Диво (укр)

Рік 1004. Літо. Родоость

Предовга валка клекотливе посувалася в безмовні ліси, геть від людських осель, від лихого ока. Аж диво брало, звідки така повороткість і жвавість у перетовщеного Какори, під яким аж угинався могутній гнідий жеребець. Задавакуватий купець встигав обскочити свої вози, переглянути, чи все на місці, чи все гаразд, прогарикував потрібні розпорядження, підганяв утомлених, надавав тху відчаєним, знов опинявся на чолі походу, весело вигуцикував у сідлі, затягав гуляцьку пісеньку: «Гей-гоп, гей-гоп, вип'ю чару, вип'ю добру, гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обійму…» Виспівавши з себе весь дух, підскакував до воза з го-товизною, велів націдити собі ківш меду, випивав, смачно гамкав, гмикав, аж немовби вітер пролітав по листю, вихлестував ще кілька ковшів, поспішав наперед, роздаючи по дорозі турляння й нагінку всім, хто траплявся, і всі мали мовчки зносити Како-рині витребеньки, бо від питва його норов ставав і геть нестерпним.

Сивоок і Лучук топтали слід позаду валки. Були піші, на вози присідати Какора не велів, щоб не томити коней, хіба що десь там з гори; коней же для хлопців не дав, хоч і мав кілька запасних, та хлопці й не домагалися. Звикли ходити пішо, а ще знали добре, що жоден кінний не може змагатися з ними в пущах, де почувалися найліпше.

Випало так, що верталися в ліси, де колись, мабуть, народилися, де виростали, звідки потім утікали в шуканнях ліпшого, але завжди пам'ятали зелену тишу свого дитинства, де мало людей, а отже, - колотнечі й страхів.

У Какори був свій намір, але випадало так, що купець, сам того не відаючи, робив добре діло для хлопців, і от вони пленталися позаду довгої низки возів, з-перед них стукотіли колеса, рипіла збруя, виспівував своє «гей-гоп» Какора, а вони нічого того не чули, вглиблювалися в зелену тишу пралісу, перестрілювалися поглядами, в яких усе казалося й без слів.

Вже давно скінчилися накочені й натоптані дороги, вже не стало людських стежок, вже й плутливі звірині тропи порозскакувалися то праворуч, то ліворуч, то й геть погубилися невідь-де, а Какора гнав і гнав свою валку, наладовану заморськими товарами, глибше й глибше, в безмежжя пущі, так ніби залежало йому тепер не на отриманні зиску за вдалу міньбу з довірливими древлянами, а на самому лише просуванню далі й далі, в незвідане, нетоптане, неторкане.

Вів своїх людей навмання, чи знав, чи й не знав куди, ніхто його питати не смів, потомлено переступали коні, повільніше й повільніше вириплювали важкі повози, куняли вершники, а то раптом пробігав по валці ніби корч переляку, всі скидалися, хапалися за зброю, та згодом знову впадали в кволість і сонність.

Часто траплялися на путі лісові річки. Ліниві закрути брунатних, мов старе коріння, вод діяли вже й геть знесилююче.

Люди стріпувалися від сну лише для того, щоб умить дійти мовчазної згоди про зупинку й довший спочинок. Коні, мовби відаючи про безвільність своїх господарів, сунулися до води й жадібно пили, навіть нерозгнуздані. Какора трохи спантеличено поглядав на річку, не наважуючись заганяти свого гнідого до води, і, поки він мамротів щось, жеребець теж пив, цідячи брунатну вологу крізь сталеві вудила.

Після перепочинку Какора велів шукати броду. Роз'їздилися в боки, обережно пробували, де мілко, іноді натрапляли на нові звірині тропи, далі простували ними, потім раз сталося так, Що після дводенного кружляння по пущі вони опинилися на березі тої самої річки, навіть коло того самого броду, через який переходили, але Какора не знітився, тільки вихилив зайвий ківш меду й ще голосніше заспівав: «Гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обійму!…»

- Давай утікати, - сказав Лучук Сивооку.- Давно вже сверблять мені ноги дати драла від цього кендюха.

- Думав про це ще з Києва, - тихо мовив Сивоок.

- То якраз отут і дременемо! Нам у пущі роздолля!

- А тепер не хочу.

- То чому ж?

- Кортить мені довідатися, куди він править.

- Та нікуди! Обпилий же! Нічого не бачить.

- Все він бачить. Тільки вдає з себе такого питуха та співака.

- Куди ж він може добратися? Хіба що до трясовини?

- А побачимо.

- Ой набридло мені отак тюпачити, - зітхнув Лучук, - поліз би на дерево та спав там три дні й три ночі. Нічого так не любе мені, як спати на дереві.

- Потерпи, - заспокоїв його товариш, - мені теж набридло. Втекти завше зможемо. А от знайти…

- Та що ж тут знайдеш?

- Не знаю… Аби ж я знав… Однаково нам з тобою кудись іти. На місці не всидимо.

Лучук посопів-посопів і мовчки підкинув на спині лука. У всьому корився своєму товаришеві, хоча потай і вважав себе за метикованішого. Та хай! Ще пригодиться його кмітливість.

А Сивооком заволоділа дивна затятість. Так колись хотілося йому дістатися серця пущі, дістатися до найнижчого низу, де мало кінчатися її невпинне, приголомшливе западання, а коли потім випадком опинився там, у царстві лісових володарів-турів, то виніс звідти свавільне відчуття молодечих буйнощів, як у отого молодого Рудя, а згодом те відчуття пригнітилося іншим: відчув свою малість і незміцнілість, постерігши дико закостенілу силу Бутеня, що за іграшки здолав Рудя навіть після поранення.

Какора чомусь нагадував Сивооку старого тура. Щоб зміритися з ним силою, вимагалася не сама зухвалість, а ще й розум. Поки ж купець знав більше за всіх, поки переважав усіх своїм знанням, годі було й думати змагатися з ним. Утекти? Це найлегше. Але спробувати дійти, куди прагне Какора, видавалося Сивооку загадково-вабливим і бентежним. А коли купець справді задурив собі голову медом і кружляє в пущах з дурного жиру?

Іноді валка вив'юнювалася на велику галяву, накриту таким густим сонцем, що дзвеніло в голові од паморочення. Старі сиві птахи, злякані згуком походу, важко злітали понад галяву, і їхній повільний крик наганяв тугу за вільним простором. Але купець гнівно бив у боки свого жеребця, гнав його між дерева, і валка теж затягалася туди довгим-предовгим полозом, і розполоханий крик старих сивих птахів долинав до неї, мов з того світу.

Хоч стояла нестерпна спека, земля під ногами ставала дедалі людськім, ліс постережно навіть для недосвідченого ока миршавів хиріли без Дажбогової душі, і маліли безупинно, росли покривлено й покорчено, ішли врозтіч, пускаючи поміж себе переплутані кущі, високу жирну траву, пухке купиння - всі видимі просліди близьких грузовиськ і трясовин.

Какора перший доспів до початку лісового багна, гнідий жеребець схарапуджено позадкував од піступно двигтючого падопу, чийсь необачний кінь вскочив передніми ногами в зелену трясовину, рвонувся назад, вибризкуючи на неторкану зелень чвирки чорного багна. Зляканий лемент прокотився уздовж валки, але купець не дав часу на розохування, безжурно махнув рукою і погнав свого жеребця понад краєм болота, беручи в обхід.

Обходили болото кілька день, але не було йому ні кінця ні краю. Подекуди траплялися посеред трясовин згорбки, порослі деревами, до них навіть можна було доскочити на конях, але далі згорбки губилися, багна знов тяглися рівно й одноманітно, кінні верталися назад, мовчки ставали на свої місця, трюхикали далі.

Какора не те що впав у відчаєність од безнадійного обтирання об край трясовин, а ще повеселішав. Гучніше виспівував своє «гей-гоп», молодо викручувався в сідлі, мов то був не важкоті-лий чоловік, що ось-ось буде розчавлений власним тягарем, а молодий безжурний гультяй.

Байдужість і вдавана сонність у погляді не завадили купцеві помітити зневіру в людях, він час од часу підкликав до себе рудого Джурила, що мався бути його першим помічником, кидав йому кілька слів, той вертався назад, підганяв то одного, то другого, неодмінно доскакував і до хлопців, напирав на них грудьми свого високого коня, мовби мірився потоптати, кричав.

Сивоок погрозливо підіймав свою ломаку, вдавав, що простягає руку до коневої вуздечки, і Джурило з прокльонами відстрибував од зненавиджених отроків.

Уночі палили великі багаття, щоб одігнати холодну імлу, що виклубочувалася з приблизьких боліт, спали тяжко й болісно, прокидалися вдосвіта з буркотінням і клятьбою, сам лиш Какора, натщесерце перепустивши ковшик меду, незмордовано затягав свою безконечну пісеньку і гнав валку далі.

Лучук не горнувся до багать, намовив і Сивоока спати з ним разом, вигідно влаштовуючись високо в гіллі. Залазили на дерево, сяк-так підвечерявши, норовили вибрати дерево й видобутися на нього непомітно і вже там розкошували в своїй недосяжності й безпеці, спати могли скільки завгодно, бо, навіть проспавши досвітню колотнечу, наздоганяли потім валку, йдучи її слідами.

Отак одної ночі, вгніздившись між пружинистим гіллям густої розкоханої вшир на вільній волі вільхи, хлопці вже стали засинати, як зненацька обидва стрепенулися, відчувши чиєсь наближення до їхнього дерева. Сивоок доторкнувся самим пальцем до Лучукової долоні, закликаючи того до тиші, - Лучук відповів йому доторком порозуміння, вони зачаїлись, стали наслухати. Чути було, що до вільхи підійшло троє. Ступали м'яко й обережно, але від вичуленого слуху малих лісовиків не міг ніхто втаїтися. Чули навіть, як притулився один з прихідців спиною до стовбура вільхи і шорстко тернувся об дерево, мабуть вибираючи зручне положення, два інші стояли осторонь, тим самим, видно, віддаючи перевагу третьому. Мабуть, саме він і заговорив, а ті мовчали, тільки слухали, бо не подавали ні духу, ні мови, і хлопцям чутно було тільки голос третього..

- Як тільки поснуть усі, то й гайда, - казав той голосом аж надто характерним, неначе перепльовуючи слова через губу в своїй непомірній зневазі до співбесідників і до всього, що поза ним, - досить уже! Набридло! Зажене він нас у самі багна! Сам не відає, чого прагне. Нема мого терпцю більше, а вам - то й геть! Коней усіх займемо. Щоб і гнатися за нами не мав чим. Жеребець його вельми призвичаєний до свого пана, його треба потяти! Двох здохляків, що підчепив він їх у Києві, знайти, я з ними й сам… їх зоставляти не можна, дуже метиковані та гостроокі - наведуть на наш слід… А тобі…

Вони ще не вірили, що то був Джурилів голос, бо ніяк не в'язалося, щоб перший купців поплічник замишляв таку тяжку зраду, та коли він згадав про них, то всі сумніви пропали: Джурило!

Не злякалися його погрози, бо сховані були од усього світу, тож лежали й далі принишклі й притаєно вслухалися в неголосне бурмотіння внизу.

