ДНК

Ірена Карпа Історія третя. 1960. 1945—2010

Мене звати Гафія. Мені 15. Чи краще «Je m’appelle Gaphie, j’ai 15 ans»? Я ніколи не знаю, як краще. Дідо казав, що як тільки я навчуся швидко вирішувати, отоді й почнеться життя. Дідо курив люльку, що неймовірно смерділа, а деколи пахла травами й далеким світом. Дідо знав про світ все, хоч і ніде не їхав.

А я не знала нічого. Навіть про Україну. Бо ніхто в наш час не міг точно сказати, де та Україна взагалі. Де вона починається, де закінчується. Хто за останні роки був емігрував, хто сам лишився, кого повернуто назад. Один мій двоюрідний брат був в «СС-Галичина», тож мусів тікати, чудом рятуватися, через Англію дістався до самої Америки. Іншого брата забрали в кінці війни на фронт, він втратив ногу, а кілька років по тому стало закрито все — він не міг спілкуватися з братом навіть листами. Між усіма нами зробилося по прірві. І в таких прірвах була вся Україна. Не знаю чого, але в ті прірви хочеться кричати. Тільки від крику вони робляться ще більшими, здається. То ліпше вже, може, співати. На Західній Україні, де до кінця 50-х — власне, геть донедавна — діяла УПА, вистачало тих повстанських пісень.

— Гей-гу, гей-га, чорти ми лісові! — співали навіть малі діти, граючись під хатами, і мами на них сварилися:

— Точно, шо чорти! Мовчіть там! Придумали собі.

Так, наче не від них самих діти ті пісні повивчали. Криївки, потаємні передавання їжі до лісу, мовчання, витримка перед лицем емґебістів — таких самих, до речі, українців. Тета Василина, чий чоловік був у лісі і котра казала тим, хто по нього прийшов, що поняття не має, де він, що, може, уже й убито його десь. Один із тих, що був у формі, малий такий, розказували, кучерявий, з масними губами й добрими очима, вихопив був у Василини її немовля — хлопчика чотирьох місяців, узяв за ноги й почав бити головою об дерево. «Не знаєш, — примовляв, — суко, де твій чоловік, то, може, тепер згадаєш». Василина вмліла тоді, але не збожеволіла. Живе, кажуть, далі.

А мені навіть жити з таким знаттям важко. Я би його в прірву. Разом з усіма сльозами, стиснутим горлом, безконечним горем. У прірву. Я би так хотіла бути з якихось інших країв. Із тих, де ніколи не було війни, приниження, люті. Я би жила в красивому палаці й годувала птахів. Але такої країни не буває. І те, що я зараз так далеко, у Франції, це вже для мене ласка Божа. Хоч і годую я не птахів, а людей. Нічого. Деякі з них таки подібні до птахів.

Я вже давно печу тут тістечка. У нас у селі, звідки я родом, усі вміли добре пекти. Ну, майже всі. Але то справді треба добре пекти, аби в тебе хотіли купляти ті тістечка й у Париж на балюнки, а не лиш на весілля в Яремчу. Ну та я й печу. Навіщо добрим генам пропадати, нє? Печу. І придумую собі такого всякого. Додаю не так квасне до солодкого, як усілякі дивні форми — як стріху, як пляшку, як колесо. Один пан був сказав, навіть не спробувавши, що бере відразу всі мої профітролі з секретом. Той пан із Сен-Жермену, номер тридцять шість. Той, що інженер. І що з такими тістечками мені тре податися або в конструктори суконь, або будинків. «Можеш, — сказав, — стати архітектором. Бо як то може бути, шо на такій тонкій ніжці в тебе то всьо трималося — уся та важезна квітка з мигдалю й крему?» Пан інженер ще не бачив, що то в мене просто бізе, як вони його тут називають. Але думка мені запопалася… Шити — то таке… плаття, капелюшки. То ніби кожна мала б мріяти. А от конструювати цілі будинки! Такого мені в голову ще не приходило.

У когось вдома заграло, певно, радіо. Якийсь романс. Я ще не зовсім добре знаюся на французькій музиці, але дуже люблю Біллі Голідей. Один мій вуйко теж був утік до Америки, до Чикаго, ще до війни. Він був дуже музикальним, грав на багатьох музичних інструментах. На бандурі особливо. Пощастило йому тоді в кінці тридцятих зійтися з капелою бандуристів із Детройта. Я любила уявляти, що та капела бандуристів грає разом з Біллі Голідей. Але нікому про це не казала. З мене й так часто сміються. Хоча чим зла бандура до джазу?

Десь там у Читинській області, так далеко в Сибіру, що я не можу уявити собі, народилася моя двоюрідна сестра Юстина. Чи побачу я її колись? Не знаю. Далекі листи, що із запізненням, обривками, усно доходять нам деколи — це наче ниточки роду. Мені вони дуже важливі. Бо в мене нема ні брата, ні сестри. Узагалі нікого, вважай, нема. Лише цьоця Оля й сусіди. І друг Остапко, ще з дитинства. Хоч ми весь час з ним і билися. «Хто чубиться, той любиться!» — сміялися з нас. Але то неправда. Ми не любилися, нітрішечки. А надто коли підросли.

Остапко був від мене на чотири роки старший. Високий, міцний, кароокий і кучерявий — він любив дівчат, а дівчата любили його. Ще він, певно що, любив свою роботу: був шевцем, як і його батько, і дідо. Правда, тут він головно не шив нове взуття, а лагодив старе, зношене. Штрикав шилом, щось намугикував, жував тютюн, спльовував на землю, витирався сірим важким фартухом. В Остапа був дивний талант — не відводячи очей від капця, бачити все, що відбувається довкола в щонайменших деталях. Мені ніколи ще не вдалося спокійно попри нього прослизнути.

— Йой, шось то ти пішла не в тойво бік…

— У який такий не в тойво бік? — я аж зупинилася.

Кров трохи прилила мені до лиця. Бо звідки він міг взнати, куди я зібралася? Остапко не спішив відповідати. Але загигикав так противно, що натяк я зрозуміла. Останнім часом цей хлопець почав мене дратувати.

— Ну не в той… Не в атрактивний. Хоч ти й родом з Микуличина. «Курва микуличє-е-еньська»! — зі смаком розтягнув Остапко і повагом додав: — Та бо за Франца-Йосипа найпопулярніші курви в борделях Відня були з Микуличина.

Я терпіла-терпіла, стискала зуби, рахувала до двадцяти по-французьки, збирала докупи всю свою старанно збирану елегантську інтелігентність, а тоді таки не витримала:

— Ну то фівкни собі в хуя!

