ДНК

Андрій Кокотюха Історія п’ята. Банан: етапи великого шляху. 1970—2042

Мене називають Бананом, і я йду в ногу з часом.

У моєму дитинстві, а також отроцтві та юності рухатися в ногу з часом означало стояти на місці. Бо — зараз буде мудра фраза! — у час тотальної розгубленості ніхто не міг чітко визначити вектор власного руху та руху своєї країни. Адже не відчував країну своєю, лиш користав із неї. Додам — аж такої користі для себе не мав. Було в країні все не так, проте я замолоду того не відчував. Думав: так і треба, усі так живуть, а там, де капіталізм — навіть гірше.

Проте я досяг того, що маю на момент, коли це пишу, бо гнув одну лінію: прагнув принести людям якусь користь. Благословенні дев’яності роки відкрили масу можливостей. Шукай себе й обов’язково знайдеш. Навіть якщо плистимеш за течією — винесе каламутна хвиля.

Ніби винесла.

Але давайте по порядку.

1.

Отже, народився я в Чернігові, хоча всю мою рідню треба шукати в Харкові. Це якщо комусь стукне в голову відтворювати й досліджувати наше генеалогічне дерево. Записали Борисом Кутовим.

Коли почалися перебудова і гласність, дізнався: мій тато одружився з моєю мамою лише з метою поміняти прізвище й забезпечити мені пролетарське походження на двісті відсотків.

Того вимагала моя безпека.

Батьків родовід розлетівся цвітом ледь не по всьому світу. Щоправда, дізнався я про це, коли дозволила суспільно-політична обстановка. Адже в час, на який припало моє дитинство, згадувати про жодного з них можна було лише пошепки. Уже згодом кожен далекий, ніколи не бачений родич сам по собі означав позитивну рекомендацію. І якщо в жилах бігла кров тих самих Чумаків, це сприймалося знаком генетичної якості.

Пізніше поясню докладніше, а поки досить знати: Комітет державної безпеки УРСР робив мисливську стійку не на всякого Чумака, бо прізвище в Україні поширене. Контора, як відомо, писала й читала. Тож питання в органів виникало лише тоді, коли дізнавалися: ми маємо родичів у Харкові, на Харківщині, а чи самі народилися там.

Судіть самі. Прадід — рідний брат священика з Деркачів, а релігія — опіум для радянського народу. Не може кревний родич церковного служителя бути лояльним до вчення марксизму-ленінізму, офіційної релігії часів мого дитинства, юності й частково — університетів. Його кузен перед революцією одружився там же, у Харкові, з єврейкою, що негативно впливало на «п’ятий пункт» — національність. Євреїв, навіть напівкровних, на початку 1970-х років влада не любила. Адже навіть крапля єврейської крові — не походження, а засіб пересування: давала законні підстави для еміграції в Ізраїль, для возз’єднання з родичами. У моєму випадку — по лінії якоїсь там — юрідної бабусі. Уже це давало підстави КДБ взяти над усіма Чумаками негласний нагляд.

Тож нічого хорошого від життя ми, Чумаки, сподіватися не могли.

Як вони всі виглядали, я бачив лише на чорно-білих знімках в альбомі бабусі Зої. Найбільше там було фотографій діда, який уперто не хотів змінювати прізвище Чумак на якесь спокійніше. Тобто насправді якось зібрався, вирішив узяти дівоче прізвище бабусі Зої, навіть написав відповідну заяву. Точно в день весілля біля ЗАГСу до молодят підійшов чоловік у цивільному, спершу назвався й показав корочку, потім — привітав молодих із щасливою подією, а тоді сказав, укарбовуючи назавжди в бабусину пам’ять слова:

— Думаєте, шановний, поміняєте фамілію — поміняєтеся самі? Зарубайте собі на носі, а краще — запишіть і прочитайте перед першою шлюбною ніччю: ваше коріння можна лише викорчувати, а землю розрівняти. Назвати таке генеалогічне дерево іншим словом не вийде. Чорного кобеля, шановний, не відмиєш добіла. Чули приказку? Лишіть, як є, аби були на виду! Гірко!

Молодятам нічого не лишалося, як слухняно поцілуватися. Поцілунок по команді завдав обом такої сильної травми, що під час застілля вони не могли виконувати неодмінний для пошлюблених ритуал. Пізніше в мене виникла підозра: відчуття на собі всевидячого ока прискорила дідову смерть від інфаркту, хай навіть стежили за ним лише в його уяві.

Так чи інакше, батько з дитинства навчився боятися династійного прізвища. У підлітковому віці вважав родовід Чумаків тавром і ледь не прокляттям. Один час навіть називав себе інакше, ніж записано у свідоцтві про народження, шкільному журналі й медичній карточці районної дитячої поліклініки. Бабуся Зоя не знайшла іншого виходу, як переїхати з великого Харкова в містечко поменше й, на її думку, спокійніше.

Помилка відкрилася дуже скоро.

Річ у тому, що відділам КДБ УРСР у великих містах вистачало роботи. Натомість у райцентрах співробітники били байдики від нудьги. Розважаючись хіба пошуком антирадянських гасел між рядків як передовиць районної газети, так і в рубриці «Листи наших читачів». Тож дізнавшись, що на їхню територію прибувають громадяни «з біографією», вони потерли руки й навідалися вже другого дня по тому, як бабуся Зоя віднесла паспорт на прописку в гуртожитку механічного заводу. Співробітників було троє разом із начальником, і вони встановили графік відвідин.

Бабуся Зоя звикла б і до цього.

Але 1968 року сталася прикра пригода, яка змусила її плюнути на все й пакувати манатки.

