посполитої, цебрики просольного лосося й осетрину для копчення. Ніколи ще не доводилося Ярославові споряджати таке велике військо, клопоту мав би повні руки, аби не поміч Коснятинова, та однаково виснажувався від щоденного метання по Новгороду, від молитов і читання книг, від довгих розмов з перехожими іноками. Тоді заїздив до варягів на Славенську сторону, прагнув стати бодай на вечір один таким собі гультяєм, слухав варязькі похваляння, співи скальдів про славні походи, впивався вином і, розплювавшись з усіма клопотами, вдаряв за ліси до Шуйці.

А Коснятин з дарунками й ошатним почтом вирушив у посольство до шведського конунга Олафа просити руки його доньки для князя Новгородського, сина Великого князя Київського, скоро, може, й побідника над власним батьком, Ярослава, мужа мудрого вельми і книжного, многоязичного змалку, чоловіка, що вмів скупчувати в своїх руках і владу, і розум, і багатства, і потужність, а вже щодо хитрощів, таких необхідних у всякому володарюванні, то міг йому доточити Коснятин і своїх. З такими думками й подався новгородський посадник за море, і думки то були всі його власні, бо від Ярослава після тої осінньої короткої розмови над лісовим озером з берізками тільки й почув ще:

— Поїдь і привези.

Як настали ж весняні розтопи, то в Новгороді, власне, все й було зготовлене до походу на Київ, але води весна пригнала такі високі, що знов, як і осінню, відрізало город од цілого світу, не пробивалися до нього ні купці, ні ловці, ні гінці, навіть Ярослав не міг добратися до своєї Шуйці, яку чи й бачив за зиму тричі, а тепер між ними розхлюпувалися каламутні бурхливі ручаї, пробудилися грузовиська, випустивши наверх мокрість; від Коснятина чуток не доходило, мабуть, готував він милу несподіванку князеві, десь, видно, вже перегрібався через море, везучи з собою наречену для Ярослава, а може, й не віз, може, все складеться не так, як гадалося, та про це князь не дуже-то й дбав, найчастіше звертався в мислях до головного свого діла, до задуманого а чи й не задуманого, бо якось ніби найшло на нього потьмарення, коли виявив непокору до отця свого, тепер же міг би, щоправда, ще повинитися, та вже пізно було, все піднято й з одного, й з другого боку, наготовлено військо, а він сам теж зготовився до високого льоту, досить з нього блукати лісами та болотами, князюючи в північній стороні, — не такий має розум, ще стрясатиме цілим світом, схиляться перед ним імператори й королі, темні й нездарні вбивці, розпусники, примітивні загарбники.

Відчував у собі стільки сили, що всьому світові міг би крикнути відважно й погордливо, як колись його дід Святослав, великий воїн: «Іду на ви!» Та й так, бач, крикнув і то — проти кого? Проти рідного батька!

Ждав тепла. Понаписував до братів своїх і родичів грамоти довірливі. Як то водилося в ромейських імператорів, зі звичаями яких гаразд був ознайомлений з грецьких книг Костянтина Багрянородного, Льва-філософа, придворного Філофія, звелів Золоторукому вирізьбити княжу золоту печать з зображенням Юрія-змієборця, і по тому взірцю роблено потім печаті свинцеві й золоті, які Ярослав сам дочіпляв до писаних власноручно на пергамені грамот. Звертався до братів своїх, що були в північних землях. Найперше до Бориса, який сів у Ростові на місці Ярославовім, і мав би в усьому слухати брата старшого й досвідченішого. Потім — Глібові в Муром, обіцяючи, якщо сяде на київськім столі, дати йому іншу волость, бо ж муромські язичники не пустили князя в город, і Гліб, одхилений, мусив од’їхати аж на дванадцять поприщ за річку Ішмо та й ждати там, сам не відаючи чого. Писано було й до Судислава, який сидів у Пскові під рукою в Ярослава і мав чинити все так, як велить князь Новгородський, але Ярослав не хотів виставляти тут старшість, бо йшлося йому передовсім про те, щоб з’єднати навколо себе бодай половину братів,— тоді почувався б певніше. Не мав сумніву також, що відгукнеться на його грамоту й племінник Брячислав полоцький, який замінив свого батька Ізяслава, вмерлого надто рано й нагло, так що не набагато й пережив свою матір Рогніду.

Вдарило сонце, протряхали шляхи й стежки, з’явилися коло новгородських вимолів перші купецькі судна, роз’їхалися в усі кінці Ярославові нарочиті люди, Київ мовчав погрозливо, не було чуток і від Коснятина, дурне то було діло в такий час відсилати від себе посадника; князь лютився, сам не знаючи на кого, в люті своїй згадав про Шуйцю, хотів бодай трохи відітхнути коло неї, але поїхав з мовчазним Ульвом, нікому не сказавши, в Задалля і з клятьбою повернувся через день, бо до двору під білими березами їх не впущено. Незнайома червонопика баба визирала з надворітнього віконечка в башті, поцяцькованій, мов пряник, сміялася князеві просто в очі:

— А не велено пускати сюди нікого. Звідки прителющились, туди й відтютюрюйтесь.

Ульв зацікавлено позирав на цей бабський притулок, бо ще не був тут ніколи, мабуть, десь у глибині своєї спокійної душі немало подивувався він отій нахабній крикусі, що посміла самого князя тримати перед ворітьми, але сидів собі на коні спокійно, ждав, чим воно все те обернеться.

— Я князь! — гукнув Ярослав, червоніючи на виду від такого приниження, коли вже вимушений був називати себе, майже випрохуючи, виходить, милості бути пропущеним на дворище. Але й те на бабу не справило ніякого враження.

— Багато тут вас вештається, козлів окаянних,— сказала вона ліниво.

— Поклич Шуйцю! — ще крикнув Ярослав.

— Не велено тривожити господиню.

Віконце зачинилося, перемови на тому скінчено. Князь ще погрюкав у ворота, хотів звеліти Ульву, щоб дістався в двір через частокіл, але потім передумав і скомандував рушати назад. Ще стримував коня, ждучи, що його покличуть, сподіваючись, що був то просто жарт, витівка Забавина, але ніхто його не кликав, дворище стояло неприступно замкнене, куріло димком над теремом, мовби стріляло ним у князя зневажливо й насмішкувато: «А ось же тобі!»

Він подумав, що, видно,— віщує серце Забавине про його одруження, а може, й так хтось приніс їй вість, вичуває вона вже заздалегідь, тоді коли він і сам ще не відає, як воно буде, з чим повернеться Коснятин; Шуйця, хоч і не вимагала від нього нічого, хоч і давала йому цілковиту волю навзамін за волю для себе, все ж, видно, коли дійшло до рішучої миті в князевім житті, не змогла перебороти в своєму серці оте жіноче, що штовхає людей часто на дикі, нез’ясовані вчинки. Жінка — як бог: вона хотіла б володарювати над своїм чоловіком неподільно. А чоловік нагадує поганина: йому завжди мало бога одного, а жінок і поготів. Дивно, чому ця поганська звичка пробудилася в його душі саме в такий складний час? Все збіглося докупи: і суперечка з батьком, і намір одружитися з донькою варязького конунга, щоб утвердитися серед можновладців цілої Європи, і оця пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тільки знав, на що пустився князь у своїх потаємних учинках! Обдурював людей, себе самого, навіть господа бога, перед яким грішив, а потім замолював гріхи навіть у недобудованій церкві після найбільшого гріха з Шуйцею, після тої незабутньої світлості, що лилася з її молодого тіла.

Тим часом стали надходити відповіді на його грамоти. Найперше від Судислава. Прислав бересту з видряпаними костяним писалом кривулями: «Роби, як знаєш. Судислав». Молодий ще.

Проти отця йти боявся, але й старшому братові супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав на заваді.

Від Брячислава з Полоцька теж надійшла береста, хоч і сам би міг прибути до дядька, все ж таки одна кров струміла в їхніх жилах, і образу на діда свого Володимира мав би успадкувати ще від батька, який знав найліпше всі муки матері своєї Рогніди. Але цей вилупок, відаючи добре, що Ярославові нині не до нього, не тільки не прибув на поклик, а ще й поглумився, надряпавши в грамотці відмовок закрутистих і хитрих. Таке щось: «А се ми, полочани, всі добрії люди і малі не сміємо…» Мовляв, хай старші тузяються, а ми, малі, подивимось, чи можна там буде щось усмикнути та вскубнути. Ярослав потоптав ту грамоту, довго кипів у той день, але, врешті, вгамувався в молитві, бо й що б помогло йому гнівання. Зрозумів тільки, що затія його провалилася: як виявив він непокору до батька сам-один, то, мабуть, так і судилося вже йти самому до кінця, а який він буде, той кінець, покаже час та ще його вміння й зусилля.

Від Бориса й Гліба вже й не чекав тепер нічого, навіть відмови, бо й далеко до них та від них, окрім того, обидва любі завжди були Володимирові-князю найперше, знали про це, тож сподівалися по смерті батьковій у заповіті мати собі найліпший приділ, так ніби воно коли діялося по заповіту, а не по тому, хто яку має силу!

Сам вигадав спілку з північними братами, сам же й оганьбився. Вже ліпше було б повести перемови з Святополком. Той хоч ображений Володимиром, в нього всі причини постати проти великого князя. Але Святополк сидить десь у Вишгороді в порубі, сам Володимир пильнує тепер, щоб не вискочив цей Ярополків син, якого немовлям пригрів, залічив до синів своїх, виростив, одружив з дочкою Болеслава Польського, дав князівство Туровське. Та, видно, Ярополк мстився й з могили. А може, то сам Святополк в гордині духа намірився відібрати стіл київський не тільки в рідних синів Володимирових, вважаючи себе найстаршим, але й у самого великого князя, бо відчув за собою силу свого польського тестя? А ще: був, видно, ображений на Володимира, бо той довго тримав Святополка закладником своїм у печенігів, не знати, скільки й натерпівся там Святополк, але нікому нічого не казав, як повернувся з печенізького степу до Києва, тільки поблискував хижо своїми окаянними чорними очима, що стали мовби ще чорнішими. Хоч вважався найстаршим сином Володимировим, князівство приділено йому було найпізніше, та й те — на узбіччі, пісна пінська земля, самі болота, ніхто й не відав, чи там люди є, а ще сміялися, що коли й живуть там люди, то все дрібненькі та головаті. Однак Святополк не гайнував часу, миттю зговорився з великим своїм сусідом — королем польським Болеславом,— і той видав за нього свою наймолодшу доньку від Емнільди, останньої своєї жони.

Дівча мало заледве що шістнадцять літ, було тоненьке й біленьке, шкода й мовити, що то вже був за шлюб, але шлюби між можновладними зумовлюються лише державними інтересами й намірами, про почуття не дбає ніхто, не питав ніхто й про згоду чи незгоду тієї майже дитини, хоч шістнадцять літ для дівчини вважалися віком дозрілим. Дочка Болеслава прислана була з капеланом-єпископом католицьким Рейнберном, який одразу взявся переводити пінчан і туровців у свою латинську віру, що не могло сподобатися в Києві, а ще розгнівався Великий князь Володимир на Святополка за те, що одружився тихцем, не спитавши батьківського благословення, може, й уклав якусь таємну угоду з Болеславом — хто ж то знав?

Можна було б належно покарати неслухняного сина, пішовши на нього військом, але добре відав Київський князь, що Святополк тому й вибрав собі жону в поблизькій державі, щоб мати змогу ховатися в тестя на випадок небезпеки. Тому Володимир удався до хитрощів. Передав через посланих вельможних своє благословення непутящому синові й запросив його з молодою жоною на гостювання до Києва. Маючи над собою могутній захисток Болеславів, Святополк подався до Києва, єпископ Рейнберн теж поїхав разом з своєю духовною дщер’ю, певно, сподіваючись і в стольному городі продовжити своє богоспасенне діло на користь найсвятішого папи римського, надто ж беручи до уваги, що чотири роки тому католицький єпископ Бруно, посланець германського імператора, був у князя Володимира і мав од нього сприяння в своїх замірах і справах. Однак усі вони помилилися. Князь Володимир не допустив їх і до Києва, ще по путі затримано їх коло Вишгорода і кинуто до порубу всіх: Святополка, його молоду жону й Рейнберна. Кожному приділено сидіти в самотині або, як звідомляв єпископ через вірних людей, підісланих до нього Святополком, «In custodia singularis».

