Диво

1941 РІК. ОСІНЬ. КИЇВ

З гестапо прийшли згодом; дали професорові Отаві передихнути після концтабору два дні, а може, навпаки, наганяли страху, бо однаково ж він мав винести з того табору найбільший ляк перед таємничим гестапо, якого жахалися більше, ніж стрілянини в ярах, бо там просто вбивали, а в гестапо, як розповідали, людей довго й жорстоко мучили, щоб потім покінчити з ними в якийсь особливо вишуканий і катівський спосіб, отож вони не квапилися, однаково професорові Отаві нікуди було податися, кожен його порух був простежений, будинок надійно охоронявся не з огляду на перебування в ньому Гордія Отави, а з інших причин, але вже раз сюди втрапив і радянський професор, то мав там сидіти доти, доки прийдуть за ним звідти, звідки мають прийти, а тим часом хай він сидить, трохи оклигує після сирецьких розкошів і проймається переляком до шпіку кісток. Отож, певне, з таких високих міркувань гестапівці й не квапилися і прийшли не перші, навіть професор Шнурре не став непокоїти Гордія Отаву в перші два дні його перебування у власнім помешканні, бо хотілося йому показатися не як штурмбанфюрерові, з чим він завжди встиг би, а передовсім — як професорові Адальберту Шнурре, давньому опоненту професора Отави, до деякої міри колезі е цетера, е цетера. І ото поки в гестапо функціонер, який мав на оці Гордія Отаву вже з тої миті, як його виведено за колючий дріт (точніше, з-за колючого дроту) Сирецького концтабору, готував ще тільки бланк для повістки, що її мав виписати й послати через озброєного автоматом мотоцикліста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснів од дощу й твердо гримів од кожного поруху,— мертвий звук приреченості, підкреслюваний ще самою постаттю мотоцикліста, незугарно кострубатою і зловісною,— так ото, випереджаючи всіх: і Адальберта Шнурре з його залишками професорської делікатності, і гестапівського функціонера з його теорією неквапливого страху, і чорного мотоцикліста, в плащі з мертвим шерехом,— до помешкання професора Гордія Отави прибився зовсім нежданий чоловік.

Власне, й не прибився, а прийшов цілком усвідомлено, вибравши заздалегідь професорову адресу, навіть знаючи, що Отава не евакуювався в тил, ще більше відаючи навіть про те, що Отаву випущено з концтабору, отже, професор стояв перед лицем остаточності, мав уже в одній руці життя, а в другій смерть, а якщо точніше, то в обох у нього була вже смерть, і тільки чудом він скинув її і опинився серед живих, а живий думає про живе. Керуючись цим твердим принципом, і відшукав його неголений чоловічок, у старому шкіряному пальті з піднятими плечима, видно, добряче випханими ватою або ще чимось, що належиться в кравців, у підбейканих штанях, які лишали досить проміжку над затоптаними в багнюці черевиками для того, щоб охочі могли помилуватися дірками в шкарпетках у чоловіка, а вже заодно й немитими його п’ятами.

Перша його розмова відбулася з бабою Галею, але розмова та велася на такі дивні й заплутані теми, що баба Галя нічого не второпала, тільки висловила здогад, що гість, мабуть, прийшов до самого професора, а не до неї, бо вона все-таки хоч і живе тут довше, аніж сам професор, але завжди була й нині є просто бабою Галею, а професор — то таки професор, до того ж у неї на кухні сидить кума з Літок, а до Літок тепер спробуй доберися, кумі не можна затримуватися тут довго, вона привозила молоко тим супостатам, що живуть нижче поверхом, тільки тому її й пропускають до Києва і в цей дім,— чума на них усіх! Професора ж вона зараз погукає, та ось він і сам іде.

— Ви до мене? — спитав Гордій Отава, що почув чоловічий голос і трохи вагався, чи виходити йому, а потім все ж вирішив, що ліпше піти й подивитися.

— Саме до вас, пане професор,— схилив нестрижену голову незнайомий. Картуза свого він тримав у руці, то був типовий передвійськовий винахід наших кравців: щось наполовину військове, наполовину міліціонерське, наполовину жокейське, але його охоче носили, надто ж ті, хто велику вагу надавав одягові, сподіваючись з його поміччю надолужити все те, чого не стачало в характері: насамперед чоловічої твердості й мужності. Мабуть, прихідько теж почував себе певніше в своєму картузі, але в чужій квартирі годилося його знімати, а тут ще перед тобою сам господар, сам професор Отава.

— Добридень, пане професор,— ще додав незнайомий майже улесливо і мовби урочисто, від чого Отаві вже й зовсім стало смішно, він чмихнув, як бувало на лекціях, коли студент відповідав йому якусь дурницю, сказав:

— На жаль, з мене жодний пан, а заодно й професор. Просто — один з громадян, що лишився на окупованій території.

Чоловік подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в його завдання не входило вступати в термінологічні суперечки з професором, до того ж він витратив марно свій час на розмову з бабою Галею, тому прихідець вирішив одразу брати бика за роги.

— Маєте порцеляну на продаж? — спитав він, озираючись, хоч, звичайно ж, нікого, крім них, тут не було і ніхто не міг їх почути.

Але деякі жести діють, як епідемія. Гордій Отава й собі озирнувся, ще пильніше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче і тихо, гамуючи іронію, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:

— Це що — пароль?