— Шо? Ти чого? — Остап аж припинив зашивати черевика, від якого під час свого патякання й розважання «за життя» до того й не думав відриватися.

— Як я тебе, Остапе, фист нервую, то йди дивитися на псів. Або на риб. Або на панянок на Сен-Жермені, якшо знаєш, як туди дійти й де то взагалі таке.

Я встала собі пішла, лишивши Остапа чесати голову на порозі його майстерні. Не така я йому, бач. А мені не до сраки, яка я йому? І тут же мені стало трохи соромно за всі мої думки й слова — випрямила спину і з приємністю помацала монетки в кишені: я самостійна панянка, іду витратити свої зароблені гроші на себе. Я нічим не гірша за інших. А свої судження про атрактивний бік такі, як Остапко, можуть лишити для своїх дівок. Теж, між іншим, не першої проби.

«Та то така страшна баба була, шо її би й пес в ногу не грав!» — любив казати мій дідо Василь. Він би так тут про багатьох казав — бо худі, бо в штанах, бо «не фист цицькаті». Правда, деколи «страшна баба» ставала «дурною бабою», що, зрештою, не міняло суті питання.

А мені подобаються парижанки. Як от оця мадам — їй десь поміж сорок і п’ятдесят, елегантсько, по-чоловічому скроєний сірий костюм, камізелька й брюки, капці без підборів, така вся суха, жилава й дуже жива. Дивиться щось у своїй фотокамері, крутить її і трохи нервується, бачу. Можливо, її роздратувало те, що в кав’ярні надто голосно ввімкнули новомодну музику «Les Chaussettes Noires» — цей рок багато кого дратує, особливо зі старшого покоління. А може, те, що десерт, який їй щойно приніс традиційно по-паризькому нахабний офіціант, не викликав особливого захвату. Якесь провалене крем-брюле, чи що. Перепалене. Ці популярні кав’ярні з Сен-Жермену ніц совісті не мають — заробили собі славу й вирішили особливо не перейматися тим, що подають своїм славетним відвідувачам.

— От колись, у золотий час Монпарнасу, такого би не допустили! — кажу я чи то тістечку, чи уявному співрозмовнику, свято впевнена, що ніхто не розуміє тут моєї мови. — Та і в Микуличині за таке би баняк на голову вивернули.

Жінка з камерою раптом порскає сміхом.

— Перепрошую? — чистою українською каже вона, і я вже не зовсім певна, чи варто мені сідати за мій омріяний столик.

— Та прошу-прошу! — вона навіть підсуває стільця. — Ви мене дуже розвеселили, дякую. Настрій піднявся. А те, що цей десерт потворний, то я й сама бачу. Ну нічого, поряд є непогана цукерня. У Бріжит.

— У Бріжит? — не повірила своїм вухам я.

Бріжит була тією незграбою, що вкрала подобу наших із цьоці Ольою фірмових заварних. Але то лише подобу! Смак був геть не той. Але продавала все, паскуда, значно ліпше за нас, бо мала власну цукерню.

— Ви в порядку? — пані наче читала в мене з обличчя.

— Так, я… — раптом мені прийшло в голову шалене: — А що, як я пригощу вас справді добрим тістечком?

Так і почалося моє знайомство з Софією Яблонською-Уден. Мандрівницею, акторкою, режисеркою. А коли пані Софія сказала, що вона тепер ще й будує і продає будинки, мене наче водою облили: ось воно! То певний знак.

Того дня вона з таким щирим захватом їла моє тістечко, що мені хотілося давати їх їй іще і ще. Тому що вона їла й говорила так, як я ще ніколи не бачила й не чула, аби люди їли й говорили. Я вже всюди запізнилася, я не знала, котра година, але я сиділа й слухала її, якимось дивним чином наче приклеєна до стільця, і навіть невсипуче око кельнера не могло мене від того стільця віддерти. А кава давно закінчилася.

— Ну, а ще я маю двох синів. Жака і Мішеля. — Софія дістала гаманець і махнула рукою кельнеру. — Може, я купуватиму в тебе тістечка щоразу, коли приїздитиму в Париж?

— Це чудово, — посміхнулася я. — Домовилися.

— А що роблять твої батьки? Це ж ваша сімейна справа?

— Батьки померли. Тато давніше, мама півтора року тому. Недолікований туберкульоз.

Моєму батькові було 52, коли я народилася. Між нами було півстоліття. А мама завжди була дуже молода — скільки би їй років не було. Принаймні для мене. Мама була другою його жінкою, а що сталося з першою, я так до кінця й не знаю — утекла вона, загинула, була арештована чи десь із кимось лишилася доживати тихі дні. Тато не говорив про неї, а всі, хто хоч щось про неї знали, весь час самі собі протирічили.

З того часу не минало й дня, щоби я не згадала про Софію подумки чи на словах. Але на словах дуже обережно — не хотіла лякати й без того надто насторожену цьоцю Олю. Старше покоління так звикло до всього ставитися з підозрою, що навіть тепер, у Парижі, коли цьоця Оля вибиралася, скажімо, до Сарселю на допомогу нашим безпорадним ученим з Наукового товариства Шевченка садити картоплю, однаково мусила озиратися, чи немає за нею сліду. Ті наші вчені — Українська академія наук, що працювала у Франції з 1951 року, — то теж була ціла історія. Таким людям, як вони, що писали про наш народ усіма мовами, вели лік, вели листування, по крупинці зберігали нашу пам’ять, слід би жити в розкошах. Ну, хоча би так, як живе місцева професура — з прислугою, з поданим вчасно обідом. А вони навіть з усіма заокеанськими допомогами мають менше за найгіршого французького робітника… Того й мусять копати собі город. І сапати, і садити, і збирати. Наші жінки — теж не дуже прості, бо й цьоця Оля була вчителькою — не могли лишити їх у біді. Помагали, хто як міг. Бо то було важливо. Бо в кожного в родині був хтось, кого заслали в Сибір лишень за те, приміром, що знайшли на стрісі підшивку вісника «Просвіти».

Це все було дуже важливо. Дуже серйозно, дуже на часі. Тому перш ніж говорити зі своїми про щось суєтне, штибу моди чи кінематографу — хоча й воно було, було на часі! — я мусіла тричі подумати. А з Софією я могла говорити про все. Того так і чекала на кожен її приїзд до Парижа. І потайки молилася, аби її будинки не продавалися занадто швидко — аби той процес «підпису компромісу» ще трошки потривав і щоб їй конче треба було приїздити до Парижа. І хотіти моїх тістечок, і, може, трошки — мого товариства.

