Клуб «Афродіта»

27

Він не знав, як довго пролежав на вогкуватій холодній долівці. Череп розколювався, все тіло нило, але свідомість, здається, поверталася. Думки зринали в голові судомно, наче від спазмів шлунка, тому Тоні люто видушив із себе:

— Та де ж ви застрягли, мерзотники?!

Жоден з його колег, мабуть, ще не приїхав. Інакше його обступала б не тиша, а гамір, може, навіть жарти колег. Було б куди більше світла й лунав би тупіт важких черевиків.

З великими зусиллями він піднімався сходами вище. Поступово до нього поверталися сили і здатність знову напружувати м'язи. Людське тіло має невичерпні резерви, які воно вивільняє в скрутному становищі. Він читав про це в якомусь науково-популярному журналі. Тепер лишалося тільки вірити, що автори не помилялись.

Він і далі долав сходинку за сходинкою.

Похолоднішало. Свіжий вітер свистів крізь віконні отвори. Тіло Тоні вкрилося потом, і вітер приємно холодив його. Нарешті Тоні дістався до найвищого поверху.

Франц Беккер, неначе вугор, звивався на підлозі. Тіттенкралле тягнув його, схопивши правою рукою за вухо, а лівою за чуприну. «Яка ж ти мерзенна свиня!» — подумав Тоні Вуст.

Від болю Беккер опритомнів. Але наручники були надійні й звільнитися від них він не міг. В очах його застиг смертельний страх. Тіттенкралле пасмами виривав йому волосся. Передчуваючи, що кожну мить може з'явитись поліція, він зганяв свою лють на жертві. Ривками тягнув Франца Беккера за вуха й чуприну, штурхаючи його при тому під ребра й гамселячи по потилиці. Надсадне дихання виривалося йому з грудей із погрозливим тріском.

«Гаразд, — подумав Тоні, — садонув ти мені добряче, голова й досі гуде. Але й ти вже не свіжий, Тіттенкралле!»

Тим часом Тіттенкралле допхав Франца Беккера до самого краю прірви й тепер намагався штурханами скинути його вниз. Беккер опирався. Його тіло знову й знову випростувалось і таким чином посувалося трохи вперед; зв'язаними ногами він молотив повітря навколо себе. Це могло тривати, аж поки Франц Беккер від ударів знепритомніє чи доки Тіттенкралле таки зіштовхне його вниз.

Тоні Вуст роззирнувся, шукаючи якого-небудь предмета, щоб використати як зброю. Але нічого придатного не знайшов.

— Руки вгору! Здавайтесь! Вам уже не втекти! Будинок оточено! Ви в пастці, Петере Грунд! — крикнув він.

Тіттенкралле полишив свою жертву, обернувся до комісара й уїдливо мовив:

— Тобі ще мало? Я ж міг спокійно добити тебе! А дав тобі шанс вибратися живим. Ідіот! Чому ти з нього не скористався?

— Ані руш! Руки вгору, лягти на підлогу, ноги нарізно! Твоя гра програна.

— Не сміши мене! Озирнися краще! Де вони, твої друзяки? Звідси все добре видно. Ніяких сирен, ніяких машин! Хоч би якийсь поганенький лягавий пройшов унизу. Мабуть, у них сьогодні вихідний, га?

— Уся територія оточена! Жодна миша звідси не вийде!

— Це ти не вийдеш звідси! — гукнув Тіттенкралле й кинувся на Тоні Вуста.

Тоні побоювався, що знепритомніє знову, якщо Тіттенкралле хоч раз дістане його. Тому ударами ніг намагався тримати його на віддалі. А проте Тіттенкралле таки двічі змазав його по голові. Навкруги все знову почало гойдатися. Вже майже знепритомнівши, Тоні раптом побачив Гудрун. Вона шмигнула за спину Тіттенкралле й, здавалося, шукала чогось.

Як вона сюди потрапила? Як опинилася нагорі? Де поліція? Певно, Гудрун шукає зараз якийсь предмет, щоб іззаду вдарити Тіттенкралле. Та коли на нижніх поверхах скрізь панував безлад і валялись інструменти, то нагорі було ретельно підметено.

Гудрун так нічого й не знайшла, і Тоні тепер потерпав і за її життя. Через те, напевне, й не знепритомнів. Обава була така сильна, що відтіснила слабкість.

