Диво (укр)

1966 Рік. Весна. Київ

Весь світ залитий кров'ю…

Чому якраз отут, на Дніпровському спуску, в цей, може, найщасливіший у його житті день знову прийшло до нього те, чого не міг забути ніколи: батькова кров на плитах собору? Бачив, як падає батько, не чув його останніх слів (бо, може, й не було їх, може, вмер він умить, як тільки куля вдарила в мозок), видіння батькової смерті йшло за ним невідлучно всі роки, бо не кожному в дванадцять років припадає стати свідком такого зкаху.

- Куди тепер? - спитала Тая, спитала для годиться, бо іввикла за ці два дні без кінця ставити йому те саме запитання, розкошуючи роллю жінки, яка не повинна вибирати, рку ведуть кудись, яку змушують, якій велять, яку приборкують.

- Мені потрібна тверда рука, - сказала вона Борисові, коли вони зустрілися вдруге після тої божевільної нічної зустріті, - в мені прокидаються іноді якісь елементи атавізму, і я мрію про рабство. Бодай на один день. Бути пригнобленою. По-справжньому відчути чоловічу владу. Але де її знайдеш? Світ повний безхарактерних чоловіків. Іноді в дрібницях вони й обмежують жінок, але не більше. Само життя обмежує людей так або інакше, але щоб хтось випручувався з щоденних 'законів буття, ставав над усім, таких мало. Куди підемо? Командуйте.

Він не любив командувати. Ненавидів безхарактерність, плазування, але й тої твердості, яка спричиняється до трагедій, не приймав.

Весь світ залитий кров'ю…

Війни, війни, війни. Гинуть люди, гинуть міста, навіть камінь розпорошується, безслідно зникають витвори людського генія, що їм судилося безсмертя. А його батько, професор Гордій Отава, який усе своє життя віддав вивченню й розкриттю таємниці спорудження Софійського собору, вбитий був у тому самому гсоборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем, ніде не записаним, не занесеним ні в які партизанські організації, бо діяв відкрито, сміливо, може, наївно, та інакше не міг, не вмів, Отакий уже мав характер.

І коли малий Борис побачив, як падає батько з залитим кров'ю лицем на плити собору і середньовічний морок оповиває його самотню постать, видалося тоді хлопцеві, що валиться весь світ: міста, гори, кам'яні собори, давезні пущі падають Просто на нього, давлять йому на груди, і він теж умирає разом з батьком, але не може вмерти так швидко й легко, як професор Гордій Отава, тоді пробує відпихати від себе слабими руками своїми міста, гори, давезні пущі, кам'яні собори, але камінь важкий і холодний, мов лихо, мов нещастя, мов сама смерть.

- То куди ж підемо? - знов спитала його Тая.

Звичайно ж, він хотів пройти з нею по Хрещатику. І по Во-лодимирській. І коло університету. І коло свого дому. Заходити до нього Тая не хотіла ні за яку ціну.

- Це однаково, що ви б пішли до мене в номер готелю.

- Я міг би зайти й у номер, - сказав Борис.

- Це якби ми не цілувалися.

- Тоді перед готелем треба поставити вивіску: «Поцілованим вхід суворо заборонений», - засміявся Борис.

- Гаразд, а куди ж ми підемо? - не відставала вона.

- Як на мою думку, то ми весь час ходимо.

- Тому я й не відстаю від вас, цікавлячись, куди ж ми йдемо?

- А нікуди, - безжурно сказав він, бо хотів будь-що побути безжурним у цей день, який чомусь затьмарився спогадами давно пережитої трагедії. Якби вона поцікавилася, про що він думає, може б, стало легше, але Тая не питала ні про віщо, в неї сьогодні було тільки одне: «Куди підемо?»

Десь вони обідали. Навіть не в ресторані, а в самопослузі, кожен брав алюмінієвий піднос, вибирав собі якийсь там язик, салат, склянку кави.

- А знаєте, як називався язик за князів? - спитав Борис.

- Оцей, що ми їмо?

- Ну, так.

- Просто не можу собі уявити.

- Лизень. Ще й досі в нас кажуть: «Щоб тебе лизень злизав».

- Ви професор, вам треба все це знати, - засміялася Тая, і очі в неї були щасливі й виіскрювалися ще більше, ніж завжди.

Потім пішли до кінотеатру. Вибирали навмисне найбанальніші заняття. Тинятися по вулицях, перечитуючи вивіски, розглядати вітрини, штовхатися в самопослузі, сидіти в затемненому залі перед мигтючим екраном, на якому бородаті юнаки ходили туди й сюди, високо піднімаючи ноги, взуті в великі грубі черевики, бо тільки в справжніх чоловіків великі ноги, якими вони твердо стоять на землі, маленька ж ніжка в чоловіка - то вже зжіяочення, то виродження, то занепад, і юнаки час від часу високо піднімають свої черевики так, щоб глядач міг якийсь час розглядати всю підошву; підошва, процвяхована, товста, чорна, величезна, пхалася з екрана межи очі тим, що сиділи в залі, вона заповнювала весь екран, враження було таке, мовби товчуться в тебе по голові. Борис сказав Таї:

- Ось вам! Ви хотіли відчути себе бодай на мить рабою. Колись піддані падали ниць перед владиками і ставили собі на голову ногу свого повелителя. Католики цілують пантофлю папі. Але все це не вимагало ніяких витрат, окрім морального приниження. Ми пішли далі. Щоб потопталися по нас ці бородаті дітки своїми грубими черевиками, треба придбати квиток за сорок копійок.

- Не намагайтеся зіпсувати мені настрій, - засміялася Тая, - нічого не вийде. Мене цікавить сьогодні лиш одне.

- Куди ми підемо, так?

- Саме так. Куди ми підемо?

