1941 Рік. Осінь. Київ

…Ми готові почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель.

П. Пікассо


Професор Адальберт Шнурре любив точність. Він пишався своею точністю. По ньому, як колись мешканці Кенігсберга по філософу Канту, можна було перевіряти хронометри.

Він з'являвся на концтабірнім плацу рівно десять хвилин на десяту. Щоправда, назва «плац» мало пасувала до розбагненого пустиря, але, по-перше, пустир був уміло обплутаний двома рядами новенького, привезеного аж з рейнських заводів колючого дроту, а по-друге, на тій частині пустиря, яка мала спадистий нахил до безконечних київських ярів, до професорового приїзду табірна охорона завжди вишиковувала всіх ув'язнених, незважаючи на їхній вік, стать і стан, у якому вони перебували, а слід додати, що більшість з тих, хто попав за колючий дріт цього київського концтабору, перебували в тому стані, який мав неодмінно кинути їх униз, до ярів, де вже цілий місяць методично вистукували кулемети.

Гефтлінгів, тобто ув'язнених, вишиковували на плацу о дев'ятій для апелю, простіше кажучи, перевірки. Німці не квапилися. Погода стояла дощова, золотої київської осені, про яку так багато вони начулися, цього року чомусь не вийшло, рано впали холоди, облітало листя, клубочилося сірими хмарами небо. Вставати вдосвіта в таку негоду не хотілося, отож і гефтлінги могли собі поспати до дев'ятої, надто ж якщо брати до уваги, що в багнюці, просто неба не дуже-то наспишся, хоч і небо над тобою, і земля під тобою нібито й твої, рідні.

Апель тривав довго - півгодини, а то й годину. Перераховували по десять разів, прискіпувалися, когось били, когось виставляли в окрему шеренгу, яка мала вже сьогодні відмарширувати до ярів (а хто сам не міг марширувати, того відтранспортовували автомашинами, бо завойовники були багаті, цивілізвані, технізовані й машинізовані аж по саме нікуди), крутили й вертіли змучених людей, всіляко відтягуючи ту жадану для всіх ув'язнених хвилю, коли гнали їх до «кухні», де пикатий кухар важким, на довжелезному держалні черпаком (щоб зручніше було бити неслухняних по голові, стоячи на своєму кухарському троні) наллє нізчимної баланди кожному в те, що він має: кому в бляшанку від консервів, кому в казанок, кому в каструльку, передбачливо захоплену з дому, кому в кепку, а кому й просто в долоні, бо посуд тут цінувався вище золота, і вже коли ти не мав посудини, то й не міг мати ні за які багатства світу.

Але з того часу, як професор Адальберт Шнурре вирішив прибувати до табору рівно десять хвилин на десяту, табірній охороні доводилося квапитися і закінчувати апель за десять хвилин, ні на секунду пізніше, бо штурмбанфюрер Шнурре любив точність і за найменший відступ від неї вимагав якнайсуворішого покарання, а штурмбанфюрера Шнурре боялися всі - він виконував у Києві дуже важливе доручення, отже, мав надзвичайні повноваження.

Хоча, якщо казати правду, професор Шнурре все ж давав своїм співвітчизникам ще дві-три хвилини на звершення клопітливих апелевих справ, бо, пройшовши на середину плацу, що являла собою найвищий пагорб на цьому обгородженому дротом окрайцеві київської землі, дозволяв собі трохи помилуватися мальовничим виднокраєм, якого навіть він, досвідчений мистецтвознавець, не мав з чим порівняти.

Хвилясто здіймалися лагідні київські узвишшя, порозрізувані спадистими ярами, і кожен такий вигин значився дивовижною храмовою спорудою: то Андріївська чудо-церква на краю Старокиївської гори,.то, мов повстале з глибини тисячоліття візантійське видиво, Денисівський монастир, то схована у розхилку ярів коло самих ніг професора Шнурре Кирилівська церква, а далі, за Подолом і Куренівкою, за покритою низькими осінніми хмарами стародавньою Оболонню, сталево зблискував Дніпро і вгадувалася світла Десна, що зливалася з своїм древнім отцем. Яке чудо! Професор зітхнув од розчулення, діставав хусточку, витирав обличчя, власне, хотів витерти самі очі, але не міг же він виказувати перед усіма свого розчулення, вже ліпше послатися на вологість ранкових київських туманів.

