Емілі в пошуках веселки

Розділ 24 Декілька важливих одкровень

У травні приїхала Ільза — весела, сміхотлива Ільза. Мабуть, аж занадто весела і сміхотлива, подумала Емілі. Ільза завжди була пустотливою та безтурботною, але не так нестримно як зараз. У ній не було ані краплини серйозності. Вона жартувала над усім, навіть над власним весіллям. Тітка Елізабет і тітка Лаура були вражені. Дівчина, яка незабаром мала взяти на себе тягар відповідальності подружнього життя, повинна бути більш поміркованою і розважливою. Ільза сказала Емілі, що вони сміховинні вікторіанки. Коли вони були удвох, Ільза безперервно щебетала, та жодного разу не говорила з Емілі, незважаючи на те, як часто у своїх листах висловлювала таке бажання. Певно, в цьому була не лише її провина. Емілі, попри намір бути такою як колись, не могла позбутися певної стриманості й відчуженості, породжених її таємним болем і запеклим силкуванням приховати його. Ільза відчувала цю стриманість, хоча й не підозрювала про її причини. Емілі либонь усього лише переросла колишню дівчину з Місячного Серпа, живучи на самоті з тими любими старомодними тітоньками.

— Коли ми з Тедді повернемось і побудуємо дім у Монреалі, ти кожну зиму проводитимеш у нас, дорогенька. Місячний Серп прекрасний улітку, та взимку ти в ньому мабуть почуваєшся спаленою заживо.

Емілі нічого не пообіцяла. Вона не уявляла себе гостею в будинку Тедді. Вона щоночі казала собі, що не в змозі витримати завтрашній день. Та коли завтра надходило, воно виявлялося цілком стерпним. Вона навіть могла спокійно обговорювати з Ільзою вбрання та деталі урочистостей. Емілі вже примирилася з синьою газовою сукнею й навіть приміряла її за дві ночі до приїзду Тедді. До весілля залишалося тепер усього два тижні.

— У цій сукні ти немов вийшла просто з мрії, Емілі, — проказала Ільза, розтягаючись на ліжку Емілі з котячою грацією та невимушеністю. На її пальці тьмяно мерехтів сапфір, подарований Тедді. — Через тебе весь мій казковий оксамит разом із мереживом здаватиметься банальним і грубим. До речі, дружбою Тедді буде Лорн Гелсі, я не казала? Я приємно вражена — сам Гелсі! Його мати була тяжко хвора, і він до останнього не був певен, чи зможе приїхати. Але люб’язна пані несподівано видужала, й він уже збирає речі. Його нова книга неймовірна. Усі в Монреалі шаленіють через неї, та й він сам цікава і непересічна людина. Хіба не чудово було б, якби ви покохали одне одного, Емілі?

— Не намагайся мене з кимось звести, Ільзо, — з легкою усмішкою сказала Емілі, знімаючи синю сукню. — Я кожною клітиною свого тіла відчуваю, що стану старою панною, але не хотіла б нею стати через тебе.

— До речі, зовні він нагадує горгулію, — апатично продовжила Ільза. — Якби не це, мабуть я б вийшла за нього. Я майже впевнена, що так і вчинила б. Прояви його любові полягають у тому, що він запитує твою думку про різні речі. Мене він теж запитував, і це було приємно. Але в мене було відчуття, що, якби ми побралися, він би припинив цікавитися моєю думкою. А це вже неприємно. Крім того, ніхто не може тобі з точністю сказати, що думає він сам. Він може вдавати, що обожнює тебе, водночас думаючи про темні кола під твоїми очима. До речі, ну хіба ж Тедді не найвродливіший у світі?

— Він завжди був привабливим хлопцем.

