Емілі в пошуках веселки

Розділ 9 Щасливе літо із Розчарованою Оселею

Незважаючи на покірність долі, тітка Елізабет була непохитна у думці, що Емілі не може вийти заміж, доки їй не виповниться двадцять років. Дінові, який мріяв про осіннє весілля та зимову подорож до Японії, про відпочинок удвох у японському саду неподалік західного моря, не надто сподобалася ця непохитність. Емілі також хотіла якнайскорішого весілля. У найдальших куточках свідомості, про які вона й не здогадувалася, що чим швидше вона відріже собі всі шляхи до відступу, тим краще.

Зараз вона була щасливою, як дуже часто і дуже щиро казала самій собі. Можливо, траплялася мить, коли її обличчя тьмяніло від тривожних думок: це було скалічене щастя з поламаними крилами, а не те дике й вільне щастя, про яке вона мріяла. Але все намріяне, як вона нагадувала собі, було для неї втрачене.

Одного дня Дін виринув побіля неї, шаріючись від хлоп’ячого захвату.

— Емілі, нещодавно я дещо зробив. Ти схвалиш це? О Господи, що ж я робитиму, якщо ні?

— Що ти зробив?

— Я купив нам дім.

— Дім!

— Дім! Я, Дін Пріст, тепер землевласник: дім, сад і ялиновий гай на п’ять акрів. Я, котрий ще цього ранку не мав і квадратного дюйму землі, яку міг би назвати своєю. Я, котрий усе своє життя жадав бодай шматочка землі.

— Гаразд. Який дім ти купив, Діне?

— Фреда Кліффорда. Той будинок, яким він завжди формально володів. А насправді це наш дім, який чекав на нас, який був призначений для нас від самого початку світу.

— Розчарована Оселя?

— Так, ти її здавна так називала. Але більше вона не буде розчарованою жодної хвильки. Якщо, звісно… Емілі, ти схвалюєш те, що я зробив?

— Схвалюю? Діне, ти просто чарівний! Я завжди любила той дім. Це один з тих будинків, у які закохуєшся тієї ж миті, як бачиш їх. Деякі бувають такими, знаєш, сповненими магії. А інші не мають у собі нічого, що б чіпляло за душу. Я завжди хотіла, щоб у тому домі жили. А мені казали, що ти збирався купити той страхітливий великий будинок у Шрусбері. Я боялася навіть спитати, чи це правда.

— Емілі, візьми свої слова назад. Ти від початку відчувала, що це неправда. Ти знаєш мене краще, ніж інші. Звісно, всі Прісти наполягали, щоб я купив той будинок. Моя люба сестра ледь не плакала через те, що я не хотів цього робити. Я почувався наче на базарі. І це був такий елегантний дім…

— Він елегантний в усіх значеннях, — погодилась Емілі. — Але він неможливий. Не через свої розміри чи елегантність, а просто через свою неможливість.

— Точно. Будь-яка нормальна жінка відчувала б те саме. Я такий радий, що ти задоволена, Емілі. Власне, я вирішив купити Фредів дім іще вчора ввечері, у Шарлоттетауні, не чекаючи, щоб порадитися з тобою. Його хотів купити хтось іще, тому я одразу ж телеграфував Фредові. Ажеж, якби ти не вподобала його, я б його продав. Але я відчував, що ти вподобаєш. Ми зробимо з нього домівку, кохана. Я так хочу домівку. Я мав багато притулків, але домівки в мене не було ніколи. Я його відбудую й облаштую так гарно, як тільки зможу. Для тебе, Зіронько, моя Зіронько, яка створена для того, щоб сяяти в королівських палацах.

— Давай піднімемось і поглянемо на нього, — попросила Емілі. — Я хочу розповісти йому, що відбувається. Я хочу йому розповісти, що він нарешті житиме.

— Ми підіймемось і подивимось на нього. І на все в ньому. Я маю з собою ключа. Мені його віддала Фредова сестра. Емілі, я почуваюся так, наче зріс до небес і зірвав звідти місяця.

— О, а я дістала цілу гору з зірок, — весело вигукнула Емілі.