Тоді чоловік злякався вже по-справжньому, відскочив од професора, миттю спітнів, розстебнув верхній гудзик шкіряного пальта, показуючи брудний, скручений у вірьовку комір сорочки і, тримаючись пальцями за горло, погладжуючи собі шию, так ніби хотів виштовхнути з себе слова, промовив:

— Я до вас з серйозною пропозицією. Якщо маєте порцеляну або срібло, гобелени бельгійські також… хутра йдуть поза всім… Але це так, головне ж для мене порцеляна… Тут я,— він зробив рукою з картузом театральний жест,— тут уже, будь ласка… Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде… Можна й нашу… Гарднера, Кузнецова… Ви не чули? — він нахилився до професора.— Вони вже вивезли всю порцеляну з нашого музею… Колекцію графині Браніцької… Казка! І все — в невідомому напрямку!

— На жаль,— сказав професор Отава,— я не торгую порцеляною і, здається, навіть не маю… Тільки ікони…

— Ікони! — сплеснув руками чоловік.— Староруські ікони! Чотирнадцятий вік! Сімнадцятий вік! Чув! Єй-богу, чув!

— Одинадцятий,— сказав Отава,— одинадцятий, на кипарисових дошках. Вас це вдовольняє? А тепер — забирайтеся геть!

— Ікони вони теж вивезли з музею. Ціла кімната ікон. Колосальне багатство! І теж — у невідомому напрямку. Але якщо ви…

— Геть! — повторив Отава і пішов на незнайомого.

— Послухайте, пане професор,— задкуючи, зашепотів той,— ви ще не ознайомилися… Вам потрібна ділова людина… В місті брак ділових людей… На Володимирській відкрився антикварний магазин Коваленка… Ви, звичайно, ще не чули…

— Забирайтесь!

— Я перший прийшов до вас, не забудьте — я перший. Мене звуть…

Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й ікон, бо захряснув за ним двері.

Той називається так, той називається сяк. Чи важать тепер назви, в час, коли людство поділилося па порядних людей і негідників. А втім, хіба воно не було розділене так завжди?

— Спробуймо відновити наш давній довоєнний звичай,— сказав Отава бабі Галі, — всіх відвідувачів запрошуйте до мого кабінету. А то якось незручно отут, коло дверей…

Мотоцикліст прилопотів через день після відвідин аматора порцеляни й приватної ініціативи. На відміну від ненормального обідранця в шкіряному пальті, цей видавався найнормальнішим у звированому світі тривог і смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим коридором під немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не справили ніякого враження ані ще більша колекція ікон у кабінеті, ні безліч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкішшю, він ніяк не відгукнувся на запрошення господаря сідати, навіть не поглянув на венеціанське крісло, в яке не знати як би й уліз зі своїм негнучким, залощеним плащем, дістав з польової сумки якісь два папірці, один подав Отаві, на іншому тицьнув пальцем:

— Гір. Унтершрібен! *4

Отава впіймав поглядом на папірцеві, який йому дано, кілька заголовків, що йшли один за одним, зрозумів, звідки цей посланець, і, не читаючи далі, спитав по-німецькому:

— Мені збиратися, чи як?

— Унтершрібен! — червоніючи, крикнув мотоцикліст, який мав дев’ятнадцять літ і необмежені запаси не розтраченого ще нахабства і з цим добром прискочив у країну, де, як його запевняли, на багатющій землі живуть ні до чого не здатні, майже дикі люди, і він охоче пристав на такі вмовляння, але тепер виявилося, що його, здається, обдурили, бо що ж то за дикі люди могли б вибудувати таке чарівне місто, як Київ, а тут ось маєш — український професор, що вже й зовсім не в’яжеться з твердженням про дикість цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнісінький, бо мотоцикліст зроду-звіку не бачив подібних квартир, стількох книжок, а вже про колекцію ікон, то вже ліпше й зовсім помовчати.

— Унтершрібен! — вигукнув він ще раз, бо професор вагався; дурний професор, злякався звичайнісінького виклику в гестапо, де його щось там спитають і випустять, щоправда, можуть і не випустити, таке теж часто буває, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають уночі, як сонну курку, то це прикмета добра, отож:

— Унтершрібен!

Професор нарешті підписався в одержанні повістки, мотоцикліст сховав папірця до своєї суми, загримів плащем, недбало повернувся і пішов з кабінету через довгий коридор, усіяний, мов небо зірками, суворими очима святих: годилося б, звичайно, сказати «ауфвідерзеєн», але до такої гречності мотоцикліст не досягнув, бо це ж таки не Німеччина і професор хоч і справжній, як видно, але більшовицький, а з більшовиками мотоцикліста було покликано боротися, а не розкланюватися.

Гестапо містилося в будинку на Володимирській. Хоч зовні стояла варта, за важкими дверима Отава ніс у ніс зіткнувся відразу з двома автоматниками, а ще два такі самі стояли трохи далі від дверей на підвищенні, що проходило через увесь вестибюль на кшталт естради. На тій «естраді» крутилося ще кілька людей у цивільному і серед них — молода білява жінка з такими повними грудьми, наче вона мала годувати дитину.

Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою повістку.

— Чекати,— сказав німецькою мовою вартовий. Всі вони, починаючи з мотоцикліста, починаючи ще від охоронців Сирецького табору, в звертанні до місцевого населення вживали тільки інфінітивної форми. Не казали: «іди», «сідай», «працюй», «почекай», а — «іти», «сідати», «працювати», «почекати».

Певно, цією безособовістю в звертанні вони хотіли відкреслити свою зневагу до повойованих або ж одразу хотіли призвичаїти цивільне населення до казарменого жаргону.

Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер.

— До вас тут,— сказав комусь, поглянув на повістку, не без здивування промовив: — Професор. Професор Отава. Добре.

Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсім по-звірячому, так ніби той заподіяв йому не знати якого лиха своїм несподіваним тут, у цій похмурій установі, званням, гаркнув:

— Чекати тут!

