Клуб «Афродіта»

24

— Мені треба з вами побалакати, шефе. Я знаю, ви дуже заклопотані, але нам справді треба дещо обговорити. Негайно!

— У вашому розслідуванні намітився вирішальний поворот? — спитав шеф не без іронії в голосі.

— Я радше думаю, з'явилися додаткові проблеми. Хтось погрожує Беккерові вбити його.

Шеф безсило опустив руку долонею вниз на письмовий стіл і промовив:

— Боже мій, Вусте, скільки років ви працюєте в карній поліції? Сюди щодня телефонують люди, які бояться, що хтось їх уб'є. Це не підстава так нервуватись.

Шеф іще раз несхвально похитав головою, відтак опустив повіки й заходився розглядати власні нігті.

— Але я певен, що справа серйозна. Існує щонайменше півсотні або й сотня людей, що мають причину порішити Бергерового спільника. Усі батьки та чоловіки, які тільки тепер дізналися, чим змушені були займатись їхні жінки. Клянуся вам, шефе, кожний другий із них убив би Маркуса Бергера. Але Бергера вже нема, отож свою лють вони спрямовують на жінок, карну поліцію, безпорадні закони й таке інше. Якщо хтось із них узнає ім'я спільника, то, будьте певні, всю лють і жовч зжене куди слід.

— Отже, ви справді вважаєте…

— Так, я вважаю, що Беккер справді у небезпеці. Нам слід би охороняти його дім і вдень, і вночі. Я пораджу йому не виходити з дому.

— А ви не сієте паніку? Адже нічого ще не сталося.

Тепер Тоні вирішив поставити запитання. І зробити це мусив якомога невимушеніше. Допит власного шефа міг для нього закінчитись фатально.

— Багато було журналістів на прес-конференції? Я маю на увазі, чи інтерес до цієї справи такий, як і напочатку, коли ми закрили клуб «Афродіта»?

— Так, трохи було… Може, з десяток чи навіть більше…

— Маєте список журналістів? Хотілося б глянути, з якими газетами нам доведеться найближчим часом мати справу. Якщо вони знову почнуть виливати отруту та жовч, не завадило б заздалегідь знати, звідки це все очікувати.

— Список?.. Список?.. Та я й не знаю, чи ведуть тут якісь списки… Ну, був пан Кауфман, я знаю його особисто, він приходить майже щоразу, коли…

Саме цього Тоні Вуст і сподівався. І рушив далі:

— А хіба не повинні люди, що приходять на прес-конференцію, якось посвідчувати свою особу?

— Авжеж, авжеж… Преса має посвідчення. Але пред'являти їх не вимагають. Бо щоразу виникають якісь прикрощі. Ці хлопці до порядку не привчені. І якщо хтось з'являється без посвідчення і його проганяють, вони роблять із цього цілий скандал. Та ви й самі це добре знаєте, Вусте! Вони чіпляються до нас у всьому. То ми надто ледачі, то надто жорстокі, то просто дурні бюрократи. Тому й обходитись із цими типами доводиться без зайвих церемоній. Власне кажучи, — тут наші погляди збігаються, — більшість із них нікчемні нероби. Навіть гірші від нероб. Скільки разів вони нас розносили вщент? Лизоблюди вони! Лизоблюди!

Шеф неабияк розпалився. Однак, паплюжачи пресу, він не міг приховати найголовнішого: перший-ліпший хоч трохи кмітливий хлопець міг потрапити на прес-конференцію. Байдуже, чи він репортер якої-небудь шкільної газети і чи знає взагалі, скільки літер в абетці. Отож, серед присутніх журналістів міг бути й хтось із ображених чоловіків, запальних коханців, міг бути просто чийсь брат чи батько.

Обличчя Тоні Вуста скам'яніло. У горлі йому пересохло, руки зволожились, і він пояснив:

— Шефе, десь тут поблизу блукає чоловік, у голові якого лише одна думка: помститися. Спочатку він, очевидно, познайомився з кимось із журналістів, аби докладніше дізнатися про цю справу. Таким, певно, чином він і довідався про конференцію. А отже, й сам був на ній. Але як він міг вивідати ім'я Франца Беккера? Невже ви назвали його?