Довідавшись про такий негідний вчинок Володимирів, Болеслав пішов війною на Русь, а на підмогу взяв з собою печенізьку орду, бо печеніги, мабуть, мали до Святополка прихильність, ніхто не знав, що він робив там серед них, будучи закладником, звичаї тих людей таємничі й недоступні до спізнання, вивідників у своєму стані вони відразу викривають і карають смертю, дикі й жорстокі в своїй поведінці, але, видно, прихиляються серцем до того, хто зуміє вподобатися їм, Святополк на такі справи був мастак, бо мав у собі кров руського князя і красуні грекині, від змішаної ж крові народжуються завжди або ж великі люди, або ж тяжкі негідники.

Болеслав захопив кілька червенських городів, та тут у його таборі сталися нелади: поляни пересварилися з печенігами, не поділивши здобич, тоді король звелів тайкома, вночі, перебити печенігів — своїх союзників,— що й було зроблено, а на той час наспіли посли від князя Володимира, які пропонували Болеславові мир; король забув і про дочку, й про зятя, згодився на умови, поставлені Київським князем, відвернув своє військо, а Святополк зі своїми так само сидів у Вишгороді, тільки що його та дружину піднято було з поруба й замкнено в горницях, пильнованих невсипучою сторожею. Рейнберна ж, як найбільш небезпечного, тримано й далі в порубі, де він незабаром за старощами своїми й неміччю переселився до отця небесного, який ніколи не помиляється, приймаючи до себе синів своїх.

У Ярослава майже все повторювалося так само, як у подіях з Святополком. Тільки що він спершу виявив непокору до батька, а вже згодом вирішив одружитися на доньці сусіднього владці. Та й до Києва якщо й збирався йти, то не на поклін до батька, а на битву, яка б вирішила, кому з них правити далі своєю землею — Великому князеві Володимиру чи синові його, перелік достоїнств якого тримав би задовго.

Може, й не пробував поєднатися з Святополком, вважаючи, що перевищує його у всьому, не хотів мати суперника, молодших же братів намагався поставити собі під руку — не так для підмоги самому собі, як для людського ока.

Бач, не вийшло.

Новгород уже виставляв князеві своїх воїнів. Кожен кінець готував тисячу воїнів. Слали воїнів і волості — піших, бідних, озброєних дрюччям, саморобними луками. В Новгороді ставало тісно, гамірно, воїни прибували й прибували. Таке військо в городі товктися довго не могло, воно не повинне стояти на місці.

Ярослав звелів вислати частину людей для направи волоків, попсованих за зиму й весну, мостити мости й класти шляхи, сам би вже мав виступити з Новгорода, та мав ждати Коснятина, чи той привезе йому жону, чи не привезе — однаково.

Діждався гостя й зовсім негаданого. Прибув до нього з жменькою людей брат Гліб із Мурома. Був ще геть юний, не відростив навіть бороди, лик мав ніжний і довгастий, як на ромейських іконах, були в нього ніжні, неначе в діви, очі, а голос мав дзвінкий і дужий.

І ось тут події почали намножуватися.

Поки Гліб мився в баньці, а потім вони разом з Ярославом відстояли обідню в княжій церкві, бо Гліб не поступався старшому братові в богомільності, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про це Ярославові ще в церкві, князь відігнав його геть, брати разом вийшли до палат, старший провів молодшого до приділених йому горниць, запросив на вечір до братської трапези, а вже тільки по тому без поквапу, хоч у самого все горіло всередині, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути від Коснятина, бо й скільки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити воїна або й пишного боярина, а стрів його невисокий обідранець, з світлою кільчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й побитими вже трохи гуслями в руках, аж Ярослав відступив од нього.

— Ти що? — спитав.— Каліка перехожий?

— З гусельним дзвоном та піснею скрізь пройдеш незачеплений,— відповів той голосом молодим і дзвінким, мов у брата Бориса.— Маю до тебе грамотку, князю.

— Од кого ж? — насупився Ярослав.

— Сестра твоя Предслава звеліла кланятися.

— Сестра? З Києва-града? Іди за мною!

Повів його до гридниці, посадив на лавку, налив у срібний ковш меду.

— Пий!

Того не треба було просити двічі. Вмочив бороду й вуса в густий мед, смакував довго й зі знанням.

— Довголітен будь, князю.

— Грамота де?

Посланець сягнув рукою за пазуху, дістав звідти згорток, видобув з нього скручений в трубку пергамен.

Грамотка від Предслави була скупа: «Отець наш, Великий князь Володимир, упав у недуг кріпок, але покладаємося на Бога, що видужає, завдяки сльозам і молитвам з багатьох сторін. Молися й ти, коханий брате мій…»

Ярослав згорнув грамотку. Не так вразила його звістка про хворощі батькові, як заболіло серце за сестру. Два літа тому, коли цей розпусник Болеслав ішов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще перед Володимиром доконечну умову, щоб видав той за нього доньку свою Предславу. Дяка отцеві, що не пристав він на зальоти цього старого й негідного бабія, бо страшно було й подумати, щоб їхня єдина сестра, їхня красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! Серед усіх дітей Рогнідиних Предслава вирізнялася незвичайною вродою, була мовби не з їхнього гнізда, не схожа була ні на батька, ні на матір, а вже між нею й братами то ніхто б не постеріг жодної рисочки однакової. Мстислав — великий, чорний, булькатий, мов гречин; Ізяслав був слабий, хворобливий, золотушний, зжовклий з самого малку; Ярослав — з грубим обличчям, сердитими очима. Вона ж уся — лагідь, вся — просвітленість, вся — ніжність, тільки й було в ній темнощів, що нелюбов до батька, передана матір’ю Рогнідою так само, як і всім синам, однак ось тепер, коли Володимир впав у хворощі, донька пересилила ворожнечу, і молить за нього перед богом, і шле мовби докір братові коханому, який, може, багато в чому спричинився до стану батькового.

Але грамотка Предславина й доречною стала для розмови з Глібом, яка розпочалася за трапезою і яку повів не Ярослав, як він сам того сподівався, а Гліб.

Першим заговорив Ярослав, але далі довелося йому тільки виправдовуватися перед молодшим братом, який відразу перебрав розмову до своїх рук і вже не випускав до кінця і завершив теж на свою користь, бо на своєму боці почував силу й справедливість.

— Чи одержав, брате, мою грамоту? — спитав Ярослав після першого випитого на повітання ковша.

— Негоже чиниш, брате,— намагаючись надати суворості ламкому своєму голосові, сказав Гліб.— Завернув я до тебе, щоб сказати не від самого себе, а й від брата нашого Бориса, бо мався б їхати через Брянські ліси, па Брянськ, Карачев, Чернігів просто до Києва, як поїхав туди Борис, покликаний отцем нашим Володимиром. Але просив і Борис, та й я кажу тобі: тяжку провину вчинив ти, виявивши непокору Великому князеві. Ніхто не виступить разом з тобою, всі брати збираються в отця нашого. Поки не пізно — впокорися, Ярославе.

— Вже пізно,— сказав похмуро Ярослав,— та й отець сам звелів мости мостити й путі правити, щоб іти на мене військом. Не я перший.

— Ти відмовився сплатити дань.

— А треба було спитати, чом відмовився. Може, недорід, може, мор пройшов по землі Новгородській. А він нічого не питає, сидить у Києві, роздуває черево, розсилає куноємців по всій землі, гребе золото, а потім розкидає його навсібіч, як полову. Та й нащо це?

— Тільки в негідному серці могли зародитися такі нечестиві думки про рідного батька свого,— підвівся, не докінчивши трапези, Гліб.— Як знаєш, брате, а тільки гірко мені чути від тебе такі слова. Ти ж бо книжну мудрість вивчив, перевищив усіх нас знайомством з різними науками.

Ярослав хотів крикнути: «Тому ж і повстав проти князя Київського, бо я там маю сидіти, тільки я — і ніхто більше!», але змовчав, насуплено стежив за гнучким і вродливим князем Глібом, який ще сподівався на вдале завершення свого посольства, не йшов одразу з трапезної, звертався до старшого брата з останніми вмовляннями.

— Важко опиратися бурхливому потокові, — сказав Гліб,— а ще важче — потужному чоловікові, як наш отець. Пам’ятай, брате, що покопані рідко або й ніколи не добиваються прощення. Покайся, поки не пізно.

— Пізно вже,— повторив Ярослав.— І там, і тут зготовлені війська. Опріч того, князь Володимир у тяжких хворощах. Може, поки ми тут бесідуємо, й розпрощався з світом сим.

— О горе нам! — затулив руками обличчя Гліб і швидко вийшов з трапезної.

Ярослав пішов за ним, хотів спитати, чи довго прогостює, але той ішов надто швидко, гнатися ж за ним старшому братові не личило. Звелів тільки: якщо молодий князь захоче вдосвіта від’їздити, то не відчиняти йому воріт. Хай ще побуде тут день чи й два. Якось легше воно, коли бодай один брат, навіть незгодний з тобою, все ж тут, і люди бачать і знають, і вже в них веселіше на душі.

Гліб, неначе вгадавши думки старшого брата, лишився без примусу, може, сподівався, що вдасться йому намовити Ярослава до покори, цілий день молився він ревно в церкві, а Ярослав тим часом їздив по Новгороду, оглядав, може, востаннє, все наготовлене до війни проти батька і лютився незмірно на Коснятина, що так довго бариться за морем.

І мовби вичарував тою злістю своєю прибуття Коснятинове, та ще й прибуття щасливе!

Князь був на торговищі, скаржились-бо йому новгородці, що купці захожі луплять по три шкури за все, і вже за кадь жита правлять по п’ять гривен, а віз ріпи — нечуване діло! — продають за гривну, хоч що таке — ріпа? Вода! Вже бували випадки, що чорний люд громив багаті двори й купецькі заїзди, розповзалися лихі чутки, з’явилися знамення, які віщували лихо. Так, хтось бачив після перших півнів зникому, летючу світлість на небі в тій стороні, де лежить Київ, а ще були такі, хто спостерігав на небі три сонця, три місяці, також зорі, що взаємно знищувалися.

Ярослав велів одправляти молебні в храмі Софії, та знав ще й те, що самі молебні не поможуть, бо поганства в Новгороді було набагато більше, ніж християн, та й не самими молитвами живе чоловік, треба йому й жита, треба й одежини. Тож сам їздив по торговищу, супроводжуваний тисяцькими й своїми варягами, чинив скорий суд і розправу над хапугами й здирцями і хоч ламав тим право новгородське, яке забороняло князеві самочинні суди в самому городі, але з огляду на стан військовий роблено для Ярослава поступку, та й треба визнати, що суди Ярославові були справедливі, бо керувався він єдиною хіттю: бодай трохи довести до втихомирення в збуреному, голодному, набитому військом, стягненим з волостей, городі.

І ось тут, на торговищі, знайшли Ярослава нарочиті, які стерегли підходи по Волхову, прискакали кінно, в кілька голосів одразу закричали ще здаля, порушуючи звичай і порядок: «Князю, пливуть лодьг!»

Так і став Ярослав на головному вимолі, вдягнений у просту полотняну одіж, ще не зігнавши з обличчя втоми й турбот щоденних, княжого тільки й було на ньому, що багатий пояс з коштовною зброєю та ще чоботи м’якого тіму, зелені, шиті жовтим шовком, бо любив князь вигідну обувку.

А по Волхову, обминаючи острови, плив корабель — паруси шовкові, чардак муравлеиий, сходні золоті, за кораблем довгі варязькі лодьї числом чотири і кілька стругів новгородських. Королівський штандар майорів на кораблеці — жовте з синім, і на вимолі теж стало знамено Ярославове — архангел Гавриїл на блакитному тлі, а воєвода Будий, який знав звичай, вже розпорядився заквітчати пристань зеленим гіллям, приготувати жито, щоб посипати його під ноги королівні чужоземній, прийшлій княгині їхній, а також привезти з княжих комір хутра, щоб пройшла по них невіста, бо завжди повинна м’яко ходити по цій землі.