Поки штурмбанфюрер Шнурре милувався пейзажем, його денщик розставляв складаний парусиновий стільчик і, завмерши в положенні «струнко», ждав, поки начальство сяде, а перекладач, молодий прогонистий зондерфюрер, з нахабними очима, схованими за скельцями пенсне, відкашлювався, прочищаючи горлянку для затяжної мови.

Професор, а водночас і штурмбанфюрер, Шнурре сідав, кивав денщикові, дякуючи за стільчик і даючи знак, що той може стояти вільно, мило всміхався до перекладача і вимовляв щоразу те саме: «Альзо, майне дамен унд герен», що означало: «Отже, мої дами й панове!»

Потім ще він питав, на чому ми зупинилися, так ніби все це відбувалося в університетській аудиторії і перед ним веселі студенти-бурші, а не змучені, вмираючі ув'язнені. Ніхто не відповідав професорові Шнурре, та він і не сподівався на відповідь, сам гаразд пам'ятав, на чому зупинився минулого разу, і тому, виждавши для годиться, булькотливим голосом продовжував свої дивовижні табірні читання.

Перша фраза була теж завжди та сама: «Як стверджував мій сталий київский кореспондент професор Гордій Отава», далі починалися варіації.

- Як стверджував мій сталий київський кореспондент професор Гордій Отава, історичний процес розвитку мистецтв повинен уявлятися нам чимось ніби нанизаним на єдиний стрижень рівномірно еволюціонізуючої «художньої волі», якогось послідовного стилеперетворення, якоїсь етнографічної формули, яка завжди зберігає в собі елементи незникаючої традиції. Як люди передають у спадок своїм дітям усе краще, що мають, але водночас не дозволяють дітям не бути схожими на себе, так і мистецтво в своєму невпинному розвитку завжди спирається на якісь несхитні підвалини, і в ньому завжди можна відшукати архетипи, як знаходимо ми ядро в кожній горіховій шкаралупі, якщо, звісно, горіх не зіпсований.

Звичайно, це погляди не нові, вже мій співвітчизник Вельфлін, який фактично першим створив науково послідовну історію мистецтв, своїм науковим методом, опертим на порівняння елементів і структур художніх творів, мимоволі наштовхнув на ідею невпинно еволюціонізуючого мистецтва. На професора Отаву, гадаю, як на запеклого матеріаліста, вплинув і Чарльз Дарвін з його теорією виникнення й розвитку видів. Я примітивізую, але прошу зрозуміти мене правильно: в даному випадку я не намагаюся принизити професора Отаву, а тільки дошукуюся кореня його помилкових поглядів. А що такі погляди помилкові, показує навіть не історія, в яку зараз не час заглиблюватися, а саме життя.

Мав слушність Дільтей, який висміював уявлюваний поступовий розвиток мистецтва, що, зрештою, став (цитую по пам'яті, тому можлива неточність) «витвореною в голові штучною логічною пряжею, завислою в повітрі і позбавленою грунту». Мистецтво розвивається стрибками, створене сьогодні може бути абсолютно несхоже на те, що творилося ще вчора. Нові суспільні формації, які приходять на зміну старим, вимагають і цілковито нового мистецтва. Перемога нового ладу ставить перед мистецтвом нові завдання. Хтось хоче заперечити? Але ж цс так очевидно. Ми братимемо приклади в сучасності. В Європі встановлено новий порядок, принесений у відсталі колись країни і землі доблесними солдатами фюрера. Що ми мали тут, і що маємо тепер, і що сподіваємося мати?

Професор Шнурре заплющив очі. Вимальовував майбутнє мистецтва при «новому порядку», який запанує в Європі.

- Яка тут еволюція? Яка поступовість розвитку? Геть усі пережитки, які звуться традицією! Ми повинні заявити, що від народження Ісуса Христа в світовому мистецтві панувала лише одна традиція і то - єврейсько-занепадницька. Нарешті ми зможемо очистити мистецтво, створити цілком нове, по-справжньому високе, небачене. Хтось хоче заперечити?

Звичайно, кожен з них міг би заперечити. Хоч би посилаючись на імена великих німців, відомі всьому людству. Хоч би вказавши професорові Шнурре на неймовірну плутанину в його розбалакуваннях. Хоч би, зрештою, плюнувши йому в пику вже тільки за те, що він надягнув на себе мундир штурмбанфюрера (бо ніхто не знав ще й таємної місії Шнурре в Києві).