З «естради» спустилася жінка, підійшла до професора, сказала йому по-українськи:

— Вас просять зачекати тут.

— Дякую,— відповів Отава,— в пропонованому мені обсязі я, здається, можу досить добре розуміти німецьку мову.

— За вами зараз прийдуть,— не слухаючи його, завчено сказала жінка і відійшла вбік.

На професора дивилися всі: вартові коло дверей, вартові на «естраді», кілька підозрілих цивілів — чи то шпики, чи кат. Йому неприємні були ці оглядини, ще неприємнішим було очікування коло дверей, принизливе й жалюгідне, він відчував себе зараз у становищі хворого, якого розрізали на операційнім столі й забули або не захотіли зашити. Якби це було за інших обставин, десь до війни у своєму рідному місті (а тепер воно стало чуже, чуже!), то він би нізащо не став ждати, сказав би: «Що? Треба ждати? Ну, то я іншим разом» — і пішов би собі. Але тут не мав куди йти, був у пастці, знав, що випустити звідси його ніхто не випустить; не прийти сюди теж не міг, бо однаково б забрали, а так ще була якась надія, він досить недвозначно висловив її синові, коли йшов до гестапо, попросив Бориса, щоб той ждав його, щоб нікуди не виходив з помешкання, не наражався на небезпеку, дуже просив сина, і той обіцяв, тільки вже, коли батько був коло дверей, Борис глухо спитав: «А коли не вернешся?»

Отава вдав, що не почув синового запитання, мерщій зачинив за собою двері, він хотів вернутися, вірив чомусь, що повернеться додому, а що далі? — не знав. Якби не син, то не було для нього ніякої трагедії навіть у смерті. Але був син. А ще була справа його життя. Власне, в кожного є якісь справи, але вбивають людей, не питаючи, що вони полишають по собі незакінчене, нездійснене. Мабуть, невикінчених справ гине з людьми більше, аніж маємо довершених.

Нарешті за Отавою прийшли. Невисокий чорнявий молодик з розчесаним на проділ лискучим волоссям, густо намазаним брильянтином, поважно спустився по сходах, підійшов до вартового, відібрав у нього повістку, помахуючи нею недбало, знову попрямував до сходів, здаля вже кинув через плече Отаві:

— Комм! *5

Підіймалися на третій чи четвертий поверх, сходова клітка загороджена була густою дротяною сіткою, щоб не спробував ніхто кинутися з висоти й таким чином позбутися передчасно всіх тих мук, які йому готовано; плутали довгими коридорами з мертвими дверима, професорові здавалося, що вони ніколи нікуди й не прийдуть, він хотів, щоб це був просто немилий жарт, щоб його отак поводили-поводили, а потім і випустили з цього похмурого «палацу праці», бо й що б він мав тут казати, про що свідчити? Але розчинилися одні з багатьох безликих дверей, він опинився в казенній, погано вибіленій кімнаті, в якій, окрім столу і двох стільців, нічого не було; чорнявий кинув йому «Ждати!» — і зник, але вийшов не в ті двері, що вони ввійшли, а в інші, які були в бічній стіні і вели, як устиг помітити Отава, в таку саму мертву, голу кімнату.

Професор трохи постояв посеред кімнати, сподіваючись, що до нього прийдуть, але нікого не було, зате невідчепно з’явилося відчуття, що за ним стежать, аж він став озиратися навколо, але ніде не побачив нічого схожого на пристрій для стеження, на нього могли дивитися хіба що крізь шпарку в дверях, але це якось видавалося занадто несерйозним для такої похмурої установи.

Сідати на стілець не хотілося, бо якщо його стануть допитувати (про що? про що?), то вже неодмінно посадовлять на стілець і примусять сидіти довго-довго, велітимуть думати, зважувати. Неважко уявити перебіг такої процедури.

Отава пройшовся по кімнаті, став біля вікна. Сподівався, що побачить Київ, може, Хрещатик, а може, й Софію, з висоти Київ ще прекрасніший, аніж з землі, хоча, звичайно, не з усякої висоти, як він у цьому вже пересвідчився, сидячи на сирецькому пагорбі. Однак не Київ побачив професор Отава. Вікно виходило в глибокий і вузький двір, замкнений з протилежного боку будівлею, схожою чи то на пакгауз, чи на пожежне депо, така вона була висока й безлика, але, на відміну від господарчих приміщень, будівля та, як і основний корпус, ділилася на поверхи, тільки поверхи були якісь присадкуваті, так що трьом чи чотирьом поверхам будинку відповідало десь п’ять чи шість поверхів тієї будівлі, і поверхи в ній, як і в будинку, значилися вікнами, один ряд таких вікон проходив майже на рівні очей професора Отави, він добре бачив їх з своєї позиції і міг переконатися, що то, власне, й не вікна в звичайному розумінні цього слова, а просто собі отвори, як у собачій будці, тільки що собак ніхто ще не здогадався ховати за сталевими гратами, а тут усі віконечка були захищені так надійно гратницями, неначе за ними зберігалися всі золоті запаси світу.

— Пан професор Отава? — почулося за спиною. Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з рядком орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився проти світла, щосили вдавав ввічливість й інтелігентність.

— Так,— сказав професор,— я Отава.

— Даруйте, що примусив вас чекати.— Зондерфюрер говорив — о, диво! — українською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково українською, видно, він був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для освоєння нових територій, а може, професор Отава мав справу з поліглотом, що володів усіма можливими європейськими мовами. Яке то мало значення?

— Прошу сідати,— запросив зондерфюрер і не сів, поки не сів професор, видно, вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спеціально все приготував для зустрічі радянського професора, відаючи добре, що з брутальністю німецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай пересвідчиться ще й у німецькій цивілізованості.

