Клуб «Афродіта»

9

Простуючи до клубу «Афродіта», він намагався придумати для Марії якусь цікаву історію. Коли вже не був цілий день удома, то ввечері принаймні розповість, що робив. Сказати їй про відвідання клубу «Афродіта» Тоні не міг. Напевне, розповідь про шоу з жіночими підв'язками їй не дуже сподобається. Треба вигадати іншу історію. Таку, яку можна розповісти. Таку, за яку вона його, можливо, навіть похвалить.

Після розмови з пані Шівас він дістав із свого столу всі відкладені давні справи. Це була дитяча спроба: закопавшись в іншу роботу, вдати, ніби ти потрібний на службі, і не йти до клубу «Афродіта».

Порно-Мюллер знову й знову нахабно нагадував йому про завдання у клубі й, коли він говорив про це доручення, у голосі його бриніла заздрість. Отож ухилитися від візиту до клубу Тоні не випадало.

І він вирішив зрештою покінчити з цим дорученням.

Може, з марнославства, а може, просто щоб виграти час, він спочатку зайшов до перукарні підстригтися. Крім того, він виявив у себе на сорочці плями від поту, й досить-таки помітні. Тоні навіть упіймав себе на думці про те, чи не штопані в нього шкарпетки. У цьому він не був певен і, щоб переконатися, зайшов до туалету.

Так і є! Шкарпетки заштопані, та ще й різними на колір нитками.

Після перукарні він мимохідь в універмазі купив пару шкарпеток і натягнув їх там-таки, в туалеті.

Втупивши очі під ноги, він підіймався сходами, що вели до клубу «Афродіта». Перед собою Тоні бачив тільки окремі східці. Він не зміг би сказати, чи висіли на стінах якісь картини, й не пам'ятав, якого кольору були шпалери. Він перебував у стані збудженого чекання, надзвичайної зосередженості й готовності до відсічі.

Містився заклад на другому поверсі. Оскільки внизу Тоні вже подзвонив, то біля дверей на нього чекали. Дивився він так само під ноги.

Чорні туфлі на високому підборі, чорні панчохи. Ноги, що могли однаковою мірою належати і шістнадцятирічній, і тридцятирічній. М'який червоний килим.

Тоні не зважився звести очі на жінку, голос якої був зовсім юний.

— Добридень, мене звуть Габі. Ви вперше у нас? Проходьте сміливіше! Спочатку можете спокійно оглядітися.

Тоні прошмигнув услід за туфлями на високому підборі. Тепер він побачив і литки. Чорні панчохи ззаду були зі швом. Дівчина провела його вузьким коридором до чималої кімнати. Там чувся гомін голосів, що підбадьорило його, і він трохи підвів очі. Тепер він побачив її вузький задок, що був зовсім голий.

— Що б вам запропонувати? Чи, може, краще відразу перейдемо на «ти»? А пиво яке ви п'єте: «Бек», «Кельні», «Альт» чи «Експорт»?

Вона повернулася до нього обличчям. Незважаючи на косметику, Тоні дав би їй щонайбільше років вісімнадцять-двадцять. А може, навіть п'ятнадцять-шістнадцять. Вона мала високі тугі груди юної дівчини, яка тільки віднедавно приймає таблетки і тіло якої ще не звикло до такої великої кількості гормонів.

Тепер він обвів поглядом кімнату, що раніше правила, мабуть, за кухню у звичайній квартирі. Без великих витрат її переробили на міні-бар: маленька стойка, перед нею — чотири високі стільці, у кутку два крісла й канапа.

На канапі лежала, випроставшись, блондинка, щедро виставивши напоказ усе, що мала. Вона курила сигарету з фільтром. Блондинка зухвало подивилася на Тоні й склала свої криваво-червоні губи в поцілунок.

У кріслах сиділи ще дві жінки, але приглядатися до них Тоні не став, знаючи, що вони від нього чогось чекають. Він мав вирішити, з котрою із них піти в задню кімнату, хоч як йому цього не хотілося.

Зараз йому найбільше хотілося поговорити з ними, розповісти про смерть Маркуса Бергера. Можливо, вони поставляться до нього навіть як до рятівника й визволителя.