Поряд із Софією я й сама ставала якоюсь іншою, упевненішою в собі Ґафі. Парижанкою українського походження. Деколи бувало так, що ми просто йшли собі по вулиці. Найбільше мені подобалося коло Одеону. Надто тим, що всюди висіли афіші фільму «Dolce Vita» Фелліні. Софія обіцяла, що ми сходимо разом, щойно відбудеться прем’єра з її безконечними чергами. Того я деколи навмисно робила гак дорогою зі своїми тістечками і вдивлялася в афішу, намагаючись наперед запам’ятати з героїні все — відверту сукню з розрізом, хвилясте біляве волосся, туфлі на високих підборах.

Хоча насправді мені ще більше подобалося, як пострижена Софія. Вона колись уже була акторкою, а тепер точно могла би бути манекенницею, скажімо, для «Chanel». Це коротке темне каре, фактурне обличчя, худеньке, андрогінне тіло. Таких жінок вік лише витоншує, кристалізує їхню вроду. Бо крізь неї просвічує не лише природа, а досвід і характер. Чи не сама мадам Коко казала, що з віком кожен має те лице, на яке заслуговує?

Раптом я розумію, що вже зо десять хвилин стою перед вітриною й роздивляюся костюм на безголовому манекені. Мені завжди було цікаво, як змінювалася жіноча мода. Деколи я дивилася на вбраних у шовк, джерсі й кримплен парижанок і намагалася уявити собі, як зараз одягнені жінки на вулиці десь у Луцьку, в Полтаві, у Коломиї. Як їм зараз живеться в тій совітській Україні і чи можна там жінці бути повноцінною жінкою. Торік, казала Софія, Крістіан Діор мав показ у столиці Совітів, у Москві. Микита Хрущов, що кілька років тому віддав Україні Крим — не подачкою, а з чисто економічних міркувань, як пояснював на сусідських зборах вуйко Дмитро, чоловік цьоці Олі, — тепер подарував Москві трохи моди.

Хоча мені Діор не надто близький. Мені ближчий оцей от чоловічий силует і спідниці, і жакету — простий. Повне протиріччя Діору з його м’якими складками й силуетами напівпринцес. Зрештою, усе це чарівне, багате й надмір жіноче у свій час було дуже гучним викликом післявоєнній бідності. А в декого бідність не проходить ніколи. Чи наявна, безгрошова, чи уявна, коли тобі вже просто страшно, що тебе вважатимуть злидарем. І ти тягнеш на себе все, що комусь може видатися ознакою достатку: блискуче, пишне, кольорове. Так люди, що потерпали колись від голоду, не можуть наїстися. Я розумію їх. Їм не до пошуку вишуканої простоти, яка з такою легкістю дається людям штибу Софії. Носити власну природу з неперевершеною елегантністю — справа обраних. Чи везучих.

Те саме й у Коко Шанель, до речі. Вона наче не переймається тим, аби робити з жінки жінку, бо жінка й так нею є. Навіть у джинсах, навіть із коротким волоссям. І з сигаретою чи з люлькою — тут за таке по писку не б’ють.

Розглядаючи чорно-білий костюм у крамниці «Chanel», я бачу у вітрині своє відображення. Якесь трохи зіщулене, але десь усередині твердо впевнене: одного дня я спокійно заходитиму в такі крамниці, як оця, просто щоб неспішно купити собі нове вбрання в суботу, і то буде не лише перед святами на Паску чи Різдво, а просто в будь-яку суботу. І продавчині, ці пахучі білявки — із зачесаним, усі як одна, на манір Беттіни волоссям — уже не будуть казати мені з явним натяком на вихід: «Je peux vous aider, mademoiselle?», а пропонуватимуть мені каву, новий «Vogue» й приватні знижки на нову колекцію. Бо я буду відомою на весь Париж кондитеркою, до котрої будуть черги, як у «Ladurée»… Ні, я ліпше стану архітектором. Зберу ще трохи грошей і піду вчитися. І колись — тобто зовсім скоро, коли Україна стане вільною, — я повернуся туди й будуватиму людям красиві й просторі будинки замість отих от тісних кубиків із високими стелями. Хтось мені казав, що в народі їх називають хрущовками. І що подекуди підривали пишні дореволюційні доми, аби заставити все таким ущільненим одороблом, у яке побільше влізе нужденного пролетаріату. А пам’ять у людей така коротка, що вже й самі повірили, буцімто то не Совіти, а німці у війну попідривали все… Ніщо, ніщо не мало права залишитися в Україні красивим.

«За іронією долі, — сказала якось Софія, коли ми розглядали листівки з далекими житомирськими мікрорайонами, гордістю радянської влади, — оці ось коробки полізли на світ із легкої руки французького архітектора Ле Корбюзьє. Той самий, що не так давно побудував музей Західного мистецтва в Токіо чи Центр мистецтв у Кембриджі. Уся ця його вишукана аскетичність, поліхромія, відтак гра з пластичними формами — і в результаті таке от. Задумував все “для людей”, як завжди буває. Але тому, хто живе у віллі, не завжди очевидно, що їхній гуманізм штибу багатоквартирного комунального житла, як проект у Марселі, може комусь вийти боком. Що ж, думаю, такі райони себе ще покажуть у майбутньому. Не може, ну не може людський дух нормально розвиватися в комірці стільнику…»

Софії потрібен був простір. Бодай навколо того, де була вона — може, тому вона перебралася з Парижа на той свій дивний острів у гирлі Луари. А я от любила Париж. І в Парижі мене завжди найдужче вражали будинки. Османівські будинки-кораблі біля Монпарнасу чи маленькі, затишні старенькі хатки доосманівського Парижа, з перекошеними підлогами й запахом плісняви на сходах — такі, як на Монмартрі. Чи такі, як у Станіславові, як розповідав Остапко. Скільки б він не жив у світах, а для нього, хлопця зі Снятина, Станіславів завжди буде найбільшою столицею світу.

Софія казала, що по-доброму заздрить людям, що вміють прив’язуватися до малого. Їй цього вміння ніколи не вистачало. А коли я якось сказала, що мале має точно ховати в собі велике, вона трошки помовчала, а відтак засміялася, гаряче обійняла мене й нічого не сказала. Такого з нею ні раніше, ні пізніше не повторювалося. Мене ці обійми наче обпекли, але цей опік хотілося нести на собі якомога довше.

…Я пам’ятала слова мого діда щодо початку справжнього життя. Для мене справжнє життя почалося з мого знайомства з Софією. Та й Софію я знала тут і тепер, справжню. А діда — лише з розповідей. Він помер задовго до того, як народилася я. Що, зрештою, не заважало нам говорити. І сьогодні, після кількох місяців цього вряди-годи спілкування з жінкою, котра була в далеких землях (у моїх далеких землях!) і робила те, що не дозволяли собі й декотрі чоловіки, я твердо знала, що для мене краще. Себто, дідовими словами, навчилася швидко вирішувати.