Але ті змучені, голодні, стероризовані, віддані на понищення люди, які стояли перед професором Шнурре, мали в думках інше, зосереджувалися в ті хвилі зовсім не па абстрактних теоріях, а насамперед на вирішенні оголеного в усій свонїй жорстокій відвертості питання: хто кого? Серцем відчували, що фашисти будуть поконані, вірилося тільки в це, жилося тільки цією надією, а жахливе буття наштовхувало на розпачливу зневіру, а в ярах не вгавала катівська стукотнява кулеметів, а великі армії десь відкочувалися й відкочувалися на схід, і вже окупована була майже вся Україна і фашисти підходили до Москви.

Окрім того, всім було відомо, що зібрали їх тут зовсім не для дискусій з фашистським професором на теми з історії мистецтва, а з твердо визначеною метою. Мета ця була: відшукати серед них, вилучити з їхнього загалу, з їхнього на перший погляд досить одноманітного, а насправді різноманітного, як кожне людське, середовища київського професора Гордія Отаву, який чомусь пильно знадобився окупантам.

За кілька днів до цього їх збирали не раз і не два, і начальник табору, зовні байдужий, атлетично збудований офіцер, через перекладача звертався до них з такими словами: «Між вас знаходиться професор Гордій Отава. Пропоную професорові Отаві зголоситися табірному командуванню добровільно, при цьому обіцяючи йому збереження життя і цілком цивілізоване з ним поводження». Коли ж професор Отава не відгукнувся на таку пропозицію, звернення до в'язнів набуло іншої форми:

«Той, хто вкаже табірному командуванню на професора Отаву, одержуватиме поліпшене харчування і буде переведений до табору, де є теплі сухі бараки і постіль для спання».

Отже, покажи професора Отаву - і спатимеш на м'якому!

Однак аматорів м'якого й солодкого спання щось не знайшлося. Якось виходило так, що ті, хто знав професора Отаву, не мали ніякого наміру виказувати його фашистам, а якщо, може, й були в таборі люди, які могли б спробувати виміняти зайву порцію баланди на професора, то вони ні сном ні духом не відали, де тут може переховуватися справжній професор, серед цих немитих, неголених, замазурених обдертюхів. А може, й не треба так погано думати навіть про двох-трьох з усіх ув'язнених. Бо хоч люди не святі і всяк хоче жити, але справа з видачею професора Отави набирала ваги вищого принципу, це була чи не єдина для всіх кинутих за дріт нагода довести ворогові свою твердість, незламність і, коли хочете, зневагу.

Не діждавшись нічого від своїх в'язнів, комендант так само байдуже дав час для роздумів до обіду, пригрозивши, що в разі мовчанки він розстріляє кожного десятого. Однак цю його заяву зустрінуто було майже скептично, якщо можна взагалі говорити про наявність такого почуття в душах змучених і позірно зломлених людей, комендантові здалося навіть, що уловлює він то там, то там посмішки на виснажених обличчях, і він зрозумів, що вони все прекрасно знають, знають його безсилля будь-що зробити з ними, будь-чим залякати, бо хіба ж можна залякати людей, які вже вмерли, а всі вони вважали себе мертвими з тої хвилі, як захоплено їхнє велике місто, а їх самих кинуто сюди або відразу загнано в глинища ярів і розстріляно.

І хоч як намагався комендант виказати свою байдужість, але ве втримався і тихо вилаявся, згадавши святе розп'яття і ще якесь доволі абстрактне поняття, бо досить добре відав, що навіть своєї теперішньої погрози здійснити не зможе і не розстріляє ні десятого, ні сотого, ні взагалі жодного з цього табору до того часу, поки не вивудять звідси того клятого радянського професора, який так пильно знадобився штурмбанфюреру Шнурре, що прибув до. Києва з надзвичайним повноваженням на чолі таємничої есесівської команди.

І через те, що професора Отаву не було знайдено ні до обіду, ні до самого вечора, ні вночі, хоч в'язнів тримали на ногах до ранку, не даючи нікому бодай присісти, штурмбанфюрер Шнурре заявився рівно за десять хвилин після початку апелю, щоб задемонструвати свій власний метод відшукування професора Отави, якого він, на превеликий жаль, ніколи не бачив, але якого вельми добре знав.