У своїй ролі Тоні почував себе зовсім непевно. Чого сподіваються від нього ці жінки? Чого сподівається шеф? Він мав прийти до клубу й щось там знайти. Але що?

Коли провадиш розслідування, рідко знаєш наперед, що буде потім. Інакше не треба було б і розслідувати. Але в цій ситуації від нього сподівалися надто багато.

Він відчув, як у нього трохи запаморочилось у голові.

Відчинилися двері, і ввійшов чоловік років п'ятдесяти — теж із втупленими під ноги очима. Він поправив краватку, а потім з усмішкою оглядівся на всі боки. За ним із дверей з'явилася дівчина.

«Ще зовсім дитина», — подумав комісар Вуст, дивлячись на її хлопчаче тіло, коли вона пройшла повз нього до стойки, налила собі пива й випила його великими жадібними ковтками. На обличчі в неї Тоні побачив огиду.

— До побачення, дівчата! — гукнув чоловік, простуючи до виходу. Затримувати його ніхто не став.

Дівчина втерла рукою губи й попросила в однієї з «колег» сигарету.

Тепер Тоні розглядав цю дитину зовсім відверто. Він мав прийняти рішення! Усе в ньому опиралося думці про його причетність до того, що ця дитина повинна віддаватися першому-ліпшому чоловікові.

З хвилини на хвилину в дверях міг з'явитися новий клієнт. Стражданням дівчини Тоні міг би негайно покласти край однією простою фразою: «Маркуса Бергера вже немає живого».

Праворуч від нього відчинилися двері. Він мимоволі глянув у той бік. На порозі стояла з зухвалим виглядом огрядна жінка. Як і решта, вона була в чорних панчохах, підв'язаних до міцного чорного корсажа, який щільно облягав її масивне тіло. Груди в неї аж випиналися з корсажа. Він був їй замалий принаймні розміри на два. І, мабуть, не випадково. Вона стояла руки в боки, трохи задерши підборіддя, й справляла агресивне враження. І, тільки почувши її голос, Тоні впізнав пані Шівас.

— Любі дівчатка, цього пана звуть Тоні Вуст. Він із карної поліції і хотів би вам про щось повідомити!

В голові у Тоні запаморочилося ще дужче. Здавалося, в нього ось-ось підітнуться коліна. Ні, це вже занадто! За що йому таке? Невже вона не могла з'явитися на кілька секунд пізніше? Та й чому не залишилася вдома?

Тіла у всіх жінок виказували напруження ще виразніше, ніж їхні нафарбовані обличчя. Жінки вичікували.

Вуст почував себе, мов кролик, загнаний мисливцями. Петляти вже марно. Загоничі його оточили. Ось у нього вже прицілились. Перший же постріл коштуватиме йому життя.

— Пан комісар хоче вас повідомити, що Маркус Бергер — цей огидний кавалок лайна — нарешті дістав справедливу покару! Хтось виявився доброзичливим до нас і вбив його!

Вуст заплющив очі й ухопився за стойку бара, чимдуж силкуючись не зомліти. Може, це й на краще. Мабуть, тепер вона зняла з нього відповідальність…

— І, звісно ж, комісар має також пояснення того, чому від нас і досі приховували звістку про смерть Маркуса Бергера! Адже його ще вчора вбили! Може, хтось із вас читав у газеті повідомлення — воно було невелике, — що на вулиці Горнпотвег знайдено труп чоловіка. Про Маркуса там не було жодного слова! Нас зумисне обманювали! Обидві останні зміни були б уже не потрібні! За це ви можете подякувати панові комісару!

Тоні не наважився розплющити очі. Може, вони зараз накинуться на нього, як гієни? Чинити опір він був не готовий і не спроможний. А може, йому зараз розіб'ють на голові пляшку? Він чекав найгіршого.

Тіло його було мокре від поту. Запала тиша, гнітюча тиша.

Мовчанка неначе паралізувала його.

Одна з жінок почала схлипувати. Інша — хихотіти. Блондинка рвучко підхопилася з канапи й сказала:

— Ну, тоді, виходить, кінець… Мене ви тут більш ніколи не побачите! І вона вискочила з кімнати. Решта жінок ще залишалися.