Спершу мені здавалося, що я хотіла бути схожою на всіх, про кого говорила Софія. На Архипенка, на Грищенка, на Делоне, на Екстер. На всіх тих українців, про яких знають у світі й не знають в Україні. (Одного разу в кав’ярні Софія навіть упізнала Хану Орлову, геть стареньку тепер, однак доволі живу на свої сімдесят, геніальну скульпторку родом із Харківщини. Вона знала Монпарнас у час його розквіту — Монпарнас знав її, визнаючи однією з найяскравіших мистецьких фігур. Свої ж фігури Хана завжди брала з життя й життю за це щиро відплачувала. То вона якраз, сидячи колись на терасі з коліжанкою Жанною, і познайомила їх із Модільяні. Дивно дивитися на цю бабцю в кумедному капелюшку, що замовляє собі пастіс, і думати, що її роботи виставляли поряд із роботами Матіса. Я наче й сама в такі миті стаю частинкою історії, у якій Софія — закладка між сторінками.)

— Та де то українці, як то самі жиди?! — сміявся з мене Остапко, коли я пробувала поділитися з ним моїми відкриттями, аж пашіючи від гордості. — Соня, Хана… — ну ти й придумала.

Я зціплювала зуби. Остапко, знаючи, напевно ж, про те, що моя бабця була єврейкою, казав так навмисно.

Мама моя народилася в 1915 році в родині українця десь із-попід Харкова і єврейки зі Львова. Його звали Марком, її Анною. Батька свого, мого діда, вояка УСС, мати так ніколи й не бачила. Казала лиш, що він поліг у бою десь під Стриєм, коли баба Анна була мамою вагітна. Я, правда, небагато знаю про їхню родину, мама дуже неохоче про неї розказувала. Певно, чи недовге було то родинне життя, чи нещасливе вже й до дідової смерті. Але єврейська бабуся мала бути дуже гарною. І мудрою — була одна зі старших у великій учительській родині. Мені часто казали, що то я від неї успадкувала повні губи, кучеряве волосся й такі великі очі. Усе, крім надмір кучерявого волосся, мене в собі влаштовувало. Не влаштовували тільки оці дурні кпини — від Остапа, від цьоці Олі, татової найменшої сестри. Бо варто мені було після себе не замести борошна чи не відшкребти тіста, як відразу включали своє улюблене: «Ну то таке капаристе! Точно від жидів передалося!»

Софія була не така. Вона не робила різниць. Вона була людиною світу. Вона, як і Хана Орлова, брала готовий світ за один його краєчок і тягла в інший. Каже, учила китайців ліпити вареники, хоч і сама достеменно їх ліпити не вміла. Писала до коломийської газети про далекі свої відкриття й нечувані племена. Відкривала кінотеатри в Тернополі… Та чого вона тільки не робила, кого тільки не знала. Софія не грала в Україну, вона нею й була — революційною, сильною, незрозумілою. Софія, як і всі ми, несучи в собі прірву, цю прірву щоразу перестрибувала. Вона будувала й будувала. Себе, будинки, книжки. Це був її спосіб виживати в нашій внутрішній країні прірв.

Деколи мені хотілося бути подібною до Софії. Дожити ще кілька років, стати дорослою, накопити собі на камеру й поїхати в далеку подорож. Там я буду знімати не так людей, як їжу й архітектуру. І буду запам’ятовувати музику. Мені б так страшенно хотілося побачити Сіам, Цейлон, Китай — усі ті позначки на гімназійній мапі світової географії.

А ще мені хотілося того, чого хотілося всім нормальним людям мого віку: танцювати, пити, любити, надто сильно ні про що не замислюватися. Дізнаватися щось нове ще до того, як про це довідається решта світу. Вибити з себе сліди чужих минулих життів — усі ці прірви й сльози, тяжкі спогади, перекази й почуття провини за те, що я зараз тут, і мені навіть буває добре.

Найліпше для цього підійшов би клуб «Табу» на Сен-Жермені. Туди ходили найстрашніші, найгидкіші, найодіозніші парижани. Я часто уявляла собі, як воно там. І ніколи не наважувалася піти. Бо навіть якщо я й виглядала старшою за свої роки і якщо навіть би й наскладала доста грошей зі своїх тістечок, аби не почуватися третім бідним задрипанцем з краю, проблема лишалася тією ж: не було з ким. Софія вже з того виросла. Остап іще не доріс.

— Та то хіба там музика? — скривився Остапко на моє зітхання про «Табу». — То якесь гудіння й гупання. Вуха від того пукають[24]. Люди трясуться, як у падучці, а по кутках сидять лижуться. Як пси.

Тим часом люди все більше цілувалися і в темних кінотеатрах, і на освітлених виходах із них. Дівчата хоробро вилізали на мопеди позаду своїх хлопців і, сміючись, мчали кудись назустріч ночі, музиці, безтурботності. Усьому тому, що зневажали люди штибу Остапка. І на псів вони не були схожі, скоріше, на зграю веселих і п’яних від весни птахів.

Совіти тим часом запустили в космос двох справжніх псів, і незабаром мали запустити живу людину. Людей мені було завжди трошки менше шкода, аніж псів. Я часом думала про те, що пси ж у космосі померли, і нікому до них не було діла — ні до їхньої самотності, ні до неймовірного жаху, з яким двоє дворняжок неодмінно зіштовхнулися перед тим, як збагнули, що ніхто за ними більше не прийде. І ніхто не чекає. Усе, чого від них хотіли, вони виконали.

Я б ніколи не вбивала псів. Ні корів. Ні навіть качку. Від смерті тварини рідко хто радіє, якщо він не мисливець. Зате є повно людей, смерть яких викликає полегшення, наче виконана обіцянка.

Я згадую, як плакали моя мама і цьоця Оля, коли помер Сталін. Вони обійнялися, як малі діти, вибігли на ґанок босі. Стрибали по бруківці під дощем, їм було слизько, від них сахалися перехожі. А їм хотілося поділитися цією радістю з усім світом, узяти за руки, стрибати з кожним, схлипуючи своє: «Боже! Боже! Нарешті! Дякувати Матері Божій! Померло то гівно, най би йому дісталося найгірше пекло! Нема, нема більше Сталіна!»

А через рік не стало й моєї мами.

