Диво (укр)

Рік 1032. Київ

Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотизні. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялися у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею самий собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було, бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища. А будовано ж його в поспіху, так ніби споруджувався храм і для упокорення й-ув'язнення духу людського. Вергали камінь, тягли дерево, везли плінфу, все те підняти треба було вищей вище, зчепити в невидимі для невтаємниченого ока сув'язі, з нічого вичарувати небачене, з сум'яття народити гармонійність, і Камінь і заправу носили на барках. Дерев'яних риштовань не ставлено, бо тоді б не було підступу до стін тим незліченнимтисячам люду, що прагнув підставити рамена свої під тягарі. Майстри каменю зависали в дерев'яних гніздах довкола стін, стояли густо на самих навершях будови, їм подавано все потрібне журавлями, блоками, крутилками, стосовано не тільки ручні, а й великі кола, порушувані ногами. Князь квапив своїх будівничих. Не працювали тільки в день різдва, в інші ж дні були в роботі при вогні з вечора до другої сторожі, а зрання, починаючи з сторожі четвертої. Будівничі відплачували князеві и за поквап своїм високим умінням знущатися над князівською казною, так що доводилося Ярославові вдаватися по запомогу до бояр, і купців, і навіть до простого люду, з якогопередтим зідрано все, що тільки далося зідрати силою. Просив князь про пожертви, і тоді несли хто що міг, а ще залежно від того, хто який гріх чи яку провину хотів спокутувати перед новим невідомим, але всемогутнім, як мовлено повсюдно, богом: несли золото й срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток явчок. Все приймалося, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжі продавниці й вимінниці, де можна було набути щось із пожертв, даючи навзамін гроші чи коштовності, решта пожертв ішла відразу в діло: поросята смажилися й з'їдалися робітниками, патралися кури, варилися каші, пеклися хліби, і так виростала ця велика церква, і так її довершено й покрито кованим золотом ще перед тим, як насипано на повну вишину нові вали Ярославові й назначено межі великого Києва. Коли побачив Ярослав готову церкву святої Софії у всій її великості посеред муравлиська люду, який клопотався новими валами, і уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього й ще стільки,осяде по цей бік валів назавжди, тоді тільки збагнув, що народ, зібраний у городі докупи, набагато страшніший правителеві, аніж розсіяні по всій землі поодинокі ратаї, пастухи, ловчі, бортники й просто волоцюги та колотники. Та справи державні, раз розпочаті, вже не даються зупинити. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була тепер великою державою і мала бути ще більшою. Візантія самим тільки своїм існуванням повинна була покликати до життя ще бодай одну так само велику й могутню землю. В світі не може існувати тільки одна велика держава, потрібне суперництво, потрібне взаємне побоювання, постійна пересторога, інакше-бо - кінець людству. Хіба ж історія не дає свідчень? В часи Александра Македонського світ перебував на грані цілковитого підкорення, а отже, й знищення в рабстві, тільки простори Індії поглинули й розпорошили всемогутнє військо Александрове, і так протривав світ далі. Римські легіони, мабуть, змогли б понищити все суще, аби не розбилися врешті об дикі орди германців, і вже Візантія виникла на краю Римської імперії, мов її уламок, і водночас - суперниця похмурого Риму. Але як тільки виникла, так і породила собі на противагу нові держави: то агарян, то персів, то болгар, то германців, то, нарешті, державу Руську, яка виросла в суперника найгрізнішого і, здається, нездоланного, бо імператори візантійські й не пробували посилати своїх військ у цю велику й загадкову країну, боялися її нескінченності, її холоднеч, її багатолюддя. Навіть Василій Македонянин не зважився виступити проти Русі, хоч, здавалося, міг би скористатися з послаблень, які виникли в час суперництва Володимирових синів.

Імператор Константин був для Ярослава суперником незначним. Однак діяв-Ярослав обережно, пішов навіть на те, щоб узалежнитися від Константинополя ще більше, ніж його покійний отець, бо Київському князеві треба було утвердитися, перш ніж вступати в справжнє суперництво з ромеями. А ще вважав він: перед тим як виступати проти когось, слід перебрати від нього все, чим той тримається, чим славен і великий, простіше кажучи, вибити з рук супротивника його зброю, заволодіти нею самому і вже тоді кинутися на ворога. Прийнявши в Києві митрополита грецького і впустивши в руські церкви поряд з відправами болгарськими, як то велося від князя Володимира, також відправи на мові грецькій, Ярослав тим самим відновив у народі стару ворожнечу проти греків. Гадали ромейські імператори, що, нав'язавши руським свого бога, заволодіють вони не самими душами цього великого народу, а й цілою державою; насправді ж вийшло так, що князь Володимир, а за ним і Ярослав охоче прийняли цього бога не для упокорення ромеям, а тільки тому, що давав він силу і славу іншим племенам і народам, відкрив навстіж двері до цілого світу,- отож сподівалися й вони заявити про себе світові голосом цього бога, не шкодуючи сили для спорудження храмів на його честь, пішли навіть на великі пожертви, а ще більші злочини супроти дідизни. Іноді страшно ставало Ярославові, як думав він про знищення й плюндрування душ свого народу. Минувшина ввижалася в образі тих дівчат, що прощаються з своїм дівуванням. Розплітають місячної ночі десь над озером або річкою коси, ходять берегом, взявшись за руки, в довгих білих сорочках, предивні й пречудові, мов з передвіку, сумно співають:

Може, в піснях і віруваннях давньої Русі ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, видавалося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш загибель? Ніколи-бо не запримічаєш небезпек прихованих. Так, морське чудище кит, що плаває в морі-океані, завжди відчуває небезпечність високого крутого берега і, щоб не розбитися об нього, відпливає на глибини, якщо ж берег положистий, то не запримічає його чудо-юдо і слідом за припливною хвилею сліпо прямує туди, щоб застрянути на мілині й безпомічно сконати в своїй дурній великості.

Мов на підтвердження побоювань і острахів Ярославових, Візантія по смерті імператора Василія розхитувалася більше й дужче. Імператор Константин царствував безславно й недовго. Був молодший за свого покійного брата на три роки, пережив його теж тільки на три роки. Мовби відчувши наближення смерті, затурбувався про спадкоємця на троні, бо Василій, бувши холостим, зовсім не лишив по собі продовження роду, в Константина ж не було сина, мав тільки три доньки: Євдокію, Зою і Федору. Євдокія, неначе в намаганні спокутувати бодай частку гріхів свого гулящого й розпутного батька та жорстокого дядька, давно вже пішла в монастир, Зоя й Федора жили в імператорському палаці при боці в свого батька, старшій, Зої, було вже п'ятдесят літ, Федорі - сорок сім. Зоя обличчям схожа була на дядька свого Василія: великі чорні очі, густі брови, злегка орлиний ніс, дивно-ясне волосся, білотіла й пещена, в п'ятдесят літ не мала ще жодної зморшки. Норовом Зоя скидалася на Василія в невситимій жадобі влади й твердості характеру і водночас на Константина - в замилуванні гультяйством, розкішшю, в розніженості й розманіженості. Любила пахощі, парфуми, мазі, які привозили їй з Ефіопії й Індії, сама їх змішувала, чаклувала над ними, її палати завжди були повні пахощів, без кінця мастилася то тим, то тим, намагалася втримати молодість у тілі, любила, щоб вихваляли її вроду й свіжість, стояла лестощі, бо й хто ж їх не любить! Зате її молодша ра Федора від народження була ряба й негарна, це наклало цбиток на її характер, не любила вона, здається, нікого й того, не любила, мабуть, і самої себе, жила в палаці тихо і відлюдькувато; імператор Константин іноді забував про існування дочки молодшої так само, як давно вже викреслив з жит-дочку-черницю Євдокію, лишалася для нього тільки Зоя; ож імперія мала перейти до її рук, - але чи втримають таку лику державу жіночі руки, привчені хіба що до змішування ахощів? Константин вирішив видати Зою за чоловіка, що став ^би згодом імператором. Щоб не ходити далеко, вибрав для цьо-|го єпарха Константинополя Романа Аргіра, досвідченого й вір-! amp;'Вого шістдесятилітнього імператорського прислужника, покли-| amp;сав його до себе і повідомив про свою волю. Аргір спробував ^•послатися на те, що він давно вже одружений, що має дітей, 'але для імператора не могло існувати жодної причини для відмови; Константин запропонував єпархові на вибір: негайне розлучення з його дружиною або осліплення й вигнання з Константинополя. Щоб Аргірові ліпше думалося, його закували в кайдани й кинули в одну з палацових в'язниць, може, навіть в ту, що її споруджувано під безпосереднім наглядом того самого Романа Аргіра, коли він був єпархом столиці. До в'язня прийшла його жона, в сльозах благала послухатися імператора, сказала, що жертвує охоче собою і йде в черниці. Роман одружився на Зої. А через три дні Константин вмер, і Роман Аргір став імператором ромеїв. Цей чоловік, що був колись патріаршим сакелларієм при храмі святої Софії, а потім єпархом столиці, не вибігав своєю уявою поза мури Константинополя, в душі він так і лишився єпархом столиці, а що тіло його вже вимагало спочинку після багатолітньої клопітливої служби, то він потрактував імператорський престол як можливість провести кінець життя в приємному неробстві, всі державні справи охоче віддав дружині й євнухові Иоанну - паракимонену родом з Пафлагонії; хитрий пафлагонець мерщій став стягувати до імператорського двору своїх численних родичів, серед яких особливо припав до смаку старіючій Зої юний брат Іоаннів - Михаїл; Михаїла вподобав і добродушний Роман, дійшло до того, що імператор, лежачи коло цариці, кликав Михаїла, щоб той почухав йому ноги, бо в Романа чомусь дуже свербіли п'яти і не помагало ніщо, тільки Михаїл міг так почухати царствен! п'яти, що імператор усіх ромеїв спокійно засинав, а юний пафлагонець переморгувався в той час з білотілою імператрицею.