Так почалися дивовижні лекції професора Шнурре на теми шляхів розвитку мистецтва перед ув'язненими київського концтабору восени сорок першого року.

Якби Адальберт Шнурре спробував читати свої лекції на пустельному березі розшумленого моря, то й тоді б міг сподіватися на якесь там відлуння, бо не всі б його слова тонули в розбурханій стихії: сякі-такі море б відкидало йому назад. Якби він викрикував свої просторікування просто в глухий кам'яний мур, то, згідно з законом відбиття, його крикнява поверталася б до нього, хай і понівечена та знеформлена. Якби и гукав нічному притишеному небу, то небо вернуло б його погуки землі, а та б прикотила їх до професора луною.

Але такої зневажливої глухоти, яку виказували до професорової мови ці люди, ніхто б не знайшов ні в живій, ні в неживій природі.

Вони стояли не мертво - уважне професорове око це відзначало. То якесь сколихнення час від часу перебігало по нерівній шерензі, мовби зсудомлюваній від болю, і тоді Шнурре знав, що то подіяли не його високі теорії, а нелюдське виснаження і десь у глибині хтось там мав упасти на землю, але його підтримували, водночас ховаючи від пильних очей наглядачів і самого «лектора», то хтось, вже й не ховаючись, переступав з ноги на ногу, то хтось дивився на захмарене київське небо, то повертав голову до ярів, де вже зранку починалося татакання кулеметів. Але все це безмовно, ніхто не виказав видимої неуважності, якось виходило навіть так, що всі пильно дивилися на професора Шнурре, не спускали з нього погляду, навіть одвертаючись на мить туди чи сюди, отож у нього не було ніяких підстав скаржитися на невдячність аудиторії, його лекції пе переривалися жодним інцидентом, спокійним голосом, не підвищуючи тону, він відчитував черговий шматок, підводився, дякував за увагу, денщик складав його стільчика, перекладач знімав пенойе й протирав скельця, і вся трійця, очолювана штурмбанфюрером, йшла собі, щоб назавтра прибути знову.

Професор Гордій Отава теж стояв у шерензі приречених і теж мав слухати безглузді лекції професора Шнурре. Та чи й чув він їх?

Він, як і всі, теж дивився на одутле обличчя професора-штурмбанфюрера, але бачив не білу невиразну пляму, посеред якої ворушилися самовдоволені губи, - він бачив Київ. Київ обставав його з усіх боків, він був у його коротких, уривчастих, страшних снах під холодними дощами, він був спершу великим, теплим, живим, всемогутнім і нерушимим, як стіна Оранти в Софійському соборі, здавалося Гордієві Отаві, що Київ ще простягає до них свої руки і ще підтримує їх бодай на духу, підтримує навіть тоді, коли вони вже падають, коли вже несила підвести змучене тіло і тільки очі вперто летять догори і шукають і питають, і не вірять: «Як же це? Чому?»

Але дні сунулися в невпинній сірості, хмари залягали весь Київ, залягали і налягали на нього щодалі дужче і більше, і в серце професора Отави стала продзюркувати тоненькими цівочками зневіра. Хтось тут був уже мертвий: або ж він сам, Гордій Отава, або й цілий Київ, бо ні один, ні другий не приходили на поміч один одному, кожен змагався в самоті, може, змагався з самотою, а може, й з умиранням?

І коли щоранку Адальберт Шнурре милувався завойованим великим праслов'янським містом і розчулено зітхав у неубут-ньому захваті перед мальовничістю київських пагорбів і київських соборів, для Гордія Отави і його товаришів то були найтяжчі хвилини.

Бо тоді Київ здавався їм великим, безмежним цвинтарем, а храми, собори, монастирі на його задощених пагорбах стояли, мов каплиці смутку, і хрести на них - наче кістляві символи вмирання.

Професор Шнурре міг бачити тільки те, що лежало перед очима, йому й того було задосить для вдоволення пихи переможця і переможця не простого, а з витонченим, високорозвине-ним художнім смаком.