Вони пішли до Розчарованої Оселі — повз старий сад із орликами, вздовж Завтрашньої Стежки, через пасовище та невеликий схил, всіяний золотавою папороттю, повз стару звивисту огорожу, стовпці якої вилискували сріблясто-сірим, над якою пишалися суцвіття безсмертника, а в кутах квітли блакитні айстри. Потім вони піднялися примхливо звивистою довгою стежиною на порослий ялицями пагорб. Стежка була такою вузькою, що вони мусили йти поодинці, але воно того вартувало: повітря на вершині пагорба завжди було ніби насиченим милими тихими звуками.

Наприкінці шляху було поцятковане крихітними ялинками поле з чітким схилом — вітряне, трав’янисте, розкішне. А на верхній точці цього поля, оточений чарівливими вершинами і мудрими низинами, під величними освітленими західнім сонцем хмарами височів дім — їхній дім. Дім, позаду і навколо якого були таємниці лісів, за винятком хіба лиш південного боку, де був розташований високий пагорб, що ніби дивився на Чорноводдя, яке було зараз подібне до кулі з тьмяного золота. Цей пагорб простягався аж до луків під зоряним небом та пагорбів Гусячого Ставу — таких же блакитних і романтичних як і славнозвісні Ельзаські гори. Між домом і цим видом, ніяк не перекриваючи його, розташувався рядок чудових осокорів.

Вони піднялися на пагорб і пройшли через відчинені ворітця маленького садочку — садочку значно старшого за дім, який звели на місці невеликого різьбленого будиночка, що в ньому жили перші мешканці цих країв.

— Це вид, яким я милувався б протягом усього свого життя, — радісно мовив Дін. — О, це таке гарне місце! Цей пагорб полюбляють білки, Емілі. І, до речі, тут водяться кролики. Ти ж любиш білок і кроликів? А навесні на околицях без ліку соромливих фіалок. Попід тими молодими ялинками є поросла мохом улоговина, яка у травні вся аж лілова від фіалок –

Я гадаю, Емілі — гарніше ім’я, ніж Афродіта або Юнона. Я хочу, щоб ти також зауважила он ту маленьку хвіртку. Вона насправді не потрібна. Вона веде лиш у жаб’ячі співи десь там, за лісом. Але хіба від цього вона перестає бути хвірткою? Мені подобаються двері й ворота на кшталт цієї хвіртки — проходи, позбавлені сенсу. Вони сповнені обіцянок. За ними може виявитися щось неймовірне. Хвіртка це в будь-якому разі завжди таємниця, яка спокушає, як символ чогось незбагненного. А дослухайся до того дзвону, який бринить десь у сутінках над затокою. Дзвін у сутінках завжди звучить якось магічно, немов долинає з якоїсь «далекої казкової країни». У найдальшому кутку ростуть троянди — старомодні троянди, немов старовинні солодкі пісні, втілені у квітах. Білі троянди певно створені для того, щоб спочивати на твоїх білосніжних грудях, а червоні — для того, щоб зоріти у м’якій темній хмарі твого волосся. Знаєш, Емілі, цієї ночі я трохи сп’янів від вина життя. Не чудуйся, якщо я казатиму божевільні речі.

Емілі була щаслива. Старий чудовий сад, здавалося, як друг розмовляв з нею у сонному мерехтливому світлі. Вона врешті-решт капітулювала перед чаром цієї місцини. Вона з обожнюванням дивилася на Розчаровану Оселю. Такий милий і сповнений думок будиночок. Не старий дім — за це вона особливо любила його: старий будинок знав би забагато, пам’ятав би забагато ніг, які переступали його поріжок, забагато стражденних а чи перестрашених очей, які визирали з його вікон. Цей дім був недосвідченим і невинним як і вона сама. Він чекав на щастя. Він мусив врешті-решт мати його. Вони з Діном проженуть привидів подій, які не відбулися. Як же чудово буде мати власну домівку!

— Цей дім потребує нас так само розпачливо як і ми його, — проказала вона.

— Я так люблю, коли ти говориш таким тихим і м’яким голосом, Зіронько, — сказав Дін. — Ніколи не говори так з жодним іншим чоловіком, Емілі.