Саме тоді викінчено в камені Софію Київську, і собор стояв рожевим дивом посеред білих снігів, а невидимий християнський бог ждав, щоб його намалювали на стінах, упевнений у своїй незамінимості. Митрополит Феопемпт, посинілий від морозу й від злості на Сивоока, обходив з Ярославом храм, боязко ступав по рипучому снігу, нечутно ворушив тонкими злими губами; сльозилися йому від морозу очі, бралися льодом засопливлені, зжовклі від старощів вуса. Київські лихі пси, не лякаючись блискучого княжого й митрополитового почту, налітали з боків, жохкали крайніх служок, норовили вхопити зубами за дорогу одіж; кияни тільки лінькувато поводили плечем на собаче нахабство, а греки страхопудливо металися, хтось з них пробував ухопити камінь, щоб попудити в пса, але не міг відірвати примерзлого каменя від землі, зрозпачено лаявся: «О клята земля! Тут прив'язують камені й одв'язують псів!»

Митрополит випростував штивну руку з теплих хутр, хрестився часто й уривчасто. Його лякала й гнівила несхожість цього київського храму на церкви візантійські. Не було в ньому простоти й суворості, заповіданої християнським богом, поганські буйнощі криком кричали з отих покрівель, з рожевості опоясані й стін, щось приховано-поганське, зневажливе до ро-мейського бога було й у двох камінних баштах, поставлених поперед храмом, схожих на обрубані стовбури старезних дубів; ці башти, що мали слугувати для входу в храм князя і князівської родини, особливо дратували митрополита, нічого схожого ніколи не бачив він у себе в Візантії, жоден ромейський будівничий не наважився б поставити коло церкви таке неподобство; це сприймалося мов виклик храмові, башти були ніби суперники поряд з церквою, їхня зневажлива незалежність від святині підкреслювалася ще й тим, що переходи від них до опасані зроблено було не з каменю, а з дерева.

- Чому й навіщо? - гнівно поспитав Феопемпт чи то будівничих, чи то навіть самого князя, хоч Ярослав теж, здається, не міг збагнути доцільності дерев'яних переходів, бо ж чоловік у його становищі мав завжди прагнути до речей тривалих, всіляко уникаючи всього тимчасового.

- Поясни, - звелів князь Сивоокові.

- Бо неоднаковість ваги, - сказав той. - Сам, князю, бачиш: церква набагато важча за вежі.

- То й що? Сивоок посміхнувся нетямковитості княжій.

- Ось тобі, для прикладу, княже. Постав на льоду двох чоловіків - важкого, як твій боярин Ситник, і легкого, як отрок Пантелій, і з'єднай їх міцною дерев'яною колодкою. Важкий проломить лід і стане тонути, а за собою потягне й легкого, бо той скутий з ним колодкою. А заміни колодку чимось гнучким, як ремінь або вірьовка, або ж постав поміж них щось крихке, нетривке, щоб могло поламатися чи порватися. Тоді Ситник твій утоне, а Пантелій стоятиме на льоду.

- Не чіпай боярина,- муркнув князь. - Мовлю для прикладу, сказав уже. Так само й з будівлями. Через свою неоднакову важкість по-різному вдавлюються вони в землю. Тому не слід поєднувати наміцно будівель легких і важких, бо розруйнуються між ними покрепи, водночас пошкоджуючи й самі будівлі. Треба виждати довший час, поки ввійдуть кожна по своїй вазі в землю, тоді можна й поєднати їх навічно. Поки що ж обмежимося дерев'яними сув'язями. Чи збагнув, княже?

- Митрополитові поясни, - кивнув Ярослав у бік Феопемп-та, але той так закоцюб на морозі, що вже й перехреститися не міг.

Але відтанув він у княжих палатах, коли мова зайшла про порядок і чин внутрішнього здоблення храму святої Софії.

Був у своїй стихії. Стояла за ним тисячолітня церква з її догматами, з пророками, патріархами, апостолами, мучениками - і в цьому старечому, знищеному тілі породжувалися незборимі сили; митрополит нагадував тепер своєю скостенілістю всі оті зображення святих у візантійських храмах, де все видається закам'янілим: і постаті, і одяг на них, і навіть небесні хмари над ними. Митрополит розумів, що головну битву, заради якої послано його сюди з Константинополя, ним програно, необачно він пішов тоді на поступки, і ось стоїть посеред Києва мало не поганський храм у своїй співучій многоглавості, але ще лишалося головне, була ще середина церкви, житло боже, за яке Феопемпт готовий був хоч і кістьми лягти, як робили те впродовж віків мученики. Бо що таке церква? Церква - це небо на землі, місце, де отець небесний обитає й рухається. Передречена пророками, заснована патріархами, прикрашена апостолами, зміцнена мучениками, - бог серед неї, вона не похитнеться.

Від тепла в княжій горниці сині щоки митрополитові побуз-ковіли, чорно зблискували очі посеред зжовклого заросту, зло-вісно шурхотіла парча фелонії від щонайменшого поруху Феопемптового, хоч митрополит і намагався зберігати закам'янілу непорушність, щоб підкреслити свою непоступливість душевну. Сидів навпроти князя, мов воскреслий мрець, і Ярослав думав дратівливо: «Чого йому треба?»

Хіба міг цей старий, далекий від життя чоловік, глухий до мови великого народу, між який його вкинуто волею константинопольського патріарха, а чи й самого імператора, - хіба міг він збагнути звивистість шляхів державної мудрості? Коли йдеться про храм Софії, митрополит знає тільки канонічний гімн, який добре відомий і князеві: «Вона є дихання і чисте узливання слави вседержителя. Вона відблиск вічного світла. Вона прекрасніша за сонце і вища сонму зірок, в порівнянні зі світлом вона ясніша, бо світло змінюється, а премудрості не перевищує злоба. Бог нікого не любить, окрім того, хто живе з мудрістю».

А чи знає митрополит, що' таке мудрість? І хто знає? Ось, щоб утвердитися на столі київськім, довелося йому, Ярославу, піти на поступки ромеям, прийняти не тільки митрополита в Києві, не тільки його священиків, а й пустити їх у церкви, ввести відправи на грецькій мові, якої ніхто з простих людей не розумів, і вийшло так, що в Києві лунала в церквах мова грецька, в землях подальших - руська. Ромеям гадалося, що князь Ярослав назавжди пристав до думки, що всі богослужебні книги писано спервовіку тільки грецькою мовою і що так воно має бути повсюди й вічно, а князь тим часом гаразд відав, що нічия мова не може привласнювати собі ніяких істин, бо ж і священні книги - хіба не були писані мовою гебрайською, а потім за часів Константина Великого перекладені на латину, по-грецьки ж у Візантії зазвучали тільки після Іраклія, а в Болгарії при царі Симеоні заговорив християнський бог і по-болгарськи, сам Симеон і його екзарх Іоанн перекладали священні книги на рідну мову, таку близьку до мови руської; відав вельми добре Ярослав і те, що пресвітер Ларивон у Берестах вже давно почав збирати людей тямущих, щоб переписати на руський грецькі священні книги, не чинив йому опору в тому, мав намір згодом взяти ту справу під своє покровительство, але то згодом.

Поки що мав щосили вдавати дружбу й поступливість перед ромеями. Передчував наближення змін і послаблень у Візантії, але ще не міг відверто виступити проти найгрізнішого ворога. Той, хто зробив один крок, повинен зробити й другий. Хай митрополиту видається, ніби все йде як слід, ніби ромеський дух щодалі більше запановує на Русі; він, Ярослав, знає своє, він іде до свого повільно, обережно, але вперто й упевнено. Певність сил уміють зберегти люди, що досконало зрослися зі своїм питомим середовищем, глибоко переконані в його високих вартостях. Вони не потребують грати будь-чиєї ролі, жоден зовнішній примус не штовхає їх до того. Вони лишаються собою навіть у поступливості. І якщо Ярослав допустив на якийсь час ромеїв до Києва, то всіляко противився він розповсюдженню їхнього впливу на інші городи, якщо слідом за своїм отцем часом жорстоко боровся з богами старими заради бога нового, то водночас пам'ятав і про необхідність збереження давніх звичаїв, бо жоден мудрий владця не повинен прагнути до викорінення всіх місцевих звичаїв, відзнак і схильностей: адже вони панують над людьми дужче, аніж наймогутніша влада.

Мабуть, ніхто не розумів князя. Дивувалися, що пустив він ромеїв до Києва, нікого, здається, не захоплював намір Ярославів перетворити Київ на Костантинополь новий. Чужий бог, чужі слова посеред безмежного моря співучої рідної мови - навіщо воно?

Навіть на печатях Ярославових, де стояли колись, ще з Новгорода, слова руські, тепер писано по-грецьки: «Господи, поможи рабу твоєму Георгію-архонту». Вже й не князь - архонті Чом-бо так?