А Гордій Отава бачив увесь Київ так, неначе піднімала його дивна сила над містом, але все поймалося для нього сірою імлою, всі київські гори схожі були чомусь на Байкову гору, в чіткій розкресленості центральних кварталів і в милій плутанині маленьких вуличок і провулків знову було щось від цвинтарного змішання порядку з безладдям, він мимоволі біг думкою до тої алеї Байкового кладовища, де під чорною камінною плитою спочивав його батько - Всеволод Отава, а ще давніше на тому-самому кладовищі зліг його дід Юрій, існувала неписана традиція в родині Отавів - називати синів тільки слов'янськими іменами, це йшло від їхнього патріотизму. Але чи вже така це ознака патріотизму - неодмінно вмирати в тому самому місті й бути похованому на тому самому кладовищі?

В свої сорок шість років професор Отава був далекий від думок про смерть. Тепер отут, у вбиваному й топтаному Києві міг бути відвертим. Не хотів помирати перш за все тому, що мав малого сина і просто не міг собі уявити, що б робив його Борис без батька. По-друге (а може, саме це й було по-перше?), не хотів помирати просто задля самого себе. Бо хотів жити! Перш за все жити, а вже потім решта: його робота, його теорії, його мрії. Коли- його невідь-чому схопили й кинули за дріт, він спершу вважав, що це помилка. Але потім зрозумів, що всі, хто з ним був, думають так само, і повинен був, як чоловік мислячий, зізнатися перед самим собою, що помилки немає жодної, - є жорстока закономірність війни. То вже інша мова, що сама війна - найжахливіша помилка людства, але не тут і не тепер доводити комусь цю істину.

І, ставши жертвою стихійності, професор Отава на довгий час сам піддався невизначеності, він плавав у якійсь порожнечі, з якої не бачив виходу, з цілковитою байдужістю зустрів намагання німців вивудити його з табору для якихось своїх цілей, і хоч це обіцяло, може, життя, хто міг таким чином уціліти (ймовірно, тільки ймовірно!) - не відгукнувся і навіть прирік собі в думці, що коли його хтось видасть, то він не відкриється фашистам, навіть будучи розіп'ятий на хресті.

Може, саме тому перших два чи три дні Гордій Отава абсолютно не чув, не розрізняв жодного слова з «лекцій» Адальбер-та Шнурре. Він стояв десь збоку, дивився поза професором Шнурре, дивився на свій Київ, і з його уст випліталося щось - чи то біль, чи то посмішка від дорогого спогаду, а чи глумливість, адресована отому чоловікові в есесівському мундирі, чоловікові, який перед війною, ще зовсім недавно, називав себе професором і з незбагненним запалом ув'язувався на сторінках наукових журналів у гострі суперечки з питань мистецтва.

Тепер його власна наукова суперечка, яку вів перед війною з професором Шнурре, видавалася Гордієві Отаві цілком чужою, непотрібною, вона стояла десь збоку мертвим докором, суперечка стала мовби живою істотою, вона прибирала то вигляд сумної заплаканої жінки з безпорадністю в піднесених руках, то ставала дивною двоголовою істотою, мов прадавня Горгона, і ті дві голови намагалися загризти одна одну, а поряд із цією зматеріалізованою суперечкою вставали з одного боку чемні й взаємно ввічливі професори Отава і Шнурре, в середньовічних мантіях, обшитих горностаєм, неначе у володарів, а з другого боку теж Шнурре і Отава, але вже в нинішньому стані, вже як запеклі смертельні вороги, один там, на підвищенні, охоронюваний силою і зброєю, а другий внизу, кинутий аж до найбільших глибин, де життя межує зі смертю, полишений на власні сили, на самого себе.

А колись же було все так розмірене конкретно, так спокійно й неквапно, їхні статті навперемін з'являлися в журналі, що виходив один раз на квартал, тобто всього лиш чотири рази на рік. Журнал, як більшість суто академічних німецьких видань, розрахованих на всеєвропейську аудиторію, мав назву з неодмінним «фюр»: «Цейтшріфт фюр…»

От тобі й фюр, от тобі й цур, от тобі й пек!

Хто б міг передбачити, що справа обернеться таким дивним робом? Професорові Отаві навіть докоряли за те, що його наукові інтереси скупчені на занадто відлеглих у часі проблемах. Кому це може бути цікаво - початки християнського мистецтва?

Власне, Отава й не став би встрявати в суперечку з невідомим марбурзьким професором Шнурре. Але цей Адальберт Шнурре виступив у німецькому журналі з великою статтею, де викладав «свою теорію» про характер малярства первісних християн у римських катакомбах.