- А чи втрапимо? - поспитав один із змовників,

- По слідах підемо, - коротко кинув Джурило.

- Десь уже й сліди зітерлися на сухому, - докинув розважливо третій, - багато днів поминуло…

- Коней пустимо, вони виведуть з пущі, - перебив його Джурило, - коняка завжди повернутися зуміє, аби не заважав їй…

- А коли… - знов завів своєї один зі змовників, та Джурило, видно, не мав охоти на розбалакування, внизу щось дзенькнуло, почувся глухий удар, мовби бухнули когось межи плечі. Джурило стишено засміявся, гамуючи нетерплячу злість, сказав майже спокійно:

- Годі! Скажіть своїм, хай удають сплячих, а як стануть примеркати вогнища, так і гайда! Коней тут не зоставляти! Тобі - гнідого! Ти поможеш мені знайти здохляків… З собою брати саме золото й срібло та трохи готовизни. По дорозі вполюємо щось. Розскочилися!

Причаєне ступання в темну болотяну імлу - і нічого, так ніби й не чули хлопці і не відали. Трохи полежали, стримуючи віддих, потім Лучук прошелестів:

- Що діяти? Скажемо Какорі?

- А як він сам або з двома-трьома лишився? - поспитав Си-воок. - А всі - у Джуриловій жмені? Поб'є Джурило всіх і нас з тобою.

- То що радиш?

- А не знаю ще, - вимовив Сивоок і довго лежав, думаючи, і Лучук йому не заважав, бо виявилося, що нічого путнього не і міє порадити. Все ж не втерпів, захотілося показати, що має перевагу в меткості розуму над млявим Сивооком, знову ворухнувся, штовхнув ліктем товариша під бік.

- А що, коли піти за ними назирці і, як вони стануть на ночівлю, зайняти їхніх коней?

- І що?

- Ну й вернутися до купця з кіньми. А ті пішо не наздоженуть. Та й побояться.

- Не знаю.

- Зробимо! - загорівся Лучук. - Хай Джурило покрутиться!

- А як постигнеш за ними? Квапитимуться ж утікати.

- Як? Ну… - Лучук задумався, але швидко зметикував: - А ми підемо попереду! От зараз і вирушимо. Поки вони тут зберуться, поки гайнуть, ми вже будемо он де! Коли й переженуть нас, то до ночівлі їхньої ми будемо вже знов коло них. Ну?

- Стривай, - сказав Сивоок, - дай подумати… Не відаю, як з кіньми…

- Займемо, та й уже!

- А як ти їх займеш? Чи вони підуть?

- Чому б не пішли? Пов'яжемо їх у два пов'язи та й гайда!

- Не підуть коні, - затявся Сивоок.

- Чому б мали не йти, коли підігнати! '

- Ти пробував вести одразу кільканадцятеро коней у одній вервечці?

- То й що, як ні!

- А те, що розсмикають вони тебе один туди, а другий туди, а третій упреться на місці, а четвертий стане іржати, а ті почнуть кусатися… Саме час, щоб Джурило з своїми наспів та й…

- Ой ти! - злякано зітхнув Лучук. - Що ж діяти?

- А ще: якби хоч утікати назад, куди коні охочіше йдуть, вибиратися з пущі на волю, в дебрі ж ти їх не поженеш ніякою силою, - добивав його надії Сивоок.

- Лихо, лихо! - мало не плакав Лучук. - То давай хоч самі утікати!

- А тепер і геть пізно. Аби тоді, як ти спершу радив, то нічого. А тепер негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а друге: знаємо підступ Джурилів, не можемо так полишити, бо хто б же таке зробив!

- А не відаю, що можна…

- Вельми добру річ ти нараяв, - сказав підбадьорливо Сивоок, але Лучук глибше западав у зневіру.

- Де там! - проскімлив він. - Нічого не вийде!

- Вирушимо відразу, як ти казав, - незважаючи на його відчай, запропонував Сивоок.

- Нащо?

- Побачимо.

- Таки хочеш зайняти коней?

- Не знаю. Побіжимо, а там воно покаже…

Обережно злізли з' дерева, скрадливо обігнули становище, по-їгад краем багновища щодуху помчали назад, слідами своїх багатоденних мандрів.

Відразу зіпріли, хоч і порозхристували корзна й сорочки, в темряві часто перечіпалися то через коріння, то просто через гіллячку, наповзаюча з боліт важка вологість з розгону забивала їм віддих. Сивоок, міцніший тілом, широкогрудий, біг все ж таки легко, а Лучук, більше навиклий лазити по деревах, коряч-коного дріботів за своїм товаришем, відчайдушне вихекував:

«Хе-хе! Хе-хе!»

Коли минув перший переляк, а позаду вже ні вогню, ні гуку від табору і довкола сама темрява, та ліс, та поблизькі багновища з липкими випарами, хлопці збавили бігу і далі потрюхикали спокійніше. Лучук, ще й не віддихавшись як слід, спробував перемовлятися з Сивооком, бо дуже кортіло знати, як же той повернув його задумку, що сподівається чинити, коли допадуть його Джурилові втікачі.

- Наздоженуть нас, а тоді? - хекав він з-за Сивоокової 'спини.

- Не наздоженуть - почуємо їх, - спокійно відмовив той.

- А почуємо - то що?

- То заліземо на дерево.

- І що?

- Зустрінемо їх, - Сивоок був такий спокійний, що Лучук

аж спробував забігти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява - хоч в око стрель!

- Як же ми їх зустрінемо?

- Не знаю.

- Отаке, - розчаровано вигукнув Лучук, - і я не знаю. То хто ж знає? Куди біжимо?

- Хочеш відпочити? - спитав його Сивоок.

- Та ні, я хоч три дні можу бігти.

- А я такий, що трохи б перепочив, - сказав дужчий, жаліючи свого кволого товариша.

Лучук промовчав, побоявшись заперечувати, але й не заохочуючись до зупинки. Сивоок звернув трохи вбік,пристанув коло темного дерева, обіперся об його шорсткий стовбур спиною, вхопив набігаючого Лучука, взяв його в обійми, мов малу дитину.

- Та я! - ворохобився Лучук, а сам не міг ухопити повітря в груди.

Стояли недовго. Хоч ноги їм підгиналися від утомливого бігу, хоч струменів по всьому тілу пекучий піт, хоч так не хотілося втрачати підпору за спиною і знову мчати, давлячись ядучими болотяними випарами, але йшлося не про втому й не про піт - йшлося про справи важливі, поряд з якими ніщо не мало більшої ваги.

- Треба бігти, - сказав Сивоок, - і якомога швидше. Щоб не наспіли вони нас у темнощах.

- А чи не однаково? - не зрозумів його наміру Лучук.

- Якщо буде досвіток, то ти можеш їх стрілами половину поцілити. А в темнощах - тільки що? Посвистиш услід?

- Я такий, що й серед ночі поцілю! - похвалився Лучук, якому хотілося бодай хвильку ще посидіти коло дерева.

- Не можемо рискувати, - розважливо мовив Сивоок, - їх багато. - А може, й ні.

- Багато. Знаю.

- Що ж, коли наздоженуть ще перед досвітком?

- Перепустимо й підемо вслід. Десь їх спостигнемо. Вони побігли далі. Знову рвонули чимдуж, але швидко похля-ли і гуцикали підтюпцем, щоправда, тепер мовчки. Іноді Сивоок трохи збивався з сліду, збочував то десно, то ошуйю, але Лучук одразу наставляв його на правильний путь, бо вичував дорогу самими підошвами ніг, не треба було йому й дивитися.

Такої довгої ночі, мабуть, ще не мав жоден з них у своєму житті. Бігли в чорноту, заглиблювалися в таку безпросвітність, ніби заривалися в болотяні нетрі. Пітьма ще посилювалася від тиші. Ні тобі пошуму листя, ні крику нічного птаха, саме лиш чалапкання м'яких постолів по твердій лісовій землі та свистюче дихання. Червоні кола виснаги розкручувалися в них перед очима дедалі швидше, дедалі навальніше, дедалі шаленіше. Виникали з темряви і в пітьму щезали. Червона чорнота і чорна червоність. А на їх місце наповзали волохаті жахи, покорчені духи ночі, ліщинно-розпатлані видива, ніч виплоджувала страховиська в пущах і багнах, вони пхалися звідусюди нахабно й зловісно, то кидалися під ноги камінно-твердим коренем дуба, то хльоскали по обличчю гілкою, то лякали доторками огидно слизького. І чим далі бігли хлопці, тим менше знали вони, задля чого біжать: чи то заради якогось діла, чи просто здуру, а чи від свавільного ляку, від якого втекти - годі й думати.

Їх врятував світанок. Хтось кинув угору трохи блідості, вмить зникли розпанахано-чорні душі лісу, над лісом окреслилася смужка неба, і сам ліс відразу мовби розступився, став просторіший, лункіший, і поблизькі багна відсунулися кудись подалі, і земля під ногами потвердла.

- А цить! - спинився зненацька Лучук і, трохи постоявши, відхекуючись, упав на коліна й притулив вухо до землі.

- Чутно? - спитав Сивоок, щосили намагаючись вдати спокій. - Що чути?

- Тупочуть коні, - сказав Лучук.

- То й гаразд.

- Боже Свароже, поможи коней зайняти, - забурмотів квапливо Лучук.

- Коні - що! Джурила треба звести з світу.

- То вже мій клопіт, - Лучук погладив свого лука.

- То гайда вибирати дерево! - запропонував Сивоок.

- Сам виберу.

Сивоок змовчав, бо тепер паном становища був Лучук.

- Чий мені разом з тобою, а чи на інше дерево? - поспитав Лучука майже слухняно.

- Як хочеш. А втім, ліпше нам триматися купи. Веселіше.

Чого-чого, а веселощів тут було найменше, але обидва спробували всміхнутися. В холодному світлі досвітку обличчя їхні були сірі, аж сині, довгі виснажливі гони по нічному лісі якось згорнули з їхніх постатей і з лиць набуту в колотнечі світу дорослість, і тепер назовні виступила їхня питома дитинність, безпомічна й неприхищена.

Вони вибрали високого гіллястого дуба, під яким, здається, мав би проводити свою збунтовану валку Джурило, без видимої охоти й поквапу подерлися вгору, довго шукали собі вигідних гілок, ще довше вмощувалися, так що мало й не пропустили слушної миті, бо втікачі вивернулися з-за дерев зовсім несподівано і гнали наперед так швидко, що Лучук ледве встиг накласти стрілу на лук і натягти тятиву, але стрелив Джурила вже не навстріч, як то гадав зробити, а майже нагінці.