Потягли від греків на Русь безглузду одіж: хламиди, лори, гранаци. Везли паволоки, влаттії, фофудії, за шматок тканини гинуло іноді десятки людей, поки довозили її до Києва. А нащо? Вся та одіж виникла в теплих краях, не годилася для морозів і холоднечі руської, але вподобали князі чомусь її - може, любо було їхньому серцю все те, що йшло від могуття ромейських імператорів? Може, сподівалися з уборами перейняти й велич? А може, вичитав про все те князь Ярослав у книгах? Бо страшне суєслів'я, завжди знайдуться велеречиві вмільці переконати і найгордішу вию непомітно змусять зігнутися в поклоні перед чужим.

Так, певно, думали про Ярослава, та не так він думав сам про себе. Знав, що. ніхто не поможе, не вірив нікому, замкнувся в своїй упертості навіть перед найближчими, бо життя навчило його, що всі люди зрештою - вороги поміж собою. Ніколи не забував першої своєї ночі з княгинею Іриною, пам'яталася йому і Шуйця, міг би перелічити отак сотні, здавалося б, людей найближчих, але була завжди межа, за яку ступити не вдавалося, розокремленості людської несила було подолати навіть у взаєминах чоловіка з жінкою, він змирився з цим і тепер діяв, тільки покладаючись на власні сили і на власний розсуд. Ніхто ніколи не повинен знати, що скаже князь завтра, яке слово буде мовлене ним після вже сказаного.

Ярослав дивився на митрополита, тішила його осляча впертість Феопемптова, сміявся в душі над тим, як обдурив ромея при закладанні церкви, пообіцявши йому не втручатися в здоблення внутрішні, розкошував у передчутті нової поразки цього старого, чужого, власне геть непотрібного в цій землі чоловіка.

Покликано було всіх майстрів і художників, принесли вони грецькі книги й звойці, на яких показано було, як здоблено ту та іншу церкву в Візантії, всі стояли попід стінами, сиділи тільки князь та митрополит, говорити вільно було теж лиш князеві та митрополитові, так ніби подальша доля собору залежала не від уміння й рук отих мовчазних людей, що підпирали плечима стіни, а від мовлених наставлень і вирішень двох чоловіків у дорогому одягові.

Митрополит наставляв на князя свій вузький, мов риб'яча кістка, ніс, говорив швидко, давився словами, захлипувався, йому залежало передовсім на тому, щоб вибалакатися; з тупою впертістю фанатика, якого довгі роки відучувано думати, бурмотів Феопемпт знов про патріарха Фотія, про його настановлення й веління, в набридливому посиланні на церковні авторитети відчувалася не так упертість митрополитова, як розгубленість; він не знав, як заповнити величезний внутрішній простір собору, його лякала незвичність і багатоманітність церкви зсередини так само, як і зокола, зготовлений до розписування звичайного храму, де все скупчується в серединній наві, візантієць погано уявляв тепер, як достосувати канонічні картини з історії Христа до отих численних притворів, до переходів, до неприродної, майже містичної рухомості внутрішнього простору спорудженої несамовитими будівничими київської церкви; водночас він не хотів поступатися бодай клаптем вільного місця, лякаючись, що непокірливий Сивоок відразу скористається з того, щоб вималювати там щось поганське.

- Церкві потрібні покірливі,- бурмотів митрополит, - покірливі, покірливі…

- А державі ще й даровиті, - докинув Ярослав, тішачись з розгубленості Феопемптової.

- В церкві святої Софії в Константинополі є напис, який читається однаково і звичайно і ззаду наперед: «Ніфон аномимата ми монан офін». - «Омийте не тільки тіло ваше, але омийтесь також від ваших гріхів». Така кругойдучість потрібна й у розписах на священні теми.

- «Ясарак ісон вєам ясак», - раптом просунувся з-поза художників блазень Бурмака, з нахабним реготом перебиваючи митрополита.- Звучить мовби по-ромейськи, а навпаки читати; «Кася має в носі карася». Го-го!

Князь махнув рукою, наказуючи блазневі щезнути, але урочистість хвил"і вже була зіпсована, митрополит застиг з роззявленим ротом, очі йому засльозилися, тепер він особливо був схожий на конаючого. «Три чисниці довіку, а за своє тримається міцно», - подумав Ярослав.

Нарешті Феопемпт скинув з себе заціпеніння, заговорив далі. В храмах візантійських багатство мусій зіставляється гармонійно з блиском мармурів карійських, родоських, італійських, без мармурів не обійтися й тут.

- Забарно, - сказав князь, - в таку далеч возити камінь - забарно й невигідно.

- Маю вість, що вже везуть для храму дві мармурові колони. - Митрополит засовався на лавці задоволене. - Білі й високі колони везуть грецькі купці для твого храму, а ще - корсту марморяну з візерунками македонськими.

- Рано запрагли класти мене в корсту, - гмикнув Ярослав, - ще не збираюся переселитися до отця небесного, повинен пожити для його слави й міці. А щоб не пропали колони твоїх купців ромейських, то поставимо їх коло храму - так воно й буде. Всередині ж обійдемося нашим каменем та розписом.

- Не стачить мусії на весь храм - займемо лиш середину, а в боках полишимо так,- митрополит перебирав тонкими губами, - будуть голі стіни.

- Не звичен наш народ до голих стін, - заперечив Ярослав, - саме ж місце не повинне одлякувати. Святиня - це те, що людей об'єднує, збирає докупи. Як же зберемо голими стінами?

Князь звертався вже не до митрополита - слова його спрямовані були, здається, до Сивоока, мовчазного й похмурого, ще й досі вбитого невтішним горем по загибелі Ісси. Феопемпт і розгнівався, і злякався княжої неуваги, мерщій перебрав до себе нитку розмови, підкликав Міщила й двох антропосів, ті розгорнули звойці на підлозі між князем і митрополитом. Було на пергаменах здоблення константинопольської придвірної церкви Феотокос Фарос, тої самої, що освячена була патріархом Фоті-єм і правила за взірець кільком поколінням художників, які мали возвеличувати своєю працею бога.

В найвищій вишині підбання у великому колі виблискувало барвною мусією зображення Христа-Вседержителя, або Пантократора по-грецьки. Правою рукою Пантократор благословляє зібраний унизу люд, а в лівій тримає закриту книгу Нового завіту, яку відкриє в день страшного суду. «Небом послуговуюсь як троном, і земля - підніжжя для ніг моїх».

Пантократора підпирає небесна сторожа з чотирьох архангелів - Гавриїла, Михаїла, Рафаїла й Уріеля. Архангели одягнені в далматики, поверх них мають золоті лори. В руках у них - сфери й лабари. На лабарах тричі виписано слово «агіос», тобто - святий.

На величезній увігнутій поверхні конхи головної абсиди - зображення Марії, що молиться за рід людський. Всеславна, скора на поміч усім християнам. Вона превише небес. В ній і мудрість, і захист, вона мовби небесний град, з якого вийшов Христос на боріння й смерть за рід людський, вона - й церква земна, вона - все. А над нею - в трьох медальйонах Деісус: Марія й Іван Предтеча звертаються до Христа з молитвою за всіх сущих.

Далі йде церква земна. В простінках між вікнами барабана - апостоли, в парусах - сидячі євангелісти. Під Орантою - євхаристія. Шість апостолів з одного боку і шість з другого простують до престолу до двічі представленого Христа за причастям, Христові з обох боків престолу слугують два ангели з ріпідами в руках. Христос один раз преподав хліб («се тіло моє»), другий - чашу з вином («се кров моя»).

Іоанн Дамаскін стверджував, що вся церква стоїть на крові мучеників. Тому на підпружних арках розташовувалося сорок медальйонів з зображеннями сорока севастійських мучеників, які загинули в Севасті при імператорі Ліцинії. В Цезареї було споруджено згодом церкву на їх честь, імператор Феодосій частину мощей великомучеників переніс до Константинополя, а Василій Перший збудував для збереження мощей храм. Вже самий лиш перелік імен мучеників досить обтяжливий: Ангій, Акакій, Александр, Аетій, Валерій, Вівіан, Гаїй, Горгоній, Саномій, Єкдикій, Іоанн, Іраклій, Кандид, Ксандрій, Лісимах, Леонтій, Мелітон, Приск, Сакердон, Северіан, Сісинній, Смарагд, Фе-Одул, Флавій, Худіон - і так аж до сорока! А треба ж було для кожного дібрати барву туніки й хламиди, по змозі подбати, щоб вусатий сердитий Аетій не був схожий на здивованого юного Єкдикія, а сивоголового Ангія щоб не сплутати з'досить-таки Дурнуватим Северіаном, добродушний же старенький Іоанн, маючи так само загострену бороду, як і Худіон, не повинен був повторювати виразом свого обличчя Худіонову шорсткість і зневажливість.

Нижній пояс абсиди відводився під святительський чин: отці церкви Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Григорій Нісський, Григорій Чудотворець, великомученики архідиякони Стефан і Лаврентій, святий Єпіфаній і папа Климент, як перший християнський покровитель Києва, мощі якого привіз сюди з Корсуня ще князь Володимир.

І, врешті, остання велика мозаїка - благовіщення на стовпах тріумфальної арки, що веде до вівтаря. Постаті архангела Гавриїла в білому одіянні й Марії-Богородиці. Гавриїл прибуває до Марії з благою вістю про грядуще народження Христа. В руках у нього - червоний жезл, символ путника. Ввійшовши до Марії, Гавриїл промовив: «Радуйся, благодатная, господь із тобою!» Марія в час приходу архангела з вістю сукала пурпурову пряжу, символ нескінченності життя, вона відповідає Гавриїлу: «Се рабиня господня, нехай станеться мені по слову твоєму».