У збиральному цеху вона, нова робітниця, раптом стала передовиком виробництва. Питання було ледь не політичним. До того кілька років цех пас задніх, бо там працювали переважно чоловіки, котрим тринадцята зарплата нахрін упала, аби жодну із законних дванадцяти не затримували, видаючи аванс і получку строго п’ятого та двадцятого. Бабуся Зоя, згадавши шляхетне походження, узяла справу у свої руки. Трудовий подвиг начальство оцінило заслужено: виписали передовиці Зої Чумак премію, сфотографували для стінгазети і, найголовніше, вирішили дати про неї замітку на другу шпальту газети районної. Кадебешники піднялися, не змовляючись: такої ідеологічної диверсії вони допустити не мали права.

— Ви зовсім тут мізки пропили? — волав начальник управління, зачинившись у парткомі зсередини, а ззовні його підлеглі пантрували периметр, аби не вешталися зайві. — Наша газета, вашу мать, називається «Під прапором Леніна!» І просто під прапором Леніна ви тулите фотографію особи з неблагонадійним прізвищем! Ви розумієте, що саме через таких, як ви, наші війська вже вимушені на прохання чехословацьких товаришів виконувати завдання партії з відновлення порядку й соціалістичної законності? Хочете, аби сюди танки ввели?

— На завод? — кліпнув очима блідий спітнілий парторг.

— Куди партія накаже — туди і введуть… не дай Боже, — сплюнув через ліве плече кадебіст, постукавши по столу. — Значить, ніяких заміток. Стінгазету — зняти й спалити. А те, що в тебе людина з прізвищем Чумак — передовик соціалістичного виробництва, нічого ще не означає. Вона маскується, входить у довіру. Кіно про розвідників бачив? Як там вони проникають у гестапо чи абвер? «Шлях у “Сатурн”» згадай, чи «Помилку резидента». Бачив?

Парторг кивнув і витер піт із чола.

— Отож. Вони, ці приховані вороги, отак граються. Навіть якщо не отримали завдання. Потім самі запропонують послуги іноземним спецслужбам. Премію випиши, ще одну. Хай заспокоїться.

Бабуся Зоя не заспокоїлася, розрахувалася протягом місяця й перебралася сюди, у Чернігів, де справді менше мозолила очі, не виглядала зі своїм прізвищем чиряком на видному місці. А мій майбутній батько, переживши все досить болісно, побачив лише один спосіб жити спокійно: поміняти прізвище в шлюбі з кимось, хто ніколи не викличе підозр у пильних органів.

Так Григорій Чумак одружився з Анною Кутовою. З подвійними прізвищами не грався: записався на жінчине. У належний час, без затримок, холодної весни 1970 року, у цей світ прийшов я, Кутовий Борис Григорович.

2.

Анкету отримав правильну: мама працювала малярем на будівництві, тато пив горілку.

Так він сублімував своє генетичне дисидентство. Можна сказати, працював під прикриттям чужого прізвища.

Тобто родитель теж числився в тому ж будівельно-монтажному управлінні. Коли мама з ним познайомилася, Григорій Чумак трудився монтажником і навіть виглядав романтиком, уперше поцілувавши маму на верхотурі в башті крану — туди він запросив її на побачення, щоб показати вигляд чернігівських новобудов на Рокосовського згори. Проте далі через систематичне пияцтво його опустили на землю, перевівши в муляри. Щойно спосіб життя почав дедалі більше нагадувати медичний діагноз, тата перевели в різнороби.

На цій скромній посаді він дотягнув до дня проголошення Україною державної Незалежності. Потім його скоротили серед перших. Якщо будівельне підприємство зупинилося, бо ніхто нічого не будує, а отже, нема роботи, різнороби вичищалися відразу. Їх скидали, як баласт на судні під час ідеального шторму, і вони сідали на мілину в сімейній гавані. З іншими проходило, та не з моєю мамою. Вона вже насобачилася робити євроремонти, там платили, і їй не подобалися зазіхання безробітного чоловіка з амбіціями невизнаного генія цегляних кладок на чесно зароблені купоно-карбованці.

— Від тебе нема користі! — черговий раз заявила мама, додавши при цьому вбивчий і дієвий з настанням нових часів аргумент: — Подякуй, Гришо, що тебе з дому ще не вигнали. Бо тепер, знаєш, капіталізм. Дикий, але симпатичний. Учив у школі, що за капіталізму людина людині вовк? Ось і сиди, зайчику, поки вовчиця добра. Моя ж доброта, Гришо, не безмежна.

Батько зітхав, та на певний час таки переставав циганити гроші. Йому видавали лише на цигарки, і якось родина помітила: в алкогольний штопор Григорій Кутовий заходить, викуривши чотири пачки «Прими». А смалив він, між іншим, по пачці. Принаймні так говорив, купуючи цілу зранку й у тихому розпачі показуючи порожню під вечір. Тобто щочотири дні батько напивався невідомо з яких грошей.

У ситуації розібралася бабуся Зоя. Від самого початку вона стежила за ним пильно, як КДБ — за нею.

Двадцять років, тобто весь період мого зростання й мужніння, він не давав жодних приводів, будучи простим і відкритим: напивався від авансу до зарплати з невеличкими перервами й мирно спав. Шкідливим у такому стані мій батько не був, хоч мав унікальну звичку засинати не лише на подружньому дивані ще до «Вечірньої казки», а й у будь-якому іншому місці. Одного разу заснув у тролейбусі, їздив по колу на задньому сидінні. З ним змирилися водій і кондуктор. Діти бавилися, смикаючи дядю за носа. Любителі насіння з міркувань дрібного хуліганства сипали лушпайки в його кишені. Та мамині подруги, наші родичі й знайомі неймовірно заздрили нам: голови їхніх родин у такому стані буянили, матюкалися, билися й трощили куплені з трудом і по блату вітальні й кухонні меблі. Тож мама навіть потай пишалася татом. Згодом я дізнався: це один із різновидів «стокгольмського синдрому».

Після 1991 року тішитися чоловіком, котрий не вписався в нові реалії та нічого не робить, суперечило вимогам доби. А бабуся Зоя вивела нашого малого підприємця на чисту воду. Виявляється, батько купував цигарки, та викурював заледве половину. Решту роздавав чи продавав поштучно за кілька купонів. Демонструючи порожню пачку, отримував гроші на нову, додавав до них виручку за куриво, і так за чотири дні збиралася сума, яка дозволяла відвести душу. Дрібна афера в маминих очах набула глобального масштабу, батька виставили за двері.