Від Дніпровського спуску відходить убік вузька стежка. Вона вганяється в зелену гущавину, веде мовби на саме дно яру, ад яким височіє Лавра, але коли підеш по ній, помітиш, що вона полого підіймається на схил, потім непомітно розширює-ься, творить невеличку галявину, посеред якої стоїть кринич-а. Здається, викопав її дев'ятсот з чимось літ тому перший печерський інок Антоній, а може, ще й до нього була вона тут, ипадково відкрита кимось, а вже ченці тільки створили їй сладу, проголосивши, що вода в криниці має цілющі властивості. (правді, вже за наших часів було встановлено, що вода мігить у собі срібло, що має вона властивості лікувальні, але це не була заслуга ченців, ні тим більше їхнього бога, привезеного князем Володимиром із Візантії, - просто така вже багата рпоконвіку була київська земля, що й вода в ній текла срібна. В перші повоєнні роки, в бідні, холодні й голодні роки, студентам дуже припала до смаку історія з срібною водою, криничка тоді користалася неабиякою популярністю, як… місце для побачень. Борис Отава теж якось вмовився з однією дівчиною про побачення коло криниці з срібною водою; студентка була з іншого факультету, вивчала точні науки, познайомилися они випадково в якомусь науковому товаристві, де стояли в списку доповідачів поряд, але дівчина стояла першою, а ще не була готова, тому розшукувала Бориса, щоб попросити поміняти черговістю; він, ясна річ, охоче пристав на її пропозицію. Студентка була маленька, з мальованим херувимським личком, она була вдячна Борисові, після конференції підійшла, щоб вказати кілька слів; якось вийшло так, що він запропонував провести її додому, бо вже було пізно, а їй треба було добираться на Шулявку; коли прощалися, вона лідстрибнула й чмокнула його в щоку, так, цілком по-дружньому, але він потім йшов додому, прикладав долоню до тої щоки, яка чомусь мовби алала весь час, думав, чи слід надавати тому поцілункові либшого значення, чи забути. Він звик до всього ставитися надто серйозно, товариші по факультету часто сміялися з його за це, та вже такий він народився, а може, вірніше б сказати, таким його створило саме життя, бо хоч жодного студента тоді не було безтурботного, не зачепленого війною, але в вього з війною були особливі обрахунки, і спадок від неї отримав він занадто тяжкий, щоб бути легковажним; тому після довгих роздумувань і вагань Борис вже ж дійшов до висновку, По не має права знехтувати, може, навіть і випадковим поці-унком херувнмистої покорительки точних наук, бо дівчата ніколи не розкидаються своїми поцілунками безпричинно. Другого ж дня знайшов свою знайому і, мнучись, червоніючи й затинаючись, спитав, чи не згодилася б вона провести вільний вихідний день серед зелені. Дівчина, мабуть, тільки й ждала того, - відразу ж захоплено вигукнула, що мріє побути бодай годину десь на зеленостях, тоді він, зовсім уже безглуздо, бовкнув, що ждатиме її коло лаврської криниці з срібною водою, що теж було прийнято з не меншим захопленням, і молодий Отава мав нагоду переконатися, що й прихильникам точних наук не чуже замилування легендами. Щоправда, точні науки спричинилися до невеличкої незручності для Бориса, бо він на кілька хвилин запізнився до місця побачення, дівчина ж прийшла туди хвилина в хвилину. Але взаємини їхні ще не були в тій стадії, коли за найменшу провину сиплються докори. Борис відбувся додатковою порцією почервоніння за свою неакуратність, дівчині ж це дало роль лідера, в якій вона почувалася вільно й прекрасно. Вони обійшли криницю, дістали з неї води, попили, підождали, чи не стане діяти чудодійне срібло, але срібло, здається, не діяло, а може, просто відбулося це непомітно; Борис охоче проміняв би там усе срібло світу на якусь порцію заліза, точніше, сталі, до того ж найтвердішого сорту, бо йому будь-що потрібна була твердість, він знав цілком точно, хоч і не проходили цього ні в школі, ні в університеті, що вже раз ти запросив дівчину на побачення, та ще дівчину, яка тебе один раз поцілувала, то повинен теж її тепер поцілувати не відкладаючи, ще до закінчення вашого побачення, поцілувати чи по-братськи, чи по-дружньому, чи як там завгодно, але неодмінно доконати цього великого й важливого акту, а для цього потрібна рішучість, потрібна твердість майже сталева або й ще більша, коли йдеться про такого недосвідченого й далекого від звичайних проявів життя Бориса Отави. Добре було дівчині, коли вона цілувала його тоді ввечері, цілувала стихійно, спонтанно, не думаючи, мабуть, підкоряючись якомусь миттєвому імпульсові, а йому тепер належало здійснити поцілунок заздалегідь обдуманий, поцілунок, так би мовити, запланований, ідеологічно підготовлений, і ось, поки Борис терся та м'явся, поки він шукав там десь, куди боявся поглянути, руку маленької студентки, поки вяцілювався, з якого боку зручніше нахилитися над її херуви-мистим личком і в яку щоку чмокнути так собі злегка, і, нарешті, вибрав і став нахилятися, але робив те, мабуть, занадто повільно, так повільно, що минуло хтозна й скільки часу, з кущів коло кринички з'явилася величезна, вся в чорному бабера з сучкуватим ціпурою в руках, заклякла спершу, побачивши парочку, потім замахнулася ціпком і закричала басом:

- А, безбожники, безстидники, поганці окаянні! Знайшли собі місце коло святої води, негодники!

Дівчина вивернулася з-під Борисової руки, війнула перед ним світлим своїм волоссям, прудко перескочила галявку і зникла в гущавині. Борис хотів ще захистити свою подругу перед баберою, але передумав, кинувся й собі за дівчиною, та вже необхідний час було втрачено безповоротно, дівчину він не наздогнав, вона зникла невідомо куди,- очевидно, треба було б її шукати, але він пройшовся по стежці туди й сюди, потім вибрався на Дніпровський спуск і так повернувся до міста сам…

Студентка потім уникала його. Та він і радий був, що уникає.

Тепер, через багато років, згадав про криничку, намірився повести туди Таю. Чи хотів, щоб і з нею повторилася така сама історія, як з студенткою, що вивчала точні науки?

Все повторилося. Тая втекла від Бориса попри всі його спроби затримати її, вискочила на Дніпровський спуск, стала на роздоріжжі, не поправивши ні зачіски, ні одягу, стояла, дивилася на Дніпро в ранковій імлі. Було вже світло, повз них угору й униз пролітали машини, машин ставало дедалі більше, Борис хотів був умовити Таю піти звідси, відійти бодай трохи вбік, щоб не розглядали їх усі ті, хто їде в машинах, бо зранку люди особливо цікаві, але вона мовчки махнула рукою, відтручуючи його, вже не питала тепер: «Куди підемо?», ховала від нього очі, а може, просто собі дивилася на Дніпро, взагалі забувши про існування Борисове, не дбаючи про те, є коло неї хто-небудь чи немає.

Ніч була довга й коротка водночас. Здається, він розповів Таї все про батька. Уривками. Вибирав найсуттєвіше, тобто найстрашніше. Виходило якось само собою. Тоді вона перепиняла його, цілувала.

Весь світ залитий кров'ю…

Батько відважно став на змагання з Шнурре, з усіма фашистами, які були в Києві. Нерівна боротьба. Без жодного шансу на перемогу з боку професора Отави. І однаково він не відступив. Єдиний спільник, що його тоді мав, був час. Ждати, ждати, тягти дні, тижні, протривати, утриматися, поки станеться те, що почалося під Москвою. Він щодня ходив до Софії. Слідом за ним притупцьовували його «помічники». Кілька разів ще хотіли пристосувати щось у соборі, щоб грітися. Професор заявив, що радше згодиться бути розп'ятим посеред собору, аніж дозволить таке кощунство.