Теорія була досить немудра. Шнурре намагався довести первісно близький зв'язок мистецтва катакомб з язичеським малярством епохи імператорів. Камери в катакомбах, мовляв, прикрашалися так само, як і взагалі тоді прикрашалися живописом різні приміщення (для прикладу, в Помпеях, де це можна простежити найвиразніше: стіни розділялися лініями і обрамленням на різні поля, а вже ці останні пожвавлювалися міфологічними фігурками. З цими чисто язичеськими декоративними схемами перепліталися християнські мотиви, численні символи і натяки, молільники «оранти» й інші постаті, а також маленькі біблейські сценки по вибору, вплив на яких виявила літургія мертвих.

Погляди ці були помилкові, до того ж належали вони зовсім не професорові Шнурре, а німецькому вченому Вільперту, який ще 1903 року видав у Фрейбурзі прекрасні кольорові таблиці «Малярство катакомб Риму» і тоді ж таки висловив свої міркування про це малярство, які тепер повторював професор Шнурре, повторював у всій помилковості, однак забувши згадати про справжнього автора.

Свого листа до редакції журналу професор Отава так і розпочав: «Ще Вільперт…»

І якраз ця перша фраза в публікації загубилася. Редакція видрукувала посутні заперечення київського професора, а щоб хоч якось усправедливити свій вчинок щодо першої фрази, в кінці було додано примітку, що, певно, київський колега в своїх дослідженнях користувався не досить виразними матеріалами і не мав під рукою прекрасних таблиць Вільперта, а тому, мовляв, професор Адальберт Шнурре ласкаво згодився офірувати своєму опонентові примірник фрейбурзької публікації, за що редакція складає йому найглибшу подяку.

Справді, на київську адресу Отави прийшла бандероль, у якій він знайшов таблиці Вільперта і надзвичайно ввічливигй листа від професора Шнурре, який пробачався за нетактовність журналу і просив прийняти цей щирий дарунок від нього як запоруку їхньої творчої дружби, е цетера, е цетера, е цетера.

Довелося подякувати Адальберту Шнурре, хоча, звичайно, професор Отава зазначив, що таблиці Вільперта він у своєму розпорядженні мав і перед тим, окрім того, в Москві є пречудові акварелі Реймана, які дають набагато краще уявлення про характер катакомбного малярства, аніж Вільпертова публікація. І, може, саме завдяки тим акварелям він прийшов до висновку про різку відмінність між характером мистецтва катакомб і помпейським стінописом.

Так відбувалося роздвоєння суперечки, її розщеплення на частину видиму, публіковану й далі в квартальнику, і невидиму, що замкнулася в листуванні.

В журналі професор Шнурре знов і знов доводив тезу про невпинність розвитку мистецтва, відкидав категорично поняття «нове мистецтво» на тій підставі, що кожне так зване «нове мистецтво» гніздиться в старому, виходить з нього більшістю своїх елементів, народжується в старому, як дитина в материнському лоні. Так з грецького вийшло мистецтво Риму, а вже останнє породило мистецтво християнське. З іншого боку маємо досить цікаву відповідність між розквітом мистецтва і розквітом держави. І якщо розквіт одного ладу автоматично перекреслює всі досягнення попереднього, що ми мали з греками, римлянами, а потім з християнськими імператорами, то мистецтво, яке гармонійно віддзеркалює велич влади, підкоряється існуючій владі, виходить своїми джерелами з мистецтва влади, відкиненої, знищеної. Це вічний парадокс мистецтв, і вчені повинні примиритися з ним.