— Зате в Борі перед очима приклад, яким не треба бути! — підсумувала вона.

Істину «Тобою повинні пишатися, ти мусиш бути потрібним!» я всмоктав фактично з молоком матері, бо чув ці слова спершу на рівні підсвідомості, потім — у свідомому житті. Зі зрозумілих, мабуть, уже причин мама не могла, бо не мала часу, займатися моїм вихованням. Батько теж відомо чому не міг. Тож мною заопікувалася бабуся Зоя.

Спершу влаштувалася прибиральницею в мій дитячий садок. Але по-справжньому вона розвернулася в нашій школі: перевелася туди, щойно мене записали в перший клас, і працювала вже до пенсії. Як більшість шкільних прибиральниць, бабуся Зоя швидко стала головнішою за директора людиною. Після того, як вона ретельно вишуровувала його кабінет, він не насмілювався зайти туди, поки не висохне. А якщо того вимагали обставини — відразу тікав до кабінету завуча й переховувався там. Також прибиральниця запросто робила зауваження вчителькам української мови та літератури, коли ті, забуваючись, ступали на щойно помитий нею квадратний сантиметр. Особливо перепадало молоденьким педагогам, розподіленим після завершення навчання.

— Куди по митому! — шпетила їх бабуся Зоя, і ті сахалися від зичного окрику, втягуючи голови в худенькі плечі. — Вас в інститутах свинячити вчать? Марш на уроки!

Шкільну прибиральницю обходив стороною фізкультурник, котрий, за чутками, займався забороненим саме карате й потай давав уроки за грубі гроші, використовуючи для своїх незаконних студій малий спортзал. Проте він та інші педагоги радше поважали бабусю Зою, бо справжній, ірраціональний страх вона наганяла на військового керівника Гущіна, полковника інженерних військ. Відставний офіцер Збройних сил дарував їй на 8 Березня тюльпани. Та купити ними лояльність прибиральниці не зміг: вона, як я дізнався з часом, тримала до всіх радянських офіцерів величезний зуб, тому зводила рахунки з тим, хто поруч. За законом евклідової геометрії, била на найкоротшу відстань.

Наслухавшись удома про те, що людина народжена, аби бути корисною, а не такою, як мій батько та шкільні військові керівники, я вже рядовим жовтеням почав намацувати власну життєву стежку.

Саме в той час отримав прізвисько Банан, яке прилипло назавжди. Сталося це в третьому класі, на традиційному для кожного першого вересня ленінському уроці. Його проводив класний керівник, учитель історії, єдиний у школі власник стильного зеленого берета, постійно заломленого набакир. Інші вчителі-чоловіки носили залежно від сезону капелюхи й шапки зі штучного собаки. Історик берета не знімав хоч у дощ, хоч у сніг, міг навіть прийти в ньому на урок. Старшокласники, котрі курили за школою на великих перервах та взагалі поводили себе виклично, вважали вищим пілотажем піднести руку, встати з задньої парти й безапеляційно заявити:

— Владиславе Зиновійовичу, у приміщенні головний убір треба знімать.

Зухвалець наражався на небезпеку бути викликаним до дошки, бо зазвичай не знати історії середніх віків чомусь вважалося чеснотою для старшокласників нашої школи й відповідну оцінку кожен діставав безпомильно. Проте це не лякало, адже все одно всі шкільні курці збиралися після восьмого класу в ПТУ, де жоден зі шкільних предметів, включно з тренуванням з одягання протигазу під час вправ із цивільної оборони, не знадобиться. Але прізвисько я дістав, не кидаючи виклик історикові, прозваному через те, що Зіновійович, Зямою. Навпаки: хотів показати, що на свій ніжний вік політично грамотний та підкутий.

— Якою ми хочемо бачити нашу Батьківщину? — звернувся Зяма до третьокласників, перед тим розказавши, що саме відтепер країна впоралася з побудовою розвиненого соціалізму й зараз мусить визначитися з напрямом подальшого розвитку.

Я підніс руку першим, отримав дозвіл, підскочив і випалив:

— Банановою республікою!

Це визначення почув по телевізору чи то в фільмі, чи в програмі «Час», чи в іншій серйозній політичній передачі. Оскільки бананів не лише в Чернігові, а й по всій країні, на мою думку, бракувало, пропозиція наїстися їх від пуза в недалекому майбутньому виглядала прийнятною, навіть гідною. Та Зяма почервонів, заплямкав губами, легенько тупнув ногою, спитав грізно:

— Тебе хто навчив, Кутовий? Батько?

Мій родитель, як сказано вище, не міг навчити мене нічого. Тож я гойднув головою, промимривши:

— Сам додумався. Хіба погано?

— Сядь! — відмахнувся від мене історик, тут же не стримався, додав: — Сам ти Банан!

Із прізвиськом я швидко змирився. Навіть прозваний Бананом може змусити себе поважати й приносити користь.

Я мав план.

Я почав.

3.

Спершу я почав давати всім охочим списувати.

Жовтенята часто заглядали в чужі зошити, аби дізнатися, скільки буде, якщо від дванадцяти відняти шість. Усе йшло добре до першої масштабної контрольної, коли тринадцять однокласників із тридцяти, включно зі мною, зробили однакові помилки й заробили однакові відповідні оцінки. Відтоді довіра до мене зникла на короткий час, і я вирішив завоювати авторитет інакше: потрапивши на шкільну дошку пошани.

