Емілі в пошуках веселки

Розділ 14 Вечорниці в пані Чідлоу

— Рання пташка росу п’є, — проказав Тедді, прослизаючи побіля Емілі до довгої шовкової блідо-зеленої травиці, що росла на узбережжі Чорноводдя.

Він підійшов так тихо, що Емілі не чула аж поки побачила його перед собою; від несподіванки вона не могла придумати, що йому відповісти, й почервоніла, панічно сподіваючись, що він цього не помітив. Вона рано встала і була зараз захоплена тим, що вся її рідня безсумнівно назвала б темпераментним бажанням: вона дивилася, як сходить сонце, й хотіла знову познайомитися з Едемом. Тож вона прокралася сходами Місячного Серпа, прекрасним садом і гайком Високого Джона аж до Чорноводдя. Щоб зустріти там чар світанку. Їй навіть у голову не прийшло, що Тедді також може туди помандрувати.

— Люблю приходити сюди, коли сходить сонце, не лише сьогодні, — сказав він. — Це, здається, єдина можливість бодай декілька хвилин побути самому. Наші дні і вечори сповнені шалених веселощів, та й мама хоче, щоб я був із нею щоранку. Все ж, вона пережила шість жахливих самотніх років.

— Вибач, що завадила твоїй дорогоцінній самотності, — жорстко відповіла Емілі, яку опосів страх, що він може подумати, ніби вона знала про його звичку і прийшла сюди з єдиною метою побачити його.

Тедді розсміявся.

— Не перенось стиль спілкування в Місячному Серпі на мене, Еміліє Берд Стар. Ти дуже добре знаєш, що зустріч тут із тобою — це для мене вінець ранку. Я завжди мав відчайдушну надію, що це колись таки має статися. І сталося. Давай просто сядемо тут удвох і помріємо. Бог створив цей ранок для нас — лише для нас двох. Будь-яка розмова спаплюжить усе це.

Емілі мовчки погодилась. Як же прекрасно було сидіти з Тедді на узбережжі Чорноводдя під кораловим цвітом вранішнього неба і мріяти, просто мріяти про щось дике, приємне, таємниче, незабутнє, безглузде… Наодинці з Тедді, поки весь-всенький світ спить. О, якби ці розкішні, немов украдені хвилини могли бути довшими! У її голові вигулькнув і, подібно до музичного акорду, затремтів рядок з вірша Марджорі Пінтхол: «Нехай світ завше буде на світанку». Вона подумки проказала це як молитву.

Усе було таким прекрасним цієї чарівної миті перед сходом сонця. Дикі сині іриси навколо озера, бузкові тіні у вигинах піщаних берегів, білий туман, що плівкою вкривав порослу жовтцем долину, яка тяглась уздовж озера… золотаво-сріблясте покривало, що його всі називають ромашковим полем… приємна свіжість бризу, що віяв з затоки… синява далечінь, що видніла за гаванню… плюмаж пурпурового і рожевувато-бузкового диму, що здіймався в непорушне золотаве повітря з димарів Пічного містечка, у якому раніше за всіх прокидались рибалки… І Тедді, що лежав коло її ніг, підклавши під голову зчеплені замком тонкі смагляві руки. І знову вона відчула, як він неминуче, немов магнітом, притягує її до себе. Це відчуття було таким сильним, що вона навіть не наважувалася підійняти на нього очі й зустріти його погляд. Будучи відвертою з собою, вона визнала те, від чого тітка Елізабет впала б у розпач: що хоче перебирати пальцями його гладеньке чорне волосся, відчувати його міцні обійми, притиснутися своїм личком до його витонченого обличчя, відчувати його вуста на своїх…

Тедді прибрав одну руку з-під своєї голови й накрив нею долоні Емілі.