— «Привабливим хлопцем», — передражнила Ільза. — Емілі Стар, якщо ти коли-небудь вийдеш заміж, я сподіваюся, твій чоловік триматиме тебе на ланцюгу. Ще хвилина таких розмов — і я почну називати тебе тіткою Емілі. У Монреалі з ним ніхто не може змагатись. І знаєш, його погляди я люблю більше ніж його самого. Насправді часом він мене втомлює. Хоча я й думала, що в нас такого не буде. Він ніколи так не робив до заручин. В мене таке відчуття, що незабаром настане той день, коли я пожбурю в нього чайником. Шкода, що не можна мати одночасно двох чоловіків, правда? Одного — щоб ним милуватись, а іншого — щоб із ним спілкуватись. Але ми з Тедді будемо приголомшливою парою, правда ж, люба? Він такий чорнявий, а я така білява. Ідеально. Я завжди хотіла бути «темноволосою панною», як ти. Та коли я сказала це Тедді, він лише розсміявся й процитував старого вірша: «Як нам співали барди давнини, // Раніш сирени мали чорні коси, // Але коли мистецтва народилися сини — // Відтоді, немов янголи, вони світловолосі». Вочевидь, таким чином Тедді назвав мене янголом. Мило. Коли вже все буде сказано і зроблено, Емілі, я, найімовірніше… ти певна, що двері зачинені й тітка Лаура не почує мене і не знепритомніє?.. я, імовірніше за все, перетворюся на сирену, а не на янгола. А ти?

— Давай перевіримо всі запрошувальні листівки й переконаємося, що ми нікого не забули, — такою була відповідь Емілі на цей словесний потік.

— Хіба не жахливо належати до таких кланів як наші? — знуджено сказала Ільза. — Серед присутніх буде стільки старих зануд і мотрон… Сподіваюся, колись я житиму в такому місці, де не буде жодного з моїх родичів. Так хочу, щоб уся ця чортівня якнайшвидше скінчилася! А ти ж запросила Перрі, так?

— Так.

— Цікаво, чи прийде він? Сподіваюся, прийде. Якою дурепою я була, уявляючи, ніби він для мене такий важливий! Я без кінця сподівалася, попри те, що знала, що він сохне за тобою. Але я покинула всі сподівання після вечорниць у пані Чідлоу. Пам’ятаєш її, Емілі?

Так, Емілі це пам’ятала.

— До того вечора я завжди мала крихітну надію, що колись він зрозуміє, що не зможе отримати тебе, і тоді б я зловила його серце в польоті… Прозвучало якось по-вікторіанськи, так? Я думала, він теж там буде, він був запрошений. І я спитала в Тедді, чи прийде Перрі. Тедді значущо зазирнув мені в очі й відповів: «Перрі не буде. Він працює над справою, яку розглядатимуть завтра. Мета всього життя для Перрі — це кар’єра. Він не має часу на любов». Я знала, що він намагається застерегти мене, так само як знала й те, що нема сенсу на щось сподіватися. Тож, я остаточно здалася. Що ж, як виявилось, це було на краще. Хіба ж не дивовижно, як такі сумні речі призводять до щастя? Це змушує повірити у всесилля Провидіння. Правда ж, дуже зручно все приписувати Богові?

Емілі майже не слухала Ільзу, машинально вішаючи на тремпель за ширмою свою синю сукню і натягуючи на себе зелений спортивний костюм. То он що тієї ночі багато років тому сказав Ільзі Тедді, коли вона точно знала, що з його вуст пролунало слово «любов». А вона через це була з ним такою холодною. Не те щоб це справді щось змінювало. Безсумнівно, він лише застерігав Ільзу, щоб відвернути її дівочі мрії від Перрі й зосередити їх на собі. Вона відчула велику полегкість, коли Ільза врешті пішла додому. Ільзине безупинне щебетання про все на світі діяло їй на нерви, хоч їй і самій соромно було це визнати. Але зрештою, її нерви й так уже були нап’яті до неможливості тими довгими тортурами. Ще два тижні — і, дякувати Богові, настануть мир і спокій.

З настанням сутінків вона попрямувала до Пижмової Ділянки, аби повернути книгу, яку пані Кент їй позичила напередодні. Треба було встигнути це зробити до приїзду Тедді. Вона вже декілька разів приходила до Пижмової Ділянки від того пам’ятного вечора, і їх з пані Кент пов’язала незвичайна дружба. Вони позичали одна одній свої книжки та розмовляли про все на світі, за винятком того, що найбільше турбувало їх обох. Емілі того дня вертала старовинний примірник «Південноафриканської ферми»[37]. Емілі сказала, що дуже хотіла б її прочитати. Пані Кент піднялася сходами й майже одразу повернулася з книгою в руках. Її бліде обличчя було трохи білішим ніж зазвичай, а шрам палав червоною барвою, як і завжди, коли вона рухалася.