Ставши до того часу піонером і відвідавши кілька тематичних гуртків, на які записували піонерські вожаки, я дізнався для себе єдино правильну істину. Піонер — означає перший, і не просто перший, а лідер по збиранню макулатури й залізного брухту. Здається, інших притомних завдань перед первинними піонерськими організаціями ніхто не ставив. Тож, дочекавшись найближчого суботника, я поцікавився в тата, чи потрібні йому книжки, почув прогнозовану відповідь, потому забрав з полиці всі двадцять червоних томів творів Олександра Дюма-батька й урочисто здав. Ці книжки подарували батькам на весілля, я не бачив, аби хтось їх читав, проте запитав не в мами чи бабусі, а в тата: формально він вважався головою сім’ї та, як кажуть тепер, центром ухвалення рішень.

Старша піонервожата похвалила мене перед усією школою на лінійці. Наш клас через мій вчинок вирвався в лідери школи зі збору вторинної сировини. Згодом хтось розказав: вожата дістала не подяку, а сувору догану: вчителька груп продовженого дня першою засудила її спробу справді здати Дюма в макулатуру. Педколектив ухвалив соломонове рішення: розіграти книги між собою. Поки питання мусолилося, чутки про те, що в нашій школі викидають Дюма, розійшлися далеко за її межі. Директор за правом старшого відсік усіх сторонніх, заспокоївши колегу з сусідньої школи томиком «Королеви Марґо», а собі за тим самим правом забрав «Трьох мушкетерів», відмовившись після такого брати участь у загальній лотереї. Вожата як молодша нарізала вісімнадцять папірців. Для такої справи Зяма офірував берета. Частина квитків виявилася порожньої, бо вчителів без того виявилося більше, ніж лотів, а на Дюма ще претендували фізрук, воєнрук та вчитель праці. З вожатою, яка різала квиточки, ті, кому не пощастило, не розмовляли тиждень — бо вона тримала в руці той берет.

Натомість удома зі мною серйозно поговорили. Виявляється, мама збиралася дати всього Дюма як хабар за туристичну путівку в Болгарію, котру розігрували в профспілці. Ми нічого не виграли. Не з нашим щастям, як сумно сказала бабуся Зоя. Додавши при цьому:

— Як говорив їхній Ленін, підемо іншим шляхом.

Мимоволі вона підкинула нову ідею: вивести формулу особистого успіху на прикладі біографії Володимира Ілліча Ульянова. Більшої користі, ніж він, ніхто планеті Земля не приніс — так принаймні стверджував історик Зяма на традиційних ленінських уроках та інших урочистих лінійках. Розказуючи про велич Леніна, він захоплювався й стягував берет, стискаючи його, наче пам’ятник вождю — кепку.

Актуальність теми стала очевидною, коли помер товариш Брежнєв. Живучи з ним від народження, я вважав лідера країни членом своєї родини. Тому, втративши близьку людину, стурбувався: а що ж далі буде з Батьківщиною та з нами. На жалобному мітингу почув від Зями: справу Леніна гідно продовжить інший товариш. Заспокоївшись і поміркувавши розважливо, я зробив відкриття, якого не бачив ніхто дотепер.

Річ ось у чому. На жовтеняцьких зірочках зображено кучерявого Володю — ровесника жовтенят. Натомість на піонерському й комсомольському Ленін уже дорослий та однаково лисий. У Зями, як комуніста, значка з Леніним не було взагалі, що докорінно неправильно. Символ зникати не повинен, інакше втрачає свою значущість. Тому, посидівши до глупої ночі, я написав від руки своє бачення.

Отже, жовтенятам потрібен маленький Володя, з кучерями. Піонерам — Володимир юний, як на відомій картині під назвою «Ми підемо іншим шляхом», типовий Ульянов- гімназист. Комсомольцям карбувати на значках зрілого, молодого вождя. Та головне — запровадити значки для комуністів, де зобразити Леніна в Горках, на схилі літ.

Зі списаним аркушем, вирваним із зошиту з геометрії, я подався просто до міськкому партії. Там на мене спершу не звертали увагу, хоч акуратно вбрані піонери не так часто вештаються керівними коридорами. Нарешті якийсь сивочолий дядечко поцікавився, як мене звати та чого хочу.

— Тут усе, — мовив я, сповнений власної значущості, і простягнув йому аркуш.

Прочитавши й перечитавши ще раз, сивочолий спершу зблід, потім — позеленів, тоді запитав, хто навчив мене такому, чи не від батька вдома це почув.

— Сам додумався. Хіба погано?

Замість відповіді сивочолий погладив мене по голові, затримав долоню на лобі — так роблять, коли перевіряють температуру, склав допис акуратно, запхав до внутрішньої кишені й порадив іти додому. Наступного дня на школу налетіли всі можливі й неможливі комісії: адже треба перевірити викладацький рівень. Не в кожній чернігівський школі, узагалі — не в усякій радянській — учні додумуються до такого самі. Трохи розрядила ситуацію поява викликаних батьків — стійкий перегар від тата став найкращим символом лояльності. Мама потім жалілася бабусі Зої: могли перевіряти дитину до сьомого коліна, небезпечне прізвище спливло б. Але та заспокоїла: Гриша спрацював громовідводом, сам того не розуміючи, і покарають когось із педагогів.

Так і сталося. Зі школи прибрали історика Зяму, на його місце знайшли заміну. Директору оголосили догану за невчасне виявлення нездорової атмосфери, що складається в педагогічному колективі школи. Моїм батькам порадили стежити за моїм позашкільним розвитком і записати в авіамодельний гурток. А мені вивели «незадовільно» з поведінки за чверть у табелі.

Розказую це для того, аби ви зрозуміли: школу життя, школу тримати удари, я почав проходити раніше, ніж більшість однолітків. Тому в божевільні дев’яності не розгубився й не втратив себе. Хто б знав, як загартовує бажання забути про недосяжні моєму розуму палестини, зосередившись на рутинній роботі: збиранні макулатури й металевого брухту.

Я планомірно й системно позбавляв від непотрібного паперу та іржавого заліза свій мікрорайон. Далі переключився на сусідні. Шкільний комірник Федорович уже тікав від мене, бо плоди моєї діяльності накопичувалися швидше, ніж їх могла вивезти вантажна машина. Не маючи іншого виходу, я почав складати паперові в’язки в куток біля складу, де вони намокли під дощем, набухли й стали потроху гнити.