Професор Отава і в гадці не мав поділяти сумирність свого марбузького колеги. Та й чому? Хіба розквіт грецького мистецтва не припадає на початок політичного занепаду колись всемогутньої Греції? Хіба Платон, який прагнув вибудувати теорію ідеальної держави, не оголосив художників «понадкомплектними громадянами» і не домагався остракізму за межі Афін усіх справді талановитих художників? Де ж тут гармонія між владою і мистецтвом, де відповідність їхнього розвитку? Якщо взяти греків і римлян, то позірно в їхньому мистецтві мовби справді простежується невпинність розвитку. Але це тільки в окремих елементах. Коли ж розглянемо ціле, то неважко помітити абсолютну несхожість, навіть кричущі протиріччя. Якщо в греків - цілковитий розрив між владою і мистецтвом, то мистецтво імператорського Риму майже цілком породжене владою. Воно черпало всю свою наснагу, пиху і велич у владі. Рим панував над світом, він прагнув протиставити грецькому естетично-науковому сприйняттю життя інше, яке базувалося на владі, державному авторитеті і правовому порядку. Тому з'являються такі споруди, як терми Тіта, прибудови Доміціана до імператорського палацу на Палатині, дім Флавіїв - велетенські зали, цілі комплекси небачених склепінчастих приміщень. Мистецтво мовби відчувало надмір прихованих сил, які хоч і панують, але вже ведуть до загибелі. Звідси якась бароккова несамовитість матеріальної гри сил аж до руйнування стародавніх моментів рівноваги. Рвуться всі гармонійні зв'язки, пропорції виростають до гігантських розмірів. Взяти хоча б арки Трояна в Анконі й Тімгаді, споруджені Андріаном міські ворота в Адалії.Діоклетіанів палац у Спліті, будівлі в Гераті, Пальмірі, храм у Баальбеку з його небачено гігантськими колонами і скульптурними рядами, де скульптури розташовано в два поверхи. Порушується взаємодія між архітектурними формами і навколишнім простором, і як цілковите торжество цього розриву, трактованого з майже примітивною обмеженістю, вигадується тріумфальна колона, яка вже нічого не підтримує, не має відношення до будь-якої споруди і навіть не пронизує простір, як то мали ми на прикладі єгипетських обелісків, а покликана слугувати ідеї про-пагаторській, дифірамбічній.

І в той час, як нагорі тонув у розкошах і в надмірностях імператорський Рим, внизу, в сухих кам'янистих підземеллях, народжувалося щось нове, всемогутнє, як оті постаті орант з молитовно піднесеними руками. Бійтеся піднесених у молитві рук! Рука піднесена - рука занесена. Рано чи пізно така рука падає вниз. А падаюча десниця якщо й не караюча, то неодмінно шкулька, погрозлива.

Народжується мистецтво цілковито нове, не схоже на будь-яке з дотихчас існуючих. Супроти важезних ідолів, гармонійних героїв і самовдоволених, буйних у своїй плотській силі богів тут виступає безплотна духовність, легка окриленість духу. Плоскі, позбавлені щонайменших натяків рельєфності постаті виформовуються, виникають із стін, мов тіні або привиди, мов згущені молитви. Мета живопису - не давати розкошування очам, а закликати до молитви і піднімати душі в очікуванні переднакресленого людству вибавлення з гріхів і страждань. Тому надзвичайно обмежена кількість типів, майже відсутні рухомі, живі композиції, постаті з'являються перед нами в непорушній фронтальності, панування шаблонів у зображеннях постатей, якась мовби абревіатура, мистецький умовний код. Що це? Збіднення існуючого мистецтва? Нездарність катакомбних художників? Але нездари завжди намагаються наслідувати вже іспуюие. Отже, вони мали б копіювати античні взірці. А ці - ні. Були цілковито оригінальні. Не схожі ні на кого. Було нове мистецтво. Ні примітивне, ні старосхідне, ні народнообрядове. Нове, революціонізуюче, як кожне справжнє мистецтво. Найцікавіше ж: не підтримуване ніким, найперше владою, бо влади первісні християни не мали жодної, були переслідувані, імператори для ї забави в цирках веліли кидати їх на роздертя диким звірам, Діоклетіан скомандував цілому війську випустити стріли в прив'язаного до стовпа юного Себастьяна тільки за те, що той наважився сказати серед воїнів слово на захист нової віри. і Але ж після Костянтина християнське мистецтво виказує свої незаперечні зв'язки з античністю, заперечував Отаві професор Шнурре. Святі, як і в античному світі, спускаються на землю. Вседержитель-пантократор возсідає на троні, судить, видає закони подібно до. Зевса, а також до царя земного. Біблійські сюжети знаходять своє відбиття в багатофігурних композиціях, які вельми нагадують зображення подвигів античних героїв.