— Курити? — спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного слововживання і переходячи навіть у чужій для нього мові на звичний солдатський жаргон з безособовими формами.

— Дякую, не вживаю,— ледь посміхаючись, відповів Отава.

— У вас гарний настрій? — поцікавився зондер.

— Був би кращий, якби ми з вами не зустрічались,— пішов напролом Отава.

— Прошу пам’ятати,— сухо сказав гестапівець,— тут не жартують.

— Знаю.

— Тут відповідати на запитання.

— Або не відповідати, уточнив Отава.

— Ні, — облизуючи губи, нахилив голову гестапівець,— відповідати.

Він дивився на Отаву спідлоба, дивився довго, між ними відбулося змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапівець не розчарувався і навіть, як видно, не розгнівався, пружно підвівся, пройшов по кімнаті, потім наблизився до столу, відімкнув шухляду, глянув на якісь папери, дістав з іншої шухляди кілька чистих великих бланків з зображенням хижого фашистського орла нагорі, сказав, сідаючи:

— Ви будете розповідати.

— Що саме? — не зрозумів Отава.

— Все.

— Але що саме?

— Ви — професор Отава. Так?

— Раз це вам відомо, то справді так. Я Отава. Був професор. Тепер — просто…

— Ми ще будемо говорити про це. Більшовик?

— Як усі, — сказав Отава.— Як увесь мій народ.

— Я питаю — ви член партії більшовиків?

— Зараз це не грає ролі.

— Я питаю.

— На жаль, не був членом партії. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.

— Моральні категорії нас не цікавлять. Далі: з якою метою ви лишилися в Києві?

— Тобто?

— Для чого ви лишилися в Києві? Варум, тобто чому?

— Але ж… дивно… Це — моє місто… Тут мій батько, дід, усі…

— Моральні категорії нас це цікавлять. З якою метою ви лишилися?

— Щодо мене, то тут були різні причини, але… Цілий народ лишився на своїй землі. Ви що — допитуватимете цілий наш народ?

— З якою метою? — не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось швидко дряпаючи простим олівцем на папері.

— Рятував історичні споруди Києва,— сказав утомлено Отава,— собори, Лавру… Це, звичайно, безглуздя, один чоловік тут нічого не міг вдіяти, але мені помагали… Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей — інші клопоти… Але не будемо про це…

— А яка мета? — гестапівець довбав у одне місце, мов дятел.

— Все, більше мені сказати нічого.

— Хто залишився з вами?

Отава вирішив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове ім’я в цьому гніздовищі смерті він не міг.

— Сам,— сказав він,— я завжди був самотнім… Хто хоче йти на риск відкрить і нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності…

— Повторюю: нас не цікавлять категорії моральні. Я питаю, хто ваші спільники?

— Спільники? В чому?

— У вашій роботі.

— В якій роботі? Я ж сказав, що праця вченого вимагає…

— Нас не цікавить ваша праця вченого… Нас цікавлять ваші спільники по підривній роботі проти райху… Тут, у Києві…

— Здається, ви сказали, що тут не жартують? — холодно нагадав Отава.— Що мають означати ваші слова?

— Означають те, що означають.— Зондерфюрер штовхнув кілька списаних аркушів до Отави, підклав йому гостро заструганого олівця.— Підписувати. Можу перекласти.

— Не треба, я розумію по-німецьки,— сказав Отава, проглядаючи записи, і посунув один за другим аркуші до гестапівця. Олівця не брав до рук зовсім.

— Тут написано, що я залишився в Києві з завданням вести підривну роботу проти німців. Це неправда. Ніхто не давав мені жодного завдання. Лишився я цілком випадково. Мав евакуюватися, але… Просто мій дивний характер спричинився… Але завдання… підривна робота… Це смішно… Я не можу підписувати таке…

— Не підпишете — наслідки будуть звичайні, — байдуже промовив гестапівець.

— Це — неправда.

— Наслідки будуть звичайні, — підвівся гестапівець,— прошу подумати.— Він позамикав шухляди і вийшов, лишивши Отаві списані виразним, крупним почерком аркуші з чорними орлами вгорі і гостро заструганий олівець.

Отава ще трохи посидів і знов помандрував до вікна вивчати внутрішню гестапівську в’язницю, тиху й причаєну зовні, схожу на добре пильнований склад для зберігання державних скарбів.

Невже Шнурре витяг його з табору смерті лиш для того, щоб тепер піддати допиту в гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячі разів допитувати в самому таборі, могли забрати в гестапо просто звідти, не завозячи до квартири, не влаштовуючи цього спектаклю з поверненням до життя, до звичної обстановки. Може, й з Борисом, з його рятуванням — теж спектакль? І цей виклик і допит — теж одна з дій уміло відрежисерованого кимось спектаклю? Але ким і навіщо? Який інтерес являє для них відлюдькуватий професор, що ламав собі голову над якимись там мистецькими таємницями часів Київської Русі? Був би він фізик, математик, металознавець, мав би справу з оборонною технікою, з авіацією, з моторами. А так — фрески, мозаїки, спроба реконструювати перебіг подій, що мали місце тисячу років тому. Кого б це зацікавило?

Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кілька разів повторив, що наслідки будуть звичайні, зник, а професор Отава нарешті вже тепер усвідомив собі похмурий зміст слів «звичайні наслідки», бо значити це могло тільки одне: смерть, кінець, зникнення. Для гестапо — це вважалося звичайним, а будь-який прояв життя належав до випадків незвичайних і, як на гадку отаких дресированих зондерфюрерів, просто протиприродних.