Такий кричущий факт недбальства й нехтування своїми обов’язками спровокував мій наступний крок. Я почав скаржитися. Спершу — новому класному керівнику. Потім — завучу. Нарешті дійшов до директора. Догана, вліплена через мою небачену активність, ще боліла свіжою раною. Тож директор у відповідь порадив мені краще вчитися, виправивши погані оцінки з малювання та співів. Уперто йдучи іншим шляхом, я написав розлогого, як умію, листа в «Піонерську правду», «Зірку» та «Юний натураліст». Мій лист покликав у дорогу череватого й лисуватого кореспондента «Піонерської правди».

Журналіст-правдоруб, як водиться, постукав до директора. Не встиг товстунчик усе пояснити й оговтатися, як директор захопив його в полон, покликав на допомогу відставного полковника інженерних військ Гущіна й витягнув із сейфа коньяк, отриманий від члена батьківського комітету за срібну медаль його доньці. Допивши, трійця ухвалила соломонове рішення. «Піонерська правда» інцидент описувати не буде, а піонерська організація видасть активному школяреві почесну грамоту. А коли вже активіст так любить писати, нехай спрямує енергію на виготовлення стіннівки.

Отак, почавши з макулатури, я несподівано для себе став головним шкільним пропагандистом.

Спершу мав таке піонерське доручення. Як вступив у комсомол — комсомольське.

А потім воно врятувало мене від вірної смерті.

Принаймні так пояснила мама.

4.

Ще на призовній комісії мене запитали, де хочу служити.

Не довго думаючи, я відповів — де Батьківщина накаже. І додав: бажано там, де неспокійна обстановка й треба максимально концентруватися, аби принести на своєму місці найбільше користі. Був також шкурний інтерес, про який я завбачливо промовчав, щоб не виглядати повним ідіотом. Наслухавшись про традиційну армійську «дідівщину», не тішився з перспективи постійно бути битим і ходити зі слідами приниженої гідності на лиці й тілі. Не те щоб я боявся. Навпаки, підтягнув фізкультуру, ходив на секцію дозволених новими віяннями східних єдиноборств, хоч без особливих успіхів, але участь важливіша за перемогу. Почував себе впевнено, якщо доведеться захистити однокласницю від двох петеушників на танцях. Та проти десятка таких самих петеушників у казармі чи солдатському сортирі встояти не міг би навіть бойовий дракон Брюс Лі, особливо коли нападуть ззаду, звалять з ніг, міститимуть носаками й обпісяють під фінал. Тож службу ближче до «гарячих точок» уважав порятунком.

Кілька років сумлінно готуючи стінгазети й виступаючи на різних зборах із політінформаціями, я старанно готувався до цього, щоразу перелопачуючи купу газет. Так у моїй голові склалося: люди гуртуються перед лицем небезпеки, і військовослужбовців це найперше стосується. Бо, коли ворог біля воріт, ніхто не примушуватиме «салабона» чистити зубною щіткою очко й прати онучі «дідам». Натомість старший товариш поставить плече молодшому, а мудрий офіцер поведе в переможний бій. Саме в «гарячих точках» служба видавалася мені такою, якою повинна бути.

У військкоматі мене взяли на особливий облік. Догулюючи до призову, перебувся різноробом на будівництві поряд із батьком, якого за законом не мали права звільнити. Хоч навіть борці за проголошену партією та урядом тверезість визнали його безнадійним.

Весною 1988-го я отримав повістку. Мене розподілили в команду, де раніше один одного мало хто знав. Але все одно шкільне прізвисько нагадало про себе й прилипло в незнайомому колективі. Бо я виявився єдиним з усіх, хто з’явився в пошитих на випускний модних тоді штанях — «бананах», що обійшлися задорого, як на статки нашої родини, аби поносити лише сезон. Побачивши мене такого в строю, прапорщик гаркнув:

— А це що за банан тут стоїть, як бик насцяв! — після цього прізвисько пролонгувалося на два наступні роки автоматично.

Як дізнався по приїзді, нас, новачків, збиралися відправити в Афганістан виконувати інтернаціональний обов’язок. Забігаючи наперед, нагадаю: тоді ніхто не знав, що за рік війська звідти виведуть, хоч питання: «За що ми там воюємо?» вже піднімалося на мітингах, яких ставало дедалі більше — їх показували навіть у програмі «Час». Перед відправкою новобранці мусили пройти «учєбку». І тут з’ясувалося: курс на демократію і очищення партії не знизив рівень загрози з боку світового імперіалізму, натомість перебудова та гласність у казарми ще не дійшли й діяли на військо, як боротьба з пияцтвом — на мого тата. Нас усе одно змушували мити сортири, застеляти чужі ліжка й робити безліч інших справ, що не мали нічого спільного навіть із тією військовою підготовкою, яку нам викладав відставний полковник інженерних військ Гущін. Особливо напружувала велика кількість політзанять, замість чого, на мою думку, можна й треба було займатися вогневою підготовкою чи рукопашним боєм.

Саме на політзаняттях замість конспектувати за майором-політруком я виклав своє бачення проблем Збройних сил і запропонував способи їхнього розв’язання. Список реформ у армії від Бориса Кутового на прізвисько Банан склав двадцять три пункти, і це — лише початок. Лишалося оформити документ належним чином і пересилати секретним пакетом до Міністерства оборони товаришу Язову. Але слати сирий документ до поважної структури не хотілося, тому я спершу вирішив показати його товаришу політруку.

Майор спершу нічого не зрозумів. Тоді я пояснив: він сам на заняттях читає нам із брошур, де написано: перебудова вимагає ініціативи мас, на які буде спиратися. А рядовий Кутовий представником такої маси якраз і є. Політрук прочитав ще раз, спитав, чи маю вже якісь наряди, і почувши — ні, про всяк випадок звільнив від грядущих. Потім пішов із моїм документом до командира. За півгодини моєму ротному передали наказ: тримати мене в казармі, нікуди не випускати. Нарешті викликали до командира, і старий солдат почав із армійською прямотою:

— Якої маси ти, воїне, представник? Де ти почув таку галіматню? Хто тебе навчив, може, товариш майор? — він кивнув на зосередженого політрука.

