Диво

1942 РІК. ЗИМА. КИЇВ

На ранок Борис уже твердо знав, що тепер батько його, професор Гордій Отава, добровільно нікуди більше не піде. Щоправда, хлопець не міг простити батькові, що той сам, без примусу, тільки підкоряючись папірцеві, ходив до гестапо, але бачив, як батько карається, тому мовчав. Та й сам Гордій Отава сказав, коли вже все було переговорено з сином за ту ніч, звертаючись не так до Бориса, як до самого себе: «Ignavia est jacere, dum possis surgere» — малодушшя є лежати, коли можеш підвестися.

Однак штурмбанфюрер Шнурре, певно, відчував під час учорашньої вечірньої розмови з Гордієм Отавою, що той не палає бажанням прибігти сьогодні на його поклик, та й гречності в учорашнього німецького професора, а сьогоднішнього функціонера есесівської машини стачило, видно, на самий тільки вчорашній вечір, а сьогодні виповзла на поверхню звичайнісінька брутальність; Шнурре не став ждати добровільного приходу радянського професора, а просто прислав за ним уранці конвой в особі свого ординарця, що з’явився власною персоною перед Гордієм Отавою, стукнув підборами, викинув наперед руку в фашистському повітанні, але не гаркнув, щоб професор відразу збирався і йшов за ним, а мовчки потупав до кабінету, куди його так само мовчки повів хазяїн, що взяв тепер собі за правило всі серйозні справи розв’язувати саме там, на своєму звичному робочому місці, де відчував себе якось мовби певніше.

Ординарець справді трохи ніби аж розгубився, опинившись у загаченому книжками й раритетами професорському кабінеті, але відразу й опанував себе, знов викинув наперед руку («Навіть привітання вкрали в стародавніх римлян»,— подумав про себе Гордій Отава, згодом сказав це й синові, як взагалі намагався ділитись із сином усіма своїми думками, вважаючи Бориса вже цілком дорослим, а головне, прагнучи, щоб той усе запам’ятав, усе перейняв од свого батька) і відрекомендувався:

— Єфрейтор Оссендорфер. До ваших послуг, гер професор.

— Сідайте,— запросив його Отава,— хоч, власне, я не зовсім розумію, які послуги…

Оссендорфер не сів, тільки шанобливо вклонився: видавався таким собі чемним юнаком, акуратно на проділ розчесане біляве волосся, водянисті злякані очі, довірливо розхилені уста; військовий мундир йому зовсім не пасував, шинеля й геть перетворювала його на смішне опудало, він і сам це, видно, знав, бо щось ніби зітхання вирвалося йому з грудей і слідом за поклоном він вимовив:

— Даруйте, що я в такому вигляді, але я на хвилинку. Надворі зима, тому доводиться!..

Справді, вночі випав перший сніг, тихцем накрив окуповане місто білим холодом; для Гордія Отави зміна пори року означала тільки те, що минула вже ціла вічність з тих пір, як почалася війна, бо ж тільки подумати: літо, осінь, а тепер уже й зима; що ж до Бориса, то він одразу знайшов собі забаву в тому, щоб дивитися в вікно на фашистів посеред засніженого Києва, бачив, як вони вистрибують у своїх нікчемних шинелях і мундирчиках, і мстиво думав: «То як? Жарко вам? Спробували? Ще й не те буде!» До снігу всі фашисти сприймалися суцільною, одноликою масою, тепер, на білому тлі, раптом виявилося, що до Києва наповзло безліч різновидів цієї погані, бо коли навіть не брати було до уваги погонів звичайних сукняних, без жодних відзнак і з срібними галунами, погонів офіцерських простих і плетених, як батіг, нашивок, позументів, пов’язок із гадюкуватими написами, бляшаних нагрудників, а тільки зважати на колір вбрання, то були тут усі можливі й неможливі кольори й відтінки, були (і то найбільше!) жаб’ячо-зелені шинелі, які, здається, носила переважна частина військових, але був колір також чорний, сталево-сірий змінювався глиняно-жовтим, були навіть мовби бузкові шинелі з петличками лимонного забарвлення, траплялися ніби вмочені в синьку, був колір свинцю і колір віконної замазки; якісь високі чини кутали шиї в хутряні коміри, чорні й волохаті, декого зима застукала ще в плямистих маскувальних мундирах, що годилися тільки влітку, і тепер ці строкаті вояки, згинаючись у три погибелі, перебігали через вулицю з виглядом корови, що попала на слизьке. Іноді пробігав по снігу халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, під осінніми дощами такий показний, а сьогодні жалюгідний і смішний. Ноги у вояк для першого дня зими взуті були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких чоботях, іноді можна було побачити навіть білі бурки у тих, хто мав хутряні коміри на шинелях, але на головах творився сміх і гріх. Бундючні картузи нагадували тепер решета, повні холоду, до пілоток дочіплювано круглі сукняні латочки, щоб прикривати ними вуха, але вуха не вміщалися під тими латочками, великі німецькі вуха стирчали з-під зелених накривок, почервонілі від морозу, набубнявілі, неначе в утоплеників. Ліпше себе, мабуть, почували ті, в кого були картузи з довгими козирками й навушниками, які відкочувалися. Але, маючи вуха в теплі, вони потерпали з носами, бо мороз, мовби зганяючи злість за те, що в нього відібрано якусь там частину тіла, з усією силою накидався на все незахищене, а ніс під довгим козирком опинявся на такому собі протязі і вже тут мороз потішався досхочу, а власник носа, зжолоблений, мов каліка, з якоюсь аж заздрістю позирав на тих, у кого мерзло все в однаковій мірі, але сам не наважувався піддати й себе такому випробуванню, а тільки хапався за носа то одною рукою, то другою, неначе перекидав у долонях гарячу печену картоплину. Найбільшу заздрість, ясна річ, викликали всі ті, хто котив по вулиці в закритій машині, а коли тим треба було визирнути назовні і вони відхиляли дверцята й висовували на світ божий носа чи й усю голову, то не тривало те довго, ніс чи голова мерщій ховалися, дверцята хряпали, машина їхала далі, так ніби прагнула доскочити до того місця, де зима відразу скінчиться й настане тепло, не буде снігу, головне ж — не буде цього клятого морозу, який упав з неба в одну ніч такий запеклий, неначе уклав угоду про військове співробітництво з більшовиками.

І все оте різнокольорове гаддя бігло, тюпачило, стрибало, витупцьовувало по київській вулиці, і все козиряло, тяглося в струнку одне перед одним, вистукувало каблуками. На засніжених вулицях Києва відбувався великий спектакль маріонеток, який був би смішний, якби не стояла за ним жахлива трагедія поневоленого міста.

Єфрейтор Оссендорфер ще більше зніяковів після свого посилання на зиму, яке Гордій Отава лишив без уваги, Борис же, який притулився в кутку між книжковими шафами й великим вікном, що виходило на вулицю, в лік не йшов, та й не збирався він перед ординарцем фашистського офіцера викладати своїх ранкових спостережень, а тим більше — думок.

— Професор Шнурре перепрошує, але… — знов почав було єфрейтор, але тут Гордій Отава вже не змовчав, не дав йому доказати, перебив на півслові.

— Професор? — здивовано підвів він брови.— Ви хотіли сказати: штурмбанфюрер Шнурре?

Від ординарцевого роздратованого нахабства, з яким він ще кілька днів тому зустрічав Гордія Отаву на порозі квартири академіка Писаренка, зайнятої Шнурре, не лишилося й крихти. Сама ввічливість і зніяковіння, доведене до цілковитого самознищення.