Несподівано Гудрун уклякла навколішки позад Тіттенкралле. В ту ж мить Тоні Вуст зрозумів, що це його останній шанс. Дитячий трюк, який вони хлопчаками не раз проробляли, б'ючись зі старшими.

Тоні навіть не намагався вдарити. Він лише скочив уперед, розставивши руки, як крила, розчепіривши пальці, мов вампір'ячі кігті, і вищиривши зуби. При цьому він по-звірячому рикнув.

Тіттенкралле сахнувся назад. І тут він спіткнувся об тіло Гудрун, коліна йому підітнулись, і, втративши рівновагу, він повалився додолу.

Тоні Вуст скористався з нагоди і всією вагою, колінами вперед гепнувся на грудну клітку Тіттенкралле. Як із пробитої повітряної кулі, з неї враз вийшло усе повітря. Водночас Тоні з усієї сили вдарив його кулаком в обличчя. Голова Тіттенкралле відкинулася набік.

Ще не вірячи, що йому таки вдалося все це зробити, Тоні Вуст підвівся. Тіттенкралле лежав у нокауті. Гудрун підтримала Тоні за плечі. Він вдячно прийняв її допомогу. Кілька секунд вони стояли мовчки. Дівчина майже тримала його на собі. А він тільки гладив її долонею по щоці і не знаходив слів. Хотів сказати «дякую», але натомість після короткої паузи спитав:

— Як ти сюди потрапила? Знизу долинули поліційні сирени.

Нарешті! Тепер він міг полишити все інше на колег. Своє діло він зробив, але вже не годен був навіть звільнити Франца Беккера від наручників.

— Ну, то як ти сюди потрапила?

Гудрун тісніше пригорнулась до нього й мовила:

— Я побігла до телефону. У кабіні був якийсь рокер. Я не зважилася перервати його і побігла назад, щоб знайти по той бік вулиці ще одну телефонну будку. І якраз тоді почула крик пані Шівас. Я зрозуміла, що там у вас бійка і телефонувати у поліцію вже ніколи. Я полізла вгору по риштуваннях. На кожному поверсі зазирала всередину, але тебе ніде не було. Я хотіла допомогти тобі, просто допомогти. Я ні разу не глянула вниз, поки не піднялася сюди. Інакше б я зомліла. Я завжди боялася висоти. У школі мене навіть від вправ на колоді звільняли, бо в мене паморочилось у голові. — Вона зовсім по-дитячому захихотіла.

— Але хто… хто викликав поліцію?

— Мабуть, пані Шівас. А де вона?

— Авжеж, пані Шівас! Вона була тут, на третьому поверсі і, видно, тихенько спустилася вниз. Ох, мала, я вже більше не можу. Геть видихався.

Але їм ще треба було дати раду із Францом Беккером. Зняти з нього наручники їм так і не вдалося. Та з його вдячних очей було видно, що він відчуває. Усі троє притислись одне до одного тремтячими від хвилювання тілами, наче були однією сім'єю чи химерною групою коханців.

Франц Беккер заплакав.

Поліцейські, як Тоні й сподівався, кинулися нагору сходами, мов стадо биків. Вони щось кричали, блискали на всі боки ліхтариками, внизу вили сирени, бракувало тільки стрілянини.

На останньому поверсі вони побачили трьох людей, що сиділи на підлозі, пригорнувшись одне до одного. Поліцейські, заспокоївшись, сховали зброю. На Тіттенкралле відразу наділи наручники. А Франца Беккера від наручників звільнили, і вони троє повільно, обережно рушили сходами вниз. Спереду і ззаду їх супроводили поліцейські.

Спускаючись униз, вони зустріли Порно-Мюллера. Він увесь аж сяяв, наче то був його власний успіх. Од безмірної радості він плеснув Тоні по плечу, — звичайно, просто по рані, — і врочисто проголосив:

— Ну що, гарно ми попрацювали, Тоні?

Щоразу, коли Порно-Мюллер, збуджений і енергійний, аж сяяв від радості, Тоні Вуст знемагав від бажання шпурнути йому в обличчя кусень торту, вилити на штани гарячу каву чи зробити ще якусь капость. Але сьогодні він не мав сили навіть гідно відповісти, хоч нагода була якнайсприятливіша.