— Сам додумався, — пояснив я.

— А де в статуті Збройних сил написано, що солдат повинен думати? — рявкнув командир частини, грюкнув по столу кулаком, аж на стіні здригнувся портрет генсека Горбачова, і звелів майорові тут же, у його присутності, провести зі мною профілактичну бесіду.

З наступного ранку мене звільнили від усього, крім ранкової зарядки, згодом ізолювали в карантині й змусили вчити статут до особливого розпорядження. За добу моє питання було вирішене. Як морально нестійкому, зброї рядовому Кутовому довіряти не можна, до бойової техніки — не підпускати. Коли так, в Афганістані мені робити нема чого, особливо — з такими переконаннями. Піднявши анкетні дані, командування дізналося: у школі я виконував ті самі функції, що й політрук. Оскільки язик у мене підвішений, розмови зі мною негативно впливатимуть на бойовий дух воїнів-інтернаціоналістів. Адже моральний стан контингенту сорокової армії й без того лишає бажати кращого — срані демократи стараються, Сталіна на них нема. Тому мене від гріха подалі перевели до іншої частини, у Джезказган, де я все одно прав «дідам» онучі, чистив зубною щіткою очко й ходив за них у наряди. Проте уникнув служби в Афгані, звідки кілька моїх однополчан до виводу військ встигли повернутися додому в цинкових гробах.

Очевидна неможливість реформувати армію знизу підготувала мене до думки: треба реформувати Радянський Союз.

Повернувшись у Чернігів весною 1990-го, я зрозумів — реформи неможливі, тільки напалм.

Так я пристав до лав національного визвольного руху.

Іншої дороги нащадку Чумацького роду, генетично постраждалому від режиму, тоді не було.

5.

На той час вітер перебудови здійняв бурю і керувати стихією вже не міг ніхто.

Процеси формування національної свідомості набули в суспільстві, як писали саморобні газети, дедалі більшої ваги. Побувавши на кількох мітингах у нашому самопроголошеному Гайд-парку, я спершу перейнявся ідеями відродження нації, потім — заразився ними. Тим більше що одним із головних активістів був наш історик Зяма. У незмінному береті та застебнутому під горло плащі він кричав у ручний гучномовець — «матюгальник» про те, як став жертвою режиму через дозвіл учням самостійно мислити. Після чергового зібрання я підійшов привітатися, Зяма мене впізнав, обійняв, подарував жовто-блакитний значок і відразу застеріг від надмірних контактів із паном Андрущенком. Вони виступали по черзі й навіть мали однакові повноваження, але Зямі не подобалося, що пан Андрущенко називає себе фундатором осередку Народного Руху України за перебудову в Чернігові. Адже біля витоків стояв саме він, Зяма, якого такі пани андрущенки намагаються виштовхати на маргінеси.

Згодом, коли я вже записався до Руху, поміняв комсомольський квиток на калькулятор під час відповідної акції протесту й почав важливу для майбутнього України роботу агітатора, пан Андрущенко застерігав мене від надмірних контактів із Зямою. По-перше, саме він, пан Андрущенко, знайшов кошти в канадійській дияспорі на розвиток української справи. А по-друге, Зяма вісім років тому був у партії, і тепер перефарбувався. Тоді як він, пан Андрущенко, працював двірником. Пізніше я дізнався: пан Андрущенко працював двірником двадцять п’ять років, аби отримати однокімнатну квартиру, дістав її з початком перебудови й аж тоді включився в боротьбу. Хоча, з його слів, весь цей час писав і відразу спалював вірші антирадянського змісту.

Розбиратися в цих сплетіннях доль двох провідників я не мав коли. Роздобувши ще значків з національною символікою, поширив їх на маму, бабусю Зою та навіть на батька, котрому було все одно, який значок носити. У побратимів із західних регіонів випросив жовто-блакитний прапор. А коли мені сказали, що розміщення кольорів на ньому неправильне, дістав ще один, аби причепити поруч: перший висів синім кольором догори, другий — жовтим. Оформлення патріотичного куточка довершили портрет Тараса Шевченка в кожусі, Івана Мазепи на цупкій листівці, Степана Бандери з самвидавчої брошури та вирізана з газети фотографія поета Івана Драча.

Батько моїх політичних переконань не поділяв. Але дискутувати не міг, навіть якби хотів: віднедавна, беручи відгули, почав заробляти стоянням у чергах за горілкою. Займаючи її зранку, тато пропускав спраглих уперед, чекаючи, кому б продати своє місце, потім сумлінно ставав у кінець і там обговорював із колегами негативні наслідки перебудови.

Саме в алкогольних чергах на той час єдналися всі дисидентські сили. Мою активність батько наводив як поганий приклад, який не варто наслідувати. Його підтримували: «Правильно, Гришо! Що ції сопляки понімають!»

Тим часом я, одягнувши вишиванку під піджак або варену джинсову куртку, виступав на мітингах, щоразу завершуючи співом заборонених стрілецьких пісень. Народ охоче підтягував їх, демонструючи спрагу за втраченою спадщиною. І Зяма, і пан Андрущенко попри розбіжності в методах розбудови держави та питаннях національної ідеї виявилися єдині в одному: треба пишатися тим, що до національно-визвольного руху примкнув прямий нащадок тих самих Чумаків. Навіть вирішили модернізувати автентичні слова майже дозволеного на той момент Павла Чубинського, співаючи:

але потім передумали, бо не узгодили, кому з них має належати така красива й корисна ініціатива.