— Так,— охоче згодився він з Отавою,— професор Шнурує справді — штурмбанфюрер, але це просто для зручності, бо такі вимоги часу, так само як і я — єфрейтор, хоч це для мене абсолютно не властиве, я просто собі асистент професора Шнурре ще з Марбурзького університету, і мені вельми приємно, що познайомився з гером професором, про якого багато чув ще до початку воєнних дій, тобто я хотів сказати — нашої визвольної війни…

— Ви хотіли щось передати від штурмбанфюрера Шнурре? — знову перебив його Отава.

— Власне, так. Професор Шнурре перепрошує, але сьогодні невідкладні справи примушують його… Ваше побачення тим часом відкладається, ви можете не йти, хоч якщо хочете просто для прогулянки чи в своїх наукових інтересах, то будь ласка, все домовлено, вас пропустять у собор, ви можете бувати там, коли захочете… Що ж до професора Шнурре, то, як тільки він звільниться від своїх пильних службових справ, він відразу повідомить вас…

Хоч у помешканні було нетоплено, але єфрейтор-асистент змокрів од довгої заплутаної промови, мерщій розкланявся, натягнув на голову пілотку, стукнув каблуками.

— До речі, — навздогін єфрейторові промовив Отава,— передайте штурмбанфюрерові, що я й не збираюся сьогодні ані до нього, ані будь-куди взагалі. І не маю наміру й надалі. Так і передайте, прошу вас…

Оссендорфер тупотів чобітьми по довгому коридору з староруськими іконами, він мовби втікав од професорових слів, не хотів їх чути, щоб не накликати лиха на необачливого професора, він і далі зостався чемним, ввічливим, делікатним у поводженні асистентом з старовинного німецького університету.

— Нумо, що скажете, товаришу Отава-молодший? — звернувся батько до Бориса, вирядивши єфрейтора і потираючи руки чи то від холоду, чи то від нервового збудження.

— Не зв’язувався б ти з ними,— сказав Борис.

— На жаль, мене ніхто не питає, хочу я зв’язуватися чи ні. Так само ніхто не питав усіх, хто жив у Києві, на Україні, в Білорусії, Прибалтиці. Ти чув, що вже бої йдуть під Москвою?

— Я вже чув, що вони разів сто зайняли Москву, а потім чомусь знову ведуть бої за неї, — відбуркнув Борис.

— Якщо вони візьмуть Москву, нам усім кінець.

— А чому ти вважаєш, що вони візьмуть Москву? — спитав син.

— Я не вважаю, кажу тільки, що буде, якщо вони візьмуть.

— Ти як хочеш, а я не вірю, щоб вони взяли Москву! — гукнув Борис.

— Мученики завжди мудріші за тиранів, тому й стають мучениками,— сказав тихо Гордій Отава.— На жаль, мудрих ніколи не слухають ті, в чиїх руках сила. Але нащо нам сперечатися? Ми з тобою маємо однакові переконання. Давай ліпше подумаємо, що робити далі.

— Втікати,— сказав Борис.— І то якнайшвидше.

— Гаразд. Куди втікати?

— Ну… В ліс… до партизанів…

— Вони лишили тобі свою адресу?

— Знайдемо! Що ми — вже не зможемо знайти партизанів?

— Якщо це так легко, тоді фашисти вже давно їх познаходили.

Борис не знав, що відповідати. Йому хотілося врятувати батька, все б він віддав за цей порятунок, він би виступив проти цілої фашистської армії, якби міг захистити батька, але якщо розібратися, то що він міг? І що міг тепер його батько, який і в мирні часи не відзначався надмірним практицизмом, а швидше демонстрував майже дитячу наївність у всьому, що стосувалося буденного, простого життя, не пов’язаного з науковими теоріями і роздумуваннями. Він уже пробував через бабу Галю випитати її куму з Літок, чи не змогла б вона часом через знайомих сільчан зв’язати його батька з партизанами, але кума, дебела, лайлива молодиця, робила великі очі, відхрещувалася від самої згадки про партизанів, казала: «Цур тобі, пек!» Баба Галя й собі махала на Бориса, неначе на домового, може, вони й справді так боялися перед німцями, а може, просто не довіряли професорові, якого, бач, самі фашисти визволили з концтабору, не зачіпали його помешкання, постачали харчами, так ніби він був для них своєю людиною, їхнім прислужником.

Але сьогодні, після всіх учорашніх подій, після нічної розмови з батьком, після того як він, власне, виклав синові свій науковий заповіт, передав йому все недокінчене, так ніби мав іти на шибеницю, Борис відчув таку безнадію в серці, такий розпач, так щось ридало в ньому, підступаючи до самого горла, що не втерпів він і знову вирішив просити тітку з Літок бодай вивести їх з батьком із Києва, сховати десь у селі, чи в лісі, чи в чорта в зубах, аби тільки не лишатися більше в Києві, в цьому великому мертвому місті, де людина відчуває себе, мов у тісній пастці, з якої є один вихід, та й той — на смерть.

Якраз на той день кума з Літок не прибилася до них. Чи то сніг став на заваді, чи не пропустили її на заставах, якими заткнуто було всі виїзди з Києва, бо військовий комендант міста видав наказ про заборону під страхом смертної кари віддавати, приймати, продавати, купувати або міняти м’ясо, молоко, масло; всіх, хто намагався провезти до Києва (вивозити ніхто не пробував, бо нічого було вивозити) будь-які продукти, затримувано, у одних просто відбирали все й турили їх у шию, інших кидали за дріт Дарницького концтабору, ще інших просто розстрілювали; кума з Літок прикривалася аусвайсом, виданим їй самим штурмбанфюрером Шнурре,— штурмбанфюрер любив свіженьке молочко, іноді за кумою до Літок посилали навіть машину, але сьогодні не було ні молока, ні куми, штурмбанфюрер, може, й переживе цей день без молока, а от Борисові тітка з Літок знадобилася б аж он як, та вдіяти нічого не міг, тільки закинув здалеку бабі Галі про свій клопіт, але вона відбулася зітханнячком,— на тому й кінець.

А ввечері прийшов штурмбанфюрер Шнурре і нарешті розкрив свої карти. Він приніс з собою пляшку рому, сам уже був трохи напідпитку, ром, видно, більше призначався для Гордія Отави, але той сказав, що пити не буде.

— Може, ви звикли до руської горілки? — посміхаючись, запитав Шнурре.— То я звелю принести горілки. Ми маємо в своєму розпорядженні все.

— Дякую, не п’ю я горілки,— спокійно відмовив Отава, а сам подумав, що Шнурре помиляється, вважаючи, що вже все має в своєму розпорядженні.

Шнурре все ж налив келишок і для професора Отави, сам випив, трохи посидів, дивлячись у куток, де вранці сидів Борис, а тепер залягла тільки темрява, бо в кабінеті горіла на столі одна-єдина свічка, електрики в Києві не було, як не було води, тепла, хліба, не було життя.

— Ви можете не економити свічки,— сказав Шнурре,— я дам розпорядження, щоб вам їх постачали.

— Дякую, не треба,— відповів Отава, дивуючись, як він може ще відповідати цьому фашистові, чому не замовкає зовсім, хай собі той говорить сам до себе, хай звідає всю глибину й силу зневаги, яку до нього відчувають усі ті, до кого він прийшов не як ординарний професор провінційного німецького університету, а як загарбник і кат.

— Я розумію ваші почуття,— мовби вгадуючи Отавині думки, зітхнув Шнурре.— Але війна є війна і життя є життя, від цього нікуди не втечеш, мій любий професоре. Якщо вам не хочеться підтримувати зі мною розмову, можете мовчати. Але вислухайте мене до кінця, і вислухайте уважно. Я скажу вам усе. Сьогодні такий день, коли я повинен сказати вам усе, не відкладаючи надалі. Згодом коли-небудь ви зрозумієте, чому саме сьогодні, хоча, загалом кажучи, це не грає ролі в тій справі, яка цікавить мене і в якій повинні бути, зрештою, зацікавлені й ви. Отже, стежте за моїми думками, прошу вас. Ви добре знаєте про моє до вас ставлення як до вченого. Ми з вами колеги…

— Вороги,— нагадав Отава.