Добре було вималювано на пергаменних звойцях увесь чин здоблення й розпису мусійного, не шкодовано дорогого пергамену, не шкодовано й золотих та інших барв, для кожного чину митрополит по пам'яті прочитував належні місця з Святого письма й з книг отців церкви, так що книги, принесені Феопемптовим почтом і розгортані щоразу, були, власне, зайвими, зате не зайвими були грецькі надписи, що їх теж завбачливо заготовили служебки митрополичі й розгортали перед князем по мірі того, як розкручувалися по підлозі нові та нові звойці з малюваннями.

І чи то бурмотіння митрополитове, чи то грецькі написи, якими щось аж надто рясніли всі зображення, чи то просто денна втома спонукала Ярослава до того, що він, ще й не додивившись, власне, до кінця, несподівано підвівся з свого стільця і заявив, що слід перенести подальший розгляд на завтра, і робити це не тут, у княжих палатах, а в самій церкві, щоб на місці стало видніше й виразніше для всіх. Митрополит зіщулився, згадавши про сиву холоднечу в нетопленому й невисхлому ще храмі, не хотілося йому й відкладань, але змовчав про свою нехіть і про свою незгоду, теж підвівся, поблагословив князя і поважно пошелестів до дверей, тягнучи за собою довжезний хвіст кліру.

- Не поспішай, князю, - перш ніж іти, сказав неголосно від дверей Сивоок, - церква має добре висохнути.

- Чи вже надумали, чим заміняти ромейські мармури? - спитав князь.

- Казав колись тобі, князю: розпишемо весь собор зсереди' ни й зокола фресками. Дивно буде.

- Митрополитові б зумів розказати.

- В нашім ділі показувати ліпше, а не розповідати. Слово не все обіймає. Для слова зостаються книги.

- Ну, гаразд,- посміхнувся князь, - в церкві дійдемо згоди.

Не втома спонукала Ярослава перервати домовляння з митрополитом: хто править державою, повинен забувати про втому. Чекало на нього ще безліч справ значних і невеликих, почесних і клопітливих, мав ще того дня прийняти своїх воєвод і бояр, мав також вислухати людей, які прийшли з західних царств і принесли вісті про те, що діється в Європі, мав також бесіду з вивідниками-купцями, що прибули з Візантії, де всі прикмети свідчили на користь князя Київського; імперія, позбавлена твердої руки, щодень втрачала на силі й значенні, хоч легковажити, ясна річ, ромеями ще ніхто не міг, треба було вичікувати відповідної хвилі; може, добре було б наготувати, скажімо, достатньо людей, приберігши їх десь у верхів'ях Дніпра, потаємно від усіх візантійських доносителів, серед яких найпершим Ярослав уважав митрополита Феопемпта, та при нагоді пустити добре військо по морю просто на Константинополь? Та то були задуми на подальше, мав подбати про лад і тишу в землі власній, мав бути обережним з братом Мстиславом, який сидів у Чернігові поки що тихо й мирно, вдовольняючись гульнею і ловами. Була в Ярослава перед очима ціла Європа. Не було сталості ні в кордонах поміж окремими державами, ні в стосунках, ще менше було порядку й спокою всередині поодиноких держав. Король французький Роберт, знетерпеливлений сваволею і розбишацтвом своїх феодалів, попросив єпископа з Боне, щоб той виробив присягу для великих васалів і списано було таке: «Не вкраду ані вола, ані корови, ані жодної животини; не хапатиму ані хлопа, ані хлопки, ані слуги, ані купця; не відбиратиму в них грошей і не змушуватиму їх до викупу; не шмагатиму їх батожжям, щоб відібрати їхнє добро; від половини березня до середини листопада не крастиму з королівських пасовиськ ні коней, ні лошат, ні кобил; не палитиму й не нищитиму осель; не плюндруватиму й не нищитиму виноградників».

Новий імператор германський Конрад, щоб запобігти спалахам ворожнечі поміж своїми маркграфами й єпископами, спробував упроваджувати початки божого миру в своїх землях. Імператорське повеління було таке, щоб з заходу сонця в середу до ранку наступного понеділка ніхто не смів оголювати меч і розводити чвари. Ясна річ, не могло це стосуватися земель сусідніх, на які можна було нападати упродовж цілого тижня, особливо ж на Польщу, ненависть до якої Конрад успадкував од свого попередника Генріха Каліки. Не могли германські імператори змиритися з тим, що Болеслав Польський, а за ним і його син Мішко вступили в суперництво з імператорами, надягнувши на себе королівську корону. Придворний хронікер Конрадів з неприхованою зневагою писав: «Отрута пихи залила |душу Болеслава до того, що по смерті імператора Генріха навакився він перехопити королівську корону для зганьблення імператора Конрада. Скора смерть покарала те зухвальство. Син його Мішко такий самий бунтівник, як і батько». З Болеславом свої обрахунки мав і Ярослав, перенісши їх Цзепер на Мішка. Взагалі Польща вимушена була спокутувати нерозумність дій своїх перших владців, які чомусь вирішили ухилитися в своїх забаганках до заходу, забувши про те, що мовою й звичаєм народ їхній належить до слов'янського сходу. Захід же, давши їм віру, пославши папських місіонерів і апостолів, водночас завжди твердо пам'ятав про споконвічну належність поляків до сходу - і от звідси й ішли всі лиха й складнощі для існування польської держави. Палсько-імператорський захід хотів поглинути надвіслянських полян без решти, розчинити їх у своїй стихії, не лишивши нічого питомого, а схід, у свою чергу, не хотів віддавати рідного, вважав те за своє, теж рвався - до польських земель, прагнучи їх визволити. Для сходу Польща була завжди висунута занадто далеко на захід, захід вважав,: що вона занадто далеко відсунута на схід. А тут ще сталося так, що на чолі польської держави опинилися останнім часом люди мужні й дужі, вміли вони розставити лікті, пробували розіпхнути своїми ліктями ворогів західних, а заодно відтурили своїх родичів східних, перетворюючи на ворогів також і їх. Віддавав колись Болеслав свою доньку за Святополка, ходив на Київ і брав його, але досяг тільки того, що тепер Ярослав ненавидів і Болеслава, і його спадкоємця Мішка.

Мудрості, мудрості не стачало владцям поблизьким і віддаленим; Ярослав пильно стежив за всіма, брав до уваги похибки, віднаходив у книгах взірці для наслідування в керуванні державою. Лар із книгами, переплетеними сап'яном різнобарвним, сукном червоним і синім, прикрашеними самоцвітами, перлами, сріблом і золотом, стояв у княжій горниці, замикав його сам Ярослав, нікому не довіряв ключа.

Ще лунало в церквах київських слово грецьке поряд з словом руським, а князеві вже мріялося про часи, коли чутиметься повсюди лиш своє, рідне, неповторне: і вдома, і на забаві, й на торгу, і в церкві, і на битві. І мудрість книжна щоб була своя. Звелів Ларивону вчити потай од митрополита не тільки таких, що могли б списувати книги грецькі, а щоб уміли й перекладати на свою мову. Був для нього далеким взірцем Клемент Охридський, який ще сто літ тому, не лякаючись могуття Візантії, зібрав у. Охриді учнів до трьох тисяч, і вся наука там була болгарська, всупереч грецькій.

Ще задумав Ярослав посадовити коло себе вмілих писців які б простежували кожен день його князювання і позоставляли для науки нащадкам спис його діянь. Вибрав для цього отрока Пантелія, що виявив значну тямущість у письмі, дав йому доступ до всіх важливих справ, кликав часто для бесідувань, завчаючи, як треба вести записи. Сьогодні, відпустивши всіх служилих людей, теж покликав Пантелія, посадовив його на Лавку так, щоб світло падало отроку на обличчя, бо любив спостерігати по очах, як доходять його слова до чоловіка.

Пантелій, хоч скільки привчав його пресвітер Ларивон до послуху й поштивості, совався перед князем, нудився, не любив Повчань, кортіло йому щоразу спитати князя, коли ж той випустить на волю з печери святого чоловіка, який гниє десь у землі, але не наважувався на таке зухвальство, тільки совався й совався на твердій лавці, позираючи на Ярослава чи то насмішкувато трохи, чи то навіть зневажливо. Але князь витлумачував те як цікавість, бо не міг допустити інших почуттів у душі слухняного отрока, він вів бесіди з Пантелієм, мовби з рідним сином, бо власні сини ще були замалі для серйозних повчань, - найстарший Володимир більше брався до зброї, аніж до науки, Ізяслав, Святослав і Всеволод бавилися іграшками більше, ніж грамотою.

Пантелій уже прочитав кілька великих книг, серед них твір Іоанна Малали, антіохійця, що написав докладну хроніку від Адама.

Окрім Малали, Пантелій, по наущенню Ларивона, читав ще також хроніку Георгія Амартола, тобто грішника, візантійського ченця, який, подібно до Малали, теж давав виклад історії людства, починаючи від Адама, однак з особливим смаком зосереджувався на розповідях про великих людей поганського світу, що вельми смакувало Пантелію.