До Різдва наступного 1991 року я вивчив кілька колядок і зібрав вертеп, аби ходити по квартирах перевірених людей. Колядникам усюди щедро наливали, саме тоді я вперше за двадцять років напився. Це викликало розпач матері, обурення бабусі Зої: «Ще один!» — і несподівано примирило з батьком. Ранком він визнав: національна свідомість пробуджується правильно. Значить, я все роблю так. І вперше замислився, чи не повернути собі родове прізвище в паспорт.

Вінцем власної діяльності того періоду я досі вважаю боротьбу за викорінення з Чернігова будь-якої згадки про Леніна. Крім пам’ятників, тут виявилося кілька вулиць, чотири провулки, місця культури та відпочинку та інші місця з його іменем. Спроба облити монумент у центрі міста білою фарбою призвела до затримання й адміністративного штрафу за хуліганство. Я почав здирати таблички з іменем Леніна, після чого мене знову забрали в міліцію, де черговий запитав:

— Чия ідея, товаришу Кутовий — псувати комунальне майно? Хто підказав?

— Сам додумався! — зухвало відповів я, додавши: — І я не товариш!

— Та видно, — зітхнув офіцер. — Тільки одне діло — мазати Леніна фарбою, і зовсім інше — обдирати таблички з назвою вулиць. Тягне на тероризм. Відразу станете громадянином, пане Кутовий.

На Перше травня я організував та провів пікет патріотичних сил на чолі із Зямою та Андрущенком. Разом вони зібрали під синьо-жовтими прапорами зо двадцять сміливців, котрі намагалися заступити шлях демонстрантам із кумачем і портретами Леніна. Обстановка в країні вже була такою напруженою після зимових сутичок у балтійських країнах, що місцева влада вирішила не заважати й не перешкоджати. Зате далекоглядно розпорядилася вивалити на прилавки всі притримані раніше запаси спиртного, включно з коньяком. Тому підтримки з боку простого народу ми не отримали, обмежилися громадянськими пікетами біля кожного з пам’ятників Леніну, прокляли ката й розійшлися.

Попри низку невдач, моя активність відзначалася опозиційною самвидавчою пресою. Зяма якось повідомив: зі мною хоче здибатися В’ячеслав Чорновіл. Наш лідер справді зустрівся зі мною, потиснув руку, сказав: «Слава Україні!» — і пішов на закриту нараду із Зямою та Андрущенком. Зайнятість такої людини зрозуміла, і після шкільної історії з макулатурою цей потиск руки став для мене другим офіційним визнанням корисної діяльності.

Перейнятий власною пихою, я ледь не проґавив путч — проспав повідомлення по радіо.

За тиждень моя держава мала Незалежність.

Боротьба втратила сенс. Усвідомивши порожнечу після перемоги, я впав у депресію.

Гени взяли своє — я почав пити.

6.

Спершу пияцтво носило ознаки громадського протесту, хай стихійного й несформованого.

Потім почало приносити практичну користь. Я виявився не засвіченим, з гарною репутацією. Мене брали на роботу швидше, ніж когось із приятелів мого тата, уже вигнаного не лише з будівництва, але й з дому. Так я опинився на посаді вантажника в меблевому магазині. Меблями тут не торгували, бо від початку 1992 року фабрика зупинилася. Але штатна одиниця вантажника лишалася — він виконував функції сторожа. Самого ж сторожа зі штатного розкладу викреслили, бо не було що охороняти, хіба порожню територію. Тож новий знайомий прилаштував мене й себе вантажниками, які нічого не вантажили, а мирно освоювали територію й гнали самогон на електроплитці.

Незабаром на нас вийшов наш фізкультурник. Він ще в час перебудови відновив секцію карате, набрав туди охочих, звільнився зі школи й тепер приїхав із найбільш здібними учнями в спортивних штанях, кросівках, шкіряних куртках та з поголеними черепами. Один із них виявився моїм однокласником, упізнав мене: «Опа-па, Банан!», і відтоді до мене інакше не звертався навіть напарник.

Маючи домовленість із директором фабрики, котрий про всяк випадок виїхав за кордон, тобто у сусідню Росію, фізрук обладнав порожні цехи не надто складним обладнанням, що дозволяло розливати наш самогон у пляшки з різними етикетками. Спершу носили півлітрові, чисто вимиті, потім пішли «літрухи» й навіть квадратні, від лікерів «Амарето». Потрібні етикетки друкувалися на іншому обладнанні в сусідньому цеху, а за постачання пляшок, виявляється, відповідав мій тато — прижився біля пункту прийому склотари. Це дало мені певні підстави вважати: нарешті батько й син Кутові почали спільну сімейну справу.

Спершу нам платили купонами. Коли мій напарник обурився й став вимагати долари, які бачив у руках фізрука та його команди, його запросили на розмову в головний офіс. Звідти чоловік не повернувся, а мені на ранок дали нового, котрого все влаштовувало. Він виявився невизнаним філософом, чиї праці могли б змінити світ, аби їх переклали англійською. У незалежній Україні, тим більше — у часи дикого капіталізму, їх ніхто не буде читати. Я запропонував віддрукувати розділи праці в нашому друкарському цеху, на звороті етикеток. Такого накладу автор не побачить навіть у розвиненій Америці. Той радо погодився, приніс передруковані на машинці розділи — напучування. Вони виявилися короткими, тож лишалося вирізати та наклеїти на зворотний бік етикеток. Відкоркувавши пляшку й спорожнивши її, люди неодмінно помітять напис на звороті через скло, здивуються несподіваним ноу-хау й згадають, що вміють читати.

Перший «наклад» пішов із конвеєра в роздріб.

Наступного дня мене тримало двоє каратистів, а фізрук тицяв порожньою пляшкою в лице й горлав:

— Де ти це побачив? Хто тебе навчив?

— Сам додумався, — відповів я, спльовуючи кров із розкроєних губ і торкаючись язиком уламка від неакуратно вибитого зуба.

— Тебе сюди не думати поставили! — рявкнув фізрук. — Усе, нема про що базарити. Везіть його, пацани, у головний офіс.