Зрозумівши, що від Тоні Вуста нічого не доб'ється, Порно-Мюллер звернув свій погляд на Гудрун Кох. М'язи його заграли, усміх поширшав, він ще раз по-приятельськи плеснув Тоні Вуста по плечу й радісно мовив:

— Це просто чудово, Вурсте. Вибач, звісно, що я знов так на тебе кажу, Ковбаско! Але цю справу ми таки чудово облагодили! Скільки зайців убили одним пострілом! Хай би хтось іще спробував! Цю малу шукають уже кілька днів, батьки подали заяву. Ми обнишпорили всі борделі від Гамбурга до Мюнхена. Вона ж не абияка штучка. Я про неї довідався випадково, вона теж замішана у справі з клубом «Афродіта». Тепер ми повернемо її до батьків. Ну хіба не вдалий день?

— Не торкайся до мене, лягавий! — зарепетувала Гудрун Кох.

«Пусти її, Порно-Мюллере, — подумав Тоні Вуст. — Краще пусти її, а то я розмажу тебе по стіні».

Він не мав уже сили сказати це вголос. Щось у ньому зламалося. Він нічого більше не міг. Завтра він знову кинеться в боротьбу. Але сьогодні не може. Безсило озирнувшись, Тоні потюпав далі сходами.

Внизу Мюллер уже доповідав по радіотелефону про успішне закінчення операції. Зрозуміло, він не забув докладно змалювати свою участь у ній, а заразом сповістив, що схоплено — саме так він і сказав: «схоплено» — тринадцятирічну повію Гудрун Кох, про яку її батьки заявили як про зниклу безвісти, можливо, навіть викрадену.

Мюллер дістав розпорядження передати її службі у справах молоді.

Гудрун дряпалася й кричала. Два поліцейські насилу втягли її в машину. Порно-Мюллер при цьому лише єхидно посміхався.

— Допоможи мені, Тоні, допоможи мені! Ти не можеш отак мене покинути! Який же ти підлий боягуз, яка свиня! Ти такий самий, як вони всі! Ніколи, ніколи тебе не хочу більше бачити! Мерзотник!..

Глухо зачинилися дверцята автомобіля, і дальшої лайки Тоні вже не чув. Разом із Францом Беккером їм треба було до лікарні. А Мюллер уже помчав до управління. В годину тріумфу краще бути ближче до шефа. Лікарня йому ні до чого.

Франц Беккер і Тоні Вуст удвох дожидали санітарної машини. Свою закривавлену, понівечену голову Франц Беккер стомлено притулив до плеча Тоні Вуста. Кволим голосом він промовив:

— Слухайте, ви врятували мені життя. Ви і та мала. Я давно вже лежав би там унизу. Тим більше, що всі ви вважали мене за спільника. Та це не так. Я не спільник. Це ж я вбив Маркуса Бергера.

Тоні Вуст уже думав, що робочий день у нього закінчився. Він хотів тільки показатися лікарю, та й годі. Натомість по його тілу знову побігли мурашки. Беккерові слова скидалися на зізнання. Писати протокол Тоні, звісно, не міг. Але мусив-таки зібратись на силі, аби добре затямити розповідь Франца Беккера.

— Це зробив би на моєму місці кожен батько. Я не соромлюся свого вчинку. Аніскілечки. Навпаки! Я навіть пишаюся ним. Усе, що ми з дружиною розповідали вам про Маркуса Бергера, правда. Він умів прикидатися, як ніхто. Ми поважали й любили його, кращого зятя годі було й уявити. Ми справді хотіли відкрити разом таксомоторне підприємство. Я не знав, звідки в нього гроші. Я вважав його ідеальним зятем, що кохає мою дочку. А потім… потім один мій колега, тобто один мій колишній колега-таксист, якого я хотів узяти до нашої нової фірми, розповів мені все. Коли я сказав, що хочу з Маркусом Бергером заснувати таксомоторне підприємство, він на мене подивився так, наче я був восьмим чудом світу. І заявив, що не збирається працювати водієм. Але ж я знав, що він уже понад рік безробітний. Я наполягав, і тоді він відповів: «Краще я здохну, аніж працюватиму на цю свиню». Я не зразу повірив тому, що він розповів мені про Маркуса Бергера. Кілька днів я сам вистежував Маркуса і натрапив на клуб «Афродіта». Історія ставала дедалі правдоподібнішою. Під час невеличкого сімейного свята я витяг у нього ключі й зробив зліпки. З його посвідчення особи я вже знав, що він має ще одну квартиру.