…У Парижі тепер багато говорять про такого собі Іва Сен-Лорана, що придумав одягати жінок у чоловіків. Високі чоботи й смокінги. Я дивилася журнал у кіоску і про себе сміялася — де то ми в горах могли подумати, що, вдягнувши дідовий піджак і гумаки, аби коней вивести на полонину, можна було позувати для французького модиста? Ні, мода то не для мене. Вона мене цікавить остільки-оскільки. Я не з тих дівок, що вдавляться за пару шовкових панчіх. Я сама тими панчохами кого хочеш вдавлю. Незручні вони. Це вже точно, що в штанцях ходити краще. Я це й до зустрічі з Софією знала. Хоча їй не бракне ні елегантності, ні жіночності. Що би вона на себе не вбирала.

— Хочеш, Ґафі, посміятися? — замість «добридень» сказала Софія, відчинивши мені двері свого світло-зеленого апартаменту в готелі «Vendôme».

Я принесла свіжі тістечка й сміятися збиралася тоді, коли отримаю гроші та витрачу їх на кінематограф.

— Заходь!

Софія була вбрана в чоловічу, трохи завелику на неї сорочку.

— Чи ти знаєш, хто такий Винниченко? — спитала вона з певним нетерпінням і лукавою посмішкою.

Тут мені вже не сміятися, а плакати слід було: чи ж то я зовсім на тупу корову виглядаю?!

Ген до 1940 року тут, у Франції, був наш прем’єр в екзилі, Шульгин. Кажуть, мій тато, воювавши за УНР, часто любив з ним грати в карти — і завжди вигравав. Тато перебрався до Парижа посередині 20-х років ще, я доста пізня дитина. У покер грати він мене так ніколи й не навчив, але я добре вмію робити те, що називають poker face.

А Винниченко був головою УНР до 1919 року. Потім переїхав сюди ж, до Парижа. Навіть такі заплутані люди, як я, хоч трохи, а в цьому петрають.

— Колись ми з ним близько дружили, — Софія не дочекалася моєї відповіді. — З родиною його. Я тоді була ледь трошки старша за тебе. Дивна така була дружба. Він мені був як гуру, як батько, а я для нього як автомат із підвищення власної важливості. Якось так особливо він про мене казав позаочі: «Цікавий зразок подертої, нечесної з собою людини — це маленьке дівча».

Софія вимовила це майже по-театральному, але всміхнулася по-доброму, без жодної гіркоти. На мить мені здалося, що я й справді бачу те маленьке дівча, котрим була і певною мірою лишилася Софія.

— Навіть не знаю, чого я це тобі кажу і з якої радості через стільки років мені написав про це Турин.

Роман Турин теж був добрим другом Софії, вона раніше розповідала про цього художника родом зі Снятина. Він, як і сама Софія, знімав фільми про гори й дуже любив наївну культуру, малярство зокрема. Але якщо вона шукала умовних своїх Карпат за океанами, то Роман свій скарб знайшов у селі Криниця — чи то святий, чи то божевільний маляр-самородок Никифор захоплював його значно більше, ніж власний живопис чи художня школа для дітей, якою він керував вже за Совітів. Ті два роки, що він вчився в Парижі, були роками вірної дружби. Малювання, книги, сигарети, кіно, кава, прогулянки Монмартром і набережними Сени. Я б хотіла, аби і в мене був такий друг — подібний на мене. Але Остапко був занадто простим. Точнісінько, як ті його черевики, що він лагодив. Наймудрішим філософським висловом Остапка було його розважання про силу імперій, котре він не втомлювався повторювати знову і знову, сподіваючись спровокувати слухача на дискусію, залежно від походження того слухача.

Україну, казав Остапко, було роздерто межи двох імперій. Імперія — то страшна велика сила. Як сила тяжіння. Імперія втягує в себе, центрує людей. Того в тих, хто жив під Російською імперією, мізки налаштовуються на Москву. А в тих, які жили під Австрійською, мізки налаштовані на Захід.

Так Остапко намагався пояснити напрямки втеч українців за кордони. І я з ним не могла погодитися. Бо за такою логікою батько Софії, священик з Германова, що під Пустомитами, не мав би стати русофілом і перевезти Софію аж до Таганрога. А сама Софія не мчала б на всі напрямки — з Росії до Львова, відтак тридцять років тому, у 27-му, і до Парижа, кинувши акторську справу й вирішивши бути режисеркою — кіно, та й власного життя. Яка така імперія змусила галичанське дівча перепливати океани й досліджувати Камбоджу, Лаос, Юнань, Таїті, Малайзію, Австралію, Нову Зеландію? І чи багато знайомих Остапкові чоловіків на таке спромоглися?!

Тут уже Остапко починав злитися й казати, що я дурна баба, а бабам політика не в голові, а в голові лиш мода й дурниці. До дурниць він, вочевидь, зараховував усе, що стосувалося мистецтва, краси й поезії. Тож, коли я з вибаченням за свою гарячковість на адресу українських чоловіків принесла йому книжечку Аполінера «Алкоголі», Остапко виматюкав мене так, як матюкаються лише чоботарі. Я відчула себе справжнім, вибачте, чоловіком — поблажки через мою стать не було.

Шкода, що Остапко не дослухав, при чому тут Аполінер. Я ж кажу, нема в мене друга, аби мене розумів. А я при цьому звикла слухати й розуміти кожного! І я не казала Остапкові, що його історії дурні чи нікчемні. Мені подобалися його історії про упівців, про їхню солідарність і авантюризм. Це було цікавіше за багато книжок, бо там було мало вигадки. Хоч було багато неймовірного. Приміром, як те, що упівці могли більш-менш вільно подорожувати. Виїхати за кордон могли за потреби. Бо мали собі різні документи — і німецькі, і польські, і совітські. Так вони могли перебратися в Чехію, а звідти й далі, від Німеччини до Франції — як мали німецькі папери. З совітськими допомагав був усім один чоловік. Остапко каже, що то був його родич, але імені чогось і досі не каже. Працював той чоловік у Львові, в управлінні МВС. Був, як тут у нас кажуть, подвійним аґентом.

Дуже довго ґебісти не могли зрозуміти, хто це. Дуже злилися, що не можуть усіх переловити ось уже скільки років. Не розуміли, хто ці кілька людей з УПА, на яких все тримається. Коли раптом сталося щось, і його почали підозрювати, пильно за ним стежити. Чоловік то відразу помітив. Одного вечора він спокійно встав з-за столу в кабінеті, дістав із шафи свій плащ, узяв капелюха й парасолю. Спокійно вийшов і сів у машину, аби поїхати додому. Періщив дощ, позаду світила фарами ґебістська «Волга». Удома чоловік спокійно роздягнувся, поставив мокру парасолю у куток, по дорозі до бюро зайшов до кухні та з’їв шматок пляцка, що лишила йому з обіду сестра. Трохи посидів, погортав газету. Відтак зайшов до спальні, де в кутку стояв сірий мисливський сейф. Дістав стару, ще батькову дубельтівку, що йому, вірному синові партії й працівнику МВС, дозволяли зберігати вдома, і застрелився. Це був єдиний гарантований спосіб не виказати нікого з тих, кому він допоміг.