Емілі кинула на нього кокетливий погляд, який ледь не змусив його поцілувати її. Якесь тонке чуття досі підказувало йому, що вона ще не готова до поцілунку. Він мав усміхатись у такі чарівливі миттєвості, які все перетворювали на магію і романтику. Тоді він рано чи пізно переможе її всю. Але він завагався — і чар цієї миті розвіявся. Десь з-поза ялинок над туманною дорогою долинав сміх. Наївний невинний дитячий сміх. Але в ньому було якесь сплетіння добрих заклять.

— Давай зайдемо всередину й оглянемо наш дім повністю, — запропонував Дін. Він проклав крізь дикі трави шлях до дверей, які вели до вітальні. Ключ важко прокрутився в іржавому замку. Дін узяв Емілі за руку й увів її всередину.

— Вітаю, ти переступила свій поріг…

Він засвітив свого ліхтарика, і мерехтливе коло освітило незавершену кімнату, її голі стіни з нічим не прикритими планками, зачинені вікна, навстіж прочинені двері, порожній комин — хоча ні, не зовсім порожній. Емілі побачила там маленьку купку білого попелу — попелу, що залишився від вогню, який вона розпалила разом із Тедді багато років тому в один сповнений дитячих пригод літній вечір. Побіля цього вогнища вони сиділи та снували мрії про своє майбутнє спільне життя. Вона з легким тремом повернулася до дверей.

— Діне… все це здається таким примарним і проклятим… Мені здається, краще оглянути тут усе при денному світлі. Привиди того, що ніколи не сталося, страшніші за привидів подій, які здійснилися.

Дін запропонував провести літо за ремонтом і вмеблюванням їхнього нового дому, і вони робили все, щоб Розчарована Оселя стала домівкою їхньої мрії.

— Зрештою, ми можемо побратися навесні і протягом усього літа насолоджуватися дзвонами, звуки яких долинають з храмів у пісках на Сході, милуватися філами[14] у світлі місяця, слухати стогін Ніла неподалік від Мемфіса… А восени ми повернемося, вставимо ключ у замок у дверях і будемо вдома.

Емілі вважала ці плани прекрасними, однак її тітки сумнівались у цьому: такі дії не здавались їм поважними та й узагалі нормальними, адже люди либонь говоритимуть жахливі речі. Тітку Лауру також непокоїв старезний забобон: умебльовувати дім перед одруженням — не до добра. Однак Діна й Емілі не турбувало, чи було все це поважним а чи до добра. Вони обрали свій шлях і йшли ним.

Вони були буквально завалені порадами, які вважав своїм обов’язком дати кожен з Прістів і Мурреїв, але не дослухалися до жодної з них. Наприклад, вони вирішили не фарбувати Розчаровану Оселю, а лише обклали її бітумною черепицею й залишили, аби вона набула сірувато-дерев’яного кольору. Тітка Елізабет, побачивши це, жахнулася:

— Будинки не фарбують хіба тільки мешканці Пічного містечка!

Вони перенесли стару невикористовувану дощану драбину, яку тридцять років тому, разом із принесеними з узбережжя червоними каменями піщанику залишили теслі. Дін вставив у порожні віконниці скло з мило поцяцькованими панелями. Тітка Елізабет тим часом застерегла Емілі, що чистити їх буде пекельною працею. Також Дін зробив маленьке зворушливе віконце над парадним входом, а зверху прибив крихітного піддашка, подібного до кошлатої брови. У вітальні вони облаштували французьке вікно, з якого повністю було видно ялицевий гайок.

Також Дін приніс до нової оселі справжнісінький скарб — безліч шафок і полиць, які вони встановили в кожній кімнаті.

— Я не такий дурень, щоб гадати, буцім дівчина може кохати чоловіка, який не здатен забезпечити її нормальними полицями, — прокоментував він.

Тітка Елізабет полички схвалила, однак дійшла висновку, що вони здаються досить похмурими на тлі шпалер. Особливо на тлі шпалер у вітальні. Адже вони б мали поклеїти там щось веселе — квіти, золоті смужки або хоча б, роблячи величезну поступку сучасності, якісь «пейзажні шпалери», які саме увійшли в моду. Однак Емілі наполягала на темно-сірих шпалерах із білосніжними сосновими гілочками. Тітка Елізабет заявила, що так вона незабаром уже житиме в лісі, а не в нормальній кімнаті. Але Емілі в цьому питанні, як і в усіх інших, що стосувалися її любого будиночка, була «така ж дурна як завжди», як розгнівано ствердила тітка Елізабет, майже божеволіючи, що вона, Мурреївна запозичила один з виразів старого Келлі.