- За дев'ять століть у Софії не горів ніякий вогонь, окрім свічок, - сказав він штурмбанфюрерові Шнурре. - Тільки завдяки цьому збереглися тут фрески й мозаїки. Чому ж. ваші солдати будь-що намагаються тягти сюди якщо не дрова для вогнища, то бодай якусь жаровню, вкрадену ними не знаю вже й де.

- Я скажу їм, - пообіцяв Шнурре. Між ними тепер встановилися взаємини чисто офіціальні. Візити припинилися. На будинку з'явився напис: «Реквізовано для німецької армії. Вхід заборонено. За порушення - розстріл-». Професора, Бориса і навіть бабу Галю щоразу затримували охоронці й вимагали перепустку. То були жахливі дні. Жилії в цілковитій ізоляції. Однаково що у в'язниці. Професор Отава помічав, що за ним стежать чиїсь невидимі очі навіть тоді, коли він уранці йде до собору і ввечері повертається додому.

Зате в Софії відчував себе господарем. Поставив собі - тягнути час. Щось там вимірював, оглядав, звелів солдатам вибудувати риштовання в приділі святого Георгія, потім передумав, наказав розібрати й перенести в іншу частину собору. Солдатам.подобався неквапливий професор. Вважалося, що вони на службі, на Східному фронті, беруть участь у зимовій кампанії, за яку належиться спеціальна стрічка, встановлена самим фюрером, водночас могли собі сидіти за цими товстими стінами, нічого не робити, нічим не рискуючи, не лякаючись навіть тих підпільників і партизанів, про яких так багато мовиться в Києві. Вони теж не квапилися. Та й куди? Однаково Радянський Союз буде знищено. Питання часу. Фюрер сказав - так воно и буде. Цей більшовицький професор щось там винюхує під непроглядними напластуваннями століть на стінах собору. Шукає шедеврів у подарунок доблесним воякам фюрера? Що ж, хай собі шукає. От тільки клятпй холод. Як могли ці дикі руські молитися дев'ятсот років своєму богові у такій холоднечі? Щоправда, вони закутувалися в свої знамениті хутра. А солдатська шинель - це не те. Солдати витанцьовували й витупцьовували в холоді, пробували співати свою «Warum die Mдdchen», пробували розважатися губними гармоніями, але мерзли навіть губи, а тут ще появлявся штурмбанфюрер Шнурре з своїм байдужим єфрейтором Оссендорфером, гримав на солдатів за те, що нічого не роблять, вимовляв професорові, встановлював тому якісь там останні строки. Професор мовчки слухав, дивився на штурмбанфюрера такими очима, що той, покрутившись-повертівшись по собору, зникав, а професор після того візиту так само неквапливо ходив собі й далі та розглядав фрески і, видно, щось собі думав, солдати з реставраційної команди вважали всі себе інтелігентами, але інтелігентами того рівня, коли людина визнає це право тільки за собою, відмовляючи в належності до вибраних усім іншим, отож для них цей загадковий, мовчазний чоловік хоч і називався професором, не був ніяким інтелігентом, бо жив у цьому холодному засніженому світі, а вони прибули сюди просто з Європи Дев'ятої симфонії і якщо й співають «Варум ді медхен лібен ді зольдатен», то тільки для того, щоб зігрітися, але й у цій бадьорій солдатській пісенці виказують вони свою вищість над світом, який вони покликані підкорити й виправити по-своєму, бо навіть у Дев'яту симфонію Вагнер вніс виправлення, здвоївши звук сурм, що надало зовсім несподіваного звучання музиці Бетховена. Щоправда, був ще Шіллер:

Але є тексти для запам'ятовування, а є - для забування. Братерство може бути між солдатами, але не для руських! Цей народ від природи не володіє творчими здібностями і повинен підкорятися наказам інших, його буде перетворено ііа інертну масу селян і наймитів, позбавлену інтелігенції, керівництва, національного престижу. І цей професор, який з поважніш виглядом ходить по схожому на холодильну камеру собору, не що інше, як смішний залишок минулого.

Згодом солдати відчули щось мовби симпатію до цього дивакуватого, приреченого на знищення, цього, власне, археологічного, або радше, геологічного професора, який належав до епох віддалених, пущених у непам'ять, бо кожен день війни відкидав цю країну на тисячі років назад - така це була велика, могутня, славетна війна. Симпатія виникла ось з якої речі. Штурмбанфюрер Шнурре гримав на професора Отаву і заявив при всіх, що коли той не приступить завтра, буквально завтра до реставраційних робіт, то буде безжально і негайно знищений як саботажник і більшовицький агент. Тоді професор Отава, який, мабуть, не хотів бути знищеним, принаймні не так швидко б волів умерти, сказав, що йому потрібне освітлення, без якого він не може бодай приблизно визначити місця ймовірних пошуків того, на чому залежить штурмбанфюрерові Шнурре; штурмбанфюрер коротко вилаявся, але нічого не відповів професорові, а другого дня до собору завезено було освітлювальну апаратуру, яку звичайно вживають при кінозйомках. На вулиці стояв дізель, а в соборі ясно горіли юпітери, собор заграв такими дивними барвами, що реставратори отетеріли від цього слов'янського дива; барви гучали, мов могутні велетенські дзвони, це не поступалося й Дев'ятій симфонії, навіть отим здвоєним вагнсрівським сурмам не поступалося, а ще коли взяти до уваги той факт, що солдати могли тепер досхочу грітися коло розпечених юпітерів, то казус радянського професора належало піддати переглядові; солдати б охоче записалися в спільники цього незбагненного чоловіка, хоч якщо подумати, то й їхній штурмбанфюрер Шнурре теж чогось вартий, якщо в Німеччині вже знав про цей собор і, видно, рвався до нього не менше, ніж генерали до всіх отих важливих комунікаційних схрещень і стратегічних пунктів.

А тим часом прийшла звістка про Харків. Вже була весна, але ще не відступалися морози і зав'юги телесувалися над Україною, і ось у найбільшу завію з тих дивовижних травневих снігів зродилися під Харковом радянські армії і мовби навіть наволоділи цим величезним містом, найбільшим після Києва на Україні і на всій окупованій території. Отоді в професора Отави з'явилася вже й зовсім тверда надія, що врятує він собор, хоч сам, може, й не врятується, тобто напевне не зможе врятуватися, але хіба ж щось там важить його життя поряд з Софією!

Ще трохи, ще! Так здавалося Гордієві Отаві, однак незабаром прийшла трагічна звістка, що Харків знов у фашистських руках, а це ж ішла вже весна сорок другого року, війна тривала довго, мало не рік, весна була безрадісна, холодна, жахлива весна. Професор Отава відчував, що ось-ось з ним буде докінчено, але не відступався від свого впертого, безнадійно сміливого плану порятувати Софію, далі вів мовчазне змагання з Шнурре, ставив і руйнував на другий день риштовання, кілька разів починав навіть роботи, але припиняв, посилаючись на те, що шукають не там, де слід, що нічого не виходить, що реставратори працюють не досить обережно й не так кваліфіковано, як належало б у соборі, який залічується до найцінніших мистецьких пам'ятників цивілізованого світу. Тоді з'явився в професоровій квартирі Бузина. Той самий Бузина, що до війни. З тою самою статурою, навіть шанобливості в нього не поменшало до професора, а в мові з'явилося й геть смішне: кожне довге слово Бузина розділяв навпіл, вставляючи поміж тих двох частин пробачення. Виходило таке: «Плат-даруйте!-форма», «Натура-даруйте!-лізм», «Популя-даруйте!-ризація».