Тятива тихо бринькнула, і чорна стріла хижо шугнула вниз, щоб разом покінчити з рудим. Джурило їхав швидко, але стріла летіла ще швидше, вона мала дістати його відразу, і він відразу мав повалитися навзнак, або впасти на гриву коневі або зсунутися набік, та стріла вже, певне, допала рудого, а він так само згуцикував на своєму огиреві, віддаляючись од дуба і від своєї смерті, він мовби й не їхав, а відпливав, одсовувався, нечутно, безгомінно, кінські копита били об землю глухо, м'яко, наче обмотані мохом, все діялося, ніби в лиховісному сні, ніч хижих прав не хотіла кінчатися, вона продовжувалася отим Джуриловим існуванням, хоч мав би він уже бути мертвим, але не було часу дивуватися. Лучук мерщій пустив нову стрілу, яку наготував для когось іншого, знов на рудого, але й од тої не сталося нічого, хіба що Джурило озирнувся і гукнув щось до своїх, з чого можна було зрозуміти, що обидві стріли поцілили в нього, але не дошкулили. Сивоок зрозумів: на рудому заморський панцир.

- Бий решту! - прошепотів він до Лучука. - Рудого не візьмеш!

Лучук ударив одного, другого, третій схарапуджено рвонув свого коня в хащі, ще кілька наштовхнулися на тих передніх, що валилися з коней, Лучук скористався з нагоди, щоб поцілити ще двох. Джурило, замість кидатися на порятунок своїм, врізав подалі від страшного місця, уцілілі пішли врозтіч по лісу, тоді Сивоок, попри загрозу зіткнення з озвірілими од страху змовниками, просто впав з дерева в саме юрмисько коней і побитих, вхопив одного коня за вуздечку, висмикнув його з колотнечі, скочив йому на спину, кинувся ловити інших коней, не дослухаючись ні до стогонів конаючих, ні до тупотіння втікачів.

Йому вдалося впіймати ще двоє коней, але й то було добре, якщо взяти до уваги їхню несподівану невдачу з Джурилом.

- Хто ж то знав, що він прикрив своє черево, - бурмотів Лучук, невміло всідаючись на найнижчого коника, бо до високого боявся й приступити. - Аби знаття, то я б лучав його в потилицю! Або в вухо!

- Темно ж, - спробував припинити його похвальбу Сивоок.

- А мені однаково! Бачу й крізь найтемнішу ніч.

- Їдьмо вже. Гаразд хоч так вийшло. Аби лиш Джурило не надумався пуститися за нами навздогін.

- Посвердлю стрілами всіх до одного! - похвалився Лучук.

- Та вірю. Ти в мене такий гарний брат, що без тебе й не знаю, як би був.

- Отож-бо, - гордо мовив Лучук. - Ти тільки не жени коня, а то в мене в животі все перевертається.

Коні потрюхикали нога за ногою, та Лучукові однаково від незвички й невміння було тяжко, він хилився то на один бік, то на другий, його підкидало, зсувало, не встигав він випрямитися, а вже знов опинявся в небезпечній похиленості, був уже весь змокрілий від зусиль, дрижали йому руки й ноги і все тіло дрижало від вичерпаності й знесилення. Однак попросити товарища, щоб той зупинився для перепочинку, Лучук соромився. Бо й чого? Самі бігли через увесь ліс, майже не зупиняючись, а тепер же на конях! Та якщо вже по щирості, то Лучук ладен був усю решту життя бігати пішки по всій землі, аби лиш не сідати на оцю округлу істоту, що на ній ні втриматися, ні заспокоїтися, ні спочити! Що то вже за їзда, коли те й думаєш, як не впасти, як не вхопити сторчака через голову або не гепнутися набік, куди тебе хилить незборима бісівська сила!

Та втім, зворотний шлях, хоч і перетканий увесь муками для Лучука, видався набагато коротшим, аніж уночі. Сивоок, попри свою молодість, мав не одну й не дві нагоди переконатися, що до щастя й добра шлях завжди предовгий, а до лиха - раз ступнути.

Вони підтрюхикали до купецького обозу на час, коли сонце ще тільки зводилося десь за пущею. Різонула їх покинутість обозовища, самотність повозів, полишених запрягу, повсюдний безлад і пошматаність. Багато возів мали виразні сліди пограбування, решта, хоч і неторкані, виглядали сумно й безпорадно.

Ніде нікого. Певно, ті, хто зберіг вірність Какорі, теж змандрували звідси разом з своїм обпилим важкотілим хазяїном, сподіваючись прибитися до людських поселень і роздобути сяких-таких конячок для порятунку незліченних добр, що гибіли тепер оце на краю грузовиська.

Сивоок ще сидів на коні, а Лучук, радіючи, що муки його скінчилися, мерщій скотився на землю, переступив зболеними, залубенілими ногами туди й сюди, наблизився до одного з головних повозів, навіщось прикритого дорогою паволокою, так ніби хтось тут сподівався на добрий торг і заманював покупців. Розминаючись, поволі впізнаючи блаженство ходити по землі власними ногами, Лучук знічев'я зачепив двома пальцями край паволоки, певно бажаючи показати товаришеві заморське диво, отих тканих золотом крилатих звірів, розкиданих по тканині, оті незвичайні квіти й листя, яких годі було шукати в най-віддаленіших їхніх пущах, але сталося несподіване й страшне.

Паволока, що нею покритий був увесь віз, від самого тільки доторку Лучукових пальців рвонулася вгору, з-під неї ревнуло по-звірячому жахливим голосом, блиснуло широченним мечем - і Лучук, перетятий навкіс, тихо похилився під колеса.

- Ти що! - закричав Сивоок, ще й не добравши всього жаху події, ще не розпізнавши як слід Какори, і рвонув коня просто на з'яву й уперіщив купця межи очі своїм важезним дубцем.

Не дбав тепер про Какору, не боявся його, навіть якщо той і знайшов би силу, знову вхопитися за меч, - зстрибнув з коня, кинувся до Лучука.

Той плавав у теплій своїй крові, був уже далеко звідси, там, звідки нема вороття.

Мертвий.

- О добрі боги і боги злі! Чому ви так чините? Чому забираєте найкраще, що маю, а полишаєте невідь-що?

Він ще не вірив. Доторкнувся до товаришевого тіла, спробував перевернути Лучука. Той був важкий, як камінь.

Мертвий.

Сивоок озирнувся довкола, мовби ждав звідкись порятунку. Може, гадав, що з пущі виступлять віли або з грузовиська надійдуть берегині й порятують товариша-брата?

Ніде нікого.

Тільки на повозі, вгнічуючи золотом ткану паволоку, придавлюючи крилатих звірів, мнучи небачене листя гаптувань, лежав у непам'яті Какора і коло його важкої руки лиховісне зблискував широкий меч з темніючими пасмугами Лучукової крові на лезі.

Сивоок знавісніло скочив на груди купцеві, став рвати його до свідомості, кричав йому в затуманене забуттям обличчя:

- Що ти вдіяв? Що ти накоїв? Ти, злодюго! Вбивцю! Негіднику!

І так торсав, бив Какору по жирних щеках, штурляв у груди, аж тому повернулася свідомість, він заворушився, мацнув рукою шукаючи меча, спробував струснути з себе знавісніючого Сивоока, а що це йому не вдалося, то погрозливо махнув рукою з уявним мечем, якого ще й досі не відшукав, надувся для гнівного крику, але раптом зовсім проясніло йому в кебеті, він рвучко сів, побачив стятого Лучука, тепер уже виразно почув крики Сивоока і якось ніби зніяковіло пробурмотів:

- Отрока потяв… Як же то?

- Ти! Поганцю! Сволото! Тварюко! - телесувався коло нього Сивоок, підскакуючи то з одного, то з другого боку, виміряючи йому не так болючі, як шкульні удари. - Що ти накоїв! Що ти…

- Ну, - бурмотів Какора, - хіба чоловік хоче… То біс водить його рукою… Ну… Та впокойся, хлопче… Ну… Хіба ж я…

Сивоок сів коло мертвого Лучука і став плакати. Аж тепер перетворився на малого безсилого хлопчика з далекої темної ночі, самотнього хлопчика на чужому розмоклому шляху, залитого слізьми хлопчика в залитому слізьми світі.

- Ну, - ще не маючи снаги злізти з воза, бурмотів Какора, - ну… чого ти?… Хіба ж чоловік що?… Ну вийшло так… А ти не плач… Какора тебе ніколи не… Ти ще не знаєш Какори… За добро Какора - тільки добром… Ну… Та ну ж бо… Гей-гоп!

Він таки позбирав усіх своїх джмелів у жменю й відкинув їх геть од вуха, легко скочив на землю, перш за все підкликав коней, що щипали неподалік траву, байдужі до людської крові, якої набачилися в купецькій службі чимало, прив'язав їх, потім обійняв Сивоока за плечі, трохи постояв мовчки, сказав:

- Поховаємо його, а самим треба подаватися звідси. Бо Джурило… Не знаєш ти його. Думав я, що то він вернувся… Аби ж відав…

Вони поховали Лучука під гарною дуплистою березою: ану ж дикі бджоли наносять у дупло меду, і малому бортникові буде солодко й на тім світі від золотистого гуду!

Потім Какора став вибирати з возів те, що вважав найкоштовнішим, і зносити на передній віз і наклав так багато, що довелося припрягати ще третю коняку, бо двоє не тягли. Сивоок хотів був вилаяти купця за жадібність, хотів сказати, що треба кинути все й вибиратися звідси самим цілими, але така байдужість опанувала ним, щозмовчав і похмуро потюпачив слідом за возом, поряд з яким з віжками в руках ішов знов розвеселі-лий Какора.

Сивооку не було вороття. Мав триматися свого, може, найзапеклішого ворога, такого, як, і той незнаний убивця діда Родима або підступний медовар Ситник. Безглуздо ненавидіти чоловіка і бути йому товаришем в путі, але що мав подіяти малий Сивоок, заблуканий серед страхів і чудес великої землі, на якій не було йому ніде прихистку?

Багна скінчилися ще того дня, обступив їх звідусіль темний праліс, в який лячно було вганятися, але Какора ніби аж зрадів, ступивши під звислі шатра віковічної пущі, знов заспівав своєї дурнуватої пісеньки, а Сивооку було все на світі байдуже, не знав він ані страху, ані вагань, здерев'яніло переступав слідом за повозом, мовчки відтручував руку Какорину, що підсовувала йому їжу, ночами не спав, навіть не лягав, а сидів коло вогнища, і все в ньому здригалося від тамованого, невтримного плачу.

Душила його ночамя дика хіть убити Какору, але знав, що ніколи не зможе подолати відстань, яка ділила його від розісланого купця, їх розокремлювало не тільки багаття - пролягала між ними назримо-неперехідна межа, по один бік якої була тупа, байдужа жорстокість, а по другий - вразливо-чиста хлоп'ячість, для якої світ був мов розмальований храм, а люди в ньому виділися рівними богам і найбільшим чудом землі.

Але ж занадто багато траплялося серед чудес такої твані, як Ситник, убивця діда Родима, Джурило, Какора. І чи багато ще спіткає таких Сивоок?

Ніколи не міг простити Какорі того, що вчинив, не подарував жодного пробачливого погляду купцеві навіть тоді, коли той нарешті пробився крізь праліс і на березі таємничо тихого озера йеред ними відкрився небачений деревлянський город. Перша думка Сивоока була не про купця й не про себе, подумав він, як би оце зрадів Лучук, як підстрибував би він від передчуття нових див, що відкриваються за високими валами схованого від цілого світу городка.