Щоправда, були в Остапа й кумедні історії. Як ота про вила. Сам Остап приїхав сюди два роки по тому, як приїхав його батько, теж вояк УПА. Але прощався він у тому їхньому Снятині так, наче назавжди. Зібрав цілу свою родину на вечерю, гомоніли, говорили тихо, всяке згадували, жінки плакали, чоловіки були врочисті й понурі. Десь о третій ночі Остапа тато почав збиратися в дорогу. Узяв небагато речей, коли пішов у стайню й виніс вила.

— А то тобі нашо?! — ледь не впала жінка.

— Ну та бо шо, — відповів він спокійно. — Я все одно їду, мене вже шукати не будуть. То як трапиться нагода вбити останнього москаля на дорогу, то чого би мав не скористатися? — Так і пішов із хати з вилами в місячну ніч.

Але шо то я як завжди? Почала з Аполінера, скінчила вилами. Так от, до чого ж тут Аполінер.

Кілька місяців тому чиясь служниця чи просто femme de ménage несла на смітник купу мотлоху. Якусь стару настільну лямпу, склянку, стару скатертину, якісь сирі папери, що ними, видно, уже й вогонь не розпалиш. І не продаси такого на горищевому недільному базарі. Коли раптом у неї з тої купи щось випало. А я йшла просто за нею. Кинулася їй допомагати, а в неї тут же вислизнуло з рук і все інше. Побилося скло. «Якась слута!» — сказала б про цю француженку моя цьоця Оля. Жіночка сварилася й намагалася зібрати все докупи. Я їй допомагала. Але її то ще більше злило — ні тобі «дякую», ні всміхнутися. Того зненацька, наче само собою, я вирішила не віддавати їй книжку без обкладинки, що потрапила мені до рук.

Книжка та якось так натурально опинилася в моїй кишені, що я й незчулася. Я просто встала й пішла собі далі по вулиці Шерш-Міді, куди саме занесла тістечка до ресторації одного італійця. Брехав усім так вдало, що то народні тістечка його бабусі, пляцочки De Nonna, як він їх назвав у карті. Ну та й добре. Італієць не був скупий, деколи давав навіть більше чи запрошував посидіти в нього на терасі, випити кави. Власне, у нього на терасі я й училася не боятися людей. Найдужче мені подобалися панянки, що пили каву, читаючи книжки. Хтось тримав у руках квиток у кінотеатр, поглядаючи на настінний годинник, щоб не спізнитися. Кінотеатр був тут же поряд, на Нотр-Дам-де-Шан. Паоло, італієць, багато розказував мені про цю вулицю, де була його кав’ярня. Приміром, тут народився письменник Гюїсманс, а там, за рогом, на Сан-Пласіді, він помер. Неподалік у свій час жила Гертруда Стайн, що гостила в себе найліпших тогочасних митців і сказала своє знамените «Усі ми тут — утрачене покоління». Знала б вона хоч трохи про те, що відбувалося в наших землях, подумала б тричі. Бо більш утрачених, ніж українці, на цей час бути не могло…

Але що то я вже, як стара баба чи як Остапко за своїм шилом. Життя є, життя триває, треба дивитися в цей момент. І я дістала ту свою обдерту книжечку. Прочитала — «Алкоголі». Пам’ятаю Аполінера трохи зі школи, тут від самого початку малих французів учать, ким пишатися — художниками, поетами, композиторами. Певно, аби назавжди знали, хто вони, звідки й не були ніколи втраченими.

Книжка виглядала доста старою, потріпаною. Те, що в неї було здерто обкладинку, викликало особливий жаль і ніжність, я понесла її, як підбитого голуба чи цуценя, яке хтось не встиг втопити. Я йшла до Софії і не знати чого хотіла цю книгу їй показати. Потай я мріяла, що Софія запросить мене до себе на той її таємничий острів Нуармутьє, що я нарешті покину Париж, що сидітиму з нею коло моря, їстиму великі жовті яблука й читатиму їй уголос вірші Аполінера. А потім ми підемо гуляти й Софія покаже мені, яких вона тут набудувала будинків. Бо де таке бачено — змішувати в архітектурі стилі всіх країв, у яких довелося побувати? Химерні елементи китайського з гуцульським, одягненим на практичну французьку базу, — що найдивніше, ще й добре продавалися.

Свій власний будинок Софія теж збудувала сама, та ще й ім’я йому дала: СоМіЖа. Софія, Мішель, Жак. За власним іменем та іменами двох синів. Я не питала, чого вона забула там про чоловіка, того свого мсьє Удена, з котрим познайомилася аж у Китаї. Софія рідко згадувала про нього. Зате часто згадувала про справжню — як вона наголошувала — любов її життя. Такого собі художника Крістіана. Він жив на Сен-Жермені, але дуже часто подорожував. Закоханий був у все слов’янське, включно з нею, як жартувала Софія, хоча я певна — Софія не мала меж ні за віком, ні національністю, ні статтю. Власне, останнє мене дивно турбувало — якось Софія обмовилася про свою глибоку інтимну довіру до Марти Калитовської. То була її чи то секретарка, чи помічниця і, як з’ясувалося, була в Софію закохана. Я не могла наважитися спитати в неї, чи були вони парою — думка ця надто сильно саму мене бентежила. Але те, що Марта точно не була в захваті від Софіїних стосунків із яким-небудь Крістіаном, було мені природнім. Ніхто не хотів ділити.

— Крістіан був не ким-небудь! — наче прочитала мої думки Софія. — І навіть якщо він ніколи й не став великим художником, як йому мріялося, то те, як він виконував Шопена на фортепіано після сексу, поки я лежала в ліжку з кавою чи келихом шампанського… Деяких людей, Ґафі, роблять митцями прості речі. Те, як вони живуть свій кожен день. У Крістіанових малих моментах було стільки пристрасті, почування, надриву, якщо хочеш… Це була історія ревнощів, адюльтерів, прощань, навіть бійок, від’їздів і бурхливих примирень. Він був неймовірним коханцем…

(Тут я вмощувалася зручніше й розвішувала вуха щонайбільше, бо ж нічого ще в цьому не петрала, але дуже цікавилася.)