Так і зроблено. Ярослав зсів з коня й стояв, трохи розставивши ноги, наче боявся, що повернеться давня хвороба і не втримається він, упаде, з кораблеця дзвеніла зброєю невелика, але до лиха загрозлива варязька дружина, потім показалася й невіста: висока, русява, чистолиця, одягнена в довгі дорогі шати, блакитні й жовті, як королівське знамено в неї над головою, коло невісти виріс пишний і усміхнений Коснятин, повів її до сходнів, притримуючи край її одягу, а з другого боку, так само тримаючи за край довгого невістиного вбрання, важко ступав високий варяг, видно, ватажок дружини, вони звели Інгігерду на вимол, стали перед Ярославом, який і досі стояв, розставивши для певності ноги й нерішуче покліпуючи очима, Коснятин вклонився князеві, прокричав гучно-соковитим своїм голосом:

— Сама донька Олафа, конунга свейського Інгігерда перед тобою, княже!

— Вітаю тебе, Інгігердо, на землі Руській,— сказав Ярослав по-варязьки і ступив назустріч своїй невісті, вимушений був дивитися на неї трохи вгору, бо був нижчий за Інгігерду; її це, видно, потішило трохи, вона всміхнулася самими устами, які мала, відразу помітив це Ярослав, досить виразні й гарні, але очі їй не зворухнулися, були пронизливо-прозорі, мов холодна зимова вода, очі не всміхнулися, не потепліли, і нічого не відповіла вона, так що довелося князеві сказати й зовсім уже прості слова:

— Здорова будь, Інгігердо!

— Здоров будь, княже,— відповіла вона голосом глибоким і гарним і знов усміхнулася, тепер ніби й очима, але й могло показатися князеві, бо вже далі йому не дали більше придивлятися до невісти, з кораблеця посунуло посольство шведське; вклонялися, щось там гомоніли, несли якісь дари, а з другого боку вмить виповнилося все довкола роззявами, яким тільки й дай, аби видовисько, та ще таке, якого в Новгороді, здається, й не бачено ніколи. Ярослав подав руку невісті й повів її до повозу, вже наготовленого Будиєм, під ноги їм сипано жито, кидано зелене гілля, вистилано дошки вимолу бобрами, чорними кунами, білими горностаями. Інгігерда високо піднімала ноги, їй незвично було ступати по такому багатству; королі шведські, хоч і розсилали в усі кінці світу своїх здобичників-варягів, самі великими багатствами похвалитися не могли, в Упсальському замку, в голих кам’яних палатах, гуляв вітер, найбільше дбано про зброю; щоб удосталь, та добра, та нагострена гаразд,— життя ж було просте й невибагливе, їли з дерев’яного посуду, в найміцніші морози спали в нетоплених опочивальнях, тільки для дітей перед сном зігрівано постіль, засовуваними під ковдри мідними тазами, повними розжареного вугілля, навіть — соромно сказати! — виходку путящого не мали в замку, була тільки коло самої королівської опочивальні нагорі дучка, до якої бігали малі й дорослі, все те летіло з високої височини понад кам’яним муром униз, у двір, а вранці приходив туди служка, підбирав на лопату і жбурляв королівські «добра» в озеро.

Та Ярослав ще не знав про це, для нього Інгігерда була передовсім королівською дочкою; певно, пишалася вона в душі цим, гордувала Ярославом. Бо й хто він є? Невідомий князько якогось там руського города? Згадував про свого брата Всеволода, теж Рогнідиного сина (які ж вони всі неоднакові вийшли од одної матері й одного батька!), якого Великий князь послав у шістнадцять літ княжити у Володимир на Волині, а той, прочувши про незвичайну красу Сігріди, вдови щойно вмерлого Еріка Шведського, кинув усе й подався в Скандінавію добиватися руки тої неземної красуні. Що він думав тоді? Звідки в ньому пробудилася така дика кров? Може, від батька, який стягав для себе жіноцтво з усього світу (але ж сам не мчав до них, а вмів зробити так, щоб добути собі нову жінку, не кивнувши й пальцем)? Найдивніше ж, що Всеволод виявився не самотній у своїй сліпій пристрасті до жінки, якої ніколи не бачив. З другого кінця світу прискакав до Сігріди Гаральд, король гренландський, муж твердий і грізний, не рівня тонкостанному юнакові Всеволоду. Заходилося на те, що до тої Сігріди, мов до оспіваної давнім поетом Пенелопи, зберуться женихи з усіх усюд, тільки що не знайдеться на них Одіссея, воскреслого з своїх смертей і мандрів, жорстокого в своїй помсті за зневагу до його дому і жони. Ерік Шведський не міг зрівнятися з Одіссеем, не повернувся зі своєї вічної плавби по ріках і морях того світу, зате ж його Сігріда виявилася куди твердішою за Пенелопу. Всадовивши своїх залицяльників за учту, заливши їх медом і вином по самі очі, звеліла вона замкнути їх і власноручно підпалила палату. Навіть як на ті часи, вчинок Сігріди видавався страхітливим, і прозвано її «сторрада» — тобто вбивця. І хоч варязькі воїни й рознесли повсюди пісні про красуню Сігріду і про горду вроду північних дів, але після випадку з Гаральдом і Всеволодом щось не чутно було охочих шукати собі за холодним варязьким морем невіст. Здається, він, Ярослав, був першим після свого нещасного брата, і це могло свідчити або ж про його відвагу, або, що гірше, про таку саму легковажність, як і в брата Всеволода.

Поки допровадив Інгігерду, вона, видно, трохи збентежена сотнями цікавих, які, не в звичай холодних скандінавів, проштовхувалися одне поперед одного, аби бодай оком кинути на заморську діву, приголомшена першою пишнотою отих небачено багатих хутр, промовила кілька слів по-слов’янськи, чим якось відразу розігнала Ярославові тужні спогади про Всеволода; і вже князеві не видавався таким відчайдушним його вчинок, чомусь подумав він, що все йде якнайліпше, лихі знаки віщують нещастя не йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що здійснюється, варто йому лиш простягнути руку — і все в неї вкладається: зібране військо, прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невіста, хоч уже й пообіцяно її перед тим королеві норвезькому, і навіть Шуйця, попри всю її дикість і непокірність, впокорилася йому, і має тепер він…

Супроводжував разом з Коснятином, послами й дружиною Інгігерду до відведених їй покоїв, потім приймав послів, рядився з ними; виговорено в нього віно для Інгігерди — Ладогу з околицями, волості й села з присілками і лов на звіра і рибу цінну; довірені невістині одержали грамоту пергаменну з золотою княжою печаттю, що для них було навдивовижу, коли ж ще поставлено за умову взяти до Інгігерди в прислугу прибулу з нею дружину на чолі з Рогволодом, то й тут не став противитися князь, бо на руку йому було й це: дружина згодиться в його поході, — а там видно буде, там Інгігерда стане княгинею, його жоною, а жона да послухається у всьому чоловіка свого.

Коли ж відправлено послів і зговорено за вінчання в церкві і весілля без прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено:

— Довго їздив.

— Зате добре привіз,— смачно поцмакав своїми ласими губами посадник.

— Не давав вістей з походу.

— Квапилися швидше за всіх вісників.

— Невіста мовби й не по мені. Висока задуже.

— Від високих жінок — вродливі діти,— засміявся Коснятин.

— Мовить вона трохи по-слов’янському. Дорогою навчив?

— Мати в неї слов’янка. Князя ободритів донька.

— Як їхала сюди? З охотою чи примушена?

— Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списі, священний кінь їх також показав, що ждуть тебе великі діла й справи.

— Не вір поганським звичаям,— пробурмотів Ярослав.

— Олаф хрещений, але зберіг усе від діда-прадіда. Про тебе ж мова розходиться по світі…

— Чи не через тебе?

— Знаєш же, князю, як люблю тебе.

— Готуй весілля,— злагіднів Ярослав,— бо вже в похід треба.

— Весілля зробимо за нашим новгородським звичаєм. Князівське.

— Брат мій тут, Гліб,— сказав невесело Ярослав.

— З тобою йде?

— Ні, супроти.

— Чого ж сидить коло тебе?

— Заїхав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогодні? завтра вирушає на Київ. Я вже послав заготувати йому кораблець на Смядині коло Дніпра.

— І на весіллі не буде?

— Не хоче. Каже, що не було князів своїх у Новгороді, а в мене, мовляв, батьківського благословення немає на шлюб, то яке ж весілля, княже?

— Вгадав він: справді не було ще князів тільки новгородських, і ти в скорім часі будеш Великим Київським! — вигукнув Коснятин.

— Гріх так мовити.

— Хоч гріх, та свята правда!

— Як усе обійдеться, то лишу тебе князем у Новгороді, — сказав, підводячись, Ярослав,— бо рід у нас з тобою один через батька мого і твого та мою бабу Малушу, сестру твого батька Добрині.

Коснятин став на коліна, знайшов руку Ярославову, поцілував.

— Служитиму тобі вірою й правдою.

— Встань,— невдоволено промовив Ярослав,— негоже так. Одної крові ми. А справа велика великого розуму вимагає, а не цілувань і поклонів. Кланятися тільки господу треба, як Соломон, та просити мудрості в нього всечасно. Іди.

Того ж вечора прийшов прощатися Гліб. Не було довгої мови. Розлучилися брати не по-братськи, кожен був задивлений тільки в своє, стали-бо вони на такому рубежі, де люди або йдуть навстріч одне одному, або розходяться в різні боки, і нема такої сили на світі, що могла б їх з’єднати.

Вдосвіта Гліб виїхав, ще темрява стояла надворі, накрапав холоднуватий, мовби привезений північною невістою, дощик, Ярослав молився в церкві й подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навіть не прийшов уклонитися богові. Чи тільки тому, що боявся ще раз зустрітися з братом-відступником, яким вважав Ярослава? Та хай.

А Коснятин уже ладнав весілля по княжому чину, як його розумів новгородський посадник. Поставлено коло самого Волхова на Торговій стороні, де княжий двір, довгий-предовгий стіл, такий довгий, що губився його другий кінець, а вже хто там сидів, що говорив — не видно й не чутно було з чільного місця, де посаджено молодого й молоду. З боку молодої — посли королівські й Рогволод з дружиною, з руки Ярославової — Коснятин за посадженого батька, тисяцькі й старости новгородські, дружина, боляри зі своїми пухкозадими жонами, виряджені в важкі багаті вбрання, далі купці свої і приїжджі, ще далі — ремісничий люд, з багатших, хто міг вклонитися князеві дарунком на одруження, а дарунків було безліч; дарувалося так, щоб по одну руку — княгині, а по другу — князеві, складано хутра й прикраси, золото й срібло; Коснятин підніс Ярославові багато здоблену, в золотому окладі біблію грецьку, між пергаменними листами виднілася закладка з перегородчатої емалі, а на закладці — Юрій-змієборець, святий, на честь якого названо Ярослава: дарунки везли від столу возами в той час, як убогим і жебракам від княжих щедрот роздаровувано милостиню, яку Ярослав звелів роздавати, як тільки вийдуть вони з храму по вінчанню і аж поки всядуться за стіл і піднесуть перші кубки за здоров’я молодої княгині, за його здоров’я, за землю Руську.

Подавано вина фрязькі й меди настояні, а з наїдків були гуси, поросята печені, солонина, ковбаси-задимлянки, баранячі стегна й реберця, осетри й коропи, зайці в чорнім соку й засмажені на жару оленячі туші, лебеді чорні й білі на срібних підносах, а для князя й княгині привезено для такої нагоди з південних країв царського птаха павича, засмаженого ціляком, оздобленого небаченої краси пір’ям, птаха, м’ясо якого не гниє й не псується, а триває вічно, і хто їстиме його, теж матиме вічне життя, й багатство, і красу, і щастя.