- Ну! - зраділо ревів Какора. - Ага! Доскочив! Отак!

Город поставав перед ними мов дарунок за тяжкі мандри, за смерті й страхи в пущах, город, вихитрений з дерева такого стемнілого і важкого, неначе лічилося йому на тисячу літ.

Мав город незвичний кшталт великого трикутника, одним боком майже входив у озеро (а може, вибрідав з нього?), високі зелені вали його були зміцнені дубовими клітями, що виставляли напоказ свої рублені ребра, нижче, попід валом, суцільним гребенем проходив нахилений наперед гострокіл з велетенських дубових колод, обпалених з двох боків для вбереження від згнилизни й шашеля, ще нижче, на крутоспаді, викладено було тесані до слизькоти колоди, підігнані щільно й міцно, одними кінцями вони підпирали гострокіл, а другими - занурювалися в мертву воду широкого рову, який оббігав город з двох боків, не захищених озером. Дві брами вели до города, і стояли вони отвором. А замшілі дубові мости через рів невідомо коли й підіймалися, бо вже заросли їхні лежні на берегах рову густою травою, навіть кущ лози тулився до краю того мосту, навпроти якого стояли Сивоок і Какора.

Чи не було в городі людей, чи вже так безпечно вони почувалися, заховані в найдальші глибини зеленого дивосвіту?

- Гей-гоп. Гей-гоп! - виспівував Какора, спрямовуючи вимучених коней на замшілий міст. - Теплу жону обійму! Смачно жону полюблю!

Протуркотіло старе колоддя під колесами, війнуло домашнім димом з-за широкої брами, чулися вже з города людські голоси, стуки та грюки, дзеньки та бреньки, коні, звеселіло помахуючи головами, без підганяння і погукування всмикнули воза в гостинно розчинені ворота. Какора, горланячи свою пісню, радо простував поряд з своїм майном, недбало посмикував віжками, Сивоок тримався трохи здаля, мовби бажаючи підкреслити, що не має нічого спільного з товстим забіякою, що прийшов сюди сам по собі, просто, щоб звідати ще одне місце на своїй землі, вхлинути охочим серцем ще нові дива, які світ дарував йому так само щедро, як і нещастя та горе.

Далеко й не зайшли. Коні зненацька схарапудилися, захропли, вдарили копитами в повоза, стали рвати збрую, закляк Какора з відтуленим для співання ротом, став і Сивоок, спершу дивуючись, а там і побачив, їм назустріч ішов перевальцем піднятий на задніх ногах велетенський ведмідь, ішов мовчки, розкривав пащеку, наставляв бриласті передні лапи, з яких звисали брудні косми. Ведмідь був такий страшний і волохатий, що навіть Сивоок, хоч був далеко і прикривався від звіра запрягом, мимохідь позадкував од почвари, що ж до Какори, то в того досить швидко минулося отетеріння, він сягнув правицею донизу, вихопив з піхов меча і пішов на медведя, майже так само величезний, товстий і загрозливий.

Та звідкись сипонуло дітлашні, добряче обдертої й замурзаної, діти, хоч були худенькі й дрібненькі, голоси мали навдиво вижу ляскучі, вони здійняли такий вереск, що з найближчої хижі викотилася невисока жіночка, щось гукнула, побігла слідом за ведмедем, ще раз крикнула, ведмідь озирнувся до неї, став, поглянув ще раз на збунтованих коней і на товстезного чолов'ягу, що наступав на нього з лискучим залізом, вайлувато завернув і почалапкав до жіночки.

- Твій, чи що? - гукнув Какора. - А коли твій, то не пускай, бо потну! Я такий! Гей-гоп!

Жінка мовчки дивилася на Какору, на його коней, потім - на Сивоока, дивилася, поки вони й проїхали, і хлопець так і не збагнув, що то за жінка, чому так дивиться на них і які має чари, що слухається її ведмідь.

Їм назустріч виходили люди. Здебільшого жіноцтво, та все маленькі, чепурненькі жіночки, чоловіків траплялося мало, були зачучверені, немиті, нечесані, мали вигляд дикий і сонний. Ніхто не носив зброї, одягнені були не в шкури, а в білу полотняну одіж, в жінок і дітей на комірах і рукавах було багато предивних вишивок, чоловіки не балувалися такими розкошами.

Какора, хоч був тут уперше, знав, куди їхати, та й Сивоок би знав, бо ще здалеку забачив споруду, що вивищувалася над усіма хижами й навісами, горіла серед потемнілого дерева барвами співучими й нещоденними, неначе та київська церква, що так вразила Сивоока.

Видно, була то святиня цих захованих од білого світу людей, святиня, вибудувана хтозна й коли і хтозна й ким, бо не вірилося щоб хтось з нині живущих був здатний на таке будування й прикрашання.

Немов узяв той хтось кільканадцять міцних липових бортей, побільшив їх неймовірно, оздобив зовні візерунками богів і богинь - і все те, поєднане у мальовниче ціле, стрілчасте зводиться до неба різнобарвними покрівлями, неоднаковими, як і кожна побільшена борть.

Сивоок, забувши про Какору, перейшов торг перед святинею, невідривне дивився на здоблення стін, впізнавав ще здалеку Родимових слов'янських богів і богинь, вони повторювалися, їхні лики дивилися на хлопця, неначе відбиті в багатоманітті збрижених вод, з ликами й постатями богів спліталися гнучкі віли й берегині, стіни святині були всуціль барвою, веселковою радістю, святом для ока. Барвні зображення богів гарно поєднувалися з різьбленими, ніколи ще Сивоок не бачив такого тонкого різьблення, від нього ціла святиня набувала легкості, вона зависала над землею в своїй поцяцькованій невагомості. Сивоок спершу й не второпав, звідки це враження летючості - чи від буйноти барв, чи від мистецького різьблення, чи від неоднаковості «бортей», поєднаних з такою несподіваною сміливістю й умілістю. Аж згодом, коли обійшов споруду наполовину, ляснув себе по лобі: як міг не зауважити відразу! Святиня не стояла на землі. Піднята була на міцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких звірів. Коли Сивоок провів пальцем по одному з «стовпів», йому й справді видалося, що то - турячий ріг, але ніде й ніколи не було й не могло бути таких рогів, хіба що їх посклеювано в якийсь предивний таємничий спосіб, відомий цим людям, як відомі їм були таємниці краси і барв. З одного боку святиня підпиралася зеленим пагорбом. Там були двері, які вели всередину, але на разі двері стояли зачинені, і Сивоок по-глядь став обходити святиню з другого боку, аж поки опинився знов там, звідки й починав своє ходіння.

Дітлашня помагала Какорі розпрягати коней. Невміло й безладно смикали за посторонки, інші тягли коней за повіддя, ще інші норовили вирвати волосіні з конячих хвостів, діти крутилися під ногами в купця, той гримав на них, штурхав, хто: попадався йому під руку, буркотів:

- А киш звідси! Гукайте своїх отців, кажіть: гість приїхав. Міньбу починаю! Все в мене є! Ніхто не бачив такого. Ну!

Поприв'язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув:

- Гей, отроче, помагай!

Сивоок став і не рухався. Тепер знав: це піде далі з товстим убивцею. І втікати не стане, просто не піде, та й годі. Хай спробує сам вибратися з лісів та боліт. Хай наковтається ляку!

- Ну! - гукнув ще Какора.

- Не хочу, - вперше за останні дні обізвався до нього Сивоок, і не зненависть була в хлопцевім голосі, а зневага.

- Гей-гоп! - безжурно поспівував Какора.

Стали надходити люди. Видно, звичні були до торгу, бо йшли сміливо, не бентежив їх дурнуватий Какорин спів, не чу-дувалися вони купцевому повозові, конії викликали хіба що жаль своєю виснаженістю й забрьоханістю. Складалося враження, що тут бувало та перебувало найрізноманітніших гостей, що всі призвичаїлися до них, хоч і важко було припустити, щоб пробивалися сюди з широкого світу навіть такі відчайдушні зайди, як Какора.

Перший прийшов високий розчухраний чоловік з лукаво прискаленим оком, руки мав такі довгі, що звисали йому нижче колін, обличчя в чоловіка мінилося насмішкуватістю й хитрощами, він став за кілька кроків од купця, чмихнув, спитав задерикувато:

- Що маєш?

- А що треба? - запитанням відповів Какора, який гаразд розумівся на покупцях і відразу бачив, з ким має справу.

- Питаю, що маєш? - знову повторив чоловік.

- Що треба, те й маю, - починаючи гніватись, відмовив купець.

- А не бреши.

- Маю таке, що й не снилося тобі, - наганяв йому хіті Какора.

- Гой хвалько!

- Ав тебе? Драні порти та плоть смердюча! - пішов у наступ Какора. - Ну!

- Гой смішний! - захихотів чоловік. - Да в мене…

- А що в тебе?

- Да таке…

- Ну яке?

- Да й діти твої не забачать такого.

- Що ж то? Хіба пташине молоко.

- Ай молоко.

- Горобця здоїв чи. жабоїда?

- Да й горобця! - чоловік лінькувато почухав ногу об ногу, повернувся, щоб іти собі.

- Гей, куди ж ти? - сполохано покликав Какора.

- Да'к що ж з тобою?

- Стривай, що ж у тебе?

- Дак у тебе ж нічого.

- Не бачив же ти, дурию!

- Дак і нічого бачити! - сплюнув чоловік,

- А в тебе ж що?

- Да таке, що й дітям твоїм…

Какора, погикуючи тельбухами, добіг до чоловіка, вхопив його за руку.

- Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!

Чоловік став, потім без видимої охоти пішов до купцевого повозу. Какора тицяв йому межи очі то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жіночі прикраси з зеленого шкла. Чоловік усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душі від купцевих старань.

- Ге, - сказав, - а білого бобра бачив коли?

- Чого? Що? - не збагнув Какора.

- Білого бобра, питаю, бачив коли?

- Білого? Бобра? Брехав би ти кому іншому, а не Какорі, чоловіче!

- Дак що ж з тобою балакати! - стенув плечима чоловік і знову завернувся, щоб іти.

- Ну! - заревів Какора. - От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?

- Бобер.

- Білий?

- Білий!

- Брешеш!

- А брешу - то й піду собі!

- Ну! Гей-гоп! Стій! Що хочеш?

- А нічого.

- Як то?

- А так: не міняю.

- То й чому?

- А хай мені зостається.

- Нащо ж хвалився?

- Дак щоб ти ж знав, що в мене білий бобер е, а в тебе нема! - чоловік беззвучно розсміявся просто в ніс Какорі і тепер уже пішов від купця, не слухаючи його прокльонів і погроз.

- Ну людець! - звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора. - Бачив такого дурисвіта!

Він знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався, мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на них то дикого ревучого звіра, то злукавленого чоловіка, то неймовірної краси святиню.

- Зчудувався на теє диво? - кивнув Какора на храм. - Ось поїдемо зі мною до Царграда, то забачиш там святу Софію, а ще тисячу церков і монастирів, яких нема ніде в світі, та золото й камінь дорогий, та мусію, та сосуди, та ікони. Держись Какори - трохи вхопиш у очі!