— Ось ця книга, — сказала вона, — лежала в мене в ящику нагорі.

Емілі дочитала книгу перед тим як іти спати. Тепер вона погано спала, а ночі були довшими ніж зазвичай. Книга пахла старістю і затхлістю, певно через те, що пані Кент давно не розкривала свого ящика. А всередині Емілі знайшла тонкого листа, на конверті якого не було марок. Він був адресований пані Девід Кент.

Найцікавіше було те, що цього листа вочевидь не відкривали. Щоправда, якщо під час першого розпечатування конверт не пошкодили, то, покладений під прес, він може знову заклеїтись. Не було схоже, що цей лист мав велике значення. Але, звісно, вона мала намір повідомити про нього, повертаючи книгу.

— Ви знали, що у цій книзі лежав лист, пані Кент?

— Лист… Ти сказала, лист?

— Так. Адресований вам.

Емілі дістала листа і передала його пані Кент, чиє обличчя набуло страхітливого виразу, коли її погляд упав на напис на конверті.

— Ти знайшла це… у тій книзі? — прошепотіла вона. — У тій книзі, що її не відкривали вже понад двадцять п’ять років? Ти знаєш… хто написав цього листа? Його… написав мій чоловік… і я ніколи його не читала… не знала про його існування.

Емілі відчула себе присутньою при розв’язці якоїсь трагедії — мабуть, тих самих таємних страждань пані Кент.

— Я піду… щоб ви могли прочитати його на самоті, — м’яко сказала вона і вийшла, залишивши пані Кент саму стояти у темній кімнатчині, тримаючи в руці листа — так, як тримала б гадюку.

— Я покликала тебе так пізно, бо маю сказати тобі щось дуже важливе, — проказала пані Кент.

Маленька, пряма як палиця, рішуча жінка, вона сиділа у кріслі коло вікна, і на неї падало скупе зимне проміння сонця, що вже зникало за обрієм. Надворі стояв червень, та було холодно. Небо видавалося по-осінньому похмурим. Емілі, крокуючи перехресною стежкою, тремтіла і бажала якнайшвидше знов опинитися вдома. Але записка пані Кент вказувала на терміновість і була написана ледь не в наказовому тоні. Для чого, на Бога, вона була їй так необхідна?! Це точно не могло бути пов’язано з Тедді. Але що ще могло змусити пані Кент хотіти бачити її о такій порі?

Тієї ж таки миті, коли вона побачила пані Кент, вона вповні усвідомила зміну, що трапилася з цією жінкою — зміну, яку важко було одразу визначити, та попри це вона кидалася в очі. Вона була такою ж слабкою і змарнілою як завжди. Блищик певного виклику в її очах теж залишився незмінним. Але вперше за весь той час, що вони були знайомі, Емілі не відчувала, що жінка поряд з нею нещасна. Тепер у її душі панував мир — дивний, скорботний, невідомий Емілі мир. Змучена душа нарешті вивільнилася з катівні.

— Я вмерла і потрапила до пекла, але тепер я знов жива, — промовила пані Кент. — І це завдяки тобі: це ж ти знайшла листа. Тому я хочу щось тобі розповісти. Після цього ти мене зненавидиш. І згодом я шкодуватиму про це. Але це має бути сказано.

Емілі відчула раптове небажання чути те, що хотіла їй сказати пані Кент, чим би це не було. Це було — мусило бути — пов’язано з Тедді. А вона нічого, нічого не хотіла чути про Тедді — про Тедді, який за два тижні мав стати Ільзиним чоловіком.

— Ви не вважаєте, що… можливо… буде краще не казати цього мені?

— Це має бути сказано. Я скоїла помилку і мушу в цьому зізнатись. Я вже не зможу її виправити… гадаю, вже надто пізно… але я мушу про неї принаймні сказати. Але є й дещо інше, щось, що треба розповісти перед цим. Щось, про що я ніколи не говорила… щось, що так мене мучило, що я прокидалася ночами з голосними криками, страхаючись цього. О, ти ніколи мені не пробачиш… та, може, трохи мене пожалієш.

— Мені завжди було вас шкода, пані Кент.