За спинами в запрошених до весільної учти, з обох боків столу, не наближаючись дуже, щоб не заважати урочистості, але й не задалеко, бо тоді б зникло відчуття з’єднаності між усіма, стояв новгородський люд, стояв двома стінами, рухливими й веселими, там була штовханина, тиск, зойки, писки, невидима боротьба за ліпші місця, дужчі пхалися наперед, слабші намагалися й собі пробитися за ними; з сірого новгородського неба сіялася холодна мжичка, та ніхто не зважав па негоду, кожен вирядився в що мав нового й святкового, в розпаленості натовпу мжичка, власне, й не помічалася, ті, що сиділи непорушно за столом, мали б страждати більше, треба було простягати руки за кубками, щоб пити за здоров’я та за благополуччя, та за шматками м’яса, горами наваленого посеред столу, руки їм лисніли не так від жиру, як од дощику, на бородах теж сріблився водяний пил, а ті, що стояли позаду, могли принаймні ховати руки за пазуху чи до кишень, а вже бородами трясли досхочу, бо тільки й діла їм було, що штовхатися весело та супроводжувати кожну здравицю розкотистим, могутнім гоготінням: «Го-го-го!» Так навчив Коснятин кричати кільканадцять заводіяк, а відомо, що натовп легко підхоплює те, що йому непомітно підкрикують у саме вухо.

Отак воно й почалося та й ішло мало не цілий день.

— За здоров’я княгині найсвітлішої! Будьмо!

— Го-го-го!

— Хай славиться наш добрий князь Ярослав! Будьмо!

— Го-го-го!

— За побіди наші прийдешні й сущі! Будьмо!

— Го-го-го!

— За вольниці новгородські! Будьмо!

— Го-го-го!

— Земля наша хай не оскудіває! Будьмо!

— Го-го-го!

— Народе новгородський, розростайся й міцній! БудьмоІ

— Го-го-гоІ

— За віру християнську! Будьмо!

— Го-го-гоІ

— Возлюбимо, братіє, один одного! Будьмо!

— Го-го-го!

— Молодим гірко-о-о!

— Го-го-го!

— Гірко-о-о!

Князь і княгиня підводилися, цілувалися перед усіма, не було в тому поцілункові ніякого смаку, не розпалювало Ярослава і випите за день, а княгиня теж сиділа з своїми прозоро-холодними очима, чужа й незворушна, тільки бралися плямами її білі щоки чи то від сеї обтяжливої учти, чи то від вселюддя, до якого, мабуть, не звикла в своїй північній стороні. А Ярослав хоч і поцінував про себе належно вигадку Коснятинову з оцим безмежним столом, за яким вмістилося пів-Новгорода, й з оцими крикунами, що підганяли учту своїми гуками, та водночас і виразно бачив: не виходить у нього так, як то виходило воно завжди у князя Володимира в Києві. Передовсім той би ніколи не покладався на чиюсь вигадку чи лад, а сам би велів, що робити і як, знав-бо добре: всі невдалі справи, хоч причетний князь до них чи ні, б’ють, зрештою, по князеві, лягають на нього провиною і збитком. І вже аби князь Володимир затіяв таке учтування і накликав стільки люду (а в нього бувало й більше, це знав і Ярослав, та й Коснятинові було відомо, тому, видно, й спробував чимось наблизити Новгород у своїх звичаях до Києва), то не сів би за стіл так, щоб обабіч стояли натовпи. Звелів би настругати столів для всіх, і всім би давано їдво й питво, і було б таке веселе й невтримне учтування, та вихваляння, та молодецтво, що на кінець дня забували вже, хто смерд, а хто боярин, хто воєвода, а хто дружинник, і сам князь оточений був то одними, то другими, то воїнами, то гультіпаками, то жонами своїми та чужими, яких уподобав, на яких накинув оком, може, щойно.

А тут — цей холодний заздрісний крик поставлених за для пихи чорних людей, оцей смутний дощик, та ще й чужа, неприступна в своїй гордині жінка, що стала ніби княгинею, його жоною, але хто й зна, чи стала, бо не помічає на ній Ярослав ніяких прослідів, що вподобала вона своє нове становище.

Гуляння тривало ще й при світлі смолоскипів, бо не годилося відправляти людей за сонця, варено й печено всього стільки, що учта мала тривати, може, й тиждень, найбільшим ненажерам і питухам коло того столу (а чи під столом) належалося й ніч заночувати, але хтось там пам’ятав і про найголовніше, про князя й княгиню, і, коли темнощі зсунулися вже зовсім щільно навколо столу і крики натовпів долинали мовби з-за чорного кола ночі, подано просто перед стіл новгородські розлогі сани, застелені м’яким перським килимом, запряжені четвериком білих коней, в багатій збруї, заквітчаних зелом і квітами, і сам Коснятин вихопив у візничого рипучі віжки, поцяцьковані срібними наклішками, розвернув сани хвацько, аж полетіли кім’яхи грязі увсібіч, і запросив молодих сідати.

І як тільки князь довів княгиню до саней і вона злягла на килим, бо сісти там було ніяк, а Ярослав притулився до неї, Коснятин відпустив віжки, і коні рвонули з місця так, що важкотілому посадникові довелося відразу вдаряти тюпака,— тут обидві невидимі вже майже стіни люду розруйнувалися, розсипалися, з двох боків рухнули на сани, змішалися навколо них з криком, вереском, гійканням, диким реготом; над князем і княгинею нависали й миттю щезали довгі бороди, зіпали на них з нерозбірливими криками чорні роти, горіли цікаві очі, одні штурлялися поміж собою, інших жбурляли просто на сани, ще інші намагалися вломити з саней хоч тріску, ще хтось догадався відкабетовувати добренні кавалки коштовного килима, хтось пробував палити килим палахкотючою тріскою; Коснятин насилу пробивався крізь юрмовище, коні, пирхаючи й мотаючи головами, тягли сани поволі, бо перед ними роїлося від чорних розмаханих постатей, вже посадник шкодував, що не постановив на путі князевій дружину двома рядами, зате Ярославові хоч тепер сподобалося те, як поверталося його весілля, радий він був, що люд зламав ту заборонну незриму межу, яка відділяла його від князя; відчував Ярослав: ото тепер йому тільки й сили, що в отих ошалілих, звихрених, засліплених дурною цікавістю людях, гарно було відчувати, як лякається холодна королівна цих забіяк, горнучись йому до боку, шукаючи в нього прихистку.

І вже на княжім дворі по-юнацькому зіскочив з саней, збадьорено змахнув, майже дружньо, безладному своєму супроводові, отій людській звированості, яка вже виповнила й увесь двір, легко зістрибнув з саней, взяв княгиню на руки, і хоч була велика й незручна в ноші, але проніс її трохи, пробиваючись крізь юрмовище, а княжі люди розкрикували перед ним дорогу ширшу й ширшу, аж поки все-таки наведено якийсь лад і утворився вільний прохід до ганку княжих палат; тоді Ярослав поставив жону на землю, мовби велику дерев’яну ляльку, мовчки подала Інгігерда йому руку, і він повів її на перші покладини, бо тільки тілесно доповнений шлюб може вважатися звершеним.

А білі коні з саньми зникли десь так само непомітно, як і посадник Коснятин, та Ярославові не було тепер ні до чого діла, лишався він наодинці з молодою жоною, вперше в житті око в око, рука в руку, і світ замкнувся між ними обома, не існувало більше нічого, все зникло, все забулося, палахкотіли в притемненій ложниці свічки, а їм здавалося, що тільки вони обоє палахкотять і згорають на вогні, який палить людину, поки вона й живе, дає їй найбільшу снагу і водночас відділяє її непрохідною стіною от усього довколишнього.

Так і Ярослав на якийсь час відділився від справ цілого світу і не міг бодай краєм серця відчути, що, може, саме тієї ночі, в далекій далечі, коло Києва на Берестах, вирушав у останню путь його батько — Великий князь Володимир.

Берести стояли вже тоді, коли Києва ще й мало було, вабили тихістю й спокоєм, і князь Володимир так полюбив їх, що звелів вибудувати собі двір у Берестах ще ліпший, аніж у самому Києві. Відпочивав там по ловах у Звіринці, тримав найулюбленіших підложниць також на Берестах, коли ж занедужав, зібравшись іти на непокірливого сина Ярослава, теж заліг у своїх палатах берестових, сподіваючись на скоре видужання, але вже й не підвівся, померши від кольок в боку або ж від божого гніву. Люди рідко заживали тоді за шістдесят літ, однаково великому князеві вже недовго б довелося топтати ряст, але багато в чому пришвидшили князеву смерть події явні й тайні. Бо якщо син Ярослав одкрито йшов на батька, то інший син — Святополк, ще й досі перебуваючи в ув’язненні в Вишгородській кріпостиці, знов задумав справу ще лихішу, ніж князь Новгородський. Через вірних людей сповістив Святополк печенігів про те, що князь Володимир виступає з військом проти Новгорода, і покликав їх ударити на Київ, коли покине його князь з своєю дружиною… А щоб не проходити через кріпостиці, поставлені Володимиром по Росі, мали печеніги переправитися десь аж коло Переволочни через Дніпро, пройти Залозним шляхом і підступити до Києва з лівого берега, звідки їх ніхто ніколи й не ждатиме. Так- воно й сталося, та тільки хворощі Володимирові зруйнували всі Святополкові наміри, знов посилав він своїх вірних людей до печенізького хана, попереджуючи його, щоб зупинив орду, бо й князь, і дружина, і сила-силенна війська — в Києві, і нічого, крім погрому, не здобудуть тут печеніги.

Але на той час князеві Володимиру вже донесено про те, що заворушилися печеніги, надходили вісті, що степовики сунуть по лівому березі, тоді недужий князь покликав до себе сина Бориса, який прибув з далекого Ростова, щоб стати коло батька в тяжку годину, сказав йому брати військо й виступати на Альту, щоб перепинити путь печенігам.

Борис виступив на Альту, вибрав просторе широке поле, де б міг дати битву печенігам, але вони, вчасно попереджені Святополком, знов завернули в свої степи і щезли там безслідно.

Поки ж Борис стояв з військами на Альті, Великий князь Володимир зійшов з світу.

Він лежав у великій горниці, що чотирма вікнами виходила на Дніпро. Вікна не зачинялися ні вдень, ні вночі, князь хотів ухопити в груди якомога більше свіжого дніпровського вітру, але однаково задихався щодалі дужче, горниця знесена була високо над землею над двома підклітями, в яких юрмилася придвірна челядь, варилися для князя улюблені його наїдки й напитки, наготовані завжди сиділи гусельники й скоморохи, блазні й вродливі дівчата, які самою молодістю своєю могли б повернути Володимирові здоров’я, бо часто бувало перед тим, що западав у недугу Великий князь, та досить було йому спочити поглядом на солодкому личку, як підводився знов і знов вершив свої державні діла, великі й непомітні. Але не пускав князь до себе нікого, не хотів нікого бачити, нічого не їв, тільки пив настояні меди й воду з свяченої криниці, холодну й чисту, забороняв турбувати його, ніхто не смів появлятися в горниці, поки сам князь не покличе, не подасть знаку. А знак той був — звук срібного бубонця на довгій ручці з слонової кістки. Бубонець лежав на столику коло узголів’я князевого. Дзвеніння було кволе, майже нечутне, але по той бік дверей цілодобово чергували молоді отроки, вони вчували найменший звук з княжої опочивальні, немало дивуючи своєю чутливістю дружинників, що стояли на сторожі коло тих самих дверей, але не чули нічогісінько, так ніби хтось позатикав їм вуха воском.

Та настав день, коли й отроки не змогли дочути жодного звуку з княжої горниці. Хоч як тулили вуха до товстих дубових дверей, хоч як завмирали, хоч як стримували віддих — нічого. Навіть чутно було, як дніпровський вітер влітає в одчинені вікна й, постогнуючи, виривається попід дверима з невидимих шпарин, але від князя не було ні знаку, ні звуку. Ждано цілий день і цілу ніч. Бо, може, Великий князь поборов недугу і вперше заснув спокійно й солодко і набирається сил уві сні? Коли ж і на ранок знов не доходило з опочивальні жодного слуху, тоді налякана гридь звідомила воєводу дружини, а той прикликав двох бояр з Берестів, і от вони втрьох боязко підступили до високих дубових дверей, які давно вже можна було нечутно відхилити, бо петлі змазувалися гусячим жиром, щоб не дратувати князя ні рипом, ні скрипом, але ніхто не наважувався прочинити двері бодай на палець, нічиє око не зазирнуло до великої горниці, тільки тепер троє вперше зробили це, обережно ступили до палати, і їм у лиця вдарив важкий солодкавий дух покійника.