Тепер Тоні Вуст стояв справді на небезпечному шляху. Шеф наїжачився. Він зрозумів, що його хочуть-таки у чомусь звинуватити. І зневажливо глянув на Тоні Вуста. Ну хто був цей Вуст зі своїм досвідом порівняно з ним? Та він його просто зітре на порох, якщо той йому заважатиме. Ще молоко на губах не обсохло, а вже корчить із себе Джеймса Бонда…

Всі ці думки Тоні Вуст міг прочитати на шефовому обличчі. Вони випромінювалися з усіх його пор. Тоні Вуст і не думав змагатися з шефом за владу. Він хотів лише врятувати Франца Беккера від насильницької смерті.

— Шефе, в цій справі уже чимало похибок. Ми не маємо права легковажити нічим.

Шеф вагався. Очевидно, цю сутичку між ним і Вустом можна якось владнати. Давати їй розголос не було жодної потреби.

— Ну так, — зізнався він, — я, звичайно, розповів журналістам, що той Маркус Бергер вів подвійне життя. Ви, колего, це встановили, спасибі вам. Для журналістів то була дуже цікава звістка. Але я просив їх поки що цю справу не ворушити. І, звичайно ж, не називати ніяких імен. Адже ви знаєте, як це буває…

— Ви називали імена? — різко перебив Тоні Вуст свого шефа.

— Можливо… — зізнався шеф і потупив очі.

«Йому соромно, — подумав Тоні. — Йому тепер соромно. Мюллера я ще не змусив здатися. Убивцю я ще не впіймав. Я ще не знаю навіть, хто Маркусів спільник, а проте свого шефа я вже зігнув у баранячий ріг».

Натхнений цією перемогою, Тоні відчув приплив нових сил. Тепер він сам визначатиме і подальший темп, і подальші дії! Навіть шеф танцюватиме під його дудку. Принаймні ще з півгодини. Пізніше, можливо, й ні, якщо візьме себе в руки й подивиться на справу об'єктивніше.

Не питаючи у шефа дозволу, Тоні подзвонив з його телефону до Беккера. Пан Беккер ще не повернувся додому. Тоні дав його дружині короткі напучення. Порадив не виходити з дому, не піддаватись паніці і не вдаватись до жодних дій, попередньо не повідомивши поліцію.

Він пообіцяв пані Беккер, що їхній будинок буде під постійним наглядом двох поліцейських. Принаймні впродовж найближчих сорока восьми годин. Цю вказівку він одразу ж передав у поліцію.

Настрій Тоні мав чудовий. Він їм усім показав. Він знайшов ваду в системі. Ваду, якої досі не помічав навіть шеф.

Хто міг сказати, скільки разів його шеф завдяки прес-конференціям ставав інформатором злочинного світу?

Шеф сидів, похнюпившись, за своїм письмовим столом і нервово кусав нижню губу.

Тепер Тоні Вуст вирішив піти до бакалійної крамниці навпроти і підібрати собі сорт чаю, найпривабливіший для шлунка. Адже й шлункові мало щось перепасти від його тріумфу та радощів.

Не минуло й двох годин, як у карній поліції пролунав телефонний дзвоник пані Беккер. Вона сповіщала, що її чоловік і досі не з'явився вдома. Звичайно, вона дуже непокоїлася. У її житті це було все-таки вперше, щоб біля саду та перед дверима будинку стояли поліцейські.

Минулий досвід показував: тільки-но когось починають охороняти, як він вважає себе в небезпеці й кругом бачить примари.

Мюллер почав заспокоювати пані Беккер. Ну й що, мовляв, із того, як чоловік дві години не з'являється вдома? Можливо, ходить по магазинах. Можливо, зайшов до друзів. А може, засів у шинку і цмулить пиво…