Значна частина хроніки Амартола сповнена була розповідей про страшні явища природи, про землетруси, знамення небесні, вихори й бурі, які насилаються на землю за гріхи людські. Чуда бували незбагненні й страхітливі. При імператорі Маврикії народилася людина з риб'ячим хвостом, а то був чоловік, який умів передвіщати події, не мовлячи голосом своїм, не ворушачи губами, а випускаючи з черева чиїсь голоси чужі. А то з землі вийшло потворне чудище, назване меском, і людським голосом передрікло нашестя на Палестину аравітян. А то народився шестиногий пес. А то з явилася на небі зоря в виді списа.

Та й хіба тільки це знав Пантелій? Читав ще він старовинні книги, де пояснювалося, скажімо, що стихіями керують і повелівають особливі духи: е духи хмар, імли, осені, весни, літа, ночі, світла, дня. Походження дощу пояснювалося тим, що ангели збирають морську воду завдяки трубам, які сховано в хмарах, а вже з тих труб вода виливається на землю. Від шуму ж, який походить при накачуванні води, буває грім. Так само пояснювався рух сонця по небі: його качали триста приставлених на те ангелів.

Знав також Пантелій про небесні сфери і про те, що сонце увосьмеро менше за землю, завдяки чому й вміщаються всі його Промені на земній поверхні; і про те, що існує десь за великим океаном ще одна земля необітована, але океану того перепливти живим людям несила, переплив його колись тільки Ной на своєму ковчегу, тепер туди лиш по смерті можуть добратися праведні душі, бо там розташовано на східній стороні рай, з якого виливаються чотири ріки, що проходять попід землею і.течуть уже тут у вигляді Гангу, Нілу, Тигру і Євфрату.

Пантелій набирався знань так, як учив Василь Великий:

«Присвятивши себе вивченню письмен зовнішніх, згодом уже починаємо слухати священні й таємні уроки і, мовби звикнувши бачити сонце на воді, звернемо, нарешті, погляди на саме світло. Якщо між ученням є якась взаємна спорідненість, то пізнання їх буде для нас доречним. Якщо ж немає сеї спорідненості, то слід вивчати різність учень, зіставляючи їх між собою, що допоможе ствердженню вчення ліпшого… Запозичимо в них ті місця, де вони вихваляли доброчннство й засуджували порок. Бо як для декого насолода квітами обмежується пахощами й строкатістю барв, а бджоли збирають з них ще й мед, так і тут: хто ганяється не за самою солодкістю й приємністю творів, той може з них запастися в душі деякою користю».

Ярослав дивився на Пантелія завжди з приємністю і радощами. Отрок був для князя мовби річ, зроблена власними руками. Ось сидить перед ним юнак, якого він одірвав од старого поганського світу, розокремив його з могутнім представником світу минулого, прихилив до себе, збагатив його душу. Якби навіть цей Пантелій був один на цілу Руську землю, то й то неабияка гордість для володаря, коли подумати, що десь королі дбають лиш за те, щоб підвладні не крали в них на пасовиськах коней, або ж воліють замінювати пишними шатами мудрість власну, а вже про мудрість підданих, то й у гадці не мають.

Але твердо впевнений був князь також у тому, що совається неспокійно перед ним отрок Пантелій не через холодний зимовий вітер з Дніпра, що пробився крізь благі стіни і крізь віконечка (княгиня Ольга полюбляла поглядати на узвози, щоб бачити, хто й з чим їде до Києва, тому в палаці було безліч віконечок, повернених у бік Дніпра; палац не подобався Ярославові через свою незатишність, князь уже вирішив ставити собі новий палац, як тільки все буде завершено на спорудженні Софії), - душевне сум'яття від надміру знань порушувало Пан-телієве тіло перед князем, зверх тої мудрості, яку юнак всотав у себе з книг, потрібна була ще мудрість інша - нею ж міг володіти лиш він, Ярослав. То була мудрість повчань, настанов і велінь. Роби ось так, а не так, думай про це так, а не інак.

- День минув.- Ярослав глянув у тьмяне віконечко, побачив за ним ніч, відчув з того боку холодні удари дніпровського вітру. Не повертаючись до Пантелія, звелів: - Прочитай-но про день учорашній.

Пантелій дістав з-поміж двох дерев'яних дощок цупкий лист пергамену, скоромовкою прочитав: «Нехай нікому не видається дивним, якщо напишемо щось пам'яті гідне про суд Ярославів. Князь же судить щотижня вранці на торгу, визначає кари, уроки вірникам і поплати осьменникам при мощенні мостів у Києві.

За щонайменші переступи князь Ярослав уводить нові та нові віри, щоб збільшити лад у державі, а княжій казні додати прибутку. В народі ж про це мовиться: «Рука руку чуха, а обидві сверблять».

Поминаємо багато речей, про які у властивому місці можна буде згадати, і опишемо скромними словами церкву святої Софії, поставлену Сивооком і Гюргієм іверійцем, бо церква вже стоїть і жде украсу серединного. Як то сказано: «Лоб свербить, та кланятися нікому». Вельми дивується весь люд церкві небаченій, але допоки князь не побув коло Софії з митрополитом Феопемптом, боярами, воєводами, священиками і челяддю, поки не мовив: «Так тому бути», то ніхто ніби й не помічав церкви великої посеред Києва, так наче зродилася вона лиш після князевих слів. О світе тривожний і лихий! Чом-то так діється повсюди й завжди? Чоловіка простого ніхто не слухає, хоч би він віщав істини великі, навіть діла його щонайбільше змаловажу-ють, коли ж людина посідає високе становище, то навіть мовлені нею глупства стають історичними».

- Що понаписував? - невдоволено буркнув князь. - Навіщо то все?

- Все - правда. - Пантелій говорив тихо, не знати, чи зля«кався, чи хотів приховати глумління в голосі.

- Потрібна не правда, а віра. - Ярослав, покульгуючи важко, пройшов од вікна, сів на лавку навпроти Пантелія, так що тепер і його обличчя попало в смугу хисткого світла. - Віра ж не потребує докладностей, обмежується суттю. Не пиши слів усіх - і так зрозуміють. При писанні дорожи часом, надто ж - пергаменом, бо купований аж у Константинополі.

- Хоч пергамен купований, зате письмо домашнє, - не стерпів отрок, і тепер уже зрозумілим стало, що не до кінця вдалося князеві відірвати хлопця від того зарослого бородою деревлян-ського мудреця, встиг той передати отроку своєї впертості. Але Ярослав теж належав до терплячих і впертих: раз почавши якесь діло, вже не відступався.

- Писати треба, - мовби нічого й не помітивши, казав князь приязно,- тільки про велике, опускаючи другорядне. Прагнути треба до ретельності в викладі подій, як то роблено колись у каролінгських пергаменах, яких ти не читав через свою темність, але які дам тобі хоч поглянути. Ромейські хроністи з сухим переліком років і діл неважних для тебе не взірець. Були в них і життєписні, яких пробуєш наслідувати, але відзначалися вони тільки пишним багатослів'ям і не мали сили в мислях. Не впадай у спокусу наголошувати на неладах і похибках. Недоліки великого чоловіка так само повчальні можуть бути, як і досягнення» але важать тільки останні, перві ж слід пускати. В непам'ять, щоб не стали вони колись виправданням для правителів ледачих і нездарних. Не уподібнюйся візантійському історику Прокопію, який удень писав про високі дії свого хлібодавця імператора Юстініана, а вночі, замкнувшись у келії, тихцем списував до потаємних зшитків плітки й паскудства про придворних і саму імператорську родину.

Пантелій мовчав. Совався на лавці, хитрощами деревлян-ськими зблискували його світлі очі, ось так часто важко бував зазирнути людині в притаєність лісових гущавин, зелених шумів, широколистих папоротей.

А другого дня вже в новій церкві, стоячи поперед великого почту поряд із митрополитом, знов пригадав Ярослав собі Пантелія, бо, кидаючи погляд через ліве плече, бачив важку Сиво-окову постать, відчував, що той жде вирішення справедливого й мудрого так само, як отрок уночі ждав, коли перестане князь повчати його і відпустить, щоб списав він події нового дня, вставляючи поміж них свої вперті розумування. Вперті, вперті довкола! Можіг, так і треба? Може, й князеві слід запозичувати в них упертості? Може, князь так само повинен бути схожий на новою землю, як цей великий умілець Сивоок: погляд з-під брів, бчі мов із туманів сивих, у незвіданій таємничості глибин.

Щоб задобрити князя, а може, щоб швидше покінчити з перемовами на морозі, в цій невисхлій, непривітній і страшній у своїй голості церкві митрополит передовсім повів мову про зображення в храмі його ктитора, тобто засновника. На західній стіні мав бути сам Ярослав, який у супроводі Богородиці подав будований храм Христосові, а на бокових стінах - зображення всієї родини княжої: з одного боку сини, з другого - дочки з княгинею Іриною на чолі.

Місця було для того задосить, мовби будівничі заздалегідь дбали саме за прославлення ктитора-князя: під хорами над західною потрійною аркою якраз навпроти вівтаря.

- Хто ж то зробить? - поцікавився князь, озираючись на Сивоока, бо сподівався, що саме він мав би взятися за таке почесне діло.