Очевидно, це можна з'ясувати фактом завоювання влади християнською церквою, висловлював припущення Отава. А нова влада завжди намагається запозичити у старої все перевірене, стале, несхитне. Іноді вона цим і вдовольняється, іноді намагається виробити свої власні цінності. Те саме маємо й з християнством. Якщо в четвертому столітті справді відчувалася досить виразно реакція класичного мистецтва, то вже в п'ятому столітті настає злам, часткове повернення до епохи первісних символів і чистої духовності. В мозаїках Равенни і мініатюрах кодекса Россано замикається коло переоцінки мистецтва, яке почалося в катакомбному малярстві.

Дискусія тривала, а водночас продовжувалося листування між Марбургом і Києвом, професор Шнурре питав, чи доводилося професорові Отаві бувати в Равенні і милуватися чудом Сан-Вітале і Аполлінарія Нового; Отава, з прикрістю визнаючи, що до Равенни добратися йому ще не пощастило, питав, чи має уявлення його колега про нечувані багатства київських соборів і церков, про мозаїки й фрески Софії, Успенського собору, Михайлівського монастиря. Ясна річ, професор Адальберт Шнурре не мав жодного уявлення про те, що ховається в золотому мороку київських соборів, бо всі публікації, які досі були, - це жалюгіддя, просто ніщо, і коли колега Отава буде такий ласкавий… Колега Отава був такий ласкавий…

А тепер нема нічого. Нема Києва, а тільки накрите безнадійно сірим хмаровинням величезне цвинтарище. І не Гордій Отава стоїть у понівеченій шерензі, а сама його еманація, невиразна імлистість, і Шнурре також не було, а було пусте місце на узвишші перед ним, і з того пустого місця долинали безглузді слова, в яких годі було добрати сенсу.

Це могло тривати, аж поки професорові Шнурре набридне просторікувати, і він, нічого не осягнувши своїми рефератами, просто махнув би рукою, подаючи знак на знищення цих невдячних слухачів, які так і не спромоглися виокремити з свого середовища його укоханого колегу професора Отаву.

Але десь на третій, а може, на п'ятий день після початку лекцій професора Шнурре Гордій Отава раптом уперше пильно придивився до тих людей, які збираються по другий бік дроту, і, не вірячи власним очам, спостеріг серед старих і молодих жінок, серед дітей і сивих дідів високого худого хлопця в сірому пальтечку і насуненій на самі брови кепці. Нічого нового в тому факті, що до табору приходять з волі люди, для Гордія Отави не було. Йшли з першого дня, йшли попри загрозу бути схопленими і кинутими за дріт, йшли в надії побачити когось рідного або знайомого, знайти дорогі очі, глянути в них, йшли з вузликами й пакуночками, самі голодні, намагалися прокинути крізь дроти бодай варену картоплину або окраєць хліба, такого тепер несподівано рідкісного в Києві і на Україні. За дротами стояли люди щодня, стояли з самого ранку й допізна, їх не лякали погрози варти, їх не могли відігнати постріли, їм доконечно треба було знайти, і ніхто не мав сили перешкодити їм у їхній великій, найчастіше безнадійній справі.

І вже хто мав знайти, той знаходив, а незнайдені дивилися на тих, хто вже не міг знайти, і між ними встановилося днзне співіснування, якась паралельна екзистенція, і ті й ті були невільні, хоч одні були кинені за колючий дріт, а другі прийшли до нього добровільно і стояли там без примусу, неначе своєрідне віддзеркалення ув'язнених.

Але ж той хлопець у кепці і в сірім пальтечку - то був син Гордія Отави, Борис, Борисик, Боря!

І як тільки професор Отава побачив по той бік колючого дроту свого сина, як тільки пересвідчився, що то справді він, як тільки помітив, що Борис некліпно вдивляється в свого батька, вдивляється уважно й докірливо, так ніби питає, чому все так сталося, чому він не міг вивезти його з Києва, чому сам опинився тут, а найголовніше - чому мовчки терпить оте варзякання есесівського офіцера, який перебріхує всі думки професора Отави, привласнює його погляди.

І тоді професор Отава рішуче ступнув наперед із звивистої немертвої шеренги і, звертаючись до своїх товаришів тут і там, за дротом, а найперше адресуючись до сина Бориса, голосно вигукнув:

- Брехня! Він усе бреше!

А вже потім, певно віддавшись узвичайненій для наукових дискусій стриманості, вже спокійніше повторив:

- Все, що він тут казав, - і кивнув у бік професора Шнурре, - неправда.

Так сталося самовикриття професора Гордія Отави.

Загрузка...