«А що, коли сказати йому про Шнурре? — відчаєно подумав Отава.— Якщо цей тип і знає про того, то не викаже цього, але повинен буде якось зреагувати на факт мого знайомства з їхнім есесівським професором. Я ж скажу, що просто — його колега…»

Гестапівець, мовби передчуваючи несподіванку, яку готує йому радянський професор, довго не приходив, певно, він десь тішився з свого великого вміння наганяти страх на свої жертви, може, навіть спустився вниз, вийшов на вулицю і смачно пообідав у ресторані навпроти, на якому красувалася вивіска: «Тільки для німців»,— а потім ще й дозволив собі невеличкий променад туди й сюди попід пишними влітку, а тепер оголеними, мокрими, але однаково прекрасними деревами, бо нічого не може бути ліпшого за дерева в кам’яному місті, це зондерфюрер, вихідець з зеленої Тюрінгії, знав аж он як добре, а ще він знав, що людині, окрім здатності милуватися деревами, квітами, жінками і мальовничими пейзажами, корисно час від часу лякатися, для цього лиш треба створити відповідні умови, і всі на землі, власне, повинні поділятися на тих, що лякаються, бояться, і на тих, що створюють їм для цього належні умови. Що ж до радянського професора, то він має умови просто виняткові, лишилося тільки пересвідчитися, до якого стану переляку той дійшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху і негадано з’явився перед професором Отавою.

— Ну, отже? — бадьоро вигукнув він. Професор розглядав внутрішню в’язницю гестапо. Зондерфюрер підійшов до нього, теж став дивитися в двір, на загратовані віконечка, які в нього не викликали жодного відчуття, він дивився на них так само байдуже, як на кришки каналізаційних люків на вулицях міста, скажімо, або на що? Ну, це не грає жодної ролі. Хай уже малює собі приємні картинки, споглядаючи на в’язничні віконечка, професор, який, здається, мав усе життя справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо це справді так, базується на буйній уяві.

— То що? — ще бадьоріше поспитав гестапівець, переконаний, що Отаву вже зламано остаточно, бо чоловік не може навіть відірватися від споглядання свого ймовірного житла, що було б ще далеко не гіршим кінцем!

— Вам відомий професор Шнурре? — зненацька спитав Отава, спокійно відходячи од вікна.

— Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати?

— Може, ви його краще знаєте як штурмбанфюрера Шнурре?

— Штурмбанфюрер Шнурре?

— Вій живе в тому самому будинку, що я.

— Не грає ролі.

— Ми з ним давні колеги.

— Може, ви ще скажете, що він — ваш спільник?

— Він вивіз мене з табору на Сирці.

— Припустимо.

— Він мене шукав там дуже довго і вперто.

— Якби він звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше.

— Але тепер вій буде розчарований, коли довідається, що надаремне відшукував мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла…

— Так,— сказав гестапівець,— я довідаюся. Чекати.

Він вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре маскованою розгубленістю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурі віконечка внутрішньої в’язниці.

Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то перестаєш його бачити, думаєш зовсім про інше або й зовсім ні про що не думаєш, відчуваєш цілковиту нездатність твого мозку до бодай найменшого зусилля, перетворюєшся на такий самий неживий предмет, як і той, що маєш перед собою. А коли перед тобою в’язниця — один із найдавніших людських винаходів… Як то кажуть: «Не зарікайся: і по мудрому чорт катається…» Нема забезпечень, нема гарантій, а в його становищі — нема порятунку. Ще зовсім недавно фашизм сприймався як щось далеке, нереальне, як наполовину породження пропаганди. Дивилися кінофільми «Родина Оппенгейм», «Професор Мамлок» — штурмовики, гестапо, арешти, але сприймалося це навіть не як віддалена загроза, а просто як чергове нещастя ще одного народу, який не знав, за кого голосувати на виборах. Тільки віддати голоси, кому належало, і ситуація була б зовсім відмінною. А в Іспанії фашизм ніколи б не переміг, якби західні держави не наклали ембарго на ввіз зброї, бо республіканці задихалися без зброї, а фашистів тим часом щедро і безкарно, цілком безкарно і нахабно постачали всім необхідним і Гітлер, і Муссоліні. В Італії фашизм уявлявся й геть чимось оперетковим, з отією грою Муссоліні під римських цезарів, з його промовами з балкона Венеціанського палацу в Римі, з переодяганням в чорні сорочки. Ясна річ, ми усвідомлювали небезпеку, ми знали, що нас не люблять за те, що держава наша не схожа на будь-яку з існуючих, нині й з тих, що будь-коли існували в історії людства, але ми відчували і власну могутність, ми бадьоро співали «Если завтра война…» і обіцяли бити ворога на його території, і заколисаний такою упевненістю якийсь там професор Отава міг дозволити собі розкіш займатися вивченням аж таких відлеглих проблем, як мистецьке минуле свого народу, спокійно й неквапом відтворював він у своїй уяві золотий вік Київської Русі, відбував разом з давніми майстрами мандрівки по всій землі, вкритій пущами й борами, будував собори, покривав їх дивними фресками й дорогою мусією, і ніхто йому не заважав, ніхто не ставив того за зле; шанобливість, якою оточувано його, на перший погляд дивацькі й не кожному потрібні заняття, впокоювала Гордія Отаву дедалі більше, він був переконаний, що так триватиме стільки, скільки має бути, ніщо не завадить йому викінчити справу його життя, ніхто потім не звинуватить його в тому, що він змарнував своє життя, прогайнував його, провів у неробстві.

Але щоб отакий дивний і сумний фінал, безглуздо-трагічний фінал?