Але тітка Елізабет насправді дуже допомагала. З-поміж неторканих ящиків і скринь вона відкопала китайський та срібний набори столового приладдя, які дісталися їй від мачухи. Джулієт Муррей одержала б їх, якби вийшла заміж за загальноприйнятою традицією, обравши чоловіка, якого схвалила б уся її родина. Тепер ці два набори перейшли до Емілі. Серед них були дуже милі речі: наприклад, безцінний лискучий рожевий глечик або чарівливий сервіз із вимальованою на кожній деталі вербою. Це був весільний сервіз бабусі Емілі. Жодна річ не була загублена. Ні неглибокі тоненькі філіжанки, ані глибокі соусники, ні розцяцьковані тарілки, ані товсті круглі вилискуючі супниці. Емілі акуратно заповнила ними вбудований у вітальню кабінетик і милувалася ними. Вона вже захоплювалася й іншими речами, які вони розмістили у себе вдома. Однією з цих речей було невелике овальне люстерко з позолоченою рамою та намальованою зверху чорною кицькою. В цьому люстрі так часто відбивалися прекрасні жіночі обличчя, що тепер кожна, зазираючи в нього, бачила себе красунею. Також вона любила старий годинник із розмальованим верхом та двома позолоченими шпилями, які спиналися над ним з обох боків. Цей годинник завжди давав попередження за десять хвилин до того як відбивати час. Це був дуже чемний годинник, який ніколи не заставав людей зненацька. Дін уже встановив його, але ще не запускав.

— Коли ми повернемося сюди з подорожі, коли я на руках внесу тебе сюди як свою наречену і королеву, ти сама запустиш його, — пояснив він.

Вирішили, що Чіппендейлівський[15] сервант і стіл червоного дерева з ніжками у формі лап із кігтями з Місячного Серпа також будуть посагом Емілі. Дін натомість приносив без ліку вишуканих оригінальних речей, зібраних з усього світу: оббиту золотим шовком софу, яка стояла раніше в салоні котроїсь маркізи Старого режиму; ліхтар із кованими візерунками зі старовинного Венеційського палацу, який висів тепер у вітальні; Ширазький килим; килимок для молитов із Дамаску; латунні решітки з Італії; китайські вироби з нефриту і слонової кістки; японські лаковані каганці; прегарну маленьку зелену сову з японської порцеляни; розмальовані китайські агатові слоїки для парфумів, які він знайшов у якомусь дивному місці в Монголії, з налитими туди східними парфумами — тягучими, якими ніколи не бувають парфуми західні; китайський горщик для заварювання чаю, на якому були зображені страшні золоті дракони, що ніби оперізували його — п’ятипалі дракони, завдяки яким знавець міг визначити, що цей горщик використовувався в Імператорському кабінеті. Як розповів Емілі Дін, цей горщик був серед речей, награбованих повстанцями у Літньому палаці. Але він не сказав, як ця річ потрапила до його рук.

— Не зараз. Ще не час. Колись пізніше. Ця історія повторюється майже з усіма речами, що їх я приніс до цього будинку.

Вони чудово провели день, розставляючи меблі у вітальні. Вони спробували декілька різних варіантів і залишилися задоволеними, лише від найшовши єдиний досконалий. Часом вони не могли дійти згоди стосовно чогось. Тоді сідали просто на підлогу і довго сперечались. Якщо їм все-таки не вдавалося вирішити своє питання, то діставали соломинки й давали Даффі витягти одну з них зубами. Даффі завжди крутився десь поруч. Зухвала Сел померла від старості, Даффі вже теж ставав млявим і хворобливим, а під час сну страхітливо хропів, але Емілі його обожнювала й не бажала навіть до Розчарованої Оселі ходити без нього. Він завжди ковзав звивистою стежиною позад неї, немов сіра поцяткована чорним тінь.

— Цього старого кота ти любиш більше ніж мене, Емілі, — сказав одного разу Дін. Сказав нібито жартівливо, але з ноткою серйозності.