- Ви звідки? - спитав його професор Отава не те що здивовано, а просто для годиться.

- Даруйте, але з Харкова, - сказав Бузина, вмощуючись.

- Але ж ви… евакуювалися, здається? - професорові важко було вимовляти це слово. Рятівне, прекрасне тепер слово «евакуація». Виїхав би він - і нічого б не було. Головне - Борис. Але ж собор, Софія!… Її не евакуюєш! І Києва не евакуюєш. Заводи? Що ж, заводи щасливіші за міста, навіть за окремих людей щасливіші, бо заводи потрібні багатьом, а поодинока людина може бути й нікому не потрібною. Міста ж люде кидають часто. Столиці засипані піском. Ніневія, Персеполіс, Вавілон… Але Бузина й столиці - речі несумісні.

- Роз-даруйте!-бомбилі! - сказав Бузина.

- А інститутські сейфи? - з жахом спитав Отава, бо знав, що там - найцінніше: старовинні пергамени, раритети, і той шматок пергамену, що він двадцять років тому дістав з засмоленого глека, - теж там, у інститутських сейфах.

- Роз-даруйтеі-бомблені, - безжурно промовив Бузина.

- Тобто як? Сейфи - розбомблені? Але ж це - неможливо!

- Даруйте, професоре, але тепер усе можливе, - потягнувся смачно Бузина. - От і ви спів-даруйте!-робітничаєте з німцями. Хіба це можливо? Але факт!

- Я не співробітничаю, - твердо сказав Отава. -Я не зрадник. Я…

- Не бійтеся мене, - милостиво дозволив йому Бузина, - я чоловік свій. Все знаю. І цілком поділяю ваші погляди, В Харкові я працював у газеті «Нова Україна». Друкувався під псев-даруйтеї-донімом. Вгадайте - яким? Ніколи не вгадаєте! Паливода! Той самий професор Паливода. Пам'ятаєте, його знищили, а я вос-даруйте!-кресив! Але ж платили!… Чотириста карбованців на місяць, а кілограм хліба на ринку-сто п'ятдесят. Пайок хліба - двісті грам. Хіба то хліб? Сльози! І це - на Україні!

В Бузини, окрім пробачливості, в мові з'явилася ще незвична для нього енергійність. Дивовижне поєднання: енергійність вислову з боягузливістю думок.

- Але ж, здається, - зневажливо мовив Отава, - ви тоді на вимогу отих зневажуваних тепер вами «більшовиків» згодилися привласнити працю професора Паливоди, поставивши своє ім'я під його статтею.

- Тільки тому, що в тій статті були анти-даруйте!-радянські думки. Професор Паливода прославляв старовинні фрески и мозаїки, проти-даруйтеі-ставляючи епоху князівську епосі боль-даруйтеі-шевицькій, яка нічого подібного не створила. Я ж був настроєний анти-даруйтеі-радянськи вже тоді, але з певних міркувань…

- Що ж до мене, - підійшов до нього Отава, - то я з міркувань, яких не стану розкривати перед такого жалюгідною душею, як ви, вигнав вас із свого помешкання тоді, роблю це й нині. Геть!

Він показав рукою на двері, але Бузина й не ворухнувся. Розсівся ще вигідніше, посміхався безжурно й нахабно, надув щоки, зробив «паф! паф!».

- Все відомо, - сказав, фамільярно.підморгуючи професорові - Аб-даруйте!-солютно все! Вас не вилікувала навіть війна, професоре Отава. Але! - Бузина підніс палець. - Час роман-даруйте!-тики минув. Не романтики й фантазій вимагає тепер наш народ, а впертої напру-даруйте!-женої праці. Всі не-даруй-теї-обхідні умови для цієї праці створюють нам наші німецькі друзі й керівники.

- Геть! - вигукнув Отава.

Бузина підвівся. Скинув з себе прибраний блазенський наряд, сказав твердо, без жодних словесних вихилясів:

- Німці не знають, хто ви, професоре Отава. Няньчаться з вами занадто довго. Випадково я довідався про ваше саботажництво в Софії. Од такого большевицького прислужника іншого не доводилося й ждати. Ви думаєте, я забув про Михайлівський монастир? Скільки вам заплатили тоді большевики? Завтра я продам німцям це повідомлення ще дорожче! І сам покерую роботами в соборі!

Він пішов до виходу, а Отава навіть не вигнав його далі, не і; зачиняв за ним дверей, зробив це Борис і радо б запустив у. дебелу спину йому чимсь важким, якби мав під рукою. Коли і прибіг до батька, батько плакав.

- Ти повинен зневажати мене, Борисе, - сказав він синові.

- Не треба, батьку, - пригорнувся до нього син, - я тебе розумію, не треба…

- Ні, ти нічого не знаєш. Я тільки вдавав з себе завжди твердого й послідовного, а насправді ж був безхарактерним і боягузливим створінням. Моє життя - це суцільна помилка, нікому не потрібне, згаяне марно…

- Батьку! - злякано вигукнув Борис. - Що ти ото на себе…

- Ти нічого не знаєш, - знов повторив професор, - але повинен знати… Твій батько… Це було, коли ти ще був зовсім малий… Оголошено тоді конкурс на проектування нового центру Києва. Подано на конкурс кілька проектів. Одні пропонували створити новий центр на Звіринці, щоб з Наводницького мосту відразу в'їздити до нових, соціалістичних дільниць, а цю частину міста лишити як архітектурний спогад про минувшину. Друга група авторів пропонувала перепланувати площу в кінці Хрещатика перед філармонією і винести новий центр на дніпровські береги, просто в парки. Треті наполягали на тому, щоб поруйнувати все, що лишилося від князівських, експлуататорських епох, і на місці древніх городів Володимира і Ярослава створити пам'ятки нової епохи. Починати треба було від Михайлівського монастиря, бо він займав вихід на дніпровську кручу, звідки мав…розпочинатися монументальний ансамбль. Спалахнула суперечка навколо Михайлівського монастиря, знайшлися відважні й розумні люди, які захищали монастир, надто ж його собор, де були безцінні мозаїки й фрески, але сила була не на боці тих людей… В суперечку втягнуто й мене. Спершу я займав позицію помірковану, але потім на мене натиснули, дали мені до зрозуміння, що йдеться не тільки про створення нового центру Києва, а й про створення, може, цілої школи нових мистецтвознавців, серед яких, здається, бажано б мати також ім'я Гордія Отави. Потрібен був мій підпис під листом, у якому заперечувалися доводи професора Макаренка про докончену необхідність зберегти Михайлівський монастир. Я не підписав листа в категоричній формі, я додав до нього, що слід неодмінно зняти в соборі найцінніші мозаїки і фрески. Але хіба це змінило справу? Потім, підписавши, я зрозумів, яку тільки помилку вчинив. Коли прийшов на лекцію до своїх студентів, то не став їм у той день нічого читати, сказав тільки:

«Сьогодні я зробив помилку в своєму житті, на жаль, найстрашнішу і невідворотну». І не стримався - заплакав перед усіма. Так ніби чогось варті сльози чоловіка, який поруйнував собор! Сльози мають вартість лише тоді, коли зрошують будування… Потім я помилився вдруге, приставши на пропозицію Шнурре…

- Ти рятуєш Софіюі - вигукнув Борис.

