Емілі в пошуках веселки

Розділ 25 Весілля, якого не було

Лише два тижні до весілля. Емілі була вражена тим, наскільки довгими можуть бути два тижні — незважаючи на те, що кожен день у неї був розписаний: вона мала багато справ — як домашніх, так і громадських. Подія обговорювалася всюди. Емілі стискала зуби і вдавала з себе таку ж піднесену як і всі інші. Ільза була тут і там, Ільза була всюди. Вона нічого не робила, зате говорила багато.

— Всюдисуща як блоха, — буркотів лікар Барнлі.

– Ільза таке невтомне створіння, — скаржилась тітка Елізабет. — Люди певно злякаються, що вона померла, якщо вона бодай мить сидітиме спокійно.

— Мені подарували на весілля сорок дев’ять флаконів засобу від морської хвороби, — поділилась Ільза. — Якщо сюди дістанеться тітка Кейт Мітчел, матиму п’ятдесят. Хіба не прекрасно мати таких практичних родичів, Емілі?

Вони удвох сиділи в Ільзиній кімнаті. Надійшов вечір, незабаром мав прибути Тедді. Ільза вже приміряла і зневажливо відкинула вбік з півдюжини суконь.

— Емілі, що мені вдягти? Виріши за мене.

— Не буду. Зрештою, яка різниця, в чому ти будеш?

— Правда, чиста правда. Тедд ніколи не звертає уваги на моє вбрання. Мені подобаються чоловіки, які помічають і кажуть мені про це. Чоловіки, яким я у шовках подобаюся більше, ніж у бавовні.

Емілі визирнула у вікно на зарослий сад, у якому місячне сяйво, немов безкрає сріблясте море, м’яко билось об корму перших суден у флотилії маків.

— Я мала на увазі, що Тедді… не думатиме про твоє вбрання… він думатиме про тебе.

— Емілі, чому ти щоразу говориш так, ніби ми з Тедді безтямно закохані одне в одного? Це твій вікторіанський комплекс?

— Заради небес, годі вже про вікторіанство! — з незвичною, немурреївською люттю вигукнула Емілі. — Я вже втомилася від цього. Усі гарні, прості, природні почуття ти називаєш вікторіанськими. Увесь-всенький світ здається затопленим зневагою до всього вікторіанського. Усі вони хоч самі знають, про що говорять? Але я люблю все вікторіанське, якщо саме так зараз називається все розумне і гідне.

— Емілі, Емілі! Гадаєш, тітка Елізабет вважала б розумним або гідним безтямно в когось закохатись?

Обидві розсміялись, і несподівана напруга здиміла.

— Все гаразд, Емілі?

— Авжеж. Гадаєш, я о такій порі радше била б байдики вдома?

— У мене так само. Я б не хотіла просидіти увесь вечір мовчки, чекаючи на Тедді. Ми з ним кожні кілька хвилин влаштовуємо через щось сцену. Сцени — це, звісно, прекрасно. Вони запалюють у житті вогник. Я просто потребую сцени бодай раз на тиждень. Ти ж знаєш, мені завжди подобались добрячі колотнечі. Пам’ятаєш, як ми з тобою гиркались? А потім ти здала позиції у сварках. Тедді в цьому теж і наполовину не такий гарний як я. От Перрі — той міг би полаятись як слід. Подумай лишень, які пречудові сварки були б у нас із Перрі! Це було б надзвичайно. Вони не були б нудними чи дріб’язковими. І як би ми кохали одне одного в перервах між колотнечами! О-хо-хо!

— Бажаєш зараз бути з Перрі Міллером? — блискавично перепитала Емілі.