— Зрештою, нíчого тобі забивати голову моїми історіями. Мусиш мати свої. А то я вже буду почуватися старенькою бабцею в мемуарах. — Софія любила враз міняти тему, що часто викликало в мене затяжне розчарування. — Крім нашого хворого кохання, Крістіан почував страшенну любов до скульптур Архипенка. Власне, за тим, що наше українське походження збігалося, він і звернув перший раз увагу на мене.

— Архипенка? — мені це ім’я нічого не казало. Як, зрештою, і більшість інших українських імен, котрі спочатку називала Софія. Що ми самі про себе знаємо?

— Так. Неймовірного скульптора-кубіста. Дивно, що ти не знаєш про нього. То ти й моїх жартів про форму твоїх геометричних тістечок, виходить, не розуміла, то чого так сміялася?

Я червонію.

— А його, Архипенка, серед інших artistes russes, як вони нас досі називають, помітив сам Аполінер ще в 12-му. І полюбив як рідного брата. Навіть був написав передмови до каталогів двох його виставок у Німеччині, а відтак ще й натерпівся критики за таку прихильність, що, зрештою, було йому, як ти любиш казати, десь попри мешти. І Ґійом собі й надалі привселюдно захоплювався й аналізував роботи цього нашого дивного киянина…

І ось тепер — який знак — я знаходжу книгу ні когось іншого, а Аполінера!

Щоправда, Софію зараз цікавлять геть інші письмена.

— Ні, я таки маю прочитати тобі лист від Турина вголос! Зараз, зачекай, замовлю кави на балкон…

Софія набирає рецепцію, відтак нетерпляче дістає папір з конверта.

— Тобто, то навіть не лист Турина до мене, а лист до Турина самого Винниченка свого часу! Ходімо, будеш слухати.

Ми вийшли на балкон. Вандомська колона бовваніла зеленим велетнем у вічному паризькому тумані. Хтось лунко міряв бруківку гострими підборами.

Так от. «Вона не тільки іншим каже неправду, але, мабуть, і собі. Приклад: по-руськи вона балакає солдатською мовою. Крім того, у товаристві людей з освітою вона почуває свою нижчість, брак знання. У нас збирається товариство, що балакає всім зрозумілою руською мовою і що освітою своєю стоїть вище за Жадку. Отже, замість того щоб пояснити своє небажання бувати в нас на зібраннях цього товариства небажанням почувати себе смішною й нижчою, дівча пояснює це своїм гарячим патріотизмом, воно, мовляв, так не любить руських, що не може терпіти ні мови їхньої, ні товариства».

— А Жадка — це…?

— Це, очевидно ж, я, — зітхнула Софія. — І не питай, якої мами.

Тут у двері постукали. З рецепції принесли каву. Дівчина в однострої поставила кавник і чашки на маленькому столику. Я раптом відчула чи то себе дорослою, чи то Софію маленькою.

— Якби я знала на той момент, що про мене насправді думає Винниченко, то ніколи б не повернулася вже з Марокко. Найнялася би погоничем верблюдів чи просто пішла до пустелі світ за очі помирати від спраги. Так сильно я йому довіряла й так сильно любила їхню родину. А він уважав мене злодійкою, ідіоткою, бездарною, інфантильною… Та, зрештою, що там уже. Найсмішніше те, що сам Винниченко був як мала дитина. То й ображатися на нього нема за що. Чого тільки варте те їхнє зворушливе імітування виклику в поліцію заради виселення з Франції! Щоб подивитися, хто як із друзів на це зреагує. І хто їм вірний, а хто ні.

Останнє Софія говорила знову театрально, кумедно зображаючи голос та інтонацію поважного державного діяча.

— І те, що я готова була заради них їхати за ними світ за очі, те, що відмовилася від своїх поїздок, аби не лишати їх у вигадану ними ж скрутну мить, родині Винниченків видавалося черговим позуванням, уяви собі. Демонстративною самопожертвою…

Софія задумалася.

— Але добре. Найцікавіше те, що зараз мені це байдуже. Роки викристалізовують нас. Розділяють справжні цінності від емоційних і хвилинних.

Софія потріпала мене по плечі, ніби мала втішити мене, а не себе. Відтак вона встала й пішла до лазнички. На столику лежав ще один листок. Списаний каліграфічним, акуратним, педантичним почерком. Я не стрималася й почала читати здалеку:

«Цікавий матеріял це дівча. Безумовно деґенеративна фізично й морально істотка. Шлунок у неї недорозвинений (якась тільки половина його, чи що). Так само, видно, є недорозвиненість у сексуальних органах. Статеві чуття в неї зародкові, слабенькі, а статевий акт, видно, не дає ніяких приємних почувань і знесилює. Через те вона уникає всяких фізичних виявів кохання, боїться їх, балакає про них з огидою. (У родині її сестри тільки після 30 років почали щось почувати.) Через щось вона твердить, що дітей мати не може. Якийсь дефект у дітородних органах? А через те, мовляв, навіщо їй кохання? Але визнати, що має ґандж, що невідчування сексуального життя є наслідок неправильності органічної, цього вона ніяк не хоче. І запевняє, що в неї страшенно розвинений інтелект, що інтелектуальна праця переважає всі інші функції».

У мене, здається, точно волосся стало насторч. Бо як би ще інакше Софія здогадалася, що я читала це? Видно, обурення й злість були написані в мене на лобі, бо вона ще з порога кімнати засміялася:

— Та слухай, то дурниці все!

— Нічо собі дурниці… Це… це ж зраджена дружба!

— Ну, якщо чесно, і хай простить мене світла пам’ять великого українського письменника, скоріш за все, Володимир Кирилович просто ревнували.

— Ревнував? Дідо той? — вирвалося в мене. — До кого? До Крістіана?

— До Крістіана, до Ді … А найбільше, думаю, до Грищенка. Бо той був найталановитіший зо всіх нас. І точно більш талановитий як художник, аніж сам Винниченко.

Про Грищенка я вже від неї чула. Але чула як про українського художника паризької школи, що свого часу просто перевернув мізки паризькому салону, а тепер спокійно живе собі зі своєю світовою славою, а не як про її колишнього коханця. Друге було для мене куди вагомішим.

— Олекса відрізнявся від Крістіана, як вода від вогню. Хіба що та вода мала здатність сама від себе запалюватися — і то цілком непередбачувано.

Я згадую знімки Грищенка. Неслухняне пшеничне волосся, пронизливі блакитні очі. Такі очі бувають або в дуже старих, або в дуже хворих на голову людей, а тут у цілком собі молодого пана. Худий, навіть дещо незграбний. Але з дивовижними довгими пальцями, що одразу кидаються у вічі.

— Він завжди шукав спокою там, де його не було. Наприклад, у мені. Очевидно, душа «українського розбійника», як його називав місцевий бомонд, на якомусь етапі сама втомилася від свого експресіонізму.