Знов прийшло кілька городян; тепер не самі лиш чоловіки, а й жінки, мали русалкове волосся і очі такі, що проринав ти в них наскрізь і мовби обсипало тебе навпереміну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора розвеселився, люди підходили й підходили, декотрі щось там несли, у деяких заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогі хутра, хто ніс мед, хто м'ясо - вже й не на міньбу, а щоб почастувати прибульців.

Купець розкладав свій товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, пропонував, набивав собі ціну.

- Ну ж бо, маєте тут ромейські паволоки, хоч і самого князя вдягати, не те що ваше полотно, водою мочене, сонцем білене, а тут самої золотої нитки стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножі, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди - ребра розпахують, голову відбатовують за один мах! А тут горіх мушкатний, з самої Гіндії, за пригорщу сім волів дають. Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня треба віддати, а з вас - то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку Далеч не заб'ється, окрім Какори, а Какора - то я! Гей-гоп! А вже перець - то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, І срібла ще ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте!

Тоді виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку і з-за пояса портів дістав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою шматину, що видавалася ще запацьоренішою тепер. Бо на шматині масною грудкою, завбільшки з кулак, лежав золотий виливок. Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено білої бобрячої шкури, байдуже плямкнув і, помружившись на тихий блиск золота, сказав:

- Хочеш проміняти?

Чоловік мовчав, і всі мовчали. Але ще один на такій самій засмальцьованій шматині з другого боку показав Какорі купку різнобарвних камінців, од яких у купця вже й зовсім хижо засвітилися очі. А там одна з жінок, вже престара, з потемнілим лицем і темним посміхом, показала Какорі золоту гривню на руці, зроблену в вигляді тура, що рогами намагається покотити велике золоте яблуко, а задніми ногами таке саме яблуко відштовхує.

- То що, - пересохлим голосом мовив Какора, - відкриємо міньбу?

- А нащо міньба? - сказала жінка з золотими яблуками на руці. - Хочеш їсти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що - подаруємо. Та й іди собі. А ми позостанемось.

- Не годиться так, - суворо сказав Какора. - Звичай скрізь такий, щоб мінятися. Ти мені - я тобі. Маєте золото, коштовні камені. А в мене! - Він знов кинувся розкладати товар, діставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькі іконки на мотузочках і тонких верижках.

- Що в нас є, те нам і зостанеться, - сказав з гурту один з чоловіків. - А твоє хай тобі.

- Та нащо ж воно мені! - зчудовано вигукнув Какора.

- А тобі невтребне, то нам і поготів, - засміявся хтось ззаду. Купець спітнів од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Націдив із бочонка меду, приклався до срібного ковша, глипав своїми бульками на людей, потім довго цмакав, простягнув ківш:

- Ну, хто хоче?

Виступив наперед власник золотого виливка, взяв ківш, невміло сьорбнув, захлинувся, потім усе ж таки допив, глянув на своїх.

- А добре! У нас не таке.

- Ге-ге! - вдоволено поляпав його по плечу, аж той сів, Какора, - ще й не таке маю. То вріжемо мінькаї Ти мені золото, а я тобі бочонок меду!

- Та візьми ти його собі, як воно тобі до серця, - просто сказав чоловік і викотив з шматини виливок просто в жменю Какорі, а полотнинку не дав, сховав знов під сорочку.

- Бери бочонок, - крикнув Какора. - Все бери, що хоч! Вибирай.

- Да нащо мені? - почухав за вухом чоловік. - Хай он вона попробує твого питва.

Кивнув на молодицю, в якої з-під полотняної сорочки вибивалися жіночі буйнощі. Какора миттю наповнив ківш, смішним перехильцем підскочив до молодиці, хотів сам напоїти її, але вона відтрутила купцеву волохату руку, приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.

- Герке! - засміялася і стала дивитися на Сивоока так, ніби щойно його побачила.

Хлопець зашарівся, спробував сховатися за повозом, але й там переслідував його погляд молодиці, її горіхового відтінку очі вселяли в нього темну бентегу, якої ще не знав перед тим, а може, то просто йшов йому обертом світ від довгої голоднечі, бо після Лучукової смерті не мав же й ріски в роті.

Він обійшов коней, опинився в гурті людей, на нього поглядали доброзичливо й одкрито, і він теж почував себе своїм серед цих гарних і таких незвично простих людей. Якась дівчинка тримала в дерев'яній мисочці варене м'ясо, він поглядом поспитав її згоди і, отримавши дозвіл, взяв шматок м'яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому горнятко з кашею, ще хтось сунув збан із питвом, настояним на травах, видно, хмільним, бо в голові в Сивоока закрутилося ще дужче, ніж від горіхових очей молодички, і саме тут виявилося, що збан подала врна ж таки - молодичка з очима, як суцільний гріх!

Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сміхом:

- А не подужаєш збана? Що ж то за муж єси!

- Малий я, - засоромлено відмовив Сивоок.

- Ой, гляньте на нього - малий! - молодичка аж заходилася від реготу. Забігла з другого боку, турнула Сивоока вж.е дужче, та хлопець і не здвигнувся. - Бачили таке малейя! - пащекувала невгамовна молодичка. - А звідки ж ти взявся у нас тут?

- Звідти, - махнув Сивоок рукою за ліси.

- Да там люди лиш щезають, - втрутився в розмову якийсь з чоловіків, - а приходити звідтам - то й не чувано.

- Прийшли ж ми з купцем, - пробурмотів Сивоок. - А ви хто такі? Що за город ваш?

- Радогость, - молодичка, видно, не хотіла нікому поступатися своїм гостем. - Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як зовешся?

- Сивоок.

- Чого б то так?

- Не відаю. Певно, через очі.

- А які очі маєш? Поглянь на мене.

Сивоок спаленів на виду.

- Поглянь мені в очі, поглянь.

Та й як би він мав дивитися в її ліщинний гріх! Сивоок спробував було вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткіша не тільки тілом, а й змислом.

- Стривай-бо, поведу тебе до моєї тітки, - сказала вона, - тітка моя Звенисла'ва хоче тебе бачити. А їй відмовляти негоже.

Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтіла невпинно:

- Тітка Звенислава в найвищій шанобі у нас. Бо в Радогості жіноцтво… Ти не відаєш ще? Чоловіків у нас мало… Щезають у пущах… Ідуть і не вертаються… І ніхто не може збагнути, що то воно таке… Колись у нас були такі чоловіки… Ой такі ж!… А тепер бачиш!… І мій муж не вернувся з пущі… І все нам самим доводиться… Отак і тітці Звениславі. Тітко Звениславо, ось той отрок, а зветься смішно: Сивоок.

Вони стали коло тої темнолицьої жінки, що мала на руці золоту гривну з яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Зве-ниславу, як її гривну, бо нічого схожого ще не бачив ніде. Золотий тур, вигнутий у спині, немов той Рудь в давній своїй сутичці з старим Бутенем, впираючись задніми ногами у велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен м'яз, кожна шерстинка на турові були вирізьблені з докладністю просто неймовірною. Хто б то міг таке витворити? І звідки привезено гривну? Невже сюди могли добиратися ще якісь гості, окрім них з Какорою? Адже й названо город Радогость, певно насміхаючись з того далекого і широкого світу, який ніколи не здолає тих потаємних стежок, що ведуть сюди.

- Маєш око жадібне, як і в твого купця, - суворо сказала Звенислава, спостерігши, з якою уважливістю вдивляється Сивоок в її гривну.

Хлопець зніяковів ще більше, аніж від прилипань молодички з сороміцькими очима.

- Кохаюся в гарноті, - пробурмотів, - мав діда Родима… Він… творив богів… Світовида, Дажбога, Стрибога, Сварога… В дивних барвах… На глині й на дереві… Змалечку звик…

- Пришелепуватий трохи отрок, - чмихнула Ягода, - здоровий, як тур, а бурмоче про якусь глину… Коли ж це жіноче діло… Тітка Звенислава он…

- А киш! - гримнула на неї стара. - Мовч! Хай отрок подивиться й у нас… Житло наших богів…

- Бачив зверху, - сказав Сивоок, - вже все обдивився… Прегарно й чудно… Ніде такого нема, в самому Києві навіть…

- А що Київ? - мовила Звенислава.- Київ сам собі, а Радогость - сам… Покажу тобі ще середину, коли хочеш…

- А хотів би, - несміливо промовив Сивоок.

Малий ще єси? - здогадалася Звенислава.

- Не знаю, може, шістнадцять літ, а може, й менше… Дід Родим загинув, а я не відаю про себе тепер нічого…

- Отож, Ягодо, щоб мені не липла до хлопця, - суворо звеліла Звенислава. - Приведеш Сивоока опісля до мене, покажу йому житло наших богів.

Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янілий, роздратований тим, що торгівля йому не вдалася. Почув останні слова Звенислави й миттю вчепився в них.

- А мені? - заревів. - Чом не показують тут нічого мені?

Хто тут гость - я чи молокосос? А таки я - Какора! Хочу подивитися ваш город! Чом би й ні!

- Хоче, то покажи йому, Ягодо, - сказала, одвертаючись, Звенислава.

Ягода зраділа побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать купцева, маленька жіночка сміливо підкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:

- Коли так, то слухатися мене, і йти за мною, і не відставати, і не приставати, бо гукну мужів, то почастують киями, а в нас хоч мужів мало, та в киї візьмуть, що аж!

- Ну-ну! - загримів Какора, пробуючи обійняти Ягоду, але зачепив рукою лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською пісенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягоді й Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.

Йшли по городу, і ніхто їм не шкодив. Могло видатися, що перші засновники Радогостя вибрали досить нездатне місце: кілька пагорбів і глибокі падоли, при ворожому нападі й відсічі не даси, бо нападники валитимуться тобі впрост на голову. На головному з пагорбів стояла святиня, а решта то й зовсім світилася нагістю, на пісній землі не росла навіть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипіло від зелені садків, левад і дворів, блищали там струмки, а над ними тихо стояли верби, берези й вільхи, поміж дворів латками йшло жито, просо й різний овоч, паслася худоба, вівці, коні, в сажах кувікали свині. Зустрічалися часто їм люди, і ніхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут спервовіку. Какора п'яно погукував на зустрічних:

- Ну, як ся?

- А так ся, - відповідали йому.

- Чого ж би то?

- А того ж би.

- Та й що ж?

- Та й те ж.

- Чому вони так мовлять? - дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.

- Бо так з ними мову заводить твій купець, - посміювалася вона. - Так ніби не хочуть нічого повідати.

- Може, й не хочуть.

- Не вірять нам, чи що?

- А всі довірливі змандрували від нас. Пішли та й не вернулися. Позоставалися самі недовіри.

Вона дійшла до струмка, поволі забрела в воду, стала мити ноги, показуючи своє звабливе біле тіло. Сивоок відвернувся, а Какора посунув до Ягоди, наміряючись вщипнути її за щось там таке. Вона почула його сапання, вчасно вихнула - Какора незграбно сів у воду, а Ягода, заливаючись сміхом, вискочила на муріг, сіла, простягла мокрі ноги.