— Ні, моя дорогенька. Але і за Тедді я не сохну. Зрештою, знаєш, ми обоє вже мали інше перше кохання. Це все лише розігріта холодна страва. Не турбуйся. Я дбатиму про нього. У мене це вийде значно краще, ніж якби він у моїх очах був трохи нижчим за янголів. Не варто думати про чоловіка, що він досконалий, бо він насправді у цьому впевнений, а коли він знаходить когось, хто із цим згоден, то сідає йому на шию. Мене завжди трохи дратує, що люди вважають мене щасливицею, бо отримаю в чоловіки Тедді. Приходить тітка Іда Мітчел і: «Ти матимеш невимовно прекрасного чоловіка, Ільзо». Приходить Бріджит Муні з Пічного містечка, яка чистить паркети, і: «Ого, ну але ж і нічогенького мужчину матимеш, панночко». І думаєш собі: «вони як сестри». Тедді справді хороший, особливо відколи довідався, що він не єдиний чоловік на світі. Він уміє дуже тонко відчувати. Хотіла б я знати, яка дівчина його цьому навчила. А, хоча була одна. Він розповідав мені про свою першу любов — небагато, зовсім трошки. Вона жорстоко його образила, потім змусила думати, що він для неї важливий, а тоді холодно відштовхнула його. Навіть не відповіла на лист, у якому він їй освідчився. Ненавиджу ту дівчину, Емілі… це трохи дивно, так?

— Не варто ненавидіти її, — втомлено відказала Емілі. — Можливо, вона й сама не знала, що робить.

— Я ненавиджу її за те, що вона так вчинила з Тедді. Хоча це й пішло йому на користь. Чому я ненавиджу її, Емілі? Використай свої славетні навички психоаналізу й розкрий мені цю таїну.

— Ти ненавидиш її… тому що… запозичуючи просторічний вираз, який ми досить часто чуємо… ти «підбираєш її недоїдки».

— Ти геній! Мабуть, так і є. Якими ж потворними робляться деякі речі, коли говориш про них уголос! А я собі лестила, думаючи, буцім це шляхетна ненависть через те, що вона змусила Тедді страждати. Все ж таки, вікторіанці правильно чинили, приховуючи деякі речі. Усе потворне має бути приховане. А тепер, якщо тобі треба, можеш іти додому, а я спробую бути схожою на когось, кого хочеться благословити.

Разом із Тедді приїхав Лорн Гелсі — великий Гелсі, якому Емілі одразу ж почала симпатизувати, попри його подібність до горгулії. Це був товариський чоловік із комічною зовнішністю та живими глузливими очима, що, здавалося, розглядали загалом усе і весілля Фредерика Кент зокрема як один великий жарт. У якийсь спосіб таке ставлення до подій справило Емілі невеличку полегкість. Щовечора, коли вони вчотирьох збиралися разом, вона була сяйливою і веселою. Вона неймовірно боялася, що у присутності Тедді западе тиша. «Ніколи не допускайте тиші, коли ви з людиною, яку кохаєте або якій не довіряєте, — колись сказав пан Карпентер. — Тиша зрадлива».

Тедд був дуже товариським, але його погляд щоразу оминав Емілі. Якось, коли вони прогулювалися старим, зарослим бур’яном моріжком, який відокремлювали від маєтку Барнлі верби, Ільзу навідала прекрасна — на її думку — ідея, щоб кожен назвав свою улюблену зірку.

— Моя — Сиріус. А твоя, Лорне?

— Антарес із сузір’я Скорпіона — яскраво-червона зірка на півдні, — сказав Гелсі.

— Беллатрис із сузір’я Оріону, — квапливо докинула Емілі. Вона ніколи раніше навіть і не думала про Беллатрис, але, знаючи, що Тедді назве свою зірку останнім, не насмілилася вагатись.

— А в мене нема улюбленої, та є одна, яку я ненавиджу. Це Вега з сузір’я Ліри, — тихо сказав Тедді. У його голосі бриніло похмуре задоволення, яке враз примусило всіх почуватися не в своїй тарілці, хоча ні Гелсі, ані Ільза гадки не мали чому. Про зірки більше не було сказано ні слова. Але Емілі дивилася на них, доки вони одна по одній не зникли у світанковому небі.

За три дні до весілля у Чорноводді та Гусячому Ставі розгорівся новий скандал: Ільзу Барнлі бачили о дуже пізній порі разом із Перрі Міллером у його новому автомобільчику. Коли Емілі спитала Ільзу про це, та холодно підтвердила.