- Я нічого не врятую. Я ніколи не доведу, що не став зрадником, не пішов у полигачі до окупантів.

- Ти робиш патріотичну справу, - так само впевнено промовив хлопець.

- Вони знищать і собор, і мене, і тебе. Цей Бузина… Ти повинен негайно втікати з Києва, Борисе…

Тоді стріляли в кожного, хто вибирався з міста не по шосе, але Борис зумів почепитися на вантажну машину, яка їхала через міст, завезла, щоправда, вона його не на чернігівську, а на харківську дорогу, але то вже були дрібниці. Два дні витратив він на те, щоб знайти куму баби Галі в Літках, ще день пішов на кумині розпитування й розохкування, Борис благав тітку, щоб вона допомогла йому, лякався, що вже нічим не зарадить батькові, ввижалися йому страшні сцени, нарешті вночі до куминої хати прибилося кілька веселих чоловіків. Один з них, чомусь незвично блідий, уважно вислухав Борисову плутану розповідь про Софію, про батька, про Бузину, про Шнурре, трохи подумав, сказав:

- Софію знаю. Возив туди перед війною своїх школярів на екскурсію. А от з професором Отавою не знайомий. Хоч і чув. Та й він, мабуть, мене ж не знає?

Чи жартував, чи всерйоз.

- Мабуть, не знає, - вирішив бути відвертим Борис, бо цей чоловік з блідим, знекровленим обличчям і вдумливими чорними очима викликав на відвертість.

- Ну, дак доведеться познайомитися, - тепер уже жартівливо підморгнув чоловік Борисові, - ось мої хлопці поїдуть з тобою, а ти їх проведеш… Тільки там не дуже щоб до німців, бо хлопці в мене гарячі, жарнуть з автомата - і капець!

«Хлопці» були два дужі, червонощокі поліцаї. І не тільки в поліцейській формі, але й з справжнісінькими аусвайсами, які не викликали ніяких підозр на контрольних пунктах по дорозі до Києва, бо служили хлопці, будучи водночас партизанами, в місцевій районній поліції, що давало змогу використовувати їх там, де прямою силою партизани нічого не могли вдіяти.

Благополучно переїхали вони своєю підводою міст, добралися до центру міста, аж на Євбаз, там випрягли коней, підклали їм сіна і спокійно подалися до Софії, хоч Борис ладен був летіти туди, сповнений найлихішими передчуттями. На територію Софії вирішили ввійти крізь ворота дзвіниці, потім «поліцаї» знудьговано швендяли собі коло митрополичого дому, а Борис, користуючись своєю перепусткою, пішов до собору. Вартовий коло входу знав його, байдуже пропустив досередини, Борис мало не впав, зачепившись здерев'янілими від незрозумілого страху ногами за високий поріг, в очі йому різонуло світлом від юпітерів, спрямованих якось навкіс до дверей, вириваючи з пітьми стовпи, що підтримували хори, а вище - фрески, на які Борис не став дивитися, не помітив навіть їхніх барв, вся його увага скупчилася на невеличкій групці людей посеред собору: двоє в цивільному, двоє в військовій формі, ще далі були солдати-реставратори, але вони відтиснуті були в боки, мов глядачі цієї жахливої драми, що відбувалася перед їхніми очима і перед очима в Бориса, бо один з них, що в цивільному, був його батько, професор Гордій Отава, а другий - Бузина, і професор душив Бузину за горло, а той безпорадно випручувався з міцних Отавиних стисків, двоє ж в уніформі - штурмбанфю-рер Шнурре і його ординарець, а також, здається, асистент Оссендорфер, - теж готувалися до участі в тому, що відбувалося коло них. Шнурре весь подався до професора і Бузини, а Оссендорфер з чорним величезним парабелумом в руці стрибав довкола, щось визираючи. Це все помітив Борис в одну мить, але здалося йому, що триває те вічність, а потім загримів голос Шнурре, відлунився під високими склепіннями, покотився по всьому собору:

- Стріляйте ж, до всіх дияволів!

І Оссендорфер приклав свого пістолета мало не впритул до голови професора Отави - і гримнуло, і побачив Борис увесь світ у червоній крові, весь світ залитий кров'ю, смикнувся був до батька, який упав на плити, але потім його виштовхнуло назовні, він підбіг до своїх хлопців, махнув їм крізь плач рукою, кудись біг, бачив, як сідає в машину, на шоферське місце, Оссендорфер, як спокійно виходять з собору штурмбанфюрер Шнурре і Бузина,закричав несамовито:

- Ось вони, ось!

Хлопці побігли просто на штурмбанфюрера, той ще нічого не міг збагнути, нічого не зрозумів і вартовий коло дверей собору, тільки Бузина, видно, відчув лихе, бо спробував сховатися за Шнурре, але обидва партизани вистрелили водночас, око в обох було точне, Шнурре впав перший, коло нього звалився Бузина. Оссендорфер тим часом встиг запустити двигун і гайнув навтьоки. Ще раз вистрелили хлопці - один у вартового, другий - навздогін машині, але Оссендорфер все-таки втік, тепер треба було втікати і їм. Борис повів їх у глибину софійського двору до господарчих будівель, там він знав, де можна перелізти стіну і опинитися в тихій вуличці. Вони втікали спокійно, видобулися з району собору ще до того, як там зчинилася тривога, але професора Отави з ними не було. Зостався він у Софії навіки.

Весь світ залитий кров'ю…

- Ти можеш вимагати від людей дуже багато й суворо, - сказала Борисові Тая, - В тебе є на це право. Страждання завжди дають людині права. Не розумію тільки, чому ж ти тоді… у виставочному залі… чому ти заперечуєш за художником право вибирати в житті страждання для своїх творів…

- Бо життя не складається всуціль із страждань, - сказав Борис.