— Ну так. З огляду на військовий час. Але як учені…

— Ви есесівський офіцер,— знову нагадав Отава, якому давало втіху отак перебивати фашиста в найнесподіваніших місцях, дошкуляючи йому хоч цим.

— Згода! — майже весело вигукнув Шнурре.— З вашого дозволу я вип’ю ще келишок. Але, мабуть, не буду. Щоб між нами не було нерівності: один п’яний, другий тверезий. Хай кожен буде поставлений в однакові умови.

— Якщо це можна сказати про того, хто надягає зашморг, і про того, кому надягають зашморг,— знову втрутився Отава.

— Не треба занадто похмуро дивитися на речі, не треба. Коли я розшукував вас серед ув’язнених…

— Чомусь мені здається, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали мене саме на Сирці, а не в Дарниці, скажімо, де концтабір набагато більший, отже, більше шансів, що я міг опинитися саме там?

— Інтуїція. Це була справді гра, в якій єдиною ставкою був порятунок професора Отави.

— Навіщо?

— Зараз дійдемо до суті справи, одну лиш мить, мій любий професоре. Терпіння, терпіння… Як часто людям не вистачає цієї дорогоцінної якості, через що стаються речі непоправні. Для прикладу ваш Хрещатик. Його висаджено в повітря…

— Вами ж самими…

— Не грає ролі — ми його висадили в повітря чи ваші. Але чому? Тільки тому, що комусь не вистачило терпцю розмінувати один чи два будинки, простішим здалося підірвати їх, а коли вже підірвав два чи три будинки, то хочеться пустити димом і ще сотню… Або Успенський собор… Я ще встиг помилуватися цим чудом… Здається, кінець одинадцятого століття, срібні царські врата, срібні гробниці, парчеві плащаниці з дарчими написами руських царів і українських гетьманів, старовинні євангелії в коштовних оправах, вівтар і жертовник, оздоблені різьбленнями масивними срібними дошками,— де ще можна таке бачити! Але ось приїздить поглянути на це слов’янське чудо наш союзник, вождь словацького народу Тіссо, і ваші партизани…

— Ви певні цього? — спитав Отава, який про Успенський собор не міг і слухати, ліпше б його самого тією вибухівкою пошматовано на стряпки.

— Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухівка. Зрештою, все, що попадає в район військових дій, може бути знищене, але потрібно все ж таки якесь терпіння, необхідне хоча б для того, щоб максимально використати об’єкт, який підлягає неминучому знищенню…

— Може, у ваших планах Софія теж підлягає цьому.— Отава боявся повторити страшне слово, але Шнурре виручив його.

— Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софію. Але ви вгадали, що мова зайде саме про неї. На ній збігаються наші з вами інтереси.

— Не бачу,— сказав Отава.

— Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усією відвертістю, що все могли б зробити ми й без будь-чиєї допомоги. Вам не треба зайвий раз підтверджувати мою кваліфікацію, отож коли б я захотів і взявся сам, то… Але я подумав так: чому б не зробити доброго діла, чому б не допомогти своєму колезі професорові Отаві, чому б не надати йому змоги докласти й своїх зусиль?..

— Я не просив у вас нічого,— нагадав Отава.

— Точно. Ви не просили, професоре. Але уявіть собі: я прошу вас. Не наказую, не примушую, а саме прошу. І прошу, враховуючи ваші наукові зацікавлення,— ні більше ні менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому самому розумовому рівні…

— Психологи стверджують,— насмішкувато зауважив Отава,— що між людьми, які перебувають на тому самому рівні, панують відштовхувальні тенденції…

— Можете переконатися, що психологи теж помиляються, бо я не тільки не відштовхуюся від вас, навпаки… Нас із вами єднає Софія, точніше, її фрески, може, єдині в світі фрески одинадцятого століття, прекрасно збережені…

— Що ви хочете з ними зробити?! — злякано вигукнув Отава, схоплюючись із крісла і мало не кидаючись на Шнурре.

— Заспокойтесь, мій любий професоре, вашим фрескам нічого не загрожує. Надто ж коли взяти до уваги, що майже всі вони сховані під шрамом пізніших записувань. Попередники ваші, на жаль, не відзначалися пієтетом до старовини. Свого часу знехтувано навіть вказівку самого російського імператора Миколи Першого, який, оглядаючи відкриті в Георгіївському приділі Софії древні фрески, сказав митрополиту Філаретові: «Фрески ці слід лишити в такому вигляді, як вони є, без поновлення». Але така вже художницька натура: будь-що, навіть попри найсуворішу заборону, виказати свої так звані здібності, лишити по собі слід, навіть коли то буде слід нездарний, варварський. Крізь століття бачу я протоієрея цього собору Тимофія Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору, придивившись до того місця на малому склепінні, де відпав шматочок штукатурки, помітив зображення зірки, а нижче — лики янголів і серафимів і грецькі літери. Це був благородний чоловік! Він відразу збагнув, що став на шлях великого відкриття… Руський імператор теж виявився людиною високої культури…

Але що далі? Якийсь підрядчик наймає звичайних поденників, і ті залізними стругами зшкрібають із фресок штукатурку. Варвари!

— До речі, прізвище того підрядчика було Фохт,— сказав Отава, не виказуючи свого здивування з поінформованості, яку Шнурре виявив стосовно історії відкриття в Софії старовинних фресок.

— Прізвище не грає тут ролі, — відмахнувся Шнурре,— мене як ученого обурює тільки варварство цих людей, їхня дикість, коли хочете… Але ще більше обурюють мене так звані художники, які потім «підмальовували» фрески: якийсь богомаз Пошехонов, ієромонах Іринарх з Лаври, священник собору Іосиф Жовтонозький…

— Навіть їх можна виправдати,— знову заговорив Отава,— бо вони все ж таки по-своєму дбали про збереження творів мистецтва. Це не те, що висадити в повітря Успенський собор…

— Я вже сказав, що це — трагічно… Але Софія ціла, і ви повинні нам допомогти… Вірніше, ми вам допоможемо… Ви не питаєте, в чому саме? Я вас розумію… Ви не хочете питати, ви не хочете співробітничати з нами. Але зрозумійте, що тут наші інтереси збігаються.

— Ніколи! — Отава знову підскочив.— Чуєте, ніколи!

— Ви ще не чули моєї пропозиції.

— Однаково я відкидаю її!

— І все ж вислухайте.— Шнурре відпив з келишка, витер губи, він тепер не квапився, мав вигляд людини, в якої в розпорядженні вічність, зате Отава весь напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав, що не зауважив стану свого співрозмовника, зняв зі свічки нагар, постудив на опечений палець, мовив далі спокійно й розважливо: — Ви трохи відреставрували фрески… Треба сказати, що зроблено це прекрасно, саме так я тільки й міг уявляти вашу роботу… Можете не казати мені, я й так знаю, що реставраційними роботами керували ви… Але дозвольте й одне зауваження… Ви провадили ці роботи без якогось плану. Не виділяли головного й другорядного. Не вели пошуку найціннішого в першу чергу, а вже потім, що лишиться. Ви знехтували найголовнішим принципом усіх відкрить: треба передовсім відкривати велике! Тільки тоді прославишся.

— Я не звик заробляти славу на чужій праці, — спокійно промовив Отава, відходячи в тінь,— та й яка може бути ще слава поряд з геніальним художником, що творив дев’ятсот літ тому?