Знову запала тиша.

Було чути, як у сусідній кімнаті блондинка порпається в своїх речах, як шурхотить одяг, що його вона поспіхом натягувала на себе. Потім грюкнули двері й на сходах дрібно зацокали підбори.

До Тоні поволі поверталося самовладання. Він звів очі, намагаючись подивитися пані Шівас в обличчя. Їхні погляди зустрілися. Це була своєрідна боротьба. Хто довше витримає погляд другого.

Решта жінок підійшла до нього ближче. Він навіть не помітив, звідки раптом узялися купальні халати й рушники, якими жінки прикрили свої тіла.

Страх перед Маркусом Бергером зійшов із жінок, неначе бруд під гарячим душем. Усі приниження та образи, що їх вони мусили терпіти, весь накопичений страх і гнів розрядилися тепер на Тоні Вусті. Жінки влаштували йому перехресний допит.

— Чому ми про це дізнаємося аж тепер?

— Чому газета не назвала його ім'я?

— Чому ви не заарештували його ще кілька років тому?

— Чому взагалі газети мають право друкувати такі об'яви, які давав клуб «Афродіта»?

— Хто його вбив? Я хотіла б особисто подякувати тій людині!

Після того, як у всіх відлинула перша хвиля гніву й жінки одяглися, їхній гнів поступився місцем новому страху. Мабуть, їхні страждання в останні роки чи місяці були цілковито марні. Тепер про це, звичайно, довідається громадськість? Чи розплутуватиме карна поліція цю історію в усіх подробицях? Може, навіть преса візьме в цьому участь?

Жінки знову почали закидати Тоні Вуста запитаннями. Тепер, щоправда, трохи приязніше, жадаючи розуміння й співчуття.

— Ми, звичайно, можемо покластися на вашу скромність?

— Сподіваємось, ви не станете розголошувати цю справу?

— Чи не можна все забути?.. Тепер, коли це нарешті минуло…

Тоні довелося докласти зусиль і переконати жінок, щоб вони всі назвали свої імена та адреси. Це був не допит, а скоріше бесіда. Все ж таки відвідання клубу «Афродіта» дещо дало.

Він дізнався, що дівчинці, схожій на хлопчика, тринадцять років і що вона вже цілий рік працює в клубі Маркуса Бергера. П'ятдесятирічний чоловік, який щойно пішов, — її постійний клієнт. Вона не може порвати з цим зі страху перед батьком та матір'ю.

Та й кожна жінка мала когось такого, від кого приховувала свою любовну пригоду. Жодна з них якогось витонченого шантажу не зазнала. Все крутилося щоразу навколо однієї любовної пригоди з Маркусом Бергеном у минулому. А після того, як вони вплутувалися потім у його гру, вороття назад для них уже не було. До фотознімків тепер додалися ще й магнітофонні стрічки із записами того, як вони пропонували себе клієнтам.

Дівчині, котра йому відчинила, було сімнадцять років. Тільки вона зізналася, що пішла на це добровільно. Маркус Бергер шантажував її з чотирнадцяти років. Потім вона почала користуватися великим попитом, і він став іноді, якщо вона особливо старалася, давати їй гроші.

Згодом він дозволив дівчині залишати собі десять, а тоді навіть двадцять відсотків. Робота ця їй подобалась. Тим більше, що ніяка інша їй усе одно не світила, та й перспектив на майбутнє теж не було.

У клубі «Афродіта» вона працювала «на підміні». Щоразу, коли котрась із дівчат не могла прийти, вона її підміняла.

— Маркус найняв для мене окрему квартиру, де я приймаю клієнтів і вдень, і вночі. До мене він щедрий. Я зовсім не розумію, чому всі так ненавидять його. Так чи так, а я роблю це добровільно. За один день Маркус отримує від мене п'ять сотень. Решту я завжди лишаю собі. Так можна навіть дещо відкласти. Коли мені виповниться двадцять років, я покину це діло. А доти зберу досить грошей, щоб відкрити невеличку крамницю…

Пані Шівас постукала себе вказівним пальцем по чолу.

— Ох, дівчинко, дівчинко, і як тільки можна бути такою дурненькою?