Однак Сивоок мовчки відступився трохи назад і випустив з-за себе Міщила. Міщило розгорнув перед Ярославом довгий звоєць пергамену, шанобливо схилився перед князем, став щось довго й нудно пояснювати, власне, й не пояснював, а велемовно виповідав хвалу князеві, не забуваючи й про себе, показував, як І де кластиме яку мозаїку, звертав увагу на важливість уміти добрати властивих барв для княжого одягу, для щонайдрібніших речей. Ярослав мимоволі подумав, що чим менше має людина таланту, тим поважніше ставиться вона до самого явища Іворення, до своєї праці, хоч там іноді мистецтва може й не бути. Йому кортіло поспитати, чому ж усе-таки не Сивоок береться зображувати княжу родину і його самого, але стримувався, 3 художниками ніколи не знаєш, як ліпше повестися.

Вони завжди лишаються загадковими для володаря. Стають поміж владою і народом мовби самочинно,- а чи визначені до того вищою силою? Власне, й народ для князя - що таке? Князь завжди знає не весь народ, а лиш ту частину, до якої належить сам. Решта - або ж вороги, або просто темна юрба, не варта уваги. Навіть усі ситники, які висовуються з-над юрби в прислужники, зрештою не що інше, як примітивні попихачі, яких можна цінувати за вірність, але трактувати слід просто як звичайних слухняних псів. Однак жоден художник, навіть нездарний, не потерпить такого поводження.

- Гаразд, робіть як знаєте, втручатися не буду, - відмахнувся князь од Міщила, готовий пристати на всі домагання митрополита, аби лиш не мати справи з усіма митцями отут, на велелюдді, серед нездобленого храму, який важко було собі! уявити в прийшлій красі, в розблиску, схожому на сяяння прикрас і коштовностей на шатах у митрополита, єпископів, бояр, наповнений тисячами молільників, у кадильному диму, тихому палахкотінні свічок, в багатоголоссі співу й молитов.

Митрополит, ледь ворушачи зсинілими від холоду губами, майже вмираючий, шамкотів щось коло Ярослава. Нагадував про літургійний календар, про праведників, на яких тримається церква, про вимогу узгодити розписи стін церкви з богослужінням, для чого з євангельських подій слід вибрати лиш ті, що відбиті в найбільших церковних святах Візантії, свят же таких дванадцять: благовіщення, різдво, сретення, хрещення, Преображення, воскресіння Лазаря, вхід в Єрусалим, розп'яття, сошестя в пекло, вознесіння, сошестя святого духа, успения.

Князь поглянув тепер уже через праве плече, де сподівався нагледіти пресвітера Ларивона. Той височів над священиками так само, як Сивоок - над митцями, одягнений був у довге темне хутро, на голові теж мав просту хутряну шапку, знов про його священицький сан нагадувала лиш коштовна панагія, кинута поверх корзна; Ларивон ухопив князів погляд, покрутив заперечливо головою - мовляв, не погоджуйся з ромеєм.

- Щось має нам сказати пресвітер Ларивон, - князь намагався виказати належну поштивість до митрополита, ждав, поки той замовк, лиш тоді нагадав про Ларивона, та й то не наполягав, а мовби питав Феопемпта, чи той згоден вислухати пресвітера, коли ж не захоче, то хай воно так і буде. Митрополит кивнув на знак згоди. Закоцюбло слухав грімкий бас Ларивонів, тільки око йому сіпалося, мабуть, від того, як немилосердно калічив пресвітер грецькі слова. Але оте сіпання ока було передвісником вибуху. Так поблимує ледь помітний вогник під купою сухого хмизу перед тим, як зненацька спалахне високим полум'ям і вмить пойме весь хмиз. Здавалося б, пресвітер говорив цілком доречно. Про те, що київський люд ще не призвичаївся до нових свят, ще не обійняв їх усіх ні розумом, ні серцем в усій належній складності й суті, тож не слід переобтяжувати розписи головної церкви багатоманітністю, ліпше буде спростити їх, скажімо, до трьох основних, взявши тему голгофськоі жертви, євхаристії й воскресіння для головної нави, а всі бокові приділи надати окремим святим, для прикладу, апостолам Петру і Павлу, як проповідникам християнського вчення, святому Георгію, що його ім'я прибрав собі князь Ярослав, рідним Богородиці Іоакиму й Анні, бо все, що пов'язано з родиною, для руських людей близьке й доступне. Якщо присвятити один при-діл Георгію - покровителю ратного люду, - то інший слід тоді віддати архангелу Михаїлу, що, взятий ще князем Володимиром на своє знамено, сприймається русичами як захисник у боротьбі з силами супротивними. Та й по духові своєму цей князь ангелів близький своїм благородством серцеві руському, бо це ж архангел Михаїл боровся з дияволом ради тіла Мойсеевого, ізполчився на персидського царя, захищаючи волю людську, виявив покровительство єврейському народу, відвернув осла Ва-лаамового від погибельної путі, оголив меч перед Ісусом Наві-ном, повеліваючи йому цим прикладом помогти проти ворогів, знищив у одну ніч сто вісімдесят тисяч ассірійських воїнів, переніс понад землею пророка Аввакума, щоб той годував пророка Даниїла, який обрітався в рові лев'ячім…

І ось тут митрополит не витримав. І невідомо, чим споводо-вана була його лють: адже Ларивон називав тільки візантійських святих, опріч того, хотів, щоб церкву розписано не в самій тільки головній наві, а й у решті приділів, бо й що б то за святиня з голими стінами! Ще не було мови про намір Сивооків, на відміну від усіх візантійських храмів, розписати Софію ще й зокола всю фресками, але чи то Феопемпт уже знав про це, чи здогадувався, чи вкралася в його старечу голову підозра, що недарма пресвітер так ретельно хоче заповнити весь серединний простір храму малюваннями, щоб зрештою вихлюпнулися вони й назовні й перетворили чисту й строгу християнську церкву на розцяцьковане варварське капище, доповнюючи ще й барвами поганські буйнощі незліченних бань під золотими покрівлями.

- Не буде того! - вигукнув зненацька митрополит і спробував тупнути ногою, але тупання в нього не вийшло, закоцюблі члени погано підкорялися; нога митрополитові лиш сіпнулася ледь-ледь, заколихавши на ньому негнучкі лискучі шати. - Не допущу поганства в християнський храм! Негоже чиниш, князю, розводячи поганство! Відомо нам, звідки все йде. Годуєш у печері відступника. Нечисті наміри. Прокляне господь, князю!

Не звертався до пресвітера, мовби того й не було поруч, говорив тільки до князя, відразу кинувся звинувачувати, виявляв свою обізнаність, стверджував припущення, що поставлений тут ромеями для вивідництва. Ярослава обіймав шал. Щосили стримувався, щоб не виказати перед присутніми своєї погорди до митрополита, сказав тихо й смиренно:

- Святий отче, не вимагай аж надто від мого народу. Народ і так пішов на великі пожертви. Забрали в нього віру батьківську й дідівську, оголили душу. Нового бога він приймає добровільно чи з примусу, свят ваших ромейських ще не збагнув, може, й не вподобає їх ніколи так само, як ти ніколи не звикнеш до наших снігів і морозів. Пресвітер Ларивон, здається мені, мовить до діла.

- Не віддам господа нашого в руки поганинам! - уперто пробурмотів митрополит.

- Знай, святий отче, також і те, - підійшов упритул до нього Ярослав, щоб ніхто більше не чув його слів, - що коли вже народ наш і змушений до пожертв та поступок, то князь на поступки не піде! А тепер прошу ласкаво до саней, звелю тебе відвезти до твоїх палат, бо замерзнеш від нашого холоду, а я не хочу брати гріха собі на душу!

Це сказавши, князь пішов з собору. Не дбав за те, чи йде за ним митрополит, чи ні. Заведено ж було так і в Константинополі, що владика земний виходив з собору поперед сановника церковного, навіть до вівтаря імператора вводив патріарх, тримаючись позаду.

Феопемпт, бгаючи посинілі губи, пошелестів безсило за князем.

Того дня Ярослав не приймав нікого. Бачився з дітьми, обідав з усією родиною, не допустивши на трапезу нікого стороннього, потім перейшов на половину до княгині, вдаючи зацікавленість, розглядав її нові заморські вбрання, привезені з Візантії, з Германії, від франків і від варягів. З'явилося відчуття, що старіє, лякався, що не забачить довершеної церкви святої Софії - головної справи свого життя, а чим зарадити - не відав, Простіше було в битві з ворогом, порядкувати в державі, попри всі труднощі й складність, теж знав, як, вивчаючи з книг досвід багатьох своїх попередників великих і незначних і набираючись досвіду в житті, умів приборкати дикого звіра і придушити повстання щонайбуйніших забіяк, відав безліч способів, щоб подати простакам понятливість, а ось тепер розгубився, неспроможний обійняти умови всього огрому прийдешнього творення в соборі. Та й хто б не розгубився? Хіба ж ті самі ромеї, хоч держава їхня налічує вже кількасот літ і зароджувалася під знаменням бога, позиченого ними в палестинських пастухів-голодранців, - хіба вони сприйняли відразу все і все збагнули? Скільки жили - стільки й гризлися поміж собою то за те, то за інше. Дійшли й до того, що нищили всі зображення Христа, Марії, ангелів, апостолів, патріархів, імператорів. Навіть у імператорському палаці, будованому при Константин! й Юстініані, виколупувано всі мозаїки. Може, й тримається тепер митрополит Феопемпт за ту будовану й освячену патріархом Фотієм церкву Феотокос Фарос через те, що була вона першою значною церквою, спорудженою після каламутних часів іконоборства?