— Думаю, що так і було. Та всього ти й уявити собі не можеш. Емілі, коли я була дівчиною, я не була такою. Тоді я була… як усі люди. І я була вродливою… справді була. Коли у моє життя прийшов Девід Кент і закохав мене у себе, я була красунею. І він кохав мене… тоді… і надалі завжди кохав. Він написав про це у листі.

Вона ривком дістала листа з-за пазухи й поцілувала його — різко, майже зі злістю.

— Я не можу дозволити тобі його прочитати, Емілі. Лише мої очі мають на нього дивитись. Але я розповім тобі, про що він. О, ти не знаєш, ти не можеш навіть зрозуміти, як сильно я його кохала, Емілі. Ти вважаєш, що кохаєш Тедді. Але ти не кохаєш, ти не можеш кохати його так, як я кохала його батька.

Емілі вважала інакше, але змовчала.

— Він одружився зі мною і забрав до Мелтона, де жила його рідня. Спершу ми були такими щасливими… занадто щасливими. Я казала тобі, що Бог ревнивий. І я від самого початку не сподобалась його кревним. Вони вважали, що Девід одружився з нижчою за себе, що я недостатньо добра дружина для нього. Вони завжди намагалися стати поміж нас. О, я знала, я знала, що вони мали на думці. Його мати ненавиділа мене. Вона ніколи не називала мене Ейлін — лише «ти» і «Девідова дружина». Я ненавиділа її за те, що вона постійно дивилася на мене. Вона ніколи нічого поганого мені не казала і не робила. Просто дивилася на мене. Я так і не стала однією з них. Я ніколи не могла зрозуміти їхніх жартів. Вони завжди сміялися, і я була певна, що в половині випадків сміються з мене. Вони писали Девідові листи, в яких ніколи не згадували мене. Хтось із них був до мене завжди холодно-чемним, а інші кпили з мене. Якось одна з його сестер подарувала мені книгу з етикету. Щось завжди завдавало мені болю, а я не могла дати відсіч, не могла зробити боляче у відповідь. Девід теж перейшов на їхній бік: у нього з’явилися спільні з ними таємниці від мене. Та всупереч усьому цьому я була щаслива… доки не розбила лампу. Вогонь запалав навколо мене, а тоді перекинувся на мою сукню й залишив на моєму обличчі цей шрам. Після цього я вже не вірила Девідові, коли він мене переконував, що кохає. Я стала такою потворною… Мої нерви геть розхитались, і я вже нічого не могла вдіяти: я почала з ним сваритися через кожну дрібницю. Та він був терплячим. Він пробачав мені знову і знову. Але я боялася, що він більше мене не кохає через шрам. Я знала, що вже ношу під серцем дитину, та все не розповідала йому. Я боялася, що дитину він любитиме більше ніж мене. А тоді… я зробила щось дуже погане… Мені тяжко казати це тобі. В Девіда був собака… він любив свого пса так сильно, що я його зненавиділа… я… я отруїла його. Не знаю, що штовхнуло мене на це. Я ніколи не була такою… до того як попеклась. Можливо, я стала такою через те, що невдовзі мала народити.

Пані Кент спинилась і раптово з жінки, що тремтіла від почуттів, які враз перестала приховувати, перетворилася на стриману вікторіанку.

— Я не повинна говорити про такі речі з молодою дівчиною, — збентежено мовила вона.

— Я вже не перший рік знаю, що немовлята з’являються не з чорної сумки лікаря Барнлі, — серйозно запевнила її Емілі.