Князь лежав мертвий. Ті троє побоялися й доторкнутися до небіжчика, хоч слід було бодай поправити його на постелі, бо лежав з перекривленою шиєю, якось незграбно звісивши голову з подушки, борода відтягала йому щелепу вниз, на вусах запеклася кривавиця. Покликано мерщій священика, а тим часом розпочалася рада: що чинити?

Князь помер без причастя, без сповіді, найгірше ж — не повідомивши про свою останню волю, не визначивши спадкоємця своєї влади. Щоправда, він кликав до себе сина Бориса і дав йому військо, щоб виступив проти печенігів, але того ще не досить, щоб проголосити Бориса Великим князем Київським, бо є брати старші за нього — є найстарший Святополк, є Мстислав, є Ярослав, який своєю сміливою відмовою впокоритися батькові уже досить відверто проголосив своє зазіхання на київський стіл.

Прикликано до Берестів київських бояр і воєвод, а тим часом вірні люди з-поміж гриді дали знати: одні — Предславі, а ще інші — Святополкові в Вишгород про кончину Великого князя, і ці звідомлення перевищили вмить все те, що народилося в тугих головах київських бояр, бо Предслава мерщій спорядила гінців з грамотою до Ярослава, закликаючи його чимдуж поспішати до Києва, а вишгородські бояри, випустивши Святополка на волю, з усіма почестями, належними тільки Великому князю, повезли його через бори до Києва, звідти до Берестів, і хоч добралися туди вже пізньої ночі, княжий син велів не відкладаючи спорядити похорон Володимира; бояри й воєводи власноручно проломили поміст у горниці, щоб приховати від смерті звичний хід, яким користувався небіжчик, загорнули тіло Великого князя в килим, спустили на віжках на землю і поклали в сани, запряжені вісьмома парами білих волів, як велів старий полянський звичай.

Так на білих волах в’їхав востаннє князь Володимир у Київ, і тої самої ночі був похований у церкві святої Богородиці в приділі святого Клемента, в мармуровій корсті, під молитви, сльози, ридання й сум усього Києва.

А ще тої самої ночі, коли повів Ярослав свою жону на перші покладини і виїхали з його двору білі коні, а десь у Києві білі полянські воли одвозили тіло його батька до місця останнього спочинку, вирушив тайкома з Новгорода великий загін вершників. Не дуже вправно трималися їздці на конях, чутно було варязьку мову; якби міг хто прислухатися, то відразу б зачув хвастощі одного з варягів своїми походеньками у жіноцтва, з чого легко б упізнав Торда-молодшого, а вже тоді виплив би з темряви й мовчазний Ульв, і забіяцький Торд-старший, який, здається, командував цією дивною виправою; варяги, хоч і почували себе певніше пішими, їхали досить швидко, хтось добрав їм усім коней однакової гнідої масті, так що ховалися вони за ніччю, і видно було, що їдуть на діло почесне.

Варяги не брали з собою в дорогу нічого обтяжливого — ні прикрас, ні майна жодного, саму тільки зброю та харчів на два переходи. Та хоч як легкома вирушили з Новгорода і гналися ніч і день за тим, за ким визначено їм було гнатися, все ж довго не вдавалося їм наспіти втікачів; вже й коні їм потомилися, вже навіть Торд-молодший умовк і схожий став своєю мовчанкою на Ульва, вже знати було, що їдуть вони по дніпровському зливиську, незабаром буде й сам Дніпро або якась з його приток; варяги гнали безжально коней: якщо вони запізняться і насад на Смядині відпливе й опиниться в Дніпрі — тоді їм доведеться повернутися назад, не звершивши дорученого, а це означає зламати своє слово, ще гірше — не отримати обіцяного, обіцяно ж було щедро.

Коли ж нарешті за негустими перелісками забачили варяги поперед себе коротку низочку вершників, поперед якої їхав на білому коні молодий князь Гліб, то вже коні варязькі насилу пересувалися, вони плуталися в густих і високих нежарах, а в князя і його супроводу коні були свіжі, мовби щойно з стайні або з випасів, ішли розмірено, гарно, і видно було, як легко й упевнено віддаляються від переслідувачів, ще й не знаючи про їхнє існування. Що ж буде, коли довідаються? Торд-старший відразу збагнув, що треба діяти вмінням, а не силою, він мовчки показав Ульвові на його лук, спинив загін, щоб дати лучникові спокійніше виділитись, сказав хрипко:

— Бий відразу в князя. На білому коні.

І чи то Ульв, змучений довгою гонитвою, не поцілив як слід, чи то не дотямкував, куди стріляти, і, вчувши останні слова Тордові про коня, в коня й виділював, стріла, послана варяговою рукою, вдарила коневі в передню ногу під самі груди, кінь спіткнувся, з усього скоку впав, а Гліб не встиг висмикнути ноги з стремен, його придавило кінським черевом, але він сам зумів вивернутися, вивільнив придушену ногу і тільки тоді відчув дикий біль у тій нозі, а коли спробував ступнути нею — вона не підкорялася. Його люди спиняли своїх коней, коні злякано витанцьовували, хропли, пряли вухами, наперед виліз з своїм конем цікавий повар, князів, якого звано Торчином, бо справді походив чи то від турків, чи то з агарян, знав лиш кілька слів по-руськи, зате готував дивні страви для княжого столу, а ще відзначався великим жонолюбством і непогамовною цікавістю. Мабуть, цікавість попхала його й тепер наперед, але сталося йому зазле, бо князь, забачивши першого спереду, гукнув:

— Подай мені коня!

Торчин під’їхав до князя, але з коня ще не злазив, бо й не зрозумів як слід, чого від нього хоче князь. Тоді Гліб смикнув його за ноги, посинілими від болю й злості губами вже не прокричав, а вишептав:

— Злазь з коня! Швидко!

Торчин ізнов не розумів.

— А я? — спитав він, побачивши нарешті стрілу в нозі Глібового коня і з острахом ждучи, може, такої самої стріли й собі межи плечі.

— Злазь! — прокричав князь і потягнувся до меча.

Тоді Торчин злетів з коня, але не на той бік, де стояв знавіснілий князь, а на протилежний, і не зліз, а просто скотився, впав, миттю схопився і пригінці побіг за дерева.

Гліб з великими труднощами заліз у сідло, махнув рукою, погнав учвал, стоячи в однім стремені, а друга нога висіла йому смертельним болем і тягарем. Біль був такий незносний, що довелося перевести коня спершу на рись, а там і зовсім — ступою. Але за той час уже від’їхали від того проклятого місця, де, видно, засіли бродники, що грабували купців, Гліба оточила його дружина, підтримували збілілого на лиці князя, тихо поїхали далі, бо саме тропа вивела їх до берега Смядині.

Дорогою ціною довелося заплатити князеві Глібу за ту прогайку. Коли він отак ступою наближався до насаду, який ждав їх з сонними гребцями коло берега, збоку, перерізаючи їм путь, полетіли між деревами темні вершники, і тільки тоді збагнув князь, що то не бродницька стріла летіла на нього, що не грабіжникам знадобився його кінь чи там щось, а послано по його голову. Знову пересиливши біль, зірвав Гліб коня до чвалу, підскочив з своїми людьми до насаду, гукнув, щоб помогли йому злізти на землю, князя підтримали під руки, повели чимшвидше на кораблець, Гліб шепотів: «Швидше, швидше, швидше». Один з дружинників мечем перерубав вірьовку, якою насад прив’язано було до прибережного чорного, з оголеним лапатим корінням в’яза, сонні гребці, прокинувшись, лаштувалися відпихатись од берега довгими важкими веслами, але тут приспіла погоня, варяги злітали з коней на скоку і стрибали в беззахисний насад з оголеними мечами, і мечі їхні блищали, мов вода, і змивали кров’ю все, що траплялося на путі, а поміж варягами закрутився княжий повар, страшний у своїй ненависті до князя, якого перед цим стільки годував і який так зрадливо кинув його посеред чужого лісу на поталу. Повар доскочив до Гліба і, перш ніж той зумів вихопити ослабілою рукою свого меча, загнав йому в груди широкого ножа. «Не дійте мене, братія моя мила і дорога, не дійте!»*86 — заплакав-закричав по-дитячому юний князь, та тут вдарили ще варяги,— Гліб упав мертвий; тоді Торчин стрибнув йому на груди й двома помахами відкабетував князеві голову.

Торд-старший взяв голову й дбайливо вклав її в шкіряний мішок, що висів у нього за плечима.

Події, надто ж лихі, мають властивість повторюватися; навіть збігаючись притому в часі. Знову ж таки, може, саме тоді, як таємничі варязькі вершники по мохах, брусничниках і нежарах гналися за князем Глібом, з Києва на Альту теж вирушили вершники, тільки що перші споряджені були без відома князя Ярослава, а других послав сам Святополк, і велено було цим останнім привезти до Києва молодого князя Бориса добровільно чи силою, живого чи мертвого, бо кличе його до себе старший брат, який сів на отній*87 стіл і вимагає покори від усіх братів молодших. То були відчайдушні вишгородські бояри Путьша, Талець, Єловит і отрок Святополків, прозваний Ляшком, бо привіз його князь од свого тестя Болеслава, хоч був той отрок невідомої крові, радше скидався на дикого степовика, мав непогамовну вдачу і відзначався дурною відчайдушністю.

І якщо варяги, вирушаючи в погоню за Глібом, не наражалися, власне, на жодну небезпеку, то посланці Святополкові їхали, може, й самі на вірну смерть, бо ж Борис стояв на Альті не сам, а з великим військом, яке ще не присягнуло Святополкові, та й невідомо, чи стане на його бік, а може, триматиме руку Борисову, бо ж усім відомо, якої шани зазнав од князя Володимира Святополк і якою довірою в батька користався Борис.

Тим часом Борис марно чекав на Альті появи печенігів. Дозори, послані далеко в степ, не виявили ніяких прослідів ворога, дійшли чутки до князя, що печеніги відвернули від Києва і никають десь довкола шляхів та переправ; князь добре відав, що військо потрібне батькові його передусім для того, щоб виступати проти непокірного Новгорода, літо вибилося в найвищу свою середину, отож настала найліпша пора для походу, але повертатися до Києва без веління князя Володимира Борис не смів, нагадувати Великому князеві про похід на Ярослава теж не міг, отож, розгублений і знетерпеливлений, стояв і далі в полі перед Альтою, днями не виходив з свого намету, ревно молився, вів благочестиві бесіди з отроком своїм угрином Григорієм, якому за тихий норов і вірну службу подарував важку шийну чепу з щирого золота; так що послані від Святополка коли під’їхали до княжого намету з княжим прапорцем і вийшов їм навстріч Григорій, то взяли його спершу за самого князя через ту гривню, і трохи навіть знітилися, попри все своє нахабство, але оговталися, як тільки Григорій уклонився їм низько, забачивши їхню дорогу одіж, і сказав, що спитає князя, чи може той прийняти посланців. Збіглися отроки, що слугували князеві, підходити стали ще й воїни; Путьша дав знак своїм людям, щоб були напоготові, а сам, ще й не званий, пішов до намету, відіпхнув Григорія, що перепинив йому путь, побрався далі, аж до князевої опочивальні. Борис, звісивши босі ноги з ложа, сидів у самій сорочці, бо мав звичку по обіді трохи передрімати, а щойно з’їв обід, спання ж самим богом присуджено полудневі: від початку спочиває опівдні і звір, і птиця, і чоловік, тепер Борис трохи невдоволено позирав на боярина, що не діждався навіть, поки князь надягне порти, та водночас намагався він і погамувати гнів, бо ж посланець, певно, був од Великого князя і приніс вісті про повернення до Києва.