От чому маємо спокутувати чиїсь сум'яття й дурощі, повторю-іи зроблене вже давно і не на покрепу душ народу нашого, а для зміцнення розхитаної віри самих ромеїв? Уночі покликав Ситника. Той теж постарів помітно за ці фоки, ще потовстішав, пітнів так само рясно й невтримно, але вже збагнув нарешті, що не личить на його становищі зайва метушливість, тому пошив собі за ромейським взірцем охабень довгими, до самої землі, рукавами, які перекидав через плечі й засував за пояс, а руки простромлював у прорізи під рукава, мов городнє опудало; незграбний, нездарний, хто не знав, то взяв би його за першого неробу в державі, глянувши на оті заткнуті за пояс довжелезні рукави, але Ярослав і далі вірив у Ситника, не обманув той князя ще жодного разу-, виконував усі веління швидко, точно, головне ж - без зайвого розголосу, І.-що в державних справах іноді має вагу першорядну.

- Що, той святий у печерці живий? - спитав князь свого нічного боярина.

Ситник не збагнув сенсу княжого запитання, мерщій відмовив:

- Живий, князю! За велінням твоїм…

- Стривай, - махнув Ярослав рукою, - не просив тебе нагадувати мої веління. Питаю тебе: чом досі живий?

- Чом живий? - Ситник вмить розгубився, стало йому жарко, вже вчував княжий гнів, тільки ніяк не міг вгадати, звідки він нахлине.- Ну… живучий дідок. Такий жвавий, як рак на греблі.

Боярин хрипко засміявся, щоб приховати бодай сміхом свою розгубленість, але Ярослав не схильний був сьогодні до веселощів.

- Раз питаю, - сказав суворо, - то не треба мені пояснень.

- Але ж, князю…

- Кажу, чом живий? - вперто повторив Ярослав. - Не подобається твоя нетямущість, Ситнику. Якби вмер чоловік, а я питав, чому він умер, тоді б мені й пояснював, хто винен. А раз питаю, чом живий, то знайди, хто винен у цьому.

- Ага, так, - слухняно мовив Ситник, гамуючи дурне бажання гукнути: «Та ти ж, князю, винен, що він живий! Ти ж велів носити йому дичину з княжого столу, й напої в срібних пугарах, і хутра для теплоти…»

- Ав печерці хай пресвітер Ларивон молиться,- мовби про справу вже давно вирішену, казав далі Ярослав,- передай йому від мене…

Все-таки Ситник, видно, старішав швидше за князя: став думати тугіше. Ще тільки розмірковував, як прибрати старого з печерки, а князь, бач, уже й забув про того, вже він для нього й не існує, вже дбає володар чомусь за печерку, прагне як-швидше задомовити її кимось.

- В Ларивона вже своя печерка є,- несміливо сказав Ситник.

- Печерка? - Ярослав пройшовся по горниці, спинився перед поставцем з товстою пергаменною книгою, поторкав пальцем лист.- Яка печерка? Що він там у ній робить?

- Молиться з Лукою Жидятою. Лука там і зберігається, а пресвітер ходить до нього, і в два голоси виспівують молитви.

- Що ж співають?

- Господи милосердний, прийми з землі цієї молитву на мові землі нашої… Отаке щось виспівують… А в обох - баси вельми знакомиті…

- Не питаю про баси. Лука той - що за один?

- Жидятою прозваний, бо малим ще його хозари забрали в полон, і там протримали кільканадцять літ, і схиляли до віри жидівської своєї, і на свою мову перевертали. Скуштував він чужини, і як прибіг до своїх, то тепер ні про віщо чуже чути не може. І християнську віру визнає тільки мовою нашою, а не грецькою. Ларивон його ховає від митрополита і від ромеїв. У печерці.

- Чому не сказав мені?

- Не питав, князю.

- Знаєш добре, що й про непитане маєш казати.

- Знаю, але пресвітера обминав ти у своїх підозрах.

- Обминаю й нині. Передай, хай привезе до мене того Луку завтра вночі потаємно. А печерку одну хай засипле. Досить йому для молитви й одної.

- Ага, так.

Було єдине сховище для Луки Жидяти в Києві, де б про нього не зміг довідатися митрополит: княжий палац. Ярослав уже віддав одну кімнатку для Пантелія й ще для двох писців; жили при палаці священики, ченці, свічкогаси, кантори, які ублажали слух князя й княгині солодким церковним співом, повно було придворних, ключників, замочників, стольників, чашників, опальників, мешкав Бурмака, ставав затісний уже Великий палац, будований ще при княгині Ользі, однак наступної ночі привезено було туди ще одного мешканця, увійшов він, закутаний у стареньке, подерте хутро, до сіней разом з пресвітером Ларивоном, разом піднялися вони в сіни верхні, пройшли в супроводі Ситника до горниці князя Ярослава; довго, зачинившись там, про щось бесідували, а вдосвіта князь разом із пресвітером спустився до церкви на молитву, а Лука Жидята, яснобородий, окоренкуватий чоловік з міцними руками і якоюсь особливою чіпкістю в погляді, опинився в кімнатці отрока Пантелія, шукав у того іконки або хрестика, щоб помолитися по-своєму, але в Пантелія такого майна не водилося; хлопець, лукаво позираючи на свого нового співмешканця, сказав, що він приставлений до князя не для молитов, а для життєписання; Жидята обізвав отрока дурнем і варваром, хотів зопалу побити його, але пожалів, пообіцяв навернути його поганську душу до християнської С віри, на що Пантелій почмихав собі під ніс тихенько, щоб не; дратувати міцнорукого дядька, і розповів Луці про святого | чоловіка, який зібрав у собі всю мудрість Деревлянської землі.

- Вбито твого навчителя, - жорстоко сказав Лука, який Після багатьох років, проведених у степовиків-хозарів, не вмів -Вриховувати від людини вістей ні гарних, ні лихих. Пантелій не повірив.

- Брешеш! - гукнув Жидяті. - Сам князь ходив до нього на бесіди. Посилав йому в срібному посуді харч і питво! Беріг його! Князь наш мудрий - не самі книги любить, а й людей, що дорожчі за сотні книг!

- Князь його годував, то князь і вбив, - спокійно мовив Лука.

- За віщо ж?

- Чи не однаково? Так треба.

- Не може того бути, - прошепотів Пантелій, - не вірю я тобі! Сам збігаю на Берести!

А через день вернувся до Києва, сів за виданий йому Ситником лист пергамену, заливаючись слізьми, написав чорним атраментом, настояним на дубовій корі, жолудях і чорному залізі: “Князь-бо Ярослав муж богобоязливий і до книжної премудрості вельми охоч. Велика-бо буває користь від учення книжного; книгами значимо й осягаємо путі до покаяння, обрітаємо мудрість і воздержания від словес пустих; це ріки, що напувають всесвіт, це витоки мудрості; книгам не знайти глибини, ними втішаємося в печалях, вони ж і від гріхів та переступів нас стримують». Збоку, навкіс, дрібними буковицями вивів: «Ох, сльози мої, сльози гіркії!»

Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:

- Віддай телятину!

Пантелій подавав йому списаний пергамен, при цьому належно виказати боярину потрібну поштивість, але деревлянський отрок не здатен був до цього: замість уклякнути перед всемогутнім боярином, якось мовби совався всіма членами врізнобіч, хитрий посміх метався йому по устах, вигулькуючи то в одному кутику губ, то в іншому, розбігані очі ховали в собі лукавство. Ситник не міг стерпіти такої невловимості в чоловікові, гримав на Пантелія:

- Дивись мені в очі!

Але ж невловимість була в строковім погляді, металися його світлі очі туди й сюди, хоч і дивився він мовби на суворого Йбярина.

- Слизький ти, хлопче, - грозився Ситник, - але від мене ще ніхто не втікав!

І нарешті вистежив Пантелія, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен так і сяк, дивився на харатью збоку, перевертав її, аж отроку стало смішно. Ситник не зважав на ту смішливість Пантелієву, сплюнув собі на пальця і взявся лічити рядки на пергамені. Перелічив у одному стовпці, потім у другому.

- Ага, - мовив зловісно. - А це що? І тицьнув тим наслиненим пальцем у дописані рядки про сльози.

- Не вмістилося все, - забігав очима Пантелій.

- Так, - Ситник замкнув харатью до дерев'яної скриньки, яку мав з собою на цей випадок, - покажу тобі «не вмістилося». Жидята де? Повинен сидіти тут і не рипатися.

- Не знаю.

- Знатимеш. Ти'в мене все знатимеш! - пообіцяв йому Ситник і подався на княжу половину.

А в князя була пізня і зовсім несподівана гостя. Княгиня Ірина. Прийшла сама, без почту, без служниць, десь по дорозі розгубила всю свою холодну неприступність і поважність, майже влетіла до князевої палати, розтріпана й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь відчайдушному порусі близькості, він швидко підвівся їй назустріч, простягнув руки. Колись на новгородськім вимолі стрілися вони як жених і невіста, потім була ніч перших покладин, коли стали людьми відчуженими, майже ворогами, а для людей - князем і княгинею, потім багато років без любові одбирав у неї жіноче, а вона давала йому дітей, - оце вперше, здається, серед темної зимової ночі збіглося цих двоє людей, єднаних уже не князівством, не пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?

- Що тобі, княгине? - спитав і мерщій поправився: - Ірино…

Вона глянула на нього зшалілими очима, перший одрух уже минув, могла принаймні втриматися, щоб не впасти на груди чоловікові, як падають усі просто жінки, а вона ж не була простою від народження, не могла і не мала права бути нею.