— Я мушу любити його, — захищалась Емілі. — Він уже геть постарів. А в тебе ще стільки років нашого спільного життя попереду. І в мене завжди має бути кіт. Будинок не може стати повноцінною домівкою, доки в ньому нема того цілковитого задоволення, яке випромінює кіт, обвивши свої лапки хвостом. Кіт додає таємниці, чару, родзинки. А в тебе має бути собака.

— Після смерті Твіда я ніколи вже не хотів іншого собаки. Але, можливо, одного я таки заведу… зовсім іншої породи. Ми потребуватимемо собаки, щоб тримати твоїх котів у залізному кулаку. О, хіба ж не чарівно усвідомлювати, що певне місце належить тобі?

— Значно краще усвідомлення того, що ти належиш місцю, — відповіла Емілі, пестливо дивлячись на їхній дім.

— Ми з нашим домом станемо близькими друзями, — погодився Дін.

Одного дня вони розвісили картини. Емілі взяла з собою до їхнього дому свої улюблені полотна, в тому числі Леді Джованну та Мону Лізу. Ці дві картини вона повісила в кутку між вікнами.

— Тут же буде і твій письмовий стіл, — сказав Дін. — І Мона Ліза нашіптуватиме тобі безсмертний секрет своєї усмішки, а ти запишеш його в оповіданні.

— Я гадала, ти не хочеш, аби я надалі писала, — промовила Емілі. — Мені здавалося, тобі ніколи не подобались мої твори.

— Так і було, коли я боявся, що вони можуть відібрати тебе в мене. А зараз це вже не має значення. Я хочу, щоб ти робила все, що приносить тобі задоволення.

Емілі почувалася досить дивно. Вона ще жодного разу не взяла до рук пера, відколи занедужала. Минали дні, і відраза до самої думки про це зростала. Думати про писання означало думати й про спалену нею книгу, а це завдавало сильного болю, який межував із божевіллям. Вона припинила шукати влучних слів, її було вигнано з її старого зоряного королівства.

— Хочу повісити стареньку Елізабет Бас над комином, — перервав її роздуми Дін. — «Гравюра з портрету Рембрандта». Хіба не розкішна літня пані, Зіронько, в цьому білому капелюшку і з величезним білим коміром? А чи бачила ти коли-небудь таке кмітливе, насмішкувате, самовдоволене й трохи навіть презирливе старече обличчя?

— Не думаю, що я могла б сперечатися з Елізабет, — задумливо відказала Емілі, — відчувши бодай, що вона великим зусиллям волі тримає руки складеними й може дати тобі у вухо, якщо ти з нею не погодишся.

— Вона більше сторіччя була вкрита порохом, — мрійливо промовив Дін. — А зараз вона знов живе на цій дешевій репродукції Рембрандтового полотна. Дивлячись на неї, очікуєш, що вона от-от заговорить. Але, як і ти, я відчуваю, що вона не миритиметься з жодним безглуздям.

— Але мабуть вона приберегла також у кишені своєї сукні цукерочку для тебе. Така мила рум’яна шляхетна літня пані. Без сумніву, вона керувала своєю родиною. Її чоловік завжди робив так, як вона того хотіла, навіть не підозрюючи про це.

— Гадаєш, вона мала чоловіка? — засумнівався Дін. — На її пальці нема обручки.

— Тоді вона мала бути найрозкішнішою старою панною, — поставила крапку Емілі.

— Наскільки її усмішка відрізняється від усмішки Мони Лізи, — зауважив Дін, переводячи погляд з однієї на іншу. — Елізабет терпляча, і на її обличчі є лиш натяк на хитрощі, як у кота, що дрімає побіля неї. Однак обличчя Мони Лізи сповнене одвічної принади та звабливості, від яких у чоловіків зносить дах. Вона своєю усмішкою вписує себе пурпуровими сторінками в туманну книгу історії. Джоконду легше покохати. А Елізабет була б кращою тітонькою.

Стару мініатюру своєї матері Дін повісив над коминною поличкою. Емілі ніколи не бачила його матір. Вона виявилася вродливою жінкою.

— Але чому вона така засмучена?

— Бо вийшла заміж за Пріста, — відповів Дін.

— Я теж буду засмученою? — піддражнила його Емілі.

— Ні, якщо це залежатиме від мене, — сказав Дін.