— Слава першовідкривача — вам ще мало? Ієрогліфи без Шамполіона так і залишились би безглуздими картинками. Троя без Шлімана вважалась би вигадкою п’яного неписьменного Гомера, який любив побрехеньки… Але йдеться не про це… Я надто багато сьогодні балакаю, але в мене був дуже важкий день.

- І все ж, бачите, я не забув про вас і прийшов, щоб довести нашу вчорашню розмову до кінця. Коротше: ми вам створимо всі умови, щоб ви прославились відкриттям чогось великого в соборі. Уявіть собі: геніальна, неповторна фреска, унікум!

— Можна подумати, що ціла німецька армія вступила до Києва тільки для того, щоб створити, як ви кажете, мені належні умови для великого відкриття в Софійському соборі. — Отава вже відверто глузував з Шнурре, але той відкидав глузування, він настроєний був на серйозний, навіть урочистий лад, він підвівся й проголосив, наче повноважний представник перед іноземним посланником або корпусом журналістів:

— З завтрашнього дня в вашому розпорядженні буде все необхідне і ви повинні відразу ж розпочати реставраційні роботи з таким розрахунком, щоб відкрити тільки найцінніші розписи в якнайкоротший строк.

— Це потрібно вам для блискавичного закінчення війни? — поцікавився Отава.

— Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава. Повірте мені: ми й самі змогли б провести всі необхідні роботи. З нашою точністю й терплячістю, з нашим неперевершеним мистецьким досвідом…

— Що ж вас стримує? — Тепер Отава вже знав, чого від нього хочуть, він міг спокійно вступати в суперечку з Шнурре, той перестав бути загадковим з своїми намірами, а отже, й страшним.— Розпочинайте хоч завтра, але без мене. Хоч як для мене тяжко говорити про собор так, але нічого не можу вдіяти. Ви завойовники. Ви могли вже давно знищити і мене, і собор, і місто… Якби я був великим полководцем, якби був головнокомандувачем, очевидно, все зробив би для того, щоб не віддати ворогові Києва, який для мене особисто є найбільшою святинею нашої історії, але раз так сталося… Тільки відмовитися від будь-якого сприяння ворогові — ось і все.

— Я все ж таки радив би вам обдумати мою пропозицію,— сказав Шнурре.

— Якщо ви гадаєте, що я не мав часу для обдумування своєї поведінки ще за колючим дротом, а потім учора в гестапо, то глибоко помиляєтесь. На всі ваші чи там чиї б не були ворожі пропозиції — тільки ні! Більше нічого.

— Ніколи не треба висловлюватися категорично, завжди треба лишати бодай вузеньку стежечку для відступу.

— Не звик.

— Ви ще не вислухали мене до кінця.

— Не бачу в тому потреби.

— І все ж таки. Не гадаєте, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б тривіально і недостойно навіть. Але ви маєте рацію в одному: в тому, що все могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. І якщо сьогодні ще не все знищено, то завтра це може статися. Ми не приховуємо своїх планів. На місці Ленінграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших яхтсменів. На місці Москви ми насадимо бір. Здається, там добре росте сосна. Можна буде розвести там березові гаї. Це так прекрасно: білі берези як спогад про колишню Русь. А на місці Києва? Що ж, очевидно, ми не станемо витрачати даром жодного шматка родючої української землі. Найліпше, якщо тут заколоситься лан золотої пшениці. Що ви на це скажете?

— Нарешті ви заговорили справжньою своєю мовою.

— Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальницею хліба, сировини і рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за шматком хліба щоденного, тільки праця. Що ви па це скажете?

Отава мовчав. Він і сам це вже передумав сотні й тисячі разів, не вірив, що таке може бути, але перебирав найгірші припущення, готовий був до всього. Таки не стерпів:

— Брешете! Не вдасться!

— Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера. Але навіщо нам політичні дискусії? Ми з вами люди мистецтва й історії. Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, надто далеко зазирнув у майбутнє. Нас ждуть справи невідкладні. Само провидіння послало мене, щоб не тільки порятував вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми теж вмістимо в музеї, а під ними напишемо: «Відкрита професором Отавою в Софійському соборі в Києві». Ви прославитесь на весь світ. Зрозумійте! Художники, які будували цей собор, невідомі. Цілий світ наповнений анонімами, великими й нікчемними. Але ви підніметесь над усіма!

— Найбільше піднімуся я в той день,— повільно промовив Отава,— коли всіх вас викинуть з моєї землі, з мого міста, з мого життя.

— Я радив би вам подумати, професоре Отава. Армія фюрера непереможна. Всі ваші сподівання марні. Вас жде або ж слава разом з нами, або ж…

— Я не боюся нічого,— сказав Отава.

— У вас є син. Ви повинні подбати і про його майбутнє.

— Не треба чіпати дитину.

— На жаль, у зоні військових дій…

— Прошу вас припинити цю розмову,— втомлено промовив Отава,— однаково від мене вам нічого не вдасться добитися. Ніякими погрозами!

— Гаразд,— розвів руками Шнурре,— шкодую, професоре Отава, я зробив усе, що міг. Проявив максимум терпіння.

— Так. Ви справді виявили гідне подиву терпіння.

— Сподіваюсь усе-таки, що ми ще побачимося,— йдучи вже до дверей, якось мовби гмикнув Шнурре.

— Може. Але за інших обставин.

— До побачення,— сказав німець.— Ви чуєте: я кажу до побачення.

— Може.— Отава випроваджував його так, ніби сила тут була на його боці, а не на боці штурмбанфюрера.

Коли повертався, зачинивши за німцем вихідні двері, в темному коридорі обійняв йому шию Борис, гаряче зашепотів:

— Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашистюрі!

— Ти що — підслухував? — суворо спитав його батько.

— Трішки.

— Хіба я тебе вчив підслухувати?

— Але ж я боявся, що цей тип тобі щось заподіє.

— Ну гаразд, гаразд. Іди спати. Дві безсонні ночі підряд — це вже занадто навіть для такого жвавого хлопця, як ти.

— Що ти хочеш тепер робити? — спитав син.

— Подумаю. В нас із тобою безліч часу, щоб думати. Поки що ж — до ліжка! На добраніч.

— Добраніч, батьку.

А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Літок. Вони довго шепотіли про віщось з бабою Галею на кухні, потім баба Галя просунула голову до кімнати, де спав Борис, спитала:

— Не спиш?

— Давно не сплю.

— Ну, то піди скажи професорові, що кума казала… Розбили цих бусурманів під Москвою…

— Що-о? — закричав Борис, зіскакуючи з ліжка і підбігаючи до дверей, але баба Галя, знаючи його нестримність, передбачливо сховалася, та ще так швидко, що хлопець не знайшов її вже й за дверима. Тоді він помчав до кабінету, знаючи, що батько якщо й поспав трохи, то вже однаково там, сидить, щось читає або просто думає, так ніби нічого й не сталося, ніби Київ не окуповано, ніби немає на світі війни… Але ж він не знає найголовнішого!

— Батьку! — щосили закричав Борис, влітаючи до кабінету.— Батьку, наші розбили їх під Москвою і женуть, женуть!..

Сам вигадав, що женуть, сам здогадався, бо хотів цього над усе, ще не осягнув законів військової логіки (коли розбили, то повинні й гнати, переслідувати),— просто керувався своїм хлоп’ячим палким бажанням, уявляв, як десь у глибоких снігах безпорадно борсаються всі оті жалюгіддя в різнобарвних шинелях, в бундючно-кумедних картузах, в пілотках з дочепленимй навушниками-латочками, з усіма їхніми позументами, нашивками, погонами, відзнаками, з їхніми орлами й черепами.

— Звідки ти взяв? — повернув його до дійсності батько.— Це що — вигадка?