Путьша ні вітався, ні дав князеві зодягтися або хоч трохи оговтатися. Приступив до самого ложа і, згори вниз позираючи на худенького, ще зовсім юного, тільки борідка почала висіватися, князя, сказав товстим басюрою:

— Отець твій помер, царство йому небесне, а в Києві сидить князь Святополк і велів тобі не гаючись їхати з нами до нього.

Князь знетямлено дивився на товсте обличчя Путьшине, видно, його вкінець приголомшила страшна вість про батькову смерть, а вже щодо Святополка, то він, певно, й не почув, а коли й почув, то нічого не зрозумів, ще менше ж зрозумів про вимогу старшого брата їхати до нього з поклоном. Він хотів щось промовити, але губи йому ворушилися без жодного звуку, відчував тільки страх непогамовний, панічний, невтримний страх перед цим грубим, незнайомим боярином, перед його жорстокою вістю, перед його брутальністю, радо б утік оце куди-небудь, не був би ні князем, ні воєводою, вже шкодував, що не послухався брата Ярослава і не поїхав на його поклик, тепер був би далеко звідси, від батькової смерті, від усіх жахів, які приніс йому, сонному й розгубленому, цей чужий чоловік з нахабним голосом; найбільше ж докучало князеві те, що сидить перед лиховісним боярином майже голий, без портів, без зброї, тільки хрест на шиї маючи, але що хрест, коли на чоловіка падає зненацька стільки лиха.

— Григорію! — здобувся нарешті князь на якесь рішення.— Григорію, де ти?

В голосі Борисовім було стільки відчаю й болю, що Григорій, якого притримував знадвору Єловит, не пускаючи до шатра, рвонувся всередину, мало не звалив Єловита, гарячково висмикнув з піхов широкий свій меч, в один скок опинився коло розшитої пілки, що закривала вхід до княжої опочивальні, але за його спиною гнучко вивернувся Єловит і довгим своїм списом ударив майже наосліп навгінці угрина, поцілив його між лопаток, Григорій упав, тоді Єловит, висмикнувши списа з тіла отрока, влетів туди, де вів перемови з князем Путьша, побачив там випростуваного тонкого безбородого юнака, в самій сорочці, і, може, й, не розбираючи, князь то чи ще якийсь з його отроків, замахнув списом і вдарив юнака в груди. Той мовчки, без єдиного стогону, заливаючись кров’ю, впав на ложе.

— Наробив же ти,— притишуючи голос, сказав Путьша,— ріж намет, загортай князя, та й гайда!

Єловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб лякатися. Від діда-прадіда передалося Єловиту розбійницьке ремесло, вистежували вони проходящі повз Вишгород наладовані товарами купецькі човни, нападали на них темними ночами, мовчки відправляли купців і гребців на той світ, забирали все з човнів, топили й човни, так що десь на дні збиралися цілі кладовища з людей та човнів, а єловити заможнішали, багатство їхнє росло, мов ті верби з води, всі кінці своїх злочинів теж уміло ховали вони в воду; тепер же Єловит ховався в своїх учинках за князя київського Святополка — то чого ж було лякатися? Він вихопив ножа, полоснув по намету, вирізав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився через отрока Григорія, помітив на його шиї золоту гривню, нахилився, спробував зняти чепу, але вона замкнена була досить міцно. Шкода було втрачати таку коштовність. Тим самим ножем, що панахав намет, Єловит вправно відтяв голову вбитому, зняв гривню, вкинув її собі за пазуху, а вже тоді став загортати в шматок намету Бориса, ще не відаючи навіть, чи той мертвий, чи тільки в непам’яті.

Так розпочав: свій кривавий і окаянний шлях до одинацтва Святополк. Згодом брат його Святослав, довідавшись про страшну смерть Борисову, спробує втекти від Святополка до свого тестя в угри, але наймані вбивці наздоженуть Святослава в Карпатах і вб’ють безжально й жорстоко.

Але одна лиха воля наштовхнулася на другу, теж лиху, хоч і несвідомо, бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не міг стосувати способів, уживаних Святополком, він ще не знав, яка то хижа й позбавлена будь-яких докорів сумління буде та боротьба, що в неї вступав у своєму намаганні сісти на київськім столі, він би з обуренням відкинув намову вдатися до усунення смертю братів своїх, нехай і народжених од різних матерів, але ж від одного батька. Та Ярославові поки що прийшла на поміч сила стороння, називалася ж та сила — Коснятин, посадник новгородський.

Коснятин був старший літами й досвідом за Ярослава, він гаразд відав, що до влади найлегше йти тільки тоді, коли ніщо і ніхто не стоїть між тобою й владою. Між київським столом і Ярославом стояло аж занадто багато людей: усі його брати. Одні були далеко, інші, як Судислав, сиділи тихо, а цей молодик заїхав до Новгорода лиш для того, щоб заявити старшому братові, що виступить проти нього разом із Володимиром, нагрозився й поїхав собі, вважаючи, ніби так воно й годиться. Коснятин же переконаний був, що таке зухвальство треба карати, і то негайно й безжально. Отож і підмовив Торда-старшого з невеликою дружиною пуститися на це темне діло тої самої ночі, коли князь Ярослав повів свою молоду жону на перші покладини.

Мала княгиня молода роззути свого мужа й знайти в одному чоботі золото, а в другому нагайку — хай жде достатку, але не забуває про впокорення повсякчасне. Інгігерда, яку князь став називати по-своєму — Іриною, непевно якось усміхаючись, стягла йому один тімовий чобіт, обшитий увесь перлами, потім стягла й другий і відкинула його далеко, а ще далі — гарапника. Стояла на колінах, випнувши груди, розпроставши зігнуті в ліктях руки, загадковий усміх блукав у неї на устах, такий схожий на усміх Забави-Шуйці в перший день їхнього зближення, що князь, забувши про урочистість хвилини, не став ждати, поки княгиня підведеться і піде на ложе, не подав їй руки, як то, може б, належало, а зсунувся до неї якось незграбно, боком; сп’яніння від цілоденної гульби, видно, давалося взнаки, з коротким, нетерплячим схлипом він навалився на Ірину, і вже не були вони князем і княгинею, не було в ній нічого від холодної загадкової королівни; підхоплені лютою пожадливістю тілесною, вмить стали вони звичайними людьми, смертними й грішними, і потонули в темних солодощах, забувши про всі справи світу. Коли ж згодом Ярослав знов, як тоді, з сіней, взяв жону з підлоги, незграбно й невміло, відніс її на ложе і при хисткому світлі свічок па мить зазирнув у її пронизливо-прозорі очі, гарячою ненавистю вдарило йому в серце, він стиснув їй руки, аж вона застогнала, і цього вже стало задосить для нього, вік відчув себе бодай трохи відомщеним, одійшов у темряву, подалі від ложа, став спиною до жони, сказав глухо:

— Чому не ціла?

— Бо дорога далека,— відповіла вона відразу, мовби ждала такого запитання.

Ярослав відчув себе ураженим ще більше. Виходить, вона їхала до нього і не ждала навіть зустрічі з своїм майбутнім мужем, не пошанувала його ніяк.

— То як це? — допитувався він, хоч і знав, що про це не слід більше говорити.

— До тебе далеко… не далеко — довго.— Вона, видно, плуталася в словах, і він нарешті збагнув, що йдеться про давніші часи, коли вона ще й не чула, може, про нього і коли, отже, він не мав і не міг мати над нею жодної влади. Та й сам тоді хіба вже зберігав себе в неторканості?

— Чи у вас королі б’ють своїх жон? — спробував перевести розмову трохи на жарт, але Ірина потрактувала його запитання всерйоз.

— Хто дужчий, той того і б’є, — сказала вона, не ворушачись, з цілковитим відчуттям вищості над князем, який першу шлюбну ніч розмінював на таку дріб’язкову розмову.— Жони у нас теж сильні. Вибирають у нас теж не завсігди чоловіки. Буває так, а буває й інакше.

— Тебе вибрав я,— твердо сказав Ярослав, дякуючи богові, що сповивав його темнощами.

— Схотіла я поїхати до тебе, от і маєш мене тут. А послати ніхто не зміг мене.

Він знав тепер точно: житимуть вони в постійній ворожнечі, ніхто не поступиться ні в чому, тільки й переваги його було в князюванні (де ще воно?) та в мужській своїй силі, хоч ні над тілом її, ні над духом володарювати не вдасться. Це відкриття глибоко вразило Ярослава, він би не хотів мати в себе під боком людини, яка зберігала свою особистість і жила б незалежно від його волі, неприступна й насторожена. Але що міг удіяти?

— Іду на Київ, і ти зі мною теж,— сказав він, намагаючись бодай чимось дошкулити їй.

— Вельми кортить мені подивитися на Київ, багато чула про цей город, скальди складають пісні про нього.

— Не дивитися йдемо — князювати,— нагадав Ярослав, хоч якось не мав певності в цьому наміру після сьогоднішнього вечора, коли все йому вислизало з-під ніг.

— Тому й приїхала до тебе,— посміхнулася холодно Інгігерда,— вірю в тебе, знаю, що будеш князем у Києві.

— Віриш? — Ярослав не втримався, вийшов з темряви, сполохані тіні заметалися позад нього, свічі хапливо обіймали йому лице теплими долонями променів.— Знаєш?

— А так.— Вона посміхалася незносно й погордливо, він ненавидів її за ту посмішку, якби на її місці була якась інша жінка, може, задушив би її, розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Ірину, яка, ще й не ставши, власне, як слід навіть княгинею новгородською, вже з певністю говорить про стіл київський. Сп’яніння знов нахлинуло на Ярослава, заточуючись, він підійшов до ложа, рвучко схилився над Іриною, з палкою жорстокістю впився губами в її уста, забив їй віддих, вона глухо застогнала, важко повернулася всім своїм великим тілом, щоб вирватися від нього, але Ярослав обхопив її руками, бо відступати вже не мав куди; відкрилося йому вмить, що нічого не даватиметься легко йому в руки, може, все життя доведеться боротися отак з усім на світі, починаючи від рідного батька і рідної жони, аж до найзапекліших ворогів, бо й що таке життя людське, як не змагання й невпинне боріння з темними силами, з гріховними пристрастями, з власною слабістю, з дурощами, з надмірною довірливістю?

Зранку, після святої служби в церкві й роздавання милостині убогим, звелів Ярослав поряд з тим предовгим столом понад Волховом поставити ще стільки столів, скільки треба, щоб умістилися всі бажаючі, і весільна учта продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усім Новгородом і був любий серцю новгородців, і жона його дивилася на князя вже не такими пронизливо-холодними очима, було в них очікування, і настороженість теж була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливості в тих очах, але ще, мабуть, не наспів час для того, не могла впокоритися Ірина так швидко й легко, зате люд новгородський прихилився серцем до свого князя, і в безладному гаморі то там, то там давалося почути окремі вигуки:

— А поб’ємо киян з нашим князем!

— Куноємців надутих!

— Здирців наддніпрянських!

— Меча тримати не вміють!

— Торбохвати!

Коснятин зичливим ухом прислухався до тих погуків, ішов туди, підіймав чару за здоров’я князя, за успіхи київської виправи, за Новгород Великий, а сам на думці мав передовсім самого себе, і зухвалість його непогамованих намірів підносилася до розмірів небувалих. Князі завжди люблять оточувати себе людьми смирними, які б легко піддавалися їхнім бажанням, ні в чому не перечили. Такими найчастіше є невігласи. Коснятин же вважав, що перевищує Ярослава у всьому, виказував позірну смиренність і слухняність, а тим часом повертав князя у вигідному для себе напрямку. Відступати тому вже не було куди, та якби й запрагнув відступу, то посадник подбав, щоб відрізати й останню стежку, пославши варягів нагінці за Глібом. Як упаде на Ярослава провина за братове вбивство, тоді єдине для того спасіння: добувати київський стіл, бо тільки владою можна покрити найтяжчий злочин.