Але чи залежало це від нього? Часом це питання поставало перед Емілі, але вона не могла дати на нього відповідь. Вона почувалася невимовно щасливою дві третини того літа — більше половини, як вона сама казала собі. Однак останню третину складали години, в які вона не розмовляла ні з ким, в які її душа немов пручалась у тенетах, коли великий ясно-зелений смарагд на її пальці видавався їй пасткою. Одного разу вона навіть зняла його, просто щоб відчути себе вільною бодай на якусь мить — хвилинна слабкість, про яку вона шкодувала і якої стидалася вже наступного дня, знову почуваючись спокійною і нормальною, задоволеною своєю долею і більше ніж зазвичай захопленою своїм сірим будиночком, який так багато для неї значив. Якось о третій годині ночі в різкому розпачливому пориві чесності вона навіть сказала собі: «Він значить для мене навіть більше, ніж Дін», а на ранок не могла в це повірити.

Того літа дуже несподівано померла тітка Ненсі з Попового Ставу. «Я надто втомилася від життя. Гадаю, час зупинитися», — одного дня проголосила вона і — зупинилася. Жоден з Мурреїв не був згаданий у її заповіті: усе, що вона мала, успадкувала Каролін Пріст. Однак Емілі одержала срібну кулю, мідний дверний молоток із котячою головою, золоті кульчики та власний портретик, якого багато років тому намалював акварельними фарбами Тедді. Емілі підвісила молоточка з котом біля парадного входу Розчарованої Оселі, велична куля знайшла собі місце біля венеційського ліхтаря, а вишукані старовинні кульчики одягала на більшість помпезних свят і вечорниць. Але портретика вона поклала у скриню на горищі Місячного Серпа — у скриню з милими старими дурнуватими листами, сповненими мрій і планів.

То були славні й веселі хвилини, коли вони зупинялися, щоб перепочити. У північному кутку їхнього подвір’я росла ялиця, на якій розташувала своє гніздечко вільшанка. Саме це гніздечко вони споглядали і захищали від Даффі під час відпочинку.

— Подумай лишень про музику, написану на цій крихкій блакитній стіночці, — якось сказав Дін, торкаючись яйця. — Це либонь буде не музика місяця, але земна музика, така домашня, солодкава і сповнена радості життя. Колись це яйце перетвориться на вільшанку, Зіронько, яка на заході сонця блаженними трелями кликатиме нас додому.

Вони подружилися зі старим кроликом, який часто виходив з гаю, аби пострибати по їхньому саду. Вони бавились удвох: хто зможе вдень налічити більше білочок, а ввечері — кажанів. Додому вони йшли тільки тоді, коли ставало вже занадто темно для роботи. Інколи вони всідалися на сходинках з піщанику й прислухалися до меланхолійної ніжності нічного вітерцю, що вигравав над морем. Вони дивилися, як на них зі старезної долини насуваються сутінки, як хвилюються і мерехтять тіні під ялицями, як Чорноводдя перетворюється на велетенський сірий ставок, що тремтить під світлом ранніх зірок. Даффі сідав поміж ними, дивлячись на все своїми величезними подібними до двох місяців очиськами, а Емілі щоразу тягала його за вуха.

— У такі миті починаєш трохи краще розуміти кота. Зазвичай він незбагненний, але коли надходить час присмерку і роси, можна вловити проблиск Танталової таємниці його сутності.

— У такі миті можна вловити проблиски всіх таємниць, — відказав Дін. — У ночі, подібні до цієї, я завжди думаю про «вершини, де пахощі зростають»[16]. Цей рядок старого гімну, який співала мені мати, завжди мені подобався, хоч я й не міг «летіти, подібно до молодого оленя чи козулі»[17]. Емілі, я бачу, що ти вже маєш цілком зрозуміле бажання обговорити, в який колір ми пофарбуємо наш дерев’яний сарай. Не роби цього. Ніхто не повинен говорити про такі приземлені речі тієї миті, коли от-от має зійти місяць. Це буде прекрасно, я вже приготувався відчути всю красу. Але якщо вже ми змушені поговорити про облаштування житла, давай одразу обговоримо ті речі, яких ми ще не маємо, але які мусимо мати. Це човен для нашого плавання Чумацьким Шляхом, наприклад… це ловець снів і казанок дельфійського варива на свята. І чи не могли б ми облаштувати весняний куточок Понсе де Леона[18] он там? Чи, може, ти б хотіла, щоб там було джерельце Касталії[19]? Нехай це стане тобі весільним подарунком: зробиш, що сама забажаєш. Але тут обов’язково мають знайти місце шати з сірих сутінків та вечірня зоря для твого волосся. Також має бути прикраса з місячного сяйва та шалик із західніх хмар.