- Але скільки болю, терпіння… Хто ж це помітить, як не художник?… А якщо він покаже - тоді народиться протест. Мистецтво - це вічний протест…

- Не можна відокремлювати мистецтво від людей. Іноді не варто писати картину чи роман або ставити фільм лише для того, щоб показати, що кудись там вчасно, скажімо, не завезли будівельних матеріалів. По-моєму, ліпше подзвонити по телефону й добитися, щоб ті матеріали було завезено. Я такого мистецтва не визнаю. Його вигадали журналісти або я там знаю хто…

Вона зненацька образилася на ці його слова.

- Здається, нам більше ні про віщо говорити. Страусяча хвороба. Сховати голову і вважати, що вже немає ні небезпек, ні загроз. Так час від часу в нашій пресі здіймається лемент з приводу того, що хтось написав про те чи про ее «не так», що художник зобразив «не так», як треба, не з того боку, не головне, не повністю тощо. При цьому абсолютно замовчується існування зображеного явища: чи було воно насправді, чи ні? Як ото в Горького: чи був хлопчик? Це обходять якось сором'язливою мовчанкою. Зате галасують: «А в нас ще є й те, й те, автор же не помітив!» Отже, говориться не про створене, а про те, що хотілося б комусь бачити створеним. А чи не ліпше, замість отого галасу, подбати про усунення всього прикрого, всього, що дає матеріал для критичного художницького ока? Адже замовчане зло не зникає само по собі, не перестає бути злом, зате зло назване втрачає відразу половину своєї сили. Як ви можете цього не розуміти?

- До чого тут я? - Борис знизав плечима. - Мені зовсім не хотілося дискусій… отут…

- Ах, отут? Гаразд! - вона швидко пішла від нього, вибралася на стежку, не поправила навіть зачіски, розкапризована й ображена, мов мала дитина.

Борис дивився їй услід, поки й зникла між гіллям.

- Таю, - покликав.

Не відгукнулася. Тоді він пішов за нею, майже гнався, та однаково не наздогнав. Побачив уже на Дніпровському спуску, коло завороту на міст метро. Ранок був тільки для найщасливіших людей, і все, здається, складалося для найбільшого щастя Бориса Отави, але закінчувалося чомусь, як завжди, в нього в усьому невдачею. Він підійшов до Таї, став коло неї, помовчав трохи, спитав:

- Я тебе образив?

- Ні, ні, - швидко заперечила вона.

- Але якась причина все ж була, - наполягав він.

- Жодної причини. Просто… - вона урвала. Незгода в питанні про мистецтво? Але про це можна сперечатися без кінця. Рафаель вважав нездарою Мікеланджело. Лев Толстой не визнавав Шекспіра. Писарев перекреслював Пушкіна. Попри всі суперечки й думки, справжнє мистецтво живе вічно. Але люди… Ось він носить у собі страшну історію про життя й смерть свого батька. Мовчить про себе. Тільки про батька. Весь світ для: нього залитий кров'ю. Якщо його власне життя й не вдалося: досі, то цьому є високі причини. А що вона? Чи має що розпо вісти Борисові? Банальна історія розманіженої жінки, якщо це викласти словами. Ніхто не стане співчувати. Надто ж він, з І його невтішним горем, яке носить у серці. А вона? Мов та балерина у вальсі Равеля. Містичні страждання, яких ніхто не розуміє. «Суждены нам благие порывы». Молоденькою студент-кою вона закохалася в свого майбутнього чоловіка, який проводив у їхньому інституті якісь там збори. Виступав на них, картинно відкидав волосся, артистично вигравав голосом. З міністерства, чи що. Згодом дізналася: теж учився колись в інстатуті, подавав надії, але художником не став, пішов по лінії керівництва мистецтвом, як то кажуть, змішався з тими лікарями та інженерами, що з студентів вискакують у чиновники. Та на це не зважила, якось заімпонувала їй його поважність, захопилася його картинністю чисто зовнішньою; як виявилося а-вгодом, він був на десяток років старший за неї, мав перед тим дружину, але щось там розклеїлося, і на це вона не зважила, вони побралися і спершу мовби були навіть щасливі, життя летіло повз неї з шаленою швидкістю, вона спробувала щось там ухопити, сподівалася, що чоловік їй стане в поміч, але він зайнятий був своїм, у нього була досить банальна захопленість, притаманна багатьом чоловікам двадцятого століт-тя: він любив збори, засідання, нічого більше не знав, і не вмів, i не уявляв, що хтось там може ламати голову над тим, як провести пензлем по полотні лінію чи мазок, бо хіба ж від цього зміниться світ, а от від засідання, від правильно поставленого й вирішеного питання - то вже інша річ. Входив у старість, повинен був помудрішати, здається, але й далі любив засідання і, якщо їх не було, сам брався організовувати, завдяки чому завжди десь бігав, метушився, сидів у накурених до сивого чаду кімнатах і приходив додому з чужим димом у кишенях, у волоссі, в кожній складці одягу, в щонайменшому рубцеві. Чужии дим набридав їй ще більше, ніж пристрасть чоловікова до засідань. Але збагнула це згодом. Спершу намагалася щось ухопити в летючості часу, потім стала рватися від чоловіка цілком неусвідомлено, стихійно й уперто, а він не мав ні часу, ні характеру, щоб її коло себе утримати. Та, зрештою, вона й верталася до нього знову, як річка вертається в старе русло, пометавшись по руслах нових, та так і не знайшовши жодного ліпшого й зручнішого. Розпачливо, по-жіночому, плакала, нікому не показуючи тих сліз. Ах, як хотіла б вона, щоб надяг їй хтось залізний обруч послуху, вирвав її з непевності, змусив до чогось! Жінка, якій хочеться рабства! Ненормальність! Але дедалі більше переконувалася, що нікому немає до неї діла, то й кожного свої тривоги, свої болі, свої клопоти, кожного життя заганяє в якесь коло необхідностей і обов'язків, з яких годі випручатися, а якщо хто й спромігся б це зробити, то не для неї, а для чогось вищого, надзвичайного.

В один з таких своїх нападів ностальгії за справжнім чоловіком, що міг би повести її по життю, примусити щось зробити цікаве й корисне, зустріла цілком випадково в санаторії Бориса Отаву.