— Авжеж, я була з ним. Із Тедді того вечора було похмуро і нудно. Хоча почався вечір досить добре — зі сварки через мого чау-чау. Тедді сказав, що цуценя мені дорожче за нього. Я сказала, що так і є. Його моя відповідь розлютила, хоч він і не повірив у мої слова. Тедді, як типовий чоловік, справді вірить, буцім я гину за ним. «Собака, який іще навіть жодного разу у своєму житті не погнався за котом», — сказав він. Після цього ми просиділи мовчки весь вечір. Об одинадцятій він пішов додому, навіть не поцілувавши мене. Я вирішила востаннє скоїти щось безбашенне і прекрасне. Тож, я прокралася провулком до узбережжя, щоб пройтися. Несподівано приїхав Перрі, і я просто трішки змінила плани й погодилася на прогулянку автомобілем у світлі місяця. Я ж іще не заміжня. І не дивись так на мене. Ми просто каталися до першої години ночі і поводилися в цей час правильно і пристойно. Мені лиш цікаво, що б сталось, якби я раптово сказала: «Перрі, любий, ти єдиний чоловік, який мені по-справжньому потрібен. Чому ми не можемо побратися?» Цікаво, чи шкодуватиму я, що так і не сказала цього, коли мені буде вісімдесят років?

— Ти ж казала, що Перрі тебе більше не обходить.

– І ти повірила? Емілі, ти маєш бути вдячна Богові, що ти не належиш до Барнлі.

Емілі гірко зауважила подумки, що Мурреївною бути не краще. Якби не Мурреївська гордість, вона прийшла б до Тедді тієї ночі, коли він кликав її… і завтра нареченою була б вона, а не Ільза.

Завтра. Вже завтра вона має стати біля Тедді й слухати, як він даватиме обітницю навічно належати іншій жінці. Усе вже було готове, навіть весільна вечеря, яка припала до смаку й самому лікареві Барнлі. А він наполягав на тому, що це має бути «добра вечеря на старий лад, а не ті ваші сучасні кавалочки того й сього. Молодята багато їсти не бажатимуть, але в решти з нас теж є шлунки. І до того ж, це перше весілля за багато років. І відтепер самі небеса мають нам заздрити — хоч ми одружуємо когось, а хоч видаємо заміж. І заради всього святого, нехай хтось скаже Лаурі, щоб не ридала на весіллі».

Тітки Елізабет і Лаура зауважили, що в будинку Барнлі вперше за двадцять років відбулося генеральне прибирання. Лікар Барнлі декілька разів демонстративно дякував Богові, що мусить пройти через це лише раз, та ніхто не звертав на нього уваги. Елізабет і Лаура пошили собі нові сатинові сукні. Вони вже давно не мали приводу для справляння собі нових сатинових суконь.

Тітка Елізабет приготувала декілька весільних тортів і багато шинки та курятини. Лаура ж забезпечила всіх кремами, желе та салатами. Емілі натомість розносила всі наїдки до маєтку Барнлі, міркуючи, чи встигне вона вчасно прокинутися вранці, до… до того як…

— Я буду щасливий, коли вся ця метушня нарешті скінчиться, — буркотів кузен Джиммі. — Емілі ж до смерті себе заганяє, ви лиш погляньте на її очі!

— Побудь зі мною цієї ночі, Емілі, — благала Ільза. — Присягаюся, що не говоритиму з тобою про смерть і не плакатиму. Хоча визнаю, що якби мене можна було зараз просто задмухнути як свічку, я була б не проти. Джин Еск’ю була дружкою Міллі Гіслоп, і вона залишилася з нею на ніч перед весіллям, і вони всю ніч проплакали. Уяви лиш те море сліз. Міллі плакала, бо наступного дня вже стала заміжньою, а Джин, припускаю, через те, що не стала заміжньою. Дякувати небесам, Емілі, ми з тобою ніколи не були тонкосльозими. Ми радше полаємось ніж розплачемось, еге ж? Цікаво, чи буде завтра пані Кент? Гадаю, ні. Тедді каже, вона жодного слова не промовила на тему весілля. Хоча він розповідав, що вона дивовижно змінилась: стала м’якшою, спокійнішою, більш схожою на інших жінок. Емілі, ти розумієш, що завтра о цій же порі я буду вже Ільзою Кент?

Так, Емілі це розуміла.

Більше жодна з них не проронила ані слова. Та дві години потому, коли Емілі, яка не мала сну в жодному оці, думала, що нерухома Ільза давно спить, Ільза несподівано сіла в ліжку й намацала в темряві руку Емілі.

— Емілі… якби лиш можна було заснути панною… а прокинутись уже пані… як би це було чудово!