«Головним офісом» виявився ліс недалеко від села Количівка. Там мене з невеличкими перервами били, поламавши ногу й кілька ребер, потім звеліли самому копати собі яму. Уже нічого не тямлячи, лиш бажаючи, аби все швидше скінчилося, я тремтячими руками взявся за лопату. Не втримався, упав — і це знову врятувало мені життя.

Над тим місцем, де я щойно стояв, просвистіли кулі: били з автомата.

У відповідь спортсмени почали стріляти з пістолетів, сипонули в різні боки, постріли з темряви наздогнали кількох, а мене, майже непритомного, спакували в міліційну машину. Потім, уже після операції, слідчий пояснив: святкуючи день міліції, місцеві патрульні взяли в кіоску данину не доларами, а літром горілки. Випивши, побачили дивні написи на етикетці. Без того знаючи, що тут дають «ряджений» алкоголь, патрульні отетеріли від небаченого раніше нахабства кустарів. Розслідування провели моментально, але не з метою посадити — збиралися взяти з людей фізрука штраф за порушення правил торгівлі й домовленостей не палитися так тупо. Проте забагато шуміли: про дійство пронюхав УБОЗ, тож вирішив оперативно зрубати «палку», накривши підпільних виробників алкоголю. Визволення мене з полону й порятунок від смерті в міліцейські плани не входив, але й зайвим геройство не було. Слідчий отримав живого свідка, а мама з бабусею Зоєю — живого сина й онука, якого відразу після хірургії без урахування моєї думки затягнули в лікувальний заклад.

Там мене закодували від алкоголізму.

А після виходу з клініки я прозрів — із допомогою таких самих вчорашніх залежних.

Те, що над моєю головою пройшли кулі, — промисел Божий і вища воля.

Іншого шляху, крім як у релігію, для таких, виявляється, не було.

Я знову став агітатором. Лиш тепер — за вищу ідею: почав проповідувати.

Хоча спершу розгубився. Адже з другої половини 1990-х років, коли мій вік впевнено наближався до тридцятки, релігій у незалежній Україні розвелося хоч греблю гати. Кожна вважала себе єдиною правильною й усі ображалися на слово «секта», приписуючи його ортодоксам, консерваторам і борцям проти свободи віросповідання. Намагаючись розібратися, що до чого, я заплутався в одноманітності розмаїтих релігій ще більше.

Тому вирішив робити те, до чого призвичаївся в школі й до чого навернуло життя.

Відчув внутрішню потребу вчити й направляти людей самотужки.

У мене завжди виходило виписувати різні програми виходу з кризи. Оскільки час за вікном справді стояв буремний і кризовий, лише добре слово могло дати людям надію. Тому я засів за написання власного вчення, оформленого в брошуру з власним портретом на обкладинці. Так я не відмовлявся від відповідальності, навіть більше — відновлював історичну справедливість стосовно власного родоводу.

Прізвище «Кутовий» відтепер не пасувало.

Свої перші настанови кожному на все життя я підписав: Борис Чумак, причому ЧУМАК навмисне виділив навіть більшими літерами, ніж своє ім’я та назву дебютної книжки. Мама не знала, чи радіти з того, що Чумаки отримують таку сумнівну славу. Бабуся Зоя тішилася: нарешті можна назватися Чумаком сміливо. Схоже, образився лише батько. Хоч кілька років про нього не було ні слуху, ні духу і я вже боявся — могли ще тоді завезти в головний офіс на розмову, я переконаний — він потай хотів, аби зазвучало саме його прізвище — таки записався Чумаком, коли міняли радянські паспорти на українські.

Його понівечене тіло витягнули з-під коліс приміської електрички.

Звісно, батько був п’яним. За іронією долі, я саме їхав у тій електричці, ходячи по вагонах, підсідаючи до людей і пропонуючи своє Слово. У момент, коли якась бабця вже брала брошуру, поїзд сильно труснуло — машиніст натиснув на гальма. Швидко дізналися: на переїзді чоловік потрапив під поїзд. Спершу думали — кинувся, уже потім, із колонки пригод у газеті, пояснили: п’яниця пізно ввечері необережно переходив колію. Особу на той час уже встановили, нас навіть опитали, а коли міліція пішла, я зачинився у своїй кімнаті, тихо помолився й зрозумів — хай там як, а батько кинувся під колеса за прикладом Анни Кареніної.

Не поділившись ні з ким цим сумним висновком, я почав працювати ще більше, на покуту роздавши в електричці зо два десятки книжечок.

Неймовірним чином це збіглося в часі з підготовкою до чергових парламентських виборів. І серед ощасливлених дармовою проповіддю виявився помічник кандидата в народні депутати, котрий за завданням патрона їздив електричками, аби слухати й фіксувати настрої електорату, щоб потім вносити корективи в передвиборчу програму. Щось у моїх книжечках впало чоловікові в око, мене розшукали й залучили до роботи штабних агітаторів. Єдиною моєю умовою була гарантія незалежності в оцінках, діях та висновках. Це виявилося на руку: мені не лише дали свободу, а до того ж подавали незалежним експертом.

Я говорив і писав усе, що думав. Оскільки прізвище Чумак уже мало довіру серед тих, хто розчарувався навіть у церкві як порадникові, мене слухали частіше, уважніше, і саме моє слово перетворилося на останню інстанцію, коли треба було віддати за когось голос.

Далі, з початком третього тисячоліття, розповідати особливо нема про що.

Моє життя стало стабільним.

Позиції міцні, як ніколи.

Я й далі Борис Чумак, незалежний експерт, якому всі вірять.

Свого я домігся: на мою думку зважають уже скоро двадцять років.

Контактні телефони — на офіційному сайті.

Але спершу напишіть листа на електронну адресу: banan@ukr.net. Вкажіть свої сторінки в соціальних мережах. Познайомлюся з вами заочно.

Зрозумію, що варто витрачати на вас час, — поговоримо.

Борис Чумак — дуже зайнята людина.