Тоді Борис нарешті трохи заспокоївся і розповів про бабу Галю і її куму, після чого радісний шал охопив уже й професора; вони обидва, не змовляючись, вилетіли з кабінету й побігли до кухні, щоб розпитати куму з Літок, почути від неї самої цю вість, кращої за яку не могло бути ніде на світі.

Кума сиділа, порозпускавши всі свої хустки, розчервоніла попри холод на нетопленій кухні, настрій у неї був такий, ніби то вона сама розгромила фашистів під Москвою, а тепер сіла трохи перепочити, щоб гнати їх далі, і з Києва, і з усієї нашої землі.

— А ці ж безбатченки,— казала вона,— забрали в мене битон і аусвайс свій паскудний забрали, кажуть: вже більше нікс, уже до Києва не можна, сиди вдома, бо в Києві встановлюється, мовляв, новий порядок, а я ж знаю, сто чортів йому в пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже наші їм дали ото під Москвою, а воно мені бреше, що в Києві порядок, так ти, бабо, сиди в своїх Літках через те… Баби злякалися тепер. Дітей не впускають до Києва. Таке їм під Москвою наші утворили! Хотіла я тому хвашистюрі сказати, що брешеш ти, собако, то тебе під Москвою… та подумала: посадять у гестапу, як скажу… А вдома ж корова недоєна… Та й корову ще заберуть… Бо це ж тільки й викручуюся, що німецькому коменданту молоко ношу, хай би він ним залився та подавився!

Всі троє стояли, дивилися на куму з Літок, ніхто не перебивав її, ніхто не перепитував, не цікавився, звідки вона дізналася про події під Москвою, ніхто не піддавав сумніву її звістку, бо кума з Літок сприймалася як посланниця від широкого вільного світу в цьому стероризованому, вмираючому місті; вони повірили б навіть вигадці, аби тільки та вигадка піднімала їх на духу, давала віру в майбутнє, а тут же була чиста правда, професор Отава згадував події вчорашнього дня, для нього тепер зрозумілою стала зайнятість Шнурре зранку, ввічливість Оссендорфера, раптовий посміх штурмбанфюрера в намаганні схилити його, Отаву, на виконання їхнього плану пограбування Софії. Так, так, вони вже забігали, мов руді миші, вони вже ладнаються до втечі й звідси, тепер вони особливо небезпечні, бо, втікаючи, намагатимуться забрати з собою найбільші скарби і завдаватимуть жахливих руйнувань; ось тепер якраз і треба зробити все, щоб стати їм на заваді, поламати їхні плани, не дати їм нічого, захистити. Кожен на своєму місці. І він теж! Так, як захищав собори від запалювальних бомб. Але тоді було легше, простіше. Там потрібен був тільки пісок та ще безсонні чергування, то все в людських можливостях. Але як тепер? Як?

— Теперечки уже їм скоро кінець,— казала кума з Літок, як не поморозяться тут до бісячого батька, то витовчуть їх наші. Ось побачите, товаришу професор, та згадаєте моє слово…

А професор бився думкою в пошуках способів протидіяти Шнурре. Як? Як? Коли навіть їх виженуть звідси за тиждень (а чом би й ні!), то й то вони в своїй безсилій злобі встигнуть висадити в повітря весь Київ, нічого не пошкодують, не здригнеться їхня рука, як не здригнулася та рука, що закладала вибухівку під Успенський собор. Бо й що їм наша історія, наше мистецтво, душа народу нашого?

Але як запобігти? Як?

І раптом прийшло рішення. Він буде чергувати коло Софії, Вдень і вночі. Скільки зможе. Щоб не дати їм завезти туди вибухівку. Для такого собору потрібно багато вибухівки. Може, десяток або й сотня машин. Він не дасть!.. Як саме? Ну, стане перед машинами й не пустить їх. Хай їдуть через його труп. То й що? Хіба цим чогось досягнеш? Над твоїм трупом злетить у повітря Софія. Треба щось інше. Треба комусь повідомити, потім… попросити чиєїсь помочі. Партизани? Але де вони? І чи вони тут є?..

Десь там когось розстріляно, когось повісили. Але чи то партизани? Тепер розстрілюють і вішають без провини, тисячі й сотні тисяч. Висаджено міст на Солом’янці, зірвано водокачку на станції. Але чи то партизани, чи поодинокі диверсанти? Та й хто знає, може, під Софією вже дрімають руїнницькі заряди? Скільки часу минуло, поки він сидів за колючим дротом на Сирці? Він перевірить усе в соборі. Пристане на пропозицію Шнурре тільки для того, щоб перевірити, чи немає в соборі вибухівки. А якщо є? Або почнуть завозити? Що тоді? До куми з Літок? До цієї добродушної балакучої жінки? Але ж це божевілля — припускати, щоб тітка, що постачала штурмбанфюрерові Шнурре молоко, має зв’язок з партизанами!

І все ж.

— Скажіть, будь ласка,— звернувся до куми з Літок професор,— я міг би, в разі потреби, звичайно, прислати до вас свого Бориса? Бо хлопець малий, а тут, самі бачите, може бути всього…

— Та боже ж мій! — сплеснула в долоні кума з Літок.— Та ви тільки бабі Галі скажіть, то вона його прямо до мене… Чому йому тут і сидіти? Та й вам би, товаришу професор, якби з Києва та в наші ліси, бо тут же й голод, і холод, і хвашистюри ці.

— Ні, ні, — квапливо промовив Отава.— Я повинен бути тут, я залишуся в Києві, хоч би там що. А за Бориса вдячний наперед…

Так професор Гордій Отава прийняв рішення створити свій власний фронт проти фашизму, трохи наївне, але чесне, може, єдино правильне в його безнадійному становищі вирішення, ніким не вповноважений, окрім власного сумління, ніким не посланий, ніким не підтримуваний, мав стати він, нікому не знаний, на захист святині свого народу перед силою, що переважала: його в тисячі й мільйони, може, разів, але не лякався цього, як не лякався колись великий художник, що створював Софію, загубитися в пітьмі століть зі своїм ім’ям і з своїми стражданнями.

Він кинувся одразу на сходи, став стукати до помешкання академіка Писаренка, зайнятого тепер Шнурре, але ніхто йому не відчинив: видно, ті десь поїхали, в них тепер були повні руки роботи, вони квапилися награбувати в Києві якомога більше; професор Отава, здається, здогадався тепер про справжню місію Шнурре: певно, того, як спеціаліста, послано сюди або ж експертом, або й просто начальником такої собі грабіжницької команди, що мала вивозити до Німеччини всі мистецькі цінності, знайдені в окупованому Києві.

Щоб не гаяти часу, Отава попрямував до Софії. Може, Шнурре там. Може, саме рознюхує, в якому місці найперше здирати штукатурку в пошуках ще не відкритих шедеврів, може, наставляє вже своїх німецьких реставраторів…

Але на подвір’я Софії Отаву не впустили. Не зміг він проникнути туди ні з Володимирської, де стояли два пикаті автоматники, ні з площі Богдана, попід дзвіницею, де теж стовбичило два охоронці. Отава пішов уздовж муру, що оточував софійське дворище, хотів було коло брами Заборовського по-юнацькому подертися на стіну, але по той бік почулася німецька мова, там мовби марширували солдати,— скрізь, по всьому Києву тепер марширували солдати; він знову вийшов на Богданову площу, гетьман замахувався іграшковою булавою, картинно здіймаючи над Києвом коня, а неподалік од нього, не лякаючись ні чорного гетьманського огира, ні замаху булави, вимаршировувала сотня жаб’ячо-зелених німців і, щоб хоч трохи зігрітися, горланила дурну пісеньку:

Сунуло площею різнобарвне воїнство, їхали машини з берлінськими реєстраційними знаками, козиряння, витягування в струнку, вистукування каблуків — ані сліду того, що під Москвою їм вчинено страхітливого розгрому, що незабаром доведеться забиратися звідси. Невже це має протривати ще довго? Якби ж то він міг поспитати когось, хто б міг йому відповісти. На жаль, був сам. Обрав добровільну самотність і тепер мав спокутувати цей вибір. Людина, зрештою, платить за все.