І по мудрому чорт катається. Стара, на жаль, вічно актуальна пересторога…

Шнурре примчав до гестапо сам. Він не покладався на тих запопадливих телепнів, які те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати їх до в’язниці. На ньому був сірий цивільний костюм, сіре ворсисте пальто, м’який капелюх, який він скинув, убігши поперед зондерфюрера до кімнати, до півтемної кімнати, де Гордій Отава ще й крізь сутінки намагався розгледіти внутрішню гестапівську в’язницю й снував свої невеселі думи. Може, професор Шнурре скинув свого м’якого капелюха (аж диво бере, як він довіз незім’ятим з самої Німеччини такого м’якого капелюха!) з пошани до свого колеги професора Отави, а може, через те, що спітнів, поки вибігав на четвертий поверх, бо він не міг спокійно підійматися по сходах, знаючи, що тут жде його гер професор, жде чи й не жде, може, він і не сподівався на підтримку, цілком випадково, ймовірно, згадавши його ім’я, але серед людей науки мають існувати певні норми поводження, має бути, як то кажуть, солідарність, старі професори ще за його юності вчили, що між ученими має бути солідарність навіть у помилках, як між святими й жінками — в гріхах, хоча це можна було б віднести й на карб державних діячів, які то з незрозумілою прискіпливістю вишукують щонайменші похибки один в одного, то раптом заплющують очі навіть на цілком відвертий розбій, але, хвала богу, з цим буде назавжди покінчено, як тільки в Європі, а там і в цілому світі запанує новий лад, встановлений доблесними німецькими військами під мудрим проводом фюрера, бо німецька нація віддавна вважається найсправедливішою на землі, її великі мислителі, поети, музиканти заклали, як ніхто інший, підвалини для гармонійного правопорядку в світі, лишається тепер зробити ще одне зусилля і…

Він говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах, великодушно поступився Отаві місцем коло поручнів, бо ж однаково той не міг кинутися вниз, у вузьку кам’яну шахту, передбачливо загороджену міцною дротяною сіткою, опріч того, кидатися вниз головою для професора Отави тепер, коли його так вчасно й благородно рятували (і вже вдруге, а якщо лічити ще й випадок з сином, то втретє!), не було ні причин, ні тим більше сенсу, якщо взагалі можна відшукати будь-який сенс у тому, щоб добровільно розбивати голову, яку ще нікому не вдавалося заново склеїти, так, ха-ха!..— на жаль, не вдавалося, хоч іноді така потреба й відчувалася; історія наводить нам безліч прикладів, і в даному випадку голова професора Отави теж належить історії, так як належать історії обличчя всіх великих державних мужів, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений (професор Отава вранці й не помітив тої «прикраси») великим портретом Гітлера з українським написом внизу: «Гітлер-визволитель»,— зеленаво-брунатні відтіння, військовий плащ з настовбурченим коміром, високий офіцерський кашкет, звіряче поличчя між зеленавістю картуза й плаща, розмахані штрихи, всезагальна колючість, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе по-тигрячому; бідна історія! — невже їй нічого більше привласнювати, окрім таких мармиз?

Але Гордій Отава мовчав. Міг би багато дечого сказати балакучому геру Шнурре, та, бач, ролі в них були такі, що в одного не затулявся рот від захвату своїми успіхами, своєю переможністю, а інший мав тільки мовчати або ж відповідати на запитання, які може поставити йому будь-хто з переможців, запитання найнесподіваніші, найбезглуздіші, найобразливіші, найобурливіші, однаково, його обов’язок тепер полягав тільки в тому, щоб задовольняти цікавість переможців, вволювати їхні примхи, підтверджувати їхні припущення, і все то без жодної спроби опору, бо з огляду на військовий час він може бути віднесений до людей, що становлять небезпеку для нового ладу, як це вже мало й не сталося через непотрібну запопадливість функціонерів гестапо, і якби тільки він так вчасно не згадав про свого великодушного і, хвала богу, впливового колегу, то невідомо, чим би все скінчилося, і чи…

Професор Отава відчував себе в ролі приреченого задовольняти забаганки переможців навіть тоді, коли вони покинули сірий будинок гестапо, і коли вони вечеряли в ресторані з написом на вхідних дверях: «Тільки для німців», і коли по вечері Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий шпацірганг, тобто прогулянку до площі Богдана і навколо Софії, вважаючи, що буде добре трохи розносити неприємний настрій цього не зовсім щасливого, точніше кажучи, просто таки фатально нещасливого дня, відкинути від себе рештки незгод, як відкидають непотрібні спогади, а що може ліпше надаватися до цього, аніж нічна прогулянка навколо тисячолітньої святині слов’янського світу.

Найлютіший ворог не вигадав би тяжчої кари для Гордія Отави, аніж пропонована йому після всього прогулянка навколо Софії: в мертвому, сплюндрованому, потоптаному, збезчещеному місті, серед темної ночі мав він ходити туди й сюди коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити поміж фашистських вартових, що стовбичили там і там і сито відмуркувалися на паролі, проказувані їм штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб усвідомити з трагічною остаточністю жорстоку істину війни: місто не твоє, собор не твій, святині не твої, нічого твого тут немає, а отже, немає й тебе, бо існуєш ти, тільки допоки володієш своєю землею, своїми містами, своїми святинями, своєю батьківщиною й дідизною.

— Я не піду туди,— сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвіницю і під ногами в них почулися кам’яні плити софійського подвір’я.