— Добре, — пані Кент знову стала пристрасною Ейлін Кент. — Девід дізнався про те, що я зробила. О… о, його обличчя! Ми страшно полаялися. Це сталося напередодні його від’їзду у справах до Вінніпега. Я… я була така люта через те, що він мені тоді сказав, що закричала… о, Емілі… що я сподіваюся більше ніколи не побачити його обличчя. І більше ніколи не бачила. Бог спіймав мене на слові. Він помер від пневмонії у Вінніпезі. Я й не знала, що він занедужав, доки не прийшла звістка про його смерть. А доглядала його дівчина, яка колись йому подобалась і яка була закохана в нього. Вона сиділа коло його ліжка й доглядала його, поки я була вдома і тихо ненавиділа. Я думала, що ніколи не зможу пробачити цього Богові. Вона зібрала його речі й відіслала їх додому. Серед них була й та книга. Мабуть, він придбав її у Вінніпезі. Я її ніколи не відкривала, я не могла навіть змусити себе торкнутись її. Він певно написав того листа, відчуваючи близькість смерті, і поклав його у книгу для мене… і мабуть помер, перш ніж встиг сказати, де його сховав. А може, вона знала і не сказала. І він лежав тут усі ці роки, Емілі… всі ці роки, що я вірила, що Девід помер, гніваючись на мене… так і не пробачивши мені. Він щоночі снився мені… його обличчя завжди було відвернуте від мене. І це тривало двадцять сім років, Емілі… двадцять сім років. Тільки подумай! Хіба ж я не спокутувала свою провину? А вночі я розпечатала і прочитала його листа, Емілі… всього декілька рядків, нашкрябаних олівцем… його бідолашна рука ледве могла тримати олівець, уявляєш? Він назвав мене Любою Дружинонькою і попросив пробачити його — мені пробачити його — за те, що він був того дня таким суворим і сердитим… а він пробачив мені мій вчинок… сказав, щоб я не переймалася ні цим, ані тим, що сказала — більше ніколи не бачити його обличчя… він знав, що я цього не хотіла… сказав, що наприкінці свого життя краще зрозумів багато речей… і що завжди щиро кохав мене і кохатиме… і… і ще дещо, чого я нікому не переповім… дещо занадто дороге, занадто прекрасне. О Емілі, можеш собі уявити, що це для мене значить? Знання, що він не помер сердитим на мене, що він помер, кохаючи мене, з ніжними думками про мене… Але тоді я цього не знала. І я… я не думала, що після цього мені коли-небудь буде добре. Я знала, що всі його родичі вважали мене несповна розуму. Коли Тедді з’явився на світ, я взяла його і пішла від них. Вони тепер не змогли б налаштувати його проти мене. Я не взяла від них жодного цента. У мене були Девідові заощадження, на які ми удвох могли жити. Тедді був усім, що я мала… а потім з’явилась ти… і я знала, що ти забереш його від мене. Я знала, що він кохав тебе — завжди. О, звісно, кохав. Коли він поїхав, я писала йому про всіх молодиків, із якими ти загравала. А два роки тому — пам’ятаєш, його несподівано покликали до Монреаля — тебе не було в Чорноводді, а він не міг дочекатися тебе і попрощатись. Але він написав тобі листа.

Емілі видала з себе слабкий здушений крик заперечення.

— Написав, написав. Лист лежав на його столі, коли він ненадовго вийшов. Я парою розпечатала конверт і прочитала. Я спалила того листа, Емілі, та я можу тобі переповісти, що там було написано. Якби я могла це забути! Він писав, що перед від’їздом хотів сказати тобі, як сильно тебе кохає. І якщо ти відчуваєш те саме, він дуже хотів би, щоб ти написала йому. Та якщо ні, то краще, щоб ти не писала йому взагалі. О, як я тебе ненавиділа! Листа я спалила, а в конверті залишила якийсь друкований вірш, який теж там лежав. І він, нічого не підозрюючи, надіслав це тобі. Я ніколи про це не шкодувала, навіть коли він мені написав, що має намір побратися з Ільзою. Але минулої ночі… коли ти принесла мені того листа… і пробачення… і спокій… тоді я зрозуміла, що скоїла щось жахливе. Я зруйнувала твоє життя… і життя Тедді мабуть теж. Ти зможеш колись мені пробачити, Емілі?

На тлі всього виру почуттів, що їх розбурхали в ній слова пані Кент, Емілі була свідома однієї речі. Гіркота, приниження, сором випарувалися з неї. Тедді кохав її. Солодкість цього одкровення на певний час витіснила всі інші відчуття. У її душі не було місця обуренню чи гніву. Вона почувалася тепер зовсім іншою людиною. І в її серці й голосі бриніла щирість, коли вона поволі проказала:

— Пробачаю… пробачаю. Я все розумію.

Пані Кент несподівано заламала руки.