З нетерпінням ждав Коснятин Торда-старшого з його таємничої злочинної виправи. Бадьорився на цілоденних учтах, на продовження яких підбивав Ярослава,— мовляв, для піднесення духу новгородців, слугував князеві вірно, перший стояв коло дверей княжих палат, коли Ярослав з молодою жоною йшов спочивати, перший стояв коло тих самих дверей уранці, зустрічаючи князя після ночі, так мовби й не спав і не лягав. Здавалося, нескінченні тривоги, хвилювання і затаювання мали б підірвати здоров’я будь-кому. Та тільки не Коснятинові. В його великому потужному тілі стачало сил на все: і на пиття, і на метушню, і на прислужництво князеві, і на пильнування за порядком, не забував і про готування до походу, в короткі нічні часи ще й вдовольняв свою жону, щоб не забувала вона мужа і єства його; коли ж посеред ночі пролунав умовлений стук у браму посадницького двору, то Коснятин,— ніби й не спав усі ті ночі, — вмить накинув на себе одіж, сам вибіг у двір, відчинив браму, впустив трьох темних вершників, сам простежив, щоб поприв’язували вони коней, потім запросив до горниці, засвітив одну тоненьку свічечку, спитав хрипко Торда-старшого, який стояв перед посадником разом з Тордом-молодшим і Ульвом:

— Ну?

Варяг мовчки розв’язав шкіряного міха, викотив з нього під ноги Коснятинові щось темне й кругле, посадник узяв свічку, нахилився, присвітив, додивлявся недовго, але пильно, знов поставив свічку, потім загасив її, звелів:

— Прибери.

— Це можна й навпомацки,— сказав Торд-старший,— але золото лічити ми звикли при світлі.

Він пошурхотів мішком, тоді Коснятин знову запалив свічку, цього разу вже товщу, сказав розвеселено:

— Я теж люблю додивлятися до золота, навіть віддаючи його!

Варяги прийняли жарт посадників, засміявся навіть мовчазний Ульв, вони ще не знали, на що здатен Коснятин, та й хто б розпізнав за веселою зовнішністю цього чоловіка-красеня похмуру, мстиву душу. Навіть Торд-старший, який мав чималий досвід у вистежуванні значних людей і прибиранню їх зі світу непомітному й умілому і звик до таємничої серйозності, якою супроводжувано завжди розмови про такі справи, був спантеличений трохи Коснятиновою поведінкою, який усе міг перевернути на жарт. Од такого чоловіка приємно було одержувати плату за будь-яке діло. Посадник, видавши варягам обіцяне, поштовхав їх межи плечі, вони й собі поштовхали жартома посадника, розсталися друзями ще більшими, аніж перед тим, варяги поїхали собі на двори Поромонині, що вже займали площу, здається, більшу за княжий двір і купецькі становища, а Коснятин повернувся до розіспаної своєї жони з білим, солодким тілом і поцілував її так міцно, що їй мовби повернуло найперше дівування, потім вони досипали ніч у снах барвистих і бажаних для обох, а вдосвіта посадник уже стояв у шанобливому поклоні, ждучи виходу князевого й княгининого до моління. І ще був останній день весільної учти, бо Ярослав уже знетерпеливився і звелів скликати воїв кожного до своєї тисячі, щоб небавом вирушати в похід, учта видалася на славу, чорний люд в цей останній день вдовольнитися мав самою милостинею, бо за столом засіли воїни новгородські й з волостей. Коснятин ходив поміж ними, знав, здається, чи не всіх поіменно, багатьох обіймав за плечі, багатьом щось кидав жартівливе, тому всміхався, з тим пив, з тим обіймався, з іншим цілувався, а між ділом шепнув воєводі Славенської тисячі Жировиту, що жона Тверяти, воїна з їхньої тисячі, жіночка невеличка, та ласа до чоловічих пестощів, здається, возлежить оце зараз з одним варягом, відомим усім своїми походеньками у новгородських жон, а потім ще й порадив Жировиту взяти трохи там своїх воїнів та поколошкати дружків того варяга; сказано було зовсім мало, здавалося, Жировит нічого й не збагнув би з тих кількох слів, кинутих мимохідь йому посадником, та, видно, слова тут були зайві, між Коснятином і Жировитом уже все було узгоджено завчасу, потрібен був тільки знак, останнє веління. І ось воєвода Славенської тисячі вже мав те веління. І він обійшов своїх довірених людей і кожному щось там шепнув, а вони, теж, видно, завчасу попереджені, де і як збиратися, поодинці виходили з-за столів і непомітно зникали, не перешкоджаючи учті.

Все сталося, як бажалося посадникові. Тверята з товаришами застав Торда-молодшого, коли той міцно обіймав його жону, можна було б досить легко вбити обох у тісній хижі, не давши їм і схаменутися, але для невірної жони смерть від меча була б занадто почесною, на варяга ж нападати з-за спини не випадало; його виманили з хижі, наказали захищатися, пішли на нього з мечами відразу вп’ятьох, щоб у того не лишалося ніяких сподівань на порятунок; але Торд-молодший виявився зухом не лише проти жіноцтва, а й проти воїнів. Він легко й сміливо відбив наступ, навіть спромігся відігнати від себе трохи нападників саме так, що відкрив собі дорогу для втечі. Ганебного у втечі тій нічого не було, бо він — один, а їх — кільканадцятеро, тож Торд мчав по кривулястій вуличці прудко, мов молодий олень, і прямував, ясна річ, до своїх, на Поромонин двір, сподіваючись знайти там захист і зовсім випустивши з виду, що вся Еймундова дружина учтує з князем і княгинею, і тільки його товариші, які повернулися пізньої мочі з таємної виправи, сплять десь там, не відаючи, яке лихо спіткало його і що жде їх самих. Вийшло так, що Торд-молодший сам накликав погибель не тільки на самого себе, а й на всю дружину Торда-старшого. Новгородці ввірвалися слідом за ним на Порошмнин двір, їх стало мовби ще більше, ніж там, коло хижі, куди заманила сьогодні вранці з біса солодка жіночка Торда-молодшого, а тепер виходить, що він заманив новгородців на своє стійбище, і якби то був не такий день, то новгородцям не поздоровилося б на Поромониному дворі; але нині вийшло так, що десяток сонних, роздягнених, неозброєних людей стали жертвою нападу розізлених новгородських мужів, які вже давно гострили зуби на цих заброд, що сипали навсібіч золотом, зваблювали чужих жон, зчиняли бійки на вулицях, насміхалися з простого люду. Як усі ті, хто вчащає до чужих жон, Торд-молодший був меткий на око, він міг позмагатися в цьому, певно, з самим Еймундом; отож, ускочивши в двір Поромонин, варяг вмить збагнув, що тут йому теж непереливки: озирнувшись, він помітив, що воїнів зі справжньою зброєю за ним женеться не так уже й багато і тримаються вони трохи мовби позаду, а наперед вириваються роз’юшені здоровили з дрюччям у руках, і йому вперше стало страшно; він крикнув щось по-своєму, побіг далі, крикнув ще, видно, хтось там з його товаришів уже не спав, бо двоє чи троє варягів визирнуло з дверей їхнього великого дому, вмить поховалися, потім по одному, не зовсім ще одягнені як слід, стали вискакувати зі зброєю в руках, але стало вже запізно на будь-який опір, їх усіх разом з Тордом-молодшим було зім’ято, стоптано, знищено в одну мить. То не був чесний бій, як його розуміють справжні воїни: новгородці вривалися між варягів без мечів і списів у руках, з самими лиш важезними дубцями, молотили ними навперехрест, вимахували, мовби сокирами чи молотками (сказано ж — теслі!), вскочили до ізби, знаходили сплячих, били без розбору, як попало, дбали тільки за те, щоб жоден з варягів не вийшов живим.

Розправа чинилася скора й неголосна, та чутка про неї прокотилася, як то часто буває, майже вмить по всій Торговій стороні. Найперше ж відлунилася вона коло весільних столів. Хтось там прибіг, хтось гукнув одне лиш слово, але те слово відразу було витлумачене в давно очікуваний спосіб, вилилося в перший вигук: «Наші варягів б’ють!» — вигук ненависті, відплати за довголітні приниження, за топтання честі вільного люду, за іноземницьку зневагу до господарів цієї зеленої тихої землі, які звикли працювати багато й тяжко, добувати звіра, рибу, тесати дерево, торгувати заробленим, а не вкраденим і награбованим з поміччю грубої сили, коли ж треба, то вміли й протистояти будь-якій силі; але для того треба було назвати ту силу ворожою, варяги ж топталися в їхньому городі мовби на правах сили здруженої, а насправді велися гірше за будь-яких загарбників; і ось, нарешті, слово кинуто, слово вимовлене, слово впало: «Бити!»

— Наші варягів б’ють!

І вже кинуто наїдки й напитки, зчинився лемент і метушня, вискакували з-за столів, забули про князя й княгиню, про лад і звичай, не лякалися наїжаченої списами княжої дружини, бо й що тепер дружина, що тепер князь і княгиня, коли впало велике слово «бити!».

— Наші варягів б’ють!

І хоч ніхто й не казав, де і за що б’ють, всі бігли в напрямку Поромониного двору, збройні зготовлялись до бою, неоружні на бігу щось там норовили вхопити в руку; ні посадник, ні тисяцькі, ні старости, ні десятники не могли стримати людського знавісніння; Коснятин тільки безрадно розвів руками, повернувшись до князя трохи пом’ятий і пошарпаний у колотнечі, його жона кинулася до нього з плачем, бо не звикла бачити його в такому стані, але Коснятин відіпхнув дурну бабу: йшлося не про нього, найперше слід було захистити князя й княгиню; дружина вже шикувалася довкола них, обставившись непробивними щитами, але посадникові видавалося й цього замало, змалку він перейняв од новгородців усі теслярські хитрощі, тому мав напоготові міцно збитий з дубових брусів і пакілля переносний досить просторий вор, який і поставлено тепер перед князем і княгинею, щоб вони ввійшли туди і так, забезпечені від будь-якого стиску й румовища, прослідували спокійно до палат; але Ярослав блиснув гнівним оком на Коснятииа за таку вигадку, він лякався осмішитися в цім дубовім ворі, зате Ірині сподобалася посадникова вигадка, вона першою ввійшла в вор, подала руку князеві, той, щоб не суперечити жоні, слухняно пішов за нею. Коснятин дав знак носіям, вор піднято трохи над землею, і він плив, оточений кільцем варязьких дружинників, тихо й маєстатично, достосовуючись до плавної ходи молодої княгині і розтелесованого князя, що вимушений був гамувати свою лють, до часу не виказуючи її. Чи не найдужче злостився князь на Ірину. Висіла тепер у нього на шиї, мов млиновий камінь. Якби не вона, кинув би оце все, взяв коня й поскакав за ліси до Шуйці, і ніхто б не знав, де він і що з ним, на колінах би благали князя повернутися, бо народ без князя — що отара без пастуха, безборонний і невлаштований, а він би собі мав тиху втіху з своєю навісною Забавою, і знову б світилося її молоде, незабутнє тіло і сам він молодів би серцем, переживав би те, чого й не пережив у своєму житті, відразу постарілий і споважнілий своїм князюванням і великими книжними мудрощами.

Коснятин ішов по той бік дубової огорожі, намагався вловити княжий погляд, але Ярослав уперто відвертався од нього, злий на весь світ, тоді Коснятин проговорив князеві в бік, простромлюючи крізь пакілля носа і просовуючи свої пшеничні вуса:

— Присягаюся тобі, князю, що знайду всіх винуватців.

Але тут проштовхався наперед рухомої клітки хтось з варягів, гукнув сполохано:

— Торд-старший убитий, і Торд-молодший, і Ульв, і ще багато наших…

— Всіх убивців поставлю перед тобою,— знов сказав Коснятин збоку.

— Що вбивці? — гірко всміхнувся князь.— Вже мені тепер не воскресити ні Торда, ні Ульва, ні будь-кого з вмерлих.

Коснятин відійшов од двору. Міг би покинути князя на півдорозі, то відразу б кинувся виконати свою обіцянку, щоб потішити Ярослава бодай трохи, але ще мав відпровадити княжу пару цілою й незачепленою до палат, а вже лиш по тому взятися до діла.