— Маркус відкладав гроші для мене! Так! Він сам показував мені ощадну книжку! Просто я не вмію поводитися з грошима, тому він і забирав їх у мене. Він заощаджував для мене. Коли мені буде двадцять… Він хотів стати управителем у моїй крамниці. Я б тільки їздила та добирала моделі! Ми збиралися відкрити просто незвичайну крамницю.

Тоні Вуст лише похитав головою, дивуючись з такої наївності.

— Як ти гадаєш… Даруйте, як ви гадаєте, у кого тепер ваші гроші?

Дівчина знизала плечима, потім раптом заплакала, затулила долонями обличчя й, схлипуючи, заголосила:

— Мої гроші, мої гроші! Хто мені тепер поверне мої гроші? Який мерзотник убив його? Всі ви були завжди проти нього! — Вона підстрибнула мов тигриця, відштовхнула жінок убік, вишкірила зуби й несамовито закричала: — Це ви його вбили! Ви, всі разом! Ви всі об'єдналися проти нього! Ви всі його ненавиділи, з самого початку, ви позбавили його всяких шансів! Ви вбивці, вбивці! Прокляті Богом убивці!

Аж коли пані Шівас дала їй кілька ляпасів, дівчина зразу притихла й опустилася на канапу.

Після невеличкої паузи Вусту помалу вдалося з'ясувати у жінок їхні імена та адреси. Мабуть, найрозумніше було б викликати тепер їх усіх по черзі на допит, але Тоні розважив інакше. В цій особливій ситуації збуджених почуттів він розраховував вивідати більше, ніж у холодній атмосфері допиту.

Прізвищ та імен жінок, які зазнали шантажу, — здебільшого, правда, тільки імен — він дізнався вдосталь. Перед ним сиділа лише незначна частина «команди» Маркуса Бергера. Хоч усе це було й важливе для нього, та куди більше його цікавили імена й зовнішність Маркусових спільників. Проте жодного чоловічого імені Тоні не почув. Жодного спільника Маркуса Бергера жінки не назвали. Жодного номера машини. Нічого.

— Але ж, — допитувався Тоні, — у нього були люди, які вас контролювали. Він підсилав тих чоловіків сюди. Який вони мали вигляд? Якими машинами приїздили? Як були вдягнені? Як себе називали?

— Ми ніколи не знали, хто контролер, а хто ні. Їхня поведінка не відрізнялася від поведінки решти клієнтів. Мені, наприклад, контролер ніколи не попадався. А може, їх були й сотні. Не знаю: Та ніколи й не бажала знати це.

— Крім того, пане Вуст, чому б вам просто не прослухати магнітофонні записи? На них ви, мабуть, знайдете відповіді на свої запитання. Зрештою, все, що відбувалося в цих кімнатах, записувалося на магнітофонну стрічку.

Зауваження, яке зробила пані Шівас, здалося Вустові логічним. І все ж таки він здивовано спитав:

— Але ж ті записи потім, мабуть, хтось стирав? Хіба ні?

Дівчина, котра збиралася відкрити з Маркусом Бергером крамницю, вибухнула сміхом.

— Ви нічого не знаєте! Ви зовсім нічого не знаєте! Ви навіть магнітофонних записів іще не знайшли! Боже мій, які нікчеми!

Пані Шівас утупилася в нього нерухомим поглядом.

— Виходить, квартири Маркуса Бергера ви взагалі ще не бачили? Виходить, цих кімнат ви ще навіть не обшукували?

У Тоні знову запаморочилось у голові. Як можна було про таке забути? Чи його це вина? Може, ця робота просто надто складна для нього? Чи, може, зробити це слід було Мюллерові? На нараді про квартиру мова не йшла. Хоча… Ще на місці злочину Мюллер відзначив те, що Маркус Бергер має постійне помешкання.

Тепер Тоні вже не міг дивитися пані Шівас просто в очі. Він не витримав би її погляду. Тому почав пильно роздивлятися свої коліна.

— Гадаю, обшук його квартири вже, як і належить, проведено, хоч сам я в ньому участі й не брав. Що ж ми, на вашу думку, мали знайти у тій квартирі? Магнітофонні записи?

— Музей магнітофонних записів! Сотні, тисячі касет!