З Шнурре він побачився тільки ввечері. Той метався по Києву зі своїм ординарцем-асистентом цілий день, був стомлений, але професора Отаву впустив до свого помешкання охоче, навіть з радістю.

— Так буде ліпше, мій любий професоре, так буде ліпше,— муркотів, пропускаючи Отаву поперед себе, а той ішов по знайомих колись кімнатах академіка Писаренка і не впізнав тут нічого. Не було книжок, не було звичних простеньких меблів, повсюди тепер виблискувала бронза, стояли меблі в стилі Людовіка XVІ (де й набрали в Києві такого!), дорогі вази датської порцеляни спокійних тонів надморського неба, в срібних князівських трисвічниках стікали воском височенні свічі, в кабінеті — письмовий стіл в стилі рококо, мовби вивезений з самого Версаля, за ним — дерев’яний стілець із спинкою, вирізьбленою в формі двоголового орла, з меблів російського імператорського дому, а з цього боку — для відвідувачів — два фотелі, глибокі, спокійні, в тьмяному полиску темно-вишневої шкіри.

— Сигари? Сигарети? — гостинно поспитав Шнурре.— Ах, я забув: ви не курите. Тоді — шнапс, коньяк, ром чи горілка? Прошу сідати. Радий вас бачити в доброму здоров’ї і…

Він ще хотів, мабуть, додати «з добрими намірами», але Отава не став його слухати до кінця, не сідаючи, не відходячи від порога, похмуро промовив:

— Я намагаюся обдумати вашу пропозицію, але перш ніж сказати про своє рішення, повинен оглянути Софію, щоб пересвідчитися, що там не завдано ніякої шкоди.

Не казав «прошу», взагалі нічого не просив — вимагав, і Шнурре чи то вдав, що не помічає імперативного тону, чи то просто вирішив не зважати на форму, в якій висловлювався професор Отава, для нього важлива була суть професорових слів, він зраділо розвів руками, пішов до Отави, ніби хотів його обняти, аж той позадкував злякано, але штурмбанфюрер вчасно спинився, вигукнув:

— Завтра вранці ви матимете перепустку для проходу в собор вдень і вночі і можете приступати, професоре! Я радий за вас. Це прекрасно!

— Перепустку також для мого сина Бориса,— так само похмуро мовив Отава,— він мій помічник. Без нього я не можу.

— Гаразд, гаразд, все, що скажете. Але присядьте, професоре! Я не можу вас так відпустити! Ми послухаємо з вами музику! Сьогодні з Відня передають Гайдна! Адже ви, мабуть, давно слухали музику, професоре.

— Я слухаю її тепер щодня,— сказав Отава і, не прощаючись, пішов до виходу, даючи штурмбанфюрерові на дозвіллі ламати голову над питанням, яку ж саме музику слухає радянський професор: чи то солдатські співи на вулицях, чи то притаєну, задушену музику власного серця, що прагне волі, чи, може, й підпільне радіо, яке в ці дні передає для всіх радянських людей найвищу музику — музику першої великої перемоги під Москвою. Але в Шнурре було повно своїх клопотів, щоб задумуватися ще над випадково кинутим словом чоловіка, який однаково ж завтра стане спільником.

— Оссендорфер! — покликав він бадьоро.

…В соборі було холодно, темно і тихо. Тут можна забути про колотнечі й незатишність довколишнього буття, замкнутися в своїх думаннях, бо собор сам являє собою ідеальну замкненість, згармонійовану окресленість простору. Собор має власне життя, навіть покинутий людьми і служебками. Усередині, за товстезними кам’яними стінами, він зостається вічно рухомим, з тісних придавленостей тектонічні маси випручуються вгору, вище й дужче, аж поки злітають у центральному куполі в безвість, неосяжну оком, від центральної нави правобіч і лівобіч відбігають нави бокові, нави гармонійно з’єднуються, сполучаються, непомітно зливаються, переходять одна в одну, їх чергування ритмічне, мов мелодія елегійного вірша, що спирається на постійно триваючу змінність. В цьому соборі можна ходити без кінця так само, як довкола замкненої в своїй вічній красі мармурової колони, і дивитися теж без кінця, як той легендарний Нарціс на своє відбиття в нескаламученій воді. Каміння вийшло з простору, і простір вийшов з каменю, мозаїки в тихому сяянні смальти струмують, мов зорі на небесній бані, важкий похмурий блиск золота на різьбленому іконостасі підпирає Євхаристію з апостолами, що в знервованому поспіху прямують до святого хліба, і тільки Марія Оранта з руками, піднесеними чи то в благословенні, чи то в намаганні захистити людей од лиха, здається непорушною під склепінчатою конхою центральної абсиди, але потім помічаєш, що й вона теж прагне вирватися з-під того тисячолітнього тягаря, теж спуститися до людей, вплестися в цей вічний самодостатній рух, який (єдиний) може порятувати від дрібних, буденних, нікчемних клопотів щоденності, від злочинності, бруду, зрад, ганьби.

Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі, може, тому й не боялися звинувачень у богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою.

Диво!

«Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и церковь святыя Софии»,— це літописець.

Може, будовано цей собор у сльозах, прокляттях і крові, може, з урочистим співом і радістю,— хоч як там було, але піднявся він у тій землі, яка не знала кам’яних споруд, у землі, яку називали землею багатьох городів, та були то городи дерев’яні, горіли вони так часто, що не встигала потемніти ще й стружка на нових будівлях; і от над цими дерев’яними городами, над звичною нетривалістю й тимчасовістю вознеслося рожеве кам’яне диво: небаченої величі й краси храм, який за розмірами поступався лише константинопольській Софії, а за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі.

«Украшен златом, серебром и камением драгим и сосуды честными, был дивен и славен всем окружним странам, якоже ин не обрящется во всем полунощи земном от востока до запада»,— це Іларіон, при якому будувалася Софія, єдиний учасник, голос якого дійшов до нас крізь віки. Цей собор був барвистий, як душа й уява народу, що створив його. І стояв він посеред темряви, чвар, бідності й нещасть того часу, стояв неторканий сто тридцять два роки від його першого освячення, тобто з тисяча тридцять сьомого року, кожне покоління намагалося чимсь прикрасити Софію, кожен князь, мудрий чи дурний, щедрий чи скупий, прагнув виказати свою благочестивість і збагачував собор дорогоцінним посудом, коштовними ризами і рідкісними книгами.

Вперше підняли на собор руку князі, що вийшли з тої самої Суздальської землі, де колись княжив творець Софії Ярослав Мудрий. У 1169 році Андрій, якого згодом — о іронія! — названо Боголюбським, послав проти Києва ополчення одинадцяти північноруських князів на чолі з своїм сином Мстиславом. Лиш два дні тривала облога Києва, а на третій день, дванадцятого березня, після приступу Київ узято, чого не бувало до того ніколи. Карамзін у своїй «Истории государства Российского» з болем написав про цей день: «Победители, к стыду своєму, забыли, что оии Россияне; в течегние трех дней грабили не только жителей и доми, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный, похитили иконы, драгоценные ризы, книги, самые колокола» (т. ІІ, 316).

Згодом той грабунок пробувано усправедливити гарячим бажанням Боголюбського зосередити найбільші святощі в засновуваній ним столиці Володимирі (так і вкрадена з Києва славнозвісна ікона божої матері перейшла до історії під назвою Володимирської). Так ніби не один бог був для всіх князів.