— Але ж чому? — здивувався Шнурре.— Це так романтичної Це…

Отава мовчки повернувся й пішов назад. Вартові пропустили його без паролів. Шнурре теж не гнався відразу, дав Отаві відійти трохи від собору, тільки тоді наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку професорового, промовив:

— Я намагаюся зрозуміти вас, професоре Отава, і, здається, мені стає зрозумілим. Але… життя йде своїм шляхом, попри наші настроєвості, наші переживання, наші симпатії й антипатії… Життя вимагає. Воно завжди вимагає від людини. Людина й народжується на світ лише для того, щоб виконати якісь обов’язки, і значення людини в світі визначається вагою обов’язків, покладених на неї і виконуваних нею. Історія поклала на нас особливо тяжку місію. Але… Ми гордо несемо її. Великі небесні тіла в своєму навальному русі завжди затягують тіла менші, дрібніші, все, що потрапляє в сферу їхнього впливу, повинно або ж рухатися в тому самому напрямку, або ж згоряти, зникати безслідно… Тому я… Мені не хочеться… Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе, аби… Ім’я професора Отави знане цілій Європі… Воно не повинне… Ви розумієте, що я хочу сказати. Але для цього…

Отава міг би полегшити справу для Шнурре. Не квапливою згодою виконувати всі його забаганки, а бодай коротеньким запитанням, бодай спробою поцікавитися, чого треба Адальберту Шнурре, якого викупу вимагає він за свої доброчинства, якою ціною доведеться платити за всі ті рятувальні акції, що їх проробив штурмбанфюрер Шнурре по відношенню до радянського професора Отави. Але Гордій Отава мовчав.

— Звичайно, така розмова не для вулиці, — зітхнув Шнурре,— але вже так склалося… Я міг би зайти до вас, міг би запросити вас до себе («Так, так,— думав Отава,— ти все можеш, тобі все дозволено, ти сам собі пан, сам собі свиня, а от хто я тепер, і що, і навіщо?»), але… Нам треба для цього обрати нейтральну територію («Так ніби існує нині де-небудь нейтральна територія!» — думав Отава), щоб жодна з сторін не мала морального опертя і підтримки («Ти певний, що я зламаний остаточно, що мені не ждати підтримки нізвідки, що обставини притисли мене, знищили мене»,— подумав Отава), тому я пропоную завтра вранці зустрітися просто в соборі, в цій вашій Софії, яку ви так добре знаєте, яку ви любите, в якій… Я хотів сказати, в якій вам і стіни помагатимуть, але вчасно згадав, що віднині ці стіни, як і стіни всього Києва, вам не належать, а належать все ж таки нам, отже, в Софії ми з вами будемо в більш-менш однакових умовах і зможемо поговорити про діло, я маю для вас вельми цікаву пропозицію і просив би дуже не відкладати цю розмову… Згода?

— Не знаю,— сказав Отава.

— Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев’ятій або навіть о десятій ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але однаково… ми можемо прийти сюди о десятій…

— Я не можу,— твердо промовив Отава.

— Ну так, я розумію вас. Вам би не хотілося… Все ж таки в даному випадку я — окупант… Але не будемо афішувати нашого знайомства і… Хай кожен з нас прийде сюди сам по собі… Домовимося так: я чекаю вас завтра від дев’ятої до десятої чи навіть до одинадцятої… Просто для невеличкої екскурсії… Адже в листах ви стільки разів обіцяли показати коли-небудь мені софійські фрески й мозаїки.

— Обставини змінилися,— нагадав Отава.

— Але не змінилися ми, сподіваюся.

— На жаль.

— І все ж таки я дуже просив би вас…

— Вам не треба мене просити… В ваших руках могутні засоби примусу…

— Не стану ж я вдаватися до цих засобів, щоб мого колегу…

— Вважайте, що ми не колеги, а вороги.

— Я б не хотів цього.

— В даному випадку від хотіння окремих людей нічого не залежить. Після того як до мого рідного міста вступили чужі війська, кожен, хто до них належить, мій ворог.

— Сміливо сказано. Але я розумію: ви мені довіряєте, і це мене тішить.

— Кажу те, що думаю.

— Але в таборі, наприклад, ви не висловлювалися так відверто.

— Найбільша трагедія табірного буття полягає, на жаль, якраз у тому, що там ніхто не питає тебе, що ти думаєш, взагалі тебе ніхто ні про що не питає, людину там розглядають просто як матеріал для знущань і знищень, і це нестерпно.

— Але я визволив вас з табору, і ви можете висловитися до кінця.

— От я й висловлююсь,— Отава спробував засміятися, але в нього нічого не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болісну гримасу, що мала правити за усміх.

— Мені все-таки хочеться, щоб ми зустрілися завтра в Софії. Для нас з вами — це прекрасне місце для розмов. Просто вимріяне.

— Не можу поділити вашого переконання.

— Але ж повторюю: у мене є прекрасна пропозиція для вас.

— Вдячний вам за допомогу, яку ви… Але пропозицій ваших… не можу прийняти…

— Але ж, професоре Отава,— зміненим голосом сказав Шнурре,— якщо забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. Йдеться про працю вашого життя. Я трохи старіший за вас і знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрій свого життя і коли думаєш тільки про те, щоб скінчити розпочате. Відчуття того грецького воїна, який добігав до Афін, щоб передати вість про перемогу під Марафоном. Вичерпапість і нестача часу. Жах! Ви мене розумієте? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така робота у вас є, бо ви справжній учений, ви — людина одної пристрасті, одної мети.

— Війна зашкодила не тільки мені, — нагадав Отава,— а цілому народові моєму.

— Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! — вигукнув Шнурре.

Цього разу Отава спромігся навіть на посмішку. Бо хто б же, який учений, силоміць висмикнутий зі звичного трибу життя, мерщій не поспитав би після цього: «Дозвольте, а як ви це зробите?» Бо живеш на землі не самою працею, не тільки роботою, яку взяв на себе, а передовсім твердим переконанням своєї незамінимості. Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить. Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окремий світ, відновити який нікому не дано.