- Спочинемо? - гукнула. - Бо ще ходити та ходити!

- А не буду більше ходити. Спати хочу, - сказав Какора, який і не образився на Ягодину витівку, а тільки трохи посмирнішав. - Завтра доходимо до кінця.

- Завтра мені вже не захочеться, - засміялася Ягода.

- То ходімо ще до озера, - позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.

- А до озера зась! - сказала Ягода.

- Чого б то?

- А того!

- Та ти кажи!

- А я кажу.

- Дурна дівка, - сплюнув Какора, - була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на в'язах переставив, а так - тільки тьфу, та й годі!

- Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера, - пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.

- А що тая у озері? - поцікавився Сивоок.

- Боги живуть.

- Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро, - пробурмотів Какора і справді почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі травою ребристі кліті городського валу.

- Піди, піди, - байдуже сказала Ягода.

- Я теж хочу подивитися, - глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.

- Ну, піди, а я доги посушу на сонці, - засміялася молодичка, - а потім прийдеш до мене. Адже прийдеш?

Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік справний.

Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давиолітні явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли всохлі. Певно, так кам'яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть вмирати.

Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, загадкова жінка, яка, здається, в родогощан мала надзвичайні обов'язки. Потім купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум'я ковалі роблять мечі, кують їх у дві руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.

- Переспимо, а вдосвіта - гайда, - цілком тверезим голосом сказав Какора.

Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо,.був піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті вали пролягли через саме серце, і нез'ясована туга штовхала його за ті вали, за брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть довтечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково? Але сказав зовсім не те.

- Чому б мали квапитися?

- За тепла треба вибратися звідси, - сказав Какора. - Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.

- Не знаю, чи й піду, - відмовив хлопець.

- Як то? - купець не зумів навіть подивуватися таким словам.

- А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти - злом?

- Не відаючи.

- Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.

- Заберу, - пригрозив Какора. - Присилую.

- Спробуєш.

- А то - потну, як і твого шмаркатого…

Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він підскочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:

- А тепер вставай.

- Так от же ж не встану! - розпачено заревів Какора.

- Лежи, коли хочеш!

- І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!

- Лежи.

- А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.

- Бісівська в тебе душа, - сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепокоєно поглядала вгору.

Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, почвалав слідом за неслухняним отроком.

Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив її справжні очі, побачив, як вони блищать очікуванням, спонукою і всім жіночим, що тільки можливо і чого він ще не відав, то зніяковіло відвернувся й пробурмотів:

- Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.

- В нього таке черево, що й наштрикнутися може! - засміялася Ягода.

- Завтра вирушаємо, - не знати для чого бовкнув Сивоок.

Ягода мовчала.

- Вдосвіта, - додав він ще.

Ягода мовчала.

- Бо далеко до Києва.

Ягода не мовила нічого,

- А дорога тяжка.

- То їдь собі, чого розбалакався, - недбало сказала вона зміненим голосом.

- Переночуємо та й гайда, - словами Какори сказав Сивоок.

- Ночуйте, - вже й зовсім холодно промовила Ягода, - напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.

Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відстугійв від подиву.

- Не боїшся? - прохрипів.

- Чого б мав боятися?

- Ну-ну, - зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: - Гей-гоп! Теплу жону обійму!

Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.

- Ходімо тепер до Звенислави! - гукала до них. - Веліла, щоб привела вас до неї!

- Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою, - пробурмотів Какора, потім забачив Сивоока, додав: - А молокосос - молокососом.

…У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.

- Любо мені серед цього, - повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися їй такі вразливі на красу душі.

- Гарний город, - докинув своє Какора, - але люд вельми дивний.

- Чому так? - запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому вже були потрави й густі напої в глиняних, веселкове помальованих збанах.

- А не міняють нічого!

- Не хочуть, видно.

- Чому ж не хочуть?

- Бо не вірять.

- Купець - гость. Йому скрізь вірять.

- Та не в нас. Тут довірливих не позосталося. Всі пішли й не вернулися.

Вдруге чув сьогодні це Сивоок і ніяк не міг збагнути, що б то значило.

- Бога вам треба нового, - поважно мовив Какора, -християнський бог всі серця схиляє в довірі.

- Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.

- Християнського бога славить цілий світ, - потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора, - луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.

- А що нам?

- Багатства нового б набули.

- Маємо свого досить.

- Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.

- Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м'ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?

- Ну, «чого», - запихаючись копченим вугрем, казав Какора, - людина повинна бути людиною, як купець купцем.

- От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою. - Звенислава кивала служебкам, одягненим у білі довгі сорочки, щоб підкладали гостям, підливали їм, сама не доторкувалася ні до їжі, ні до питва. На Ягоду, яка майнула по хаті, зиркнула так суворо, що та мерщій зникла.

- У християнського бога храми вельми красні, - невпопад бовкнув Сивоок, у якого аж мінилося в очах від барв, і, мабуть, уперше в житті самому захотілося почаклувати з красками ї витворити таке, що й сам не знав що.

- Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше, - сказала спокійно Звенислава, - а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Деревлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранці пошлю по вас, то скажіть: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні піші не підемо, несіть нас у лодьї». І так і сталося, і понесли їх у лодьї в княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: «Чи добра вам честь?» А потім звеліла засипати дерев-лянських послів землею.

- Бо вбили деревляни її князя, - сказав Какора.

- Хай би не йшов у нашу землю.

- Подать збирав.

- А чому мали йому платити?

- Бо князь Київський.

- То й хай живе в Києві і харчується тим, що має.

- Мало йому. Земля велика.

- А мало, то хай попросить, а не бере силою.

- Князь ніколи не просить - він бере.

- Бере, то його теж візьмуть.

- Не всидите довго так, - купець майже погрожував.

- . Давно сидимо й міцно. І ніхто не знає, де сидимо.

- А от же я знайшов.

.-Може, знайшов, а може, й ні, - Звенислава ледь всміхнулася кутиком уст.

- Повернуся до Києва - розповім.

- Може, повернешся, а може, й ні, - знов загадково промовила Звенислава.

- А що?

- Та нічого, Не випустимо тебе - будеш з нами. Город наш Радогость зветься. Живіть собі. Жон вам дамо. Хліб і м'ясо. Мед.

- Ні, ні, - Какора забув і про їдво, підвівся, нависав над Звениславою своєю м'ясистою тушею, - може, ще в жертву мене своїм богам принесеш? Го-го! Какора не 'акий! Какорі ніхто не може веліти! Какора вільний християнин! А може, за мною ціла дружина йде? Га?

- Хочеш - то їдь. Не боїмося, - спокійно сказала Звенислава..- Поїдемо! Го-го! Гайда, Сивооче! Дякуймо за хліб-сіль.

В словах Звенислави пролунало стільки несподіваної зловісності, що й Сивоок, забувши про свої незгоди з Какорою, забувши про зачарованість барвистістю Звениславиної оселі, забувши геть про Ягоду, яка більше не появлялася, слухняно підвівся, мовчки хитнув головою в подяці господині, пішов до дверей слідом за своїм хоч випадковим, а все ж хазяїном. Їх ніхто не затримував.

Спати помостилися на торзі, Какора зладнав собі буду на повозі, Сивоок поклався під возом і заснув одразу, бо це вперше після Лучукової смерті якось відтанув душею і знов став просто натомленим до смерті хлопцем, сповненим вражень і дивноти. Але й крізь мертву змореність пробився до нього вночі сон; снилося йому, що знову переживає він відразу аж три смерті: смерть діда Родима, Лучукову і, що вже й зовсім негадано-несподівано, смерть Велички, і плаче над усіма трьома смертями найдорожчих йому в світі людей, і сльози заливають його всього, він плаває в сльозах, і не теплі вони, а холодні, як крига, і він ось-ocь втоне в них. Щоб не втонути, він прокинувся. Насправді був увесь заливаний холодною водою, вода дзюркотіла з усіх шпар у повозі, а по боках, на відкритості лилася з темного неба суцільними потоками. Чиїсь руки хапливо торсали Сивоока, він ніяк не міг прокинутися, дощ для нього ще й досі був слізьми з тяжкого сну, а невідомі руки хіба що Величчині. Мовчазно сяйнула широка блискавка, видерла з пітьми біле, ніби мертве, жіноче обличчя над Сивооком, і лиш тоді він прокинувся назовсім і впізнав Ягоду коло себе, почув її зляканий, стривожений, заклопотаний шепіт: «Швидше, швидше, швидше!» Мовчки підкоряючись її рукам, він вибрався з-під воза, пірнув у несамовиті потоки води, зачеплений міцною рукою жінки, побіг кудись до всіх бісів у зуби, нагинався у якісь приземні двері, в які впихала його Ягода, а потім стояв у сухій темряві, десь телесувалася гроза, били блискавиці, розколював небо грім, та тільки не тут, не в цій приємній тиші, де тільки биття твого серця та ще чийогось, та палюче тіло в облиплому мокрому вбранні тулиться до того, штовхає тебе далі, далі, в ще більші темнощі, ще в тихіший затишок: «Сюди, сюди, сюди!»

Притискувалася до нього, обпливала його й обплітала звідусіль, робила зачароване коло незвіданих доторків, несвідомо, невміло він відповідав їй, і це були його перші обійми, її уста з гірким присмаком трав були на його устах, і на його щоках, і на очах, а він, що чув про це не тільки з дурних Какориних пісень, пробував відповісти їй, і то були перші його цілунки. Вона щось шепотіла йому, і він теж відшепочуйав їй, обоє палали в сором'язливому вогні, обоє були в ту мить однакові, хоч вона вже зазнала колись розкошітіла, а він ще не вийшов за межі дитинності, може, тому й вона повернулася в стан первісної незайманості, стидкі вдень її очі тепер сховалися й не бентежили хлопця, і вона це знала, і їй було мило тільки так, тільки мати його коло себе, горіти, горіти, палати й не згоряти й не Спалахувати.

Так і збігла ніч у п'янливому борінні їхніх молодих тіл, світанок пробився крізь високі трикутні віконечка досередини, вони побачили одне одного, втомлені й виснажені, але зраділі побачили самих себе після невпинного змагу й нескінченних доторків, од кожного з яких вибухає кров, вони були в бічній каплиці храму, попід стінами стояли боги, окуті в срібло й золото, боги в диких барвах родючого й плодючого світу, на них позирали Ярило й Мокош, безсоромно голі боги осудливо стояли навколо цих двох, в одязі розметаному й розхристаному, хоч і відали всемогутні боги, що найголовнішого між тими двома не сталося.

А хлопець і жінка й раді були тому. Надто ж коли в трикутних віконечках завидніло днем.

- Куди ти мене привела? - злякано спитав Сивоок, і це були перші виразні слова за весь час.

- Мовчи! - затулила йому долонею рота Ягода. - Сиди тихо! Так треба. Боги нам пробачать. Вони добрі.

- А люди? Звенислава? - спитав Сивоок.

- Вони не знатимуть.