Ще й день не кінчився, не втихомирився ще Новгород, який кипів тепер у всіх своїх кінцях, далеких і близьких, а посадник, відсвіжений, у новому вбранні, усміхнений і урочистий, підвів до брами княжого двору так само урочистих Жировита, Тверяту й ще кільканадцятеро воїнів Славенської тисячі — всіх тих, хто вранці сьогодні спричинився до небувалого в Новгороді.

— Князь давно хотів провчити кількох варязьких гультяїв, щоб не вносили вони ворожнечі між дружиною й Новгородом,— казав Коснятин Жировиту і його товаришам,— бо виступати в такий похід треба здружено й одностайно. А паршиву вівцю — геть!

— Прибрали! — пробурмотів Тверята, що встиг порахуватися й з своєю безпутною жіночкою, а тепер, щоправда, й шкодував уже, бо важко було уявити йому, як далі житиме без її палких стисків нічних, але однаково діло зроблене, мав з чим стати перед князем.

Жировит мовчав, він без надмірної охоти пристав на вмовляння посадникові йти до князя за винагородою, якось не дуже вірилося йому, щоб Ярослав, ще вчора задивлений тільки в своїх варягів, сьогодні готовий був давати золото людям, які прибрали кількох його вірних дружинників, а з-поміж них навіть найближчих княжих охоронців, знаних усьому Новгороду. Але Коснятин усміхався так ласкаво й засліплююче, що не вірити йому було б просто гріх.

Коснятин усміхався й тоді, коли вони проходили браму, пильновану похмурими варягами, які підозріло дивилися на озброєних бравих новгородців, що й собі всміхалися слідом за своїм веселим посадником: Коснятин ніс свій посміх і до княжих палат, виніс його й звідти, з’являючись па ганку разом з Ярославом, і навіть понуре князеве лице мовби освітлювалося тим сяйвом, що оточувало посадника, і новгородці ще більше повірили в бажання князеве не тільки побачити їх, а й належно винагородити. Тільки Жировит, воїн досвідчений, знов відчув у серці поколювання і важко переступив з ноги на ногу, але мовчав, ждав, що буде далі, спробував навіть видавити собі на уста посміх, переймаючи його від посадника, і Ярослав уловив, здається, його намагання прилучитися в своїх веселощах до Коснятина, нахилив голову, зиркнув на новгородців з-під брів, наставив на них свого важкого, набряклого від багатоденного пияцтва носа, спитав коротко:

— Оці?

— Вони,— радісно мовив Коснятин.

— Взяти їх у мечі, — так само неголосно й спокійно сказав князь, і кілька варягів, які стояли внизу на східцях ганку між князем і новгородцями, вмить оголили свої широкі двосічні мечі й ударили на спантеличених новгородців, а з усіх боків двору повалило варягів сила-силенна, і закипіла кривава баня перед очима в князя і посадника. Ярослав так само був похмурий, а Коснятин посміхався сяйливо й безжурно. Може, зітер він свою посмішку тільки тоді, як увечері вибрався до города і сказав там комусь про побоїще на княжому дворі, а може, й не він те сказав, а сама чутка викотилася з княжого двору, бо в лихих чуток є здатність видобуватися звідусюди, і тепер уже по Новгороду лунав не той піднесений вигук, що над Волховом при княжій учті, а болісний зойк: «Наших побито!»

— Воїнів славенських побив князь!

— Варяги вбили воїнів Славни у князя!

— Жировита з товаришами вбито!

— Князь убив Жировита!

— Варяги б’ють наших!

Отак воно й перевернулося: «наші б’ють варягів» — «варяги б’ють наших!». Натовпи збиралися коло княжого двору, горіли вогнища, люто бився люд у браму, а посеред ночі проштовхалося до брами троє змучених верхівців, стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала верхівців з коней і була б, може, розшматувала нещасних, якби один з них не гукнув голосом, що пересилював увесь вереск і лемент:

— Люди, вгамуйтеся! Вісті несемо князеві! Горе велике! Князь Володимир…

Тоді юрмище стало потроху стихати, і посланець вигукнув ще голосніше, так, що почули не тільки найближчі від нього, а й багато хто ще:

— Великий князь Володимир преставився в Києві!

Де й узявся Коснятин, розчистив умить прохід для посланців, обстав їх з своїми вірними людьми, достукався до брами і без перешкод провів гінців до князя, а за брамою знову заколотилося і завирувало, та вже не докучав тепер той гук Ярославові, не лякався він ні криків, ні вогнів, сказав Коснятинові:

— Скликай вранці віче на Софійській стороні.

І прибув на віче без варязької охорони, тільки з кількома своїми отроками та стяговниками, бо княжий прапор — це честь. Стяг собі вибрав Ярослав, достосовуючись до батька, князя Володимира. У того — архангел Михаїл, у цього — архангел Гавриїл на блакитному тлі. Мовби продовжував батька свого, не лишав іншим братам високого знака, бо перших архангелів було два — Михаїл і Гавриїл; виходило, що вже обидва привласнені, лишалися ще Рафаїл і Уріїл, але через невідомість свою навряд чи могли б слугувати котромусь із князів за символ руської державності.

Ярослав мав на поясі короткий ніж і меч до походу, зодягнений теж був до походу в одіж просту й зручну, без прикрас. Віче гуло й вирувало, лад панував тільки в самій середині, на узвишші, де стояв посадник Коснятин, стояли посадники ветхі, з довгими сивими бородами, стояли старости кінецькі, тисяцькі, старости ступенні, воєводи й бояри, багатші з люду торгового, вірні люди Коснятинові; Ярослав уклонився вічу, підняв руку на знак, що хоче говорити. Поволі гамір ущух, князь вхопив ротом повітря, мовби обіймаючи всіх, простер руки, вигукнув:

— Новгородці мої любі, дружино моя, опора й надія землі Руської! Отець мені вмер, Великий князь Володимир! Хочу на Київ іти, щоб не перейшов стіл київський у руки недостойні! В безумності своїй побив учора воїнів новгородських, а тепер їх і золотом не повернути! Смерть кожного мого воїна сприйматиму як свою власну смерть! Поможіть мені! На вас дивиться вся земля Руська!

Довго колотилося віче після князевих слів. Важко зібрати всі вигуки, які пролунали там, всі лайки, прокльони, глузи й погрози, що сипалися на князя. Але він усе стерпів, стояв непорушно на видноті перед усіма, і, мабуть, ця його впокореність, а може, люди Коснятинові, вміло розставлені посадником повсюди, подіяли на віче заспокійливо, і з окремих незгідливих викриків стало звільна вирізнятися одне спільне, тверде й несхитне:

— Підемо з тобою, княже!

Лунало голосніше й голосніше, незгодні спершу пробували кричати й далі своє, але поступово вмовкли, бо віче мало свій жорстокий закон, за яким усіх незгодних бито киями, аж поки вони приставали до думки більшості або ж випускали з себе дух. І коли вже було, нарешті, досягнуто бажаної згоди, Коснятин виступив наперед князя і гучним своїм красивим голосом викрикнув у ім’я всіх зібраних:

— Підемо з тобою, княже, хоч завдав ти прикрості новгородцям!

— Підемо! — загуділо віче.

— Але обіцяй, княже, для Новгорода найпершу правду! викрикнув Коснятин.

— Обіцяю! — крикнув Ярослав.

— Поклянися! — вимагало від князя віче.

— Хрест кладу святий! — відповів Ярослав і перехрестився перед усіма урочисто й замашисто.

— Потягнемо твою руку! — знов гукнув Коснятин.

— Потягнемо! — закричали звідусюди.

Ярослав знову підніс руку, даючи знак, що хоче говорити.

— Йдучи до Києва,— промовив посеред тиші, — наставляю вам князем Новгородським…

Князь замовк на хвилину, тиша стояла така, що аж у скроні ломило, всі ждали, кого ж назове Ярослав, тільки Коснятин, здавалося, стурбований був найменше, не пропав йому усміх з вродливого лиця, стояв він коло Ярослава, високий і могутній, годі було й шукати ліпшого й виднішого князя для цього великого вільного города; але все на світі буває, в останню мить князь міг вимовити перше-ліпше ім’я, що спало б йому на гадку, може, мав домову з якимсь із своїх молодших братів, про долю яких ще ніхто нічого не відав, може, пришле їм брата свого Судислава, який сидить у поблизькому Пскові; затамувало віддих усе віче, стежило за князем, а той витримував урочистість миті, поклав руку на яблуко меча, вперся міцніше ногами в вершину вічового пагорба, гукнув голосно й дзвінко, помолоділим голосом:

— Коснятина, сина Добрининого!

І Коснятин, мов підрубаний, упав на коліна перед князем, поцілував Ярославові руку, яка тримала наголовач меча, оросив своє велике вродливе обличчя слізьми вірності й розчулення, промовив у тиші, яка ще й досі лежала над віче:

— Клянемося тобі, Великий князю, дотримувати вірності у всьому!

— Клянемося! — ревнуло віче.

Здається, ніхто й не помітив обмовки Коснятинової щодо «Великого князя», не зважив на неї й князь Ярослав, бо ні в чому не змінилося його лице, тільки тернув навіщось лівою рукою вуса, так ніби змахував з них сльози, що, непомічені, скотилися йому по щоках, та хіба ж могли бути непоміченими перед тисяччю очей!

Але нарік тепер Коснятина князем і, за княжим звичаєм, повинен був обійняти й поцілуватися з ним перед усіма, як з рівним собі, по-братськи, і Ярослав обійняв Коснятина, і вони поцілувалися, і тепер справді заплакали обидва від розчуленості, заплакали безпричинно, як то роблять завжди чоловіки в хвилини, яких не можуть збагнути ні жінки, ні діти.

Вдосвіта наступного дня відпливали від Новгорода лодьї з воїнством.

Вже на волоках приспіли навстріч князеві нові тужні звістки про те, що стіл київський захопив підступно Святополк, що вбиває він рідних братів у негідному своєму устремлінні до одинацтва, навчений, видно, всього лихого в свого тестя в західних краях, названих так вельми слушно, бо, як то мовиться, заходять там разом з сонцем і всяка правота, і послушання, і любов людська. Оплакувано смерть Борисову й правлено молебні на спомин його душі, пливли далі, нові чутки стрічали їх тепер уже про смерть Святослава в далеких Карпатах од рук Святополкових, а там і про зникнення Глібове, який поїхав до Києва, щоб побачити отця свого, а побачив, виходить, тільки смерть, знову ж таки од рук окаянного брата, необачно колись пригрітого їхнім покійним отцем.

Ще десь у далекій Тмутаракані був старший брат Мстислав, але сидів він там незрушно на узбіччі — видно, не дуже хотілося йому втручатися в суперечку за київський стіл, привчений до теплого сонця тмутараканського, до грецьких вин і східних присмаків, не хотів, мабуть, повертатися в київські морози та дощі; отож Ярослав був мовби божим мечем, що мав скарати братовбивцю Святополка, він ішов на Київ швидко й упевнено, по дорозі прилучалися до нього всі, хто здобувався на якусь зброю, вирушали йому назустріч з волостей боярці, приходило й з Чернігова, і з Дерев, і з інших земель руських стільки людей славних і можних, що було б задовго називати всіх поіменно.

Якби Ярослав виступав проти рідного батька, то, мабуть, утікали б від нього ночами воїни, яким сам платив, лякаючись кари божої й людської за діло негідне, але тепер усе повернулося так, що йшов він на Київ чинити відплату, і за нього ставала вся земля, а Святополк хтозна-чим і тримався, хіба що мізерною силою своїх вишгородців, та ще й печенігами, чотири коліна яких, здається, завжди були готові підтримувати його, а коліна ті: Гіазіхопон, Гіла, Харов і Явдієртим.

Так і зійшлися в кінці літа дві сили, два брати на Дніпрі коло Любеча, але не буде тут опису битви, сказати годиться лиш про те, що переміг Ярослав, а Святополк утік до тестя свого в Польщу; воїнів же погинуло там безліч, та й знов не про них мова, бо хто там згадує в своєму величанні перемогами полеглих, про імена яких і душі, як сказав дієписець тих днів, хай пам’ятає в своїм милосерді бог всемогутній…