— Емілі… вже запізно? Уже надто пізно? Вони ще не побралися, і я точно знаю, що він не кохає її так, як кохав тебе. Якщо ти йому розповіси… якщо я йому розповім…

— Ні-ні-ні! — квапливо вигукнула Емілі. — Вже запізно. Він не повинен знати, ви не мусите казати йому. Тепер він кохає Ільзу, я в цьому впевнена. І якщо йому розповісти, це не призведе ні до чого доброго, буде лише гірше. Пообіцяйте мені… люба пані Кент, якщо ви хоч трохи почуваєтеся мені зобов’язаною, то пообіцяйте мені, що ніколи йому не розповісте.

— Але ти… ти будеш нещасною…

— Не буду — не тепер. Ви й не знаєте, як ваші слова все змінили. Ті думки, що раніше мучили мене, зараз втратили своє жало. Я збираюся прожити щасливе, повне, корисне життя, в якому не буде місця жалю через дівоцькі мрії. Тепер усі мої рани затягнуться.

— Я вчинила… просто жахливо, — прошепотіла пані Кент. — Тепер… я це бачу…

— Гадаю, що так. Але я про це не думаю. Мене тішить те, що моя самоповага повернулася до мене.

— Мурреївська гордість, — проказала пані Кент, придивляючись до неї. — Після цих твоїх слів, Емілі Стар, я вже починаю вірити, що гордість для тебе цінніша за любов.

— Мабуть, — усміхнулась Емілі.

Коли вона дісталася домівки, її так переповнювали почуття, що вона навіть зробила те, про що пізніше гірко шкодувала. У саду Місячного Серпа на неї чекав Перрі Міллер. Вона дуже давно його не бачила, і, якби він прийшов о будь-якій іншій порі, вона б радо його зустріла. Дружні стосунки з Перрі були однією з найприємніших складових її життя, особливо після того як він цілком відмовився від намірів завоювати її серце. За декілька останніх років він дуже змінився: змужнів, розвинув у собі почуття гумору і майже перестав бути хвальком. Він навіть вивчив основні засади етикету й навчився не зловживати жестикуляцією. Він мав забагато справ аби часто навідувати Місячний Серп, та Емілі завжди була рада приймати його в себе в гостях — за винятком цього вечора. Вона хотіла побути на самоті, багато чого обміркувати, впорядкувати свої почуття, насолодитися самоповагою, яка щойно до неї повернулася. Крокувати садовою доріжкою повз шовковисті квітки маків і розмовляти про щось із Перрі їй видавалося зараз чимось майже неможливим. Бажання якнайшвидше позбутись його доводило її до божевілля. Перрі ж зовсім цього не відчував. Він дуже давно її не бачив і мав стільки всього з нею обговорити — особливо його цікавило Ільзине весілля. Він усе розпитував про це, доки не дійшло до того, що Емілі вже й сама не знала, що каже. Перрі був трохи скривджений тим, що дружбою обрали не його. Він вважав, що мав повне право отримати таку честь, адже був давнім приятелем і нареченого, і нареченої.

— Ніколи не думав, що Тедді так мене відштовхне! — скрикнув він. — Певно, він вважає себе занадто успішним, щоб брататися з кимось із Пічного містечка.

І тоді Емілі зробила це. Перш ніж вона встигла про це подумати, слова роздратування тим, як Перрі паплюжив Тедді, самі зірвалися з її вуст.

— Ти дурень. Це взагалі вирішував не Тедді. Справді гадаєш, що Ільза була б рада бачити тебе дружбою після стількох років сподівань, що ти будеш її нареченим?

Скінчивши свою тираду, вона застигла, приголомшена, уражена в самісіньке серце соромом і каяттям. Що ж вона накоїла? Зрадила дружбу і довіру — ганебний, непростимий учинок. Хіба ж могла вона, Емілія Берд Стар з Місячного Серпа, таке скоїти?

Перрі теж спинився як укопаний біля циферблату сонячного годинника, збентежено дивлячись на неї.

— Емілі, ти ж не це мала на увазі… Ільза ніколи про мене так не думала, правда ж?

Емілі з жалем пригадала, що слово не горобець, і усвідомила, що неподобство, спричинене її словами, в небуття вже не повернути жодною брехнею.

— Думала — певний час. Звісно, вона вже давно переросла це.

— Мене! Емілі, вона ж, здається, завжди зневажала мене, завжди через щось мене висміювала, я ніколи не міг їй догодити, ти ж сама пам’ятаєш.