За вікном світало — починався день Ільзиного весілля. Ільза спала, коли Емілі вислизнула з ліжка й підійшла до віконця. Світанок. Введені у транс спокою, темні сосни скупчилися в низині Чорноводдя. Повітря бриніло ельфійською музикою, вітер дмухав на піщане узбережжя, затокою витанцьовували бурштинові хвилі, небо на сході розквітало яскравими барвами, маяк біля гавані сяяв перлово-білим на тлі ефірного неба, а далі простягалося неосяжне синє поле моря, на якому квітла біла піна, а над ним стояв золотий туман, він же сповивав верхні точки Пижмової Ділянки. Тедді певно вже прокинувся і чекав, вітав новий день, що мав йому піднести те, чого палко бажало його серце. Душа Емілі вже була позбавлена всіх сподівань і бажань — окрім бажання, щоб цей день якнайшвидше скінчився.

«Це навіть зручно, — міркувала вона, — коли речі стають незворотними».

— Емілі… Емілі…

Емілі відвернулася від вікна.

— Сьогодні прекрасний день, Ільзо. Сонце світитиме для тебе. Ільзо… що таке? Ільзо… ти плачеш!

— Я нічого… не можу вдіяти, — схлипувала Ільза. — Усе здається правильним і, зрештою, незворотним. Нехай Міллі мені пробачить. Але… я так страхітливо налякана. Це пекельне відчуття. Як гадаєш, мені поліпшало б, якби я впала на підлогу й почала битись об неї руками і ногами і кричати?

— Що тебе лякає? — трохи нетерпляче спитала Емілі.

— О, — Ільза демонстративно скочила з ліжка, — мене лякає, що я прикушу язика, коли треба буде відповідати панотцеві. Що ж іще?

Що за ранок! Спогад про нього пізніше видавався їй нічним жахіттям. Гості з-поміж Ільзиної рідні прибували зрання. Емілі вітала їх, під кінець уже почуваючись так, немов усмішка прикипіла до її обличчя. Через неї проходив нескінченний потік весільних подарунків, які вона мусила розкривати і розкладати. Ільза, перед тим як вбиратися, прийшла поглянути на них.

— Від кого цей чайний сервіз? — спитала вона.

— Від Перрі, — відказала Емілі. Вона допомагала Перрі у виборі подарунка. Вишуканий сервіз із намальованими на ньому приємними старомодними трояндами. Листівка з каліграфічним підписом Перрі чорним чорнилом. «Ільзі з найліпшими побажаннями від давнього друга Перрі».

Ільза виважено брала в руки кожен елемент сервізу і розбивала на друзки, а приголомшена Емілі не знала, як її зупинити.

– Ільзо! Ти що, з глузду з’їхала?

— Все! Як славно розбивати щось! Підмети скалки, Емілі. Це було так само гарно як і покричати, лежачи на підлозі. Навіть краще. Тепер я зможу витримати сьогоднішню церемонію.

Емілі вчасно встигла прибрати друзки: до кімнати впливла пані Кларинда Мітчел, вбрана у блакитний муслін та закутана у вишневого кольору шаль. Кругленька добра усміхнена кузина. І все їй було цікаво. Хто вручив це? Від кого прийшло те?

— Вона буде такою солоденькою нареченою, я цього певна, — хрипко мовила пані Кларинда. — А Тедді Кент такий чудовий хлопчина. Справжнісіньке ідеальне весілля, правда ж? Одне з тих, про які пишуть у книжках! Люблю такі весілля як це. Я дякую своїй щасливій зірці, що не втратила цікавості до молодіжних подій, втративши власну молодість. Я сповнена сентиментальності і не соромлюся цього показувати. А правда, що Ільзині весільні панчохи коштували чотирнадцять доларів?

Тітка Ізабелла Гіслоп з дівочим прізвищем Мітчел була похмурою. Її тяжко скривдило те, що її дорогі склянки для шербету поставили біля кумедних старомодних плетених гачком серветок кузини Аннабель. Після цього їй уже неможливо було догодити.

— Сподіваюся, все пройде добре. Але в мене важке відчуття, що наближається нещастя, я це передчуваю. Ви вірите у знаки? Коли ми йшли видолинком, дорогу нам перебіг величезний чорний котисько. А щойно ми завернули у провулок, на першому ж дереві побачили шматок старої афіші, на якій було написано «синя руїна» — і це у трьох дюймах від мого обличчя.