Різкий, тривалий дзвоник урвав їхню розмову. Жінки перезирнулися. Що б це мало означати? Жодний клієнт так не дзвонив.

В уяві Тоні Вуста відразу виникла картина: на вулиці перед дверима стоїть убивця Маркуса Бергера!

Отой другий. Фотограф. Він прийшов забрати гроші й сказати дівчатам, що вони повинні зникнути.

А може, він збирається перевести їх до іншого закладу? Може, він уже давно продав знімки та магнітофонні записи якійсь банді сутенерів? Так, Тоні раптом стало все зрозуміло. Нарешті він знайшов справжній мотив убивства. І перед дверима якраз стоїть той чоловік. Убивця.

Дзвоник не вгавав.

— Хтось ніяк не відірве пальця від кнопки, — сказала пані Шівас.

— Дивно.

Жодна з жінок навіть не поворухнулася, щоб підійти до дверей. Вуст був цьому тільки радий. Він відіслав їх усіх до одної з кімнат, зачинив за ними двері, перебіг коридор, дістав пістолета й, знявши його з запобіжника, рвучко розчинив двері.

За порогом нікого не було. Він забув натиснути на кнопку, щоб відчинилися двері внизу.

Тоні негайно зробив це.

На сходах відразу залунала швидка хода кількох чоловіків. Отже, вони йшли цілою трупою. Добре ще, що на вулиці чатують його колеги й тримають клуб «Афродіта» під наглядом.

Тієї ж миті Вуст прийняв рішення. Він не став чекати, а збіг сходами на поверх вище. Звідти він міг спостерігати за входом до клубу «Афродіта». Ставши навколішки просто на підлогу, він узяв пістолета обіруч і наставив його на двері. Йому лишалося тільки чекати, коли ці типи спробують увійти до клубу.

Ось вони вже підходять. Троє… Зброя у них, напевне, схована під пальтами.

Внизу на сходах почулася ще чиясь хода. Вуст перехилився через поруччя й подивився вниз.

Поліцейські!

Ну, нарешті! Тепер ті суб'єкти в пастці! Наближалася розв'язка. Він знову прицілився, вагаючись, котрого з тих трьох вибрати собі за ціль. Потім закричав:

— Руки вгору! Обличчям до стіни! Ноги розставити!

Один із чоловіків рвучко крутнувся, впав на підлогу й вихопив пістолета. Двоє інших кинулися в різні боки: один шмигнув униз просто в руки поліцейських, що піднімалися сходами, другий сховався в коридорі клубу.

Вуст вистрілив. Звук пострілу помножився, відбившись від стін на сходах. Жінки в клубі злякано заверещали.

Тоні втратив з поля зору своїх супротивників. Він узагалі більш нікого не бачив. І раптом до нього долинули знайомі звуки. Незважаючи на гармидер, він виразно почув, як хтось перезаряджає пістолет. Звуки, коли відтягуєш затвор і патрон подається в патронник, ні з чим не переплутаєш.

Ті звуки долинали з клубу. Тоні знову наставив пістолета на відчинені двері. Ось із них показався револьвер, потім половина чийогось обличчя.

Пролунав постріл.

Сильний удар відкинув Вуста до стіни. Різкий, пекучий біль у правому плечі пронизав руку аж до кисті. Пістолет вислизнув у нього з руки й покотився сходами вниз аж до дверей.

Тепер з'явилися поліцейські і обидва інші типи. В руках у них була зброя. У поліцейських теж. Але вони цілились не одні на одних. Всі стволи дивилися на нього — на комісара Тоні Вуста.

Лівою рукою Тоні тримався за поранене плече й тихо стогнав. Потім він упізнав чоловіка, який з гордим виглядом вийшов із клубу «Афродіта». Тоні не вірив власним очам. Чи, може, він уже марить?

— Клуб треба негайно закрити. Розпорядження шефа. Чого ти поводишся, як божевільний? Вони нагодували тебе таблетками чи що?

Куля влучила в плече, але розмовляти йому було все одно важко. Язик прилипав до сухого піднебіння, і Тоні насилу видушив із себе:

— Ти Порно-Мюллере, мерзотник, якого ще світ не бачив!