На якусь мить вона майже капітулювала, лишивши його руку на своїх. А тоді в її пам’яті ковзнули слова Ільзи, мов язиком полум’я обпікаючи свідомість. «Я бачила, як він сприймає як належне… дотик, яким його нагороджували… каже кожній те, що, на його думку, вона б хотіла почути». Невже Тедді здогадується, про що вона думає? Її думки раптово здались їй такими яскравими, що вона відчула, що будь-хто мав би бачити їх. Наївна! Вона несподівано зірвалася на рівні ноги, висмикнувши руки з-під його пальців.

— Мушу вертатись додому.

Так грубо. Зрештою, м’якше сказати вона й не змогла б. Він не повинен… він не мусить подумати… Тедді також піднявся. Його голос і погляд змінилися. Та дивовижна мить полишила їх.

— Я теж. Мама засумує без мене. Вона рано встає. Бідолашна матуся. Вона так і не змінилася. Вона не пишається моїм успіхом, а ненавидить його. Гадає, буцім мій успіх забрав мене від неї. Роки, що минули, не принесли їй полегкості. Я б хотів, щоб вона поїхала разом зі мною, та вона не поїде. Гадаю, почасти через те, що не витримає розлуки з Пижмовою Ділянкою, а почасти тому, що не зможе споглядати мене мовчазного за роботою в моїй студії: вона цього не перенесе. Цікаво, чому вона така. Я завжди знав її лише такою, але певен, що колись давно вона була іншою. Дивно, коли син так мало знає про минуле власної матері, як я. Я навіть не знаю, звідки той шрам у неї на обличчі. Невідомо мені нічого й про батька, як і про рідню з його лінії. І вона ніколи не говоритиме про роки, коли ми ще не жили в Чорноводді.

— Одного разу щось завдало їй болю — такого сильного болю, що вона досі не відпустила цього, — мовила Емілі.

— Може, смерть мого батька?

— Ні. Принаймні, це не була просто смерть. Мало бути щось іще, щось, що отруїло все її подальше життя. Ну що ж, бувай!

— Зустрінемося завтра на вечорниці в пані Чідлоу?

— Так, вона обіцяла прислати за мною свого візка.

— Отакої! Тож, нема сенсу запрошувати тебе проїхатися зі мною вагонеткою, ще й позиченою. Що ж, тоді поїду з Ільзою. Перрі теж там буде?

— Ні. Він мені написав, що не зможе приїхати, бо має готуватися до свого першого засідання. Воно відбудеться якраз наступного дня.

— А Перрі пасує своїй роботі, хіба ні? Той упертий бульдог всередині нього нізащо не відчепиться, якщо вже когось схопив, допоки не докопається до істини. Він стане багатієм, тоді як ми залишатимемось бідними як церковні миші. Хоча зрештою, ми ж мисливці за золотом веселки, хіба ні?

Вона не повинна затримуватись, він певно думає, що вона хоче затриматись, «чекає з висолопленим язиком». Вона якось по-дурному розвернулась і пішла. Він був такий готовий «тоді поїхати з Ільзою»! Ніби це насправді нічого не значило. Її свідомість досі була зосереджена на його дотику до її рук — там немов вогнем пекло. Тієї короткої миті тою несподіваною ласкою він підкорив її собі повністю, як Дін не зміг би підкорити за роки подружнього життя. Цілий день вона не могла думати ні про що інше. Вона знов і знов переживала ту мить капітуляції. І її вражало, що після цього в Місячному Серпі все лишилося таким як раніше, й навіть кузен Джиммі як завжди переймався червоними павучками на своїх айстрах.