— Це може віщувати вам біду, та Ільзі — навряд.

Тітка Ізабелла похитала головою. Вона не почувалася так, ніби все було гаразд.

— Кажуть, таких весільних суконь як Ільзині на острові Принца Едварда ще не було. Вважаєте таку екстравагантність правильною, панно Стар?

— Найдорожчі елементи вбрання були весільним подарунком від Ільзиних двоюрідних бабусь, які живуть у Шотландії, пані Гіслоп. До того ж, більшість з нас виходить заміж лише раз у житті.

Раптом Емілі згадала, що тітка Елізабет тричі виходила заміж, і подумала, чи не було в цьому збігові крапельки магії чорного кота.

Тітка Ізабелла холодно вийшла, а пізніше охоче всім розповідала: «Та панянка Стар стала геть нестерпною, відколи видала свою книгу. Вважає себе вправі кривдити, кого захоче».

Та перш ніж Емілі встигла подякувати Долі за визволення, втрапила в лещата інших Мітчелів. Одна тітка не схвалювала того, що інша подарувала пару вишуканих богемських скляних вазонів.

— Бессі Джейн ніколи не була надто чутливою. Дурний вибір. Діти обов’язково виймуть призми і загублять їх.

— Які діти?

— Як це — які? Діти, які в них народяться, звісно.

— Панна Стар покладе ті призми до книги, Матильдо, — з усмішкою сказав її чоловік. А тоді знов усміхнувся і прошепотів до Емілі:

— Чому ж сьогодні наречена не ти? Як це Ільза тебе витіснила, га?

Емілі була дуже вдячна, коли її нарешті покликали нагору, щоб допомогти Ільзі переодягтися. Хоча навіть там всюдисущі тітки та кузини патякали, відволікаючи її.

— Емілі, а пам’ятаєш той день першого літа, яке ми провели разом, коли ми з тобою полаялися через те, що не могли вирішити, кому з нас випаде честь грати роль нареченої в одній із наших невеликих п’єсок? Так от, зараз я почуваюся так, ніби лише гратиму наречену. Це все не насправді.

Емілі й сама почувалася так, ніби все було несправжнім. Але вже скоро, зовсім скоро все скінчиться і її залишать у благословенній самоті. А коли Ільза вбралась у свої весільні шати, вона подумки вирішила, що їх вишуканість виправдовує всю попередню метушню. Як же Тедді має її кохати!

— Ну хіба вона не схожа на королеву, — прошепотіла тітка Лаура, в голосі якої чути було обожнювання.

Емілі й сама вдягла свою синю сукню й поцілувала вмите дівоче обличчя під рожевими цяточками та перлами весільного серпанку.

– Ільзо, дорогенька, не вважай мене безнадійною вікторіанкою потому як я скажу, що сподіваюся, що ви «житимете довго і щасливо».

Ільза стиснула її руку, але засміялася — щоправда, трішечки занадто голосно.

— Сподіваюся, тітка Лаура не думає, буцім я згадую королеву Вікторію, — прошепотіла вона. — І в мене страшні підозри, що тітка Джейн Мілбурн молиться за мене. Її обличчя зрадило її, коли вона увійшла поцілувати мене. Мене завжди дратує, коли люди моляться за мене. А зараз, Емілі, зроби для мене ще дещо. Вижени всіх з кімнати — геть усіх. Я хочу декілька хвилин побути на самоті.

Якимось чином Емілі це вдалося. Тітки та кузини спурхнули донизу. Лікар Барнлі нетерпляче чекав у холі.

— Ви там скоро? Тедді і Гелсі чекають, коли ми їх запросимо до вітальні.

– Ільзі потрібно кілька хвилин наодинці з собою. О, тітко Ідо, я така рада, що ви дісталися сюди! — до огрядної дами, яка боязко підходила до натовпу. — Ми вже боялися, що у вас щось сталось і ви не прийдете.

— Щось таки сталося, — задихнулася тітка Іда, яка насправді була троюрідною сестрою. Незважаючи на свою задишку, тітка Іда була щаслива. Вона любила першою приносити звістки, а особливо лихі. — І лікар не міг мене забрати, тож я мусила взяти таксі. Сердешний Перрі Міллер — ви ж його знаєте, так? Такий розумний молодик… загинув у автокатастрофі приблизно годину тому.