Коли я прийшов туди, він саме прокручував якійсь сімнадцяти— чи вісімнадцятирічній дівчині одну з тих мерзенних магнітофонних касет.

Дівчину я відіслав додому, а Маркуса Бергера побив. Скиглячи, він стояв переді мною на колінах і запевняв, що хоче одружитися з Крістою. Він, мовляв, і гадки не мав посилати її на панель. Я навіть повірив йому, сам не знаю чому. Та це й не має значення. Бо врешті я наказав йому взяти олівця й папір. І продиктував прощального листа до Крісти. Він підписав цього листа, і я відніс його на пошту.

Зі сльозами він пообіцяв мені більш ніколи не зустрічатися з Крістою. Тиждень чи два усе йшло гаразд. Я втішав Крісту, ходив з нею в кіно, влаштовував пікніки й таке інше. Поступово дівчина ожила і начебто змирилася з утратою. Не так уже й важить перше розбите кохання. Треба просто пережити його. Краще розрив, аніж жити потім з такою свинею.

Та якось уранці — Крісти вже не було — прийшов листоноша, пізніше, ніж звичайно. Через це Маркусові Бергеру й не пощастило.

Серед пошти був лист для Крісти. З почерку я відразу побачив, що то від Маркуса. Я його розпечатав і прочитав.

У листі він їй в усьому признавався. Признавався, що все життя був сутенером. Розповідав про магнітофонні касети. Зізнавався, що дурив жінок. Не соромлячись, писав усе відверто.

Але далі твердив, що хоче з цим покінчити, одружитися з нею й почати нове життя. Додавав також, що останнього листа його змусив написати я. З усіма подробицями — мабуть, щоб викликати жаль, — описував побої, яких я йому заподіяв. А в кінці пропонував час і місце зустрічі.

Я знищив листа й вирушив у Дюнвальд замість Крісти. Маркус збирався приємно собі погуляти з нею в ліску, але замість неї на нього чекав я.

«Удруге він цього вже не робитиме», — сказав я собі.

Як по правді, то я не думав, що він звалиться так швидко. Ви ж знаєте, колись я займався боксом. Не знаю, чи хотів я його вбити. Мабуть, що ні. Мені кортіло лише добряче врізати цьому підлому собаці. Раз і назавжди вибити йому з голови оті дурниці. Та він пустився духу.

Я залишив його лежати, не знаючи, живий він чи ні. Та й байдуже мені до того було. Я бив його, аж поки побачив, що він не ворушиться. Тоді поїхав додому.

Оце, власне, й усе. Я не боюся в'язниці. Погано лише, що Кріста про все довідається. Для неї це буде неабиякий удар, і навряд чи вона мене зрозуміє.

Коли санітарна машина нарешті під'їхала, Тоні Вуст, уже відчинивши дверцята, раптом почав блювати. Для його шлунка всього пережитого виявилося забагато.

Лікар упізнав Тоні й згадав його вогнепальну рану. Цим разом він мусив накласти Тоні шов на брову. Було досить боляче. Але після операції Тоні Вуст міг іти додому.

Беккера залишили в лікарні на обстеження. Підозрювали струс мозку. І перелом ребер.

Тоні Вуст поїхав додому на таксі. Його думки кружляли довкола Гудрун Кох та Франца Беккера, довкола Крісти Беккер та пані Шівас.

Таксі зупинилося метрів за двадцять від його дому. Дорогу перегороджував автомобіль пожежної команди. Тоні вже здогадався, що сталося, але для певності вирішив спитати брандмейстера.

— Та хтось не вимкнув плиту. Тліюча пожежа. На щастя, вдалося локалізувати й погасити. Небезпеки для інших мешканців уже немає. Щоправда, квартира пропала. Чого не досяг вогонь, те знищила вода. Ви знаєте, хто там живе? Може, їм доведеться ще й відповідати за підпал через недбалість. Крім того, у сусідів унизу протекла стеля.

Тоні Вуст похитав головою.

— Ні, ні, я їх не знаю. Я спитав просто так, із цікавості. Я тут цілком випадково.

Він озирнувся, чи нема десь поблизу відчиненої пивниці. Нічого кращого, ніж склянка прохолодного трунку, а потім чиста постіль, він не міг собі й уявити. Чого-чого, а готелів у Кельні було доволі.