Але треба називати речі своїми іменами. Якщо пограбував «мать городов российских» і найдивніший собор нашої землі один князь і його ще й похвалено та названо Боголюбським, то чому б не спробувати й іншим?

Через тридцять два роки, в січні 1202 року, Київ взятий був князем Рюриком Ростиславовичем, який привів собі на підмогу ще й половців з ханами Кончаком і Данилом Кобяковичем. Гірко плакав літописець над долею Києва: «И сотвориша велико зло в Русской земли, якого же зла не было от крещения Русской земли… Митрополию святую Софию, и Десятинную святую Богородицу разграбиша, и монастыри все, и иконы одраша, и иные поимаша, и кресты честные, и сосуды священные, и книг, и порти блаженных первых князей, еже бяше повешали на память собе, то все положиша себе в полон».

В 1240 році Київ був знесений з лиця землі Батиєм. Завалилася навіть Десятинна церква, у якій пробували знайти свій останній рятунок від татарської орди старі, жінки і діти. І тільки Софія, сплюндрована, обдерта зсередини, вціліла, стояла над пожарищем, над попелом і руйновищем, і підносила богоматір свої руки в молінні за Київ на стіні, поставленій древнім будівничим так міцно, що не взяли її татарські пороки. Тоді й названо ту стіну Нерушимою, бо повірили люди, що вічно стоятиме цей великий і предивний собор і вічно здійматиме, захищаючи їх, свої руки, створена великим художником першовіків скорботноока жінка.

Стояв собор і при князеві литовському Гедіміні, що зайняв Київ через вісімдесят літ після Батия, і при татарському ханові Едигею, який грабував Софію вже в 1416 році, не зачепила його й пожежа Києва, що її полишив по собі кримський хан Менглі-Гірей 1482 року.

Коли вже нічого було грабувати, лишилися самі тільки стіни з ледь помітними під патиною століть фресками і мозаїками, яких видовбувати ніхто не став,— мабуть, тому, що високо або ж надто забарно, грабіжники ж завжди квапляться (чому доказ і нетерплячка Шнурре, який хотів би за місяць знайти під давніми записуваннями найдорогоціннішу фреску в соборі і, мерщій вирізавши її, відправити в свій фатерлянд), тоді настали часи, коли одні прагнули якось відбудувати собор, інші ж намагалися будь-що полишити в ньому свої сліди. Так, уніати, які володіли Софією тридцять шість літ, не здобулися більше ні на що, як забілити вапном усі фрески, й мозаїки, і грецькі написи, які дратували їхнє око, звичне до латини.

Владика Молдавський Петро Могила, що через шість років після уніатів став київським митрополитом, був першим, хто відбудував і зміцнив собор, перед тим століттями плюндрований і знищуваний. Він підтримав древні стіни контрфорсами, вибудував нові арки в західній частині храму, поставив кілька нових куполів і фронтонів, полагодив старі куполи, надбудував верхні галереї, при ньому собор знов засяяв своїми мозаїками і фресками зсередини, хоч, здається, зовнішні розписи на той час уже були понищені.

Семи років не дожив Петро Могила до великого дня. Він помер, маючи всього лиш п’ятдесят років. Сім останніх років свого життя віддав прикрашенню й відбудові Києва, найперше ж — великої Софії, мовби передчуваючи день шістнадцятого січня 1654 року, коли в соборі митрополит Сильвестр Косов при гетьмані Богдані Хмельницькому і послах царя Олексія Михайловича звершив урочисту відправу на честь приєднання України до Росії.

Ще сто років — і вже останній великий будівничий і прикрашатель собору митрополит Рафаїл Заборовський поставив у Софії ось цей різьблений визолочений іконостас, зроблений карпатськими дуборізами, серед яких минуло дитинство самого Рафаїла, поставив срібні царські врата (де вони тепер?), збудував велику Софійську дзвіницю з дзвонами, найбільший з яких важив вісімсот пудів.

Можна б згадати, скільки політичних пристрастей і чвар розбилося о стіни цього собору, скількох бачив він можних, скількох нападників і молільників. Багато рук будувало й захищало собор, ще більше рук, мабуть, замахувалося на нього, але, мабуть, ніколи ще не нависала над Софією така загроза, як нині, бо й війни, здається, такої не знала ні наша земля, ні ціле людство.

Колись були просто невмілі примітивні грабіжники, тепер насунули озброєні всіма досягненнями науки й техніки канібали, які, грабуючи, мерщій затирають усі сліди по грабунках, та ще й підводять під свою зловісну діяльність теорії про так звану вищість німецького духу.

Гордій Отава довго стояв, притримуючи за руку Бориса, посередині собору, потім вони повільно пішли поміж камінними, всуціль обписаними фресками стовпами, пішли по самому дну химерного барвисто-кам’яного моря, двоє людей, загублених серед мовчазної пишноти, серед вічного струмування гармонії, їхні кроки відлунювалися десь далеко позаду, луна гриміла й гупала, хоч як тихо намагалися вони ступати по залізних плитках підлоги, собор видавався безмірним для цих двох, вони ходили довго й уперто, аж поки старший лишив молодшого там, звідки вони розпочинали своє ходіння, звелів йому стерегти вхід од нежданих відвідувачів, якими тепер могли бути тільки вороги, а сам вирушив у нові мандри, задля яких, власне, й добувався до собору.

Він зійшов на хори, обстукав там кожну підпору, кожен відомий йому тайник, оглянув приміщення, де зберігалися фрески, вирізані з стін зруйнованого через його провину Михайлівського монастиря; фресок там не було, взагалі нічого не лишилося: гер Шнурре вже побував тут, вже вивіз для музею фюрера перші свої здобутки. Що ж, Отава й не здивувався, втрачено більше, тепер ішлося про те, щоб не втратити, може, найголовнішого.

Він забрався аж під куполи, оглянув усі горища собору, не лякаючись дикого холоду й пронизливих протягів, обмацував кожен підозрілий предмет, розривав кожну купу лахміття, дряпаючи руки, розкидав звалища будівельного мотлоху.

Він проник у підземелля собору. Певно, фашисти побоялися поткнутися сюди, може, остерігалися мін або засідки, тут міг вільно просуватися тільки він, бо перед його очима відбувалися розкопки, які перервано війною, він сам уперто вимальовував плани софійських підземель, намагаючись відтворити їх у первісному вигляді й тим самим бодай трохи наблизитися до розв’язання загадки про книгосховище Ярослава Мудрого. Хай навіть воно давно вже очищене грабіжниками, хай він спізнився на кількасот років, як спізнювалися на цілі тисячоліття всі археологи, які розкопували гробниці єгипетських фараонів, знаходячи в них тільки сліди перебування метких доісторичних злодіїв. Але як знати? Може, як тому англійцеві, що врешті знайшов у Долині Царів запечатану всіма царськими печатями неторкану гробницю Тутанхамона з її золотими саркофагами, йому теж могло б пощастити і його лопата теж вдарилася б о камінь тисячолітнього склепіння, під яким лежать покладені за велінням Ярослава перші книги Київської Русі, і перший, єдино правдивий літопис, і всі записи, що стосувалися спорудження собору і загадкового художника, про якого Отава мав клапоть пергамену з надірваним ім’ям і недописаним словом?

Він стояв у темному, холодному, вільготному підземеллі перед безладним завалом глини, за яким, може, ховався той вимріяний хідник, що вів до святая святих. У такій глині багато літ тому ще молодий Гордій Отава знайшов засмолений горщик, який вріс поміж корінням старезного, безліч разів зламуваного бурями дуба. Дуб стояв над самим краєм глинястого київського урвища, половина його коріння вже безпорадно звисала з кручі, він ждав свого кінця, і той кінець прилетів з ураганом і зливою; з-під дуба вимило рештки землі, за яку він тримався, дерево тяжко звалилося набік, вивергаючи з глибини нові маси глини, і тоді хтось побачив ту посудину, затиснуту цупким чорним корінням, немов старечими, але ще міцними в своїй упертості руками, а що в інституті Отава був наймолодший і в таку негоду нікому не хотілося бігти через усе місто за переляканою дівчиною, яка прибігла з криком, що знайшла щось дуже історичне, то й послано саме Отаву.