Ненавиділа санаторні зустрічі й знайомства. Навколо неї завжди товклося безліч чоловіків, яких вона чимось приваблювала, сама не знала чим. Всіх вона ненавиділа. Якщо й вибирала коли-небудь когось, то вибирала зовсім несподівано й неочікувано для них. Бо ніхто з них не вмів побачити те, що відкривалося їй. Відкрилося і в Отаві. Не сказала з ним жодного слова, а вже розуміла, що чоловік то - незвичайний. Міг бути однаково ким: космонавтом, академіком, чабаном із Херсонщини, лісорубом з Вологди, миловаром і перукарем. Це не грало ніякої ролі. Але він утік. Ганебно й смішно втік від неї. Вона теж спробувала втікати від нього. Не кинулася слідом за ним, не поїхала до Києва чи хоч будь-куди на Україну. Навіть до Москви не стала повертатися. Написала чоловікові коротку листівку і подалася «через усю карту», аж на Курільські острови. Перед тим була вже кілька разів у Сибіру, на Камчатці, верхи проїхала Монгольські степи, з альпіністами штурмувала Ешбу - однаково не помагало. Тепер пливла на Шикотан. Острів посеред розтелесованого протягом цілого року океану. Жодне судно не може пристати до берега. Тоді роблять плашкоут. Що це таке? Звичайний дерев'яний пліт, який спускають з судна, потім навантажують на нього те, що треба переправити на берег, і кілька божевільних таких, як вона, пускаються на волю хвиль, і їх несе до скель і трахкає об каміння, а вже там як поведеться - хто вціліє, а хто й… Однак їй пощастило, хвиля була не дуже велика, обійшлися без плашкоута, суденце вистрибувало коло причалу, щоправда, трапа поставити не вдалося, вивантажували все, в тому числі й людей, з допомогою лебідок, вона теж відбула цю подорож у ящикові, зачепленому лебідкою, враження було досить нещоденне, однак для мистецтва не являло собою, здається, цінності. Картини не напишеш. Та й розповісти кому-небудь… Навряд чи справить враження… Але там їй відкрилася нарешті одна річ. Вона зрозуміла, що їй заважало весь час, від чого вона втікала. Втікала від благополуччя. Не створена була для цього. Не любила влаштованості, спокою, затишку. Знову ж таки сказати про це неможливо. Буде надто пишно й неправдиво.

- Знаєте що? - нарешті порушила мовчання Тая і глянула на Отаву своїми різнобарвними лиховісними очима. - Мені чомусь здалося, що ви, попри всю трагічність, яку посіпє в собі… не:;наю, як точніше висловитися…

- Кажіть прямо, - підбадьорив її Борис, не догадуючись, про що вона поведе мову.

- При всьому тому ви, - вона знов замовкла, підшукуючи належні слова, - все ж таки ви не з тих людей, які б могли відмовитися від якогось свого… ну, я б сказала, благополуччя заради…

- Благополуччя? - здивувався Отава. - Яке ж благополуччя?

- Ну, скажімо… ваш Київ, ваша робота, ваше професорство, ваша Софія, в яку ви мене так і не повели чомусь, а чому саме - я тепер лиш здогадалася: вам боляче туди йти з жінкою, що, може, трохи сподобалася вам, як чоловікові, але не як професорові Отаві, синові професора Гордія Отави…

- Якась нісенітниця, - пробурмотів Борис. - Таю, ви несправедливі щодо мене.

- Слухайте, слухайте, майте відваги бодай стільки, щоб вислухати, що вам скаже жінка… От ми з вами стоїмо тут без свідків, ніхто нічого не знає про наші з вами стосунки, не про це мова… Отже, ви можете говорити прямо й щиро. Скажіть: ви могли б кинути все це заради… ну, в даному випадку - заради мене? При умові, звичайно, що я саме та жінка, яка вам може І подобатись, яку ви шукали все жнття, і, нарешті, знайшли. Хай ', це була б не я, хай інша жінка. Але чи могли б ви?

- Чи міг би?

- Так, так, і не думайте довго, відповідайте відразу, бо тільки відповідь без вагань можна вважати щирою, йдеться про людські взаємини, тут не торгуються, не розраховують з холодним серцем. Кажіть: так чи ні?

- Мабуть, ні, - сказав твердо Борис, - бо це просто безглуздо.

- Правильно. Я так і знала. Мотивування не потрібні. Не треба посилатися на ваш обов'язок перед пам'яттю батька, перед наукою, перед рідним містом. Все це правильно. Я тільки хотіла знати.

- Але ж це нагадує дослід, який проводять на собаках абощо, - образився Борис.

- Треба знати, з ким ведешся. Ви думали, чим мені сподобалися? Що професор? Начхати! Фресками? Сама намалюю всі ваші фрески…

- Вони нісгювторні, - нагадав, ще більше ображаючись уже й за свій собор, Отава.

- А я - повторна? Ще буде колись така? Чи, може, була вже? Ніколи й ніде! Людина з'являється однії раз і щезає, і це найнеповторніше й найпрекрасніше з усього, що може бути. Але ви ще не дослухали до кінця. Ви сподобалися мені ще там, коло моря, - вона оглянула його з голови до ніг, мовби пересвідчувалася, - ви сподобалися мені тільки тому, що у вас… довгї м'язи…

- Що-що? Які м'язи?

- Ну, є люди з короткими м'язами, є з довгими… Волокна м'язів… Власне, це анатомія… Але в мене своєрідний забобон: вірю тільки тіш, у кого м'язи - довгі.

- Слухайте, - він не знаходив слів од несподіванки, - це… це ж расизм! Та ні, просто якийсь ідіотизм… М'язи… Але ж я не борець, не боксер, навіть не молотобоєць! Голову ви в мене помітили чи ні?

- Тільки згодом. Голова якраз вам заважає.

- Щоб я пожертвував усім заради вас, любительки… цих довгих м'язових волокон? В такому випадку я теж відплачу вам тим самим… Ворогувати - так ворогувати до кінця.

- Я не збиралася з вами ворогувати.

- Я теж. І те, що вам скажу, не буде таким прямим і гострим, як ваше… Просто, коли хочете, розповім вам одну невеличку новелку.

- Ви ще й пишете новели?

- Ні, це Андре Моруа. У пас її не перекладали.

- Навіть так? Ви такий милий? Хочете зробити для мене несподіванку?

- Та ні. Просто розповісти хочу. Досить прозора мораль. Але гарно написано.

- Що ж, коли гарно…

- Мовиться там про паризького юнака, який півстоліття тому затримався перед вітриною торговця картинами при вулиці Сент Оноре. Юнак був студент, бідний і так далі. На виставці побачив картину Моне «Собор у Шартрі». Моне тоді ще не був популярний, але студент мав вигострене око і природне почуття краси. Зачарований картиною, він наважився увійти до склепу й запитати про ціну. «Мій боже, - вигукнув гендляр, - картина в мене висить аж он відколи. Можу поступитися нею за якихось дві тисячі франків». У студента не було двох тисяч франків, але він мав досить заможних родичів у провінції, його дядько прямо сказав перед від'їздом до Парижа, щоб, коли буде сутужно, звертався до нього без вагань. Отож студент попросив гендляра протягом тижня нікому не продавати картину, а сам написав до дядька.

Студент мав у Парижі коханку. Чоловік у неї був старий, і вона нудьгувала. Була дурна, як гуска, вульгарна, але гарна. Буває й таке. Увечері того дня, як студент зацікавився картиною «Собою у Шартрі», вона сказала: «Завтра до мене приїздить з Тулона приятелька, з якою разом були в пансіоні. Чоловік мій зайнятий, не має часу нас супроводжувати. Розраховую на тебе».