Какори на торгу не було. Зник безслідно. Не став ні шукати ні ждати Сивоока. Мав свої купецькі пильні справи, квапився Далі. Тільки посеред торгу конячі купки та Сивоокове майно: міх і палиця.

Так Сивоок став жити в Радогості і вчитися в тітки Звенислави пізнавати не тільки поверхню, але й душу барв. У діда Родима спостерігав тільки, яка краска куди кладеться, сприймав те, як несхитну даність, тепер від доброї серцем старої жінки довідувався, що кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі, м'які, тверді, гострі, тихі, гризливі, солодкі, млосні, терпкі, урочисті, достойні, тяжкі, понурі, вбивчі. Він знав тепер, що червона барва означає кохання й милосердя, небесна - вірність, біла - невинність, радість, зелена - надію, вічність, чорна - жалобу, смуток, а жовта - ненависть, зраду, золота ж - святість, досконалість, мудрість, повагу.

Він пробував сам накидати барви на глину й на дерево, і в нього вийшло відразу, аж він сам не повірив, а Звенислава сказала, що в нього між оком і рукою є те, чого нема ні в кого з людей, а саме цим і визначається той, що може вичаровувати з небуття новий світ богів і візерунків.

Ночами, коли ніщо не ставало на заваді, приходила Ягода. Знов було між ними те саме, що першої ночі в храмі, але на більше Сивоок не зважувався, а коли розшаліла Ягода пробувала допитатися, чому вона не люба йому, розповідав їй про Величку,

- Та її ж нема! - дивувалася Ягода.

- Десь є.

- Але тут коло тебе я!

- Стоїть вона переді мною.

- Яка ж то?

- Тоненька й маленька. Мов стеблинка.

- Дурний!

Вона цілувала його, бігла, погрожувала більше не прийти, але приходила ще, і знов починалося те саме, аж поки сталося неминуче. Тоді вже йшла лісами строката осінь, ярували в пущах тури, падали перші приморозки на землю, в Радогості на ніч протоплювалися хижі, і Сивоок теж розводив у своїй оселі палахкотюче вогнище, і от коло нього, не витримавши жароти вогню внутрішнього й багаттєвого, Сивоок став чоловіком. Ягода втекла від нього, заповідаючи прихід ще й на завтра, але вже не прийшла більше довіку.

Вранці коло брам Радогостя стала дружина з червоними щитами.

Нагло і спокійно з'явилася нізвідки, виступила з борів, мовби породжена ними, прикривана сизою заволокою холодного туману, чи то стояла незрушно, чи то посувалася просто до того замшілого мосту й до тої брами, крізь яку входили колись до Радогостя Какора й Сивоок.

Але Сивоок ще не бачив того, що діялося перед мостом, під старезними священними борами, повитими холодним осіннім туманом. Він побачив дружину згодом, а тут, у хижі, відведеній йому Звениславою, перше, що побачив, була сірість, яка покрила спомин про ніч, про те, що сталося вночі, сірість сорому й відрази. Він лежав на широкій дубовій лаві, покритій ведмежим хутром, вихолола хижа віяла на нього холодним спомином того, що сталося вночі, а може, перед самим світанням, він би радше хотів, щоб нічого того не було, але знав добре, що вже вороття нема, що він не повернеться ніколи в дитинність, з якої сам вискочив, зате він міг бодай на якусь годину сховатися від самого себе, міг повернутися в сон, він натягнув на себе теплу кожушину, десь були крики й тупотнява, такі незвичні й дивні в тихому завжди Радогості, і все це вганяло його в сон, сіра заволока поймала йому не самі тільки очі, а й мозок, не вірило-ся, що так недавно, ще тільки вчора, він жив у барвистому світі Звениславиних навчань, а тепер була сіра зола на згаслому багатті, сірість у віконцях, сірість у всьому. Він заснув, і приснилася йому тиша, тиша на Яворовім озері, тиша в пущах, а в городі тиші не було, в городі били в дерев'яні била й калатала, грюкали в двері, кричали, бігли, тупотіли. І Сивоок теж мав бігти, розбуджений кимось чи прокинувшись сам, він штовхнув важкі надвірні двері, тривожний холод різонув йому обличчя, він побачив людей, всі бігли в напрямку до пильнованої ведмедем брами, діти ще десь спали, тут були тільки жінки, багато жінок, але й чоловіків, хоч як то дивно теж було не менше, бігли всі: ті, що жили на пісних узгір'ях, і ті, що на жирних левадах, і ті, що в ярах, чоловіки несли зброю - хто дрюк, хто спис, хто сокиру, хто меч, у одних були великі шкіряні щити, в других - дерев'яні затулки, в інших - то й нічого, чоловіки несли зброю неохоче, так ніби там десь мав появитися збісілий вепр і ніхто не хотів квапитися до нього, сподіваючись, що хтось заб'є його ще до того, як ти туди дістанешся, бо ніколи не слід поспішати до біди, а тим більше шукати її - вона сама тебе знайде швидко й нещадно.

.Запаморочливо пахло в'янучим листям, хмелем і калиною, не вистачало ще звичного щоранкового диму, але жодне багаття не розпалене в Радогості, бо всі кинулися назустріч небезпеці, ще не вірячи в неї, ще тільки намагаючись пересвідчитися, ще кленучи не ворога, який з'явився, немов вичаруваний пущами, немов дурна витівка випадку, а проклинаючи Родолюба, міського волоцюгу, старого пройдисвіта, який мав химерну звичку не спати ночами і волочитися по борах і пущах, бо, мовляв, тільки там почував себе вільно, тільки там дихалося йому гарно й спокійно. Удень він приходив у город і спав на торгу коло капища, а ночами блукав по лісах, і ніякий звір не зачіпав його, так неначе був то не чоловік, а теж собі дик, звався Родолюб, а роду свого не мав і не пам'ятав, однак вважав себе якось і чимось зобов'язаним Радогостю, бо, постерігши, що до -города підступає чужа дружина, прибіг удосвіта і сполохав усіх.

.Вискакуючи з хижі, Сивоок ухопив… свого дубця просто для того, щоб мати в руках щось звичне, не вважз-з то зброєю, а просто неодмінною належністю самого себе, та коли побачив, що всяк, хто може, несе зброю, вже завчасу наставляючи її на невидимого супротивника, замахав і собі палицею так, ніби мала то бути найгрізніша зброя, хотів показати, що й він муж, що не чужий тут, що й на нього можуть тепер.покладатися, бо позаду в нього лишається нинішня ніч, ніч переступу, радості й горя.

Він біг важко й задихано. Мовби не був тим, що вчора. Людина має легкість і жвавість лише до якоїсь межі. Потім вона приростає до землі, стає дивно неповороткою у рухах і вчинках. Може, це й є межа між хлоп'яцтвом і чоловічістю?

Хлопцем він би міг просто збігати, поглянути, що там діється, міг повернутися звідти, міг би й просто собі спати. Але був чоловіком, небезпека ставала невідворотною не тільки для когось, а й для нього.

Разом з усіма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця і зброї засліпив його на мить, сонце ще тільки пробивалося крізь ліси й туман, та вже несло в собі свою несамовитість, і того було досить, щоб поназбирувалося його яріння на кінчиках ворожих списів, і ті списи подовжилися в безконечність і вражали кожного ще здаля у нанвразливіше - в очі. Хто мав щит, затулявся од того клятого блиску щитом, а хто й просто долонею, і так стояли - з одного боку кінна дружина з червоними щитами, підпирана темними валами піших воїв, а з другого - задиханий, розклекотаний, спантеличений натовп радогощан, який щохвилини більшав, густішав і від того ставав ще розбурханішим і звированішим.

У вузькому просторі між брамою й мостом ставало тісніше й тісніше, тіснява ще побільшувалася, здавалося, від гамору, який линув згори, де на валу й заборолі купчилося жіноцтво Радогостя, що мало тим самим підохотити своїх мужів, бо, як тільки з'явилася видима небезпека, відразу набув чинності прадавній звичай, за яким чоловіки мали воювати, а жінки тільки надихати їх на перемогу; щоправда, в Радогості це правило послідовно не витримувалося, немало жіноцтва штовхалося поміж чоловіцтвом тут, унизу, зате на валу й заборолі не було жодного чоловіка, і найстаріші, і наймолодші кинулися сюди, до брами, всі несли зброю, хто яку мав, найхоробріші вибігли аж на, міст, на мосту теж було повно, може, то були й не найхоробріші, а просто випхнуті наперед, бо однаково хтось завжди має бути попереду, а коли вже ти опиняєшся на виду і в своїх, і у ворога, то мусиш виказати все, на що здатен, - так і почали передні радогощани свої зухвалі перегукування з дружиною.

Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче перед дружиною, і від дружини відокремилося кілька верхівців, доскакали на відстань польоту стріли.

- Хто такі? - закричали до них радогощанн.

- Великий князь Володимир.

- Що за князь?

- А з Києва.

- То й сидіть у Києві.

- Всі землі - київські.

- Та не наша.

- Принесли вам хрест.

- Несіть назад.

- Князь шле вам милосердя.

- Обійдемося!

Нечутно вилетіла з натовпу стріла, вбилася в землю перед одним з верхівців. Просто щоб полякати. Верхівець здибив коня, круто завернув його, інші теж стали завертати коней, поскакали до дружини, їм услід сипнули стріли. Щоб долякати до решти. Але нічого не вийшло. Від дружини відкотилася добра її частка, кількасот верхівців, наставляючи списи, помчали до мосту, всі, хто був перед мостом, мерщій кинулися втікати, Сивоок теж з усіма, і з цього часу весь перебіг подій для нього переплутався не до простеження, лише згодом зміг збагнути, що сталося, але то вже було запізно, та хоч би й сталося те раніше, нічим би не зумів зарадити.

Отож вони летіли, щоб прилучитися до своїх, ігерш між їх допадуть князеві дружинники, а на мості теж не стояли так собі: мало не з-під ніг у Сивоока і його товаришів виметнулися колоди, що правили за мостовий настил, колоди, виходить, лежали нічим не закріплювані, трималися просто завдяки своїй власній вазі, а тепер їх легко й швидко спихано вниз, у глибокий рів, і передня частина мосту враз вишкірилася самими подовжніми лежаями, вершники, які вже доскочили до реву, туго напнули повіддя, коні затанцювали перед провалом, дружинники заклякли, а з цього боку з не поруйнованої ще частини мосту, летіли до них насмішкуваті вигуки, кпини, вихваляння:

- Що ж бо не стрибаєте?

- Випустіть свого князя напереді

- Щитами затуліть діркуі

- Вони ж у вас червоні!

- А ми маємо щити зі скор!

- Маємо, а вам - дзуськи!