Дев’ятсот років майже пролежав той глек, чекаючи на молодого аспіранта Гордія Отаву, ніс до нащадків велику тайну, якою знехтувала історія, примхлива й перебірлива. Дяка тому далекому предкові, що керувався в своїх діях ветхозавітною настановою пророка Ієремії: «Возьми сі записі та й зложи в глиняну посудину, щоб вони там могли передержатись довгий час». Передержалися не зовсім. Волога проникла навіть крізь обпалену глину, зіпсувала половину пергамену, вціліло тільки трохи запису, але й того виявилося досить, щоб дати Отаві роботу на ціле життя. І то все для того, щоб тепер перекреслити всю цю роботу, всі його пошуки, зіставлення, здогади, найстрашніше ж — знищити самий собор!

Але він не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софію ще не начинено руїнницькою вибухівкою (видно, їм справді залежало на тому, щоб знайти тут для себе щось незвичайне), Отава міг спокійніше й розважливіше обдумати свій намір зберегти собор. Передовсім не слід було втрачати контакту з Шнурре, повернути всю справу так, щоб тому тільки здавалося, ніби він використовує радянського професора, насправді ж — використати фашиста самому, перетворити його на мимовільного свого помічника й спільника.

Знову був вечірній візит до штурмбанфюрера, до помешкання академіка Писаренка, забитого вкраденими в київських музеях унікальними меблями, але цього разу Отава вже не квапився, дав умовити себе сісти в один з вигідних шкіряних фотелів, з насолодою доторкувався до рипучої шкіри: шкіра пахла старим звичним життям, в кімнаті було тепло, бо німці нарешті відремонтували нагрівання для цього будинку, заселеного високими функціонерами, знайдено паливо, і ось сьогодні зранку ця оселя стала одним з осередків блаженного тепла в замерзлому, голодному, вмираючому Києві. А фотель так приємно холодив у теплій кімнаті, гарно було б посидіти тут, прикривши очі повіками, подумати про своє. Шнурре ввімкнув «Телефункен», з приймача текла просвітлена моцартівська мелодія, ще десь у Європі знаходилися не зачеплені війною музиканти, і диригент ставав за пульт у незмінному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й зосередженості, і скрипалі підсовували під свої підборіддя складені вчетверо білі хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкінці диригент вдячно потискував руку першій скрипці, вклонявся оркестрантам…

— Так от,— сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо випружившись, ждав, що той скаже,— я оглянув собор…

— І! — не витерпів усе-таки Шнурре.

— В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали…

— Ви про деякі речі, що там зберігалися? — перебив його Шнурре.— Ми їх просто заховали в надійному місці…

Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося.

— Як ви, очевидно, розумієте,— повів він обережно далі, — мені потрібні робітники. Досвідчені реставратори. Люди, що знають свою справу…

— Неодмінно, неодмінно,— покивав головою Шнурре.

— Я не знаю, чи пощастить мені розшукати моїх співробітників, з якими я вів реставраційні роботи перед війною, бо в мене жодних даних, де й хто з них. Чи вони лишилися в Києві, чи пішли на фронт, чи, може, вбиті, арештовані…

— Я про це подумав уже,— сказав Шнурре.

— Трохи передчасно.— Отава не мав наміру поступатися будь у чому.— Людей повинен добирати я сам. Раз я відповідаю…

— Мій любий професоре,— Шнурре знову перебирав розмову в свої руки, знову ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже покладений на обидві лопатки,— дозвольте нагадати вам, що відповідаю все ж таки я. Звичайно, в свою чергу за безпосереднє виконання відповідаєте й ви, але є вища відповідальність, тягар якої лягає тільки на мої плечі. Тому я повинен був заздалегідь подбати про все. Ви матимете вже завтра необхідну кількість людей, це досвідчені, висококваліфіковані реставратори, ви не розчаруєтесь в їхньому вмінні і в їхньому працелюбстві…

— Хто ці люди? — стривожено спитав Отава.

— Це прекрасні німецькі реставратори, щоправда, на них солдатські мундири, але тут уже нічого не вдієш, та й не грає ролі, в якому мундирі той, хто виконує свою роботу вміло й ретельно.

— Але мої помічники…

— Про це не може бути мови. Окрім вас, до собору не буде впущено жодного з місцевих жителів! Це святиня мистецтва, і ми не можемо рискувати!

Отава мовчав. Вони не можуть рискувати… Він метався в безвиході. Що робити? Знову відмовлятися? Плюнути цьому есесівському професорові в пику? Кинутися на нього? То й що? Хіба цим порятуєш собор? Уявив себе па чолі бригади єфрейторів-реставраторів. Якщо в Києві є підпільники, вони повинні вистежити його в перші ж дні робіт і вбити, як шолудивого пса! Професор Отава очолює групу високодосвідчених німецьких реставраторів у Софійському соборі! Відкриття унікальних фресок, зроблені професором Отавою з допомогою групи високотехнічних німецьких реставраторів! Тепер усі його зусилля видавалися йому так само наївними, як оті крадіжки мішків з піском в перші тижні війни. Поки він тягав пісок, ждучи фашистів з повітря, вони ввійшли до Києва з землі. Він намагався рятувати собори з покрівлі, а вороги заклали тонни вибухівки в підземеллях, і Успенський собор злетів у повітря, лишився уламок стіни з скорботними постатями фрескових ангелів.

Але відступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у своїй наївності!

— Гаразд,— сказав, підводячись з нагрітого фотеля, Отава,— не приховаю, що мені прикро, я звик працювати з своїми людьми, але однаково не мені належить право вирішувати, я можу тільки згоджуватися або ні, а вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова.

— Ви подобаєтесь мені більше й більше, мій любий професоре,— підвівся з свого імператорського стільчика й Шнурре.— Може, ще побудете в мене? Мій Оссендорфер готує холостяцьку вечерю…

— Дякую, мені б хотілося спочити.

— Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранці. Все буде до ваших послуг.

Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, він змертвів. Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокаліптичні видіння кінця світу, то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед різьбленим іконостасом сімнадцятого століття палахкотіло величезне вогнище, а навколо нього вистрибували одягнені в довжелезні, широкі, мов попівські ряси, зеленкуваті шинелі німецькі солдати, наставляли до полум’я руки з розчепіреними пальцями і безладно виспівували:

Розчервонілі морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна кіптява виривається з рухливого кола, твореного цими зловісними постатями; весь собор завмер, в ньому немає того вічного гармонійного руху, який ще вчора оповивав тут професора і його сина, все заклякло й принишкло, навіть відлуння звуків сьогодні немає тут, і слова безглуздої пісеньки, щойно викричані, мовби знов падають назад, до чорно відкритих ротів, до тих ідіотських солдатських горлянок, горлянки душаться словами й виштовхують їх знову й знову:

— Хто тут старший? — вигукнув Отава, пересилюючи верескняві виспіви солдатні.

Якась постать відділилася від кола.

— Я професор Отава,— сказав Гордій,— відповідаю за всі роботи. Вимагаю абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище і не сміти більше чинити тут таких неподобств. Це — собор, запам’ятайте! Тут не палили вогнищ навіть найдикіші люди в історії.

По-німецьки слово «собор» звучало багатозначно: «Дом». А може, то так здалося Отаві? Може, передчував уже тоді він, що це буде його останній притулок, останній і вічний дім?