Емілі здушено скрикнула, кидаючи шалений погляд на двері Ільзиної кімнати. Вони були ледве прочинені. Лікар Барнлі повторював:

— Перрі Міллер загинув. Боже милостивий, який жах!

— Так, авжеж загинув. Зараз він уже точно має бути мертвим: він був без свідомості, коли його витягли з уламків. Його забрали до Шарлоттетаунської лікарні і зателефонували Біллові, який, звісно ж, одразу помчав туди. Яке щастя, що Ільза виходить заміж не за лікаря! У мене буде час розібрати свої речі перед церемонією?

Емілі, придушуючи свою скорботу за Перрі, показала тітці Іді вільну кімнату й повернулася до лікаря Барнлі.

— Не кажіть про це Ільзі, — попередив він, хоч у цьому й не було потреби. — Це зіпсує їй весілля. Вони з Перрі були давніми приятелями. І чи не могла б ти трохи поквапити її, Емілі? Вже час.

Емілі, з більшим відчуттям нічного жахіття ніж будь-коли, вийшла з холу й постукала в Ільзині двері. І не почула нічого у відповідь. Вона відчинила двері. На підлозі, кинуті в загальну купку, лежали весільний серпанок і безцінний букетик орхідей, який певно обійшовся Тедді дорожче, ніж будь-коли на все своє весілля витратила наречена з роду Барнлі чи Мурреїв. Та Ільзи ніде не було. Крізь відчинене навстіж вікно до кімнати залітав вітер.

— Що там таке? — нетерпляче вигукнув лікар Барнлі, стаючи в Емілі за спиною. — Де Ільза?

— Вона… пішла, — відсторонено сказала Емілі.

— Пішла… куди пішла?

— До Перрі Міллера, — Емілі точно це знала. Ільза почула слова тітки Іди, і…

— Дідько! — крикнув лікар Барнлі.

Вже за кілька хвилин по всьому будинку бігали нажахані та похмурі гості, усі вони щось вигукували чи запитували. Лікар Барнлі геть втратив голову і вже повністю нехтував своїми звичними богохульством і незалежністю від жіноцтва.

Навіть тітка Елізабет була приголомшена. Такого серед них іще ніколи не траплялося. Щоправда, Джулієт Муррей теж утекла. Але вона втекла, щоб вийти заміж. Жодна наречена з роду Мурреїв не робила такого. Одна лиш Емілі зберегла здатність тверезо мислити й діяти. Саме вона довідалася від молодого Роба Мітчела, як Ільза пішла. Він саме ставив свою машину побіля садиби, коли раптом…

— Я бачив, як вона стрибає з вікна, на її плечах був плащ. Вона ковзнула до нижнього краю даху, а тоді зіскочила на землю, як кішка. Потім вона припустила до провулка, застрибнула до машини Кена Мітчела і так рвонула, ніби в неї демон вселився. Я подумав, що вона збожеволіла.

— Збожеволіла… в якомусь значенні. Робе, ти мусиш вирушити за нею. Зачекай, я зараз покличу лікаря Барнлі — він поїде з тобою. Я залишусь тут і наглядатиму за гостями. Прошу тебе, їдь так швидко, як тільки зможеш. До Шарлоттетауна всього чотирнадцять миль. Ти можеш поїхати і повернутися за годину. Ти мусиш привезти її назад… а я скажу гостям, щоб вони зачекали…

— Не сподівайся багато зробити з цим розгардіяшем, Емілі, — сказав їй Роб.

Пройшло навіть більше години. Та лікар Барнлі з Робом повернулися самі. Ільза не прийде — і це все. Перрі Міллер не загинув, він не був навіть тяжко травмований, але Ільза не прийде. Вона сказала батькові, що вийде заміж лише за Перрі Міллера.

Лікар стояв у центрі невеликої групки збентежених і заплаканих жіночок у верхній частині холу. Серед них були тітка Елізабет, тітка Лаура, тітка Рут і Емілі.