Візок Емілі трусився вулицями Шрусбері, і зрештою на вечорницю в пані Чідлоу вона запізнилася на п’ятнадцять хвилин. Перед тим як спуститись до всіх, вона кинула швидкий погляд у люстро і відвернулася, задоволена. Низка стразів у її темному волоссі (камінці на ньому дуже добре тримались) додавала таку необхідну нотку блиску її новій сукні зі сріблясто-зеленого мережива, вдягненій зверху на блакитну комбінацію, що так їй пасувала. Панна Роял замовила для неї це вбрання у Нью-Йорку, а тітки Елізабет і Лаура позирали на нього скоса. Поєднання зеленого та блакитного було дуже незвичним. Та й це було важко назвати поєднанням. Але Емілі зазнала якогось дивовижного перетворення, вдягнувши це. Кузен Джиммі дивився на вишукану мерехтливу юну особу з зірочками, що блискали в її очах, у старій освітленій свічами кухні. Коли ж вона пішла, з жалем сказав тітці Лаурі:

— Вона не належить нам, коли вона в цій сукні.

— У ній вона схожа на акторку, — холодно відказала тітка Елізабет.

Емілі зовсім не почувалась акторкою, спускаючись сходами в будинку пані Чідлоу й біжучи повз сонячну залу до широкої веранди, що її пані Чідлоу обрала для проведення вечорниць. Вона почувалася справжньою, живою, щасливою в очікуванні. Тедді десь тут, їхні погляди значущо зустрінуться, коли вони сидітимуть за столом, вона відчуватиме непристойну насолоду, приховано спостерігаючи за ним, коли він говоритиме з кимось іншим і думатиме про неї… А після цього вони танцюватимуть удвох. Може, тоді він скаже їй… скаже саме те, що вона так довго жадала почути від нього…

На мить вона спинилась у прочинених дверях. Її м’які й мрійливі, немов пурпуровий туман, очі оглядали картину, що їй представилась — картину з числа тих, які завжди залишаються у пам’яті завдяки своїй витонченій чарівливості.

Стіл було поставлено у великій круглій ніші в кутку увитої виноградною лозою веранди. За ним високі темні ялиці та осокори пишалися на тлі неба, на якому вже не видно було сонця. Небо було кольору тьмяної троянди, й на ньому поступово затухала жовта барва. Крізь стовбури дерев вона розрізняла проблиски затоки, що мерехтіла темно-синім і сапфіровим. Величні скупчення тіней поза крихітним острівцем світла. Далі вона побачила блиск перлів на білій шиї Ільзи. Були тут і інші гості: професор Робін з Макгіл, який мав довге меланхолійне обличчя, що ставало ніби ще довшим через його лопатоподібну бороду; обличчя Лізетти Чідлоу було круглим, шкіра мала кремовий відтінок, а вуста були створені для поцілунків, своє темне волосся вона зібрала у високу зачіску, а круглі темні очі немов вичікували чогось; мрійливий і вродливий Джек Ґленлейк; Анетта Шоу — сонна золотаво-бліда особа, на обличчі якої завжди бачили збентежену усмішку, подібну до усміху Мони Лізи; стрункий і низький Том Голем, який мав веселе ірландське обличчя; Елмер Вінсент. Значно гладший. Вже почав лисіти. Однак досі говорить панянкам витончені компліменти. Як абсурдно тепер звучало ім’я Прекрасний Принц, яке вона дала йому колись давно! Далі був урочистий Ґас Ренкін, біля якого стояв порожній стілець, призначений либонь їй. Елсі Борланд, юна дівчина з пухнастим волоссям, яка трохи хизувалася своїми гарними ручками, виставляючи їх у світлі свічок. Однак у всій юрбі, що зібралася на вечорниці, Емілі бачила лише Тедді та Ільзу. Решта були ляльками.