Вищало згори жіноцтво, глухо гуділи й напирали задні, яким хотілося побачити дружинників та, може, й докинути їм якесь там слівце, так довго ношене й надумане, бо в щоденних турботах слів вимагалося мало, якось обходилися двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тоді кожен висипав усе, що мав, надто ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й пхалися наперед ті, хто ще перед тим огинався, задкував, не поспішав з козами на торг, і через те тіснява ще побільшала, хтось уже волав на поміч, когось душили, когось, може, й топтали, а тут ще вал вибухнув жіночими зойками, переляканим лементом, той лемент впав з валу вниз, і вже коло брами зродилися крики муки, ганьби і болю; там щось діялося і таке страшне й несподіване, що всі, хто був на мосту й перед мостом, мовби хитнулися в той бік і, полишаючи напіврозметаний міст, наставляючи спини торжествуючим дрижинникам, ринули до брами й за браму, і Сивоок пробився туди знову ж таки серед перших, але ліпше було йому й не пробиватися, бо там кипів справжній бій, там теж, мов зроджені нечистою силою, вигарцьовували верхівці з такими самими червоними щитами, як і в тих, що стояли перед розметаним мостом, а коло верхівців рубалися мечами й кололися довгими списами піші воїни, теж прикривані міцними щитами, воїни, вмілі, безжальні, жорстокі.

Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний ведмідь, що колись так налякав Сивоока, падали вбиті й поранені радогощани, може, й Сивоок упав би вбитий або поранений, якби він і далі ліз наперед, у саме вировиння, але йому перед очі став велетенський верхівець: ні кінь, ні одяг верхівців не були знані Сивооку, зате надто добре відома йому була постать того чоловіка, а коли ще забачив товстенну пику, коли блиснув широченний меч у руці нападника, хоч мечем тим він нікого й не рубав, бо стояв собі збоку на згірку і тільки помахував зброєю, мовби відганяв від коня ґедзів чи мух, то вже тоді хлопець відразу впізнав бабонюха Какору і навіть не здивувався, що той тут, так ніби купець і не виїздив з Радогостя, спав собі десь, напившись міцного меду, а це почув гамір та й прискочив, щоб не взівати здобичі, бо купець повинен мати зиск з усього, на те він і купець. І як тільки він упізнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на згірок, ще здаля виважуючи свого дубця і приміряючись до передніх ніг коня, бо навіть тепер, коли навколо рубалися й кололися люди, коли лилася кров, коли падали вбиті ні за що й ні про що люди, Сивоок ще якось не міг зважитися бити людину, яка його не б'є, навіть таку людину, як Какора, він вицілював тільки коня, хотів звалити його, поставити навколішки, а потім вибити з Какориних рук меч і бодай тим відомстити за Лучукову смерть. А може, й ще за щось? За ту появу Какорину в Радогості, за оцей несподіваний удар в спину захисникам города? За те, що привів сюди князя? Якщо хтось винен був у тому, що діялося цього ранку, то ось він перед Сивооком. І якщо вже Сивоок хотів мститися, то мав він мститися безжально. Але ще жило в його душі надто багато дитинності, не вмів з холодним розумом наносити удар, а ще гірше: не зміг відразу розплутати весь той клубок подій, що намножувалися сьогодні з досвітку, почавшись ще з тої хвилі, коли Какора з своїм обозом уперше вирушив на пошуки Радогостя, щоб піднести його як дарунок князеві за якісь там вигоди й зиски. Аби міг, аби знав, то бив би Какору ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забіг наперед коня, вицілюючи тварину по передніх ногах. Какора вчасно його запримітив, здибив над хлопцем коня, зім'яв Сивоока, загримів:

- Гоп! Гоп! Держіть мого роба!

Сивоок вивернувся з-під важучого коня, щоб не бути роздавленим, побіг униз, а за ним хекав роз'юшеним звіром жеребець, ревів Какора, хтось намагався перепинити дорогу хлопцеві, і тут уже він, не дивлячись, махнув мацапигою, і той хтось, не ойкнувши, гепнувся на землю, потім хлопця хапали з двох боків, і він бив мацагирею правобіч і лівобіч, потім врізався в саму гущу бійки і стояв на смерть разом з радогощанами, поки його не оглушили чимось і він довго лежав серед мертвих, і по ньому топталися люди й коні, і він упав у несвідомість, коли видобувся з забуття, то повз нього проскакували чужі верхівці, а десь на згір'ях і в долах Радогостя лунали крики й зойки, там бігали розпатлані жінки, за ними ганялися чужі вої, і над усім цим стелився дим, диму більшало й більшало, власне, від диму, мабуть, Сивоок і повернувся до свідомості. Задихаючись і кашляючи, він підвів голову і побачив високий стовп тлустого полум'я над Радогостем, над найвищим пагорбом, де мало стояти капище, здоблене знадвору й зсередини небаченими візерунками. різьбленням і барвами.

Тоді він схопився і побіг туди, і ніхто йому не заважав, ніхто не ловив його, бо він був, мабуть, єдиний, хто біг у пожежу, всі інші втікали звідти, пожежа гналася за людьми, зажерливо накидалася на все, що траплялося на путі: будівлі, дерева, збіжжя, ревла худоба, ґвалтували собаки, іржали коні, а над усім - сухий потріск вогню, бурхання полум'я, чорне диийвище.

Потім все ж на нього накинулися якісь люди, він боронився, бив, може, й відібрав навіть комусь життя, але сам зостався цілий, тільки потовчений і сповитий міцним ремінням так, що насилу міг рухатися. Його приведено, як і багатьох інших, в затишний видолинок, куди не досягав пал пожежі, але звідки її теж було гаразд видно, там знов стояла дружина з червоними щитами, мовби перенесена неземною силою з-під пущі просто сюди, в саму середину Радогостя, попереду дружини стояв білий кінь у дорогім уборі, але не коня перш за все угледів Сиво-ок, не коштовне нагруддя на ньому й не шиту золотом і камінням попону, а старого чоловіка, що сидів наперед коня на ремінному розставному стільчикові. І знов не дорогі шати запримітив він на чоловікові, не скарлатини заморський плащ поверх золотої луски броні, запнутий круглою коштовною пряжкою, не шиті перлами чоботи з зеленого багдадського сап'яну, не меч у піхвах, здоблених золотою чеканкою, рубінами, яшмою і смарагдами - все це він зауважив згодом, коли не мав що робити, а тільки стояв і слухав, як перемовлялися про його долю, говорили про нього, як про шматок дерева, як про річ, яку можна просто викинути або віддати комусь. А тоді, коли його пхнули наперед того сидячого старого, він побачив перш за все його очі. Він наштовхнувся на тверді очі, байдужі, як виступаючий з води камінь, ті очі дивилися на нього і не на нього, вони дивилися мовби крізь нього, але й не крізь нього, вони все бачили і водночас - нічого, для них не існувало нічого на світі, крім них самих, вони жили власним світом, власними клопотами, втомою, знанням, заспокоєністю. Ті очі так вразили хлопця, що він навіть не подивувався з'явленню Какори, вже не на коні, а пішого, хоч однаково настирливого й нахабного. Какора міцно тримався за ремені, що сповивали Сивоока, здавалося, що йому залежало передовсім на тому реміняччі, а не на хлопцеві, поки хлопець завмерло розглядав холодні очі старого, Какора схилив свою головешку в поклоні, забурмотів:

- Великий князю, то є київський отрок, що слугував мені, а нині…

Очі так само жили своїм окремим світом, і голос, що пролунав у відповідь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений приглухлий голос старого чоловіка, в голосі чулася міць, вгадувалася давнолітня звичка до повелінь, а ще пробивалося крізь той голос жирне їдво і питво досхочу, але Сивоок, як і перед тим, не вслухався в слова, він чув усе, та не заглиблювався в зміст, він бачив тепер виразно і старого чоловіка, якого Какора назвав великим князем і який, отже, був князем Володимиром. Напевне, бачив Сивоок і його коня, і багатий убор, і багаті шати, але найбільше цікавили його оті тверді очі, майже нелюдські.

- А раз київський, то хрещений, - бурмотів Какора.

- Гаразд, - мовив князь.

- А як маю свою здобич у городі, то хай цей отрок…

- Про що мовиш?

- Хай буде моїм челядином. Робом.

- Не твій отрок, а київський я…

- Зоставався тут…

- Однаково - київський…

- Але ж, князю, - в Какори голос став майже плачливий.

- А що київське - то князівське.

- Маю здобич свою за повелінням…

- Маєш - то й май собі. Отрок - княжий чоловік. Розв'язати.

- Втече! - закричав Какора.

- Правда? - спитав князь, не дивлячись на Сивоока.

- Втечу, - чесно пообіцяв Сивоок.

- Тоді розв'язуйте його! - звелів князь і відвернувся, так ніби втомився від розглядин такого незвичайного отрока, насправді ж, певно, й не бачив його, бо хіба ж можна будь-що побачити такими твердо-холодними очима?

Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, він би боронився, кусався б, рвався щосили, але нічого того не сталося, просто старий чоловік з холодними очима звелів розв'язати, чиїсь руки вміло розплутали на ньому реміння. Какора, щоправда, штурхнув під бік, але відразу й відскочив, остерігаючись скорої здачі. Сивоок поворушив затеклими руками, ступив туди й сюди - був вільний, образливо вільний, втікати не хотілося, бо не мав куди та й не було причини для втечі.

Тепер його ніхто не чіпав, бо якось усі довідалися, що він був перед князевими очима і князь повелів залічити його до своїх воїв. Сивоок міг штовхатися серед усіх, міг кудись бігти, як усі, міг щось там тягти, з кимось їсти, пити. Але він мав свій клопіт, кинувся до будинку Звенислави - там усе палало, став шукати Ягоду, побіг до того місця, де стояла його хижа, - і скрізь вогонь, вогонь, вогонь.

Пошарпаний, потовчений, закіптюжений, Сивоок тицявся то в одну пожежу, то в другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорів би, зрозпаченим тим, що не знаходить ні Ягоди, ні Звенислави, не міг до пуття збагнути всього, що чув, а чув безліч страшних розповідей, уриваних звідомлень, билиць і небилиць; і так кінчився день і проминула ніч, а в Радогості ще палало, й дим розповзався на довколишні пущі, і вже повзли нові чутки про те, як учора згоріла в капищі Звенислава і, може, ще дехто, і як воЇ й дружина погнали увечері всіх радогощан до Яворового озера, щоб вони прийняли там хрест, і як привезені князем з собою київські 6 грецькі священики зайшли під явори і наготували хрести й сосуди з свяченою водою і кропила, а люди не хотіли йти в воду, і був лемент, і крик, і розпач, а потім з Яворового озера здійнялися руки могутні й шорсткі, як засохле явориння, що сотні літ стояло в водах, і вхопили священиків, а за ними 6 декотрих дружинників і так з усім, що ті мали з собою: з хрестами, кропильницями, зброєю, - втягли їх у озеро, і вода навіки зімкнулися над ними, і жах запанував там, усі кинулися врозтіч, аж поки довідався про все князь і повелів поставити нових священиків і сам приїхав на берег озера, щоб простежити за хрещенням непокірних радогощан, а як треба буде то й стати на прю з їхніми старими богами. Однак боги, видно, вдовольнилися першою пожертвою, яку собі обрали, і вже нічого більше не відбулося страшного, і вранці князь повелів гасити пожежі і ставити на місці Звеии-славиногокапища дерев'яну церкву.

Не шкодовано ні сили, ні часу, аби тільки церква була, як стала, а стала вона стрілчасто на пагорбі, гостра і гола, як і хрест, що над нею.

І знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього найдорожче.