Приятелька приїхала не сама; привезла ще свою приятельку. І ото три дні студент змушений був водити по Парижу аж трьох жінок, платити в кафе, у театрі, оплачувати фіакри, давати чайові. Фінанси його не витримали такого напруження, довелося позичити в колеги. Коли прийшов лист від дядька з провінції, студент відітхнув. Сплатив негайно борг, а на решту купив подарунок коханці. А «Собор у Шартрі» придбав якийсь колекціонер і згодом у заповіті відписав його Луврові.

Студент, який з часом став відомим письменником, тепер уже старий чоловік. Але серце у нього так само молоде і так само пришвидшує биття, коли зустрічається гарний пейзаж або гарна жінка. Виходячи з дому, часто спіткає стару жінку, яка мешкає навпроти. То його давня коханка. Обличчя її потопає в жирові, очі, колись такі чудові, тепер лежать на двох торбах з одвислої шкіри, над верхньою губою стирчить сивий мох. Дама насилу пересувається на роздутих жиляками ногах.

Зустрічаючи її, великий письменник вклоняється і йде далі. Ніколи не зупиняється. Знає, що це просто стара жінка, сповнена отрутою і алістю. Думка, що кохав її колись, тепер йому прикра.

Часто заходить він до Лувру, до залу, де висить «Собор в Шартрі» Моне. Довго дивиться на картину й зітхає.

- Які ми обоє дурні! - засміялася Тая. - Ти можеш мене поцілувати отут, перед оцими божевільними машинами, над вашим спокійним Дніпром, серед…

Він не дав їй договорити, вони стояли й цілувалися, машини сигналили їм, порушуючи постанову міськради про заборону звукових сигналів.

- Ти не сказав мені, що любиш мене, - нагадала вона згодом.

- А ти?

- В цьому, звичайно, немає ніякої логіки, але я б заради тебе нічого не кинула й нічим не пожертвувала, хоча… позавчора я прогнала геть усіх отих дурнів, які приїхали за мною аж із Москви… Але й без тебе, мабуть, не зумію тепер… Це знов же таки, мабуть, кажуть усі жінки, поцілувавшись з чоловіком, але…

- Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальності.

- Не треба, тобі не личать слова звичайні… Але як ми з тобою щойно гризлися! Хочеш - розповім тобі казочку, почуту мною в тайзі? Про звірів.

- Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю хвилину миру, який встановився між нами. Якби міг, я б зупинив бодай на коротку мить час. Так, як зупиняються стрілки на великих електричних годинниках перед тим, як зробити черговий перескок.

- Щастя між двома скаканнями годинникової стрілки? - Тая засміялася.

- Але потім стрілка все-таки перескакує, гнана невблаганним плином часу, а ми намагаємося вже коли й не наздогнати чи випередити її, то бодай не відстати. Наприклад, я через два дні їду до Західної Німеччини.

- Куди? - Тая вирішила, що він жартує. - А чому б не в Патагонію?

- Справді, до Західної Німеччини, - Борис був цілком серйозний. - Вже все готово, всі документи оформлені, маю квиток на літак Київ - Відень. Звідти - поїздом.

- Туристська поїздка? Але це ж не обов'язково. - Вона ще сподівалася знайти якийсь порятунок. Втратити його вдруге означало, може, втратити назавжди. Абсолютне безглуздя.

- Ні, не турист. Справа мого життя. Іду на місяць, а може, й більше. В щорічнику одного західнонімецького університету з'явилася публікація про Софію. Автор публікації професор Оссендорфер посилається на нікому не відомі документи, які, мовляв, є в розпорядженні… Коротше: уривок пергаменної харатії, знайдений колись моїм батьком і під час війни відправлений ним в інститутському сейфі в тил. Але Бузина сам не доїхав і не довіз сейфів. Продав чи подарував фашистам - однаково. Професор Оссендорфер - очевидно, той самий єфрейтор Оссендор-фер, який убив мого батька. Ось така історія. Війна триває далі!… І знов Софія. Знов батько. Знов я… Дивуюся, що вони так довго мовчали. Чи то ждали, поки мине двадцять років з дня закінчення війни, щоб, посилаючись на встановлений ними самими закон, проголосити невинними вбивців і своїм власним усе вкрадене й награбоване. Логіка вбивці і грабіжників. Чи то хотів цей Оссендорфер достосувати свою публікацію до якоїсь круглої дати, що він, до речі, й робить, заявляючи, ніби Софію Ярослав вибудував у тисяча шістнадцятому році, бо ж у літописах є свідчення, що вже в наступному, тисяча сімнадцятому, році під час нападу на Київ печенігів Софія згоріла. А раз згоріла - виходить, уже перед тим стояла. А поставити її Ярослав міг тільки між тисяча п'ятнадцятим і кінцем шістнадцятого, коли він змагався за владу з Святополком і сів у Києві на престол. Раз так, то Софії - дев'ятсот п'ятдесят років. Дуже проста логіка. Оссендорфер обходить мовчанкою припущення вчених, що першу Софію - дерев'яну - поставила, певно, Ольга десь у 957 році для збереження хреста животворного дерева, яким благословив княгиню константинопольський патріарх. В тисяча сімнадцятому році дерев'яна Софія згоріла. Це наштовхнуло Ярослава на думку збудувати кам'яний собор, бо лагодження нічого, власне, не давало. Якщо навіть припустити, що Ярослав справді між шістнадцятим і сімнадцятим роками поставив дерев'яний собор, а згодом на його місці спорудив кам'яний, то вчений не може ототожнювати ці дві споруди. Але, видно, тому пану професору йдеться лиш про те, щоб нас випередити, бо в шістдесят сьомому році ми відзначаємо дев'ятсот тридцять років з дня закінчення будівництва Софії, ну то нате вам - дев'ятсот п'ятдесят років, які відкриваю для вас я, професор Оссендорфер!

- Ти читаєш мені лекцію? - поцікавилася Тая.

- Пробач! Захопився.

- . Поцілуй мене при всіх оцих машинах.

- Може, ми поїдемо вже до міста?

- Підемо. Тільки пішки! Але що ти робитимеш з тим професором?

- Я повинен з ним зустрітися. Переконатися, що то він. Це військовий злочинець, а не професор! І грабіжник. Я повинен встановити, чи він має той пергамен. І відібрати в нього!

- Не думай, що це буде так просто.

- Це справа державна. Мені помагатиме посольство, втрутиться уряд. Я не виїду звідти, поки не доб'юся свого! Досить умене батька! Якби я тоді встиг на день раніше, навіть на кілька годин - батько був би врятований.

Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних своїх очах. Стрілка на великому годиннику часу перескочила, їх розділяв мертвий 'простір між двома перескоками долі. Як він поїде від неї? Як розлучаться? Чи не подумає він про неї: ось жінка, що під прикриттям розмов про мистецтво і громадянські чесноти шукає собі сексуальних утіх? Перед цим їй здалося, що Борис подумав про неї щось подібне. Це було б страшно!