Вони сиділи вдвох просто навпроти неї. Тедді як завжди прилизаний і одягнений з голочки, його чорнява голова біля золотавої голівки Ільзи. Ільза, славна сяйлива істота у бірюзово-блакитній сукні з тафти, видавалася королевою з тією піною з мережива на її повних грудях і сріблясто-червоними китицями на плечах. Тієї самої миті, коли Емілі подивилася на них, Ільза підняла погляд на обличчя Тедді і щось у нього спитала — щось особисте і дуже важливе, Емілі зрозуміла це з виразу її обличчя. Вона не могла пригадати жодного разу, коли бачила б Ільзу такою. Щось у її обличчі кардинально змінилося. Тедді глянув на неї й відповів. Емілі знала а чи радше відчувала, що у його відповіді пролунало слово «любов». Ця парочка довго дивилась одне одному в очі. Принаймні, Емілі, яка стежила за цим обміном випадковими поглядами, він здався довгим. Тоді Ільза спаленіла й відвела погляд. Чи паленіла Ільза коли-небудь до цього? А Тедді підняв голову і втупився у стіл очима, в яких видно було радісний переможний вираз.

Тієї гіркої миті, коли в неї розплющились очі, Емілі вступила у сяйливе коло. Її серце всього за мить билось так життєрадісно, а тепер здавалося холодним і мертвим. Незважаючи на світло і сміх, холодна темна ніч наступала на неї. Зненацька все в цьому житті видалось їй потворним. Для неї вечеря, що передувала танцям, складалася з гіркого полину, і після вона не пам’ятала жодного слова, сказаного їй Ґасом Ренкіном. Вона більше жодного разу не глянула на Тедді, який нібито жваво щебетав про щось із Ільзою, а сама протягом усієї вечері була холодною і мовчазною. Ґас Ренкін розповів уже всі свої улюблені історії, але, подібно до блаженної королеви Вікторії, Емілі залишалася серйозною. Пані Чідлоу була сердита й уже каялася, що прислала свого візка по таку темпераментну гостю — імовірно, роздратовану через те, що змушена була сидіти поряд з Ґасом Ренкіном, якому останньої миті віддали місце Перрі Міллера. Та й дивилася вона на всіх як обурена герцогиня. Однак треба бути з нею чемною, а якщо не будеш, то вона вставить тебе до своєї книги. Згадати лиш, який вона написала про нас відгук! Насправді ж сердешна Емілі дякувала богам за те, що її місце було коло Ґаса Ренкіна, який говорив сам і ніколи ні від кого не чекав і не хотів відповідей.

Танці стали для Емілі жахливим випробуванням. Вона почувалася привидом, який рухався поміж гуляк, що їх вона раптово за якісь декілька хвилин переросла. Одного разу вона танцювала з Тедді, і він зрозумів, що тримає у своїх руках лише її струнке тіло у сріблясто-зеленому мереживі, тоді як душа її зачинилась у якійсь неприступній цитаделі, то більше він її до танцю не запрошував. Подеколи він танцював із Ільзою, проте частіше усамітнювався з нею в саду. Його прихильність згодом було помічено і прокоментовано. Мілісент Чідлоу поцікавилася в Емілі, чи правдиві чутки про стосунки Ільзи Барнлі та Фредерика Кента.

— Йому від неї завжди зносило дах, правда? — не вгавала Мілісент.

Емілі холодно і зухвало відповіла, що теж так гадає. Невже Мілісент придивлялася до неї, щоб побачити, чи не здригнеться вона?

Авжеж, він зустрічався з Ільзою. Що тут може бути незрозумілого? Ільза ж така вродлива. Які шанси мав її власний темно-сріблястий місячний чар проти цієї краси золота і слонової кістки? Тедді любив її як стару добру подругу і товаришку. І все. Вона знову пошилась у дурні. Вона увесь час обманює себе. Того ранку біля Чорноводдя вона майже дозволила йому побачити… а може, він і побачив… ця думка була нестерпною. Чи по мудрішає вона коли-небудь? О так, вона по мудрішала цієї ночі. Більше жодних глупств. Якою ж мудрою, гордою і неприступною вона відтепер має стати.

Чи не було в її діях жалюгідності і безглуздості, як у старому прислів’ї про того, хто й на молоко дмухає?

І як вона взагалі собі думала пережити решту ночі?