Але якщо вмирає, гине цілий той світ, у якому ти жив? Чи має тоді сенс твоє поодиноке буття і чи потрібна будь-кому твоя, нехай і найунікальніша робота, коли вона не слугує захистові, порятункові, обороні твого питомого світу?

Отава посміхнувся навіть не з наївної прямолінійності вигуку Шнурре. Просто згадав, як багато років тому вперше сформулював тему своєї роботи, яка мала стати змістом цілого його життя. Назва ось яка: «До питання про авторство художників, які здобили Софію Київську». До питання, до питання… Це звучало смішно сьогодні, коли фашистам здано мільйонний Київ і всю Україну, коли танки Гудеріана рвуться до Москви, коли оточено Ленінград, коли за колючими, дротами тисячі, а може, й мільйони, коли в ярах і перелісках вдень і вночі розстрілювано безвинних людей, коли… До питання…

Ще добре, що були вони вже на сходах і Отава не встиг наговорити Шнурре такого, після чого знову (тепер уже навіки) опинився б у гестапо. Але рятівні сходи в півтемряві вели Отаву нагору, він мовчки схитнув головою, мовби за давньою професорською звичкою хотів поклонитися, і пішов, а Шнурре дивився йому в спину, задерши голову, і все ж не витерпів, гукнув ще:

— Отже, завтра я жду вас до одинадцятої.

Борис одчинив батькові ще до того, як той стукнув у двері. Було таке враження, що хлопець простояв тут з самого ранку, дослухаючись до кроків на сходах. Був аж синій од виснаги, очі йому блиснули гострим ляком, певно, ще не вірив, що батько повернувся цілий і неушкоджений, може, ждав, що за батьковою спиною виросте понура постать вартового, та коли й пересвідчився в марності своїх побоювань, однаково не зміг зігнати з обличчя стурбованості й болю.

Вихований без матері, Борис не звик до виявів чулості, тому й не кинувся до батька в обійми, хоч як хотілося хлопцеві, навіть не повітав батька вигуком радості, хоч той вигук рвався йому з грудей, навіть не спромігся зачинити за батьком дверей.

Отава сам поворожив коло замка, а коли обернувся, то за Борисом, в освітленому квадраті кухонних дверей, побачив бабу Галю з свічкою в руках.

— Все гаразд,— обом відразу сказав Отава, а потім обійняв сина за худенькі плечі й повів до кабінету.

— Сідай он там,— вказав синові на венеціанське крісло, усвідомлюючи, може, вперше в своєму житті безглуздя всього, що його оточувало: і багатого зібрання ікон, і книжкових раритетів, і спорохнявілих манускриптів, і цього венеціанського крісла, яке різьбив славетний майстер Брусталоне, чи що, він зробив за життя всього лиш кілька таких крісел, одне зберігається в Ермітажі, ще одне десь у Англії, і ось у нього, в професора Отави, теж, але тепер це стало цілковитою дурницею, тепер це смішно й жалюгідно.

Борис сів на краєчку крісла, мов чужий, дивився на батька ще й досі наполоханими очима, потім сказав, і в голосі в нього був докір:

— Я думав, що ти не вернешся.

— Могло статися,— спокійно відмовив Отава.

— Не треба було ходити до гестапо! — ожвавлюючись, сказав Борис.

— Пізно чую слушну раду,— Отава теж сів. Вони обидва поверталися до життя, між ними вже проскочила іскра іронії, такої характерної в їхніх стосунках; Отава помітив у Бориса іронічність ще змалечку і свідомо культивував, вважаючи її першою ознакою гострого розуму, бо хотів передовсім мати сина розумним.

— Але куди б же я мав іти? — поспитав батько.

— Втікати! — Борис зіскочив з крісла, пробігся по кабінету, став навпроти батька.— Втікати на фронт, ось!

— Пізно,— вже без тіні іронії, навіть утомлено, чого не треба було б собі дозволяти, вимовив Отава,— справи мої, Борисе, не поліпшилися й після того, як я видобувся з-за колючого дроту. Все лишається по-давньому. Уявляй, що я досі за дротом, а ти з другого боку.

— Нащо! — вигукнув син.— Нащо це тобі?

— Уявляй, бо так воно є, — спокійно вів далі Отава,— і прошу тебе, вислухай усе, що я сьогодні казатиму, і запам’ятай. Може статися, що я… Одним словом, тобі доведеться докінчувати те, що я почав багато років тому. Ти розумний хлопець, багато вже знаєш… На жаль, я нічого не можу тобі дати з того, що зробив, але ти знайдеш це по війні… В інститутських сейфах, вивезених Бузиною… Ну, ти це знаєш… Але я розповім тобі…

— Ну що ти, батьку.— Хлопець підійшов до батька зовсім близько, він мужньо долав бар’єр стриманості, він сповнювався чулістю, його обличчя відм’якло, стало гарним, добрим хлоп’ячим обличчям, він стояв коло Гордія майже впритул, варто було лиш простягти руку, але вони обидва ще стримувалися, вони не звикли до зовнішніх виявлень чулості, надто добре знали ціну жестам, однак цього разу все мало бути інакше, ніж завжди, і все сталося справді інакше, батько простягнув одразу навіть не одну, а обидві руки, а син майже впав до нього в обійми і, ховаючи на батьківських грудях обличчя, захлинаючись від сліз, майже закричав:

— Що ти ото кажеш, нащо ти таке кажеш!

— Треба,— твердо мовив Отава,— ти сам бачив усе. Хто знає, може, доведеться побачити ще більше жорстокості війни… Але ти повинен знати, що є речі, які перетривають… Історію народу не можна знищити…

До самого ранку вони не спали, і Отава розповідав Борисові про Сивоока.