— Гадаю, якби її мати була жива, цього б не сталося, — приголомшеним голосом казав лікар. — Я ніколи й не думав, що вона небайдужа до Міллера. Як би я хотів, щоб свого часу хтось скрутив Іді Мітчел в’язи! О, плач, плач… так, плач, — несамовито мовив до бідолашної тітки Лаури. — Чим допоможе пхинькання? Що за диявольський гармидер! Хтось має сказати Кентові, мабуть я. А ще треба нагодувати всіх тих спантеличених дурнів. Половина з них точно прийшла саме з цією метою. Емілі, здається, ти єдина, хто зберіг бодай часточку розуму. Прошу тебе, дівчинко, простеж за порядком.

Характер Емілі не мав нічого спільного з істеричним, але вдруге у своєму житті вона хотіла кричати так гучно і так довго, як тільки зможе. Напруга дійшла до такої точки, що вже лише крик міг очистити від неї повітря. Але вона скерувала гостей до обідніх столів. Їхній запал дещо згас, коли вони побачили, що не в усьому їх обдурено. Та святкування весілля важко було назвати вдалим.

Навіть над найголоднішими тяжіло відчуття того, що не можна спокійно їсти за таких обставин. Ніхто не отримував від смачної їжі задоволення, за винятком старого дядька Тома Мітчела, який, чесно кажучи, ходив на весілля лише заради застіль і був цілком байдужим до того, відбувалися церемонії чи ні. Наречені приходять і йдуть, а їжа для того й створена, щоб поглинати її. Тож, він самозабутньо їв, зупиняючись лише для того, щоб багатозначно похитати головою й запитати: «Чим живуть ті жінки?»

Кузина Ізабелла розмірковувала про передчуття, та її ніхто не слухав. Більшість гостей не розмовляла через побоювання сказати щось не те. Дядько Олівер зауважив, що бачив тризни, які були веселішими за цей весільний обід. Дівчата, які розносили їжу, поспішали і хвилювались, через що припускалися безглуздих помилок. Пані Дервент, молода і вродлива дружина нового пастора готова була розплакатись: у її очах уже блищали сльози. Мабуть, вона вже розпланувала весільний гонорар чоловіка. Мабуть, його втрата означала, що вона не отримає нового капелюшка. Емілі, яка дивилась, як вона посунула від себе желе, закортіло розсміятись. Цей імпульс був таким самим істеричним як і попереднє бажання закричати. Та ні те, ні інше не відобразилось на її холодному блідому обличчі. У Шрусбері пізніше казали, що вона була такою ж байдужою і зневажливою як завжди. Чи може бодай щось змусити цю дівчину відчувати?

І попри все її свідомість мучило одне-єдине питання. «Де Тедді? Що він відчуває, думає, робить?» Вона ненавиділа Ільзу за те, що вона зробила йому так боляче, так зганьбила його. Вона не розуміла, як бодай щось може тривати далі після такого. Це була одна з тих подій, які повинні зупиняти плин часу.

— Що за день! — кричала тітка Лаура, коли в сутінках вони вже верталися додому. — Яка ганьба! Який скандал!

— Аллан Барнлі має звинувачувати лише самого себе, — мовила тітка Елізабет. — Він дозволяв Ільзі все її життя робити те, що вона хотіла. Її ніхто не навчив самоконтролю. Усе своє життя вона робила все так, як хотіла сама, яка б примха її не опосіла. На її відповідальність годі й сподіватися.

— Та якщо вона кохала Перрі Міллера… — захищала її тітка Лаура.

— То чому пообіцяла Тедді Кенту вийти за нього? І отак із ним повелася? Ні, Ільзі нема виправдання. Уяви собі, як Барнлі виходить за чоловіка з Пічного містечка.

— Хтось має простежити, щоб усі подарунки були повернені, — застогнала тітка Лаура. — Я замкнула кімнату, де вони лежать. Бо хтозна… настали такі часи…

Зрештою Емілі опинилась у своїй кімнаті — занадто приголомшена, змучена й виснажена, щоб щось відчувати. Великий круглий смугастий клубок на її ліжку розгорнувся й роззявив широкі рожеві щелепи.

— Даффе, — втомлено мовила Емілі, — ти єдине незмінне створіння в цьому світі.

Ця ніч була неприємною і безсонною, й лише на світанку прийшло короткочасне забуття. А прокинулася вона в новому світі, де відтепер уже все було інакше. Але сама вона почувалася надто втомленою, аби щось змінювати.