- Ти сядь, - намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, - сідай ось на моє місце. На княже. Ти ж - княгиня.

Вона послухалась. Здерев'яніло сіла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але він розумів: не бачить вона його, нічого не бачить. Погладив їй руку. Мовчки, ласкаво. Ірина заговорила, дивлячись так само крізь свого мужа:

- Сама стерегла нашу доньку, їй ставало гірше й гірше - і я прогнала від неї всіх. Воно таке маленьке і гаряче. Ловило мою руку своїми ручками. Я заспівала дитині пісню. Не вмію пісень руських - тому заспівала нашу стару пісню вікінгів. «Ми пливемо до нових і нових берегів, пливемо без страху, а з надією, пливемо, пливемо…» При перших словах дитина заснула. Зітхнула глибоко крізь сон, якось жалібно зітхнула, аж мені здушило сльозами серце. І мої долоні… Долоні, під якими чула тепле тіло дитини, раптом стали холодні, мов крига… Я крикну|ла відчаєно і страшно… Але вже не змогла відігнати смерті від нашої дитини…

Ярослав мовчав. Це була їхня четверта донька. Народилася 'лиш кілька місяців тому.

- Бог дав - бог узяв,- зітхнув згодом.

- Вона вся палала - і враз мов крига.- Ірина плакала, не ховаючи сліз од князя. - А ти… Жорстокосердий… Таке кажеш…

- Діти до мене приходять тоді, коли можу звертатися до їхнього розуму, - сказав він, обіймаючи жону, - а душі їхні - в твоїх руках… Не втримала душі дитячої - плачу разом з тобою, моя укохана княгине і жоно… А що твердий - держава того вимагає…

Вона мовчки посунулася, княжий стілець був досить широкий, щоб поміститися обом, так і сиділи вони довгий час, притиснуті одне до одного, мов молодята, вперше сиділи як люди, вбиті горем людським, а не вигаданим, може, й востаннє.

Потім князь допровадив княгиню до дверей, подав їй свічку, Ірина ступнула,в темний перехід, здавалося, що свічка безсила розсіяти важку'пітьму, а тільки б'є в очі княгині, блідо осяває її обличчя, однак хоч який кволий був вогник, а вирвав він зненацька з темнощів ще одне обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленості, вмить стала видна ціла постать, безрадно приплюснута до стіни, потворна постать товстого чоловіка, позбавленого рук. Ірина скрикнула, випустила з рук свічку, похитнулася і, мабуть, упала б, якби Ярослав, вирвавшись за поріг, не підхопив жону під руки. Свічка згасла. Ситник, який, мов той сич, бачив у темряві й без світла, ніяк не міг виплутати з-під свого охабня рук, щоб стати в пригоді князеві й княгині. Ярослав од несподіваного розгублення теж не знав, що чинити далі, чомусь вирішив, що найголовніше - знайти свічку, відставляючи криву ногу, опустився на коліно, нишпорив по підлозі, свічки не знайшов, а натрапив на княгинині ноги, якось не думаючи, в засліпленні й розбентеженості, обхопив ті ноги, притиснувся до них обличчям, терся бородою, здається, навіть цілував ноги дружині, запалюючись більше й більше незвіданим почуттям до цієї жінки, яка дарувала йому втіхи і дітей, дітей і втіхи.

Ситник нарешті простромив крізь прорізи охабня свої коротенькі руки, метнувся до горниці, вхопив нову свічку, мерщій поніс її до князя і княгині, непрошений і незваний, таємне ставало явним. Ярослав засоромлено підводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього чи то з відданістю, чи то з погордою - не мав часу на вгадування, йому треба було без прогайки зробити щось таке, щоб зітерти, знищити, пустити в забуття оту мить його слабкості, коли безпорадно вклякав коло ніг своєї дружини і шукав тих ніг, щоб притулитися до них обличчям, він мав ось тут відразу показати свою несхитну вищість і бояринові, і самій княгині, бо за ним стояла ціла держава, велика держава з великими ділами; поправляючи покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячкове, але надумати нічого й не встиг, його рука сама собою відірвалася від бороди й маєстатично пропливла коротку відстань до обличчя Ірини, і княгиня, ще, мабуть, теж цілком не усвідомивши значення і наслідків того жесту, слухняно зустріла устами ту руку, поцілунок був сухий, короткий, ледь помітний, але він був, цього вже стало задосить, щоб Ярославові одлягло від серця, він вирвав у Ситника свічку і повів княгиню до її покоїв, освітлюючи темні переходи.

Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому місці, де побачила його княгиня, розкрив був рот для виправдань, хотів просити в князя прощення за те, що не вберігся і все-таки попав перед очі княгині, але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвітлений і добрий.

Боярин умів користатися з таких настроїв княжих, мерщій ускочив до палати, причинив щільно двері, сказав голосом стишено влазливим:

- Князю, не тим віриш, кому слід! Не тим! Ярослав поглянув на нього трохи здивовано, водночас і роздратовано.

- Мовив я не раз тобі, князю, - не вловивши зміни в настроєві можновладця, докірливо бубонів Ситник, - дивитися завжди слід, звідки чоловік прийшов і що він за чоловік… Ось Пантелій отрок… Звідки прийшов? З Дерев. З ким?

- Постривай, - утомлено сказав Ярослав, і в голосі в нього ще було повно доброти, - не торохти. Казано ж тобі многожди:

для держави найперше важать здібності в чоловікові. Пантелій уміє письма, а ти - не здатен. То кого маю вибирати для справ дієписання?

- Слушно мовиш, князю великий, про здібності, - схилив голову боярин.- Але ж душа? Душа повинна бути чистою і відданою. Так? А коли в чоловіка душа - мов у дикого коня-тарпана: так і рветься, так і рветься? Тоді що? Тоді треба придивитися до чоловіка пильно, що він, звідки, як, чому?

- Набрид, - перепинив його князь. - Кажи, що там у Пан-гелія? Чого чіпляєшся до отрока?

- Пише не те! - випалив боярин.

- Звідки знаєш! Ти ж у письмі темний.

- Для князя все зроблю!

- Кажи до ладу!

- Не те пише! - знов гукнув Ситник. - Щодня приймаю в нього списані харатьї, він і запримітив, видати, що я в письмі не тямлю. І от пише, пише-та й писне, та й писне!

- Що ж?

- Супроти князя, відомо.

- Відомо тобі звідки, питаю?

- А я хитрий! Помітив, що на кожній харатьї слова пишуться в два стовпці, а в кожному стовпці - по двадцять і п'ять рядків, і устав однаковий, так воно ведеться, так того Пантелія пресвітером Ларивоном і навчено. Аж гульк! Дописує він поміж стовбцями ще щось, поза ті двадцять і п'ять рядків. Зайвина? Зайвина. І устав там дрібненький, мовби ховає в ньому отрок гріховні мислі. Щось там є, князю, щось бродить у строковій душі! Та й хіба лиш у строковій!

- Ну, от що, - сказав Ярослав, - ось я хотів просити тебе, та забув. Мабуть, прийдеш узавтра.

- А як же з Пантелієм?

- Князь хто - ти чи я? - тихо спитав Ярослав, і обличчя йому стало набрякати гнівом.

- Ти, князю, ти, а я раб твій відданий, - Ситник одступив до самого порога, - грішний я, але слабість маю до тебе, князю. Хочу як ліпше. Стараюся денно і нощно, хоч і тяжко. І з іноками, і з попами тяжко, і з колотниками, і з цими письменами, і з Софією та Сивооком. Не доведе до великого добра наука й письмо, але задля тебе, князю, все роблю… Маєток увесь свій оддав за книги… Придбав у гречинів книг декілька, вже маю… скриню цілу…

- В голові треба, а не в скрині, - похмуро всміхнувся Ярослав.

- Родину занедбав… Донечка в мене була, Величка… Вмерла від хворощів, а я з тобою тоді в поході був, не зміг порятувати…

- Ну, добре, добре. - Ярослав зніяковів. У всіх горе, всі перед смертю безсилі. Не знав князь, а Ситник не казав, що Величка не просто вмерла від мору, а збігла з дому ще тоді, як він одвіз малого Сивоока з наміром продати його комусь. Збігла і щезла. Ніколи не згадував боярин про доньку, а сьогодні підслухав розмову князя з княгинею, збагнув, що може пригодитися і смерть Велички. Ждати не довелось. Пригодилася.

- Я там приніс ту харатью. За дверима вона в мене, в скриньці, -заквапився Ситник, ловлячи зміну в настрої Ярослава. Не став ждати, що скаже князь, метнувся за двері, вніс скриньку, дістав пергамен, подав Ярославові.

Ярослав одразу побачив оту дописку про сльози. Здогадався, видно, чом дописав те отрок, але Ситникові не сказав, натомість уголос прочитав йому місце, де йшлося про книги. Боярин слухав збараніло.

- Збагнув? - спитав його по прочитанню князь. - Мудрість нам потрібна. І люди для мудрості - теж. Збагнув?

- Ага, так, - закліпав очима Ситник, хоч нічого не збагнув і не втямив, тільки обливався потом од страху перед князем і глибоко затамованим невдоволенням на нього за те, що надає перевагу якійсь там мудрості перед справами державної ваги, справами першорядними, зрівняти їх можна хіба що з наріжним каменем у будівлі. Вийми той камінь - завалиться вся будівля.