(Від таких слів мені чимдуж хочеться бігти кудись у музей чи в галерею — заповнити прогалини освіти бодай так, аби можна було говорити з Софією за кавою.)

— До речі, ходімо якось у «Les Trois Baudets»? Там пристойний джаз. Ми ходили з ним туди вже й тоді, коли Олекса покинув Париж і приїздив накоротко з Нью-Йорка чи ще звідкілясь. Він покинув Париж, а Париж не покинув його…

Я чула про цей заклад. Але почути про щось від Софії відразу підіймало цінність утричі.

— Олекса любив «Les Trois Baudets» головно за те, що цей чи то клуб, чи концертний зал був біля підніжжя Монмартру. Там, на цих безкінечних сходах, він любив просто сидіти, терпляче чекати, поки я натанцююся. Бо тільки там, казав він, можна знайти в Парижі спокій. То було ще задовго до того, як цей заклад став інкубатором знаменитостей, — усміхнулася Софія. — Ну хто тоді знав Жака Бреля чи Бориса Віана? Ніхто. Туди просто приходили ті, кому нікуди було податися. Щось таке особливе було, що притягувало, та й досі притягує і таких жінок, як Жульєтт Ґреко, і звичайних повій з Піґалю. А зараз це місце асоціюється в мене хіба що з Ґенсбуром. І не тому, ха-ха-ха, що його мама була з Одеси!

Того вечора ми просто доїли тістечка й випили каву. Я взяла свою книгу, непомітно поцупивши в Софії якусь листівку на столику в кімнаті й зробивши з неї собі закладку. Листівка виявилася від Грищенка. Я роздивлялася її, ідучи додому передвесняними вулицями Парижа. Сан-Оноре з його крамничками й кав’ярнями, з пихатими панянками й кумедними американськими туристами в незграбному одязі на дорогих винайнятих авто.

«Люба Софіє, я уявляю, що листоноша принесе цей лист о шостій. Ти вже працюватимеш, тому забереш його вже пізно ввечері. Нічого, він дочекається. Найважливіше є те, що я пам’ятаю тебе такою, як тоді, коли ми вперше гуляли Парижем. Того дня ми сиділи на сходах під Сакре-Кьор. Якраз закінчувалася обідня меса, дзвонили дзвони. Голуби лякалися й розліталися по сусідніх дахах кварталів, що були під нами. А перед нами розстелявся весь Париж. Весняне сонце пестило наші лиця й наші руки з закоченими по лікті рукавами, а спини наші прикривав Господь. Люди виходили з еґліс[25] і одразу ж зникали в маленьких вуличках, по каварнях чи магазинах. Дехто, найсміливіший, спускався пішки сходами донизу, проходив повз нас, заглядав, що ми там робимо.

Але за півгодини ми знову були самі. Ми, наш Париж і наш весняний вітер. Десь унизу біля каруселі хлопчик бавився м’ячем. Набивав ногою. Досить вправно в нього це виходило. Я почав рахувати. П’ятнадцять. Чотири. Десять. Одинадцять. Одного разу аж вісімнадцять разів він відправляв м’яча вгору, не даючи йому впасти на землю. Щоразу м’яч відскакував від його спортивних черевиків, летів догори й крутився, як той світ. Здавалося, це саме він, той хлопчик, має всю владу над цим світом. А коли м’яч все ж падав і вдарявся об землю, було відчуття, що навіть той, хто має владу над світом, може його вмить раптом втратити. І тоді прийдеться починати все знову…

Так просиділи ми десь до полудня. А для мене це було десь півжиття. Краща його половина. Якось ти казала, що нема в тобі спокою. Зараз його нема ні в кого в цьому світі, якого так вправно хтось підкидає вгору щодня. І я хотів би бути поруч, коли твій спокій прийде до тебе. Але, мабуть, я б хотів його тобі подарувати, той спокій. Тільки де його взяти стільки, щоб утихомирити також розбурхане серце хоч на хвилину? Ми ще побачимося? Але коли? І за яких обставин? Але ми мусимо ще хоч раз побачитися, бо, здається, я його знайшов. Я маю трохи спокою для тебе. Може, не багато. Але він увесь для тебе. Будь собою. Залишайся собою. Але не забувай про мене. Щоб не обірвався зв’язок.

Твій Грищ»

Я дуже хотіла собі уявити той спокій, що Олекса шукав у Софії — найменш спокійній жінці з усіх, кого я знала. Її спокій був у її русі. Але вона з радістю сиділа біля нього на сходах Монмартру, дивлячись на те, як зацвітають перші дерева світло-бузковим цвітом. Потім вони йшли додому, чи до готелю, дорогою купуючи книжки в букіністів чи тютюн у bureau de tabac, чи просто перші весняні квіти у квіткарки. Удома вони пили чай і читали вголос старі вірші. Він лягав біля неї, не знімаючи одяг, вона, не припиняючи читати, притискала його скуйовджену голову собі до грудей, потай вдихаючи запах його волосся.

Я незчуваюся, як доходжу до дому, ні з ким не вітаючись, як уві сні, не бачачи сусідів, заходжу до себе в кімнату й падаю на ліжко, не припиняючи мріяти.

Моя… ні, тоді ще не моя Софія накриває його майже по-материнськи ковдрою, читає все тихше, їй хочеться бодай пограти в спокій, заколисувати його, застигнути разом із ним до того часу, поки йому знов не треба буде їхати геть.

Олекса лежить із заплющеними очима, він майже спить, але дихання його видає зовсім інше. Зненацька він випростовується на ліжку. Притягує Софію до себе, міцно притискається до неї ззаду, вони мов паралельні частинки спіралі. Її тіло дрижить, їй хочеться втекти, піти щось терміново шукати, їм не слід продовжувати бути тут, вони ж домовилися бути тільки друзями. Він тримає її, не може відпустити ні на мить, коли раптом таки ослаблює обійми, щоб за мить опинитися внизу — під ковдрою, під сукнею, під усіма шарами розмов і картинок минулого дня. Важливим для нього тут лишиться хіба що жар і смак — смак коханої жінки, чиї пальці тепер судомно стискають його волосся…

Зненацька двері в мою кімнату розчиняються. До мене вривається захеканий Остапко і, уже встигнувши помітити моє розшпилене плаття й руки — одну на грудях, одну під спідницею, — за інерцією все ще кричить:

— Ти чула?! Франція взірвала атомну бомбу в Сахарі!

— Та бо нема де людям гроші діти — і то в такий скрутний час! — озвалася десь позаду нього цьоця Оля. — Ходіть, діти їсти. Деруни холонуть.