О, як вона любить Діна… Як вона любить його. Якби вона лиш могла його покохати!

Якось увечері вона прослизнула до свого маленького будиночка, щоб побути з ним наодинці у світлі місяця. Яка ж це прегарна місцина! Вона раптово побачила себе в майбутньому: ось вона пурхає з кімнати в кімнату, сміється десь попід ялицями, сидить біля коминку, тримаючи Тедді за руку… Емілі отямилась, приголомшена. Діна, авжеж Діна. Просто вибрик пам’яті.

Настав теплий вересневий вечір, у який роботу було завершено. Вони вже прибили над дверима підкову, щоб відлякувати злих духів, а Емілі саме закінчила розставляти по всій вітальні свічки: крихітні радісні жовті, череваті примхливі червоні, мрійливі блакитні, безсоромні вкриті сердечками та стразами, стрункі й причепурені.

У них вийшло пречудово. У всьому домі панував дух гармонії. Речі в ньому не були знайомі між собою, та заприятелювали від самого початку. Вони не верещали одне на одного, в усьому домі не було жодної галасливої кімнати.

— Нам більше не лишилося що робити, — зітхнула Емілі. — Ми не можемо навіть подумати, щоб іще щось додати.

— Я теж так гадаю, — з жалем погодився Дін. Тоді він поглянув на хмиз і соснові гілки, що лежали в комині.

— Ага, ось воно! — вигукнув він. — Як ми лиш могли забути про це? Ми маємо перевірити, чи гарно в нас вимальовуватиме візерунки димар. Зараз я запалю вогонь.

Емілі вмостилася на канапі в кутку, а коли полум’я розгорілось, Дін приєднався до неї. Даффі розтягнувся побіля їхніх ніг. Його маленькі посмуговані боки мирно здіймались та опускались.

Веселі вогники палали, силкуючись піднятися вище. Їх відблиски мерехтіли на старому піаніно, вони непоштиво грались у схованки на чарівному старому обличчі Елізабет Бас, танцювали на скляних дверцятах шафки для посуду, в якій зберігався вербовий сервіз, вони мчали крізь кухонні двері й вигравали на рядку блакитних і коричневих чарок, які Емілі розставила на комоді, що зараз підморгував їм.

— Це і є домівка, — м’яко сказав Дін. — Вона прекрасніша, ніж я міг навіть мріяти. Так ми впродовж усього життя сидітимемо осінніми вечорами, зачиняючись від таємничих холодних ночей, що приходитимуть з моря… лише ти і я, та ще світло від полум’я і розкіш цих хвилин. Але часом ми запрошуватимемо до себе друзів, аби поділитися з ними шматочком нашої радості та ковтком нашого сміху. Ми просто сидітимемо тут і міркуватимемо про все на світі, допоки не догорить вогонь.

Полум’я поскрипувало і потріскувало. Даффі замурчав. Місяць крізь танок ялинового гілля, крізь вишукані вікна світив просто на них. А Емілі думала — не могла припинити думати про часи, коли вона сиділа на цьому самому місці разом із Тедді. Якась частина її виправдовувалася тим, що вона не думала про нього з очікуванням чи любов’ю. Вона просто згадувала його. Невже, із відразою й жахом спитала вона себе, вона думатиме про Тедді навіть потому як вийде заміж за Діна?

Коли полум’я догоріло й залишило по собі тільки білий попіл, Дін підвівся.

— Вартувало прожити стільки довгих похмурих років, аби зараз переживати ці миті… І, озираючись на все, що було, я готовий знову прожити все це, щоб бути зараз тут, з тобою, сказав він, простягаючи руку. Він притягнув її до себе. Що за мара промайнула між готовими зустрітися вустами? Емілі відвернулася, зітхнувши.

— Наше щасливе літо минуло, Діне.

— Наше перше щасливе літо, — виправив Дін. Але його голос несподівано прозвучав трохи втомленим.