— О так, пам’ятаю, — втомлено підтвердила Емілі. — Вона так тобою переймалася, що ненавиділа миті, коли ти не дотягував до того рівня, який вона собі уявила. Якби вона не… симпатизувала тобі… гадаєш, їй було б діло до твоєї граматики чи правил етикету, якими ти нехтував? Я не повинна була тобі цього казати, Перрі. Усе своє життя я соромитимусь цього. Ти не повинен дати їй здогадатися, що знаєш.

— Звісно, що ні. Та й у будь-якому разі, вона про це вже давно забула.

— О… так. Але тепер ти розумієш, чому їй було б неприємно бачити тебе дружбою на своєму весіллі. Мене роздратувало те, що ти виставив Тедді таким бундючним. А тепер — ти ж не образишся, якщо я попрошу тебе піти, Перрі? Я дуже втомилась, а мені стільки всього треба зробити в наступні два тижні…

— Справді, ти вже маєш бути в ліжку, — погодився Перрі. — Я просто монстр, що змушую тебе залишатись на ногах. Та коли я сюди приходжу, наші зустрічі так схожі на ті, які ми мали багато років тому, що аж не хочеться вертатись. Якими ж шибайголовами ми тоді були! А тепер Ільза з Тедді збираються побратись. Ми вже стаємо трохи старшими.

— Наступної нашої зустрічі ти вже й сам будеш статечним одруженим чоловіком, Перрі, — відказала Емілі, силкуючись усміхнутися. — Я вже дещо про тебе чула.

— Не в цьому житті! Я давно відмовився від цієї думки. Я більше не сохну за тобою, та після тебе жодна вже не здається такою жаданою. Я вже пробував. Я приречений померти старим парубком. Кажуть, таким людям легше вмирати. Та я маю деякі наміри й не збираюся просто відмовлятись від життя. Бувай, люба. Побачимось на весіллі. Воно ж почнеться вдень, так?

— Так, — Емілі сама була вражена тим, як спокійно про це говорить. — О третій годині. Потім вечеря і поїздка до Шрусбері, щоб молодята прокотилися вечірнім човном. Перрі-Перрі, я палко бажаю повернутись у минуле й не сказати тобі всього того про Ільзу. Це як… як… як ми казали у школі, я не думала, що здатна на таке.

— Не переймайся цим так. Я задоволений як пес, що має одразу два хвости, думаючи про те, що колись так багато значив для Ільзи. Не вважаєш, що я саме став достатньо чутливим, щоб зрозуміти, яке це було визнання з її боку? І чи не вважаєш ти, що я нарешті зрозумів, наскільки дорогими ви обидві завжди були для мене і як я тобі зобов’язаний тим, що ти дозволила мені залишитися твоїм другом? Я ніколи не обманював себе стосовно Пічного містечка і різниці між нами. Я просто був занадто дурним, щоб зрозуміти. Я став успішним, я досяг цього, але ви з Ільзою були народжені для успіху. Та ти ніколи не давала мені відчути різницю між собою і мною, як робила більшість дівчат. Я ніколи не забуду брудних жартиків Роди Стюарт. Тож ти не думаєш, що тепер я буду таким дурнем, щоб пишатися тим, що Ільза колись думала про мене або що я навіть дам їй зрозуміти, що мені про це відомо? Більшість своїх старих недоліків я залишив у Пічному містечку, навіть якщо на званому обіді я досі замислююсь, що зі столового приладдя треба взяти до рук першим. Емілі… пам’ятаєш ту ніч, коли твоя тітка Рут зловила мене на тому, що я тебе цілував?[38]

— Певно, що так.

– Єдиний раз, коли я тебе цілував, — без єдиної сентиментальної нотки зауважив Перрі. — І це тривало не довше за постріл, правда ж? Тільки подумав про літню даму, яка стоїть, підглядаючи, в нічній сорочці й зі свічею в руці!

Перрі врешті пішов, заливаючись сміхом, а Емілі піднялася до себе в кімнату.

— Емілі-у-Свічаді, — майже весело сказала вона, — тепер я знову можу дивитися тобі в очі. Я більше не почуваюсь осоромленою. Він кохав мене.

Вона якийсь час стояла усміхнена. А потім усмішка зникла з її обличчя.

— О, якби б я тільки дістала тоді того листа! — з жалем прошепотіла вона.